Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2000

Назва
 
Рішення у справі «Лабіта проти Італії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Labita v. Italy)
 
Зміст
 

256
06.04.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ЛАБІТА ПРОТИ ІТАЛІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 6 квітня 2000 року у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), Європейський суд з прав людини постановив:

дев'ятьма голосами проти восьми — що не було порушено статтю 3 Європейської конвенції з прав людини (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) у зв'язку з твердженням заявника про жорстоке поводження з ним у тюрмі П'яноса (Pianosa);

одноголосно — що було порушено статтю 3 Конвенції, з огляду на те, що ефективного службового розслідування, як стверджується, проведено не було;

одноголосно — що не було порушено статтю 3 Конвенції, з огляду на умови переведення заявника із П'яноської в'язниці;

одноголосно — що заявник міг домагатися визнання себе «потерпілим», відповідно до статті 34 Конвенції, у зв'язку з тривалістю запобіжного ув'язнення;

одноголосно — що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність), з огляду на тривалість запобіжного ув'язнення;

одноголосно — що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції, з огляду на тримання заявника під вартою після 00 годин 25 хвилин 13 листопада 1994 року;

одноголосно — що було порушено статтю 8 Конвенції (право на повагу до сімейного життя), з огляду на здійснення цензури листів заявника;

одноголосно — що не було необхідності розглядати, в контексті пункту 3 статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд), питання про цензурування листів заявника до своїх адвокатів;

одноголосно — що було порушено статтю 2 Протоколу № 4 (свобода пересування), з огляду на вжиті стосовно заявника запобіжні заходи;

одноголосно — що було порушено статтю 3 Протоколу № 1 (право на вільні вибори), з огляду на позбавлення заявника виборчих прав;

згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 75 000 000 італійських лір як компенсацію за моральну шкоду, а також 6 000 000 італійських лір за судові витрати, пов'язані з розглядом справи в Суді.

1. Основні факти

Заявник — Бенедетто Лабіта (Benedetto Labita), громадянин Італії, 1955 року народження, проживає в Алькамо (Alcamo), Італія.

Пана Лабіту було заарештовано 21 квітня 1992 року за підозрою, що він є членом мафії, після непідтвердженої заяви колишнього мафіозі, який вирішив співпрацювати з органами влади. Заявника тримали під вартою в очікуванні судового розгляду протягом приблизно двох років та семи місяців, зокрема — в тюрмі П'яноса, де, за його словами, він зазнавав жорстокого поводження, і таке поводження з в'язнями мало, як стверджував заявник, системний характер. Це було підтверджено і в доповіді судді. У зв'язку з цим було розпочато кримінальне розслідування, але згодом припинено, оскільки було неможливо виявити тих, хто має відповідати за таке поводження. Заявник перебував в умовах особливого режиму, за яким цензурі піддавалася вся його кореспонденція. Згодом його було виправдано — вердикт присяжних було винесено пізно увечері 12 листопада 1994 року. Незважаючи на це, його не звільняли до наступного ранку через відсутність відповідної посадової особи в'язниці. Після виправдання до нього було застосовано запобіжні заходи (комендантський час з 8 години вечора до 6 години ранку, щотижневе з'явлення до поліції) і позбавлено права участі в голосуванні.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 10 квітня 1994 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 29 жовтня 1998 року висловила думку, що було порушено статті 3, 8 та пункти 3 і 1 статті 5 Конвенції (одноголосно), статтю 2 Протоколу № 4 до Конвенції (21 голос проти 7) та статтю 3 Протоколу № 1 (23 голоси проти 5). Комісія передала справу до Суду 6 березня 1999 року. 31 березня 1999 року Італійський уряд також подав справу до Суду. Розгляд справи відбувся 29 вересня 1999 року. Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен(Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Ханна Софія Ґрев (Hannе Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржиться на нелюдське і таке, що принижує людську гідність, поводження, якого, за його словами, він зазнав при триманні його під вартою, на порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини; на тривалість і незаконність тримання його під вартою (пункти 1 і 3 статті 5); на піддання цензурі його приватної кореспонденції та листування з адвокатом (стаття 8 та пункт 3 статті 6); застосування щодо нього запобіжних заходів після того, як його було виправдано (стаття 2 Протоколу № 4); а також на позбавлення його права голосу внаслідок застосування запобіжних заходів (стаття 3 Протоколу № 1).

Рішення Суду

Стаття 3 Конвенції

а) Твердження про жорстоке поводження

Суд зазначив, що заявник не навів жодного переконливого доказу чи докладного опису прикладів жорстокого, як він твердить, поводження з ним з боку тюремних наглядачів п'яноської в'язниці. Визнаючи, що для в'язня здобуття доказів на підтвердження факту жорстокого поводження з боку тюремних наглядачів може виявитися складним завданням, Суд зауважив, що заявник — який не стверджував, наприклад, що йому коли-небудь відмовляли звертатися до лікаря, — більше ніж через рік поскаржився на жорстоке поводження (не даючи при цьому жодного вірогідного пояснення стосовно такого зволікання), хоча він кілька разів звертався із заявами через своїх адвокатів до судових органів одразу після того, як прояви жорстокого поводження стихали або припинялися. Виходячи з цього, попри існування об'єктивних доказів щодо загальних умов у п'яноській в'язниці на той час, Суд вважає, що наявні у нього матеріали стосовно твердження заявника про піддання його жорстокому, фізично і морально, поводженню у п'яноській в'язниці не становлять достатніх доказів. Отже, порушення статті 3 у зв'язку з цим допущено не було.

b) Розслідування стверджуваних фактів жорстокого поводження

Суд зауважив, що розгляд доказів, наданих заявником органам влади, у комплексі дає підстави припустити, що він зазнав жорстокого поводження у п'яноській в'язниці, особливо з огляду на той факт, що умови тримання під вартою у цій в'язниці у зазначений час були в центрі уваги засобів масової інформації і що на таке саме, як описав заявник, поводження скаржаться й інші в'язні. Однак розслідування проводилося дуже повільно і не було достатньо ефективним: органам влади знадобилося чотирнадцять місяців для того, щоб одержати копії (не відбитки) фотографій тюремних наглядачів, які працювали у п'яноській в'язниці. Протягом цього часу заявник і далі перебував там під вартою. Крім того, попри те, що він двічі заявляв, що зможе упізнати відповідних тюремних наглядачів, побачивши їх особисто, йому так і не було дозволено зробити це, а всього через дев'ять днів прокуратура домагалася і одержала наказ здати справу в архів. Підставою для цього було не те, що твердження заявника необґрунтовані, а той факт, що тих, кого він мав на увазі, не було впізнано. За цих обставин, враховуючи відсутність ретельного й ефективного розслідування тверджень заявника, що заслуговують на довіру, про жорстоке поводження з боку тюремних наглядачів протягом перебування його під вартою у п'яноській в'язниці, Суд визнав, що було допущено порушення статті 3 Конвенції.

с) Переведення заявника із п'яноської в'язниці

Заявник не подав докладної інформації стосовно того, скільки разів його переводили із п'яноської в'язниці, як не повідомив ні дат, ні точних даних щодо умов переведення, і, оскільки він не скаржився на умови переведення до відповідних органів, Суд вважає недостатніми докази, на підставі яких можна було б зробити висновок про те, що, з огляду на зазначені умови, відбулося порушення статті 3.

Пункт 3 статті 5 Конвенції

а) Чи був заявник потерпілим

Національні суди присудили заявникові компенсацію у зв'язку з часом його перебування в запобіжному ув'язненні, однак він мав право на таку компенсацію автоматично на тій підставі, що його було виправдано. Хоча при розрахунку суми компенсації бралася до уваги тривалість запобіжного ув'язнення, той факт, що ця сума включала якесь інше відшкодування, прямо чи опосередковано визнано не було. Отже, заявник може висунути подальші претензії, відповідно до статті 34 Конвенції, як «потерпілий» від порушення пункту 3 статті 5.

b) Тривалість тримання під вартою

Строк запобіжного ув'язнення становив два роки і сім місяців. Відповідні органи тричі розглядали питання щодо подальшого тримання заявника під вартою і відмову звільнити його обґрунтовували кількома обставинами водночас: існуванням важливих доказів його вини, небезпекою чинення тиску на свідків та ризиком фальсифікації доказів. Вони також спиралися на презумпцію, що випливала з пункту 3 статті 275 Кримінально-процесуального кодексу. У даній справі свідчення проти заявника виходили з одного джерела — інформатора (pentito), який стверджував, що про належність заявника до мафії йому відомо з чужих вуст.

Суду відомо, що взаємодія з інформаторами є вкрай важливою зброєю органів влади Італії в боротьбі з мафією. Але використання тверджень інформаторів породжує складні проблеми, оскільки такі твердження, за своїм характером, не захищені від маніпуляцій і можуть бути висунуті лише з метою одержати переваги, які законодавство Італії надає інформаторам, або з метою особистої помсти.

На цих підставах, і це визнали національні суди, свідчення інформаторів мають бути підтверджені іншими доказами. До того ж свідчення з чужих вуст мають бути підтверджені об'єктивними доказами, особливо тоді, коли ухвалюється рішення щодо подовження строку запобіжного ув'язнення. Суд зауважив, що в рішеннях, якими було виправдано заявника, існують підтвердження відсутності доказів, які б підкріплювали свідчення, надані інформатором з чужих вуст. З іншого боку, особа, яка була головним джерелом інформації, померла перед судовим розглядом і, крім того, одержала цю інформацію зі слів іншої людини, яку також було вбито перед тим, як її могли допитати. На додаток, під час розслідування твердження інформатора увійшли в суперечність зі свідченнями інших інформаторів, які сказали, що не впізнають заявника.

До того ж підстави, на які спиралися органи влади Італії, тобто небезпека чинення тиску на свідків та ризик фальсифікації доказів, небезпека з боку обвинуваченого, складність справи та вимоги розслідування мають надто загальний характер, хоча, на перший погляд, заслуговують на довіру. Судові органи посилалися на свідчення в'язнів, не називаючи їх конкретно, і зробили тільки абстрактне посилання на характер правопорушення. Вони не вказали на жодний факт, який міг би довести, що зазначені підстави справді існували, і не змогли довести, що заявник являв собою небезпеку. Не було враховано того факту, що обвинувачення проти заявника ґрунтувалися на доказах, які з часом не посилювалися, а втрачали свою переконливість. Підстави, на яких ґрунтувалися оскаржені рішення, не були достатніми для того, щоб виправдати тримання заявника під вартою протягом двох років і семи місяців. Отже, ув'язнення, про яке йдеться, становило порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.

Пункт 1 статті 5 Конвенції

Після свого виправдання заявник залишався під вартою іще протягом дванадцяти годин. Затримка з його звільненням була лише частково обумовлена необхідністю належних адміністративних формальностей. Ще одне зволікання зі звільненням заявника, з 00 годин 25 хвилин до ранку 13 листопада 1993 року, було спричинене відсутністю службовця, який відповідає за реєстрацію. Це не було першочерговим заходом у виконанні наказу про звільнення заявника, тому цей захід не підпадав під дію пункту 1 (с) чи будь-якого іншого підпункту пункту 1 статті 5. Отже, у зв'язку з цим, було допущено порушення пункту 1 статті 5.

Стаття 8 Конвенції

Листування заявника із сім'єю та адвокатом зазнавало цензури з боку керівництва п'яноської в'язниці. Від самого початку ця цензура здійснювалася на підставі статті 18 Закону № 354 1975 року, який, як Суд уже зазначав у попередніх рішеннях і як визнав Уряд, не визначає достатньо чітких рамок дискреційних повноважень відповідних органів у цьому питанні і не містить вказівки щодо того, яким чином має здійснюватися ця цензура. Згодом цензура здійснювалася на підставі наказу міністра юстиції, виданого відповідно до статті 41 bis Закону № 354 1975 року. Проте італійський касаційний суд визнав, що міністр юстиції не мав повноваження вживати заходів стосовно кореспонденції в'язнів і, отже, за італійським правом, перевищив свої повноваження (ultra vires). Цензура кореспонденції заявника протягом ще пізнішого періоду не мала правової підстави взагалі. У підсумку, різні оскаржені заявником заходи стосовно цензури його кореспонденції ніколи не здійснювалися «відповідно до закону», як цього вимагає стаття 8 Конвенції. Отже, відбулося порушення цієї статті.

Пункт 3 статті 6 Конвенції

Висновок Суду стосовно скарги за статтею 8 звільняє Суд від необхідності розглядати скаргу, подану на підставі пункту 3 статті 6.

Стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції

Для заявника було встановлено надзвичайно суворий режим, який на три роки обмежував свободу його пересування. Ці заходи було вжито «відповідно до закону», як цього вимагає пункт 3 статті 2, і, безсумнівно, мали на меті законне «забезпечення громадського порядку» та «запобігання злочинності». Щодо питання, чи були ці заходи необхідними «у демократичному суспільстві», Суд вважає виправданим вжиття запобіжних заходів, включаючи встановлення особливого режиму нагляду щодо осіб, підозрюваних у належності до мафії, навіть якщо такі заходи вживаються до засудження, оскільки їхнє призначення — запобігти вчиненню злочинів. Виправдальний вирок не обов'язково знімає всі підстави для таких заходів, оскільки конкретні докази, зібрані упродовж судового розгляду, незважаючи на свою недостатність забезпечити засудження, можуть підтверджувати обґрунтовані побоювання, що виправдана особа може у майбутньому вчинити кримінальні злочини. У справі, що розглядається, рішення про встановлення особливого нагляду за заявником було ухвалено на початку судового провадження, тобто в той час, коли справді існували деякі докази щодо його причетності до мафії, але нагляд не здійснювався доти, доки заявника не було виправдано. Суд розглянув підстави, на яких суди Італії відмовилися скасувати цей нагляд після виправдання заявника, і зазначив, що протягом досудового розслідування і судового розгляду органи влади Італії не виявили жодного конкретного доказу на підтвердження того, що заявник був членом мафії або що існував реальний ризик вчинення ним правопорушення. Обмеження щодо свободи пересування заявника не можна вважати «необхідними в демократичному суспільстві». Отже, було допущено порушення статті 2 Протоколу № 4.

Стаття 3 Протоколу № 1 до Конвенції

Як особа, що перебуває під особливим наглядом поліції через підозру у належності до мафії, заявник автоматично позбувався своїх громадянських прав і був виключений зі списку виборців. Суд не мав сумніву, що тимчасове позбавлення виборчих прав осіб, належність яких до мафії підтверджується доказами, має законну мету. Однак Суд зазначив, що, хоч особливий поліцейський нагляд стосовно заявника було встановлено у даній справі під час судового розгляду, він не здійснювався до закінчення судового розгляду, поки заявника не було виправдано на підставі того, що «він не вчинив злочину». При цьому серйозні докази щодо вини заявника під час судового розгляду були спростовані. Отже, коли його прізвище було виключено зі списку виборців, не існувало конкретного доказу, який би підтверджував «підозру» щодо його належності до мафії. Суд не міг вважати цей захід таким, що відповідає законній меті. Отже, було допущено порушення статті 3 Протоколу № 1.

Стаття 41 Конвенції

Беручи до уваги той факт, що заявник уже одержав відшкодування від національних судів за шкоду, яку він міг би підтвердити причиною тримання його під вартою в очікуванні судового розгляду, Суд визнав, що, виходячи із серйозності і кількості порушень, виявлених у цій справі, заявникові слід присудити компенсацію за моральну шкоду. Керуючись принципом справедливості, відповідно до статті 41 Конвенції, Суд вирішив присудити йому 75 000 000 італійських лір. Оскільки заявник не підрахував суму своєї вимоги щодо компенсації судових витрат і не подав жодної відповідної квитанції, Суд присудив йому лише 6 000 000 італійських лір — як компенсацію за витрати, пов'язані з розглядом справи в Суді.

Судді Пастор Рідруехо, Бонелло, Макарчик, Тюлкен, Стражницька, Буткевич, Касадеваль i Жупанчич висловили окрему думку, що частково не збігається з думкою більшості суддів. Окрема думка додається до судового рішення.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua