Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2003

Назва
 
Справа «Прітті проти Сполученого Королівства»
(Case of Pretty v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

 

 

СПРАВА «ПРІТТІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

(Case of PRETTY v. THE uNITED KINGDOM)

 

(Заява № 2346/02)

 

Рішення

Страсбурґ

29 квітня 2002 року

 

 

 

 

 

У справі «Прітті проти Сполученого Королівства»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. М. Пеллонпя(M. Pellonpää), голова

сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza)

пані Е. Палм (E. Palm)

п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)

п. М. Фішбах (M. Fischbach)

п. Х. Касадеваль (J. Casadevall)

п. С. Павловський (S. Pavlovschi)

та п. М. О’Бойл (M. O’Boyle), секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 19 березня та 25 квітня 2002 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 2346/02) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданою до Суду 21 грудня 2001 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянкою Сполученого Королівства пані Діаною Прітті (Diane Pretty, заявниця).

2. Заявниці було надано безоплатну правову допомогу; в Суді її представляла пані Чакрабарті (Chakrabarti), адвокат, що практикує в м.Лондоні. Уряд Сполученого Королівства (Уряд) представляла його уповноважена особа п. Хумерслі (Whomersley) з Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності (Лондон).

3. Заявниця (паралізована жінка, що страждає від невиліковної деґенеративної хвороби) стверджувала, що відмова генерального прокурора надати її чоловікові імунітет від притягнення до суду у випадку, якщо він допоможе їй вчинити самогубство, та заборона в національному праві надавати допомогу у вчиненні самогубства становили порушення її прав, ґарантованих статтями 2, 3, 8, 9 і 14 Конвенції.

4. Розгляд заяви було доручено четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) було створено палату, як передбачає пункт 1 правила 26 Реґламенту Суду.

5. І заявниця, і Уряд подали свої зауваження щодо прийнятності та по суті справи (пункт 3 (b) правила 54). Свої міркування також надіслали Товариство прихильників добровільної евтаназії та Конференція католицьких єпископів Англії та Уельсу, яким голова надав дозвіл взяти участь у письмовій процедурі (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 3 правила 61). На ці зауваження заявниця подала свою відповідь (пункт 5 правила 61).

6. Відкрите слухання справи відбулося в Палаці прав людини в Страсбурзі 19 березня 2002 року (пункт 2 правила 59).

На судовому розгляді були присутні:

а) від Уряду:

п. К. Хумерслі,                                                                    уповноважена особа,

п. Дж. Кроу (J. Crow),

п. Д. Перрі (D. Perry),                                                       консультанти,

п. А. Бакарезе (A. Bacarese),

пані Р. Кокс (R. Cox),                                                       радники;

b) від заявниці

п. П. Гаверс (P. Havers), королівський адвокат,

пані Ф. Морріс (F. Morris),                                               представники,

п. А. Ґаск (A. Gask),                                                          соліситор-стажер,

пані Д. Прітті,                                                                     заявниця,

п. Б. Прітті,                                                                          чоловік заявниці.

Суд заслухав звернення п. Кроу та п. Гаверса.

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявниця — 43-річна жінка. Проживає зі своїм 25-річним чоловіком, дочкою та внучкою. Заявниця уражена хворобою рухових нейронів (MND) — проґресуючою нейро-деґенеративною хворобою рухових клітин центральної нервової системи. Хвороба характеризується проґресуючою м’язовою слабкістю, яка уражає м’язи, що довільно скорочуються. Згодом хвороба призводить до надзвичайної слабкості рук і ніг та уражає м’язи, залучені у процес дихання. Смерть настає, як правило, внаслідок слабкості м’язів, які забезпечують дихання, а також м’язів, які контролюють мовлення та ковтання; слабкість дихальних м’язів призводить до зупинки дихання та пневмонії. Жодне лікування не в змозі запобігти проґресуючому перебігу цієї хвороби.

8. Із листопада 1999 року, коли було поставлено діагноз MND, стан заявниці швидко погіршувався. Зараз хвороба уже на пізній стадії. Фактично все тіло заявниці, починаючи від шиї, паралізоване; її мовлення практично нерозбірливе, і годують її через трубку. Очікувана тривалість життя заявниці дуже незначна і може становити лише кілька тижнів чи місяців. Однак інтелект заявниці і спроможність приймати рішення не постраждали. На останній стадії ця хвороба завдає надзвичайних страждань та приниження. Побоюючись подальшого розвитку хвороби, який загрожує завдати їй таких страждань і приниження, заявниця надзвичайно наполегливо вимагає, щоб їй надали можливість особисто розпорядитися щодо способу і часу настання смерті, аби позбутися стражденного й принизливого стану.

9. Хоча, згідно з англійським правом, вчинення самогубства не є злочином, заявниця, внаслідок своєї хвороби, не в змозі вчинити такий крок самотужки. Проте, відповідно до пункту 1 статті 2 Закону 1961 року про суїцид, допомога іншій особі у вчиненні самогубства вважається злочином.

10. З огляду на бажання пані Прітті дістати таку допомогу від свого чоловіка, соліситор заявниці звернувся до генерального прокурора (ГП) з листом, датованим 27 липня 2001 року і написаним від її імені, в якому попросив надати ґарантії не притягати чоловіка заявниці до суду, якщо він, за її бажанням, допоможе їй вчинити самогубство.

11. Листом від 8 серпня 2001 року ГП відмовився надати такі ґарантії:

«Рішення попередніх генеральних прокурорів та генеральних аторнеїв свідчать про те, що вони не мають права надати імунітет, який виправдовує, вимагає або має на меті уповноваження чи дозвіл вчинити в майбутньому те чи інше кримінальне правопорушення, хоч би якими виключними були дані обставини. ...»

12. 20 серпня 2001 року заявниця звернулася з клопотанням про перегляд рішення ГП і з вимогою:

— видати розпорядження про скасування рішення ГП від 8 серпня 2001 року;

— оголосити, що зазначене рішення було незаконним або що надання ГП згаданих ґарантій не становитиме незаконної дії;

— видати зобов’язальний наказ із вимогою надання генеральним прокурором згаданих ґарантій або, як альтернатива,

— оголосити, що стаття 2 Закону 1961 року про суїцид несумісна з вимогами статей 2, 3, 8, 9 і 14 Конвенції.

13. 17 жовтня 2001 року апеляційний відділ Високого суду правосуддя відхилив клопотання заявниці, зазначивши, що ГП не уповноважений ґарантувати непритягнення до судової відповідальності і що пункт 1 статті 2 Закону 1961 року про суїцид не суперечить вимогам Конвенції.

14. Заявниця звернулася з апеляцією до Палати лордів. 29 листопада 2001 року Палата лордів відхилила її апеляцію і підтвердила правомірність рішення апеляційного відділу Високого суду правосуддя. У рішенні, винесеному в прецедентній справі «Королева щодо заяви пані Діани Прітті (апелянт) проти генерального прокурора (відповідач) та міністра внутрішніх справ (заінтересована сторона)», лорд Бінгем Корнхілський (Bingham of Cornhill) зазначив:

«1. Жодна людина із звичайною сприйнятливістю не може залишитися байдужою, дізнавшись про жахливе випробування, яке випало на долю апелянта, пані Діани Прітті. Вона уражена хворобою рухових нейронів — проґресуючою деґенеративною хворобою, і не має жодної надії на одужання. Вона може прожити ще зовсім короткий час і в перспективі її очікує принизлива і мученицька смерть. Вона має живий розум і бажає бути в змозі особисто вжити заходів, аби привести своє життя до спокійного завершення в обраний нею момент. Але вона настільки фізично безпорадна, що вже неспроможна без допомоги покінчити з життям. Одержавши підтримку своєї родини, вона хоче дістати таку допомогу від свого чоловіка. Він сам готовий надати допомогу, та лише в тому разі, якщо зможе переконатися, що його не буде притягнуто до суду за пунктом 1 статті 2 Закону 1961 про суїцид за підбурювання до вчинення нею самогубства та сприяння цьому. Розглядаючи прохання надати ґарантії не застосовувати статтю 2 (4) Закону для притягнення п. Прітті до суду за статтею 2 (1) у випадку, якщо він допоможе своїй дружині вчинити самогубство, генеральний прокурор відмовився дати такі ґарантії. Щодо клопотання пані Прітті про перегляд цієї відмови в порядку судового нагляду, апеляційний відділ Високого суду правосуддя підтвердив правомірність рішення ГП і відмовився задовольнити її вимоги. Пані Прітті наполягає, що вона має право на допомогу з боку свого чоловіка у вчиненні нею самогубства, і стверджує, що, якщо стаття 2 Закону 1961 року забороняє йому надати таку допомогу і перешкоджає ГП надати зазначені ґарантії, то вона суперечить вимогам Європейської конвенції з прав людини. Висуваючи свої вимоги, пані Прітті спирається саме на положення Конвенції, яка набрала чинності в цій країні відповідно до Закону 1998 року про права людини. Її адвокат погоджується від її імені, що, згідно із загальним правом Англії, вона не могла сподіватися на успішне вирішення своєї справи.

 2. Виконуючи судові функції Палати, апеляційний комітет має вирішувати питання права, належним чином поставлені перед ним, до яких належать і питання цієї справи. Комітет не є законодавчим органом. Він також не уповноважений і не підготовлений виступати моральним чи етичним арбітром. Важливо наголосити на характері та межах ролі комітету, оскільки питання, порушені цією апеляцією, дуже широкі й викликають глибокий і цілком виправданий інтерес у багатьох людей. Чи слід надавати невиліковно хворим чи іншим особам можливість діставати допомогу у вчиненні ними самогубства, і якщо так, то за яких обставин це має відбуватися і з дотриманням яких ґарантій, — ці питання мають велике соціальне, етичне та релігійне значення і стосовно них висловлюються надзвичайно різні думки і погляди, при цьому часто позиції опонентів непримиренні. Подані комітетові (з його дозволу) матеріали відбивають деякі з цих думок; чимало інших думок висловлено в засобах масової інформації, професійних журналах та інших джерелах. Завдання комітету щодо цієї апеляції полягає не в тому, щоб зважити, оцінити і відобразити ці думки й погляди чи оголосити свою власну думку, а в тому, щоб визначити застосовний закон країни і застосувати його, давши йому відповідне тлумачення.

 Стаття 2 Конвенції

 3. У статті 2 Конвенції зазначено: ...

Ця стаття має тлумачитися у поєднанні зі статтями 1 і 2 Шостого протоколу, які стосуються конвенційних прав, ґарантованих Законом 1998 року (див. статтю 1(1)(с)), і забороняють смертну кару в мирний час.

4. Від імені пані Прітті стверджується, що стаття 2 захищає не життя саме по собі, а право на життя. Мета цієї статті полягає в захисті людини від третіх сторін (держави та державних органів). Але статтею визнається, що саме людина має обирати, жити їй чи не жити, і таким чином захищається право людини на самовизначення стосовно питань життя і смерті. Отже, людина може відмовитися від медичного лікування, яке рятує чи продовжує життя, і має право на законній підставі вирішити вчинити самогубство. Стаття визнає це право людини. Хоча більшість людей хоче жити, дехто бажає вмерти, і ця стаття захищає обидва ці права. Право вмерти не є антитезою права жити, але безпосередньо випливає з нього, і держава має позитивний обов’язок захищати обидва ці права.

5. Стосовно цього арґументу міністр висунув кілька неспростовних заперечень, які апеляційний відділ Високого суду правосуддя слушно визначив правомірними. Вихідним пунктом має бути те, як формулюється ця стаття. Наголос робиться таким чином, щоб підкреслити ту священність, з якою — особливо в західних країнах — ставляться до життя. Стаття захищає право на життя і перешкоджає умисному позбавленню життя, за винятком дуже вузько визначених обставин. Стаття з такими ґарантіями не може тлумачитися як така, що надає право вмерти або дістати допомогу з боку іншої людини у спричиненні своєї власної смерті. Обґрунтовуючи справу пані Прітті, її представник, королівський адвокат п. Гаверс, всіляко намагався обмежитися викладом арґументів стосовно суїциду, вчиненого за допомогою іншої особи, погоджуючись із тим, що заявлене право не може передбачати вчинення умисного консенсуального вбивства (яке в цьому контексті, як правило, називають «добровільною евтаназією», але в англійському праві воно кваліфікується як умисне вбивство). Такі рамки тлумачення заявленого права були б достатніми для вирішення справи пані Прітті, і небажання її представника розширювати їх далі зрозуміле. Але, з погляду логіки, ця арґументація не може обмежуватися такими рамками. Якби стаття 2 надавала людині право самій визначати, жити їй чи прийняти смерть, і якщо особа настільки фізично безпорадна, що неспроможна взагалі вчинити будь-яку дію, аби спричинити свою власну смерть, тоді з цього неминуче випливав би логічний висновок, що така особа має право загинути за допомогою третьої сторони, без надання такій третій стороні будь-якої допомоги, а держава виявилася б порушником Конвенції, якби завадила здійсненню такого права. Отже, таке право жодним чином не може випливати зі статті, яка має визначену вище мету.

6. Фактично деякі з ґарантованих Конвенцією прав Суд уже тлумачив як такі, що дозволяють не вчиняти дій, а це є антитезою того, що становить існуюче прямо виражене право на вчинення таких дій. Наприклад, стаття 11 передбачає право не вступати до об’єднання (справа «Янґ, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства (Young, James and Webster v. the United Kingdom (1981) 4 EHRR 38), стаття 9 містить право на свободу від будь-якого примусу до висловлення думок, зміни поглядів чи розголошення переконань (справа Клейтона і Томлінсона (Clayton and Tomlinson), The Law of Human Rights (2000), с. 974, п. 14.49), і я, зі свого боку, схильний припустити, що стаття 12 надає право не вступати в шлюб (але див. справу Клейтона і Томлінсона, там само, с. 913, п. 13.76). Разом з тим не можна припускати (як свідчать деякі наочні приклади), що зі статей 3, 4, 5 і 6 випливає право вчиняти чи зазнавати протилежне тому, що ґарантується цими статтями. Хоча б якими були ті переваги, що їх, на думку багатьох, обіцяє добровільна евтаназія, самогубство та суїцид, учинений за допомогою лікаря чи без участі лікаря, вони не становлять права, на яке мають поширюватися ґарантії статті, призначеної захищати священність життя.

7. На підтвердження арґументів пані Прітті немає жодного конвенційного прецеденту. Більше того, будь-який прецедент, що має відношення до справи пані Прітті, навпаки, спростовує її арґументацію. В рішенні у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom (1998) 29 EHRR 245) заявники скаржилися на те, що Сполучене Королівство не забезпечило захисту права на життя для другого заявника та його покійного батька. На сторінці 305 рішення сказано:

«115. Суд зазначає, що перше речення статті 2(1) зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й уживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією. Сторони погоджуються з тим, що зобов’язання держави у цьому відношенні виходить за межі її основного обов’язку із захисту права на життя, що забезпечується запровадженням ефективних кримінально-правових норм, які стримують від вчинення правопорушень проти особи за допомогою правоохоронного механізму, призначеного для запобігання порушенню таких норм, припинення цих порушень та покарання за них. Таким чином, присутні в Суді погодилися з тим, що зі статті 2 Конвенції, за певних чітко визначених обставин, може також випливати позитивний обов’язок органів влади вживати превентивних оперативних заходів із захисту людини, життю якої загрожують кримінальні дії з боку іншої особи. Межі такого зобов’язання є предметом спору між сторонами.

116. На думку Суду, якщо зважати на труднощі, з якими пов’язані поліційні заходи з охорони правопорядку в сучасному суспільстві, на непередбачуваність людської поведінки та на оперативність вибору, який має бути зроблений стосовно пріоритетів і ресурсів, тлумачення зазначеного зобов’язання має бути таким, що не покладає нездійсненний і непропорційний тягар на органи влади. Отже, не кожний стверджуваний ризик для життя може означати конвенційну вимогу для органів влади вжити оперативних заходів з недопущення матеріалізації такого ризику. Доречно також зазначити необхідність дбати про те, щоб поліція здійснювала свої повноваження з контролю та запобігання злочинності у спосіб, який повністю відповідає належній правовій процедурі та іншим ґарантіям, які встановлюють законні межі стосовно їхніх дій з розслідування злочинів і притягнення правопорушників до суду, включаючи ґарантії, передбачені статтями 5 і 8 Конвенції».

Проте справа мала зовсім інший контекст. Ані другий заявник, ані його батько не мали ніякого бажання вмирати. Але підхід суду до статті 2 повністю відповідає тлумаченню, яке я дав цій статті.

8. Справи «Х проти Німеччини» (X v. Germany) (1984) 7 EHRR 152 та «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan v. the United Kingdom, заява № 27229/95 від 3 квітня 2001 року, неопублікована) також вирішувалися в контексті фактів, які дуже відрізнялися від фактів справи пані Прітті. Перебуваючи за ґратами, Х оголосив голодування, і в’язнична адміністрація годувала його примусово. Він скаржився на погане поводження, на порушення статті 3 Конвенції, яку розглянуто вище. Скаргу було відхилено і, арґументуючи це рішення, комісія зазначила (на с. 153–154):

«На думку Комісії, примусове годування особи не має ознак приниження, які за певних обставин можна вважати забороненими статтею 3 Конвенції. З іншого боку, Конвенція зобов’язує Високі Договірні Сторони захищати ґарантоване статтею 2 право кожного на життя. За певних обставин такий обов’язок вимагає від Договірної Сторони певних конкретних дій, зокрема дієвих заходів з рятування життя людини, яку органи влади взяли під варту. Коли, як це відбулося в даній справі, затримана особа проводить голодування, це може неминуче призвести до конфлікту між правом людини на фізичну недоторканність та обов’язком держави за статтею 2 Конвенції — конфлікту, який не вирішується самою Конвенцією. Комісія нагадує, що, згідно з німецьким правом, цей конфлікт вирішено через передбачену можливість примусового годування затриманої особи, якщо ця особа, внаслідок голодівки, опиняється перед загрозою розладу здоров’я перманентного характеру, і примусове годування навіть обов’язкове, якщо існує очевидна загроза життю цієї людини. Оцінити згаданий вище стан має лікар, під доглядом якого перебуває особа, але, в остаточному підсумку, рішення про примусове годування може прийматися лише після отримання відповідного судового дозволу... Комісія переконалася, що органи влади діяли, виключно виходячи з основних інтересів заявника, коли вирішували, чи виконати волю заявника щодо відмови від будь-якої їжі, що загрожує небезпекою виникнення тривалих розладів його здоров’я або навіть смертю, чи вжити заходів задля забезпечення його виживання, хоча такі заходи можуть посягнути на людську гідність заявника».

У справі Кінана молодий в’язень вчинив самогубство і його мати скаржилася на те, що в’язнична адміністрація не спромоглася захистити його життя. У рішенні, яким цю скаргу було відхилено згідно з цією статтею, суд зазначив (на с. 29, п. 90):

«Щодо тримання осіб під вартою, Суд уже мав нагоду наголосити, що особи під вартою перебувають в уразливому становищі і що їх захист є обов’язком органів влади. Держава зобов’язана відзвітувати за кожне тілесне ушкодження, завдане під час тримання під вартою; особливо суворою ця вимога стає тоді, якщо особа помирає... Можна відзначити, що вимога ретельної перевірки причин ушкоджень визнається національним правом Англії та Уельсу, яке передбачає автоматичне коронерське розслідування у випадку смерті особи під вартою, при цьому національні суди покладають на в’язничну адміністрацію обов’язок обережного поводження з особами, що перебувають під вартою».

Обидві ці справи не можуть застосовуватися як прецедент, оскільки оскаржені дії відбувалися під час перебування потерпілого під вартою, коли держава несла особливу відповідальність за стан його здоров’я. Звідси прямо випливає, що обов’язок із захисту життя потенційного потерпілого має виконуватися державою ще ретельніше, якщо він перебуває під вартою. Такою мірою ці дві справи відрізняються від справи пані Прітті, оскільки вона не перебуває під вартою. Отже, позитивний обов’язок держави із захисту життя пані Прітті не є таким суворим, як у названих справах. Але було б дуже непередбачливо і, на мій погляд, неприпустимо одразу після такого висновку переходити до твердження, що держава зобов’язана визнати право пані Прітті на допомогу у вчиненні самогубства.

9. У конвенційній сфері прецедентність рішень національних судів завжди обмежена, і, як уже зазначалося, пані Прітті обґрунтовує свою справу положеннями Конвенції. Але важливо зазначити, що її арґументація не узгоджується з двома принципами, глибоко вкоріненими в англійському праві. Перший — це розмежування актів учинення самогубства самотужки та самогубства, яке вчиняється за участі чи з допомогою третьої сторони. Перше дозволено, оскільки суїцид з 1961 року не вважається злочином. Друге й далі залишається забороненою дією. Цю відмінність дуже чітко визначив лорд-суддя Гоффманн (Hoffmann) у рішенні у справі «Еардейльська національна служба охорони здоров’я проти Бленда» (Airedale NHS Trust v.Bland) ([1993] AC 789, с. 831):

«Ніхто в цій справі не пропонує дати Ентоні Бленду (Anthony Bland) смертельний укол. Але непокоїть альтернатива між припиненням годування та, наприклад, припиненням лікування інфекції антибіотиками. Чи справді тут існує відмінність? Для того щоб знайти пояснення нашому інтуїтивному відчуттю стосовно цього питання, я повинен почати із запитання, чому більшість із нас була б приголомшена, якби йому дали смертельний укол. Вважаю, що така реакція пов’язана з думкою, що священність життя означає її непорушність з боку іншої особи. За винятком випадків, таких, як самооборона, право людини на життя непорушне, навіть якщо особа погодилася на його порушення. Ось чому, незважаючи на те, що самогубство не є злочином, допомога тій чи іншій особі в його вчиненні є злочином. Із цього випливає, що ми не мали б права припи­нити життя Ентоні Бленда смертельним уколом, навіть якщо вважати, що він погодився на це».

Друге розмежування — це розмежування між, з одного боку, припиненням лікування препаратами, які зберігають чи подовжують життя, та, з іншого боку, вжиттям заходів, які не мають медичної, лікувальної чи болезаспокійливої дії, але спрямовані виключно на припинення життя людини. На такому розмежуванні й ґрунтуються висновки щодо справи Бленда. Дуже стисло це сформульовано в рішенні апеляційного суду у справі «In re J (A Minor) (Wardship: Medical Treatment) [1991] Fam 33», в якому голова державного архіву лорд Доналдсон Лімінґтонський (Donaldson of Lymington) зазначив (с. 46):

«Лікарі та суд мають визначити, чи відповідатиме основним інтересам хворої дитини прийняття певного рішення про застосування медичних препаратів, побічна дія яких тим чи іншим чином посилює ризик смертельного кінця. Це не питання семантики. Воно має принципове значення. Щодо людей похилого віку, використання наркотиків для зменшення болю буде виправданим у більшості випадків, навіть незважаючи на те, що це прискорюватиме момент настання смерті. Але жодним чином не можна виправдати використання наркотиків чи хірургічного втручання саме задля такої мети».

Схожі міркування висловив лорд-суддя Балкум (Balcombe) (с.51) та лорд-суддя Тейлор (Taylor) (с. 53). Хоча ці розмежування жодним чином ні до чого не зобов’язують Європейський суд з прав людини, немає жодних підстав вважати, що вони не відповідають судовій практиці, що склалася навколо Конвенції. Пані Прітті має не лише довести, що дії Сполученого Королівства не суперечитимуть Конвенції, якщо воно дозволить вчинення самогубства з допомогою іншої особи; не зупиняючись на цьому, вона повинна також довести, що, не дозволяючи цього, Сполучене Королівство порушує Конвенцію, або, якщо Сполучене Королівство не дозволить цього, воно порушить Конвенцію. Вважаю, що така арґументація пані Прітті непереконлива, як це слушно визнав апеляційний відділ Високого суду правосуддя.

 Стаття 3 Конвенції

10. У статті 3 Конвенції сказано: ...

Це — одна зі статей, від зобов’язань за якою Висока Договірна Сторона не може відступати навіть під час війни чи інших надзвичайних подій у суспільстві, які загрожують життю нації: див. статтю 15. Для зручності, стосовно «нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження» (таке словосполучення використане в Конвенції) я використовуватиму словосполучення «заборонене поводження».

11. Арґументацію пані Прітті стисло можна розбити на такі пункти.

1) На державу покладено абсолютний і беззастережний обов’язок не допускати заборонене поводження, а також вживати певних заходів з попередження ситуації, в якій людина може зазнати такого поводження: «А. проти Сполученого Королівства» (A. v. the United Kingdom) (1998) 27 EHRR 611; «Z. проти Сполученого Королівства» (Z. v. the United Kingdom) [2001] 2 FLR 612, с.631, п.73.

2) Страждання, які людина зазнає внаслідок проґресуючої хвороби, може становити таке поводження, якщо держава, маючи змогу перешкодити чи послабити таке страждання, не робить цього: «D. проти Сполученого Королівства» (D. v. the United Kingdom) (1997) 24 EHRR 423, с. 446–449, п. 46–54.

3) Позбавляючи пані Прітті можливості припинити свої страждання, Сполучене Королівство (в особі ГП) піддає її забороненому поводженню. Держава може захистити пані Прітті від страждань, яких, в іншому разі, вона має зазнати, — адже, якщо ГП  ґарантує не давати своєї згоди на притягнення до суду, п. Прітті допоможе своїй дружині вчинити самогубство, і таким чином вона позбавиться багатьох страждань.

4) Оскільки апеляційний відділ Високого суду правосуддя визнав, що, згідно з Конвенцією, Сполучене Королівство має право не забороняти вчинення самогубства з допомогою іншої особи, ГП може дати ґарантії, яких від нього вимагають, і це не становитиме порушення Сполученим Королівством своїх зобов’язань за Конвенцією.

5) Якщо ГП не може дати такі ґарантії, тоді стаття 2 Закону 1961 року суперечить вимогам Конвенції.

12. Щодо позиції міністра, стверджувалося, що в цій справі стаття 3 Конвенції взагалі не застосовується, але, якщо зачіпаються будь-які права, ґарантовані цією статтею, право померти вони не включають. На підтримку першого з цих арґументів стверджувалося, що у справі немає порушення передбаченої цією статтею заборони. Неґативна заборона в цій статті є абсолютною і беззастережною, але позитивні обов’язки, які випливають із неї, не є абсолютними: див. згадане вище рішення у справі «Осман проти Сполученого Королівства»; «Ріс проти Сполученого Королівства» (Rees v. the United Kingdom(1986) 9 EHRR 56). Хоча на державу може покладатися обов’язок захищати життя і здоров’я особи, яка перебуває під вартою (як це мало місце у згаданій вище справі Кінана), та піклуватися про недопущення забороненого поводження з людьми з боку осіб, що не є представниками держави (як у згаданому вище рішенні у справі «А. проти Сполученого Королівства»), і хоча держава може не вчиняти стосовно людини безпосередніх дій, які неминуче піддавали б її забороненому поводженню («D. проти Сполученого Королівства» (1997) 24 EHRR 423), пані Прітті не може послатися на жоден із цих обов’язків. На підтримку другого арґументу стверджувалося (взагалі не згадуючи про обов’язок держави забезпечити медичний догляд і допомогу для полегшення стану пані Прітті та подовження її життя), що держава, на її думку, має правове зобов’язання санкціонувати застосування законних засобів припинення її життя. Ані текст положень Конвенції, ані практика Суду не дають жодних підстав вважати, що зі статті 3 випливає будь-який обов’язок такого характеру. Межі, в яких держава повинна діяти, виконуючи свій позитивний обов’язок щодо недопущення забороненого поводження з людиною, мають визначатися самою цією державою з урахуванням усіх залучених інтересів та міркувань; таке рішення має поважатися, хоча воно й не звільняється від можливої перевірки його законності. Сполучене Королівство, піддавши ці питання ретельному аналізу, готове рішуче відстоювати викладену позицію.

13. Стаття 3 втілює в собі одну з основних цінностей демократичного суспільства, і її положення, яке забороняє згадане вище поводження, є беззастережним: «D. проти Сполученого Королівства» (1997) 24 EHRR 423, с. 447, п. 47. На мою думку, стаття 3 доповнює статтю 2. Оскільки стаття 2 вимагає від держави поважати й захищати життя особи, яка перебуває під її юрисдикцією, стаття 3 зобов’язує цю державу поважати фізичну та людську недоторканність такої особи. Я вважаю, що в статті 3 нічого немає такого, що мало б відношення до права людини обирати між тим, жити їй чи не жити. Це не є сферою її застосування; насправді, як свідчить згадане вище рішення у справі «Х проти Німеччини», держава за певних обставин, задля досягнення цілей статті 2, має право вдатися до поводження, яке за інших обставин становитиме порушення статті 3. До того ж абсолютна і беззастережна вимога від держави не допускати забороненого поводження означає, що термін «поводження» повинен мати значення, обмежене певними рамками. На мою думку, не дозволено обґрунтовувати припущення, що стосовно пані Прітті, яка зазнає страждань через свою болісну хворобу, ГП чи будь-який інший представник Сполученого Королівства вчиняє дії, які становлять заборонене поводження.

14. Найдоречніший для пані Прітті прецедент — це рішення у справі «D. проти Сполученого Королівства» (1997) 24 EHRR 423, яка стосувалася перевезення до Сент-Кіттс (St Kitts) хворого на СНІД чоловіка, хвороба якого вже досягла останньої стадії свого розвитку. З посиланням на Конвенцію оспорювалося виконання рішення про переведення цього хворого до Сент-Кіттс; заявник посилався на стан свого здоров’я, відсутність на острові Сент-Кіттс умов, які забезпечували б належне лікування, догляд чи матеріальну підтримку, та на розпад у Сполученому Королівстві системи, яка раніше забезпечувала для нього сучасне лікування в умовах милосердя. Суд визнав, що за цих обставин виконання рішення про переведення заявника до Сент-Кіттс становитиме нелюдське поводження з боку Сполученого Королівства, на порушення статті 3. У тій справі держава пропонувала вжити безпосередньо до заявника захід, неминучим наслідком якого стало б надзвичайне посилення його страждань і скорочення його життя. Пропоновану депортацію цілком можна було вважати «поводженням». У справі пані Прітті можна було б знайти аналогію, якби державна посадова особа заборонила давати заявниці болезаспокійливі чи седативні препарати. Але заявниця стверджує, що заборонене поводження в її справі — це відмова ГП наперед надати ґарантії її чоловікові від притягнення до суду в разі вчинення ним злочину. Будь-яка правомірна інтерпретація не може призвести до висновку, що така відмова підпадає під сферу застосування неґативної заборони, яка міститься в статті 3.

15. Якщо припустити, що взагалі стаття 3 може бути застосовна до такої справи, як ця, і що факти цієї справи не містять предмета спору щодо порушення неґативної заборони, втіленої в цій статті, тоді постає питання, чи допустило Сполучене Королівство (в особі ГП) порушення свого позитивного обов’язку вжити заходів з недопущення забороненого поводження. У цьому контексті обов’язок держави не є абсолютним і беззастережним. Це саме підтверджується у наведеному в пункті 7 вище фраґменті рішення Європейського суду з прав людини у справі «Осман проти Сполученого Королівства». Такого самого висновку суд дійшов і у справі «Ріс проти Сполученого Королівства» (1986) 9 EHRR 56, зазначивши у своєму рішенні (див. п. 37 на с. 63–64):

«37. Як Суд зазначив у своєму згаданому вище рішенні у справі Абдулазіза, Кабалеза та Балкандалі (Abdulaziz, Cabales and Balkandali), поняття «повага» не є чітко визначеним, особливо коли йдеться про ті позитивні обов’язки: зважаючи на різноманітність підходів та на відмінні умови, які існують у Договірних державах, вимоги, які випливають із цього поняття, значно відрізнятимуться, залежно від обставин конкретної справи.

Особливо доречні ці міркування в даній справі. Кілька держав, запровадивши відповідні закони, юридичне тлумачення чи адміністративну практику, вже надали транссексуалам можливість змінювати свій особистий статус за обраною ними новою статтю. Однак вони поставили це право вибору в залежність від умов з різним ступенем суворості їх дотримання і залишили за собою кілька чітко визначених застережень (наприклад, щодо зобов’язань, узятих на себе раніше). В інших державах таке право вибору не існує чи поки що не існує. Отже, можна зробити висновок, що нині між Високими Договірними Сторонами наявна достатня розбіжність у підході до вирішення цієї правової проблеми і що загалом це вирішення перебуває в перехідній стадії. Тобто це — сфера, в якій Договірні держави користуються широкою свободою розсуду.

Вирішуючи питання, чи існує позитивний обов’язок, слід брати до уваги необхідність забезпечення справедливої рівноваги між загальними інтересами суспільства та інтересами конкретної людини. Пошук цієї рівноваги — невід’ємний принцип, який випливає з усієї сукупності положень Конвенції. При забезпеченні такої рівноваги певною мірою можна зважати на цілі, згадані у другому пункті статті 8, хоча у цьому пункті міститься лише посилання на «втручання» у право, захищене першим пунктом, — тобто це положення стосується лише неґативних обов’язків, які випливають із першого пункту».

Це була справа, яка вирішувалася у світлі статті 8, і предмет її розгляду дуже відрізняється від того, що розглядається у справі пані Прітті. Але підхід суду до її вирішення має більш загальне значення. Звідси вочевидь випливає, що, хоча може існувати абсолютна вимога від держав не допускати забороненого поводження з особами, які перебувають під їхньою юрисдикцією, заходи, доцільні чи необхідні для виконання позитивного обов’язку, більше залежатимуть від оцінного судження, і в кожній державі вони можуть мати своє специфічне наповнення, будучи більш залежними від поглядів та думок людей і менш підданими уніфікації на підставі якої-небудь загальної заборонної норми. Вважаю, що, виходячи з міркувань, які докладніше наведено в пунктах 27 і 28 нижче, не можна стверджувати, що Сполучене Королівство має позитивний обов’язок уможливити надання правоздатній, невиліковно хворій людині, яка бажає, але неспроможна самотужки вчинити самогубство, допомоги з боку іншої людини у вчиненні такої дії без ризику для цієї іншої людини зазнати судового переслідування.

Стаття 8 Конвенції

16. У статті 8 Конвенції сказано: ...

17. Представник пані Прітті стверджував, що ця стаття надає право на самовизначення: див. «Х та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) (1985) 8 EHRR 235; «Родріґес проти Генерального аторнея Канади» (Rodriguez v. Attorney General of Canada) [1994] 2 LRC 136; «У справі А. (діти) (сіамські близнюки: хірургічне роз’єднання» (In re A (Children) (Conjoined Twins: Surgical Separation)) [2001] Fam 147. Це право включає право людини вирішувати, коли і як їй помирати, аби уникнути страждань і принизливого стану. Це право на самовизначення зазнає втручання з боку пункту 1 статті 2 Закону 1961 року; отже, Сполучене Королівство має довести, що це втручання відповідає конвенційним критеріям законності, необхідності, забезпечення нагальної суспільної потреби та пропорційності: див. «R. проти А.» (№ 2) (R v. A (No 2)) [2001] 2 WLR 1546; «Йогансен проти Норвегії» (Johansen v. Norway) (1996) 23 EHRR 33; «R (P) проти Міністра внутрішніх справ» (R. (P.) v. Secretary of State for the Home Department) [2001] 1 WLR 2002. Якщо здійснюється втручання в інтимну сферу приватного життя людини, мають існувати особливо вагомі підстави на виправдання такого втручання: «Сміт і Ґрейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the United Kingdom) (1999) 29 EHRR 493, с. 530, п. 89. Суд у цій справі повинен визначити, чи буде відмова ГП надати згадані ґарантії відповідати критерію пропорційності, а щодо міністра — чи є втручання у право пані Прітті на самовизначення пропорційним до будь-якої законної мети, яку переслідує заборона щодо вчинення самогубства зі сторонньою допомогою. Представник особливо наголошував на певних фактах, що вирізняють справу пані Прітті: це її психічна дієздатність, жахлива перспектива, яка її очікує, її добровільне прагнення та готовність вчинити самогубство, якби вона була спроможна це зробити, неминучість смерті, відсутність ризику завдання шкоди іншим, відсутність можливості появи будь-яких серйозних наслідків у разі задоволення її заяви. Представник стверджував, що застосування беззастережної заборони, передбаченої пунктом 1 статті 2, без урахування конкретних обставин справи цілком суперечить критерію пропорційності, і матеріали, на які посилаються при цьому, не дають підстав для такого застосування. Представник посилався на рішення у справах «R. проти Сполученого Королівства» (R v. the United Kingdom) (1983) 33 DR 270 та «Санлес проти Іспанії» (Sanles v. Spain) [2001] EHRLR 348.

18. На запитання, чи взагалі зачіпаються права пані Прітті за статтею 8, міністр [внутрішніх справ] дав заперечну відповідь. Він стверджував, що право на приватне життя за статтею 8 стосується способу, в який людина проводить своє життя, а не способу, в який вона залишає життя. Будь-яка спроба обґрунтувати право на самогубство статтею 8 зазнає невдачі через таку саму перешкоду, що й спроба обґрунтувати його статтею 2, а саме — через заперечення, що стверджуване право анулює саме благо, на якому воно має ґрунтуватися. Стаття 8 захищає фізичну, моральну та психічну недоторканність людини, включно з правом стосовно власного тіла цієї людини, але немає жодних підстав стверджувати, що вона надає людині право вирішувати, коли і як їй помирати. Міністр також стверджував, що в разі необхідності пункт 1 статті 2 Закону 1961 року та існуючу практику її застосування можна було б повністю виправдати по суті. Він послався на межі свободи розсуду, яка надається Договірним державам, на те, яку увагу було приділено цим питанням у Сполученому Королівстві та на широкий консенсус стосовно них, який існує між державами — учасницями Конвенції. Посилання при цьому зроблено на рішення у справі «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» (Laskey, Jaggard and Brown v. the United Kingdom) (1997) 24 EHRR 39, в якій було визнано правомірним оголошення незаконними консенсуальних актів завдання тілесних ушкоджень; припускалося, що оголошення незаконними консенсуального вбивства чи самогубства зі сторонньою допомогою ґрунтується на ще вагоміших підставах.

19. Наскільки мені відомо, найбільш детальний і науковий розгляд питань, порушених цією апеляцією, можна знайти в рішенні Верховного суду Канади у справах «Родріґес проти Генерального аторнея Канади» ([1994] 2 LRC 136). Жінка-апелянт у названій справі страждала на хворобу, яка, з юридичного погляду, не відрізняється від тієї, що уразила пані Прітті; вона мала схожу інвалідність; вона домагалася розпорядження, яке дало б змогу кваліфікованому лікарю-практику встановити технічний пристрій, за допомогою якого вона змогла б своєю власною рукою, але з відповідною допомогою лікаря, припинити своє життя в обраний нею момент. Хоча самогубство в Канаді не є злочином, формулювання статті 241(b) Кримінального кодексу з цього приводу було фактично ідентичним пункту 1 статті 2 Закону 1961 року. Апелянт посилалася в своїх скаргах на Канадську хартію прав і свобод, у відповідних положеннях якої сказано:

«1. Канадська хартія прав і свобод ґарантує передбачені в ній права і свободи, однак лише в тих розумних встановлених законом межах, правомірність яких очевидна у вільному демократичному суспільстві.

7. Кожен має право на життя, свободу та особисту недоторканність, і нікого не можна позбавити цього інакше ніж відповідно до принципів конституційного правосуддя.

12. Нікого не може бути піддано жорстокому та незвичайному поводженню чи покаранню.

15. (1) Кожна людина рівна перед законом і має право на рівний захист та рівні переваги за законом, що виключає будь-яку дискримінацію, зокрема за ознакою раси, національного або етнічного походження, кольору шкiри, релiгiї, статі, віку, психічної чи фізичної недієздатності».

Суддя суду першої інстанції відхилив позов пані Родріґес, оскільки (в його рішенні це підсумовано на с. 144):

«Пані Родріґес була неспроможна встановити за своїм власним бажанням час і спосіб припинення свого життя не через державу чи систему правосуддя, а через свою хворобу».

Суддя постановив, що порушення статті 12 немає, і зазначив:

«Тлумачення статті 7 як такої, що включає конституційно ґарантоване право на самогубство як здійснення свободи вибору, на мою думку, несумісне з правом на життя, свободу та особисту недоторканність цієї особи».

Він також зазначив, що стаття 241 не містить дискримінації фізично недієздатних.

20. Апеляційний суд Британської Колумбії більшістю голосів постановив (с. 148), що, хоча дія статті 241 не позбавляє пані Родріґес права за статтею 7 на особисту недоторканність, вона не суперечить принципам конституційного правосуддя. Мак-Ічерн (McEachern, головний суддя), висловлюючи окрему думку, яка не збігалася з позицією більшості, зазначив (с. 146), що всі факти достатньо свідчать про те, що було допущено порушення статті 7, коли держава встановила заборони, наслідком яких стало подовження фізичного та психічного страждання особи, і що будь-яке рішення, яке на невизначений період піддає людину безглуздому фізичному та психічному стражданню, незважаючи на неминучість скорої кончини цієї людини, не може бути відповідним принципові конституційного правосуддя.

21. Рішення Верховного суду також не було одностайним. До більшості увійшли суддя Сопінка (Sopinka), а також Ла Форе (La Forest), Ґонтьєр (Gonthier), Якобучі (Iacobucci) та Мейджор (Major), позиція яких збігалася з позицією Сопінки. Виносячи рішення, суддя Сопінка зазначив (с. 175):

«З принципового погляду, я не погоджуюся з твердженням, що проблеми позивачки за апеляцією виникли через її фізичну недієздатність, спричинену невиліковною хворобою, а не через дії державних органів. Немає сумніву, що заборона, яка міститься в статті 241 (b), спричинятиме позивачці страждання, якщо їй не дозволять припинити своє життя за умов, настання яких вона побоюється».

Далі він продовжував (с. 175):

«Я вважаю, прийнятнішим буде стверджувати, що особиста недоторканність цієї людини не може, за своєю природою, включати право вчиняти дії, спрямовані на припинення її життя, оскільки така недоторканність за своєю суттю має забезпечувати здоров’я цієї людини».

І далі, на с. 177–178, він додав:

«Отже, не підлягає сумніву, що особиста самостійність, принаймні стосовно права робити вибір щодо власного тіла, контролювати власну фізичну та психічну недоторканність, а також неодмінна людська гідність є складовими особистої недоторканності особи, що означає щонайменше право на свободу від кримінальних заборон, які становлять втручання в таку самостійність. З огляду на заборону, яка міститься в статті 241(b), позивачці за апеляцією не дозволили отримати допомогу з метою вчинення самогубства, тоді як вона вже неспроможна зробити це самотужки... На мій погляд, ці міркування дають підстави для висновку, що заборона, яка міститься в статті 241(b), позбавляє позивачку самостійності стосовно власної особи і завдає їй фізичного болю та психічного потрясіння у спосіб, який зачіпає її особисту недоторканність. Отже, зачіпаються її інтереси особистої недоторканності (які зважуються в контексті інтересів життя та свободи), і необхідно встановити, чи мала місце будь-яка зневага цих інтересів, на порушення принципів конституційного правосуддя».

У підсумку він зазначив (с. 189):

«Беручи до уваги висловлене занепокоєння щодо можливості зловживань та великі труднощі зі створенням належних ґарантій запобігання їм, не можна стверджувати, що беззастережна заборона стосовно вчинення самогубства зі сторонньою допомогою є необґрунтованою чи несправедливою, або що вона не відповідає основним існуючим у нашому суспільстві цінностям».

Посилаючись на статтю 1 Канадської хартії, суддя Сопінка зазначив (с. 192–193):

«Як я вже намагався продемонструвати при обговоренні статті 7, ця ґарантія ґрунтується на міцному консенсусі між західними країнами, медичними організаціями та нашою Комісією з правової реформи у тому, що для забезпечення ефективного захисту життя і тих, чиє становище в суспільстві уразливе, беззастережна заборона надання допомоги у вчиненні самогубства є найкращим підходом. Намагання домогтися точнішого реґулювання такого підходу за допомогою запровадження винятків не дають бажаного результату і скоріше свідчать про те, що це «слизький шлях». Зусилля сформулювати ґарантії щодо запобігання зловживанням виявилися незадовільними і не розвіяли занепокоєння з того приводу, що послаблення чіткої норми, встановленої законом, підриватиме ґарантію захисту життя і призводитиме до зловживання винятком».

Він відхилив вимоги позивачки, подані з посиланням на статті 12 та 15.

22. Головний суддя Ламер (Lamer) висловила думку, що не збігалася з позицією більшості, але була на користь позивачки за апеляцією лише в посиланні на дискримінацію за статтею 15, взятою окремо. На думку судді Мак-Лачлін (McLachlin) (з якою погодився суддя Йоро-Дюбе (L’Heureux-Dubé)), було порушено не п’ятнадцяту, а сьому статтю. Вона вважала, що справа стосується способу, в який держава може обмежувати право особи приймати рішення щодо свого тіла за статтею 7 Хартії (с. 194). На с. 195 вона зазначає:

«У цій справі запроваджене парламентом законодавство не забороняє самогубство, але передбачає кримінальну відповідальність за допомогу у вчиненні самогубства. Внаслідок цього деяких людей позбавлено можливості вибору такого кроку лише через те, що вони фізично неспроможні зробити його самі. Це позбавляє Сью Родріґес права на особисту недоторканність (право приймати рішення стосовно свого власного тіла, які торкаються лише її) у спосіб, несумісний з принципами конституційного правосуддя, порушуючи таким чином статтю 7 Хартії... Складову людської особистості та її гідності саме і становить самостійність у вирішенні того, що буде найкращим для її тіла».

Далі вона зазначила (с. 197), що

«з принципами конституційного правосуддя не узгоджується те, що Сью Родріґес не дозволяють того, що можуть зробити інші, а саме — лише завдяки наявній у них можливості в будь-який обраний момент вчинити крок, який, на відміну від того, чого домагається вона, полягає в самогубстві без відповідної на це згоди».

Суддя Корі (Cory) також висловив окрему думку, яка не збігалася з позицією більшості, погодившись із головним суддею Ламером та суддею Мак-Лачлін.

23. Як бачимо, всі судді Верховного суду Канади, окрім одного, були готові визнати, що стаття 7 Канадської хартії надає право на особисту самостійність, яка включає навіть право вирішувати: жити чи помирати. Зрозуміло, що пані Прітті сподівається на врахування, зокрема, думки судді Мак-Лачлін, з якою збіглися позиції двох інших членів суду. Але більшість суду вважала, що за фактами справи інтереси дотримання принципів конституційного правосуддя переважують інтереси забезпечення цього права. До того ж згадані думки стосувалися положення, яке не має відповідного аналогу в положеннях Європейської конвенції. В Європейській конвенції право на свободу та особисту недоторканність з’являється лише в пункті 1 статті 5, на який у цій справі посилання немає і не може бути. Стаття 8 не містить жодного посилання на свободу особистості чи особисту недоторканність. Вона ґарантує захист приватного життя, включаючи захист фізичної і психічної недоторканності, — див. вище, «Х та Y проти Нідерландів». З іншого боку, стаття 8 сформульована таким чином, щоб захистити особисту самостійність людини, тоді як вона живе своїм життям, і немає жодних підстав вважати, що в цій статті є посилання на можливість вибирати між життям і смертю.

24. У судовій практиці Суду немає нічого, на що пані Прітті могла б спиратися у своїй заяві. У справі «R. проти Сполученого Королівства» ((1983) 33 DR 270) заявника було визнано винним і засуджено до ув’язнення за допомогу та співучасть у вчиненні самогубства, а також змовляння про вчинення таких дій. Він скаржився, що його засудження і покарання за статтею 2 Закону 1961 року становить порушення його права на повагу до приватного життя, ґарантованого статтею 8, а також його права на свободу вираження поглядів за статтею 10. У пункті 13 рішення Комісії зазначено:

«Комісія не вважає, що дії, за які заявника було визнано винним, а саме — допомога й співучасть у вчиненні самогубства, можуть кваліфікуватися як такі, що належать до сфери його приватного життя, як це арґументувалося вище. Хоч і є підстави вважати, що такі дії безпосередньо заторкують приватне життя тих, хто домагається вчинення самогубства, із цього не випливає, що вони заторкують право заявника на приватне життя. Навпаки, Комісія вважає, що дії з допомоги, співучасті, консультування чи надання можливості вчинення самогубства не охоплюються поняттям приватного життя, з огляду на те, що вони посягають на суспільний інтерес захисту життя, що відображено в положеннях Закону 1961 року».

Таке дещо ґіпотетичне висловлення думки надає пані Прітті певну підтримку, але далі, посилаючись на скаргу, подану за статтею 10, Комісія зазначила (п. 17 її рішення, с. 272):

«Комісія вважає, що, з огляду на обставини цієї справи, відбулося втручання у право заявника на передання інформації. Проте Комісія повинна врахувати законний інтерес держави у цій сфері — у вжитті заходів щодо захисту життя своїх громадян від кримінальних дій, зокрема щодо захисту тих, хто належить до особливо уразливих категорій населення у зв’язку з віком чи неміччю. Комісія визнає передбачене Конвенцією право держави запобігати кримінально караним зловживанням, які неминуче матимуть місце в разі відсутності законів, спрямованих проти допомоги та співучасті у вчиненні самогубства. Той факт, що в цій справі заявник та його спільник, очевидно, діяли з добрими намірами, не дає підстав змінювати загальний підхід».

Цей висновок несумісний з твердженням, що заборона вчинення самогубства зі сторонньою допомогою суперечить положенням Конвенції.

25. Справа «Санлес проти Іспанії» ([2001] EHRLR 348) виникла у зв’язку із ситуацією, подібною до тієї, що розглядається в цій справі, за винятком того факту, що жінка, яку скалічила хвороба, померла і суд так і не розглянув цю справу по суті. Заявницею була невістка покійної, яку суд не визнав потерпілою, тобто безпосередньо постраждалою від стверджуваних порушень. Певний інтерес становить те, що у своїх скаргах вона посилалася на статті 2, 3, 5, 9 і 14 Конвенції, але, видається, не на статтю 8.

26. Зі свого боку, я погодився б з арґументом міністра стосовно того, що права пані Прітті за статтею 8 взагалі не зачіпаються. Проте, якщо такий висновок неправомірний і заборона, передбачена статтею 2 Закону 1961 року, щодо вчинення самогубства становить порушення її права за статтею 8 Конвенції, тоді необхідно з’ясувати, чи виправдовується стверджуване міністром втручання положеннями пункту 2 статті 8. Розглядаючи це питання, я скористався б критерієм, який чітко сформульований у наведених прецедентах і який відстоює представник пані Прітті.

27. Оскільки з 1961 року самогубство вже не кваліфікується як злочин, неодноразово розглядалося й питання стосовно того, чи доцільно також декриміналізувати самогубство зі сторонньою допомогою. У чотирнадцятій доповіді Комітету з ревізії кримінального права (1980, Cmnd 7844) відзначалася певна розбіжність між думками, висловленими його членами — провідними експертами права. Комітет визнав, що необхідно розрізняти допомогу особі, яка має твердий намір вчинити самогубство, і більш мерзенний злочин, що полягає в підбурюванні особи до вчинення самогубства з боку іншої особи. Але стосовно акту допомоги та співучасті в самогубстві більшість членів зайняла чітку позицію, виступаючи за подальше кваліфікування його як злочин (с. 60–61, п.135).

28. Після прийняття рішення у справі «Еардейльська національна служба охорони здоров’я проти Бленда» ([1993] AC 789) Спеціальний комітет Палати лордів з питань медичної етики, у значно ширшому складі експертів, підготував доповідь на підставі більшої кількості доказів. У доповіді Комітету (HL 21-1, 1994, с.11, п. 26) вказувалося на відмінність між актом вчинення самогубства зі сторонньою допомогою та самогубством з допомогою лікаря. Але його висновок був недвозначним (с. 54, п. 262):

«Що стосується самогубства зі сторонньою допомогою, ми не вбачаємо ніяких підстав рекомендувати внесення тих чи інших змін у закон. Ми вважаємо, що самогубство зі сторонньою допомогою не можна дозволити за жодних обставин, а також не вбачаємо підстав розрізняти дію лікаря та будь-якої іншої особи у цьому зв’язку».

Уряд у своїй відповіді (травень 1994 року, Cm 2553) висловив свою згоду з цією рекомендацією:

«Ми погоджуємося з цією рекомендацією. Як Уряд стверджував, подаючи свої докази до Комітету, у 1961 році декриміналізація замаху на самогубство знову супроводжувалася недвозначною заявою про заборону дій, які вчиняються з наміром припинити життя іншої людини. Уряд не вбачає підстав для дозволу самогубства зі сторонньою допомогою. Така зміна підходу створила б підґрунтя для зловживань і наразила б на небезпеку життя слабких і уразливих людей».

Подібну позицію висловила Рада Європи у своїй Рекомендації 1418 (1999 р.) щодо захисту прав та гідності невиліковно хворих і приречених на смерть людей. У Рекомендації, зокрема, сказано (с. 2–4):

«9. Отже, Асамблея рекомендує Комітетові міністрів заохочувати заходи держав — членів Ради Європи з усебічного забезпечення поваги до невиліковно хворих і приречених на смерть людей та захисту їхньої гідності: ...

c) підтримуючи заборону щодо умисного припинення життя невиліковно хворих і приречених на смерть людей; разом з тим

i) визнаючи, що право на життя, особливо коли воно належить невиліковно хворій чи приреченій на смерть людині, ґарантується даною державою, відповідно до статті 2 Європейської конвенції з прав людини, в якій зазначено, що «нікого не може бути умисно позбавлено життя»;

ii) визнаючи, що бажання невиліковно хворої чи приреченої на смерть людини померти ніколи не може кваліфікуватися як законна вимога померти за допомогою іншої особи;

іii) визнаючи, що бажання невиліковно хворої чи приреченої на смерть людини померти не може саме по собі юридично виправдовувати вчинення дій, спрямованих на припинення її життя».

Пункт 1 статті 2 Закону 1961 року, безперечно, втратив би свою чинність, якби Сполучене Королівство виявило до проблеми самогубства зі сторонньою допомогою якийсь особливий підхід. Але, як свідчать матеріали, позиція Сполученого Королівства відповідає позиції, яку підтримує дуже широке коло держав. Самогубство зі сторонньою допомогою та консенсуальне вбивство кваліфікуються як правопорушення у всіх державах — учасницях Конвенції, окрім Нідерландів, але якщо у Сполученому Королівстві були б чинними вимоги Закону Нідерландів 2001 року про припинення життя на прохання та суїцид зі сторонньою допомогою (процедури для перегляду справ у порядку судового нагляду), а також вимоги Кримінального кодексу Нідерландів, то в разі допомоги своїй дружині вчинити самогубство, яку пан Прітті збирався надати, його все одно визнали б винним за статтею 294 Кримінального кодексу Нідерландів.

29. Від імені пані Прітті її представник відмовляється від будь-якої загальної критики пункту 1 статті 2 Закону 1961 року і намагається обмежити свої вимоги конкретними фактами справи: справи психічно дієздатної дорослої людини, яка твердо знає, чого хоче, вільної від будь-якого тиску і яка прийняла цілком свідоме і добровільне рішення. Він стверджує, що, хоча б якою була потреба у правовому захисті уразливої особи, немає жодного виправдання для беззастережної відмови у дозволі вчинити гуманний акт у справі людини, яка, як пані Прітті, є зовсім не уразливою. Оскільки таке твердження вводить в оману, д-р Джонсон дав на нього дві відповіді, обґрунтованість яких доводиться часом. По-перше, «закони готуються не для конкретних справ, а для людей взагалі». По-друге, «дозволити змінювати закон на чийсь власний розсуд — це означає залишити суспільство без закону, позбавити його напрямної сили людської мудрості, яка має компенсувати недоліки особистої думки» (Босвелл (Boswell), «Життя Джонсона» (Life of Johnson), Oxford Standard Authors, 3rd ed, 1970, с. 735, 496). Саме держави й повинні оцінити ризик і ймовірність зловживань у разі послаблення заборони щодо вчинення самогубства зі сторонньою допомогою, як це Комісія визнала у своєму рішенні «R. проти Сполученого Королівства», наведеному вище, у пункті 24. Але не можна безтурботно знехтувати існуючим при цьому ризиком. Комітет з ревізії кримінального права визнав, якою тонкою є межа між, з одного боку, консультуванням і наданням можливості вчинити самогубство та, з іншого боку, допомогою та співучастю в цьому (доповідь, с. 61, п. 135). Спеціальний комітет Палати лордів визнав небажаність будь-чого, що може виявитися сприятливим для вчинення самогубства (доповідь, с. 49, п. 239):

«Нас також непокоїть те, що уразливі люди — люди літнього віку, самотні, хворі або нужденні — можуть зазнавати тиску, чи то реального, чи то уявного, спрямованого змусити їх просити своєї смерті раніше призначеного їм часу. Ми погоджуємося, що в більшості випадків лікарі можуть виявити, що прохання своєї смерті спричинене таким тиском або депресією через гнітючу, але виліковну хворобу, і відповідним чином виправити ситуацію. Проте ми вважаємо, що суспільство має так ставитися до уразливих і нужденних, щоб жодним опосередкованим чином не підбурювати їх до пошуку смерті, а впевнювати їх у тому, що воно піклується про них і підтримує їхнє життя».

Не важко собі уявити, що за відсутності будь-якого тиску літня людина може вирішити піти з життя передчасно (якщо такий крок здійсненний) не від бажання чи готовності померти, а від бажання не бути більше тягарем для інших.

30. Якщо пункт 1 статті 2 посягає на те чи інше право пані Прітті за Конвенцією, тоді, визнаючи той важкий тягар, який лягає на державу при її спробі виправдати таке посягання, я доходжу висновку, що міністр навів достатні підстави на виправдання існуючого закону та існуючої практики його застосування. Це не означає, що будь-який інший закон чи практика його застосування не відповідатиме Конвенції; це лише означає, що існуючий законодавчий режим і практика не суперечать Конвенції.

Стаття 9 Конвенції

31. Необхідності перелічувати умови статті 9 Конвенції, якої стосується зовсім незначна частина арґументів, немає. Ця стаття захищає свободу думки, совісті та віросповідання, а також свободу сповiдувати свою релiгiю або переконання в богослужiннi, ученнi, виконаннi та дотриманні релiгiйних i ритуальних обрядiв. Можна погодитися з тим, що пані Прітті має щире переконання в моральності самогубства зі сторонньою допомогою. Вона має право дотримуватися такого переконання і виражати його. Але на підставі цього переконання вона не має права вимагати звільнення свого чоловіка від наслідків дій, які, попри їхню відповідність її переконанням, заборонені кримінальним законом. Навіть якби вона спробувала довести, що її право порушене, це їй не вдалося б, з огляду на наведені державою арґументи стосовно статті 8.

Стаття 14 Конвенції

32. У статті 14 Конвенції сказано: ...

Пані Прітті стверджує, що пункт 1 статті 2 Закону 1961 року допускає дискримінацію стосовно осіб, які перебувають у подібному до її становищі, тобто фізично неспроможні самотужки покінчити із собою. Вона посилається на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Тлімменос проти Греції» (Thlimmenos v. Greece) (2000) 31 EHRR 411, у якому Суд зазначив (с. 424, п. 44):

«Суд і досі вважає, що передбачене статтею 14 право на свободу від дискримінації при здійсненні прав, ґарантованих Конвенцією, порушується, коли держава, не наводячи об’єктивного й розумного виправдання, допускає різне поводження стосовно осіб, які перебувають в аналогічному становищі. Однак, на думку Суду, це не єдиний аспект передбаченої статтею 14 заборони дискримінації. Право не бути підданим дискримінації при здійсненні ґарантованих Конвенцією прав також порушується тоді, коли держава, без об’єктивного й розумного виправдання, не поводиться по-різному з особами, становище яких значно відрізняється».

33. Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стаття 14 не має автономної дії і застосовується лише у зв’язку з розглядом тих чи інших прав за Конвенцією. В рішенні у справі «Ван Ральте проти Нідерландів» (Van Raalte v. the Netherlands) (1997) 24 EHRR 503, с. 516, п. 33, сказано:

«Як Суд постійно зазначав, стаття 14 Конвенції доповнює інші основні положення Конвенції та протоколів до неї. Вона не має незалежної дії, оскільки застосовується виключно у зв’язку з розглядом «здійснення прав та свобод», ґарантованих цими положеннями. Хоча застосування статті 14 не означає, що існує порушення цих положень, — і саме цією мірою її дія автономна, — вона може бути застосована лише тоді, коли факти, які розглядаються, підпадають під сферу застосування одного чи кількох таких положень».

Див. також рішення у справі «Ботта проти Італії» (Botta v. Italy) (1998) 26 EHRR 241, с. 259, п. 39.

34. Якщо, як я вже зазначив, жодна стаття, на яку спирається пані Прітті, не надає їй права, на яке вона претендує, то це означає, що вона не може посилатися на статтю 14 навіть у разі доведення нею дискримінаційності дії пункту 1 статті 2. З огляду на цей арґумент, позов з посиланням на цю статтю не може бути задоволений.

35. Якщо, всупереч моїй думці, права пані Прітті за однією чи кількома цими положеннями зачіпаються, тоді необхідно з’ясувати, чи є дискримінаційним пункт 1 статті 2 Закону 1961 року. Вона стверджує, що цей пункт дискримінаційний, оскільки він перешкоджає фізично недієздатним особам здійснювати своє право на вчинення самогубства, не перешкоджаючи у цьому фізично дієздатним. На мою думку, цей арґумент ґрунтується на неправильному розумінні закону, який не надає жодного права на самогубство. Самогубство, як і злочин, завжди вважалося аномальним, оскільки це було єдиним правопорушенням, у якому немає підсудного, а отже, виставити обвинувачення нікому. Основна мета криміналізації суїциду полягала в покаранні тих, хто робив спробу накласти на себе руки, але безуспішно, а також тих, хто відігравав у цьому допоміжну роль. Сам акт самогубства (разом зі спробою самогубства) було декриміналізовано, оскільки вважали, що визнання його правопорушенням за загальним правом не служитиме стримувальним фактором, оскільки така кваліфікація невиправдано плямує честь невинних членів сім’ї самогубця та оскільки це призводило до неприємної ситуації, коли до судової відповідальності притягували пацієнтів, які видужували в лікарні від невдалої спроби вчинити самогубство, тобто саме за невдалість такої спроби. Закон 1961 скасував норму права, за якою вчинення самогубства (або спроба вчинити самогубство) кваліфікувалося як злочин, але жодного права на це він не надав нікому. Якби його метою було надати таке право, тоді не було б жодного виправдання покаранню — потенційно дуже тривалими строками ув’язнення — тих, хто допомагав, брав участь, надавав поради або можливість іншій особі здійснити чи спробувати здійснити це право. Вимоги пункту 1 статті 2 наявно свідчать про залишення у правовій політиці абсолютно неґативної кваліфікації суїциду.

36. У жодному випадку кримінальний закон не можна критикувати за небажану дискримінаційність, оскільки він застосовний до всіх. Хоч у певних випадках кримінальні закони передбачають винятки стосовно неповнолітніх, широка кримінально-правова політика полягає в тому, що норми, які визначають склад злочину, застосовні до всіх, а особисті обставини мають зважуватися або на етапі вирішення необхідності притягнення до суду, або, якщо суд уже визнав вину підсудного, на етапі визначення міри покарання. Як правило, кримінальний закон не розрізняє тих, хто добровільно став потерпілим, та інших, — див. «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» (1997) 24 EHRR 39. Положення, які передбачають кримінальну відповідальність за перебування в громадському місці у стані явного сп’яніння, зловживання наркотиками чи за крадіжку, не звільняють від відповідальності осіб, схильних до алкоголю чи наркотиків, або бідних чи голодуючих. За законом, «умертвіння з милосердя», як часто називають евтаназію, є вбивством. Якби кримінальний закон забороняв дії, спрямовані допомогти вчинити самогубство уразливим, але звільняв від відповідальності тих, хто допомагає в цьому тим, хто йде на цей крок добровільно, це унеможливило б справедливе його застосування у спосіб, який би вселяв повагу.

37. З огляду на ці підстави, які загалом були найголовнішими в рішенні апеляційного відділу Високого суду правосуддя, та погоджуючись із моїми шляхетними вченими колеґами, лордом Стейном (Steyn) та лордом Хоупом Крейґхедським (Hope of Craighead), я роблю висновок про неможливість доведення пані Прітті будь-якого порушення того чи іншого конвенційного права.

Позов до ГП

38. Цей висновок позбавляє жодної необхідності в перевірці правомірності головного арґументу ГП у відповідь на вчинений до нього позов: що він не мав повноваження надати ґарантії, яких домагалася пані Прітті.

39. Зі свого боку, я запитав би, чи справді ГП, як він сам стверджував, не міг, якби мав таку інформацію, публічно заявити про мотивування своїх рішень, яке б не збігалося з принципами судового переслідування, викладеними в Кодексі державних обвинувачів, і яке він зобов’язаний наводити, згідно зі статтею 10 Закону 1985 року про судове переслідування правопорушень. Такий крок, очевидно, потребує всебічного обговорення та надзвичайної обережності і може бути зроблений лише під наглядом генерального аторнея (з огляду на статтю 3 Закону 1985 року). Таку заяву вже мав нагоду зробити лорд-адвокат у Шотландії, тому я не вважаю, що ГП не має такого повноваження. Однак немає необхідності вивчати чи вирішувати це питання, оскільки, незважаючи на те, чи має ГП повноваження виступати з такою заявою, він не зобов’язаний робити це, і в будь-якому разі у цій справі від ГП потребувалася не заява щодо принципів судового переслідування, а попереднє надання імунітету від судового переслідування. Але на це, я досить переконаний, ГП повноваження не має. Згідно з Біллем про права 1688 року, державні органи не мають повноважень застосовувати закони, відстрочувати їхню дію та здійснювати правосуддя без згоди парламенту. Навіть якщо, всупереч моїй думці, ГП мав би повноваження надати згадану ґарантію, в цій справі це був би дуже помилковий крок з його боку. Якщо він не має жодних підстав піддавати твердження пані Прітті сумніву, тоді так само він не має жодних підстав для їх розслідування. Він не одержав жодної інформації взагалі стосовно засобів, які пропонувалися для припинення життя пані Прітті. Жодного медичного контролю запропоновано не було. Існувала очевидна небезпека, що її стан може погіршитися до тієї межі, коли вона сама вже не могла нічого зробити, щоб заподіяти собі смерть. ГП допустив би злочинне недбальство та грубе зловживання своїми повноваженнями, якби насмілився ґарантувати, що злочин, який мав бути вчинений, не стане підставою для судового переслідування. Лише один цей арґумент спростовує підстави для позову проти нього.

40. Я відхилив би цю апеляцію».

15. Інші судді висловили думку, яка збігалася з його висновками. Торкаючись статті 8 Конвенції, лорд Хоуп зазначив:

«100. ...Повага до «приватного життя», що є єдиною частиною статті 8, яка застосовується в цій справі, пов’язана зі способом життя людини. Те, в який спосіб вона вирішує провести завершальні моменти свого життя, є частиною її життя, і вона має право ви­магати поваги і до цієї частини свого життя. У зв’язку з цим пані Прітті має право на самовизначення. У цьому сенсі її право на приватне життя зачіпається навіть тоді, коли віч-на-віч з невиліковною хворобою вона домагається не життя, а смерті. Але зовсім інша річ, якщо під цими словами розуміти позитивний обов’язок уможливити здійснення її бажання накласти на себе руки з допомогою іншої людини. Я вважаю, що таке тлумачення значення цих слів буде надмірно вільним».

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

Суїцид, суїцид зі сторонньою допомогою та консенсуальне вбивство

16. Згідно із Законом 1961 року про суїцид, самогубство в Англії та Уельсі вже не вважається злочином. Проте у пункті 1 статті 2 цього Закону сказано:

«Особа, яка допомагає, бере участь, надає поради або можливість іншій особі вчинити самогубство чи спробу самогубства, підлягає засудженню судом за обвинувальним актом до ув’язнення строком, що не перевищує чотирнадцяти років».

У пункті 4 статті 2 зазначено:

«Судове провадження у зв’язку з правопорушенням, яке підпадає під цю статтю, порушується лише на підставі відповідної згоди генерального прокурора».

17. Практикою судів встановлено, що особа може відмовитися від лікування, яке рятує чи зберігає життя:

«Найперше, встановлено, що, згідно з принципом самовизначення, бажання пацієнта мають поважатися, і тому, якщо фізично хвора, але психічно здорова доросла людина відмовляється (хоча б якою нерозумною була її вимога) погодитися на лікування або догляд, який міг би подовжувати її життя, лікарі, відповідальні за догляд за нею, повинні уможливити здійснення її бажань, навіть якщо, на їхню думку, це не відповідатиме її основним інтересам... Цією мірою принцип священності життя має поступатися принципові самовизначення...». Лорд Ґофф (Goff) у рішенні «Еардейльська національна служба охорони здоров’я проти Бленда» [1993] AC 789, с. 864.

18. Серед найостанніших судових рішень цей принцип підтверджує рішення апеляційного суду від 22 березня 2002 року у справі «Пані В. проти лікарні національної служби охорони здоров’я» (Ms B v. an NHS Hospital). Також уже визнано можливість законного здійснення догляду з таким «подвійним ефектом», тобто проведення таких медичних заходів, що мають забезпечувати полегшення болю та страждань пацієнта, а це, маючи побічні наслідки, може скорочувати очікувану тривалість їхнього життя (див., наприклад, «Re J» [1991] Fam 33).

Аналіз національними органами законодавчого режиму

19. У березні 1980 року Комітет з ревізії кримінального права видав свою чотирнадцяту доповідь «Правопорушення проти особи» (Cmnd 7844), яка містила, зокрема, аналіз права стосовно різних форм убивства та відповідних мір покарання. Розділ F. був присвячений справам так званого вбивства з милосердя. Попередня пропозиція встановити відповідальність за нове правопорушення — міру покарання ув’язненням до двох років для особи, яка з милосердя незаконно вбила іншу особу, що постійно страждає, наприклад, від сильного фізичного болю, — було одностайно вилучено. Зазначалося, що переважна більшість осіб та організацій, з якими обговорювалося це питання, висловилися проти цієї пропозиції з принципових і прагматичних міркувань. Комітет посилався також на труднощі з формулюванням дефініції та на ймовірність того, що ця «пропозиція не перешкоджатиме стражданню, а спричинятиме його, оскільки ті, хто має фізичні вади, отримають менш ефективний захист з боку закону, ніж ті, хто їх не має».

20. Але Комітет все-таки рекомендував зменшити міру покарання за допомогу в самогубстві до семи років, вважаючи цей строк достатнім, аби захистити безпорадних людей, неспроможних протистояти умовлянням осіб з недобросовісними намірами.

21. 31 січня 1994 року було опубліковано доповідь Спеціального комітету Палати лордів з питань медичної етики (HL Paper 21-I). Вона містила результати проведеного ним дослідження етичних, правових та клінічних наслідків здійснення особою права не давати своєї згоди на лікування, яке подовжує життя, становище осіб, неспроможних дати чи не давати своєї згоди, а також можливість виправдання дій, учинених з метою вкоротити життя іншої особи, на підставах, які відповідають її бажанням та основним інтересам, а також характер обставин, за яких таке виправдання можливе. Комітет заслухав усні зауваження від багатьох державних, медичних, юридичних та недержавних джерел і одержав письмові подання від численних заінтересованих сторін, які висловили свої думки щодо відповідних етичних, філософських, релігійних, моральних, клінічних, правових аспектів і питань державної політики.

22. Стосовно добровільної евтаназії Комітет дійшов такого висновку:

«236. Право відмовитися від медичного лікування має дуже мало спільного з правом просити допомоги для вчинення самогубства. Ми тривалий час вивчали думки, які дуже переконливо й щиро висловили свідки, що відстоювали право на добровільну евтаназію. Чимало хто з нас уже знайомий із ситуацією, коли останні дні чи тижні життя родича або друга виявляються далеко не спокійними і не надихають або коли на останньому етапі свого життя той, кого ми любимо, настільки покалічений, що вже здається нам утраченим, або коли така людина вже просто втомилася жити... На наше ставлення до цієї проблеми, найімовірніше, впливає і той факт, що кожна людина бажає спокійної і легкої смерті, не зазнаючи тривалих страждань, як не бажає також думати про можливість розвитку в неї тяжкої форми слабоумства чи появи необхідності в догляді за нею з боку інших. Ми також глибоко обміркували думку професора Дворкіна (Dworkin) про те, що невіруючій людині самій краще знати і, відповідно, вибирати той спосіб, у який, на її думку, краще піти з життя.

237. Проте в кінцевому підсумку ми вважаємо, що ці арґументи не служать достатньою підставою для послаблення заборони, яку встановлює суспільство стосовно умисного вбивства. Ця заборона є наріжним каменем права та соціальних відносин. Вона забезпечує неупередженість захисту кожного з нас, втілюючи принцип, що всі є рівні. Ми не бажаємо послаблення захисту і тому рекомендуємо не вносити до закону зміни, які б дозволяли евтаназію. Ми визнаємо, що існують окремі справи, в яких дехто може вважати евтаназію прийнятним рішенням. Але окремі справи не можуть служити підставою для формулювання принципів політики, яка може мати такі серйозні та поширені наслідки. До того ж відхід із життя не є персональною чи особистою справою. Смерть людини позначається на житті інших, часто у спосіб та мірою, яку неможливо передбачити заздалегідь. Ми вважаємо, що при вирішенні питання евтаназії інтереси конкретної людини не можна відокремлювати від інтересів суспільства в цілому.

238. Ми робимо цей висновок, зокрема, через неможливість, на нашу думку, встановити надійні межі щодо добровільної евтаназії...

239. Нас також непокоїть те, що люди уразливої категорії — люди літнього віку, хворі або нужденні — можуть зазнавати тиску, чи то реального, чи то уявного, спрямованого змусити їх просити передчасної смерті. Ми погоджуємося, що в більшості випадків лікарі можуть виявити, що прохання смерті спричинене таким тиском або депресією через гнітючу, але виліковну хворобу, і відповідним чином виправити ситуацію. Проте ми вважаємо, що суспільство має ставитися до уразливих та нужденних так, щоб жодним опосередкованим чином не підбурювати їх до пошуку смерті, а упевнювати їх у тому, що воно піклується про них і підтримує їхнє життя...».

23. У світлі викладеного вище, Комітет також рекомендував не вносити ніяких змін у закони, які стосуються суїциду зі сторонньою допомогою (пункт 262).

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

24. У Рекомендації 1418 (1999) Парламентської асамблеї Ради Європи, зокрема, міститься така пропозиція (пункт 9):

«... Комітетові міністрів заохочувати заходи держав — членів Ради Європи з усебічного забезпечення поваги до невиліковно хворих і приречених на смерть людей та захисту їхньої гідності:

...

c) підтримуючи заборону щодо умисного припинення життя невиліковно хворих і приречених на смерть людей; разом з тим

(i) визнаючи, що право на життя, особливо коли воно належить невиліковно хворій чи приреченій на смерть людині, ґарантується даною державою, відповідно до статті 2 Європейської конвенції з прав людини, в якій зазначено, що «нікого не може бути умисно позбавлено життя»;

(ii) визнаючи, що бажання невиліковно хворої чи приреченої на смерть людини померти ніколи не може кваліфікуватися як законна вимога померти за допомогою іншої особи;

(іii) визнаючи, що бажання невиліковно хворої чи приреченої на смерть людини померти не може саме по собі юридично виправдовувати вчинення дій, спрямованих на припинення її життя».

IV. УЧАСТЬ ТРЕТІХ СТОРІН У ПРОВАДЖЕННІ

A. Товариство прихильників добровільної евтаназії

25. Товариство, засноване в 1935 році, яке є провідною організацією у Сполученому Королівстві з дослідження питань, пов’язаних з допомогою у відході з життя, висувало загальну пропозицію, згідно з якою людині слід надати можливість померти з гідністю, а також стверджувало, що негнучкість правового режиму, внаслідок якого людина, яка зазнає нестерпних страждань через свою невиліковну хворобу, змушена терпіти приниження упродовж свого болісного і тривалого відходу з життя, всупереч її прямо заявленому бажанню, становить порушення статті 3 Конвенції. Вони посилалися на причини, які змушують особу просити інших допомогти покінчити з собою (наприклад, монотонний гострий біль, виснажливий процес помирання, втрата своєї самостійності). Болезаспокійливі препарати не можуть задовольнити потреби всіх пацієнтів і не вирішують проблеми втрати незалежності та втрати контролю фізичних функцій.

26. Представники Товариства стверджували, що, порівняно з іншими країнами Європи, існуючий в Англії та Уельсі режим, який забороняє добровільну евтаназію беззастережно, є найбільш обмежувальним і негнучким у Європі, схожим лише на той, що існує в Ірландії. Інші країни (наприклад, Бельгія, Швейцарія, Німеччина, Франція, Фінляндія, Швеція та Нідерланди, в яких евтаназія здійснюється з допомогою лікаря) скасували положення, яким суїцид зі сторонньою допомогою конкретно кваліфікується як правопорушення. В інших країнах міру покарання за такі правопорушення послаблено — в жодній країні, крім Іспанії, максимальний строк покарання не перевищує п’яти років ув’язнення — і кримінальне провадження порушується рідко.

27. Стосовно питань державної політики вони стверджували, що, хоча б якою була юридична ситуація, випадки добровільної евтаназії та суїциду зі сторонньою допомогою мають місце. В Англії та Уельсі досить відомим є той факт, що пацієнти просять допомоги накласти на себе руки і медичні працівники та родичі надають таку допомогу, незважаючи на те, що це може суперечити кримінальному закону і не реґулюється жодним нормативним положенням. Отже, як визнав уряд Нідерландів, кримінальний закон не перешкоджає вчиненню добровільної евтаназії чи суїциду зі сторонньою допомогою. Ситуація в Нідерландах свідчить про те, що, за відсутності нормативно-правового реґулювання, випадки, коли лікарі припиняють життя пацієнтів без прямо заявленого ними такого прохання (недобровільна евтаназія), стають причиною трохи менше одного відсотка смертей. За результатами такого дослідження в Бельгії цей показник становить 3,1% і в Австралії — 3,5%. Отже, можливо, у суспільстві з обмежувальним правовим підходом до практики обережного припинення життя приділяється менше уваги відповідним вимогам, ніж у суспільстві, в якому існує відкритість і толерантність до цієї проблеми та нормативно-правове реґулювання евтаназії. Ці дані не підкріплюють твердження, що інституціалізація суспільством добровільної евтаназії/суїциду за допомогою лікаря піддає людей уразливої категорії небезпеці. Принаймні в уреґульованій системі є можливість набагато ретельнішого консультування та механізм звітності, які перешкоджають практиці зловживань, а також вживаються інші запобіжні заходи, такі, як відстрочка виконання евтаназії.

B. Конференція католицьких єпископів Англії та Уельсу

28. Ця організація відстоює принципи і висуває арґументи, які, як вона зазначає, узгоджуються з тими, що висловлюються іншими асоціаціями католицьких єпископів в інших державах-членах.

29. Вона підкреслювала, що основоположним догматом католицької віри є те, що людське життя є даром, який людина отримує від Бога на довірчих засадах. Дії з метою накласти на себе руки або вбити іншу людину, навіть за згодою, свідчать про небезпечне, викривлене розуміння людської цінності. Отже, суїцид та евтаназія не є морально прийнятними варіантами розв’язання проблеми людського страждання та смерті. Ці основоположні істини також визнані іншими релігіями та сучасними плюралістичними і світськими суспільствами, про що свідчить стаття 1 Загальної декларації прав людини (грудень 1948 року) та положення Європейської конвенції з прав людини, зокрема статті 2 і 3.

30. Зазначалося, що ті, хто вчинив спробу самогубства, часто страждають від депресії та інших психічних хвороб. На цій підставі у доповідь 1994 року спеціальної комісії штату Нью-Йорк було включено висновок, що леґалізація будь-якої форми суїциду зі сторонньою допомогою чи будь-якої форми евтаназії буде помилкою історичного масштабу і призведе до катастрофічних наслідків для людей уразливої категорії та до кричущої корупції серед представників медичної професії. Результати інших досліджень показали, що чимало людей, які звернулися з проханням лікарської допомоги у вчиненні суїциду, відкликають це прохання, побачивши, що їхня депресія і біль лікуються. Як свідчить досвід цих фахівців, болезаспокійливі препарати спроможні фактично в кожному випадку забезпечити значне полегшення фізичних і психосоматичних страждань пацієнта.

31. Вивчивши матеріали справи (цей розгляд був значно детальнішим, ніж у цьому провадженні), Спеціальний комітет Палати лордів з питань медичної етики (1993–1994) отримав вагомі підстави для висновку, що будь-який юридичний дозвіл надавати допомогу в суїци­ді призведе до масової ерозії прав людей уразливої категорії під тиском юридичного принципу та послідовності, психологічних та фінансових умов медичної практики та системи охорони здоров’я взагалі. Існували переконливі підстави стверджувати, що після законодавчого дозволу обмеженої форми евтаназії буде практично неможливо забезпечити здійснення такої практики в рамках необхідного реґулювання, яке захищає людей уразливої категорії (наприклад, дослідження, проведене урядом Нідерландів щодо смертності в 1990 році, виявило випадки евтаназії, вчиненої без прямо заявленого прохання пацієнта).

ЩОДО ПРАВА

I. ПРИЙНЯТНІСТЬ ЗАЯВИ

32. Заявниця, яка страждає від невиліковної деґенеративної хвороби, стверджує, що в її справі було порушено основоположні права за Конвенцією у зв’язку з відмовою генерального прокурора надати ґарантії не переслідувати її чоловіка, у разі якщо він допоможе їй покінчити з собою, а також у зв’язку з режимом англійського права, який встановлював у її справі кримінальну відповідальність за самогубство, вчинене зі сторонньою допомогою. Уряд стверджував, що заява має бути відхилена як явно необґрунтована, оскільки скарги заявниці не свідчать про те, що зачеплені ті чи інші згадані нею права, або, якщо говорити про втручання в ці права, воно виправдовувалося підставами, які зазначені як винятки в положеннях Конвенції.

33. Суд вважає, що ця заява в цілому порушує досить серйозні питання права і тому їх вирішення має залежати від результатів розгляду по суті. Будь-яких інших підстав для оголошення заяви неприйнятною встановлено не було. Отже, заява має бути оголошена прийнятною. Згідно з пунктом 3 статті 29 Конвенції, Суд далі розгляне скарги заявниці по суті.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ

34. У відповідних положеннях статті 2 Конвенції зазначено:

«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя iнакше ніж на виконання вироку суду, винесеного пiсля визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання.

2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:

а) при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;

b) при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;

c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання».

A. Подання сторін

1. Заявниця

35. Заявниця стверджувала, що надання їй дозволу на отримання допомоги для вчинення нею самогубства не суперечитиме статті 2 Конвенції, інакше ті країни, в яких суїцид зі сторонньою допомогою не є незаконним, були б порушниками цього положення. До того ж стаття 2 захищає не лише право на життя, а й право вирішувати, чи жити їй далі. Вона захищає право на життя, а не саме життя, тимчасом як покарання за позбавлення життя спрямоване захистити особу не від самої себе, а від третіх сторін, а саме — від держави та державних органів. Отже, стаття 2 визнає, що саме особа має вирішувати, чи жити їй далі, і захищає право заявниці померти, щоб уникнути невідворотних страждань і приниження, спричинених правом на життя. Як свідчить рішення у справі Кінана, на яке посилається Уряд, на в’язничну адміністрацію може покладатися обов’язок захисту життя в’язня, який спробує покінчити з собою, але цей обов’язок виникає лише у зв’язку з тим, що він — в’язень і через свою психічну хворобу був фізично неспроможним прийняти виважене рішення про припинення свого життя («Кінан проти Сполученого Королівства» [Sect. 3], № 27229/95, ECHR 2001-III).

2. Уряд

36. Уряд стверджував, що скарга заявниці не може ґрунтуватися на статті 2, оскільки не підкріплена прямим прецедентом, суперечить існуючому прецеденту і формулюванню цього положення. Ґарантуючи одне з найголовніших прав, стаття 2 встановлює передусім неґативний обов’язок. Хоча в певних справах було визнано, що вона встановлює позитивні обов’язки, у цих справах ішлося про заходи, вжиті з метою захисту життя. У попередніх справах на передбачену статтею 2 відповідальність Уряду за захист в’язня не впливав той факт, що він вчинив самогубство (див. згадану вище справу Кінана). Суд також визнав, що держава має право годувати примусово в’язня, який оголосив голодування («Х проти Німеччини», № 10565/83, рішення Комісії від 9 травня 1984 року). Текст статті 2 однозначно говорить про те, що нікого не може бути умисно позбавлено життя, за винятком вузько визначених обставин, які в цій справі відсутні. Право померти — не наслідок, а антитеза права на життя.

B. Оцінка Суду

37. У своїй практиці Суд надає статті 2 надзвичайно важливого значення як одному з найголовніших положень Конвенції (див. рішення у справі «Мак-Кан та інші проти Сполученого Королівства» (McCann and Others v. the United Kingdom) від 27 вересня 1995 року, серія А, № 324, п. 146–147). Це положення ґарантує право на життя, без якого здійснення будь-якого іншого конвенційного права та свободи виявляється недійсним. Воно визначає обмежений ряд обставин, які можуть виправдовувати позбавлення життя, і, коли Уряд-відповідач посилається на такі виняткові обставини, Суд піддає їх вимогливій ретельній перевірці (див. згадане вище рішення у справі «Мак-Кан та інші проти Сполученого Королівства», п. 149–150).

38. Текст статті 2 забезпечує пряме нормативно-правове реґулювання щодо умисного чи свідомого застосування представниками держави сили, що може спричинити смерть. Однак це положення вже тлумачилося як таке, що застосовується не лише до випадків умисного вбивства, а й у ситуаціях, коли дозвіл на «застосування сили» може у підсумку призвести до ненавмисного позбавлення життя (див. згадане вище рішення у справі «Мак-Кан та інші проти Сполученого Королівства», п. 148). Суд уже зазначав, що перше рішення пункту 1 статті 2 вимагає від держави не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, а й уживати належних заходів для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією (див. рішення у справі «L.C.B. проти Сполученого Королівства» (L.C.B. v. the United Kingdom) від 9 червня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-III, с. 1403, п. 36). Цей обов’язок передбачає не лише необхідність захисту права на життя за допомогою запровадження ефективних кримінально-правових положень, які утримують від вчинення правопорушень проти особи за допомогою правоохоронної системи, що забезпечує запобігання й недопущення порушень таких положень і покарання за їх порушення; це також може означати, за певних чітко визначених обставин, позитивний обов’язок органів влади вживати превентивних оперативних заходів із захисту людини, життю якої загрожують кримінальні дії з боку іншої людини («Осман проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, п. 115; «Кіліч проти Туреччини» (Kiliç v. Turkey), № 22492/93, (Sect. 1) ECHR 2000-III, п. 62 і 76). Пізніше в рішенні у справі «Кінан проти Сполученого Королівства» Суд визнав, що стаття 2 застосовується до ситуації, в якій поведінка психічно хворого в’язня виявляла ознаки того, що він може вчинити самогубство (див. рішення у справі, згадане вище, п. 91).

39. У всіх справах, які розглядав Суд, він постійно наголошував на обов’язку держави забезпечувати захист життя. Суд не визнав переконливим твердження, що ґарантоване статтею 2 «право на життя» може тлумачитися як таке, що містить у собі неґативний аспект. Хоча, наприклад, у контексті статті 11 Конвенції, Суд визнав, що свобода об’єднання включає не лише право приєднуватися до об’єднання, а й відповідну свободу людини від примусового включення її в об’єднання, Суд зауважує, що поняття свободи передбачає певну можливість вибору щодо її здійснення (див. рішення у справі «Янґ, Джеймс і Вебстер проти Сполученого Королівства» від 13 серпня 1981 року, серія А, № 44, п. 52; «Сіґурдур А. Сіґурйонссон проти Ісландії» (Sigurğur A. Sigurjónsson v. Island) від 30 червня 1993 року, серія A, № 264, с. 15–16, п. 35). Формулювання статті 2 Конвенції відрізняється від статті 11. Вона не стосується питань, пов’язаних з якістю життя, чи вибору, який людина робить стосовно свого життя. Тією мірою, якою ці аспекти визнаються настільки принциповими для умов людського існування, що вимагають від держави втручання, вони можуть відбиватися в правах, ґарантованих іншими статтями Конвенції або в інших міжнародних документах з прав людини. Статтю 2 неможливо, якщо не перекручувати її текст, тлумачити як таку, що надає діаметрально протилежне право, а саме: право померти; не може вона й створювати право на самовизначення, тобто надавати людині право обирати не життя, а смерть.

40. Тому Суд вважає, що жодного права померти — чи то з допомогою третьої особи, чи з допомогою державного органу — випливати зі статті 2 Конвенції не може. Цей висновок Суду підтримується в нещодавній Рекомендації 1418 (1999) Парламентської асамблеї Ради Європи (див. пункт 24 вище).

41. На переконання заявниці, відмова визнати, що Конвенція ґарантує право померти, означає, що ті країни, які дозволяють суїцид зі сторонньою допомогою, порушують Конвенцію. У цій справі Суд не зобов’язаний оцінювати, чи забезпечує правовий режим у тій або іншій країні захист права на життя. Як визнав Суд у справі Кінана, заходи щодо недопущення вчинення в’язнем самогубства, які можуть вживатися з огляду на відповідні для цього підстави, мають не виходити за межі, встановлені іншими положеннями Конвенції, такими, як статті 5 і 8 Конвенції, а також більш загальними принципами особистої самостійності (див. п. 91). Так само стосовно міри, до якої держава дозволяє або намагається реґулювати можливість завдання вільній людині фізичної шкоди нею самою або з допомогою іншої особи, можуть порушуватися суперечливі питання щодо особистої свободи і суспільних інтересів, які можуть бути вирішені лише при розгляді конкретних обставин справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» від 19 лютого 1997 року, Reports 1997-I). Проте, навіть якщо переважаючі обставини у певній країні, які дозволяють суїцид зі сторонньою допомогою, визнані такими, що не порушують статті 2 Конвенції, це не може допомогти заявниці в цій справі, коли зовсім інше твердження — що Сполучене Королівство порушить свої зобов’язання за статтею 2, якщо не дозволить вчинити самогубство зі сторонньою допомогою, — не доведено.

42. Суд доходить висновку, що порушення статті 2 Конвенції допущено не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

43. У статті 3 Конвенції сказано:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A. Подання сторін

1. Заявниця

44. У своїх скаргах до Суду заявниця зосереджувалася головним чином на вимогах статті 3 Конвенції. Вона стверджувала, що страждання, яких вона зазнає, становлять поводження, яке принижує гідність, підпадаючи під сферу застосування статті 3 Конвенції. Вона страждає на жахливу, невиліковну хворобу, яка досягла останньої стадії свого розвитку, і помиратиме в надзвичайно болісному й принизливому стані, оскільки м’язи, які контролюють дихання і ковтання, слабшають настільки, що це призведе до зупинки дихання та пневмонії. Хоча Уряд не несе безпосередньої відповідальності за це лікування, у своїй практиці Суд встановив, що, згідно зі статтею 3, держава несе перед своїми громадянами не лише неґативний обов’язок утримуватися від такого поводження, а й позитивний обов’язок захищати людей від нього. У цій справі такий обов’язок означає необхідність потурбуватися про захист заявниці від страждань, яких вона зазнаватиме, якщо таких заходів не вжити.

45. Як стверджує заявниця, за статтею 3 Конвенції немає ніякої можливості для забезпечення рівноваги між необхідністю захисту її права від поводження, що принижує гідність, і тим чи іншим конкуруючим інтересом суспільства, оскільки її право є беззастережним. У будь-якому випадку, забезпечена рівновага непропорційна, оскільки англійське право встановлює абсолютну заборону на суїцид зі сторонньою допомогою, і ця заборона не враховує обставин справи конкретної людини. З огляду на цю заборону заявницю позбавили права уникнути страждань, які очікують на неї, з допомогою її чоловіка. При цьому навіть не було враховано особливість фактів даної справи, зокрема те, що інтелект заявниці і фізична спроможність приймати рішення не були уражені хворобою, що вона не належала до категорії уразливих людей і не потребувала захисту, що неминучої смерті вона уникнути не могла, що в разі подальшого розвитку хвороби вона зазнає жахливих страждань та приниження і що її бажання отримати допомогу свого чоловіка не зачіпають інтересів будь-кого іншого, крім її чоловіка та сім’ї, які повністю підтримують її рішення. Без такого врахування фактів справи захистити права людини неможливо.

46. Заявниця також заперечувала, що стаття 3 Конвенції може надавати будь-яке право діяти в межах свободи розсуду. На її думку, якби це й було так, Уряд не міг би мати право посилатися на таку свободу розсуду у відстоюванні передбаченого законом підходу, вважаючи, що цей підхід не передбачає розгляду конкретних обставин її справи. Заявниця вважала образливим твердження Уряду, що всі невиліковно хворі чи фізично недієздатні люди, які мають намір вчинити самогубство, є, за визначенням, уразливими, і заперечувала проти того, що беззастережна заборона необхідна для їхнього захисту. Проблему захисту уразливої категорії людей можна було б вирішити, запровадивши правовий режим, згідно з яким суїцид зі сторонньою допомогою не становив би порушення закону, якби відповідна особа змогла продемонструвати, що вона фізично спроможна дійти такого рішення і не потребує захисту.

2. Уряд

47. Уряд стверджував, що стаття 3 в цій справі не застосовна. Основний обов’язок, який покладає це положення, неґативний: держава повинна не допускати катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання. Проте заявниця посилається скоріше на стверджувані позитивні обов’язки. Як показує практика Суду, у випадку, коли виникають позитивні обов’язки, вони не є беззастережними і мають тлумачитися як такі, що не покладають нездійсненного чи непропорційного тягаря на органи влади. До сьогодні Суд встановив, що позитивні обов’язки виникають у трьох випадках: коли держава зобов’язана захистити здоров’я особи, яку позбавлено волі; коли держава зобов’язана вжити заходів, щоб особи, які перебувають під її юрисдикцією, не зазнали катування чи іншого забороненого поводження з боку приватних осіб; і коли держава пропонує стосовно людини заходи, які в підсумку можуть становити нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження з нею з боку іншої особи. Жоден із цих випадків не має місця у справі заявниці, оскільки поганого поводження з боку іншої особи вона не зазнає, не скаржиться на відсутність медичного лікування, і держава не вживає проти неї жодних заходів.

48. Навіть якби стаття 3 була застосовна, вона не надавала б права померти, яке б мало ґарантовану законом позовну силу. Оцінюючи сферу дії будь-якого позитивного обов’язку, доцільно взяти до уваги свободу розсуду, яка належним чином надається державі при застосуванні статті 2 Закону 1961 року про суїцид. Уряд стверджував, що заборона суїциду зі сторонньою допомогою забезпечує справедливу рівновагу між правами конкретної особи та інтересами суспільства, зокрема завдяки належній повазі, яку вона забезпечує до священності життя, а також законній меті, яку вона переслідує, а саме — захисту уразливої категорії людей; це питання протягом років ретельно вивчалося Комітетом з ревізії кримінального права та Спеціальним комітетом Палати лордів з питань медичної етики; існують вагомі арґументи і певні свідчення того, що леґалізація добровільної евтаназії неминуче призводить до практики недобровільної евтаназії; і держава заінтересована в захисті життя уразливої категорії людей, у контексті чого, за їхніми словами, людина, яка має намір вчинити самогубство, обов’язково виявляється психологічно та емоційно уразливою, навіть якщо вона фізично спроможна, тоді як фізично неспроможні, якщо вони фактично неспроможні повідомити свою думку, можуть опинитися в більш ризикованому становищі. Крім того, серед держав — членів Ради Європи існує загальний консенсус: у всіх цих державах, окрім Нідерландів, суїцид зі сторонньою допомогою та консенсуальне вбивство є протизаконними. Такий консенсус існує також в інших юрисдикціях поза межами Європи.

B. Оцінка Суду

49. Стаття 3 Конвенції, разом зі статтею 2, має розглядатися як одне з найголовніших положень Конвенції і як таке, що охороняє ключові цінності демократичних держав — членів Ради Європи (див. рішення у справі «Сорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 34, п. 88). На відміну від інших положень Конвенції, її формулювання беззастережне, без будь-яких винятків чи обмежень, і не допускає можливості відступу, згідно зі статтею 15 Конвенції, від своїх зобов’язань.

50. Як видно з аналізу практики Суду, найпоширеніше застосування статті 3 має місце тоді, коли обставини у справі свідчать про небезпеку, що людина може зазнати тієї чи іншої забороненої форми поводження у зв’язку з умисними діями представників держави або державних органів (див., зокрема, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія A, № 25). У загальних рисах, можна стверджувати, що стаття покладає передусім неґативний обов’язок на державу утримуватися від завдання серйозної шкоди особам, які перебувають під її юрисдикцією. Однак, у світлі фундаментального значення статті 3, Суд уже з достатньою гнучкістю розглянув можливість застосування цієї статті в інших потенційних ситуаціях («D. проти Сполученого Королівства» від 2 травня 1997 року, Reports 1997-III, с. 792, п. 49).

51. Зокрема, Суд визнав, що зобов’язання Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції ґарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцiєю, права i свободи, визначенi в Конвенції, взяті у поєднанні з вимогами статті 3, означають, що держави повинні вживати заходів з метою не допустити катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання стосовно осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією; зокрема, це стосується такого поводження і з боку приватних осіб (див. рішення у справі «А. проти Сполученого Королівства» від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VI, с. 2699, п. 22, в якій дитина-заявниця скаржилася, що вітчим побив її різками; і у справі «Z. та інші проти Сполученого Королівства» [GC] (№ 29392/95 ECHR 2001-V), у якій четверо дітей заявників зазнали жорстокого поводження з боку своїх батьків, які також не виявляли стосовно них батьківської турботи). Стаття 1 також покладає на державні органи обов’язок забезпечувати захист здоров’я осіб, позбавлених волі (див. згадане вище рішення у справі «Кінан проти Сполученого Королівства» у частині, де йдеться про відсутність ефективного медичного нагляду щодо психічного хворого в’язня, який вчинив самогубство; також у справі «Кудла проти Польщі» (Kudla v. Poland) [GC] № 30210/96, ECHR 2000-XI, п. 94).

52. До видів поводження, які підпадають під сферу застосування статті 3 Конвенції, Суд у своїх рішеннях відносить «погане поводження», тобто таке поводження, коли жорстокість поводження досягає певного мінімального рівня і коли мають місце фактичні тілесні ушкодження або гострі фізичні чи психічні страждання (див. згадане вище рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», с. 66, п. 167; «V. проти Сполученого Королівства» (V. v. the United Kingdom) [GC] № 24888/94, ECHR 1999-IX, п. 71). Коли поводження принижує чи ображає людину, демонструє відсутність поваги до людини або принижує її людську гідність чи спричиняє у неї почуття страху, болю або неповноцінності, що може зламати моральний та фізичний опір людини, таке поводження можна кваліфікувати як принизливе, і воно також підпадає під сферу застосування статті 3 (див. одне з найостанніших рішень у справі «Прайс проти Сполученого Королівства» (Price v. the United Kingdom), № 33394/96, (Sect. 3), ECHR 2001-VIII, п. 24-30; та «Валашинас проти Литви» (Valašinas v. Lithuania), № 44558/98, (Sect. 3), ECHR 2001-VIII, § 117). Страждання, спричинені фізичною чи психічною хворобою, яка виникла природно, можуть бути предметом розгляду у світлі статті 3, якщо вони посилюються внаслідок поводження — умов тримання під вартою, вислання чи інших заходів, або ризику зазнати поводження, за яке можна притягти до відповідальності відповідні органи влади (див. згадані вище рішення у справах «D. проти Сполученого Королівства» та «Кінан проти Сполученого Королівства», а також «Бенсайд проти Сполученого Королівства» (Bensaid v. the United Kingdom), № 44599/98 (Sect. 3), ECHR 2000-I.

53. У цій справі безперечним фактом є те, що Уряд-відповідач не допустив ніякого поганого поводження щодо заявниці. Також немає жодних скарг на те, що державні медичні заклади не забезпечують належного догляду за заявницею. Отже, справу заявниці не можна порівнювати зі справою «D. проти Сполученого Королівства», в якій хворий на СНІД чоловік опинився під загрозою вислання його зі Сполученого Королівства на острів Сент-Кіттс, на якому не було будь-якої можливості ефективного медичного та паліативного лікування хвороби і де він міг би померти, зазнаючи найтяжчих страждань. За тих обставин акт перевезення його на острів («поводження») став би підставою для покладення відповідальності за це на державу. Порівнянної дії чи «поводження» з боку Сполученого Королівства у справі Прітті допущено не було.

54. Заявниця стверджує, що відмова ГП надати ґарантії щодо непритягнення до суду її чоловіка за допомогу їй вчинити самогубство та кримінально-правова заборона щодо суїциду зі сторонньою допомогою містять у собі ознаки нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження, за яке несе відповідальність держава, оскільки таким чином держава не оберегла її від страждань, які очікують на неї на останній стадії розвитку хвороби. Проте заява про таку відповідальність означає, що концепція поводження набуває нового і розширеного тлумачення, яке, на думку Палати лордів, виходить поза межі звичайного змісту цього слова. Незважаючи на те, що підхід Суду до тлумачення Конвенції, яка є «живим» документом, має бути динамічним і гнучким, будь-яке тлумачення має також узгоджуватися з основними завданнями Конвенції і не порушувати її внутрішньої логічної цілісності як системи захисту прав людини. Тлумачення статті 3 має бути взаємно узгодженим зі статтею 2, яка досі розглядається у поєднанні зі статтею 3 як стаття, що відображає основні цінності демократичного суспільства. Як уже було зазначено вище, стаття 2 Конвенції є передусім забороною використання сили, що може спричинити смерть, чи іншої дії, що може призвести до загибелі людини, і не надає людині права вимагати від держави дозволу чи сприяння щодо позбавлення життя.

55. Суд лише може співчувати заявниці у зв’язку з її турботою, що відсутність змоги припинити життя ставить її перед перспективою страдницької смерті. Слід визнати, що у зв’язку зі своєю фізичною недієздатністю вона не в змозі без допомоги вчинити самогубство, а правовий режим загрожує її чоловікові судовим переслідуванням у разі надання ним такої допомоги. З іншого боку, позитивний обов’язок держави, про існування якого стверджується в цій справі, не передбачає позбавлення її від страждань чи їх послаблення шляхом, наприклад, запобігання будь-якому поганому поводженню з боку державних органів чи приватних осіб або шляхом забезпечення кращих умов чи догляду. Такий обов’язок вимагав би від держави дозволити їй покінчити із життям, але він не може випливати зі статті 3 Конвенції.

56. Тому Суд доходить висновку, що, за статтею 3 Конвенції, жодного позитивного обов’язку, який би вимагав від держави надати ґарантії щодо непритягнення чоловіка заявниці до судової відповідальності у разі його допомоги їй вчинити самогубство чи забезпечити передбачену законом можливість вчинення будь-якої іншої форми самогубства зі сторонньою допомогою, не виникає. Отже, порушення цього положення допущено не було.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

57. У відповідному положенні статті 8 Конвенції сказано:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя…

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

A. Подання сторін

1. Заявниця

58. Заявниця стверджувала, що, хоча право на самовизначення є стрижнем всієї Конвенції в цілому, найбільш експліцитні визнання і ґарантія цього права містяться саме в статті 8. Очевидно, що право на самовизначення охоплює право приймати рішення стосовно свого тіла та його долі. Вона стверджувала, що це означає право особи вирішувати, коли і як їй помирати, і що ніщо не може бути більш безпосередньо пов’язаним зі способом життя, ніж спосіб і вибір нею часу залишення життя. Звідси випливає, що відмова ГП надати ґарантії та беззастережна заборона держави щодо суїциду зі сторонньою допомогою становили втручання в її права за пунктом 1 статті 8.

59. Заявниця стверджувала, що для втручання в таку потаємну сферу її приватного життя мали існувати особливо вагомі підстави. Проте Уряд не спромігся довести, що це втручання було виправданим, оскільки особливість обставин її справи враховано не було. При цьому вона посилалася на арґументи, які також наводилися в контексті статті 3 Конвенції вище (пункти 45–46 вище).

2. Уряд

60. Уряд стверджував, що права за статтею 8 не зачіпаються, оскільки право на приватне життя не включає право померти. Стаття стосується способу, в який людина веде своє життя, а не способу, в який вона покінчує з життям. В іншому разі стверджуване право вихо­лостить саме благо, на якому воно ґрунтується. Навіть якщо припустити, що Уряд помиляється, будь-яке втручання у права за статтею 8 було б цілком виправданим. Держава має право, у межах своєї свободи розсуду, визначати міру фізичної шкоди, на яку може погоджуватися особа, і тому навіть ще більш визначеним є право держави вирішувати, чи може людина дати згоду на те, щоб її вбили.

B. Оцінка Суду

1. Застосовність пункту 1 статті 8 Конвенції

61. У своїх попередніх рішеннях Суд уже мав нагоду зауважити, що поняття «приватного життя» є широким і не піддається вичерпному визначенню. Воно охоплює фізичну та психічну цілісність людини (рішення у справі «X. і Y. проти Нідерландів» від 26 березня 1985 року, серія A, № 91, с. 11, п. 22). Іноді воно може включати в себе деякі аспекти її фізичного та соціального «я» (рішення у справі «Мікулич проти Хорватії» (Mikulić v. Croatia), № 53176/99 [секція 1] від 7 лютого 2002 року, п. 53). Такі аспекти життя людини, як, наприклад, ґендерна ідентифікація, ім’я та сексуальна орієнтація, статеве життя, є елементами її особистого життя, право на яке ґарантується статтею 8 (див., наприклад, рішення у справі «В. проти Франції» (B. v. France) від 25 березня 1992 року, серія А, № 232-С, п. 63; рішення у справі «Бурґгартц проти Швейцарії» (Burghartz v. Switzerland) від 22 лютого 1994 року, серія А, № 280-B, п. 24; рішення у справі «Даджен проти Сполученого Королівства» (Dudgeon v. the United Kingdom) від 22 жовтня 1991 року, серія А, № 45, п. 41; та у справі «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» від 19 лютого 1997 року, Reports 1997-1, п. 36). Стаття 8 також ґарантує право на особистий розвиток і право людини налагоджувати й розвивати стосунки з іншими людьми та зовнішнім світом (див., наприклад, доповідь Комісії у згаданому вище рішенні у справі «Бурґгартц проти Швейцарії», п. 47; доповідь Комісії у рішенні у справі «Фрідл проти Австрії» (Friedl v. Austria), серія А, № 305-В, п. 45). Хоча в жодній попередній справі не встановлено, що як таке право на самовизначення міститься у статті 8 Конвенції, Суд вважає, що поняття особистої самостійності є важливим принципом, на підставі якого тлумачаться її ґарантії.

62. Уряд стверджував, що право на приватне життя не може включати право на самогубство зі сторонньою допомогою, оскільки це заперечує ґарантію, яку має забезпечувати Конвенція. Суд зауважує, що право людини будувати своє життя в обраний нею спосіб може також передбачати наявність у неї можливості займатися діяльністю, яка, як вважають, фізично й морально шкідлива для неї. Межі, в яких держава може застосовувати примусові повноваження або кримінальне право для захисту людей від наслідків обраного ними способу життя, уже тривалий час є предметом моральної і правознавчої дискусії, яка ще більш загострюється з огляду на те, що це втручання часто розглядається як посягання на приватну та особисту сферу життя. Проте навіть у разі, коли дії людини небезпечні для її здоров’я або коли вважають, що вони загрожують її життю, у своїй практиці органи Конвенції розглядають застосування державою примусових або кримінальних заходів як посягання на приватне життя заявника, що підпадає під сферу застосування пункту 1 статті 8 і має виправдовуватися у світлі другого пункту (див., наприклад, стосовно участі в консенсуальних садистсько-мазохістських діях, що становило образу й спричинило поранення, згадане вище рішення у справі «Ласкі, Джаґґард і Браун проти Сполученого Королівства» і стосовно відмови в медичному лікуванні — рішення Комісії від 10 грудня 1984 року, № 10435/83, DR 40, с. 251).

63. Незважаючи на те, що згадані вище обставини дають підстави твердити, що смерть не була умисним наслідком поведінки заявниці, Суд вважає, що цей факт не може бути вирішальним. Коли існує необхідність медичного лікування, відмова від певних лікувальних заходів може неминуче призвести до фатального результату, хоча, з іншого боку, медичне лікування, нав’язане без згоди пацієнта, який є психічно дієздатною дорослою людиною, становить втручання у право людини на фізичну недоторканність у спосіб, який може зачіпати права, ґарантовані пунктом 1 статті 8 Конвенції. Як визнає національна судова практика, особа має право вимагати надання їй можливості померти внаслідок своєї відмови від лікування, яке могло б подовжити її життя (див. пункти 17–18 вище).

64. Хоча медичне лікування не є питанням розгляду в цій справі, стан заявниці, через руйнівні наслідки деґенеративної хвороби, далі погіршуватиметься, посилюючи її фізичні та психічні страждання. Вона бажає послабити ці страждання, здійснивши своє право вибору — покінчивши з життям з допомогою свого чоловіка. За словами лорда Хоупа, те, в який спосіб вона вирішує провести завершальні моменти свого життя, є частиною її життя, до якої вона має право вимагати поваги (див. пункт 15 вище).

65. Сама суть Конвенції — це повага до гідності та свободи людини. Жодним чином не заперечуючи ґарантований Конвенцією принцип священності життя, Суд вважає, що саме завдяки вимогам статті 8 поняття якості життя набуває значущості. У час дедалі більшого проґресу в медичній сфері, що супроводжується подовженням очікуваної тривалості життя, чимало людей побоюються потрапити в літньому віці у становище, коли вони будуть змушені повільно помирати або страждати від своєї надзвичайної фізичної чи психічної старезності, що суперечить їхньому вкоріненому уявленню про свою особистість і своє «я».

66. У справі «Родріґес проти Генерального аторнея Канади» ([1994] 2 LRC 136), яка стосувалася ситуації, схожої на ситуацію у справі Прітті, більшість членів Верховного суду висловила думку, що заборона заявниці в тій справі отримати допомогу для вчинення нею самогубства завдає їй страждання і не дозволяє їй припинити своє життя. Це позбавило її особистої самостійності і вимагало виправдання у світлі конституційного правосуддя. Хоча формулювання положення Канадської хартії, що його розглядав канадський суд, відрізняється від формулювання статті 8 Конвенції, схожі питання виникають стосовно принципу особистої самостійності у сенсі здійснення свого права вибору при вирішенні долі свого власного тіла.

67. У цій справі закон забороняв заявниці здійснити своє право вибору, аби уникнути того, що вона вважала принизливим і мученицьким кінцем свого життя. Суд не готовий виключити, що це становить втручання в її право на повагу до приватного життя, яке ґарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції. Далі Суд з’ясовує, чи не суперечитиме таке втручання вимогам другого пункту статті 8.

2. Дотримання пункту 2 статті 8 Конвенції

68. Втручання у здійснення права за статтею 8 не суперечитиме пункту 2 статті 8 лише тоді, коли воно здійснюється «згідно із законом», має законну мету чи цілі, як того вимагає цей пункт, а також коли воно є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої мети чи цілей (див. рішення у справі «Даджен проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1981 року, серія А, № 45, с. 19, п. 43).

69. Єдиним питанням, що виникає з арґументів сторін, є необхідність будь-якого втручання, і сторони погоджуються, що обмеження щодо права на вчинення самогубства зі сторонньою допомогою в цій справі встановлене законом і має законну мету захисту життя, що, у свою чергу, забезпечує захист прав інших осіб.

70. Як Суд уже встановив у своїй практиці, поняття необхідності втручання передбачає відповідність втручання нагальній суспільній потребі і, зокрема, його пропорційність поставленій законній меті; з’ясовуючи, чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві», Суд має взяти до уваги свободу розсуду, яка надається національним органам, але він уповноважений перевірити відповідність їхніх рішень вимогам Конвенції. Межі свободи розсуду, що мають надаватися компетентним національним органам, залежать від характеру питань та серйозності залучених у справу інтересів.

71. Суд нагадує про свій висновок, що у справі, в якій ідеться про втручання в інтимну сферу статевого життя людини, свобода розсуду обмежена (див. згадане вище рішення у справі «Даджен проти Сполученого Королівства», с. 21, п. 52; у справі «A.D.T. проти Сполученого Королівства» (A.D.T. v. the United Kingdom) № 35765/97 (Sect. 3) ECHR 2000-IX, п. 37). Хоча заявниця стверджує, що, з огляду на обставини її справи, для втручання мали існувати переконливі підстави, на думку Суду, це питання не можна вважати схожим за своїм характером на питання у справі Даджена і його вирішення потребує іншої арґументації.

72. Із матеріалів справи видно, що арґументи сторін зосереджувалися навколо пропорційності втручання. Зокрема, заявниця піддавала критиці беззастережність заборони вчинення самогубства зі сторонньою допомогою, через що не врахували її становище як психічно дієздатної дорослої людини, яка твердо знає, чого хоче, не зазнає ніякого тиску і прийняла цілком свідоме і добровільне рішення, у зв’язку з чим її не можна вважати уразливою чи такою, що потребує захисту. За її словами, через таку негнучкість вона буде змушена страждати внаслідок своєї невиліковної і мученицької хвороби, сплачуючи за це дуже високу особисту ціну.

73. Суд зазначає, що, попри твердження Уряду про те, що заявницю як особу, яка має намір вчинити самогубство і є цілком фізично недієздатною, необхідно вважати уразливою, таке твердження не підкріплене доказами, поданими до національних судів, та рішеннями Палати лордів, яка, наголосивши на тому, що закон у Сполученому Королівстві спрямований на захист уразливої категорії людей, не визнав, що заявниця належить до такої категорії.

74. Проте Суд встановлює, погоджуючись із Палатою лордів та більшістю Верховного суду Канади у справі Родріґес, що держави мають право, за допомогою дії загальної кримінально-правової норми, здійснювати реґулювання діяльності, шкідливої для життя та безпеки інших людей (див. також згадане вище рішення у справі Ласкі, Джаґґарда і Брауна проти Сполученого Королівства, п. 43). Чим серйознішою є така шкода, тим більшої ваги набувають інтереси здоров’я та безпеки людей при їх пропорційному зіставленні з принципом особистої автономії. Правова норма, про яку йдеться в цій справі, а саме — стаття 2 Закону 1961 року, призначена забезпечувати право на життя, захищаючи слабких та уразливих, і особливо тих, хто неспроможний приймати свідомі рішення, супроти дій, що мають на меті припинити їхнє життя або сприяти його припиненню. Безсумнівно, становище приречених помирати від хвороби може бути різним. Але багато з них будуть уразливими, і саме уразливість такої категорії людей виступає підґрунтям існування такої правової норми. Передусім саме держава має оцінити ризик і ймовірність зловживань у разі послаблення загальної заборони щодо суїциду зі сторонньою допомогою або в разі запровадження винятків із такої заборони. Незважаючи на арґументи стосовно можливості забезпечення захисних і запобіжних механізмів, небезпека появи таких зловживань є цілком очевидною.

75. Захисник заявниці намагався переконати Суд, що висновок у цій справі не створюватиме загального прецеденту чи будь-якого ризику для інших осіб. Але роль Суду за статтею 34 Конвенції полягає не у висловленні абстрактної думки, а в застосуванні Конвенції до конкретних фактів кожної окремої справи. Однак рішення, видані в конкретних справах, створюють прецеденти, хоча міра прецедентності може бути різною, і рішення в цій справі не може ані теоретично, ані практично бути сформульоване у спосіб, який би перешкоджав застосуванню його в подальших справах.

76. Отже, Суд не вважає, що беззастережний характер заборони щодо суїциду зі сторонньою допомогою є непропорційним. Адже Уряд зазначив, що гнучкість у кожній окремій справі забезпечується завдяки умові, згідно з якою судове переслідування може порушуватися лише зі згоди ГП, а також завдяки передбаченій максимальній мірі покарання та можливості, якщо необхідно, призначати меншу кару. У доповіді Спеціального комітету зазначалося, що з 1981 по 1992 рік у 22 справах, у яких розглядалося питання «умертвіння з милосердя», був лише один випадок засудження за вбивство з призначенням міри покарання довічним ув’язненням, тоді як в інших справах правопорушення були визнані менш значними і в більшості випадків покарання було у вигляді випробувального строку чи було умовним (п.128 цитованої доповіді — див. пункт 21 вище).

Суд визнав, що немає підстав вважати свавіллям те, що закон наголошує на важливості права на життя, забороняючи суїцид зі сторонньою допомогою, водночас передбачаючи наявність системи правозастосування і судового розгляду, яка в кожній конкретній справі дає змогу належним чином враховувати суспільний інтерес у порушенні судового переслідування, а також справедливі й належні вимоги покарання та стримування.

77. Обставини справи також не свідчать про будь-яку непропорційність у відмові генерального прокурора надати попередні ґарантії щодо непритягнення чоловіка заявниці до судової відповідальності. Проти будь-якої вимоги з боку виконавчої влади не поширювати дію закону на окремих осіб чи категорію осіб можна висунути вагомі арґументи з посиланням на принцип верховенства права. У всякому разі, дія, стосовно якої заявлено право на імунітет, була настільки серйозна, що рішення ГП про відмову в наданні згаданих ґарантій не можна вважати необґрунтованими чи нерозумними.

78. Суд доходить висновку, що втручання в цій справі можна виправдати як «необхідне в демократичному суспільстві» для захисту прав інших. Відповідно, жодного порушення статті 8 Конвенції допущено не було.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ

79. У статті 9 Конвенції сказано:

«Кожен має право на свободу думки, совісті i віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релiгiю або переконання як одноособово, так i спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужiннi, ученнi, виконаннi та дотриманні релiгiйних i ритуальних обрядiв.

Свобода сповiдувати релiгiю або переконання пiдлягає лише таким обмеженням, якi встановленi законом i є необхiдними в демократичному суспiльствi в iнтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралi або для захисту прав i свобод iнших осіб».

A. Подання сторін

1. Заявниця

80. Заявниця стверджувала, що стаття 9 ґарантує право на свободу думки, яка досі включає такі переконання, як веґетаріанство та пацифізм. Домагаючись допомоги свого чоловіка у вчиненні самогубства, заявниця виражала переконання в необхідності вчинення тако­го акту та розуміння такої ідеї. Відмова ГП надати ґарантії щодо непритягнення її чоловіка до суду становила втручання в це право, як і запровадження Сполученим Королівством беззастережної заборони, яка виключає врахування конкретних обставин становища заявниці. Посилаючись на ті самі арґументи, які наведені стосовно статті 8 Конвенції, заявниця вважає це втручання не виправданим з огляду на пункт 2 статті 9.

2. Уряд

81. Уряд заперечував, що будь-яке питання підпадає під сферу застосування цього положення. Стаття 9 ґарантує свободу думки, совісті, релігії та сповідання переконань, не надаючи особам ніякого загального права займатися тією чи іншою діяльністю на свій вибір у зв’язку з будь-якими можливими своїми переконаннями. У всякому разі, навіть якщо пункт 1 статті 9 Конвенції і встановлює якісь обмеження, вони виправдовуються пунктом 2 на тих самих підставах, які наводяться стосовно статей 3 і 8 Конвенції.

B. Оцінка Суду

82. Суд не піддає сумніву усталеність поглядів заявниці стосовно суїциду зі сторонньою допомогою, але зауважує, що не всі думки чи погляди становлять переконання, які захищені пунктом 1 статті 9 Конвенції. Вимоги заявниці не становлять ніякої форми сповідування релігії чи переконання в богослужiннi, ученнi, виконаннi та дотриманні релiгiйних норм, як це зазначено в другому реченні пункту 1. Як визнала Комісія, термін «practice» («виконання на практиці») не означає будь-яку дію, до якої спонукала чи на яку впливає релігійна віра або переконання («Арроусміт проти Сполученого Королівства» (Arrowsmith v. the United Kingdom), № 7050/77, доповідь Комісії від 12 жовтня 1978 року, DR 19, с. 5, на с. 19, п. 71). Тією мірою, якою погляди заявниці відбивають її прихильність до принципу особистої самостійності, ця її претензія є перефразованою скаргою, порушеною з посиланням на статтю 8 Конвенції.

83. Суд доходить висновку, що порушення статті 9 Конвенції допущено не було.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

84. У статті 14 Конвенції сказано:

«Здiйснення прав i свобод, викладених у цiй Конвенцiї, ґарантується без будь-якої дискримiнацiї за ознакою статi, раси, кольору шкiри, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, належностi до нацiональних меншин, майнового стану, народження або iнших обставин».

A. Подання сторін

1. Заявниця

85. Заявниця стверджувала, що вона зазнає дискримінації, оскільки з нею поводяться так само, як і з тими особами, становище яких значно відрізняється. Хоча беззастережна заборона суїциду зі сторонньою допомогою діє щодо всіх осіб однаково, застосування цього положення в її справі, коли вона настільки фізично недієздатна, що неспроможна покінчити з життям без допомоги, має дискримінаційний ефект. Вона позбавлена можливості здійснити право, яке здійснюють інші особи, що можуть покінчити з життям без будь-якої допомоги завдяки своїй фізичній спроможності вчинити такий акт. Отже, поводження, якого зазнає вона, значно відрізняється і менш зичливе до неї, ніж до інших. Оскільки єдиним виправданням, яке Уряд наводить стосовно беззастережної заборони, є необхідність захистити уразливу категорію людей і оскільки заявниця не належить до цієї категорії і не потребує захисту, будь-якого розумного чи об’єктивного виправдання такої різниці в поводженні немає.

2. Уряд

86. Уряд стверджував, що стаття 14 Конвенції незастосовна, оскільки будь-яких матеріальних прав, ґарантованих цією статтею, скарги заявниці не торкаються. Заперечуючи наявність дискримінації, Уряд також стверджував, що становище заявниці не можна було порівнювати з подібним становищем тих, хто спроможний покінчити з життям без сторонньої допомоги. Навіть якщо припустити застосовність статті 14, пункт 1 статті 2 Закону 1961 року про суїцид не має дискримінаційного характеру, оскільки національне законодавство не надає жодного права вчиняти самогубство і в правовій політиці суїцид рішуче засуджується. У політиці кримінального права важливість особистих обставин має враховуватися або на етапі вирішення необхідності порушення судового переслідування, або у випадку засудження і визначення судом міри покарання. Крім того, для будь-якої стверджуваної різниці в поводженні існували очевидні розумні та об’єктивні підстави, що підтверджувалося арґументами, наведеними при посиланні на статті 3 і 8 Конвенції.

B. Оцінка Суду

87. Суд уже зазначив вище, що справа стосується прав заявниці за статтею 8 Конвенції (пункти 61–67). Тому Суд повинен розглянути скарги заявниці про те, що вона зазнає дискримінації при здійсненні ґарантованих цим положенням прав, оскільки національне право дозволяє фізично дієздатним особам вчинити самогубство, тоді як не позбавляє фізично недієздатних осіб можливості отримати допомогу для вчинення ними самогубства.

88. Для цілей статті 14, різниця в поводженні з особами, які перебувають в аналогічних чи відносно схожих обставинах, становить дискримінацію, якщо для такої різниці немає об’єктивних і достатніх підстав, тобто якщо вона не ставить законної мети чи якщо немає обґрунтованого пропорційного взаємозв’язку між застосованими засобами та поставленою метою. До того ж, з’ясовуючи, чи служать (і якою мірою) відмінності в інших подібних ситуаціях підставою для різниці в поводженні, Договірні держави користуються свободою розсуду (див. «Кемп і Бурімі проти Нідерландів» (Camp and Bourimi v. the Netherlands), № 28369/95, ECHR 2000-X, п. 37). Дискримінація також може виникати у випадку, коли держава, не маючи об’єктивних і достатніх підстав, застосовує той самий підхід до осіб, які перебувають у зовсім різних ситуаціях («Тлімменос проти Греції» [GC], № 34369/97, ECHR 2000-IV, п. 44).

89. Навіть якщо у справі заявниці застосувати принцип, встановлений у справі Тлімменоса, на думку Суду, існують об’єктивні й достатні підстави для передбачення в законі однакових умов як для тих, хто фізично спроможний вчинити суїцид, так і для тих, хто фізично неспроможний зробити це. У світлі статті 8 Конвенції Суд дійшов висновку, що існують переконливі причини для незапровадження в законі винятків на користь тих, кого не відносять до уразливої категорії людей (див. пункт 74 вище). З огляду на статтю 14, існують схожі переконливі підстави, які вимагають відмовитися від розмежування тих, хто спроможний, і тих, хто неспроможний учинити самогубство без сторонньої допомоги. Межа між цими двома категоріями часто виявлятиметься надто тонкою, і намагання передбачити в законі привілей для тих, кого вважають неспроможними вчинити суїцид, відчутно підірвало б ґарантію права на життя, захищати яке був призначений Закон 1961 року, і це значно посилило б небезпеку зловживань.

90. Отже, у цій справі порушення статті 14 допущено не було.

 

На цих підставах Суд одноголосно:

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що порушення статті 2 Конвенції допущено не було.

3. Постановляє, що порушення статті 3 Конвенції допущено не було.

4. Постановляє, що порушення статті 8 Конвенції допущено не було.

5. Постановляє, що порушення статті 9 Конвенції допущено не було.

6. Постановляє, що порушення статті 14 Конвенції допущено не було.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 квітня 2002 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

 

                  Майкл О’Бойл,                                                     Матті Пеллонпя,

                      секретар                                                                   голова

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua