Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2004

Назва
 
Справа «Ґласс проти Сполученого Королівства»
(Case of Glass v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

 

 

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА секцІЯ

 

СПРАВА «ҐЛАСС ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

(Case of GLASS v. THE UNITED KINGDOM)

 

(Заява № 61827/00)

 

Рішення

 

Страсбурґ

9 березня 2004 року

 

 

У справі «Ґласс проти Сполученого Королівства»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. М. Пеллонпя (M. Pellonpää), голова

сер Н. Братца (Sir Nicolas Bratza)

п. Х. Касадеваль (J. Casadevall)

п. Р. Марусте (R. Maruste)

п. С. Павловський (S. Pavlovschi)

п. Х. Борреґо Борреґо (J. Borrego Borrego)

пані Е. Фура-Сандстрьом (E. Fura-Sandström)

та пані Ф. Еленс-Пассос (F. Elens-Passos), заступник секретаря секції,

після нарад за зачиненими дверима 18 березня 2003 року та 10лютого 2004 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 61827/00) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданою до Суду згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) двома громадянами Сполученого Королівства, Девідом (David) (заявник) та Керол Ґласс (Carol Glass) (заявниця), 5 червня 2000 року.

2. Заявникам було надано безоплатну правову допомогу; в Суді їх представляв п. Р. Стейн (R. Stein), адвокат, що практикує в компанії «Лі, Дей енд Ко., Солісіторз» (Leigh, Day and Co., Solicitors) у м. Лондоні. Уряд Сполученого Королівства (Уряд) представляла його уповноважена особа п. Д. Волтон (D. Walton) з Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності (Лондон).

3. Заявники стверджували, зокрема, що певні рішення, прийняті керівництвом і лікарями клініки стосовно лікування заявника, становили втручання в його право на повагу до особистої недоторканності.

4. Розгляд заяви було доручено четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) було створено палату, як передбачає пункт 1 правила 26 Реґламенту Суду.

5. Ухвалою від 18 березня 2003 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.

6. І заявники, і Уряд подали свої зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59). Порадившись зі сторонами, палата вирішила, що в проведенні слухання справи по суті необхідності немає (останнє положення пункту 3 правила 59). Кожна із сторін відповіла письмово на зауваження протилежної сторони.

ЩОДО ФАКТІВ

7. Заявники Девід (заявник) та Керол Ґласс (заявниця) — громадяни Сполученого Королівства. Заявник, 1986 року народження, — це хлопчик із тяжкими психічними та фізичними вадами, який потребує цілодобового догляду. Заяв­ниця — його мати.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Спираючись на подання сторін, факти справи можна стисло викласти таким чином.

9. З липня 1998 року, коли заявника прийняли в лікарню св. Марії, одну з двох лікарень, що належать Трасту портсмутських лікарень (далі — Траст) Національної служби охорони здоров’я (НСОЗ), його стан здоров’я був особливо незадовільним. Його прооперували, щоб усунути непрохідність верхніх дихальних шляхів. Після операції у заявника спостерігалися ускладнення, зокрема інфекційні процеси, і, оскільки його стан став критичним, його підключили до апарату штучної вентиляції легенів.

10. Упродовж періоду лікування заявника його стан був предметом обговорення між заявницею і працівниками блоку інтенсивної терапії та педіатрами. Зокрема, було висловлено думку, що, попри найкраще лікування й догляд, заявник умирав і що не було сенсу в подальшій інтенсивній терапії. Ця пропозиція засмутила заявницю та інших членів сім’ї, хоча в нотатці, зробленій лікарем Смітом (Smith) 30 липня 1998 року в історії хвороби, зазначено, що члени сім’ї сприйняли такий стан речей «без потрясіння чи великого подиву». Однак 31 липня 1998 року, після «неконструктивної і конфронтаційної» зустрічі з членами сім’ї, лікарня запропонувала, щоб фахівці з інших організацій провели експертизу стану Девіда та доцільності подальшого активного застосування до нього інтенсивної терапії. Така пропозиція висувалася двічі і щоразу відхилялася. Траст проконсультувався зі своїми соліститорами і порадив заявникам також проконсультуватися зі своїми.

11. Проте стан заявника поліпшився, і 31 липня 1998 року стало можливим перевести його з блоку інтенсивної терапії до палати педіатричного відділення. Заявники привернули увагу до того факту, що з приводу цього переведення в історії хвороби заявника зробили запис «на вимогу членів сім’ї». Вони також привертають увагу до нотатки, зробленої лікарем Возняк (Wozniak) 3 серпня 1998 року, в якій зазначалося:

«Гадаю, що [заявник], незважаючи на наші зусилля, не зможе вижити через цю хворобу, але ми продовжуємо докладати зусиль і надалі здійснюватимемо терапію антибіотиками, фізіопроцедури і намагатимемося підібрати підходяще для нього харчування... Можливо, треба розглянути можливість застосування засобів для полегшення перебігу хвороби, наприклад, гіосцину для секреторної функції, морфіну, а також оцінити ризик таких заходів; але мати вважає це недоцільним на сьогодні».

12. У кінцевому підсумку 2 вересня 1998 року з’явилася можливість повернути заявника додому. Проте згодом неодноразово виникала необхідність знову класти його в лікарню у зв’язку з інфекцією дихальних шляхів.

Під час однієї з таких госпіталізацій, 8 вересня 1998 року, лікарі обговорювали із заявницею можливість застосування морфіну для полегшення страждань її сина. Вона висловила заперечення проти застосування з цією метою морфіну чи інших паліативних препаратів і сказала лікарям, що у випадку зупинки серця заявника вона сподівається на реанімацію, включаючи інтубацію. Як зауважила лікар Волкер (Walker), це не відповідатиме основним інтересам заявника, і єдине, що можна запропонувати в разі виникнення ризику неминучої смерті, це — «морфін і турботливий та уважний догляд». В історії хвороби лікар Волкер записала:

«Ці заперечення [заявниці] суперечать, зокрема, попереднім рішенням, і я не вважаю, що подальша інтенсивна терапія відповідатиме основним інтересам [заявника]. Це потребує вирішення до того, як виникне така необхідність, і тому я сказала, що нам потрібна ще одна думка, — якщо необхідно забезпечити безсторонність такої експертизи, її можуть призначити суди, і ми всі дотрималися б її висновків».

Того самого дня лікуючий терапевт заявників поінформував лікарню, що соліситор заявників повідомив йому про занепокоєність сім’ї тим, що заявникові «допомагатимуть» морфіном.

13. Лікар Волкер записала свою розмову із заявницею, яка відбулася 8 вересня 1998 року, так:

«Якщо стан [заявника] різко погіршиться, йому необхідно дати кисневу подушечку і маску для забезпечення дихання під певним тиском, і не треба застосовувати масаж серця та вводити внутрішньовенні чи інші препарати для реанімації».

14. Щодо застосування морфіну, лікар Волкер під час зустрічі наголошувала, що лікарі ніколи не призначатимуть його чи інші седативні препарати без попереднього узгодження із заявницею. В історії хвороби лікар Волкер зазначила:

«Я сказала [заявниці], що ми можемо дати морфін, щоб полегшити страждання, навіть усупереч їхньому бажанню (і ми можемо — мене запевнив офіційний соліситор, що жоден суддя ще ніколи не скасовував рішення лікаря про утримання від лікування чи про полегшення симптомів), але ми не зробили б цього, не повідомивши їх про це».

15. За словами Уряду, лікар Галлет (Hallet) і заявниця погодилися на непроведення реанімаційної процедури 9 вересня 1998 року. З цього приводу лікар Галлет зробив тоді такий запис:

«Ця позиція здається мені ненадійною. Йому можуть допомогти антибіотики, але секреторна дисфункція може спричинити погіршення його стану і смерть. Я вже говорив про можливість такого сценарію. Мати каже, що вона вважала б за краще застосувати кисневу подушку і маску, але розуміє, що було б недоцільно продовжувати повною мірою інтубацію та лікування в реанімаційному блоці. Це обговорювалося з лікарем Волкер».

16. Того разу лікар Галлет і заявниця також обговорювали застосування морфіну в терапевтичних дозах. Заявники вказують на те, що лікар Галлет визнав, що: «У разі абсолютної розбіжності думок нам треба обов’язково звернутися до судів по допомогу в прийнятті рішення. Мати каже, що не розуміє цього».

17. У записах, зроблених лікарем Галлетом, зазначено:

«Мати каже, що можливість евтаназії не розглядає, і я сказав, що ми також. Коли торкнулися питання про застосування морфіну, вона висловила згоду на застосування його в терапевтичних дозах у разі необхідності полегшити біль.

(...) З огляду на сьогоднішню та вчорашню розмови з матір’ю, які напевно свідчать про досягнення спільної думки, мабуть, немає необхідності в залученні суду».

18. Стан заявника погіршувався. До лікарні св. Марії його клали 15 жовтня 1998 року і потім знову 18 жовтня 1998 року у зв’язку з дихальною недостатністю. 

19. Лікування заявника тривало упродовж 19 жовтня 1998 року. За цей день його стан двічі перевірили двоє різних лікарів. Вони обидва висловили серйозне занепокоєння щодо перспектив його виживання. Лікар Волкер зауважила, що заявник виглядає «мертвотно-блідим» і «виснаженим».

20. Згідно з медичним висновком, зафіксованим 20 жовтня 1998 року о 13. 30, у заявника «настала кінцева фаза дихальної недостатності».

21. 20 жовтня 1998 року о 17.45 лікар Галлет зафіксував, що заявник «помирає від хвороби легенів».

22. Лікарі, які здійснювали лікування заявника, порекомендували застосувати діаморфін, оскільки вважали, що настала передсмертна фаза і заявник потребував болезаспокійливого препарату. Заявниця та інші члени сім’ї не погодилися з лікарями, що їхній син помирає, і були дуже занепокоєні тим, що введення діаморфіну (раніше згадувався морфін) може підірвати його шанси на виживання. Заявниця висловила своє занепокоєння при зустрічі з лікарями Волкер і Галлетом, а також з директором Трасту. При цьому також була присутньою працівниця поліції. Представники лікарні наполягали на своїй рекомендації ввести заявникові діаморфін, хоча заявницю запевняли, що йому буде введено «найменшу з можливих доз». При цьому, за словами заявників, впливова роль належала директорові Трасту, який дав заявниці зрозуміти, що діаморфін заявникові буде введено. З цього приводу вони посилали­ся на лист, відправлений директором Трасту парламентському депутату заявників 23 листопада 1998 року, з повідомленням про те, що директор уже порекомендував лікарям вводити заявникові мінімальну дозу діаморфіну упродовж 24 годин. Уряд стверджує, що директор Трасту не відігравав ніякої ролі в прийнятті клінічного рішення у справі заявника.

23. У всіх записах, зроблених лікарями Волкер, Ештон (Ashton) і Галлетом, підкреслено, що застосування морфіну не мало на меті вбити заявника, а мало полегшити його страждання. Лікар Галлет зазначив у своїх нотатках, що лікарі, які розмовляли із заявницею, наголошували на тому, що «використання морфіну не є евтаназією, це має полегшити страждання [заявника]...».

24. Згодом заявниця висловила бажання забрати заявника додому, якщо лікарі не помиляються у своїй думці, що він помирає. Присутній при цьому працівник поліції попередив її, що, коли вона спробує забрати сина, її буде заарештовано. В лікарні також дали зрозуміти, що, коли присутні члени сім’ї не даватимуть лікарям змоги розпочати введення діаморфіну, їх також забере поліція. Заявниця безуспішно намагалася зв’язатися зі своїм соліситором, зок­рема й у нього вдома.

25. Введення діаморфіну розпочали 20 жовтня 1998 року о 19 годині. Заявники стверджують, що призначена доза, а саме — 1 мг на годину, насправді становила дозу для дорослих і була надмірною для дитини такого віку, як заявник. Уряд заперечує це і вказує на вагу заявника і на той факт, що завдяки опіатам, які вводилися раніше, заявник уже став менш сприйнятливим до них.

26. Між працівниками лікарні і членами сім’ї (без присутності заявниці) виникла суперечка. Члени сім’ї, вважаючи, що лікарі збираються приховано здійснити евтаназію, намагалися перешкодити лікарям увійти в кімнату заявника. Начальство лікарні викликало охоронців і пригрозило членам сім’ї видворенням із лікарні за допомогою сили.

27. Далі в історії хвороби заявника записано: «Do Not Resuscitate» (DNR) («не реанімувати») — це так зване «розпорядження DNR» було зроблено без консультації із заявницею.

28. У відповідь на подальші заперечення з боку сім’ї, 21 жовтня 1998 року о 10 годині ранку дозу було зменшено наполовину. Уряд привертав увагу Суду до оцінок лікарів, згідно з якими призначена заявникові доза поліпшила його стан. Лікар Волкер зазначила, що це було:

«...справжнє полегшення і їм було приємно бачити [заявника] тихим і спокійним... і його загальний стан значно поліпшився, зокрема зменшилося збудження й страждання».

29. Наступного дня заявниця виявила, що стан сина надзвичайно погіршився, і її непокоїло те, що це могло бути наслідком введення йому діаморфіну. Члени сім’ї були дуже схвильовані і зажадали припинити застосування діаморфіну. Лікар Волкер зазначила, що це можна було зробити лише у випадку, якби сім’я погодилася на відмову від реанімації заявника чи стимулюючої терапії. Уряд стверджує, що завдання лікаря Волкер полягало в тому, щоб не дозволити членам сім’ї тривожити заявника спричиненням зайвого шуму та доторканнями у той час, коли заявник заспокоювався, дихав глибоко і не виявляв ознак страждання.

30. Члени сім’ї намагалися привести заявника до тями, і деякі з них зчинили бійку з лікарями Волкер та Ештон.

31. Доки відбувалася бійка, заявниця успішно реанімувала свого сина. В якийсь момент на місце події прибула поліція, викликана до лікарні у зв’язку з нападом на лікарів Волкер та Ештон. Кілька працівників поліції отримали тілесні уш­кодження, а матір ще одного пацієнта палати придавили до стіни. З палати довелося виселити всіх дітей, окрім однієї дитини. Тілесні ушкодження, які отримали лікарі Волкер і Ештон, були такими, що унеможливили на певний час виконання ними своїх звичайних функцій.

32. Стан заявника поліпшився, і він уже міг відповідати на стимули з боку своїх родичів. 21 жовтня 1998 року з’явилася можливість виписати заявника з лікарні додому.

33. Заявниця стверджує, що Траст не надав жодної схеми альтернативного догляду за заявником після його виписки. Вони посилаються на те, що в лікарні не дали ніякої вказівки про застосування антидоту для нейтралізації дії морфіну на заявника і що заявниця мусила придбати прилад для вимірювання рівня кисневого насичення. З цього приводу Уряд привернув увагу Суду до рапорту лікаря Галлета, в якому зазначено:

«...вважалося, що далі здійснювати догляд за заявником в умовах лікарні неможливо і що вдома для цього будуть кращі умови, якщо ми зможемо забезпечити для нього кисень. Було дано розпорядження щодо кисню, і я обговорив з його лікуючим терапевтом, як вирішити вдома основні проблеми заявника з диханням. Потім я зателефонував начальникові загальносоматичної лікарні м. Саутгемптона (Southampton) і запитав, чи погодяться вони прийняти його пізніше з огляду на серйозний конфлікт між сім’єю і працівниками лікарні. Я обговорив виписку додому з його матір’ю, яка на це погодилася, і потім ми по телефону домовилися з місцевими медсестрами про те, що вони забезпечуватимуть кисень для хворого вдома. Після цього організували перевезення пацієнта додому».

34. 23 червня 2000 року деяких членів сім’ї, які брали участь у скандальній сутичці з лікарями, суд визнав винними в нападі і видав розпорядження не допускати їх у лікарню. 28 липня 2000 року присуджені їм строки покарання було зменшено за результатами розгляду апеляції. 26 жовтня 1999 року, через нестачу юридичних підстав, Траст відмовився далі підтримувати свій цивільний позов стосовно протиправного спричинення шкоди заявницею.

5 листопада 1998 року директор Трасту повідомив заявницю листом, що педіатричний персонал лікарні має побоювання щодо повторення проблем, які виникли під час останнього перебування її сина в лікарні, і вони вже не впевнені, що зможуть забезпечити для нього лікування, якого він потребує. Далі в листі зазначено:

«На жаль, ми [портсмутська лікарня] вважаємо, що все, що ми могли б запропонувати [заявникові], це зробити так, щоб у свої останні дні він зазнавав якомога менше страждань, і не вживати жодних активних заходів з продовження його життя. Безумовно, це означає утримування від лікування або здійснення медичних заходів, з якими ви, можливо, не погоджуєтеся. Оскільки ми не бачимо простих шляхів вирішення цих розбіжностей, розумним виходом може бути госпіталізація [заявника] до іншої лікарні у разі виникнення такої потреби в майбутньому».

35. Заявницю повідомили про те, що саутгемптонська лікарня загального профілю, яка містилася за 25 миль від її дому, готова прийняти її сина на лікування, якщо у нього виникнуть подальші напади.

36. Згодом сімейний лікар-терапевт зв’язався із саутгемптонською лікарнею, щоб обговорити організацію госпіталізації заявника у разі виникнення надзвичайної ситуації в майбутньому.

37. Заявниця звернулася до суду з клопотанням про перевірку законності рішень, прийнятих Трастом стосовно лікування її сина. Цю справу розглядав суддя Скотт Бейкер (Scott Baker).

38. 21 квітня 1998 року суддя Скотт Бейкер ухвалив, що рішення Трасту не підлягають судовому контролю, оскільки ця ситуація вже в минулому і не виникатиме знову ні в лікарнях під його управлінням, ні, як він сподівався, в будь-яких інших лікарнях. Він додав:

«У разі виникнення серйозних розбіжностей негайно може бути порушене провадження для з’ясування того, що відповідатиме основним інтересам [дитини], і суд вирішуватиме це питання, виходячи з обставин, які існують на даний момент. Майже неминуче, що вони відрізнятимуться від тих, що існували в жовтні 1998 року. ...У будь-якому випадку, наявні в суду матеріали не дають точного уявлення про обставини конфлікту в жовтні 1998 року. Крім того, я впевнений, що в разі виникнення кризи в майбутньому офіційний соліситор знову надасть допомогу, якщо це питання буде порушено в суді».

39. На думку судді Скотта Бейкера, судовий контроль є занадто грубим засобом для вирішення таких тонких і триваючих проблем, які постають у цій справі. Зокрема, він вважав, що в гіпотетичній ситуації буде дуже важко сформулювати будь-яке значуще рішення стосовно проблеми, яка перебуває в безперервному розвитку, таким чином, щоб не обмежувати, без відповідної необхідності, належне лікування, здійснюване лікарями. Він підсумував:

«Нарешті, зазначу: ніщо в цьому судовому рішенні не може надавати підстав для умовиводу про те, що, на мою думку, [портсмутська лікарня] діяла в цій справі законно чи незаконно».

40. Заявниця звернулася по дозвіл подати скаргу до апеляційного суду. 21 липня 1999 року її заяву було відхилено. Мотивуючи такий крок, голова апеляційного суду лорд-суддя Вулф (Woolf) висловив думку, що розв’язання проблеми заявника та інших дітей з подібними фізичними вадами може потребувати врахування майже нескінченної низки факторів і що спроба забезпечити її чітке розв’язання через суд може крити в собі небезпеку. Лорд-суддя Вулф зазначив:

«Існують питання відповідного оцінного судження. Не може бути сумніву, що найкращим варіантом була б згода матері дитини на запропоноване лікарями рішення, якщо вони приймають його після всебічного його обговорення з матір’ю і якщо вона повною мірою розуміє, що воно означає. Йдеться саме про рішення, яке має завжди прийматися у справі такого характеру. Якщо ж це неможливо і існує конфлікт, і якщо цей конфлікт серйозного характеру, тоді відповідну справу повинен розглянути суд, який може вирішити, що відповідає основним інтересам цієї дитини. Розглядаючи конкретну проблему, суди дадуть відповідь на це питання.(...)

(...) Складність цієї ситуації зумовлена тим, що між принципами для її вирішення існує конфлікт. Принципи права чітко встановлені, але часто видається важко спрогнозувати, як необхідно застосовувати ці принципи до конкретних фактів. Відповідь можна одержати лише тоді, коли перед судом постає таке завдання, — лише тоді він у змозі висловити думку стосовно того, що відповідатиме основним інтересам дитини. Для цього суд враховує питання, які при­родно турбують батьків, а також їхні обов’язки. Він також бере до уваги думки лікарів і обмірковує, яким може бути найбажаніше розв’язання проблеми, обговорюючи її, зокрема, з офіційним соліситором і враховуючи найкращі варіанти, які йому можуть запропонувати. Ось так, на мою думку, суди повинні реаґувати в такій дуже тонкій і непростій сфері». 

41. Лорд-суддя Вулф не погодився із суддею Скоттом Бейкером стосовно того, що заявники скористалися не тією судовою процедурою, якою треба було. На його думку, «особливо у справах стосовно дітей питання щодо того, чи засто­совано в конкретній справі саме ту процедуру, яку треба застосувати, має турбувати суд в останню чергу».  

42. Заявниця звернулася до Загальної медичної ради зі скаргою на дії лікарів, які займалися лікуванням її сина. Зокрема, вона скаржилася, що призначення ними героїну, попри її незгоду і без судового дозволу, було насильством стосовно нього. 

43. Згідно з висновком Загальної медичної ради від 7 січня 2000 року, зробленим за результатами розслідування, серйозних порушень своїх професійних обов’язків чи серйозних недоліків при їх виконанні лікарі, про яких ідеться, не допус­тили і оскаржені медичні заходи були виправданими з огляду на надзвичайність ситуації, з якою лікарі зіткнулися у відповідний час. На думку Загальної медичної ради, наявні факти не можуть бути підставою для порушення дисциплінарного провадження проти лікарів. Перед тим як дати таку відповідь, рада розглянула питання, чи була розумною позиція лікарів, яку вони зайняли до досягнення рішення, про яке йдеться, і чи було це рішення настільки «жорстоким», що до нього не міг дійти жоден достатньо компетентний лікар.

44. Заявниця також подала скаргу до поліції графства Гемпшир на дії лікарів, які лікували її сина. Було розпочате розслідування. Лікарів допитали і відповідну доповідь надіслали Службі кримінального переслідування.

8 травня 2000 року соліситори заявниці повідомили її про те, що Служба кримінального переслідування вирішила не висувати обвинувачень проти лікарів, про яких ідеться, з огляду на відсутність доказів. У листі від 16 червня 2000 ро­ку до її соліситорів Служба кримінального переслідування пояснила причини прийняття такого рішення, а також послалася на різні матеріали, на підставі яких вона дійшла висновку про недоцільність висунення обвинувачень проти лікарів у зв’язку із замахом на вбивство та змовою про вчинення тяжкого вбивства, а також правопорушеннями, передбаченими Законом 1861 року про правопорушення проти особи. 

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

45. Пункт 24 інструкції Загальної медичної ради «Одержання згоди пацієнтів: етичні міркування» передбачає:

«Якщо дитина, яка не досягла 16 років, не є дієздатною давати чи не давати свідому згоду, особа, яка виконує батьківські обов’язки, може давати дозвіл на проведення обстеження чи лікування, яке відповідає основним інтересам цієї дитини. Ця особа може також не погодитися на будь-яке [медичне] втручання, якщо вважає, що така відмова відповідатиме основним інтересам дитини, але вас така відмова ні до чого не зобов’язує і ви можете домагатися відповідного розв’язання цієї проблеми в суді. У надзвичайній ситуації, коли ви вважаєте, що медичний захід відповідає основним інтересам дитини, ви можете вдатися до нього за умови, що він не виходитиме за межі того, що є розумно необхідним у надзвичайній ситуації».

Стосовно справи підлітка J. (Опіка: медичне лікування) (Re J (A Minor) (Wardship: Medical Treatment) ([1990] 3 All E R)), голова апеляційного суду лорд-суддя Доналдсон (Donaldson) зазначив:

«Лікарі зобов’язані забезпечити для дитини догляд відповідно до кращої медичної практики, доцільність якої визнається у відповідних джерелах професійної думки (...). Однак цей обов’язок обмежується застереженням, що, якщо час дозволяє, вони повинні одержати згоду батьків, перед тим як вдатися до серйозного медичного втручання.

Лікарі зобов’язані забезпечити стосовно дитини право давати чи не давати згоду відповідно до основних інтересів дитини і без урахування своїх власних інтересів. 

Суд, здійснюючи юрисдикцію parens patriae, переймає на себе права та обов’язки батьків, хоча це не означає, що батьки виключаються з процесу прийняття рішення. Однак у кінцевому підсумку відповідальність за прийняття рішення стосовно того, давати чи не давати зго­ду, несе лише суд.

(...).

Ніхто не може диктувати, яке лікування має бути надане дитині, — ані суд, ані батьки, ані лікарі. Тут діє механізм стримувань і противаг. Лікарі можуть рекомендувати певні медичні заходи: захід А, як кращий варіант порівняно із заходом В. Вони також можуть відмовитися від заходу С, якщо є підстави вважати, що він протипоказаний з медичного погляду, або якщо, за деяких інших причин, вони не можуть добросовісно призначити таке лікування. Суд чи батьки, зі свого боку, можуть відмовитися дати згоду на вжиття медичних заходів А чи В або відхилити обидва ці варіанти, але не можуть наполягати на застосуванні заходу С. Неминучим і бажаним результатом є вибір того ме­дичного заходу, який певною мірою є рішенням, прийнятим лікарями спільно із судом чи батьками.

(...)».

У справі «Національна служба охорони здоров’я проти D» ([2000] FCR 577) зазначено:

«Абсолютна повага суду до святості людського життя має виражатися в неухильному виконанні обов’язку вжиття всіх можливих заходів для збереження життя, за винятком надзвичайних обставин».

46. У цій справі суд погодився з думкою лікарів, які лікували дитину, про недоцільність її реанімації у випадку зупинки дихання чи серця.

47. На думку Уряду, англійське право визнає, що в основних інтересах дитини чи дорослого може допускатися лікування препаратами, які послаблюють симптоми, але мають побічні ефекти, що прискорюють настання смерті.

У частині 3В інструкції, підготовленої Британською медичною асоціацією, «Утримання від медичного лікування та його припинення: посібник для прийняття рішень» зазначено:

«... якщо існує достатня невизначеність щодо переваг лікування, яке продовжує життя, тоді має існувати презумпція на користь його застосування, хоча існують випадки, в яких активне втручання (окрім основних лікувальних заходів) може бути недоречним, оскільки поняття «основних інтересів» не є синонімічним поняттю «продовження життя»... Якщо стан дитини несумісний з виживанням або якщо існує широкий консенсус стосовно того, що її стан настіль­ки тяжкий, що лікування може не принести користі, тобто не поверне хворому життя чи не підтримає його життя, втручання може бути невиправданим. Так само у випадках, коли лікувальні заходи можуть спричинити дитині страждання чи дистрес, такий чи інший тягар необхідно зважити проти очікуваної користі, навіть якщо життя неможливо продовжити без лікування».    

У пункті 15.1 інструкції 2001 року, підготовленої Британською медичною асоціацією, «Утримання від медичного лікування, яке продовжує життя, та його припинення», зазначено:

«Ті, хто виконує батьківські обов’язки стосовно немовляти чи маленької дитини, юридично й морально мають право давати або не давати згоду на лікування. Їхні рішення, як правило, мають вирішальне значення, якщо серйозно не розбігаються з інтерпретацією тих, хто дбає про забезпечення основних інтересів дитини».

Пункт 15.2 передбачає:

«Закон уже підтвердив те, що основні інтереси та рівновага між користю і тягарями є невід’ємними компонентами процесу прийняття рішень і що думки батьків становлять його частину. Однак батьки жодним чином не можуть наполя­гати на виконанні рішень, які задовольняють виключно їхню власну позицію, якщо ця позиція суперечить достовірним медичним даним».

48. У час подій, у зв’язку з якими подавалася ця заява, Королівський коледж педіатрії та дитячого здоров’я опублікував посібник з правилами, яких зазвичай слід дотримуватися у разі незгоди батька/матері з думкою лікуючого пер­соналу про доцільність утримання від лікування дитини. У посібнику зазначено, що, як правило, батькам слід надати можливість додаткової консультації, час для того, щоб вони могли порадитися з експертами, яких вони вибирають самі. У пункті 3.4.3 зазначено:

«У більшості випадків, діставши належне пояснення і достатній час, батьки можуть погодитися з медичною порадою, але якщо батьки не дозволяють чи не дають своєї згоди на утримання від лікування, тоді слід одержати додатко­вий консультативний висновок і потім проконсультуватися із судами. По пораду можна звернутися телефоном до Управління офіційного соліститора, яке допоможе з’ясувати, чи є потреба у зверненні до суду».

У посібнику, опублікованому Міністерством охорони здоров’я у 2001 році, під назвою «Згода: робота з дітьми», безпосередньо йдеться про ситуації, коли лікарі клінік вважають, що лікування, якого бажають батьки, є недоцільним. У ньому сказано:

«Одним із прикладів є ситуація, коли дитина дуже серйозно хвора і лікарі вважають, що страждання, які спричинятиме подальше лікування, переважать над можливою користю від такого лікування. Батьки не можуть вимагати від вас застосувати якийсь конкретний лікувальний захід, якщо ви не вважаєте це доцільним з клінічної точки зору; але знову, в разі неможливості досягнення згоди, можна звернутися до суду по допомогу у розв’язанні цієї проблеми. Хоча суд не може вимагати від вас застосовувати лікувальний захід усупереч вашому клінічному висновку, він може зажадати від вас передати відповідальність за догляд дитини іншому клініцисту, який вважає запропоноване лікування доцільним».

49. Стосовно справи А. (З’єднані близнюки: хірургічне роз’єднання) (Re A. (Conjoined Twins: Surgical Separation)), суддя апеляційного суду лорд-суддя Ворд (Ward) зазначив:

«Оскільки батьки уповноважені за законом, цілком очевидно, що їхнє рішення має поважатися, і, на мою думку, лікарня не має права іґнорувати їхню відмову більше, ніж відмову дорослої особи. Я дійшов до цього на підставі рішення стосовно справи підлітка А. (Опіка: згода на лікування) (Re (A Minor) (Wardship: Consent to Treatment) [1992] Fam 11, 22)), в якій голова апеляційного суду лорд-суддя Доналдсон з м.Лімінґтона (Lymington) зазначив:

“Банальним правилом є те, що лікар зазвичай не має права лікувати пацієнта без згоди іншої особи, яка уповноважена давати таку згоду. Якщо він це зробить, він буде змушений компенсувати шкоду, спричинену протиправним втручанням у права цієї особи, і може бути визнаний винним у кримінальному нападі”».

50. За англійським правом, можуть існувати ситуації, які виключають практичну можливість звернення до суду по роз’яснення, — наприклад, у надзвичайній ситуації, коли необхідно швидко приймати рішення стосовно того, яким має бу­ти відповідний лікувальний захід. Стосовно справи підлітка С. (Re C (A Minor [1998] Lloyd’s Rep Med 1)) сер Стівен Браун (Sir Stephen Brown) підтвердив, що рішення лікаря про те, чи лікувати дитину:

«залежить від його власної професійної оцінки, і єдиною вирішальною умовою при цьому, за винятком екстраординарних обставин, які, як правило, свідчать про надзвичайність ситуації, є одержання згоди від особи, яка уповноважена давати таку згоду».

51. Це відображено в пункті 14 Довідника з питань згоди на обстеження чи лікування (Reference Guide to Consent for Examination or Treatment), в якому зазначено:

«У надзвичайній ситуації лікувальний захід стосовно недієздатної дитини виправдовується без одержання згоди від особи з батьківськими повноваженнями, якщо згоду неможливо одержати вчасно і якщо такий лікувальний захід є життєво важливим для забезпечення виживання чи захисту здоров’я цієї дитини».

52. Стосовно справи Т. (Доросла особа: відмова в лікуванні) (Re T (Adult: Refusal of Treatment) ([1994] 1 W L R Fam. 95)) лорд-суддя Доналдсон зазначив:

«Якщо в ситуації, яка потенційно загрожує життю, або в такій, коли є небезпека завдання здоров’ю пацієнта непоправної шкоди, лікарі чи органи охорони здоров’я дістають відмову дорослого пацієнта одержати вкрай необхідне для нього лікування і якщо вони мають реальний сумнів щодо юридичної дійсності такої відмови, вони повинні, в загальних інтересах, не говорячи вже про інтереси пацієнта, одразу звернутися до судів по роз’яснення щодо того, чи буде запропоноване лікування законним. Такий захід не слід віддавати на розсуд сім’ї пацієнта, якій може бути невідомо про таку можливість і яку можуть утримувати від такого кроку питання витрат. Такі справи виникають рідко, але коли вони справді порушуються, ... суди можуть і повинні надати невідкладну допомогу».

53. Меморандум Міністерства охорони здоров’я стосовно питань згоди (Department of Health’s Aide-Memoire on Consent)передбачає:

«4. Надання і одержання згоди є, як правило, процесом, а не окремим епізодом. Пацієнти можуть змінити свою думку і відкликати свою згоду в будь-який момент. Якщо існує будь-який сумнів, слід завжди пересвідчитися в тому, що пацієнт на­далі погоджується на догляд і лікування.

Чи можуть діти самі давати згоду?

5. Перед обстеженням, лікуванням чи здійсненням догляду за дитиною ви повинні також з’ясувати, чи є відповідна згода. Презумується, що молоді особи віком 16 і 17 років правоздатні самі вирішувати щодо того, чи давати згоду. Діти молодшого віку, які розуміють повною мірою те, що означає пропонована процедура, також можуть давати згоду (хоча в ідеальному випадку це відбувається за участі їхніх батьків). В інших випадках від імені дитини це повинна вирішувати особа, яка виконує батьківські обов’язки, за винятком випадків, коли, через надзвичайність ситуації, можливості звернення до такої особи немає. (...)

Яка інформація має надаватися?

(...)

7. Щоб мати можливість вирішити, давати згоду чи ні, батьки потребують достатньої інформації: наприклад, інформації про переваги і ризики запропонованого лікування та про альтернативні лікувальні заходи. Якщо пацієнтові не надано стільки інформації, скільки це достатньо необхідно для прийняття ним рішення, та інформації у зрозумілій йому формі, його згода тоді може бути юридично недійсною».

Нездійснення реанімації

54. Пункт 1 інструкції, опублікованої в березні 1993 року Британською медичною асоціацією та Королівським коледжем медичних сестер, за співробітництва з Реанімаційною радою, передбачає:

«Можливість нездійснення реанімації (DNR) доцільно розглядати в таких ситуаціях:

a) якщо стан пацієнта свідчить про те, що ефективна кардіопульмональна реанімація (КПР) навряд чи буде успішною;

b) якщо КПР не відповідає запротокольованим, підтвердженим побажанням пацієнта, який є психічно дієздатним;

c) якщо існує ймовірність, що після успішної КПР тривалість і якість життя пацієнта не будуть прийнятними для нього».

55. У пункті 3 зазначено:

«Уся відповідальність за рішення про нездійснення реанімації покладається на лікаря-консультанта, який забезпечує заходи з догляду/лікування пацієнта. Таке рішення має прийматися після відповідної консультації і врахування всіх аспектів стану пацієнта. Точка зору інших членів лікарського колективу та медсестер, думка пацієнта, з належним забезпеченням її конфіденційності, позиція родичів пацієнта чи його близьких друзів — усе це може допомогти консультантові у прийнятті рішення».  

56. У пункті 10 зазначено:

«При обговоренні доцільності чи недоцільності КПР порушуються надзвичайно тонкі та складні питання, і виконання такого завдання мають взяти на себе старші й досвідчені члени лікарського колективу, яким допомагатимуть старші медсестри. Розпорядження DNR стосується виключно здійснення КПР. Слід роз’яснити, що всі інші лікувальні заходи і догляд, яких потребує пацієнт, не виключаються, і розпорядження DNR жодним чином на них не впливає».

57. Діюча відомча інструкція (Current Departmental Guidance) викладена в циркулярі «Реанімаційна політика»(HSC Circular 2000/028). У ній зазначено:

«Рішення стосовно реанімації належать до найделікатніших рішень, з необхідністю прийняття яких можуть стикатися лікарі клінік, пацієнти і батьки. Пацієнти (і, за необхідності, їхні родичі та опікуни) мають стільки ж прав брати участь у прийнятті таких рішень, скільки прав вони мають у прийнятті інших рішень стосовно догляду та лікування. Як і при прийнятті будь-яких інших рішень, лікарі зобов’язані діяти згідно з відповідними і надійними джерелами професійної думки».

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ документи

58. Принципи вирішення питань згоди містяться в Конвенції Ради Європи про захист прав та гідності людини у зв’язку із застосуванням біологічних і медичних заходів: Конвенція про права людини та біомедицину (відкрита для підписання у м. Ов’єдо (Oviedo) 4 квітня 1997 року).

«Розділ II — Згода

Стаття 5 — Загальне правило

Втручання у сферу здоров’я може здійснюватися лише після одержання добровільної згоди від відповідної особи, належним чином поінформованої.

Такій особі заздалегідь має бути надана відповідна інформація стосовно мети і характеру втручання, а також його наслідків і ризиків.

Така особа може на свій власний розсуд відкликати свою згоду в будь-який момент.

Стаття 6 — Захист осіб, не здатних самостійно
    вирішувати питання щодо своєї згоди

1. За умови дотримання статтей 17 і 20 нижче, втручання заради безпосередньо корисного для здоров’я ефекту може здійснюватися лише стосовно особи, яка не є дієздатною давати на це згоду.

2. Якщо, згідно із законом, неповнолітня особа не є дієздатною давати згоду на втручання, таке втручання може бути здійснене лише з дозволу її представника чи повноважного органу або з дозволу особи чи організації, згідно з положеннями закону.

Думка неповнолітньої особи має враховуватися як фактор, вирішальність якого зростає пропорційно до її віку та ступеня зрілості.

3. Якщо, згідно із законом, повнолітня особа не є дієздатною давати згоду на втручання через психічну чи іншу хворобу або з інших подібних причин, таке втручання може бути здійснене лише з дозволу її представника чи органу вла­ди або з дозволу особи чи органу, згідно з положеннями закону.

Такий пацієнт має бути залучений, наскільки це можливо, у процес вирішення питання щодо його згоди.

4. Згадані в пунктах 2 і 3 представник, орган влади, особа чи організація мають одержати, за таких самих умов, інформацію, про яку йдеться в пункті 5.

5. Згода, про яку йдеться в пунктах 2 і 3 вище, може бути відкликана в будь-який момент, відповідно до основних інтересів особи, якої це стосується.

Стаття 7 — Захист осіб із психічним розладом

За умови дотримання передбачених законом ґарантій, включаючи ґарантії нагляду, контролю та оскарження, особа, яка має серйозну психічну хворобу, може зазнати, без її згоди, втручання, яке має на меті лікування її психічної хвороби, лише тоді, коли відсутність такого лікування може призвести до серйозного погіршення її здоров’я.

Стаття 8 — Надзвичайна ситуація

Коли через надзвичайність ситуації можливості одержати відповідну згоду немає, необхідне з медичного погляду втручання може бути здійснене негайно заради здоров’я відповідної особи.

Стаття 9 — Заздалегідь висловлене побажання

Побажання стосовно медичного втручання, висловлене заздалегідь пацієнтом, стан якого на момент втручання позбавляє його можливості виражати свою волю, має братися до уваги».

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

59. Заявники наголошували на необхідності висновку про те, що національне право і практика за обставин цієї справи не забезпечили ефективного захисту права заявника на фізичну та психічну недоторканність у значенні поняття «приватне життя», яке міститься в статті 8 Конвенції, та права, яке ґарантується цією статтею. Відповідні положення цієї статті передбачають:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробу­ту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

60. Уряд заперечував проти такого висновку.

A. Арґументи сторін

1. Заявники

61. Заявники стверджували, що рішення про призначення заявникові діаморфіну всупереч бажанню заявниці та про включення в його медичну картку розпорядження DNR без відома заявниці становили втручання у право заявника на фізичну і психічну недоторканність та у права заявниці, передбачені статтею 8. Згідно з їхніми арґументами, незалучення лікарським закладом національних судів у вирішення питання стосовно медичного втручання без згоди заявниці призвело до втручання у право заявника, яке здійснювалося не згідно із законом.

62. Щодо питання згоди, заявники наголошували, що будь-яка згода, яку заявниця могла дати лікарям на певному етапі, не може вважатися безповоротною. За їхніми словами, із зміною ситуації має існувати можливість відкликання на­даної згоди на певний курс лікування. В її справі було б неправильним з її боку надавати необмежений дозвіл медичним працівникам, без будь-яких застережень стосовно можливих наступних змін у стані заявника. Заявники посилалися з цього приводу на Меморандум Міністерства охорони здоров’я стосовно питань згоди.

63. Вони також стверджували, що за обставин, коли існує принципова розбіжність між позицією законного представника недієздатної дитини та думкою лікарів, недоцільно й нерозумно залишати на розсуд лікарів вирішення питання що­до зважування основних прав. Адже вони не мають для цього відповідної підготовки, і вирішення такого завдання є виключно функцією суду. Згідно з поданням заявників, процес вирішення питання про призначення діаморфіну заявникові та запис розпорядження DNR у його медичну картку свідчили про незабезпечення ефективного захисту інтересів обох заявників, на порушення позитивних обов’язків держави-відповідача за статтею 8. Вони також доводили, що оскаржені втручання здійснювалися не «згідно із законом», оскільки відповідні національні правові засади не передбачали, що медичні органи зобов’язані були робити за обставин, коли пропонований медичний захід загрожував життю пацієнта і коли пропонувалося внести розпорядження DNR в медичну картку заявника без відома заявниці. На їхню думку, вирішення питання про залучення судів, залишене на розсуд лікарів, створювало підґрунтя, зовсім не відповідне завданню забезпечення ефективного захисту прав такої уразливої категорії пацієнтів, як заявник. Вони стверджували, що свавільність ситуації, яка склалася, можна виправити шляхом забезпечення більшої чіткості формулювань, наприклад, у згаданому вище Меморандумі з пи­тань згоди (див. пункт 53 вище).

64. На думку заявників, альтернативним висновком у справі може бути визнання того, що, з огляду на наявні обставини, вжиті заходи були надмірно жорсткими і непропорційними.

2. Уряд

65. На думку Уряду, заходи, вжиті персоналом лікарні, цілком відповідали вимогам статті 8. Він привертав увагу на надзвичайність ситуації, з якою зіткнувся персонал лікарні, і стверджував, що, за таких виняткових обставин, які розглядаються в цій справі, звернення до матері по її згоду перед вжиттям медичного заходу стосовно дитини не може вважатися абсолютним обов’язком. У будь-якому випадку, лікарня мала підстави вважати, що раніше вона досягла угоди із заявницею щодо заходів, яких необхідно було вжити у разі виникнення в майбутньому надзвичайної ситуації.

66. Розвиваючи далі цей арґумент, Уряд стверджував, що заявники не довели, що рішення приймалися з усвідомленням того, що вони суперечать бажанням заявниці. Суттєвим фактом є те, що 20 жовтня 1998 року заявниця вибрала для лікування заявника лікарню св. Марії, бувши цілком поінформованою про те, що їй говорили лікарі цієї лікарні при зустрічах у попередні місяці. Якщо у період з 9 вересня по 20 жовтня 1998 року між думками заявниці та лікарів існувала непримиренна розбіжність, заявниця мала можливість шукати іншу лікарню або звернутися із заявою до Високого суду. Мало того, Траст не мав практичної можливості звернутися по допомогу до судів у зв’язку із запереченням заявниці проти призначення діаморфіну її синові, якщо враховувати, що 20 жовтня 1998 року стан останнього оцінювався як явно критичний. Обов’язок лікарів діяти в основних інтересах заявника вимагав від них швидко реаґувати на серйозність його стану. Згідно з арґументами Уряду, якби 20 жовтня 1998 року Траст (або заявниця) подав термінову заяву до Високого суду, цей суд не зміг би надати засобу правового захисту, який допоміг би їй у розв’язанні цієї проблеми за тих обставин. Зокрема, Високий суд не міг би зажадати від лікарів надати те лікування, яке вони не вважають доцільним з клінічної точки зору, і не міг би оцінювати позицію заявниці як вирішальну, якби вона серйозно розбігалася з позицією лікарів стосовно основних інтересів заявника.

67. У своєму поданні стосовно суті скарги заявників Уряд не погодився з позицією заявників, що стверджуване втручання було здійснене не «згідно із законом». На думку Уряду, це твердження суперечить основному арґументу заявників про те, що адміністрація лікарні повинна була передати питання щодо згоди національним судам, оскільки персонал, який лікував заявника, не перебував, на думку заявників, в умовах надзвичайної ситуації. Уряд зазначав, що заявники й досі постійно посилаються на той факт, що, за винятком екстраординарних обставин, національний закон вимагав від лікарів перед вжиттям медичного заходу стосовно недієздатної дитини одержати згоду особи, яка ви­конує батьківські обов’язки, а у випадку незгоди необхідно було звернутися до судів. Отже, на цьому етапі було некоректним стверджувати про існуючу відсутність чи відсутність у минулому правових засад, які передбачають участь суду чи обов’язок залучення суду відповідним повноважним органом.

3. Відповідь заявників

68. У відповідь заявники зазначили, що протягом усього провадження у світлі Конвенції їхній інтерес полягатиме у з’ясуванні Судом наявності в національному законодавстві мінімальних ґарантій захисту проти свавілля, а також фактів існування та дотримання необхідних ґарантій в їхній справі. Вони стверджували, що стосовно справ недієздатних дітей національне законодавство й надалі допускає можливість застосування незв’язної мішанини з положень загального права, принципів місцевої практики, етичних правил та положень різноманітних офіційних і професійних інструкцій.

69. Заявники знову наголосили, що, всупереч твердженням Уряду, факти свідчили про те, що ситуація, з якою зіткнулися лікарі, не вимагала негайного вжиття заходів для збереження життя заявника. З цього приводу вони посилалися на те, що 20 жовтня 1998 року медичні працівники витратили багато часу на обговорення необхідності призначення заявникові діаморфіну з метою полегшення його страждань. Натомість соліситори Трасту повинні були скористатися тим часом для підготовки заяви до судді Високого суду, і зокрема звернутися до нього по телефону. Заявники ще раз наголосили на своєму переконанні, що залучення суду має вирішальне значення у справі, яка стосується питань фізичної недоторканності, людської гідності та основних прав.

B. Оцінка Суду

1. Чи мало місце втручання у права за статтею 8

70. Суд зазначає, що заявниця як мати заявника — хлопчика з тяжкими фізичними вадами — діяла як законний представник останнього. У цій ролі вона мала повноваження діяти від його імені і захищати його інтереси, включаючи інтереси у сфері медичного обслуговування. Уряд зауважував, що раніше, коли заявника приймали в лікарню св. Марії, заявниця дала медичному персоналу згоду на проведення певних курсів лікування (див. пункти 15, 17 і 66 вище). Однак очевидним фактом є те, що, дізнавшись про призначення заявникові діаморфіну, заявниця твердо заперечила проти такої форми лікування. Це заперечення не було взято до уваги, навіть незважаючи на її подаль­ший протест. Суд вважає, що рішення про призначення заявникові лікування, прийняте всупереч запереченням заявниці, становило втручання у право заявника на повагу до свого приватного життя і, зокрема, його право на фізичну недоторканність (стосовно останнього моменту див., mutatis mutandis, рішення у справі «X. та Y. проти Нідерландів» (X. and Y. v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року, серія А, № 91, с. 11, п. 22; у справі «Прітті проти Сполученого Королівства» (Pretty v. the United Kingdom), № 2346/02, п. 61 і 63, ECHR 2002-III); у справі «Y.F. проти Туреччини» (Y.F. v. Turkey) від 22 липня 2003 року, № 24209/94, п. 33). Варто зазначити, що Уряд також надавав особливого значення тому, що, на його думку, лікарі зіткнулися з надзвичайною ситуацією (це оспорювали заявники) і мусили діяти швидко, виходячи з основних інтересів заявника. Однак цей арґумент не спростовує факту втручання, а навпаки, говорить про існування необхідності втручання і має розглядатися в цьому контексті.

71. Суд має додати, що не оспорювався той факт, що ця лікарня є державною установою і що дії та бездіяльність її медичного персоналу можуть порушувати питання про відповідальність Уряду за Конвенцією.

72. Суд також має зауважити, що, хоча заявники стверджували, що оскаржений медичний захід також становив втручання у право заявниці на повагу до свого сімейного життя, він вважає, що має розглянути лише питання, порушені з погляду права заявника на повагу до особистої недоторканності, з урахуванням, звичайно, ролі заявниці як його матері та його законного представника.

2. Дотримання вимог пункту 2 статті 8

73. Втручання у здійснення права за статтею 8 не суперечитиме пункту 2 статті 8 лише тоді, коли воно здійснюється «згідно із законом», має леґітимну мету чи цілі, як того вимагає цей пункт, а також коли воно є «необхідним у демокра­тичному суспільстві» для досягнення такої мети чи цілей (див. згадане вище рішення у справі Прітті, п. 68).

74. Суд бере до уваги той факт, що заявники піддали сумніву адекватність національних правових засад з точки зору вирішення конфліктів, які виникають у зв’язку із запереченням батьків проти медичного лікування, пропонованого для дитини. За їхніми словами, існуючі умови свідчать про надану лікарям надмірну свободу розсуду у вирішенні питання стосовно того, коли слід звертатися по допомогу до судів, якщо батько/мати висуває заперечення щодо ліку­вання, побічним ефектом якого може стати прискорення смерті дитини. Однак Суд вважає, що, виходячи з обставин цієї справи, він не зобов’язаний розглядати це питання з точки зору з’ясування, було чи не було задоволено якісні критерії, задоволення яких дає підстави стверджувати, що втручання здійснювалося «згідно із законом» (щодо цих критеріїв, див., зокрема, рішення у справі «Герцеґфалвий проти Австрії» (Herczegfalvy v. Austria) від 24 вересня 1992 року, серія А, № 244, с. 27–28, п. 88–91). Суд також не вважає за необхідне висловлювати думку стосовно твердження заявників про невиконання органами влади своїх позитивних обов’язків, які випливали з ви­моги ефективного забезпечення права заявника на особисту недоторканність, оскільки ці органи не вжили заходів для забезпечення поваги щодо його особистої недоторканності (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «X. та Y. проти Нідерландів», с. 11, п. 23, та рішення у нещодавній справі «Одьєвр проти Франції» (Odièvre v. France) ([GC], № 42326/98, ECHR 2003-III).

75. Однак з цього приводу Суд робить два зауваження з посиланням на факти справи. По-перше, нормативно-правова база держави-відповідача встановлює суворий обов’язок із збереження життя пацієнта, за винятком екстраординар­них ситуацій. По-друге, ця сама база встановлює пріоритетність вимоги наявності батьківської згоди і, за винятком надзвичайних ситуацій, вимагає від лікарів, у випадку батьківської незгоди, звертатися по допомогу до судів. До того ж Суд не вважає, що діюча у Сполученому Королівстві нормативно-правова база якимось чином не відповідає стандартам, викладеним у Конвенції Ради Європи про права людини та біомедицину стосовно питань згоди (див. пункт 58 вище); Суд також не погоджується з думкою, що численні джерела, які встановлюють правила, норми і стандарти, лише призводять до непередбачуваності та надмірної свободи розсуду в цій сфері на рівні їх застосування.

76. На думку Суду, твердження заявників по суті означає, що в їхній справі спір між ними і персоналом лікарні мав бути переданий для розв’язання до судів і що медики, які лікували заявника, помилялися в тому, що вони зіткнулися з надзвичайною ситуацією. Уряд, зі свого боку, категорично стверджує, що ситуація була настільки гострою, що вимагала термінового призначення заявникові діаморфіну для полегшення його страждань, і що за тих обставин не було практичної можливості звертатися по судове схвалення. Але Суд вважає, що ці питання мають розглядатися у світлі вимоги пункту 2 статті 8, що стосується «необхідності» втручання, а не з точки зору вимоги щодо здійснення втручання «згідно із законом».

77. Щодо леґітимності поставленої мети, Суд вважає, що захід, вжитий персоналом лікарні, мав на меті, відповідно до клінічної думки, захистити інтереси заявника. З цього приводу Суд нагадує, що у своїй проміжній ухвалі від 18 березня 2003 року стосовно прийнятності заяви він відхилив будь-яке припущення, за статтею 2 Конвенції, про те, що лікарі мали намір односторонньо прискорити смерть заявника або призначенням йому діаморфіну, або внесенням у його медичну картку розпорядження DNR.

78. Звертаючись до питання «необхідності» оскарженого втручання, Суд зазначає, що ситуацію, яка виникла в лікарні св. Марії у період з 19 по 21 жовтня 1998 року, не можна відокремлювати від того факту, що раніше, наприкінці липня та на початку вересня 1998 року, представники медичного персоналу і заявниця обговорювали стан заявника та медичні заходи, які мають бути вжиті у разі надзвичайного становища. Очевидним є те, що лікарі медичного закладу були занепокоєні небажанням заявниці погодитися з їхньою рекомендацією, зокрема з їхньою думкою про допустимість призначення її синові морфіну для полегшення страждань, яких заявник міг зазнати під час наступних нападів. У цьому зв’язку не можна проіґнорувати той факт, що 8 вересня 1998 року лікар Волкер послалася в його медичній картці на можливу необхідність звернення до судів для розв’язання цієї проблеми із заявницею. Подібного висновку дійшов і лікар Галлет після його зустрічі із заявницею 9 вересня (див. пункти 12 і 17 вище).

79. Суд не отримав переконливих пояснень щодо того, чому на тому етапі Траст не звернувся по допомогу до Високого суду. В той період усі лікарі поділяли думку, що заявник виявиться неспроможним витримати подальші напади. У них не залишилося жодного сумніву в тому, що заявниця не погоджуватиметься на запропоновані ними медичні заходи. Слід визнати, що це питання могла порушити у Високому суді й заявниця. Однак, з огляду на обставини справи, Суд вважає, що саме Траст був зобов’язаний взяти ініціативу й розрядити ситуацію в очікуванні на виникнення наступної надзвичайної ситуації.

80. Суд може погодитися з тим, що лікарі не могли передбачити ймовірність такої конфронтації та ворожості, яка справді виникла після повторного прийняття заявника в лікарню 18 жовтня 1998 року. Проте тією мірою, якою Уряд посилався на надзвичайну, з огляду на серйозність стану заявника, обмеженість часу в лікарів, у зв’язку з чим Траст не мав реальної можливості звертатися до Високого суду, це свідчить саме про те, що незвернення Трасту до Високого суду на попередньому етапі і сприяло виникненню такої ситуації.

81. Зважаючи на це, Суд визнає непереконливим той арґумент, що термінове звернення Трасту до Високого суду було неможливим у той момент, коли виявилося, що заявниця рішуче заперечує проти призначення діаморфіну заявникові. Однак лікарі та посадові особи витрачали цей наявний у них обмежений час на спроби нав’язати свою думку заявниці. Суд з цього приводу зазначає, що Траст знайшов можливість забезпечити присутність працівника поліції для нагляду за переговорами із заявницею, але, на подив, не розглянув можливість звернення до Високого суду, незважаючи на можливість негайного порушення «провадження для з’ясування того, що відповідатиме основним інтересам [дитини]» (див. ухвалу судді Скотта Бейкера у справі, поданій до Високого суду — пункт 38 вище).

82. Далі Суд зауважує, що факти справи не підтверджують заяви Уряду про те, що під час розмов з лікарями, які відбулися раніше, заявниця висловила згоду на призначення діаморфіну заявникові. Навіть не з’ясовуючи того факту, чи справді ці розмови зосереджувалися навколо призначення діаморфіну заявникові, все одно не можна стверджувати з упевненістю, що така згода була добровільною, прямо висловленою і свідомою. У будь-якому разі, заявниця чітко повідомила про відкликання своєї згоди, а лікарі і Траст повинні були поставитися з повагою до зміни нею своєї думки й утримуватися від спроб подолати її опозицію, що було проявом вельми байдужого ставлення.

83. Враховуючи обставини справи, Суд вважає, що рішення органів влади не брати до уваги заперечення заявниці проти запропонованого медичного заходу, за умов відсутності відповідного судового санкціонування, призвело до порушення статті 8 Конвенції. З огляду на цей висновок, Суд не вважає за необхідне розглядати окремо скаргу заявників стосовно внесення розпорядження DNR у медичну картку заявника без згоди та відома заявниці. При цьому, однак, він зауважує, як і в своїй ухвалі щодо прийнятності заяви, що таке розпорядження лише виключало застосування енергійного масажу серця та інтен­сивної дихальної підтримки, але не виключало застосування інших засобів, таких як забезпечення кисневого дихання, для підтримання життя заявника. 

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

84. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

85. Заявники стверджували, що, з огляду на обставини цієї справи, кожному з них має бути присуджена компенсація за моральну шкоду. Обраний керівництвом лікарні спосіб вирішення розбіжності, яка виникла між позицією заявниці та думкою медичних працівників, призвів до надмірного ускладнення лікування заявника. Крім того, уразливе становище, в якому опинився заявник, може бути підставою для призначення йому самому окремої компенсації. Заявниця, зі свого боку, перебувала в стані надзвичайної тривоги — внаслідок підходу, який демонструвало керівництво лікарні стосовно лікування заявника, вона перебувала в надзвичайно напруженому, стресовому стані. До того ж, у зв’язку з відсутністю чіткості й передбачуваності сучасної національної практики, у неї залишилися відчуття несправедливості та страху перед тим, що може трапитися із заявником у майбутньому.

86. Уряд вважав, що, з огляду на обставини справи, будь-який висновок Суду про наявність порушення статті 8 сам по собі становитиме справедливу сатисфакцію.

87. Суд наголошує, що в його функції не входить ставити під сумнів медичний висновок лікарів щодо серйозності стану заявника чи доцільності пропонованого ними лікування. До того ж заявниця одержала чіткі рекомендації стосов­но того, як відстоювати свої права у разі виникнення надзвичайної ситуації в майбутньому. Крім того, Суд не може робити припущення щодо того, яким міг би бути результат звернення Трасту до Високого суду по санкціонування пропонованого ними лікування. З іншого боку, заявницю можна вважати особою, яка зазнала стресу і неспокою в стосунках з лікарями та посадовими особами, які представляли Траст, і можна також визнати, що вона зазна­ла страждань від відчуття безпорадності та розпачу, коли намагалася відстояти своє власне уявлення про те, що відповідало основним інтересам її дитини. Вирішуючи питання за принципом справедливості, Суд присуджує заявникам загальну компенсацію в розмірі 10 000 євро.

B. Судові та інші витрати

88. Заявники вимагали компенсації таких сум (включаючи ПДВ): гонорари соліситорам: 10 184,31 фунта стерлінґів, з яких 2525 фунтів стерлінґів — це очікувані в майбутньому витрати на усне слухання у справі; гонорари помічника адвоката: 11 309,39 фунта стерлінґів; гонорари головного адвоката (за скороченою погодинною ставкою в розмірі 250 фунтів стерлінґів): 587,50 фунта стерлінґів. Заявники подали деталізовані рахунки стосовно різних заявлених ними сум, включаючи квитанції про сплату гонорарів.

89. Уряд зауважив, що частиною компенсації, яку вимагають заявники, є сума витрат, які могли б бути понесені у випадку проведення усного слухання у справі. Уряд також піддав сумніву розмір погодинної ставки головного адвоката (250 фунтів стерлінґів) і запропонував 175 фунтів як можливий доречніший її розмір. Нарешті, Уряд зазначив, що заявлені помічником адвоката 56 годин роботи у справі є завищеною цифрою, якщо враховувати час, який витратили у справі соліситори заявників. На думку Уряду, для помічника достатньо було б витратити 32 години.

90. Суд нагадує, що компенсація судових та інших, пов’язаних із провадженням, витрат може бути присуджена за статтею 41 лише у випадку, коли встановлено, що ці витрати справді мали місце, були неминучими і якщо розмір цих витрат є обґрунтованим (рішення у справі «“Санді Таймс” проти Сполученого Королівства» (Sunday Times v. the United Kingdom) (стаття 50) від 6 листопада 1980 року, серія А, № 38, с.13, п.23). Крім того, компенсація судових витрат можлива лише тією мірою, якою вони стосуються встановленого порушення (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) (справедлива сатисфакція) від 28 травня 2002 року, [GC], № 33202/96, п. 27).

91. Суд зазначає, що він вирішив обійтися без усного слухання у справі. Отже, будь-яка сума стосовно усного слухання має бути відхилена. Суд також зазначає, що у своїй попередній вимозі заявники посилалися, крім статті 8, на статті 2, 6, 13 і 14 Конвенції. Але їхні подання щодо цих статей були відхилені на етапі розгляду прийнятності справи, коли тільки скаргу з посиланням на статтю 8 було залишено для розгляду по суті.

92. Керуючись принципом справедливості та враховуючи суму наданої заявникам безоплатної правової допомоги, Суд присуджує їм 15 000 євро.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

93. У разі несвоєчасної сплати Суд вважає доцільним нарахування компенсації відсотків у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

На цих підставах суд одноголосно

1. Постановляє, що було допущено порушення статті 8 Конвенції.

2. Постановляє

a)що, у трьохмісячний строк від дати набрання цим рішенням, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, статусу остаточного, держава-відповідач має сплатити заявникам такі спільні суми компенсації (після переведення їх в одиниці національної валюти держави-відповідача за курсом, діючим на день розрахунку):

(i) 10 000 (десять тисяч євро) за моральну шкоду;

(ii) 15 000 (п’ятнадцять тисяч євро) за судові та інші витрати;

(iii) будь-який податок, який може стягуватися із названих сум;

b)що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період не­виконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти;

3. Відхиляє решту вимог заявників стосовно справедливої сатисфакції.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 9 березня 2004 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

           Ф. Еленc-Пассос,                        Матті Пеллонпя,
             заступник секретаря                                голова

 

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції і пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Касадеваля.

 

Парафовано: М.П., Ф.Е.-П.

 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КАСАДЕВАЛЯ

1. Я маю зауваження стосовно пункту 83 рішення, в якому Суд зазначає, що він «...не вважає за необхідне розглядати окремо скаргу заявників стосовно внесення розпорядження DNR у медичну картку заявника без згоди та відома заявниці». На мою думку, враховуючи обставини цієї справи, таке розпорядження є суттєвим і обтяжувальним фактором, який стосується предмета розгляду і допомагає краще зрозуміти, яким тривожним і стресовим був стан матері заявника, та її реакцію на цю ситуацію під час несподіваної сутички, яка спалахнула між деякими членами сім’ї та лікарями і порушила заведений порядок (див. пункти 29 і 30).

2. Я можу цілком зрозуміти, що, з медичної точки зору, стан пацієнта вимагав термінового призначення йому діаморфіну для полегшення страждань і, можливо, навіть без відома його матері. Однак мені важко погодитися з тим, що лікарі односторонньо, без згоди та відома матері заявника, прийняли серйозне рішення вписати в його медичну картку розпорядження DNR («не реанімувати»). Я вважаю недоречним зауваження в пункті 83 про те, що таке розпорядження «лише виключало застосування енергійного масажу серця та інтенсивної дихальної підтримки...». Хоча б якими були припущення щодо ймовірного результату звернення до Високого суду по санкціонування пропонованого лікарями лікування (див. пункт 87), факти подальших шести років і на сьогодні доводять, що в особливих обставинах цієї справи материнський інстинкт виявився вагомішим, ніж медична думка.

3. Отже, вважаю, що ця скарга заслуговує додаткового розгляду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua