ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

 

 

СПРАВА «ХОХЛІЧ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Case of kHOKHLICH v. Ukraine)

 

(Заява № 41707/98)

 

РІШЕННЯ

Страсбурґ

29 квітня 2003 року

 

 

Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.

 

 

У справі «Хохліч проти України»

Європейський Суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

сер Ніколас Братца(Sir Nicolas Bratza), голова

п. М. Пеллонпя (M. Pellonpää)

пані Е. Палм (E. Palm)

п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)

пані В. Стражницька(Stráznická)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

п. Р. Марусте (R. Maruste)

та п.  М. О’Бойл (M. O’Boyle), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 25 березня 2003 року

постановляє таке рішення, ухвалене того дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 41707/98) проти України, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) Миколою Хохлічем, польської національності (заявник), 9 лютого 1998 року.

2. Інтереси заявника представляв п. Воскобойніков, а з червня 2000 року п. Хитсинський та п. Стецько. Уряд України (Уряд) представляла його уповноважена особа, пані В.Лутковська, Міністерство юстиції.

3. Заявник скаржився, зокрема, що умови тримання його в «коридорі смерті» в слідчому ізоляторі м. Хмельницького становили нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження.

4. Заяву передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набрав чинності Протокол № 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу №11).

5. Розгляд заяви було доручено  четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту Суду, було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

6. Порадившись зі сторонами, голова палати вирішив, що в інтересах належного судочинства провадження у справі має відбуватися одночасно з провадженням у справах «Назаренко проти України», «Алієв проти України», «Данкевич проти України», «Полторацький проти України», «Кузнєцов проти України» (заяви № 39483/98, 41220/98, 40679/98, 38812/97, 39042/97 (пункт 2 правила 43 Реґламенту).

7. Ухвалою від 25 травня 1999 року палата визнала заяву частково прийнятною. 7 і 8 жовтня 1999 року Суд організував поїздку до Хмельницького слідчого ізолятора з метою встановлення фактів.

8. Уряд, на відміну від заявника, подав свої зауваження щодо суті заяви (пункт 1 правила 59).

9. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 правила 25). Справу було передано на розгляд четвертої секції в новому складі.

10. 13–15 червня 2000 року Інститут фтизіатрії та пульмонології ім.Яновського здійснив на вимогу Суду незалежне медичне обстеження заявника та його співкамерника п. Р. Юсєва.

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Загальний виклад подій

11. У лютому 1995 року заявника, якому тоді було 19 років, заарештувала міліція у зв’язку з деякими подіями, і з 13 березня 1995 року він залишався в запобіжному ув’язненні.

12. 9 лютого 1996 року Хмельницький обласний суд визнав заявника винним у вчиненні двох убивств і засудив його до смертної кари.

13. 26 березня 1996 року Верховний Суд України залишив рішення суду першої інстанції без зміни.

14. У вересні 1997 року у заявника було виявлено туберкульоз.

15. 29 жовтня 1997 року прокурор Хмельницької області поінформував матір заявника, що національне законодавство не дозволяє нотаріусам відвідувати осіб, засуджених до смертної кари. 30 жовтня 1997 року Міністерство внутрішніх справ підтвердило цю інформацію.

16. 10 грудня 1997 року обласний суд надав заявникові дозвіл на зустріч з нотаріусом.

17. 6 січня 1998 року Перша Хмельницька державна нотаріальна контора підтвердила, що з 5 грудня 1997 року по 6 січня 1998 року вона не отримувала ніякого письмового дозволу для відвідання заявника.

18. 10 лютого 1998 року нотаріус відвідав заявника і засвідчив його підпис на довіреності.

19. 11 березня 1997 року Президент України оголосив мораторій на виконання смертної кари. Рішенням № 11рп/99 від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу стосовно смертної кари. Таким чином, покарання у вигляді смертної кари було замінено довічним ув’язненням, відповідно до Закону № 1483-ІІІ від 22 лютого 2000 року.

20. 21 червня 2000 року Верховний суд Автономної Республіки Крим змінив заявникові покарання у вигляді смертної кари на довічне ув’язнення.

В. Усні свідчення представникам Суду

21. Представники Суду заслухали свідчення заявника та чотирьох інших свідків 7 і 8 жовтня 1999 року у Хмельницькому слідчому ізоляторі. Свідчення можна підсумувати таким чином:

1. Заявник

а)  Загальні умови тримання заявника в «коридорі смерті»

22. Заявник стверджував, що його було проінформовано про його права та обов’язки як засудженої особи 23 вересня 1999 року, коли йому принесли документ із переліком прав та обов’язків ув’язненого. Він повинен був підписати цей документ.

23. Він підтвердив, що віддає перевагу одиночному ув’язненню. На день візиту делеґації Суду до Хмельницького слідчого ізолятора він перебував в одиночній камері.

24. Заявник не скаржився на медичне обслуговування у слідчому ізоляторі, крім лікування туберкульозу. Він звертався з проханням полікувати зуби, однак його повідомили, що під час такого лікування повинен бути присутнім охоронець і що лікування буде дуже тривалим. Він неодноразово скаржився на таку практику начальникові медичної частини слідчого ізолятора та фельдшерові. Однак він ніколи не подавав письмові скарги. Він також не говорив матері про проблеми із зубами.

25. Заявник стверджував, що він майже завжди був голодний. Більше того, гаряча вода, яку приносили з кухні, ніколи не була достатньо гарячою, щоб приготувати чай.

26. Він також казав, що температура в камері була задовільна лише влітку, а взимку було дуже холодно.

27. Йому дозволяли приймати гарячий душ один раз на тиждень, але, за його словами, душова була в неприйнятному стані.

28. Єдина лампа в камері була ввімкнена 24 години на добу, але це не дуже турбувало заявника. Вікно відчинялося персоналом слідчого ізолятора під час його щоденних прогулянок. Сам він не міг його відчиняти. За його словами, вікно було закрите ставнями до 1 жовтня 1999 року.

29. Він заявляв, що туалет у камері не закривався. Він міг змивати його.

30. Заявник стверджував, що в попередніх камерах умови були такі самі.

31. Він підтвердив, що 25 лютого, 29 квітня та 27 жовтня 1998 року він добровільно написав три заяви, у яких повідомляв, що у нього немає жодних скарг на адміністрацію слідчого ізолятора. Він написав ці заяви на прохання адміністрації слідчого ізолятора, хоча йому й не сказали, навіщо ці заяви потрібні. Він підтвердив, що у зв’язку з цим ніякого тиску на нього не чинили.

32. Заявник повідомив, що за час перебування у слідчому ізоляторі його ніколи не карали.

33. Він сказав, що про мораторій на виконання смертної кари довідався в 1997 році. Проте органи державної влади офіційно не повідомили його про це.

b)Деталі щодо захворювання заявника на туберкульоз

34. Заявник стверджував, що його помістили в камеру з чоловіком, п. Юсєвим, який хворів на туберкульоз, і що він заразився від нього цією хворобою. Він сказав, що пройшов перше рентґенівське  обстеження в березні 1995 року, коли його перевели до Хмельницького слідчого ізолятора. За його словами, з березня 1995 року по вересень 1997 року рентґен йому не робили. Він підтвердив, що разом із п. Юсєвим перебував 5 місяців, із 3 лютого по 4 червня 1997 року.

35. Заявник повідомив, що ув’язнені  проходили рентґенівське обстеження кожні 6 місяців і їм давали спеціальні засоби, щоб запобігти розвиткові туберкульозу. Проте на зауваження представників Суду: «Ви стверджуєте, що проходили обстеження кожні 6 місяців. Але це не стосується періоду, який ми обговорювали раніше, оскільки, за вашими словами, ви не проходили рентґенівську перевірку з 5 березня 1995 року до вересня 1997 року», — заявник не дав відповіді.

36. Згідно з твердженнями заявника, окрім п. Юсєва, ніхто серед тих, із ким він перебував у камерах, не хворів на туберкульоз.

37. Він сказав, що ліками від туберкульозу його забезпечувала родина. Стан його здоров’я не поліпшився одразу після застосування препаратів. Він сказав: «Стало гірше із самого початку. Але оскільки я почав вживати ліки, стан здоров’я у мене поліпшився». Його не було госпіталізовано.

с)  Практика слідчого ізолятора щодо кореспонденції заявника
та отримання посилок, передач і бандеролей

38. Заявник стверджував, що до набрання смертним вироком законної сили йому було дозволено отримувати щомісяця одну посилку з речами, придбаними в магазині слідчого ізолятора. 5 жовтня 1998 року він одержав першу передачу від матері. Він хотів отримувати більше посилок чи передач. Адміністрація слідчого ізолятора ніколи не карала його, обмеживши кількість посилок, які могла надсилати йому родина.

39. Заявник стверджував, що до 23 вересня 1999 року його не повідомили, що він має право надсилати листи своїм рідним та одержувати від них листи і посилки, але сказав, що писав одного листа на місяць.

d)Практика слідчого ізолятора стосовно щоденних прогулянок

40. Заявник підтвердив, що почав ходити на щоденні одногодинні прогулянки з 5 травня 1998 року. Прогулянки відбувалися щодня, але заявник, не маючи годинника, не міг сказати, чи справді вони тривали одну годину. У нього не складалося враження, що ці прогулянки були коротшими. Йому належало гуляти наодинці і бути в наручниках, навіть у зимовий час, що позбавляло його можливості робити фізичні вправи. Він сказав, що, перебуваючи в камері з іншим ув’язненим, вони гуляли разом.

е)Відвідини заявника нотаріусом

41. Заявник підтвердив, що адміністрація слідчого ізолятора зволікала з дозволом на відвідини нотаріуса і надала його лише після рішення обласного суду і що нотаріус відвідав його 2 лютого 1998 року. Він скаржився, що рішення суду було винесено 10 грудня 1997 року, а дозвіл було надано через 2 місяці. Втім, ця затримка не завдала йому ніякої шкоди.

42. За словами заявника, нотаріус приходив до слідчого ізолятора на вимогу його матері. Він особисто ніколи не звертався з письмовою заявою — тільки з усною.

f)  Практика слідчого ізолятора
щодо побачень заявника з родичами

43. Заявник стверджував, що рідною мовою його матері є польська. Він зіткнувся з певними проблемами з боку адміністрації слідчого ізолятора, коли спілкувався з родичами по-польськи. Він підтвердив, що питання було залагоджено сім місяців тому.

2. Пан Анатолій Р.Юрченко

44. Свідок був начальником Хмельницького слідчого ізолятора. Він працював начальником 12 років.

а) Загальні умови тримання заявника в «коридорі смерті»

45. За словами свідка, у слідчому ізоляторі було ув’язнено близько 584 осіб, серед яких 411 перебували під слідством, а 173 були засуджені. 9 ув’язнених перебували в «коридорі смерті». Їх тримали в окремому коридорі, у восьми спеціальних камерах, пристосованих для цієї категорії ув’язнених.

46. Спершу заявник був у камері з іншим ув’язненим. На день прибуття делеґатів його тримали в окремій камері. За його словами, засуджені до смертної кари перебували під вартою у двомісних камерах, а за бажанням — в одиночних камерах. У слідчому ізоляторі вівся запис про переміщення ув’язнених.

47. Згідно з його твердженнями, заявника спершу засудили на трирічний строк у 1994 році. Його було звільнено за амністією Президента. 10 березня 1995 року його було знову заарештовано і 13 березня 1995 року поміщено до слідчого ізолятора м. Хмельницького.

48. Свідок заявив, що ув’язнені мали право подавати скарги щодо умов тримання під вартою через працівника слідчого ізолятора, відповідального за певну частину слідчого ізолятора, який реґулярно обходить усі камери, реєструє всі скарги і передає їх начальникові слідчого ізолятора. Свідок підтвердив, що всі внутрішні скарги зареєстровано.

49. Він повідомив, що заявник ніколи не подавав письмових скарг ані йому, ані прокуророві, ані до Верховного Суду. Всі скарги подавала від імені заявника його мати. За час перебування у слідчому ізоляторі сам заявник подав одну заяву про забезпечення його матрацом. Його мати спілкувалася зі свідком, коли скаржилася з приводу посилок і бандеролей, а також її зустрічей із заявником.

50. У відповідь на запитання делеґатів: «Чи були випадки, крім тих, про які стверджує заявник, коли скарга стосовно умов тримання під вартою або жорстокого поводження персоналу слідчого ізолятора призвела до таких наслідків, як заходи стягнення або покарання?» — свідок відповів: «Ні, таких прикладів немає».

51. Свідок розцінив як позитивні останні зміни стосовно умов тримання осіб, засуджених до смертної кари, в результаті проголошеного мораторію на виконання покарань.

b)Деталі щодо захворювання заявника на туберкульоз

52. Свідок заявив, що упродовж досудового слідства та після виголошення вироку заявник перебував під вартою разом із п.Юсєвим. Обоє вони були здорові у той час, що підтверджує рентґенівське обстеження.

53. 4 липня 1997 року черговий медичний огляд виявив у п. Юсєва туберкульоз, після чого його почали лікувати. У той час заявника відокремили від п. Юсєва, призначивши запобіжне лікування як особі, що контактувала з інфікованим хворим. Фактично через два місяці у заявника також було виявлено туберкульоз, що зумовило відповідне лікування заявника.

54. У відповідь на коментар делеґатів: «Перше обстеження п. Юсєва відбулося 4 липня 1997 року. У той час заявника також перевірили і виявили підозру на туберкульоз. Пізніше, 18 вересня 1997 року, підозру підтвердив діагноз, оскільки рентґенівська перевірка показала наявність хвороби», — свідок заявив: «Я хотів би, щоб ви знали, що при прибутті кожний ув’язнений проходить медичний огляд. Йому роблять рентґен і розміщують у відповідній камері».

55. Заявник стверджував, що начальник медичної частини працював у Хмельницькому слідчому ізоляторі протягом 5 років і був лікарем з 1995 по 1997 рік, коли у заявника було виявлено туберкульоз і його почали лікувати.

56. Він також заявив, що в 1999 році 23 особи, яких тримали у слідчому ізоляторі, хворіли на туберкульоз. Їх тримали окремо і вживали заходів для запобігання будь-яких контактів з іншими ув’язненими.

с)  Практика слідчого ізолятора щодо кореспонденції
та отримання посилок і бандеролей

57. За словами свідка, слідчий ізолятор веде реєстр вхідних та вихідних листів. Кожний ув’язнений має окрему справу, в якій адміністрація слідчого ізолятора фіксує всю його кореспонденцію, посилки та побачення.

d) Відвідини заявника нотаріусом

58. У відповідь на коментар делеґатів: «У 1997 році мати заявника неодноразово вимагала, щоб начальник слідчого ізолятора засвідчив довіреність адвокатові її сина або дозволив зустріч із нотаріусом. Нотаріусові дозволили відвідати заявника 10 лютого 1998 року, але зіставлення з іншими справами дає підстави вважати, що з цим питанням зволікали кілька місяців», — свідок заявив: «Дозвіл на зустріч із нотаріусом був наданий обласним судом. Тільки після того, як ми отримали дозвіл, ми погодилися на цю зустріч». Він підтвердив, що матір заявника було повідомлено про те, що начальник установи запобіжного ув’язнення не уповноважений засвідчувати підпис на довіреності. Свідок додав, що, згідно з українським законодавством, якщо ув’язнений бажає побачитися з адвокатом, він подає заяву начальникові слідчого ізолятора. Якщо адвокат має всі необхідні документи, які засвідчують, що він є адвокатом, йому дається дозвіл бачитися з ув’язненим хоч щодня без будь-яких обмежень. Проте правила, які реґулюють відвідини нотаріуса, інші.

59. Уповноважена особа Уряду пояснила, що, відповідно до національного законодавства, адвокат має право зустрічатися з клієнтом у будь-який час без обмеження тривалості цих зустрічей, про що раніше зазначив начальник слідчого ізолятора. Представник заявника в Європейському суді п. Воскобойніков не був адвокатом і не мав законних повноважень. Якби він був адвокатом, довіреність йому була б непотрібна.

60. Свідок далі заявив, що, оскільки п. Воскобойніков не адвокат, він не був зобов’язаний надавати йому будь-яку інформацію, включаючи й інформацію щодо режиму, застосованого до заявника.

3. Пані Марія Й. Хохліч

61. Цей свідок — мати заявника.

а) Загальні умови тримання заявника в «коридорі смерті»

62. Свідок заявила, що електрична лампа в камері її сина надто яскрава і була увесь час ввімкнена. Денного світла у камері не було. Камера була дуже волога і холодна. Їжа, за її словами, також була дуже погана. Вона сказала, що скаржилася про ці факти начальникові слідчого ізолятора та голові Департаменту з питань виконання покарань.

63. Вона стверджувала, що синові інколи замість чаю давали гарячу воду.

64. У відповідь на запитання делеґатів: «Нам відомо, що ваш син написав кілька заяв, які підтверджують, що у нього немає ніяких претензій стосовно умов тримання під вартою, медичного обслуговування тощо. Чи говорив ваш син, що його примусили написати такі заяви?» — свідок заявила: «Після того як ми звернулися до Ради Європи, мій син та інші ув’язнені написали заяву, що вони не бажають, щоб приїхала делеґація. Я розмовляла із сином, і він сказав мені, що я не знаю багатьох речей, і я зрозуміла, що він мав на увазі».

b)Деталі щодо захворювання заявника на туберкульоз
та інших проблем зі здоров’ям

65. Свідок заявила, що її син захворів на туберкульоз у слідчому ізоляторі. Під час зустрічі він сказав, що кашляє кров’ю. Після цього вона звернулася до начальника слідчого ізолятора зі скаргою, що заявник перебуває в камері з хворою людиною. Вона також звернулася до адміністрації з приводу надання медичної допомоги. Частину ліків вона принесла сама, а частину надала медична частина слідчого ізолятора. За словами свідка, медична допомога була недостатньою.

66. Свідок стверджувала, що у заявника були проблеми з печінкою та шлунком, а також із зубами. Вона звернулася до лікаря слідчого ізолятора, але їй відповіли, що слідчий ізолятор не має достатньо коштів, щоб забезпечити ув’язненим необхідне стоматологічне лікування. Вона сказала, що синові вирвали два зуби без застосування анестезії і що вона скаржилася на це і усно, й письмово.

67. Далі вона повідомила, що хотіла принести синові деякі препарати, але начальник слідчого ізолятора не дозволив. Вона заявила: «Препарати від туберкульозу або грипу, звичайні болезаспокійливі, я носила їм реґулярно. Проте такі, як тваринний жир, мені дозволили передавати лише два-три місяці тому».

68. У відповідь на запитання делеґатів: «Адміністрація слідчого ізолятора наполягає на тому, що п. Юсєв пройшов рентґенівське обстеження 19 серпня 1995 року і що на той час він не був хворий. Якщо брати до уваги, що вони обоє захворіли, але ваш син не заразився від п. Юсєва, чи маєте ви якісь коментарі щодо цих тверджень?» — свідок заявила: «Спершу туберкульоз виявили в Юсєва, а після того, як вони обоє перебували в одній камері, туберкульоз було виявлено і в мого сина». У відповідь на зауваження делеґатів: «Згідно з нашими записами, обстеження, яким виявлено туберкульоз у п. Юсєва, проводилося 4 липня 1997 року, а ваш син перебував із ним з 5 лютого до 4 липня 1997 року. Адміністрація наполягає на тому, що одразу, як тільки було з’ясовано стан здоров’я п. Юсєва, вашого сина перевели до іншої камери», — свідок заявила: «Ні, це неправда. Інший ув’язнений, який перебував із п. Юсєвим до мого сина, сказав, що той навіть тоді кашляв кров’ю».

69. Далі свідок сказала, що вона просила ознайомитися з медичною карткою сина, але їй було відмовлено. Її прохання про обстеження сина спеціалістом також було відхилене. Їй сказали про неможливість такого обстеження для ув’язнених цієї категорії.

с)  Практика слідчого ізолятора
щодо отримання посилок і передач

70. Свідок підтвердила, що син отримав від неї першу передачу 5 жовтня 1998 року. Вона просила дозволу надіслати посилку кілька разів раніше, коли її син іще не захворів, але їй було відмовлено. Уперше вона подала заяву півтора року тому.

71. Свідок повідомила, що в серпні 1999 року адміністрація слідчого ізолятора не захотіла приймати її передачі синові. Їй було сказано, що така категорія ув’язнених не має права отримувати звичайні посилки, а лише дві передачі на рік. Вона скаржилася «всюди», але безуспішно.

d) Практика слідчого ізолятора стосовно щоденних прогулянок

72. Свідок стверджувала, що заявникові не дозволялося виходити на прогулянки, доки вона не звернулася до Ради Європи. За її словами, йому дозволили ходити на щоденні прогулянки з квітня 1998 року. Свідок підтвердила, що її син скаржився начальникові слідчого ізолятора, що під час прогулянок він перебував у наручниках.

е)Практика слідчого ізолятора
щодо побачень заявника з матір’ю

73. Як стверджує свідок, під час їхніх побачень заявник перебував у наручниках. Більше того, вони зіткнулися з проблемами, розмовляючи  на зустрічах польською мовою. За її словами, на одну з їхніх зустрічей начальник слідчого ізолятора прийшов із магнітофоном.

4. Пан Олег С. Вичавка

74. Свідок обіймав посаду начальника медичної частини слідчого ізолятора з 1 червня 1999 року. Із 1995 року він працював лікарем Хмельницького слідчого ізолятора.

75. Він стверджував, що до медичної частини входять двоє лікарів, які працюють постійно, та кілька лікарів за сумісництвом: стоматолог, дерматолог, рентґенолог, начальник лабораторії та пульмонолог. Тут також працюють двоє фельдшерів та медсестра за сумісництвом, асистент рентґенолога та лаборант. Він вважав такий персонал достатнім для потреб Хмельницького слідчого ізолятора. Він підтвердив, що в очах персоналу медичної частини не було різниці між категоріями ув’язнених. Щодня фельдшер обходив усі камери слідчого ізолятора. Якщо він міг забезпечити необхідну  допомогу, він робив це, якщо ні, то організовував відвідування лікаря або відповідного спеціаліста.

76. Свідок заявив, що ті ув’язнені, які перебували у слідчому ізоляторі понад шість місяців, реґулярно проходили рентґенівську перевірку кожні шість місяців.

77. У відповідь на запитання делеґатів: «Ми маємо інформацію, що заявник та п. Юсєв пройшли рентґенівську перевірку після прибуття до слідчого ізолятора 13 березня і 19 серпня, відповідно. Ця перевірка не виявила ніяких ознак туберкульозу. Пізніше, з 3 лютого до 4 липня 1997 року, заявник та п. Юсєв перебували в одній камері. 4 липня 1997 року реґулярний медичний огляд виявив у п. Юсєва туберкульоз легень без розвитку мікобактерій. Потім у заявника з’явилися симптоми і виникла явна підозра в наявності у нього туберкульозу. 18 вересня 1997 року це підтвердила рентґенівська перевірка. Ми хотіли б поставити вам дуже важливе запитання, яке перевіримо за медичною карткою. У період між перевіркою в 1995 році та перевіркою, що виявила туберкульоз спершу в п. Юсєва, а потім у заявника, чи було проведено реґулярні обов’язкові піврічні рентґенівські обстеження цих двох осіб?» — свідок заявив: «Не кожні шість місяців, а один раз на рік». Була різниця між звичайними ув’язненими та особами, засудженими до смертної кари, які перебували в більш жорстких умовах з 1995 до 1996 року. За словами свідка, проведення піврічних обстежень не могло завадити поширенню туберкульозу, оскільки уникнути зараження було неможливо. Він сказав, що випадки із заявником та п.Юсєвим були єдиними, коли ув’язнені підхопили туберкульоз у слідчому ізоляторі.

78. Свідок додав, що остання рентґенівська перевірка заявника не виявила ніяких ознак нітрифікації, фіброзу або деформації легень. Обстеження п. Юсєва показало лише ознаки фіброзу. Зараз вони входять до спеціальної групи ув’язнених і перебуватимуть під медичним наглядом наступні п’ять років, упродовж яких отримуватимуть профілактичне лікування для уникнення рецидиву.

79. У відповідь на запитання делеґатів: «Заявник скаржився, що він захворів тому, що його тримали в одній камері з особою, яка вже хворіла. Уряд стверджує, що хвороба не була передана, оскільки вони захворіли одночасно. Яка ваша думка про це?» — свідок заявив: «Так, їх тримали разом п’ять місяців. Але, коли у п. Юсєва було виявлено туберкульоз, його одразу помістили в окрему камеру. Йому було призначено лікування, а заявникові, як особі, що мала з ним контакт, призначили профілактичне лікування». За його твердженням, п. Юсєв пройшов рентґенівську перевірку в 1996 році, після того як поскаржився на симптоми туберкульозу.

80. Свідок підтвердив, що особам, які хворіли на туберкульоз, призначалася спеціальна дієта «8В». Він визнав, що не завжди було реґулярне постачання м’яса, але молоко й масло були завжди доступні для дієти. Більше того, відсутність деяких продуктів компенсувалася тим, що ув’язнені отримували від своїх родичів у посилках.

81. Він повідомив, що умови в камерах, де тримали хворих на туберкульоз, були дещо кращі, ніж в інших камерах. Самі камери були більшими.

82. Свідок далі стверджував, що заявник скаржився на проблеми із зубами. Два зуби вирвали, оскільки не було можливості лікувати їх. Він підтвердив, що зуби виривають лише у випадку, якщо їх неможливо вилікувати. В медчастині не було можливості застосовувати загальну анестезію, тому використовували місцеву. Не було проблем із тим, щоб вставити штучний зуб, проте бракувало грошей. У таких випадках ув’язнені повинні були оплачувати матеріали, оскільки мали приходити спеціалісти, які не працювали у слідчому ізоляторі.

83. У відповідь на зауваження делеґатів: «Учора заявник скаржився, що в душовій настільки холодно, що можна захворіти. Ми були там учора, і там справді холодно. Ви бачили це місце?» — свідок сказав: «Так. З учорашнього дня похолодало; до цього було відносно тепло. Але 15 жовтня буде увімкнено опалення».

84. У відповідь на запитання представника заявника: «Як ви можете пояснити логічну суперечність: у п. Юсєва не було розвитку мікобактерій, але після цього він заразив  заявника?» — свідок сказав: «У кожної людини є бацили туберкульозу. За деяких умов бацили починають активно діяти. Двоє ув’язнених перебували разом тривалий час, майже два з половиною роки. А твердження заявника про його зараження п. Юсєвим ненадійні». У відповідь на наступне запитання представника заявника: «Як ви поясните твердження інших ув’язнених, які перебували разом із п. Юсєвим до заявника і бачили, що п. Юсєв уже тоді кашляв кров’ю? Хіба це не симптом туберкульозу в заразній формі?» — свідок сказав: «Це може сказати лише лікар. Кров могла бути з ясен, зуба або носа. Джерело може визначити тільки лікар. Я не маю жодної інформації від інших ув’язнених, знаю лише те, що сказав заявник. Ранні тести не виявили у п. Юсєва ніяких бактерій».

85. Свідок визнав, що у слідчому ізоляторі не було лабораторного обладнання, тут користувалися лабораторією госпіталю Міністерства внутрішніх справ, а для тесту на туберкульоз — обласним туберкульозним диспансером. Він повідомив, що медична частина слідчого ізолятора направляє ув’язненого до тубдиспансеру, тільки якщо є підозра про хворобу. Востаннє заявник пройшов консультацію 7 жовтня 1998 року. Після цього його було переведено до другої групи. Мати заявника ніколи не зверталася до свідка з приводу глибокого обстеження після того, як у заявника було виявлено туберкульоз.

86. Він підтвердив, що ув’язненим, які хворіють на туберкульоз, родичі можуть надсилати додаткові посилки. Дозвіл може надати адміністрація слідчого ізолятора на його пропозицію. Проте у випадку із заявником він не висловлював такої пропозиції.

87. Свідок також підтвердив, що медична частина має необхідне стоматологічне обладнання. Родичі ув’язнених повинні оплатити вартість матеріалів. Якщо на рахунку ув’язненого є гроші, медчастина може організувати лікування. За його словами, заявник офіційно звернувся з приводу штучних зубів за два дні до візиту делеґатів до Хмельницького слідчого ізолятора. Його мати не зверталася до свідка з проханням про таке лікування, але вона могла звертатися до начальника слідчого ізолятора.

С. Інспекція Хмельницького слідчого ізолятора

88. Делеґати Суду побували в камері, в якій тримали заявника. Розмір камери становив близько 9 квадратних метрів. У камері був порядок і чистота. Тут був відкритий туалет, умивальник із холодною водою, два ліжка, прикріплені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. Було кілька книжок, газети і чашка для заварювання чаю. Склалося враження про достатнє опалення та вентиляцію.

89. Делеґатам було продемонстровано душову кабіну площею близько одного квадратного метра. На стелі були тільки ґрати. Душова освітлювалася електричною лампою і була дуже холодною.

90. Делеґати також побували у дворі для прогулянок.

D. Витяги з висновків незалежної медичної комісії,
яка перевіряла стан здоров’я заявника та п. Юсєва 

91. Комісія встановила таке.

Заявника було поміщено до Хмельницького слідчого ізолятора 13 березня 1995 року. При цьому його оглянув терапевт, який зробив висновок, що заявник здоровий. Перша рентґенівська перевірка, проведена 15 березня 1995 року, встановила, що легені та серце у нього в нормі. Бактеріологічний аналіз на дизентерію, тиф або паратиф не виявив ніяких ознак хвороби. Аналіз крові дав неґативну реакцію. Було проведено повне медичне обстеження заявника, а також судово-психіатричну експертизу, здійснену Хмельницьким обласним психіатричним відділенням № 1 у травні 1995 року. Висновок про осудність було винесено відповідно до психопатії.

16 червня 1996 року заявник пройшов рентґенівську перевірку, яка не виявила ніяких ознак хвороби серця або легень.

Від 13 березня 1995 року до 18 листопада 1996 року його тримали в окремій камері. З 18 листопада 1996 року до 23 квітня 1997 року заявник та п. Юсєв перебували в одній камері. З 23 квітня до 4 листопада 1997 року вони знову займали окремі камери. Після цього у заявника було виявлено туберкульоз легенів, і його перевели до камери п. Юсєва, який також хворів на туберкульоз. В одній камері вони перебували з 4 листопада 1997 року до 9 червня 1998 року. Від 9 червня 1998 року заявник і п. Юсєв були в окремих камерах. 11 липня 1997 року, коли у п.Юсєва було виявлено туберкульоз, заявника повідомили про необхідність проходження 1,5–2-місячного курсу спеціальної терапії. 7 серпня 1997 року рентґенівська перевірка уперше виявила патологічні зміни у верхній частині правої легені. 18 вересня 1997 року п. О. Сіденко, пульмонолог медчастини слідчого ізолятора, поставив заявникові діагноз туберкульозу, після чого заявника помістили у спеціальну камеру для ув’язнених із таким діагнозом і призначили лікування, яке почалося того самого дня.

Заявник тричі проходив рентґенівську перевірку в 1998 році, двічі — у 1999 році та двічі — у 2000-му. Перевірки не виявили ніяких змін щодо активного туберкульозу в легенях і жодних залишкових явищ у верхній правій частині легені. 13–15 червня 2000 року комісія здійснила повне клінічне та лабораторне обстеження заявника і п.Юсєва. Вона погодилася з клінічним діагнозом заявника, встановленим медчастиною слідчого ізолятора в 2000 році: клінічне одужання після фокального туберкульозу верхньої частини правої легені, наявність МБТ (micobacterium tuberculosis).

Пана Юсєва було поміщено до Хмельницького слідчого ізолятора 19 серпня 1995 року. Після загального огляду терапевт зробив висновок, що він здоровий. Рентґенівська перевірка, проведена 29 серпня 1995 року, встановила, що легені й серце у нього в нормі. Бактеріологічний аналіз на дизентерію, тиф або паратиф не виявив ніяких ознак хвороб. Дослідження крові дали неґативну реакцію. Було проведено повне медичне обстеження, а також судово-психіатричну експертизу, здійснену Хмельницьким обласним психіатричним від­діленням № 1 у березні 1996 року. Його було визнано більш-менш здоровим і осудним. Рентґенівська перевірка, проведена 20 серпня 1996 року та 14 лютого 1997 року, не виявила ніяких патологічних змін у легенях або серці. Три дослідження мокротиння, здійснені 11–13 лютого 1997 року методом бактеріоскопії, не показали наявності МБТ.

4 липня 1997 року рентґенівська перевірка п. Юсєва показала гомогенну інфільтрацію у правій легені. 11 липня 1997 року було вперше виявлено інфільтративний туберкульоз правої легені у фазі розкладання з наявністю МБТ. Пана Юсєва лікували в камері, пристосованій для такої категорії ув’язнених. 23 липня 1997 року він почав проходити інтенсивну хіміотерапію. Упродовж 1999 та 2000 років він пройшов два курси спеціальної сезонної терапії (навесні та восени). В результаті тривалої терапії загальний стан здоров’я значно поліпшився й основні клінічні симптоми хвороби було ліквідовано.

Клінічний проґрес, виявлений за допомогою рентґенівських перевірок, відбувся в основному протягом перших чотирьох місяців лікування. Рентґенівська перевірка 5 травня 1998 року виявила обмежений фіброз та окремий осередок, що проник у верхню частину правої легені. Рентґенівська перевірка, здійснена наприкінці 1998 року та в 1999–2000 роках, показала лише обмежений фіброз у місці колишнього ушкодження.

Як встановила комісія, малоймовірно, щоб заявник підхопив туберкульоз від п. Юсєва. На думку комісії, головним фактором було те, що останній не виділяв мікобактерій туберкульозу, а отже, не являв собою епідеміологічну небезпеку. Упродовж першого періоду, з 18 листопада 1996 року до 23 квітня 1997 року, коли заявник перебував в одній камері з п.Юсєвим, не було виявлено патологічних змін у легенях при рентґенівській перевірці 14 лютого 1997 року. Отже, у цей час п. Юсєв не міг заразити заявника туберкульозом. Другий період, упродовж якого заявник та п.Юсєв перебували в одній камері, тривав з 4 листопада 1997 року до 9 червня 1998 року, тобто через чотири місяці після того, як у п.Юсєва було виявлено туберкульоз і розпочалося його лікування та через півтора-два місяці після того, як туберкульоз було виявлено у заявника і розпочалося його лікування. У період, коли обоє ув’язнених перебували в окремих камерах, п. Юсєв проходив інтенсивну хіміотерапію. Більше того, за перші шість тижнів, протягом яких хіміотерапію проходив заявник, було досягнуто значного проґресу (рентґенівська перевірка від 24 листопада 1997 року). Отже, упродовж періоду, коли засуджені перебували в одній камері, можливість зараження заявника від п. Юсєва була дуже незначною. Інтенсивна хіміотерапія, призначена п. Юсєву у перші два місяці, зупинила виділення бактерій і, таким чином, ліквідувала на 90–100% епідеміологічну загрозу поширення бактерій.

Комісія взяла до уваги той факт, що заявник хворів на м’яку, дуже обмежену форму легеневого туберкульозу без будь-якого виділення бактерій чи деструктивних змін у легенях. Найвірогідніше, виникнення і прояв легеневого туберкульозу в заявника пов’язані із поганим станом здоров’я та стресом, спричиненим заподіянням злочину, ув’язненням і, зрештою, засудженням до виняткової міри покарання. Крім того, заявник та п. Юсєв хворіли на дві різні форми туберкульозу (заявник хворів на фокальний туберкульоз, а п. Юсєв — на інфільтративний туберкульоз).

Е. Документальні свідчення

92. Відповідно до записів, зроблених у слідчому ізоляторі, мати і бабуся заявника відвідували його 16 квітня, 16 травня, 11 червня, 12 липня, 13 серпня, 13 вересня, 14 жовтня, 15 листопада і 17 грудня 1996 року та 17 січня, 17лютого, 20 травня, 20 червня, 21 липня, 27 серпня 1997 року, 4 лютого, 5 березня, 8 квітня, 8 травня, 8 червня, 10 липня, 11 серпня, 11 вересня і 12 жовтня 1998 року.

93. Заявник одержав передачі від матері в такі дні: 27 лютого, 27 березня і 26 квітня 1996 року. Бандеролі він одержав 27 травня, 31 липня, 2 жовтня і 15 грудня 1996 року, 5 лютого, 11 квітня, 4 червня, 4 серпня, 6 жовтня і 10 грудня 1997 року та 10 лютого і 14 квітня 1998 року.

94. Медичну картку заявника було заведено 10 березня 1995 року. У ній зазначено, що в березні і травні 1995 року заявник пройшов загальний медичний огляд  та рентґенівську перевірку. Його було визнано здоровим. Наступні рентґенівські перевірки проведені 16 червня 1996 року, 7 серпня і 24 листопада 1997 року, 10 лютого, 5 травня і 23 вересня 1998 року, 11  січня, 15 липня і 15 жовтня 1999 року та 21 лютого і 13 червня 2000 року.

11 липня 1997 року заявникові призначили лікування препаратами ізоніазиду як особі, яка контактувала з хворим на туберкульоз легенів.

18 вересня 1997 року йому поставлено діагноз – туберкульоз легенів у прихованій формі. Йому було призначено відповідне лікування. Того самого дня він пройшов додаткове медичне обстеження в Хмельницькому туберкульозному відділенні. Подальші медичні обстеження проводилися 8 червня і 7 жовтня 1998 року, а також 23 лютого 2000 року.

Лабораторні аналізи слизу заявника проводилися у Хмельницькому госпіталі Міністерства внутрішніх справ 18, 19, 20 вересня, 13, 14, 15 листопада 1997 року, 25 лютого, 20 квітня, 10 липня і 23 листопада 1998 року, 24 лютого 1999 року і 10, 11, 12 травня 2000 року.

Заявник здавав аналіз крові 15 листопада 1995 року, 18 вересня і 13 листопада 1997 року, 25 лютого, 20 квітня, 10 липня, 15 жовтня і 24 листопада 1998 року, 25 і 26 лютого 1999 року та 14 лютого і 11 травня 2000 року.

95. Медичну картку п. Юсєва було заведено 3 серпня 1995 року. В ній зазначено, що у серпні 1995 року п. Юсєв пройшов загальний медичний огляд і рентґенівську перевірку. Його було визнано здоровим. Наступні рентґенівські перевірки проводилися 20 серпня 1996 року, 14 лютого, 4 липня і 24 листопада 1997 року, 10 лютого, 5 травня і 23 вересня 1998 року,11 січня і 15 липня  1999 року, 1 березня і 13 червня 2000 року. Рентґенівське обстеження 20 серпня 1996 року і 14 лютого 1997 року підтвердило, що легені і серце п. Юсєва  були в доброму стані. Рентґенівська перевірка від 11 липня 1997 року виявила у п. Юсєва легеневий туберкульоз. 23 липня 1997 року фтизіатр Хмельницького туберкульозного диспансеру підтвердив, що п. Юсєв хворий на туберкульоз легенів. Того самого дня п. Юсєву призначили необхідне лікування. 8 червня і 7 жовтня 1998 року п. Юсєва було додатково обстежено в тубдиспансері.

Відповідно до медичних записів, зроблених 6 березня і 9 червня 2000 року, стан здоров’я п. Юсєва поліпшився, а симптоми туберкульозу зникли.

Лабораторні аналізи слизу п. Юсєва робилися в Хмельницькому госпіталі Міністерства внутрішніх справ 11, 12, 13 лютого, 20 квітня, 20 липня, 13, 14, 15 листопада 1997 року, 25 лютого, 20 квітня, 10 липня, 23 листопада 1998 року, 24 лютого 1999 року та 10, 11, 12 травня 2000 року.

Пану Юсєву робили аналіз крові 24 липня і 13 листопада 1997 року, 25 лютого, 20 квітня, 10 липня, 15 жовтня і 24 листопада 1998 року, 25 і 26 лютого 1999 року та 11 травня і 14 червня 2000 року.

96. У листі від 28 лютого 1998 року, адресованому до Генеральної прокуратури, заявник стверджував, що він перебуває під вартою у Хмельницькому слідчому ізоляторі з 13 березня 1995 року і що його ніколи не піддавали нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню.

Він зауважив, що лист його представника, п. Воскобойнікова, був ідеєю його матері і що листа було надіслано, щоб захистити його інтереси. Заявник також зазначив, що ні адміністрація слідчого ізолятора, ні слідчий під час досудового розслідування не застосовували до нього катування. Нарешті, він наголосив, що не співпрацював із представниками Ради Європи, оскільки не вірив, що вони можуть йому допомогти.

97. 29 квітня 1998 року п. О.В. Ріцький, прокурор Генеральної прокуратури, відвідав заявника, який зробив тоді письмову заяву. Засуджений, зокрема, підтвердив, що його тримають у слідчому ізоляторі з 13 березня 1995 року. Він сказав, що його ніколи не били і не катували і що він не може пригадати жодного випадку поводження з ним, яке принижувало б його гідність. Він також повідомив, що йому надавали належну медичну допомогу і в нього немає ніяких скарг на адміністрацію слідчого ізолятора.

98. 27 жовтня 1998 року заявник під час відвідання його представником Генеральної прокуратури висловив інші твердження. Зокрема, він говорив про умови тримання в Хмельницькому слідчому ізоляторі. Він зауважив, що заразився туберкульозом у 1997 році, перебуваючи в одній камері з п. Юсєвим, у якого ще раніше було виявлено цю хворобу.

Заявник також наголосив, що він ніколи не зустрічався з п. Воскобойніковим, якому мати доручила представляти його інтереси. Заявник підтвердив, що його відвідав нотаріус, щоб завірити довіреність на п. Воскобойнікова для представлення інтересів. Заявник особисто ніколи не звертався ні  до міжнародних організацій, ні до нотаріуса.

Крім того, заявник сказав, що ні тепер, ні в період, коли він перебував у камері з іншими ув’язненими (в одиночній камері він перебуває з 14 жовтня 1998 року), у нього не було ніяких скарг стосовно умов тримання (одиночна камера, гаряча їжа тричі на день, спеціальна дієта), режиму (щоденні прогулянки на свіжому повітрі, одержання бандеролей відповідно до особливого режиму тримання під вартою). 

99. Згідно із записами, зробленими 18 червня 1996 року, заявник перебував у камері № 14. А 18 листопада 1996 року його перевели в камеру № 16, у якій він залишався до 3 лютого 1997 року, поки його не повернули до камери № 14. 23 квітня 1997 року його помістили до камери № 15, а 4 листопада 1997 року — до камери № 13. 20 лютого 1998 року заявника знову тримали в камері № 14, де він залишався до 7 травня 1998 року, після чого його перевели до камери № 13. Через три тижні, 28 травня 1998 року, його перевели до камери № 15, а 9 червня 1998 року знову до камери № 14.

100. Відповідно до зроблених у слідчому ізоляторі записів, 9 жовтня 1996 року п. Юсєв перебував у камері № 16. 3 лютого 1997 року його перевели до камери № 14, де він залишався до 11 липня 1997 року, після чого його перевели в камеру № 12. 29 жовтня 1997 року п. Юсєва було переведено до камери № 15, а 4 листопада 1997 року — до камери № 13, у якій він перебував по 20 лютого 1998 року. Того дня його перевели до камери № 14, у якій він залишався до 7 травня 1998 року, після чого його повернули в камеру № 13. 28 травня 1998 року його перевели до камери  № 15, а 9 червня 1998 року його помістили в камеру № 16.

101. У своєму листі до Суду  від 7 березня 2000 року п. Воскобойніков зазначив, що в грудні 1999 року заявника було покарано і позбавлено права на одержання додаткової передачі з медикаментами. 6 січня 2000 року начальник слідчого ізолятора усно відмовився надати дозвіл п. Воскобойнікову зустрітися із заявником і ознайомитися з документами, що стосувалися його покарання. Пан Воскобойніков також зазначив, що 17 грудня 1999 року голова обласного управління виконання покарань підтримав відмову адміністрації слідчого ізолятора  дозволити матері заявника принести синові телевізор, електронну гру і додаткову передачу з медикаментами.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України

102. Відповідно до частин другої та третьої статті 8, норми Конституції є нормами прямої дії. Ґарантується право на звернення до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

103. Частина перша статті 9 проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

104. Частина третя статті 15 забороняє цензуру.

105. Згідно зі статтею 19, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

106. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина ґарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

107. Згідно з частинами другою і четвертою статті 29, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника.

108. Відповідно до частин другої та четвертої статті 55, кожному ґарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

109. За статтею 59, кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

110. Частина третя статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

111. Відповідно до статті 64, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В. Законодавчі положення,
що реґулюють умови тримання в «коридорі смерті»

112. Умови тримання в «коридорі смерті»  у пенітенціарній системі України були послідовно вреґульовані Інструкцією від 20 квітня 1998 року щодо умов тримання під вартою осіб, засуджених до виняткової міри покарання (Інструкція), та Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 року щодо умов тримання осіб, засуджених до виняткової міри покарання, у слідчих ізоляторах (Тимчасове положення).

113. Інструкція передбачає, що після винесення остаточного вироку особи, засуджені до виняткової міри покарання, тримаються ізольовано від інших засуджених у спеціально обладнаних камерах. У виняткових випадках в одній камері може перебувати не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого при одиночному триманні має бути не меншою за 4 квадратні метри, при триманні двох засуджених — не меншою за 3 квадратні метри. Засудженим надається особисте спальне місце і видаються постільні речі. Вони носять одяг спеціального зразка, встановленого для особливо небезпечних рецидивістів. Визначаються їхній правовий статус та обов’язки. Встановлюється кількість побачень із родичами та кількість листів, які в’язні можуть надсилати й отримувати: вони можуть мати одне побачення на місяць і надсилати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень немає. В’язні можуть одержувати дві бандеролі на рік. Вони мають право на щоденні прогулянки тривалістю одна година. За межами камер в’язні перебувають у наручниках. Їм не дозволяється працювати.

Засуджені можуть також читати книжки, журнали та газети, взяті в бібліотеці слідчого ізолятора та/або куплені через в’язничну торговельну мережу; вони можуть одержувати грошові перекази; зберігати в камерах особисті речі та продукти харчування, купувати в магазині слідчого ізолятора двічі на місяць продукти харчування і предмети першої потреби (на суму в розмірі однієї мінімальної заробітної плати) та користуватися настільними іграми. Вони можуть зустрічатися  з адвокатами. Медичне обслуговування здійснюється відповідно до національного законодавства.

Засуджені можуть звертатися зі скаргами  до державних органів. Такі скарги відправляються упродовж трьох діб. Скарги, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають.

114. Тимчасове положення порівняно з Інструкцією розширювало права осіб, засуджених до виняткової міри покарання. Зокрема, засуджені мали право на восьмигодинний сон у нічний час; вони могли отримувати шість посилок чи передач і три бандеролі на рік, купувати продукти харчування та предмети першої потреби в магазині слідчого ізолятора (на суму не більше 70 % мінімального розміру заробітної плати); молитися і читати релігійну літературу та зустрічатися зі священнослужителем, а також звертатися зі скаргами до органів державної влади. Їм дозволялося надсилати й отримувати листи без будь-яких обмежень і мати один раз на місяць побачення з родичами у присутності представника адміністрації тривалістю до 2 годин. Побачення з адвокатами, відповідно до закріпленого права в’язнів на правову допомогу, здійснювалися згідно з виправно-трудовим законодавством.

С. Закон «Про попереднє ув’язнення» 1993 року (Закон)

115. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, який застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи, щодо якої вирок ще не виконаний.

116. Відповідно до частини четвертої статті 8, особи, засуджені до смертної кари, вирок щодо яких не став остаточним, тримаються ізольовано від інших осіб, які перебувають під вартою.

117. Частина перша статті 9 Закону проголошує, серед іншого, що затримані мають право: а) на захист відповідно до норм кримінально-процесуального права; б) ознайомлюватися з правилами тримання під вартою; в) на щоденну прогулянку тривалістю одна година; г) одержувати двічі на місяць передачі вагою до восьми кілограмів та без обмежень грошові перекази і передачі; д) купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком продукти харчування та предмети першої необхідності на суму до одного мінімального розміру заробітної плати та без обмежень письмове приладдя, газети, книжки через торговельну мережу; е) користуватися власним одягом і взуттям та мати при собі документи і записи, що стосуються кримінальної справи; є) користуватися телевізорами, одержаними від родичів або інших осіб, настільними іграми, газетами і книжками з бібліотеки місць попереднього ув’язнення та придбаними через торговельну мережу; ж) відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, виготовленими з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встановлений у місцях попереднього ув’язнення порядок, а також обмежуються права інших осіб; з) на восьмигодинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних чи інших діях, за винятком невідкладних випадків; та і) звертатися зі скаргами, заявами та листами до державних органів і службових осіб у порядку, встановленому статтею 13 Закону.

118. Відповідно до статті 11, особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Площа в камері для однієї особи не може бути меншою за 2,5 квадратного метра. Особам, взятим під варту, надаються безплатно за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів, індивідуальне спальне місце, постільні речі та інші види матеріально-побутового забезпечення. В необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка.

119. Відповідно до частини першої статті 12, побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких перебуває справа. Згідно з частиною четвертою, особа, взята під варту, має право на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні якого перебуває справа.

120. Відповідно до частини першої статті 13, особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами та іншими громадянами, а також підприємствами, установами, організаціями з письмового дозволу особи або органу, у провадженні якого перебуває справа. Після набрання вироком законної сили листування здійснюється без обмежень.

D. Виправно-трудовий кодекс (Кодекс)

121. Відповідно до статті 28 Кодексу (Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі), основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов’язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне і неухильне виконання ними своїх обов’язків; різні умови тримання, залежно від характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого.

Засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшукові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім’я, підлягають перегляду.

У виправно-трудових установах встановлюється суворо реґламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому цим Кодексом, засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листуватися, відправляти грошові перекази родичам.

122. Частина перша статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби) передбачає, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, одержані за переказами.

123. У статті 40, серед іншого, передбачено, що побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються; за заявою адвоката ці побачення можуть проводитися віч-на-віч, без присутності охорони.

124. Відповідно до статті 41 (Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, передач і бандеролей), засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму — сім посилок (передач), посиленого режиму — шість посилок (передач), суворого і особливого режиму — п’ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму — десять посилок (передач), посиленого режиму — дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволяється одержувати засудженим у посилках, передачах і бандеролях, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, передач і бандеролей встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

125. Відповідно до статті 42 (Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів), засудженим дозволяється одержувати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи і іншим особам. Одержані по переказах гроші зараховуються на особовий рахунок засудженого.

126. Частина друга статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) передбачає, що в тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі — один лист на місяць, на суворому режимі — один лист на два місяці.

Е. Закон «Про прокуратуру»

127. Відповідно до частини першої статті 12, прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Частина четверта передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору, а в передбачених законом випадках — до суду. У частині п’ятій передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.

128. Відповідно до статті 38, прокурор, його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, по яких вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор приносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду.

129. Відповідно до частини першої статті 44, предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там перебувають, знайомитися з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

ІІІ. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

Резолюція № 1097 (1996) Парламентської асамблеї
про скасування смертної кари в Європі

130. У цій Резолюції Асамблея висловила жаль з приводу виконання смертних вироків, яке, як повідомлялося, незадовго до того мало місце в Латвії, Литві та Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов’язань ввести мораторій на виконання вироків щодо смертної кари, взятих під час вступу до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов’язання стосовно введення мораторію на виконання вироків і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушення зобов’язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, призведе до наслідків за Директивою № 508 (1995).

Резолюція № 1112 (1997) щодо дотримання Україною зобов’язань, взятих на себе при вступі до Ради Європи, стосовно введення мораторію на виконання смертних вироків

131. У цій Резолюції Асамблея підтвердила отримання нею офіційної інформації про те, що в першій половині 1996 року в Україні було виконано вісімдесят дев’ять смертних вироків, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість вироків, виконаних у другій половині цього року. Асамблею особливо вразило, коли вона дізналася, що страти в Україні перебувають під завісою таємності і навіть родини засуджених не сповіщають про них; згідно з повідомленнями, страчених ховали в непозначених могилах. Асамблея засудила Україну за порушення зобов’язання ввести мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, які вже мали місце, і висунула вимогу щодо негайного дотримання Україною своїх зобов’язань і зупинення виконання вироків стосовно смертної кари, які чекають виконання.

Резолюція № 1179 (1999) та Рекомендація № 1395 (1999)
щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань

132. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала своїх зобов’язань (згідно з офіційними джерелами, 212 осіб було страчено з 9 листопада 1995 року до 11 березня 1997 року). Водночас вона відзначила, що з 11 березня 1997 року в Україні de facto діє мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій було підтверджено de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції. Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на страти і твердо заявила, що за наявності подальшого виконання смертних вироків вірчі грамоти парламентської делеґації України буде анульовано на наступній сесії Асамблеї, відповідно до правила 6 Реґламенту.

IV. ЗВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ІЗ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЮ І НЕЛЮДСЬКОМУ ТА ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ І ПОКАРАННЮ (CPT)

133. Представники CPT відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 роках. Звіти про кожний візит було опубліковано 9 жовтня 2002 року разом з відповідями Українського уряду.

Звіт 1998 року

134. Візит делеґації, що відбувся 8–24 лютого 1998 року, був першим періодичним візитом в Україну. Під час відвідин делеґація оглянула, серед іншого, слідчий ізолятор № 313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку № 2 СІЗО № 203 на той час перебувало п’ятнадцять ув’язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, делеґацію запевнили, що з 11 березня 1997 року фактичний мораторій на виконання смертної кари дотримувався.

135. У своєму звіті (пункт 131) CPT насамперед висловив значне занепокоєння щодо умов тримання ув’язнених і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджених до смертної кари зазвичай тримали по двоє в камерах 6,5–7 м2. У камерах не було доступу природного освітлення, оскільки вікна затемнені металевими ставнями. Штучне освітлення, що було постійно ввімкнене, не завжди достатньо яскраве, внаслідок чого деякі камери були напівтемні. Для провітрювання камер ув’язнені могли за допомогою шнурка відкрити ставні; незважаючи на це, камери були дуже вологими і доволі холодними (пункт 132).

Обладнання камер описане у звіті як елементарне, яке складалося з металевого ліжка та/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, яка вочевидь була недостатньою, щоб захистити від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув’язнені можуть слухати радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делеґацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).

Усі камери мали неізольовані унітази, які добре проглядалися з житлової частини; як наслідок, ув’язнений, користуючись туалетом, повинен був робити це на виду свого співкамерника. Що стосується предметів першої необхідності, засуджені до смертної кари перебували в такій самій складній ситуації, як і інші ув’язнені; такі предмети, як мило і зубна паста, були рідкістю (там само).

Крім того, було записано, що засуджені до смертної кари не мали жодної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть прогулятися протягом однієї години. У найкращому випадку, вони могли виходити з камери один раз на тиждень, щоб сходити в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право на побачення з рідними. Заняття в камері зводилися до читання і прослуховування радіопередач, якщо працював приймач. Крім щомісячних побачень з рідними, що дозволялися декому з ув’язнених, контакт із людьми обмежувався головним чином випадковими відвідинами православного священика чи медичного персоналу, які розмовляли з ув’язненими через ґрати у дверях камери (пункт 133).

136. CPT підсумував свої висновки з цього питання таким чином:

«Коротко кажучи, засуджені до смертної кари протягом 24 годин на добу були замкнені в камерах з дуже обмеженим життєвим простором, без доступу природного освітлення і часом з дуже бідним штучним освітленням; їм фактично бракувало можливостей зайняти свій час і контактувати з людьми. Більшість із них перебувала в таких шкідливих умовах значний період часу (від 10 місяців до більш як два роки). Така ситуація може повністю відповідати чинним в Україні законодавчим положенням стосовно поводження із засудженими до смертної кари, проте це не змінює того факту, що, на думку CPT, вона становить нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження» (пункт 134).

Крім того, зазначалося, що делеґація одержала від ув’язнених, засуджених до смертної кари, численні скарги на те, що їм бракувало інформації про їхню правову ситуацію, розвиток справ, наслідки звернень про перегляд справ, розгляд скарг тощо (пункт 138).

137. У своїй відповіді на звіт 1998 року Український уряд зазначив, що для вирішення проблем, визначених CPT, було вжито ряд організаційних і практичних заходів. Зокрема, було введено в дію Тимчасове положення, щоб ґарантувати засудженим до смертної кари право на щомісячне побачення з рідними, на побачення з адвокатом для отримання правової допомоги, зі священиком і право отримувати і надсилати листи без обмежень. Крім того, було зазначено:

(і) що засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано й переоснащено 196 ярдів у слідчих ізоляторах;

(іі) що з метою вдосконалення природного освітлення і доступу повітря в камери ставні та металеві козирки над вікнами камер було знято;

(ііі) що з метою інформування засуджених до смертної кари про їхні права і правовий статус витяг із Тимчасового положення було прикріплено на стіні кожної камери.

Звіт 1999 року

138. Делеґація CPT відвідала Україну 15–23 липня 1999 року. Під час візиту вона знову оглянула СІЗО № 313/203 у Харкові, де на той час утримувалося 23 засуджених до смертної кари. У звіті відзначалося, що з часу попереднього візиту сталися певні зміни. Зокрема, камери мали природне освітлення і були краще обладнані, ув’язнені виходили на щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча зауважувалося, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (пункти 34–35). Крім того, було зазначено про важливий проґрес, досягнутий у забезпеченні права ув’язнених на побачення з рідними та листування (пункт 36). Проте CPT відзначив певні неприйнятні умови тримання, включно з фактом, що ув’язнені й далі перебували в камерах 23 години на добу і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (пункт 37).

Звіт 2000 року

139. Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 року. Під час відвідин делеґація оглянула, зокрема, СІЗО № 15 у Сімферополі. CPT привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і взяв до уваги, що вироки стосовно більшості з майже 500 засуджених до смертної кари були замінені довічним ув’язненням.

140. Незважаючи на ці позитивні зрушення, CPT констатував, що поводження з цією категорією ув’язнених було основним джерелом занепокоєння для Комітету (пункт 67). Зазначалося, що, на додаток до попередньої Інструкції, виданої в липні 2000 року, і до впровадження двох установ із посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуджених на довічне ув’язнення, до таких ув’язнених застосовувався режим суворих обмежень (пункт 68). Тоді як життєвий простір у камерах загалом був задовільним і розпочалися роботи з обновлення камер в установах, які відвідувала делеґація, основні проблеми стосовно доступу природного освітлення, якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (пункт 69). Крім того, засуджені на довічне ув’язнення перебували в камерах 23 з половиною години на добу без організованої діяльності у будь-якій формі, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила в неприйнятних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією в липні 2000 року побачення з рідними було заборонено й ув’язнені мали право надсилати одного листа на два місяці, хоча обмеження щодо отримання листів не було (пункт 70).

141. У своїй відповіді на звіт Український уряд зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув’язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, для забезпечення належного доступу світла металеві ставні було знято з вікон у всіх камерах.

ЩОДО ПРАВА

І. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

142. Уряд стверджував, що п. Воскобойніков звернувся до Суду від імені заявника 9 лютого 1998  року. Згідно з твердженнями Уряду, у заяві до Генерального прокурора від 27 жовтня 1998  року заявник стверджував, що жодного разу не зустрічався з п. Воскобойніковим.  Більше того, у заявах до Генерального прокурора від 25 лютого, 29 квітня, 27 жовтня 1998 року він ніколи не скаржився на умови тримання під вартою чи медичне обслуговування. Таким чином, Уряд наполягає, що заявник не має статусу «потерпілого» в розумінні статті 34 Конвенції.

143. Уряд також стверджує, що заявник, який чотири роки перебував у «коридорі смерті», жодного разу не звернувся зі скаргою до судових або виконавчих органів влади про порушення його прав. Таким чином, він не дав Урядові можливості відповідно відреаґувати на заявлені порушення його прав і виправити ці порушення через національні механізми захисту.

144. Уряд підкреслив, що існуюча правова система (насамперед Конституція та інші правові акти) надає реальну можливість ефективного правового захисту прав людини. Він посилався на частину першу статті 55 Конституції України, згідно з якою «кожному ґаранту­ється право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». У зв’язку з цим Уряд звертався до рішення Конституційного Суду від 25 грудня 1997 року, в якому було зазначено: «Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному ґарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод».

145. Уряд далі повторив, що, відповідно до статті 248-1 Цивільного процесуального кодексу, «Громадянин має право звернутися до суду..., якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його права чи свободи. ...До суб’єктів, зазначених у частині першій цієї статті..., рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду, належать органи державної виконавчої влади та їх службові особи».

146. Заявник заперечував арґументи Уряду.

147. Суд зауважує, що коли Суд розглядав питання прийнятності, то, незважаючи на три заяви засудженого від 25 лютого, 29 квітня, 27 жовтня 1998 року, на які посилався Уряд і в яких заявник стверджував про відсутність скарг на адміністрацію слідчого ізолятора щодо порушення його прав, умов тримання  під вартою, медичного догляду чи поганого поводження з ним під час перебування в «коридорі смерті», Уряд не довів, що заявник не міг скаржитися, що є «потерпілим» у розумінні статті 34 Конвенції. За цих обставин Уряд позбавляється права висувати заперечення на етапі розгляду справи по суті (див., серед інших джерел, рішення у справі «Зана проти Туреччини» (Zana v.Turkey) від 25 листопада 1997 року, Reports of Judgments and Decisions 1997-VII, c. 2546, п. 44, та «Ніколова проти Болгарії» (Nikolova v. Bulgaria) [GC], №31195/96, п. 44, ECHR 1999-ІІ).

148. Відповідно, Суд відхиляє перше попереднє заперечення Уряду.

149. Стосовно другого попереднього заперечення Уряду, Суд нагадує, що, відповідно до усталеної прецедентної практики, пункт 1 статті 35 Конвенції має на меті надати Договірним державам можливість запобігти стверджуваним порушенням до того, як заяву буде передано на розгляд Суду. Проте мають бути вичерпані лише ті засоби правового захисту, що є ефективними. Уряд, який заявляє про невичерпання національних засобів правового захисту, повинен переконати Суд у тому, що засіб захисту був ефективним і доступним як з теоретичного, так і практичного погляду в даний час.

Якщо це буде доведено, заявник, у свою чергу, повинен довести, що засіб правового захисту, на який посилається Уряд, був фактично вичерпаний або — у зв’язку з певними обставинами справи — був неефективним чи неадекватним. Однією з таких обставин може бути те, що органи державної влади залишались абсолютно пасивними щодо серйозних заяв про невиконання своїх обов’язків або спричинення страждань службовими особами держави, наприклад, коли вони не виконали рішення суду. За таких обставин тягар доведення виникає знову і покладається на Уряд-відповідач, який має показати, що він зробив у відповідь на оскарження таких значних і серйозних питань (див., напр., рішення Суду від 28 липня 1999 року у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France), №25803/94, п. 74–77, ECHR 1999-V).

150. Суд наголошує, що при застосуванні цього правила необхідно брати до уваги контекст. Відповідно, було визнано, що статтю 35 слід застосовувати із певною гнучкістю і без надмірного формалізму. Суд визнав, що правило вичерпання національних засобів правового захисту не є абсолютним чи вирішальним для того, щоб його застосовувати автоматично; зважуючи, чи було дотримано цього правила, важливо враховувати конкретні обставини окремого випадку. Це, зокрема, означає, що Суд повинен реально брати до уваги не тільки наявність формальних засобів захисту в правовій системі Договірної держави, а й загальний правовий і політичний контекст, у якому вони застосовуються, так само як і особисті обставини заявника (див. «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), рішення від 16вересня 1996 року, Reports  1996-ІV, с. 1211, п. 69).

151. У цій справі Суд, беручи до уваги усні показання свідків, надані представникам  Суду, та документи, подані сторонами, зауважив, що заявник і його мати стверджують факт подання ними кількох скарг — письмових та усних — начальникові слідчого ізолятора, а також іншим представникам адміністрації щодо умов тримання заявника під вартою та призначеного йому лікування. Суд вважає відповідні свідчення заявника та його матері достовірними і переконливими (див. пункти 24 і 66 вище). Їхні свідчення частково підтвердив начальник слідчого ізолятора, який заявив, що мати подавала скарги від імені заявника (див. пункт 49 вище). Суд вважає, що органи влади, таким чином, були достатньо обізнані із ситуацією заявника і мали можливість перевірити умови тримання заявника під вартою і в разі необхідності запропонувати компенсацію.

152. Оскільки припускається, що заявник не подав керівництву слідчого ізолятора офіційної письмової скарги щодо умов тримання під вартою, Суд зауважує, що, хоча заявник і знав про своє право надсилати родичам одного листа на місяць (див. пункт 39 вище), йому не було офіційно запропоновано підписатися під переліком прав та обов’язків ув’язненого до 23 вересня 1999 року (див. пункт 22 вище). З огляду на це, не можна стверджувати, що він був достатньо й чітко обізнаний зі своїми правами й обов’язками. Уряд не навів доказів того, що заявника якось інакше поінформували про його права чи відповідні можливості, завдяки яким він міг домогтися задоволення своїх скарг. За цих обставин заявника не можна звинувачувати в тому, що він не звернувся належним чином з офіційною скаргою стосовно умов тримання його в ув’язненні.

153. Що стосується можливості вчинення цивільного позову в суді, то Суд повторює, що пункт 1 статті 35 вимагає, щоб національні засоби правового захисту були не тільки доступними, а й могли ефективно виправити стверджувані порушення прав людини, ґарантовані Конвенцією. Оскільки заявник фактично не розпочав цивільного провадження, щоб оскаржити умови тримання під вартою, Суд зауважує, що Уряд не продемонстрував, яким чином таке провадження могло привести до поліпшення умов. Він також не навів жодного прикладу з національної судової практики, щоб показати, що таке провадження, ініційоване засудженим, могло бути перспективним.

154. За цих обставин Суд доходить висновку, що не доведено з достатньою певністю, що завдяки засобам правового захисту, запропонованим Урядом, було б задоволено скарги заявника щодо умов тримання під вартою. Відповідно, Суд вирішив, що заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів правового захисту не можуть бути взяті до уваги.

 ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

155. Заявник скаржиться на умови, в яких його тримали в «коридорі смерті» у слідчому ізоляторі м. Хмельницького, стверджуючи, що ці умови спричинили поводження, що підпадає під дію статті 3 Конвенції, в якій сказано:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

А. Умови тримання заявника в «коридорі смерті»

156. Заявник стверджував, що його було позбавлено можливості мати прогулянку, отримувати додаткові посилки від матері та мати побачення з родичами тривалістю до двох годин, як передбачено законом. Крім того, він скаржився, що його помістили в одиночну камеру на строк понад 6 місяців, а його представникові відмовили в інформації щодо застосованого до нього режиму.

1. Подання сторін

157. Уряд стверджував, що було дотримано всіх чинних правил, які застосовувалися до заявника, зокрема щодо обладнання камери, медичного обслуговування, побачень і кореспонденції, як передбачено статтями 1, 8, 9, 11, 12 і 13 Закону, відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу, статтями 28, 37, 40, 41, 42 і 43 Кодексу, Інструкцією від 20 квітня 1998 року і Тимчасовим положенням. Він зазначив, що, відповідно до частини четвертої статті 8 Закону, особи, засуджені до смертної кари, тримаються ізольовано від інших засуджених. У виняткових випадках в одній камері можуть перебувати двоє ув’язнених. За твердженнями Уряду, 9 лютого 1997 року заявника було ув’язнено в камері, яка задовольняла ці вимоги. Обладнання камери відповідало санітарно-гігієнічним нормам: її площа становила 9,75 м2, або 29,2 м3, в камері були радіо, ліжко, стіл, необхідне природне та електричне освітлення, опалення, водопостачання, туалет. Камера опалювалася в осінній та зимовий період.

158. Відповідно до тверджень Уряду, заявника було забезпечено триразовим харчуванням, як передбачено в частині третій статті 11 Закону 1993 року, одягом і взуттям, постільною білизною, предметами особистої гігієни. З квітня 1998 року йому надали дозвіл мати щоденну одногодинну прогулянку та робити фізичні вправи.

159. Уряд заперечував твердження заявника, що йому не було дозволено отримувати посилки від матері. Уряд заявляв, що до набрання вироком сили особи, засуджені до смертної кари, мають право отримувати посилки до 8 кілограмів двічі на місяць, а після набрання вироком законної сили — посилки до 8 кілограмів двічі на рік. Відповідно до записів, зроблених у слідчому ізоляторі, заявник отримав від родичів 15 посилок і бандеролей і жодного разу не скаржився щодо надходження посилок із продуктами. Крім того, двічі на місяць ув’язнені могли купувати продукти і предмети першої потреби в магазині слідчого ізолятора на суму до мінімального розміру заробітної плати, а також книжки та газети без будь-яких обмежень. Якість продуктів відповідала вимогам національного зако­нодавства. Уряд зауважив, що із жовтня 1997 року по жовтень 1998 року заявник реґулярно купував продукти і предмети першої потреби і що з березня 1996 року по жовтень 1998 року його родичі 28 разів зверталися з проханням про побачення з ним і всі ці прохання було задоволено.

160. Уряд наголосив, що твердження заявника про порушення умов тримання під вартою було перевірено і визнано безпідставними. Заявник не подавав жодної скарги щодо судового переслідування у зв’язку з цим. Його родичі ніколи не скаржилися щодо заборони надсилати посилки з їжею. Із 2 лютого 1996 року по 14 квітня 1998 року він отримав 15 посилок, а з 16 квітня 1996 року по 4 лютого 1998 року його родичам було дозволено 20 побачень із ним.

161. Уряд також заперечував твердження про те, що адміністрація слідчого ізолятора відмовила представникові заявника в наданні інформації щодо режиму тримання під вартою. 6 січня 1998 року представника заявника було проінформовано, що режим тримання його клієнта під вартою реґулюється Законом, Виправно-трудовим кодексом та Інструкцією. Він не міг переглянути Інструкцію, оскільки вона класифікується як «обмежена для доступу», але він отримав детальну інформацію щодо її змісту. Більше того, представник заявника не скаржився на те, що адміністрація слідчого ізолятора відмовляє йому в наданні інформації з цього приводу.

2. Оцінка Суду

162. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції передбачає одну з найголовніших цінностей демократичного суспільства. У формі абсолютного твердження вона забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/75, п. 119, ECHR 2000-IV).

163. Відповідно до прецедентної практики Суду, погане поводження має досягати певного мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких, як тривалість поводження, його фізичний і психологічний вплив, а в деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і чи його наслідки вплинули несприятливо на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справі «Пірс проти Греції» (Peers v. Greece), заява №28524/95, п. 67–68 і 74, ECHR 2001-II; і рішення у справі «Валашинас проти Литви» (Valašinas v. Lithuania), заява №44558/98, п.101, ECHR 2001-VIII).

164. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження мають у будь-якому випадку перевищувати межу неминучого елементу страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції, держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципові поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які перевищували б неминучий рівень страждання, властивого триманню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення її здоров’я і добробут були належним чином забезпечені (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v.Poland) [GC], заява №30210/96, п. 93–94, ECHR 2000-XI).

165. На додаток, як підкреслював Суд в рішенні у справі «Сорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom), сучасні підходи в державах-учасницях до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи було перевищено прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у справі «Сорінґ проти Сполученого Королівства» від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 41, п. 104). У випадку засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови і тривалість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які здатні підвести поводження або покарання, отримане засудженим, під дію заборони статті 3 (там само). Оцінюючи умови тримання під вартою, слід взяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі «Дугоз проти Греції» (Dougoz v. Greece), заява № 40907/98, п. 48, ECHR 2001-II; та рішення у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v.Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).

166. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов тримання його під вартою у слідчому ізоляторі м. Хмельницького. У зв’язку з цим Суд іще раз наголошує, що для кожної держави-учасниці Конвенція діє лише щодо фактів, які мали місце після набрання чинності Конвенцією для цієї держави. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на скарги заявника лише стосовно періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України. Проте, оцінюючи наслідки для заявника умов тримання під вартою, Суд може також взяти до уваги увесь період, протягом якого він перебував під вартою як ув’язнений, включно з періодом до 11 вересня 1997 року, а також умови тримання протягом цього періоду (див. рішення у справі «Калашников проти Росії», згадуване вище, п. 96).

167. Крім того, Суд зауважує, що заявник перебував під вартою як засуджений до смертної кари до моменту, коли у червні 2000 року йому було замінено смертну кару довічним ув’язненням. Як зазначалося вище (див. пункти 130–132), застосування смертної кари в Україні було предметом суворої і неодноразової критики в резолюціях Парламентської асамблеї Ради Європи, в яких задокументовано, що з 9 листопада 1995 року до 11 березня 1997 року в цій державі виконано 212 смертних вироків. Проте пізніше Президент України ввів фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 року Конституційний Суд визнав положення Кримінального кодексу, які реґулювали застосування смертної кари, неконституційними, а 22 лютого 2000 року смертна кара була скасована законом і замінена довічним ув’язненням (див. пункт 19 вище). Заявника було засуджено до смертної кари у грудні 1995 року, тобто за 15 місяців до введення мораторію. Суд погоджується з тим, що до офіційного скасування смертної кари та пом’якшення вироку заявник, напевне, перебував у стані певної невизначеності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте він вважає, що ризик виконання вироку та супровідні почуття страху й побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом мають зменшуватися через фактичне введення мораторію.

 168. На час учинення вбивств, за які було засуджено заявника, йому було 19 років. Його було поміщено до Хмельницького слідчого ізолятора 13 березня 1995 року. Він залишався там після того, як обласний суд Хмельницької області засудив його до смертної кари, 26 березня 1996 року Верховний суд залишив це рішення без зміни (див. пункти 11–13 вище).

169. Суд бере до уваги свідчення заявника, його було ознайомлено з правами та обов’язками як засудженої особи 23 вересня 1999 року, коли йому принесли документ із переліком прав та обов’язків ув’язненого, який повинен був підписати (див. пункт 22 вище).

170. Суд зауважує, що на момент візиту його делеґатів у слідчому ізоляторі було близько 584 ув’язнених, серед яких 411 осіб перебували в запобіжному ув’язненні, а 173 особи були засуджені. 9 ув’язнених перебували в «коридорі смерті». Їх тримали в окремому коридорі, у восьми спеціальних камерах, пристосованих для такої категорії (див. пункт 45 вище). Суд вважає достовірним і переконливим твердження заявника про те, що температура в камері була задовільна влітку, але взимку було дуже холодно (див. пункт 26 вище). Це свідчення частково підтверджене висновками делеґатів Суду, які відвідали слідчий ізолятор на початку жовтня 1999 року і виявили, що душова кімната була дуже холодною (див. пункт 89 вище), та лікарем слідчого ізолятора, який визнав, що ця частина слідчого ізолятора дуже холодна (див. пункт 83 вище). Суд також погоджується із твердженням заявника, що душова слідчого ізолятора була в неприйнятному стані. Площа її становила близько одного квадратного метра, замість стелі — самі ґрати, освітлювалася душова електричною лампою. Суд приймає цей доказ, причому Уряд не заперечував, що заявникові було дозволено приймати гарячий душ лише один раз на тиждень (див. пункт 27 вище).

171. Єдина лампа в камері заявника була увімкнена 24 години на добу, але вона не дуже турбувала його. Суд вважає свідчення заявника з цього приводу більш достовірним, аніж свідчення його матері, начебто світло було «надто яскраве», адже це була її інтерпретація почутого від сина (див. пункти 28 і 62 вище). Вікно відчинялося персоналом слідчого ізолятора під час щоденних прогулянок заявника. Суд приймає твердження заявника, що вікно було зачинене ставнями до 1 жовтня 1999 року (див. пункт 28 вище). Його свідчення було переконливим і в будь-якому разі не заперечувалося Урядом. Туалет у камері не закривався, але заявник міг змивати його (див. пункт 29 вище). Суд вважає достовірними свідчення заявника та його матері щодо малої кількості їжі, якою забезпечували заявника, та низької температури води, яку приносили з кухні для приготування чаю (див. пункти 25 і 63 вище). Він також визнає правдоподібним твердження заявника, що умови в попередніх камерах були такі самі (див. пункт 30 вище).

172. Хоча спочатку заявник скаржився на те, що його помістили в одиночну камеру більш як на шість місяців, у день візиту делеґатів Суду він підтвердив, що віддає перевагу одиночному ув’язненню (див. пункт 23 вище). Суд зауважує, що його бажання було задоволено, оскільки на той час його тримали в окремій камері.

173. Заявник не скаржився на медичне обслуговування у слідчому ізоляторі, крім лікування від туберкульозу. Він звертався з проханням полікувати зуби, але йому сказали, що при лікуванні має бути присутнім охоронець і що лікування буде дуже тривалим (див. пункт 24 вище). Він неодноразово скаржився на таку практику начальникові медичної частини слідчого ізолятора і фельдшерові, але жодного разу не подавав письмової скарги. Він не повідомляв матір про свої проблеми із зубами.

174. Суд не вважає достовірними свідчення заявника — які підтверджувала його мати, — що він отримав від неї першу передачу 5 жовтня 1998 року (див. пункти 38 і 70 вище). Суд посилається на записи слідчого ізолятора, згідно з якими заявник отримав від матері передачу 27 лютого 1996 року. Вона також приносила йому ще дві передачі 27 березня і 26 квітня 1996 року. Більше того, заявник отримував від матері бандеролі 27 травня, 31 липня, 2 жовтня та 5 грудня 1996 року, 5 лютого, 11 квітня, 4 червня, 4 серпня, 6 жовтня і 10 грудня 1997 року, а також 10 лютого і 14 квітня 1998 року (див. пункт 93 вище). Суд зауважує, що, відповідно до записів, зроблених у слідчому ізоляторі, кількість посилок і бандеролей, які могла надсилати йому його родина, ніколи не обмежувалася внаслідок покарання, застосованого до нього адміністрацією слідчого ізолятора. Проте Суд зауважує, що, згідно з листом представника заявника від 7 березня 2000 року, матері заявника не дозволили принести синові телевізор, електронну гру та додаткову передачу з їжею (див. пункт 101 вище). Суд також зауважує, що, хоча у період до 23 вересня 1999 року заявника не було повністю поінформовано про його права та обов’язки, включно з правом отримувати листи й посилки від родичів і надсилати відповідь, він писав одного листа на місяць (див. пункт 39 вище). Заявник ніколи не скаржився, що якісь із його листів не були надіслані адресатові чи що він не отримав листа від родичів.

175. Щодо побачень заявника з родичами, Суд зауважує, що, згідно із записами, зробленими у слідчому ізоляторі, мати, іноді разом з бабусею, відвідувала його 16 квітня, 16 травня, 11 червня, 12 липня, 13 серпня, 13 вересня, 14 жовтня, 15 листопада та 17 грудня 1996 року, 17 січня, 17 лютого, 20 травня, 20 червня, 21 липня, 27 серпня 1997 року, 4 лютого, 5 березня, 8 квітня, 8 травня, 8 червня, 10 липня, 11 серпня, 11 вересня та 12 жовтня 1998 року. Заявник не повідомляв, що кількість побачень була обмежена, хоча спершу скаржився на те, що побачення з родичами тривали менше двох годин, як передбачено законодавством. Проте Суд зауважує, що побачення тривалістю до двох годин передбачені Законом і могли надаватися лише до набрання вироком законної сили і що Тимчасове положення, яке також передбачає тривалість побачення до двох годин, набрало чинності 11 липня 1999 року.

176. Суд зауважує, що рідною мовою матері заявника є польська і що заявник зіткнувся з певними проблемами з боку адміністрації слідчого ізолятора, коли намагався спілкуватися з родичами по-польськи. Цей факт підтверджений свідченнями його матері (див. пункти 43 і 73 вище). Однак Суд зауважує, що у день візиту делеґатів Суду заявник підтвердив, що цю проблему було розв’язано за сім місяців до того, тобто в березні 1999 року (див. пункт 43 вище).

177. Суд приймає свідчення заявника, що йому було дозволено мати щоденні одногодинні прогулянки з 5 травня 1998 року, що прогулянки відбувалися щодня і що в заявника не склалося враження, що вони були скороченими. Він повинен був гуляти один, у наручниках, навіть узимку, що позбавляло його можливості виконувати фізичні вправи. Суд зауважує, що наявність наручників на ув’язнених під час прогулянок підтверджувала й мати заявника, яка назвала дещо іншу дату (квітень 1998 року), коли її синові дозволили мати щоденну прогулянку.

178. Суд перевірив загалом умови, у яких заявник перебував під час ув’язнення в Хмельницькому слідчому ізоляторі. Хоча неможливо встановити з цілковитою точністю умови тримання заявника під вартою до візиту делеґації Суду, деякі факти є безперечними і чітко встановленими. Суд з особливим занепокоєнням відзначає, що до травня 1998 року заявник разом з іншими засудженими до смертної кари, які перебували в СІЗО, двадцять чотири години на добу були замкнені в доволі тісних камерах, що вікна були закриті таким чином, що природне освітлення до камер не потрапляло, що не було передбачено прогулянок і майже не було можливості зайнятися якоюсь діяльністю або контактувати з іншими людьми. Погоджуючись із зауваженнями CPT стосовно перебування засуджених до смертної кари в Україні в подібних умовах, Суд вважає, що тримання заявника в таких неприйнятних умовах становило поводження, яке принижує гідність, на порушення статті 3 Конвенції. Суд також доходить висновку, що ситуацію погіршувало й те, що протягом усього цього періоду залишався чинним смертний вирок стосовно заявника, хоча, як зазначено в пунктах 19 і 168 вище, з 11 березня 1997 року діяв мораторій.

179. Суд вважає, що у цій справі немає доказів наявності конкретного наміру принизити чи зневажити заявника. Однак — хоча питання про те, чи таке поводження мало на меті принизити або зневажити жертву, є фактором, який слід брати до уваги, — відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «V. проти Сполученого Королівства» (V. v. the United Kingdom) [GC], заява №24888/94, п. 71, ECHR 1999-IX; і рішення у справі «Калашников проти Росії», згадуване вище, п. 101). На думку Суду, умови, в яких тримали заявника, зокрема до травня 1998 року, мали завдавати йому  значного психологічного страждання і принижувати його людську гідність. 

180. Суд визнає, що з травня 1998 року по день візиту делеґації Суду в жовтні 1999 року мало місце значне і поступове поліпшення як загальних умов тримання під вартою, так і режиму, що застосовувався в слідчому ізоляторі. Зокрема, було знято ставні на вікнах камер, впроваджено щоденні прогулянки і розширено права ув’язнених на побачення та листування. Проте Суд зауважує, що на момент впровадження поліпшень заявника тримали в цих шкідливих умовах понад 24 місяці, включаючи період 8 місяців після набрання Конвенцією чинності для України.

181. При розгляді суттєвих умов тримання заявника під вартою та занять, які йому пропонувалися, Суд також взяв до уваги, що в Україні існували значні соціально-економічні проблеми перехідного періоду і що до літа 1998 року адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте Суд зауважує, що брак коштів не може в принципі виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили рівень поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України в жодному разі не можуть служити поясненням чи виправданням окремих умов тримання під вартою, які у пункті 178 були визнані неприйнятними у цій справі.

182. Відповідно, у цій частині було порушено статтю 3 Конвенції.

В. Захворювання заявника на туберкульоз

183. Заявник спочатку скаржився, що його помістили в камеру з чоловіком, хворим на активну форму туберкульозу, і що він заразився, його здоров’я було підірване. Він підтвердив це делеґатам, повідомивши, що першу рентґенівську перевірку пройшов у березні 1995 року, коли його доправили у слідчий ізолятор м. Хмельницького. З того часу і до вересня 1997 року він не проходив рентґенівської перевірки (див. пункт 34 вище). Він заявив, що разом із п. Юсєвим перебував 5 місяців, з 3 лютого по 4 липня 1997 року. Проте, відповідаючи на запитання делеґатів Суду, він не навів ніяких деталей стосовно цього твердження.

184. Уряд заявив, що медичну допомогу, лікування, профілактичні та протиепідемічні заходи для осіб, засуджених до виняткової міри покарання, було забезпечено відповідно до законодавства про охорону здоров’я. 13 березня та 19 серпня 1995 року заявник і ще один ув’язнений пройшли загальне медичне обстеження, включаючи рентґенівське, яке показало, що жоден із них не хворів на туберкульоз. Заявника і п. Юсєва помістили до однієї камери 3 лютого 1997 року. 4 липня 1997 року п. Юсєв пройшов загальне обстеження, яке показало, що він хворий на легеневий туберкульоз без розвитку мікобактерій. Заявника та п. Юсєва перемістили в окремі камери. Того самого дня заявник пройшов медичне обстеження, яке показало, що він також хворіє на легеневий туберкульоз. Відповідно до тверджень Уряду, він не міг підхопити хворобу від співкамерника, оскільки вони захворіли одночасно. З 29 жовтня по 14 листопада 1997 року та з 20 лютого по 14 жовтня 1998 року вони знову перебували в одній камері.

185. За словами заявника, окрім п. Юсєва, ніхто серед тих, із ким він перебував у камерах, не хворів на туберкульоз.

186. Заявник повідомив, що ліками від туберкульозу його забезпечувала родина. Стан його здоров’я не поліпшився одразу після застосування препаратів. Він сказав: «Стало гірше із самого початку. Але, оскільки я почав вживати ліки, стан здоров’я у мене поліпшився». Його не було госпіталізовано.

187. Суд зауважує, що заявника тримали у слідчому ізоляторі м. Хмельницького з 10 березня 1995 року. Суд повторює, що, відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права, Конвенція зобов’язує Договірні держави стосовно фактів, які мали місце після набуття нею чинності. Для України Конвенція набрала чинності 11 вересня 1997 року. Проте, оцінюючи наслідки для заявника умов тримання під вартою — протягом того часу, коли він хворів на туберкульоз, — Суд також може взяти до уваги увесь період, упродовж якого він перебував під вартою, включно з періодом до 11 вересня 1997 року.

188. Суд встановив, що заявник і п. Юсєв уперше пройшли медичний огляд у березні та серпні 1995 року, відповідно, коли їх приймали у слідчий ізолятор. Сторони не заперечували, що перше рентґенівське обстеження заявник пройшов 15 березня 1995 року і воно показало відсутність легеневого туберкульозу. 11 липня 1997 року заявник пройшов курс спеціальної терапії як особа, що мала контакт із хворим на туберкульоз. 18 вересня 1997 року у нього також було виявлено легеневий туберкульоз у латентній формі. Йому було забезпечено відповідне лікування. Того самого дня він пройшов додаткове медичне обстеження у Хмельницькому туберкульозному диспансері Міністерства охорони здоров’я України. Подальші обстеження у цьому диспансері проводилися 8 червня і 7 жовтня 1998 року та 23 лютого 2000 року.

189. Пан Юсєв пройшов перше рентґенівське обстеження 29 серпня 1995 року, й було встановлено, що легені у нього в нормальному стані (див. пункт 91 вище). Пізніше рентґенівські перевірки він проходив 16 червня 1996 року, 7 серпня і 24 листопада 1997 року, 10 лютого, 5 травня, 23 вересня 1998 року, 11 січня, 15 липня, 15 жовтня 1999 року та 21 лютого і 13 червня 2000 року (див. пункт 94 вище). Пану Юсєву робили рентґен 20 серпня 1996 року, 14 лютого, 4 липня, 24 листопада 1997 року, 10 лютого, 5 травня, 23 вересня 1998 року, 11 січня, 15 липня 1999 року, 1 березня, 13 червня 2000 року. Рентґенівські перевірки 20 серпня 1996 року та 14 лютого 1997 року підтвердили, що легені та серце у нього в доброму стані. Рентґенівське обстеження 11 липня 1997 року виявило, що він хворіє на легеневий туберкульоз. 23 липня 1997 року пульмонолог Хмельницького туберкульозного диспансеру МОЗ України підтвердив цей діагноз. Того самого дня п. Юсєву призначили необхідне лікування. 8 червня та 7 жовтня 1998 року він пройшов додаткові обстеження в диспансері. Відповідно до медичних записів, зроблених 6 березня та 9 червня 2000 року, стан здоров’я п. Юсєва поліпшився, а симптоми туберкульозу зникли (див. пункт 95 вище).

190. Суд далі зауважує, що, згідно із записом, зробленим у слідчому ізоляторі, заявник та п. Юсєв перебували в одній камері у період з 18 листопада 1996 року по 23 квітня 1997 року, а згодом з 4 листопада 1997 року по 9 червня 1998 року (див. пункти 99 і 100 вище). Цей запис не повністю збігається зі свідченнями заявника, який сказав делеґатам, що його тримали з п. Юсєвим від 3 лютого до 4 липня 1997 року (див. пункт 34 вище), або свідченнями начальника слідчого ізолятора, який заявив, що двоє ув’язнених були в одній камері до 4 липня 1997 року, коли черговий медичний огляд виявив у п. Юсєва туберкульоз легенів (див. пункт 53 вище). У тих рамках, де усні докази й тогочасні записи слідчого ізолятора входять у суперечність, Суд віддає перевагу останнім як, імовірно, точнішим, а отже, вважає, що заявник перебував окремо від п. Юсєва з 23 квітня 1997 року. Крім того, не вважає достовірними свідчення заявника, що упродовж періоду, коли їх тримали в одній камері, п. Юсєв був уже хворий. Фактично, остання рентґенівська перевірка 14 лютого 1997 року не показала патологічних змін у легенях. І тільки 4 липня 1997 року рентґен виявив інфільтрацію у верхній частині правої легені. Наступного тижня, 11 липня 1997 року, діагноз, що п. Юсєв мав легеневий туберкульоз, підтвердився, і 23 липня 1997 року він почав курс інтенсивної хіміотерапії. У зв’язку з цим Суд підкреслює, що у п. Юсєва туберкульоз виявили більше ніж через два місяці після того, як він перебував разом із заявником в одній камері. Теоретично можливо, що п. Юсєв хворів на туберкульоз, перебуваючи в одній камері із заявником і до того, як 11 липня 1997 року було офіційно виявлено наявність легеневого туберкульозу. Суд зауважує, що, відповідно до висновку незалежної медичної експертизи, п. Юсєв та заявник хворіли на два різні типи туберкульозу, а в п. Юсєва не було активної форми туберкульозу (див. пункт 91 вище).

191. Суд далі зауважує, що патологічні зміни у верхній частині правої легені заявника уперше було виявлено під час обстеження 7 серпня 1997 року (див. пункт 91 вище), більш як через три місяці після того, як його перевели в окрему камеру від п. Юсєва; факт його захворювання на туберкульоз було офіційно встановлено 18 вересня 1997 року. Того самого дня він почав курс інтенсивної хіміотерапії. Дату, коли у заявника було виявлено туберкульоз, підтвердив начальник слідчого ізолятора (див. пункт 53 вище).

192. З огляду на ці обставини, Суд не вважає правдоподібними арґументи заявника та його матері, що заявник був інфікований п. Юсєвим. З цього приводу Суд зазначає, що, відповідно до медичного запису, заявник і п. Юсєв хворіли на дві різні форми туберкульозу: заявник хворів на факальний туберкульоз, п. Юсєв — на інфільтративний. Більше того, в медичних записах зафіксовано, що п. Юсєв не хворів на активну форму туберкульозу з виділенням мікобактерій, а отже, не становив епідеміологічної небезпеки.

193. Суд приймає арґумент Уряду, підтверджений медичними записами (див. пункт 91 вище), що заявник і п. Юсєв пройшли відповідне та належне лікування. Таким чином, Суд вважає достовірними висновки медичної комісії, що протягом другого періоду, коли п. Юсєв і заявник перебували в одній камері (з 4 листопада 1997 року до 9 червня 1998 року) — через чотири місяці після того, як у п.Юсєва було виявлено туберкульоз і його почали лікувати, та через півтора-два місяці після того, як було виявлено туберкульоз у заявника і розпочалося його лікування, — ризик для заявника підхопити хворобу від п. Юсєва був дуже незначним.

194. Суд додає, що, відповідно до наданої йому медичної документації та результатів перевірки, проведеної медичною комісією (див. пункт 91 вище), стан здоров’я заявника та п. Юсєва був задовільним і вони перебували під постійним медичним наглядом.

195. У світлі цих обставин Суд доходить висновку, що заявника не було піддано жорстокому поводженню, забороненому статтею 3 Конвенції, у зв’язку з його захворюванням на туберкульоз у слідчому ізоляторі м.Хмельницького.

196. Таким чином, порушення статті 3 Конвенції в цій частині не було.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

197. Суд вважає скарги заявника про те, що його було позбавлено можливості отримувати від матері додаткові посилки з їжею та мати двогодинні побачення з родичами, такими, що підпадають під дію статті 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

198. Насамперед Суд повторює, що Конвенція діє для всіх Договірних сторін виключно стосовно тих фактів, які мали місце після набрання Конвенцією чинності для цієї сторони. Отже, Суд має юрисдикцію розглядати скарги заявника, які стосуються періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України.

199. Із записів, зроблених у слідчому ізоляторі, випливає, що заявник отримував посилки від матері 27 лютого, 27 березня, 26 квітня 1996 року. Більше того, він отримував бандеролі від неї 27 травня, 31 липня, 2 жовтня, 5 грудня 1996 року, 5 лютого, 11 квітня, 4 червня, 4 серпня, 6 жовтня, 10 грудня 1997 року та 10 лютого і 14 квітня 1998 року (див. пункт 93 вище). Суд зауважує, що кількість посилок чи бандеролей, які могла надсилати заявникові його родина, ніколи не обмежувалася внаслідок покарання, застосованого до заявника адміністрацією слідчого ізолятора.

200. Суд вважає, що обмеження кількості посилок і бандеролей, які було дозволено отримувати заявникові, та позбавлення його можливості мати двогодинні побачення з родичами становлять втручання у право заявника на повагу до кореспонденції, ґарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції, і що ці обмеження можуть бути виправдані, тільки якщо було виконано умови пункту 2 цієї статті.

201. Насамперед Суд повинен розглянути, чи втручання було здійснене «згідно із законом». Цей вираз передовсім вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, зокрема, має бути здатною передбачити його наслідки для себе, а крім того, це законодавство має відповідати принципу верховенства права (див. рішення у справах «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France) та «Ювіґ проти Франції» (Huvig v. France) від 24 квітня 1990 року, серія А, №176-А,с. 20, п. 27, і серія А, № 176-В, с. 52, п. 26, відповідно).

202. Уряд у своїх письмових зауваженнях посилається на Закон. У додаткових зауваженнях Уряд посилається на Виправно-трудовий кодекс (Кодекс), Інструкцію та Тимчасове положення (див. пункт 158 вище).

А. Період з 11 вересня 1997 року по 11 липня 1999 року

203. Суд зауважує, що Закон реґулює умови тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Із заяв свідків, заслуханих делеґацією, та з документів, наданих Урядом, видно, що після набрання вироком законної сили умови тримання під вартою засуджених до смертної кари головним чином реґулювались Інструкцією, виданою Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою та Верховним Судом (див. пункт 112 вище). Проте Кодекс встановлює основну правову базу стосовно умов тримання під вартою (див. пункти 121–126 вище).

1. Виправно-трудовий кодекс

204. Суд зауважує, що, хоча Кодекс відповідає другій вимозі, яка випливає з виразу «згідно із законом», а саме — що закон має бути доступний, він не відповідає третій вимозі, тобто що закон має бути передбачуваний стосовно змісту й характеру оскаржуваних заходів.

205. Суд зазначає, що Уряд посилається на частину третю статті 41 Кодексу, згідно з якою «засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік» (див. пункт 124 вище). Однак це положення є частиною статті 41, яка встановлює правила стосовно отримання посилок і бандеролей особами, засудженими до позбавлення волі. Суд вважає, що було б незрозуміло, якби особи, засуджені до смертної кари, включались до осіб, засуджених до позбавлення волі, у розумінні Кодексу, оскільки смертна кара застосовується до злочинців, перевиховання яких шляхом позбавлення волі вважається неможливим. Суд зауважує, що частина друга статті 41 Кодексу робить юридичну ситуацію більш непевною, оскільки вона передбачає, що «засудженим, які відбувають покарання в тюрмах, одержання посилок і передач не дозволяється». У даному випадку заявник перебував у постійному ув’язненні у Хмельницькому слідчому ізоляторі, а не у виправно-трудовій колонії, не у виховно-трудовій колонії чи у виправно-трудовій колонії-поселенні, як зазначено в частинах першій та четвертій цієї статті.

206. У світлі цих обставин Суд доходить висновку, що обмеження, встановлені Кодексом, згідно із зауваженнями Уряду, не були передбачуваними, щоб відповідати вимогам пункту 2 статті 8 Конвенції, оскільки заявник не міг знати напевно, чи застосовуються до нього обмеження, встановлені Кодексом, щодо кількості посилок і бандеролей, які ув’язненим було дозволено отримувати від родичів.

2. Інструкція

207. Суд зауважує, що Інструкція — це внутрішній документ, не доступний для громадськості: Уряд надіслав Суду лише її частину.

208. Суд зазначає, що за цих обставин не можна говорити, що втручання у право заявника стосовно його кореспонденції здійснювалося «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції. Справді, Інструкцію замінило Тимчасове положення, затверджене Наказом № 72 Державного департаменту з питань виконання покарань 25 червня 1999 року та зареєстроване 1 липня 1999 року під № 426/3719 Міністерством юстиції України. Це положення набрало чинності 11 липня 1999 року і було оприлюднене. Однак Тимчасове положення не застосовується до фактів, які мали місце до 11 липня 1999 року.

209. Таким чином, у період з 11 вересня 1997 року по 11 липня 1999 року статтю 8 Конвенції було порушено.

 В. Період після 11 липня 1999 року

210. Суд зауважує, що початкова скарга заявника стосувалася періоду до 11 липня 1999 року, коли він мав право отримувати дві бандеролі на рік (див. пункт 113 вище), і що він не скаржився на перевірку його кореспонденції після цієї дати.

211. Проте, беручи до уваги важливість контактів між засудженими до смертної кари та їхніми родинами, Суд вважає необхідним перевірити також обмеження, передбачені Тимчасовим положенням, відповідно до якого заявникові дозволялося отримувати шість посилок і три бандеролі на рік.

Суд визнає, що таке обмеження становить втручання у право заявника на повагу до кореспонденції. Таке втручання здійснене «згідно із законом», тобто Тимчасовим положенням, і може бути розцінене як таке, що має законну мету — «запобігання заворушенням чи злочинам», якщо брати до уваги заінтересованість адміністрації слідчого ізолятора в забезпеченні того, щоб до слідчого ізолятора не потрапляли шкідливі речі.

212. У зв’язку з необхідністю такого втручання Суд має взяти до уваги проблему, яка логічно випливає з обробки необмеженої кількості посилок, що прибуватимуть до великої пенітенціарної установи, — у даному випадку в установі перебувало більше трьох тисяч в’язнів. Надання дозволу ув’язненим на отримання необмеженої кількості посилок чи бандеролей спричинить значне збільшення роботи в частини персоналу слідчого ізолятора при контролюванні кожної посилки з погляду убезпечення слідчого ізолятора. Режим внутрішньої безпеки слідчого ізолятора має на меті захист громадськості від небезпечних злочинців, а також захист самих ув’язнених. У зв’язку з цим адміністрація слідчого ізолятора законно заінтересована в захисті безпеки засобами, які б зменшили або обмежили ризик небезпеки. Разом з тим має бути дотриманий необхідний баланс між інтересами безпеки і повагою до права ув’язненого на підтримання контактів із зовнішнім світом.

213. У цій справі Суд вважає, що можливість отримувати посилки чи бандеролі кожні шість тижнів можна розцінювати як такий баланс, з огляду на те, що адміністрація слідчого ізолятора забезпечує одяг, їжу та медикаменти для всіх ув’язнених на період їхнього перебування під вартою. Додатково Суд посилається на свідчення Уряду про відсутність обмежень для родичів надсилати ув’язненим гроші на придбання продуктів у магазині слідчого ізолятора.

214. На цих підставах та з огляду на право розсуду, яке належить Урядові при вреґулюванні в’язничного життя, Суд вважає, що заходи були пропорційні меті запобігання заворушенням та злочинам.

215. Таким чином, порушення статті 8 Конвенції стосовно періоду після 11 липня 1999 року не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

216. Заявник скаржився, що понад вісім місяців він не мав можливості побачитися з нотаріусом, щоб засвідчити підпис на довіреності.

217. Суд розуміє цю частину заяви як скаргу, що внаслідок відмови надати дозвіл на побачення з нотаріусом заявник не мав можливості надати засвідчену довіреність своєму представникові, а отже, був позбавлений в отриманні належного доступу до ефективного засобу правового захисту у зв’язку з його вимогами відповідно до Конвенції. Тому Суд вважає за необхідне розглянути скаргу за статтею 13 Конвенції, яка передбачає:

«Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи».

218. Заявник стверджував, що проблеми, які виникли у зв’язку з проханням до начальника слідчого ізолятора засвідчити його довіреність представникові, були штучними, оскільки начальник слідчого ізолятора завжди засвідчував довіреності осіб, засуджених до смертної кари.

219. Уряд заявив, що протягом 1997 року мати заявника неодноразово зверталася до начальника слідчого ізолятора з проханням засвідчити довіреність її сина представникові, щоб він міг діяти від його імені в кримінальному провадженні, результатом якого стало його ув’язнення. Оскільки до компетенції начальника слідчого ізолятора не входив розгляд таких прохань, справу було передано до Хмельницького обласного суду, який 10 грудня 1997 року дозволив побачення нотаріуса із заявником. Їхня зустріч відбулася 10 лютого 1998 року.

220. Суд зауважує, що, за словами заявника, по дозвіл на відвідини його нотаріусом у слідчому ізоляторі зверталася його мати. Він особисто не звертався у письмовій формі з заявами щодо цих відвідин — лише усно. У день візиту делеґатів Суду заявник підтвердив, що адміністрація слідчого ізолятора не надала дозволу на побачення з нотаріусом, а це було зроблено лише за рішенням обласного суду, і що нотаріус відвідав його 2 лютого 1998 року. Він скаржився, що судове рішення було ухвалене 10 грудня 1997 року, а дозвіл було надано тільки через два місяці. Однак він стверджував, що ця затримка не завдала йому ніякої шкоди (див. пункт 41 вище).

221. З огляду на ці обставини, Суд вважає, що викладену вище ситуацію не можна розглядати як порушення права заявника на ефективні засоби правового захисту.

222. Відповідно, порушення статті 13 Конвенції не було.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

223. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

224. Від імені сина мати заявника вимагала 90 000 гривень за моральну шкоду, спричинену її синові та їй через душевні переживання. Вона також вимагала 38 270 гривень на відшкодування судових витрат і витрат на поїздки та організаційні заходи, вжиті після кримінального провадження в національних судах і під час розгляду справи в установах Конвенції.

Пан Воскобойніков, зі свого боку, вимагав 24 000 грн. за моральну шкоду і 16 040 грн. на відшкодування витрат.

225. Уряд вважає вимоги про відшкодування моральної шкоди необґрунтованими, зазначаючи, що ні мати заявника, ні п. Воскобойніков не брали особистої участі в розгляді справи Судом. Їхні вимоги щодо компенсації за душевні переживання, зумовлені стражданням матері заявника, батька, бабусі у зв’язку із зараженням заявника туберкульозом, та вимоги п. Воскобойнікова відшкодувати йому моральну шкоду, спричинену державними органами, коли він діяв як представник заявника, було відхилено.

Щодо відшкодування нематеріальної шкоди, якого вимагав заявник, то уряд переконував, що сума значною мірою перебільшена і не підтверджується ніякими доказами, якими заявник обґрунтував моральне страждання внаслідок порушення Конвенції. Уряд звертався до Суду з проханням визначити на справедливій основі розмір компенсації, беручи до уваги поліпшення умов тримання заявника під вартою та економічну ситуацію в Україні.

226. Уряд далі зазначив, що ані мати заявника, ані п. Воскобойніков не надали жодних документів, які підтвердили б, що витрати, покриття яких вони вимагали, були реальними. Більше того, Уряд вважав, що сума, обчислена ними, була неточною. Мати заявника не надала жодних доказів стосовно витрат, понесених нею на допомогу захисника — п. Островського. Уряд стверджував про відсутність підтверджень того, що робота, виконана цим захисником, пов’язана з процедурою розгляду справи установами Конвенції чи з розглядом в національних установах для запобігання порушенню Конвенції чи виправлення цього порушення. Крім того, не було жодних доказів, що мати заявника мала якесь правове зобов’язання оплатити ці витрати.

227. У відповідь на зауваження Уряду мати заявника змінила свої вимоги щодо справедливої сатисфакції за період з 1 березня 1995 року по 9 вересня 1999 року, (дня, коли колишній представник заявника виставив свої вимоги на справедливу сатисфакцію) в сумі 13291460 грн. за моральну шкоду, завдану її синові душевними та психологічними стражданнями, 10017460 грн. за моральну шкоду, завдану їй через власні страждання і неґативний вплив на її особисте життя, і 600000 грн. за моральну шкоду, завдану членам сім’ї заявника у зв’язку з душевними стражданнями через незаконне засудження заявника та зараження його туберкульозом. Вона також просила 1150000 грн. як компенсацію за нематеріальну шкоду внаслідок погіршення здоров’я заявника та членів його сім’ї. Що стосується матеріальних збитків, вона просить 42 390 грн.

Більше того, за період після 9 вересня 1999 року вона вимагає 82125 грн. для відшкодування моральної шкоди, спричиненої її синові та його сім’ї фізичними стражданнями, 16 425 грн. за нематеріальну шкоду, спричинену погіршенням її здоров’я та здоров’я заявника. Вона також вимагала 26 530 грн. для відшкодування матеріальних збитків.

228. Беручи до уваги свої висновки стосовно скарг заявника за статтями 3 і 8 Конвенції, Суд вважає, що він зазнав певної моральної шкоди у зв’язку із загальними умовами тримання його під вартою та обмеженнями з боку органів влади його права на повагу до приватного та сімейного життя і до кореспонденції (див. пункт 118 вище). Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 2000 євро за нематеріальну шкоду плюс будь-який податок, який може бути справлений з цієї суми.

Відсотки у разі несвоєчасної сплати

229. Суд вважає, що відсоток, який нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, має спиратися на розмір річної відсоткової ставки, яка дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти (див. рішення у справі «Крістін Ґудвін проти Сполученого Королівства» (Christine Goodwin v. the United Kingdom)від 3 липня 2002 року, заява № 28957/95, п. 124, що має бути опубліковане в ECHR 2002).

 

На цих підставах Суд одноголосно

1. Відхиляє попередні заперечення Уряду.

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно умов тримання заявника в «коридорі смерті».

3. Постановляє, що порушення статті 3 Конвенції щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником у слідчому ізоляторі м. Хмельницького у зв’язку із зараженням його туберкульозом не було.

4. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції стосовно права заявника на повагу до його приватного і сімейного життя та до кореспонденції у період з 11 вересня 1997 року до 11 липня 1999 року.

5. Постановляє, що порушення Конвенції стосовно права заявника на повагу до його приватного і сімейного життя та до кореспонденції у період після 11 липня 1999 року не було.

6. Постановляє, що порушення статті 13 Конвенції не було.

7. Постановляє:

а) що протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним, згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові 2000 (дві тисячі) євро, як компенсацію за моральну шкоду, в українських гривнях за курсом на день розрахунку, плюс будь-який податок, який може справлятися із зазначеної суми;

b)  що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 квітня 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

 

          Майкл О’Бойл,                                  Ніколас Братца,

                секретар                                                 голова