Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2001

Назва
 
Справа Круслена
(Kruslin Case)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА КРУСЛЕНА
(KRUSLIN CASE)

У справі Круслена*

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду, — до складу якої увійшли судді:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gцlcьklь)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

п. Б. Волш (B. Walsh)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 26 жовтня 1989 року та 27 березня 1990 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 16 березня 1989 року — в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 11801/85) проти Французької Республіки, поданою до Комісії, згідно зі статтею 25, громадянином цієї держави п. Жаном Крусленом (Jean Kruslin) 16 жовтня 1985 року.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Франція визнала обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту було отримання рішення Суду про те, чи становлять факти у справі порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтею 8.

2. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який його представлятиме (правило 30).

3. 30 березня 1989 року Голова Суду вирішив, відповідно до пункту 6 правила 21 та в інтересах належного здійснення правосуддя, що має бути створена одна палата для розгляду як цієї справи, так і справи Ювіґа (Huvig)**.

До складу палати, створеної таким чином, увійшли за посадою п. Л.-Е. Петтіті, суддя, обраний від Франції (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). Того самого дня, 30 березня 1989 року, Голова у присутності Секретаря Суду визначив жеребкуванням імена інших п'яти членів палати, а саме — пані Д. Біндшедлер-Роберт, п. Ф. Ґьольчюклю, п. Ф. Матчера, п. Б. Волша та сера Вінсента Еванса (стаття 43 в кінці Конвенції та пункт 4 правила 21).

4. Пан Рюссдаль заступив на посаду голови палати (пункт 5 правила 21). Через Секретаря Суду він з'ясував з уповноваженою особою Уряду Франції (Уряд), представником Комісії та адвокатом заявника, чи є необхідність проводити письмову процедуру (пункт 1 правила 37). Відповідно до наказів і вказівок Голови, 10 липня 1989 року до Секретаря Суду надійшли вимоги п. Круслена, подані на підставі статті 50 Конвенції, та 17 серпня — меморандум Уряду. 19 жовтня секретаріат Комісії поінформував Секретаря Суду про те, що представник Комісії подасть свої зауваження під час слухання справи.

10 та 16 жовтня 1989 року Комісія подала низку документів, які Секретар Суду запитував за вказівкою Голови.

5. Після консультацій через Секретаря Суду з особами, які мали бути присутніми на судовому розгляді, 21 червня 1989 року Голова розпорядився про відкриття усного провадження 24 жовтня 1989 року (правило 38).

29 вересня він надав заявникові безоплатну правову допомогу (правило 4 Додатку до Реґламенту Суду).

6. Відкрите слухання відбулося в призначений день у Палаці прав людини, Страсбурґ. Безпосередньо перед його відкриттям Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду

 

п. Ж.-П. Піссоше (J.-P. Puissochet), начальник управління з правових питань, Міністерство закордонних справ,

уповноважена особа;

пані І. Шоссад (I. Chaussade), маґістрат за призначенням до управління з правових питань, Міністерство закордонних справ,

 

пані М. Пікар (M. Picard), маґістрат за призначенням до управління з правових питань, Міністерство закордонних справ,

 

п. М. Добкін (M. Dobkine), маґістрат за призначенням до управління з правових питань, Міністерство закордонних справ,

 

п. Ф. Ле Ґунехек (F. Le Gunehec), маґістрат, управління з кримінальних справ і помилувань, Міністерство юстиції,

консультанти;

b) від Комісії

 

п. С. Трешель (S. Trechsel),

представник Комісії;

c) від заявника

 

пані К. Ваке (C. Waquet), адвокат Державної ради і Касаційного суду,

представник заявника.

Суд вислухав звернення п. Пісоше від імені Уряду, п. Трешеля від імені Комісії та пані Ваке від імені заявника, а також їхні відповіді на запитання.

7. У період з 24 жовтня до 7 грудня 1989 року Уряд і представник п. Круслена, з власної ініціативи або на запит Суду, подали низку документів на розгляд. До одного з них пані Ваке додала короткий меморандум зауважень, і Голова погодився приєднати їх до матеріалів справи; вона також додала вимоги її клієнта щодо справедливої сатисфакції, а також змагальні папери, які були оформлені в канцелярії 24 листопада.

ЩОДО ФАКТІВ

І. КОНКРЕТНІ ФАКТИ СПРАВИ

8. Пан Жан Круслен, безробітний, що не має постійного місця проживання, нині перебуває під вартою в м. Френе (Fresnes), Валь-де-Марн (Val-de-Marne).

9. 8 і 14 червня 1982 року суддя-слідчий у м. Сен-Ґоден (Saint-Gaudens), департамент Верхня Ґаронна (Haute-Garonne), що проводив розслідування вбивства банкіра, п. Жана Барона (Jean Baron), у ніч з 7 на 8 червня у м. Монтрежо (Montrйjeau)(«справа Барона»), видав два накази начальникові слідчого відділу жандармерії м. Тулузи (Toulouse). Згідно з другим наказом, жандармерія повинна була прослухати телефонну розмову підозрюваного, п. Домініка Террйо (Dominique Terrieux), який проживав у Тулузі.

Із 15 до 17 червня жандарми перехопили загалом сімнадцять телефонних розмов. Заявник, який у той час проживав на квартирі п. Террйо й іноді користувався його телефоном, став стороною в кількох телефонних розмовах і, що є особливо важливим, у розмові, яка відбулася з 9 до 11 вечора 17 червня з особою, що телефонувала йому з вуличного телефонного апарата в м. Пірене-Ор'янталь (Pyrйnйes-Orientales).

Під час короткої розмови вони говорили завуальованою мовою не про справу Барона, а про справу, що стосувалася, зокрема, вбивства 29 травня 1982 року Анрі Пера (Henri Pиre), службовця ювелірного магазину «Жерб д'Ор» (Gerbe d'Or) в Тулузі (справа ювелірного магазину «Жерб д'Ор»). Наступного дня жандарми доповіли про це своїм колеґам у кримінально-слідчому відділі поліції. 11 червня 1982 року суддя-слідчий м. Тулузи видав цим офіцерам наказ провести розслідування справи, і вони одразу прослухали запис телефонної розмови, про яку йдеться, відтворили її в друкованій формі й додали до тексту доповіді, яку було підготовлено в ніч на 18 червня; ориґінал плівки залишився в жандармерії в запечатаному пакеті.

10. На світанку 18 червня жандарми заарештували п. Круслена у Террйо вдома і взяли його під варту у зв'язку зі справою Барона.

Приблизно опівдні того самого дня поліція (яка вже допитувала його 15 червня і години через чотири звільнила) допитала його стосовно справи магазину «Жерб д'Ор» і — десь наступного дня — йому, разом з п. Террйо і таким собі Патріком Антуаном (Patrick Antoine), було висунуто обвинувачення у вбивстві, крадіжці за обтяжувальних обставин і спробі крадіжки за обтяжувальних обставин. 25 жовтня 1982 року суддя-слідчий м. Тулузи провів очну ставку цих трьох осіб, під час якої було прослухано, після розкриття пакета, згаданий вище запис у повному обсязі, включно з розмовою ввечері 17 червня.

Пан Круслен прореаґував так само, як і при допиті в поліції 18 червня: він наполягав на своїй невинуватості й заперечував — стосовно цієї розмови, але не стосовно інших, — що це був його голос. А п. Террйо при цьому сказав, що він не впізнав голосу, хоча раніше він ідентифікував його.

Плівку іще раз запечатали в пакет, знову в присутності осіб, яким було висунуто обвинувачення. Заявник відмовився підписати як доповідь, так і бланк із засвідченням опечатування.

Згодом він звернувся з проханням провести експертизу запису, і суддя-слідчий задовольнив прохання наказом від 10 лютого 1983 року. Однак у своїй доповіді від 8 червня 1983 року троє призначених експертів заявили, що вони можуть «з 80-відсотковою певністю» стверджувати, що голос, який вони піддали аналізу, справді належить п. Круслену.

11. Заявник звернувся до обвинувальної палати (chambre d'accusation) Тулузького апеляційного суду, до якого справу було відправлено після закінчення судового розслідування, з проханням визнати запис, що був предметом спору, неприйнятним доказом, оскільки його було зроблено у зв'язку з провадженням, яке, як він доводив, стосувалося не його, а справи Барона.

16 квітня 1985 року обвинувальна палата відхилила його заяву, зазначивши таке:

«... хоча перехоплення телефонних розмов здійснювалося за наказом судді-слідчого виправного суду м. Сен-Ґоден у зв'язку з іншим провадженням, фактом залишається те, що ані стаття 11 [яка встановлює принцип конфіденційності судових розслідувань], ані статті R.155 та R.156 Кримінально-процесуального кодексу не забороняють суддям приймати рішення про долучення до кримінального провадження доказів з інших проваджень, які можуть допомогти їм у встановленні істини. Єдина умова при цьому — і в цій справі її було виконано — та, що такі докази додаються в рамках змагальної процедури і сторони ознайомлюються з ними, щоб мати змогу подати відповідні зауваження...»

Прийняти таке рішення обвинувальну палату, очевидно, спонукали прецедентні рішення кримінальної палати Касаційного суду, прийняті стосовно інших слідчих заходів і які за аналогією поширюються на сферу телефонного прослуховування (див., наприклад, Bulletin (Bull.) № 86 від 11 березня 1964 р.; Bull. № 21 від 13 січня 1970 р.; Bull. № 480 від 19 грудня 1973 р.; Bull. № 186 та № 345 від 26 травня та 30 листопада 1976 р.; Bull. № 91 та № 256 від 16 березня та 2 жовтня 1981 р.).

Тим самим рішенням обвинувальна палата доручила суду присяжних департаменту Верхня Ґаронна розглянути справу п. Круслена та інших чотирьох осіб, зокрема п. Террйо та п. Антуана, у зв'язку з обвинуваченнями в пособництві та співучасті у вбивстві, крадіжці за обтяжувальних обставин і спробі крадіжки за обтяжувальних обставин.

12. Заявник звернувся до Касаційного суду з апеляцією з питань права. У другій із п'яти наведених ним підстав для апеляції він посилався на статтю 8 Конвенції. Він критикував обвинувальну палату Тулузького апеляційного суду за «відмову визнати неприйнятність доказів, отриманих за допомогою телефонного прослуховування, яке здійснювалося у зв'язку з іншим провадженням;

тимчасом втручання державних органів влади в особисте і сімейне життя особи, в її житло і таємницю кореспонденції виправдане лише у випадках, коли необхідно запобігти злочинам у демократичному суспільстві і коли воно здійснюється відповідно до закону, який задовольняє такі дві вимоги: він має бути настільки якісним, щоб завдяки його досить чітким формулюванням громадяни могли належно розуміти обставини та умови, за яких державні органи уповноважуються вдаватися до таємного і потенційно небезпечного втручання у право на повагу до приватного життя та кореспонденції; він також повинен визначати межі і характер здійснення такого повноваження з достатньою чіткістю, що забезпечувало б особі достатній захист від свавільного втручання; цим вимогам не відповідає жодне положення французького законодавства, і особливо стаття 81 Кримінально-процесуального кодексу».

У своїх додаткових підставах для позову від 11 червня 1985 року (с. 5–8) представник п. Круслена посилався на прецедентні рішення Європейського суду з прав людини, як на ті, що стосуються телефонного прослуховування (рішення у справі Класса та інших (Klass and Others) від 6 вересня 1978 року та рішення у справі Малоуна (Malone) від 2 серпня 1984 року, серія A, № 28 і 82), так і щодо інших питань (рішення у справі Ґолдера (Golder) від 21 лютого 1975 року, рішення у справі газети «Санді Таймс» (Sunday Times) від 26 квітня 1979 року та рішення у справі Сільвера та інших (Silver and Others) від 25 березня 1983 року, серія A, № 18, 30 і 61).

Кримінальна палата Касаційного суду відхилила цю апеляцію рішенням від 23 липня 1985 року. Щодо питання, яке розглядається, вона навела такі підстави для свого рішення:

«...

При вивченні доказів виявлено, що магнітофонний запис телефонних розмов, зроблений з телефону Террйо, було долучено до матеріалів розслідування вбивства, що проводилося в той час суддею-слідчим м. Тулузи після смерті Анрі Пера від рук невідомої особи чи осіб; цей запис було зроблено згідно з наказом, виданим суддею-слідчим в Сен-Ґодені у зв'язку з розслідуванням іншого вбивства, так само вчиненого невідомою особою чи особами; офіцери судової поліції зробили цей запис, діючи за наказом судді-слідчого м. Тулузи, саме через важливість такого запису для розслідування смерті Пера;

Зміст записаних розмов було доведено до відома низки осіб, яких це стосувалося, зокрема Круслена, від якого вимагали відповідних пояснень як під час розслідування, що проводилося згідно з наказом судді-слідчого, так і після висунення проти нього обвинувачень; крім того, аналіз магнітофонного запису експертом, звіт якого згодом було долучено до доказів, було здійснено згідно з рішенням судді-слідчого, прийнятим на законних підставах;

Виходячи з цього, немає підстав для оскарження відмови обвинувальної палати визнати неприйнятними докази, отримані за допомогою телефонного прослуховування, яке здійснювалося у зв'язку з іншим провадженням;

По-перше, не існує законодавчого положення, яке забороняє долучати до кримінального провадження докази, отримані в інших провадженнях і які можуть допомогти суддям встановити істину; єдиною умовою є те, що такі докази мають додаватися із додержанням принципу змагальності — що й мало місце в цій справі, в якій такі документи було надано сторонам для коментування;

По-друге, зі статей 81 та 151 Кримінально-процесуального кодексу та загальних принципів кримінальної процедури випливає, зокрема, що телефонне прослуховування може здійснюватися за наказом судді-слідчого, який видає на це санкцію лише тоді, коли існує презумпція, що було вчинено певний злочин, у зв'язку з яким розпочато слідство, проводити яке доручено судді і яке не може бути спрямоване, про всякий випадок, проти цілої категорії злочинів, — це перше; і друге — санкціоноване прослуховування має здійснюватися під наглядом судді-слідчого, без будь-яких хитрощів чи вивертів і таким чином, щоб не зашкодити здійсненню прав сторони захисту;

Ці положення, які реґулюють застосування телефонного прослуховування суддею-слідчим і порушення яких у цій справі доведено не було, задовольняють вимоги статті 8 Конвенції про захист прав людини та основних свобод;

...» (Bull. № 275, с. 713-715).

13. Із матеріалів справи випливає, що запис телефонної розмови від 17 червня 1982 року був вирішальним доказом у провадженні проти заявника. Це провадження закінчилося 28 листопада 1986 року винесенням рішення в суді присяжних Верхньої Ґаронни. Пана Круслена було визнано невинуватим у вбивстві, але засуджено до п'ятнадцяти років ув'язнення за збройний розбій; його апеляцію до Касаційного суду було відхилено 28 жовтня 1987 року. Як видно, він завжди наполягав на своїй невинуватості.

14. У справі Барона обвинувальна палата Тулузького апеляційного суду так само передала справу заявника, а також п. Антуана і такого собі Шарля Кроса (Charles Croce) 2 червня 1987 року на розгляд суду присяжних Верхньої Ґаронни. На судовому розгляді він також стверджував, що докази, отримані при телефонному прослуховуванні з 15 до 17 червня 1982 року, неприйнятні; 4 листопада 1987 року кримінальна палата Касаційного суду відхилила цю заяву, посилаючись на такі самі, mutatis mutandis, підстави, що були наведені в її зазначеному вище рішенні від 23 липня 1985 року (див. пункт 12 вище — Recueil Dalloz Sirey (DS), 1988 р., стислий виклад, с. 195). 2 грудня 1988 року суд присяжних засудив заявника на довічне ув'язнення за умисне вбивство; заявник подав апеляцію з питань права, але 6 листопада 1989 року її відхилила кримінальна палата Касаційного суду.

Однак скарги, які він подав до Комісії, стосувалися виключно телефонного прослуховування, результати якого було використано у справі ювелірного магазину «Жерб д'Ор».

II. ВІДПОВІДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРЕЦЕДЕНТНА ПРАКТИКА

15. Французьке кримінальне законодавство встановлює принцип, за яким будь-який доказ є прийнятним: «якщо закон не передбачає іншого, будь-який доказ є прийнятним для обґрунтування кримінального обвинувачення...» (стаття 427 Кримінально-процесуального кодексу).

Немає жодного законодавчого положення, яке цілком конкретно уповноважувало б суддю-слідчого здійснювати телефонне прослуховування, чи видавати наказ про його здійснення, або проводити чи видавати наказ про фактичне проведення різних заходів, які, з іншого боку, застосовуються повсюдно, — наприклад, фотографування, зняття відбитків пальців, стеження, спостереження, реквізиція, очна ставка зі свідками та відтворення картини злочину. Проте Кримінально-процесуальний кодекс містить конкретні положення, які надають такому судді право вживати низку інших заходів, таких, як запобіжне ув'язнення, конфіскація майна та обшуки, і умови цих заходів докладно вреґульовані.

16. Керуючись старим Кримінально-процесуальним кодексом, Касаційний суд уже визнав неправомірним застосування суддею-слідчим прослуховування телефонних розмов, принаймні за обставин, які, на погляд суду, свідчать про «недобросовісність» судді або поліції, що не сумісно з нормами кримінальної процедури та ґарантіями, обов'язковими для забезпечення прав сторони захисту (рішення об'єднаних палат від 31 січня 1888 року у справі «Прокуратура проти Віньйо» (ministиre public c. Vigneau), Dalloz 1888, судова практика, с. 73–74; рішення кримінальної палати від 12 червня 1952 року у справі Ембера (Imbert), Bull. № 153, с. 258–260; рішення цивільної палати (друга секція) від 18 березня 1955 року у справі «Подружжя Жоліво проти подружжя Любрано та інших» (йpoux Jolivot c. йpoux Lubrano et autres), DS 1955, судова практика, с. 573–574, та Gazette du Palais (GP)1955, судова практика, с. 249). З іншого боку, деякі суди першої інстанції виявили певне бажання визнати, що таке телефонне прослуховування є законним, якщо не було будь-якого «провокування до вчинення кримінальної дії» чи «провокації»; вони виходили з положень статті 90 колишнього Кодексу (рішення кримінального суду м. Сен (Seine) (десята палата) від 13 лютого 1957 року у справі «Прокуратура проти Х» (ministиre public contre X), GP 1957, судова практика, с. 309–310).

17. Від 1958 року, коли Кримінально-процесуальний кодекс набув чинності, суди застосовували у цьому відношенні, зокрема, статті 81, 151 та 152, в яких сказано:

Стаття 81

(перший, четвертий і п'ятий пункти)

«Суддя-слідчий вживає, відповідно до закону, всіх слідчих заходів, які він вважає потрібними для встановлення істини.

...

Якщо суддя-слідчий не в змозі вжити всіх слідчих заходів сам, він може видати наказ посадовим особам судової поліції (officiers de police judiciaire), доручивши їм провести всі слідчі дії, за умовами і залежно від застережень, які містяться в статтях 151 та 152.

Суддя-слідчий повинен перевірити достовірність зібраної таким чином інформації.

...»

Стаття 151

(у редакції, чинній на той час)

«Суддя-слідчий може видати наказ, зажадавши від будь-якого судді свого суду, судді будь-якого районного суду, який належить до територіальної юрисдикції цього суду, будь-якої посадової особи судової поліції (officier de police judiciaire), який виконує обов'язки в цій юрисдикції, чи будь-якого судді-слідчого вжити слідчих заходів, які, на його погляд, мають бути вжиті тоді, коли діє їхня відповідна юрисдикція.

У такому наказі має бути зазначено характер злочину, якого стосується це провадження. Він має бути датований і підписаний суддею, який його видає, та скріплений його печаткою.

Наказ може стосуватися лише слідчих заходів, безпосередньо пов'язаних з кримінальним переслідуванням злочину, якого стосується провадження.

...»

Стаття 152

«Судді чи посадові особи судової поліції, яких стосується наказ, мають здійснити, у межах цього наказу, всі повноваження судді-слідчого.

...»

18. Законом від 17 липня 1970 року до Цивільного кодексу було додано статтю 9, яка ґарантує кожному «право на повагу до його приватного життя». Також додано статтю 368 до Кримінального кодексу, згідно з якою:

«Кожен, хто свідомо чи навмисно втручається у приватне життя інших:

1) прослуховуючи, записуючи або передаючи за допомогою будь-якого пристрою розмову особи на приватній території без згоди цієї особи;

2) ...

підлягає покаранню ув'язненням не менш як на два місяці і не більше ніж один рік та штрафом... або застосовується лише одне з цих покарань».

Під час підготовчої роботи один із заступників голови Комітету законодавчих актів Національних Зборів, п. Ціммерманн (Zimmermann), зажадав «певних ґарантій», що цей закон «не перешкоджатиме судді-слідчому видавати, суворо в рамках закону, накази про прослуховування телефонних розмов, безумовно, без використання будь-якого спонукального фактора і з дотриманням усіх правових процедур» (Journal officiel, National Assembly, провадження 1970 р., с. 2074). Міністр юстиції, п. Рене Плеван (Renй Pleven), відповів: «...немає сумніву, що це перешкоджатиме здійсненню повноважень суддею-слідчим, який насправді уповноважений, за визначених законом умов, видавати наказ про прослуховування»; трохи пізніше він додав: «Коли службова особа прослуховує телефон, вона може робити це лише на законних підставах, маючи санкцію судового органу чи діючи за вказівкою міністра» (див. там само, с. 2075). Тому обидві палати парламенту затвердили законопроект без внесення до нього відповідної поправки.

19. У статті 41 Кодексу поштової і телекомунікаційної служби говориться, що коли будь-який державний службовець чи будь-яка особа, уповноважена допомагати виконанню відповідних службових обов'язків, порушує таємницю кореспонденції, яка довіряється службі телекомунікаційного зв'язку, то він (вона) підлягає покаранню, передбаченому статтею 187 Кримінального кодексу, — штрафу, ув'язненню і тимчасовому позбавленню права перебувати на державній службі. У статті 42 сказано, що коли будь-яка особа, без дозволу відправника чи одержувача кореспонденції, розголошує, опубліковує чи використовує зміст кореспонденції, переданої через радіо- чи телеефір або телефоном, то вона підлягає покаранню, передбаченому статтею 378 Кримінального кодексу (щодо професійної конфіденційності), — штрафу або ув'язненню.

Однак Загальна інструкція № 500-78 з телефонної служби — для посадових осіб поштових і телекомунікаційних органів — містить такі положення, що наводяться з поправками, внесеними в 1964 році (стаття 24 частини ІІІ):

«Начальники поштових відділень та їхні заступники повинні виконувати будь-які запити стосовно ... перехоплення відповідними органами дзвінків на певний телефон чи з нього, [коли ці запити] зроблені:

1. Суддею-слідчим (статті 81, 92 і 94 Кримінально-процесуального кодексу) чи будь-яким суддею або посадовою особою судової поліції (officier de police judiciaire), якій видано судовий наказ (стаття 152);

...»

Загальну інструкцію було опубліковано в офіційному бюлетені Міністерства поштової і телекомунікаційної служби, і Уряд назвав її «виконавчим розпорядженням».

20. Помітне зростання різних видів серйозних злочинів — широкомасштабних крадіжок і пограбувань, тероризму, торгівлі наркотиками — очевидно, призвело у Франції до значного збільшення кількості випадків, коли судді-слідчі вдаються до телефонного прослуховування. Внаслідок цього суди вже виносять набагато більше рішень з цього приводу, ніж у минулому; прослуховування телефонних розмов не визнане незаконним само по собі, хоча суди в деяких справах виявили до нього своє неґативне ставлення (Паризький апеляційний суд, рішення дев'ятої кримінальної палати від 28 березня 1960 року у справі Кані і Розембаума (Cany et Rozenbaum), GP 1960, судова практика, с. 253–254).

Рішення, на які, звертаючись до Суду, посилалися Уряд, Комісія і заявник або з якими Суд ознайомився за допомогою власних засобів, здебільшого свіжіші, ніж факти цієї справи (червень 1982 року). Ці рішення поступово наводять низку пояснень. Вони не всі випливають із рішень Касаційного суду і не встановлюють сукупності єдиних принципів прецедентної практики, оскільки ці рішення чи мотивувальна частина деяких із них залишаються єдиними у своєму роді. Їх можна підсумувати таким чином.

a) Статті 81 і 151 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 17 вище) уповноважують суддів-слідчих — і лише їх, якщо йдеться про судове розслідування — здійснювати телефонне прослуховування або, що на практиці відбувається набагато частіше, видавати відповідний наказ посадовій особі судової поліції (officier de police judiciaire) у контексті статті 16 (див., зокрема, рішення кримінальної палати Касаційного суду від 9 жовтня 1980 року у справі Турне (Tournet), Bull. № 255, с. 662–664; від 24 квітня 1984 року у справі Перйо, Ювіґа та інших (Peureux, Huvig et autre), DS 1986, судова практика, с. 125-128; рішення від 23 квітня 1985 року — див. пункт 12 вище; від 4 листопада 1987 року — див. пункт 14 вище; від 15 лютого 1988 року у справі Шредера (Schroeder) і від 15 березня 1988 року у справі Арфі (Arfi), Bull. № 128, с. 327–335). Телефонне прослуховування є «слідчим заходом», який іноді може бути «корисним для встановлення істини». Його можна порівняти з виїмкою листів чи телеграм (див., зокрема, рішення кримінальної палати апеляційного суду в справі Пуатьє (Poitiers) від 7 січня 1960 року, у справі Манше (Manchet), Juris-Classeur pйriodique (JCP)1960, судова практика, № 11599, та рішення кримінальної палати Паризького апеляційного суду від 27 червня 1984 року у справі F. та інших (F. et autre), DS 1985, судова практика, с. 93–96) і воно так само не суперечить статті 368 Кримінального кодексу, якщо взяти до уваги законодавчу історію та принцип, за яким будь-який доказ є прийнятним (див. пункти 15 і 18 вище та рішення Страсбурзького суду загальної юрисдикції від 15 лютого 1983 року у справі S. та інших (S. et autres), не опубліковане; рішення Кольмарського (Colmar) апеляційного суду від 9 березня 1984 року у справі Шальвіньяка та інших (Chalvignac et autre), не опубліковане, але Уряд посилався на нього на слуханні в Комісії 6 травня 1988 року; згадане вище рішення обвинувальної палати Паризького апеляційного суду від 27 червня 1984 року та рішення від 31 жовтня 1984 року у справі Лі Сью Ланґа та інших (Li Siu Lung et autres), GP 1985, стислий виклад, с. 94–95).

b) Суддя-слідчий може видати лише такий наказ, «який передбачає існування презумпції, що було вчинено певний злочин, у зв'язку з чим було розпочате слідство, за проведення якого він доповідає і яке не може бути спрямоване, «про всякий випадок», проти цілої категорії злочинів; це випливає не лише зі статей 81 та 151 (другий та третій пункти) Кримінально-процесуального кодексу, а й «із загальних принципів кримінального провадження» (див., зокрема, зазначені вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року та 15 березня 1988 року).

Очевидним фактом є те, що французькі суди ніколи не визнавали, що телефонне прослуховування має законні підстави лише тоді, коли злочини, які розслідуються, мають певний ступінь тяжкості або коли суддя-слідчий визначив його максимальну тривалість.

c) «У межах» виданого йому «наказу», — якщо необхідно — факсом (рішення кримінальної палати апеляційного суду від 18 листопада 1988 року у справі «Лесен та інші» (Lecesne et autres), DS 1989, стислий виклад, с. 394), — посадова особа судової поліції здійснює «всі повноваження судді-слідчого» (стаття 152 Кримінально-процесуального кодексу). Він здійснює їх під контролем судді-слідчого, який, згідно з п'ятим пунктом статті 81, повинен «перевіряти достовірність зібраної ... інформації» (див., зокрема, згадані вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року та від 15 березня 1988 року).

Цей наказ, очевидно, іноді набуває форми загального делеґування повноважень, включаючи — без зазначення цього в прямій формі — повноваження прослуховувати телефони (згадані вище рішення цивільної палати Касаційного суду від 18 березня 1955 року та Паризького апеляційного суду від 28 березня 1960 року).

d) Співробітник поліції у жодному випадку не може прослуховувати телефони з власної ініціативи, без наказу, наприклад, під час попереднього слідства, яке передує судовому розслідуванню (див., зокрема, рішення кримінальної палати Касаційного суду від 13 червня 1989 року у справі Дер'яна (Derrien) та від 19 червня 1989 року у справі Ґрайо (Grayo), Bull. № 254, с. 635-637, та № 261, с. 648-651; рішення пленарного суду від 24 листопада 1989 року у справі Дер'яна, DS 1990, с. 34, та JCP 1990, судова практика, № 21418, з поданням генерального адвоката п. Еміля Робера (Emile Robert).

e) Телефонне прослуховування не повинне супроводжуватися «будь-якими хитрощами чи вивертами» (див., зокрема, згадані вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року та 15 березня 1988 року), при недотриманні цього інформація, зібрана таким чином, має бути або знищена, або вилучена з матеріалів справи (згадані вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 13 і 19 червня 1989 року).

f) Телефонне прослуховування також має здійснюватися «таким чином, щоб не зашкодити здійсненню прав сторони захисту» (див., зокрема, згадані вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 9 жовтня 1980 року, 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року, 15 березня 1988 року та 19 червня 1989 року). Зокрема, мають поважатися стосунки між підозрюваним чи обвинуваченою особою та адвокатом, як має поважатися у більш загальному сенсі обов'язок адвоката забезпечувати професійну конфіденційність, принаймні коли він не виступає в будь-якій іншій ролі (рішення обвинувальної палати апеляційного суду м. Екс-ан-Прованс (Aix-en-Provence) від 16 червня 1982 року та 2 лютого 1983 року у справі Саджі Аму та інших (Sadji Hamou et autres), GP 1982, судова практика, с. 645–649, і GP 1983, судова практика, с. 313–315; згадані вище рішення обвинувальної палати Паризького апеляційного суду від 27 червня 1984 року).

g) Із цим застереженням дозволяється прослуховувати телефонні повідомлення, які надходять обвинуваченій особі чи виходять від неї (згадані вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 9 жовтня 1980 року та 24 квітня 1984 року) або телефонні розмови особи, яку лише підозрюють, такої, як п. Террйо в цій справі (див. пункт 9 вище, а також згадані вище рішення Страсбурзького виправного суду від 15 лютого 1983 року, рішення Кольмарського апеляційного суду від 9 березня 1984 року та рішення обвинувальної палати Паризького апеляційного суду від 27 червня 1984 року), чи навіть третьої сторони, такої, як свідок, незважаючи на існування підстав вважати, що він володіє інформацією стосовно злочинців чи обставин злочину (див., зокрема, згадане вище рішення апеляційного суду м. Екс-ан-Прованс від 16 червня 1982 року).

h) Розмова з вуличного телефонного апарату може прослуховуватися (рішення десятої палати кримінального суду м. Сен від 30 жовтня 1964 року у справі «Державна скарбницята "Сосьєте де курс" проти L. та інших (Trйsor public et Sociйtй de courses c. L. et autres), DS 1965, судова практика, с. 423–424), так само як і розмова з приватного телефону, незалежно від того, чи відводиться електричний струм до підслуховувального апарата (згадане вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 13 червня 1989 року та рішення пленарного суду від 24 листопада 1989 року).

i) Посадова особа судової поліції контролює запис на магнітофонну плівку чи касету та відтворення в друкованій формі, не здійснюючи ці операції особисто; коли настає час вибрати витяги для подання на «розгляд суду», саме цей посадовець має визначити, «за які слова дана особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності». Він виконує ці обов'язки «на свою власну відповідальність та під наглядом судді-слідчого» (згадане вище рішення Страсбурзького виправного суду від 15 лютого 1983 року, затверджене Кольмарським апеляційним судом 9 березня 1984 року; згадане вище рішення Паризького апеляційного суду від 27 червня 1984 року).

j) Ориґінали плівок — які в цій справі були опечатані в пакеті (див. пункти 8–9 вище) — є «речовими доказами», а не «документами слідства», і мають вагу непрямих доказів; їхній зміст відтворюється в друкованій формі, щоб матеріалізувати їх, що уможливлює їх перевірку (рішення кримінальної палати Касаційного суду від 28 квітня 1987 року у справі Альєї (Allieis), Bull. № 173, с. 462-467).

k) Якщо відтворення в друкованій формі стикається з проблемою перекладу французькою мовою, то стаття 156 Кримінально-процесуального кодексу і наступні після неї статті, які стосуються експертних висновків, не застосовуються при призначенні і виконанні роботи перекладачем (рішення кримінальної палати Касаційного суду від 6 вересня 1988 року у справі Фекарі (Fekari), Bull. № 317, с. 861-862 (витяги), та від 18 грудня 1989 року у справі М. та інших (M. et autres), ще не опубліковане).

l) Немає законодавчого положення, яке забороняло б долучення до матеріалів кримінальної справи доказів, отриманих в інших провадженнях, наприклад, плівок і документів з надрукованим змістом плівок, якщо вони можуть «допомогти суддям встановити істину», але за умови, що такі докази долучаються з дотриманням принципу змагальності судового процесу (рішення обвинувальної палати Тулузького апеляційного суду від 16 квітня 1985 року — див. пункт 11 вище; рішення кримінальної палати Касаційного суду від 23 липня 1985 року — див. пункт 12 вище; згадане вище рішення від 6 вересня 1988 року).

m) Сторона захисту повинна мати змогу перевірити документи, які містять надруковані записи плівок, прослухати записи з ориґіналів цих плівок, спростовувати їхню автентичність під час судового розслідування і пізніше — під час судового розгляду, а також може звертатися з проханням про вжиття будь-яких слідчих заходів — таких, як проведення експертизи, як це мало місце в цій справі (див. пункт 10 в кінці), — стосовно їхнього змісту та обставин, за яких вони були зроблені (див., зокрема, рішення кримінальної палати Касаційного суду від 23 липня 1985 року — див. пункт 12 вище; рішення від 16 липня 1986 року у справі Ілуза (Illouz), не опубліковане; а також згадане вище рішення від 28 квітня 1987 року у справі Альєї).

n) Так само як суддя-слідчий контролює посадову особу судової поліції, так і обвинувальна палата контролює суддю-слідчого, і суддя, як і державний обвинувач, може звернутися до обвинувальної палати згідно зі статтею 171 Кримінально-процесуального кодексу.

Суди першої інстанції, апеляційні суди та Касаційний суд можуть стикатися з необхідністю розгляду заперечень (відводів) або підстав апеляції — залежно від обставин, — які здебільшого подаються підсудними, але іноді й стороною обвинувачення (згадані вище рішення Касаційного суду від 19 червня та 24 листопада 1989 року), котрі посилаються при цьому на невиконання коротко зазначених вище вимог чи інших норм, які, на думку цих сторін, є застосовними. Однак таке невиконання не означатиме автоматичного скасування результатів провадження як такого, в якому можна було б визнати помилку апеляційного суду, якщо він не розглянув їх з власної ініціативи; вони лише завдають шкоди правам сторони захисту (рішення кримінальної палати Касаційного суду від 11 грудня 1989 року у справі Такруні (Takrouni), ще не опубліковане).

21. Принаймні з 1981 року сторони дедалі частіше посилаються на статтю 8 Конвенції і дедалі рідше — на статтю 6 (рішення кримінальної палати Касаційного суду від 23 квітня 1981 року у справі Пелеґрена та інших (Pellegrin et autres), Bull. № 117, с. 328–335, та від 21 листопада 1988 року, у справі S. та інших), обґрунтовуючи свої скарги на прослуховування телефонних розмов; іноді, як було в цій справі (див. пункт 12 вище), вони посилаються на прецедентну практику Європейського суду з прав людини.

До цього часу французькі суди визнали несумісним із пунктом 2 статті 8 (неможливість втручання інакше ніж «згідно із законом») або з національним правом у найточнішому сенсі лише прослуховування телефонних розмов, яке здійснювалося без наказу, під час поліційного розслідування (див., зокрема, згадані вище рішення Касаційного суду від 13 червня та 24 листопада 1989 року), або за непояснених обставин (див., зокрема, згадане вище рішення Касаційного суду від 19 червня 1989 року), або на порушення прав сторони захисту (згадане вище рішення обвинувальної палати Паризького апеляційного суду від 31 жовтня 1984 року). У всіх інших справах суди або визнавали відсутність порушення (згадані вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 24 квітня 1984 року, 23 липня 1985 року, 16 липня 1986 року, 28 квітня 1987 року, 4 листопада 1987 року, 15 лютого 1988 року, 15 березня 1988 року, 6 вересня 1988 року та 18 грудня 1989 року, а також рішення від 16 листопада 1988 року у справі S. та інших, неопубліковане, та згадані вище рішення від 15 лютого 1983 року Страсбурзького суду, рішення від 9 березня 1984 року Кольмарського суду та від 27 червня 1984 року Паризького суду), або також на різних підставах визнавали заяву неприйнятною (згадані вище рішення кримінальної палати Касаційного суду від 23 квітня 1981 року, 21 листопада 1988 року та від 11 грудня 1989 року, а також неопубліковані рішення від 24 травня 1983 року, у справі S. та інших; від 23 травня 1985 року, у справі Y. H. W.; рішення від 17 лютого 1986 року, у справі H.; рішення від 4 листопада 1986 року, у справі J.; та рішення від 5 лютого 1990 року у справі B. та інших (B. et autres)).

22. Хоча не існує єдиної академічної думки стосовно того, чи відповідає телефонне прослуховування, що здійснюється у Франції — за наказами суддів-слідчих чи інших осіб, — національним та міжнародним правовим нормам, які є чинними в країні, усі, видається, одностайно погоджуються з тим, що доцільною і необхідною була б спроба парламенту розв'язати цю проблему на взірець того, як це зробили чимало інших держав (див., зокрема, Ґаєтан ді Маріно (Gaлtan di Marino), коментар до рішення у справі Турне (Tournet) від 9 жовтня 1980 року (Касаційний суд), JCP 1981, судова практика, № 19578; Альбер Шаван (Albert Chavanne), «Les rйsultats de l'audio-surveillance comme preuve pйnale» («Оперативний аудіозапис як доказ у кримінальній справі»), Revue internationale de droit comparй (міжнародний часопис порівняльного права), 1986 р., с. 752–753 та 755; Жерар Коен-Жонатан (Gйrard Cohen-Jonathan), «Les йcoutes tйlйphoniques» («Прослуховування телефонних розмов»), дослідження на честь Жерара Й. Віарди (Gйrard J. Wiarda), 1988 р., с. 104; Жан Прадель (Jean Pradel), «Ecoutes tйlйphoniques et Convention europйenne des Droits de l'Homme»Прослуховування телефонних розмов та Європейська конвенція з прав людини»), DS 1990, хроніка, с. 17–20). У липні 1981 року Уряд створив робочу групу, яку очолив п. Робер Шмелк (Robert Schmelck), який тоді був головою Касаційного суду. До групи увійшли сенатори, члени парламенту, що належать до різних політичних фракцій, судді, університетські викладачі, старші державні службовці та баристер. 25 червня 1982 року група подала звіт, але він залишився конфіденційним, а законопроект досі не подано на розгляд.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

23. У Комісії, до якої п. Круслен звернувся 16 жовтня 1985 року (заява № 11801/85), він скаржився, посилаючись лише на одну підставу: він стверджував, що перехоплення і запис його телефонної розмови 17 червня 1982 року становили порушення статті 8 Конвенції.

Комісія оголосила заяву прийнятною 6 травня 1988 року. У своїй доповіді від 14 грудня 1988 року (підготовленій відповідно до статті 31) вона висловила думку, десятьма голосами проти двох, що справді було порушено статтю 8. Повний текст думки Комісії та окремої думки, що міститься у доповіді, наведено в додатку до цього рішення***.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

24. На слуханні до Суду надійшло прохання:

a) уповноваженої особи Уряду — «визнати, що порушення статті 8 Конвенції в цій справі не було»;

b) представника Комісії — «ухвалити висновок про порушення статті 8 у цій справі»; та

c) представника заявника — «визнати у цій справі порушення з боку Уряду Франції».

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8

25. Пан Круслен стверджував, що в цій справі було порушено статтю 8, в якій сказано:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної i громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав i свобод інших осіб».

Уряд оспорював це подання, а Комісія погодилася з поданням по суті.

26. Хоча прослуховування здійснювалося на телефонній лінії п. Террйо, поліція зрештою перехопила і записала кілька розмов заявника, і одна з них стала підставою для порушення судового провадження проти нього (див. пункти 9-10 вище). Отже, прослуховування телефонних розмов становило «втручання з боку державного органу» у здійснення права заявника на повагу до таємниці «кореспонденції» та «приватного життя» (див. рішення у справі Класса та інших від 8 вересня 1978 року, серія A, № 28, с. 21, п. 41, та в справі Мелоуна від 2 серпня 1984 року, серія A, № 82, с. 30, п. 64). Уряд цього не заперечував.

Таке втручання є порушенням статті 8, якщо воно не здійснене інакше ніж «згідно із законом», не ставить однієї чи кількох законних цілей, наведених у пункті 2, а також не є «необхідним у демократичному суспільстві» для їх досягнення.

A. «Згідно із законом»

27. Словосполучення «згідно із законом», у контексті пункту 2 статті 8, вимагає насамперед, щоб захід, який розглядається, мав певні підстави в національному праві; воно також передбачає певну якість такого закону, вимагаючи, щоб він був доступний для даної особи і вона також могла передбачити наслідки його застосування до неї та щоб закон не суперечив принципові верховенства права.

1. Чи були правові підстави у французькому праві

28. Предметом спору в Комісії та Суді було питання стосовно того, чи було задоволено в цій справі першу умову.

Заявник стверджував, що не задоволено. За його словами, стаття 368 Кримінального кодексу встановлює принципову заборону на прослуховування телефону (див. пункт 18 вище). Вона має пріоритетне значення перед статтею 81 Кримінально-процесуального кодексу, яка прямо не передбачає дозволу на телефонне прослуховування і вимагає від судді-слідчого діяти «відповідно до закону», — а отже, зокрема й відповідно до статті 368 Кримінального кодексу, коли він санкціонує вжиття будь-яких заходів, «потрібних для встановлення істини» (див. пункт 17 вище). Він також додав, що статті 151 та 152 (див. там само) нічого при цьому не міняють, оскільки суддя-слідчий не може делеґувати посадовим особам судової поліції повноваження, яких він сам не має. Представник Комісії погодився з останнім арґументом.

Згідно з поданням Уряду, між статтею 368 Кримінального кодексу та статтею 81 Кримінально-процесуального кодексу немає жодної суперечності, принаймні якщо зважити на історію складання статті 368 (див. пункт 18 вище). Уряд стверджував, що Кримінально-процесуальний кодекс не містить вичерпного списку слідчих дій, до яких може вдатися суддя-слідчий; такі звичайні заходи, як, наприклад, фотографування, зняття відбитків пальців, зовнішнє стеження, спостереження, виїмка, очна ставка зі свідками та відтворення картини злочину, в ньому також не згадуються (див. пункт 15 вище). Положення, які були додані до статті 81 статтями 151–152, набули подальшого розвитку в національному прецедентному праві (пункти 17 і 20–21 вище). Під терміном «закон» у пункті 2 статті 8 Конвенції мається на увазі чинний закон у конкретній правовій системі, а в даному випадку — сукупність писаного права (по суті, це статті 81, 151 та 152 Кримінально-процесуального кодексу) та судової практики, що тлумачить це право.

Представник Комісії вважав, що у випадку континентальних країн, зокрема Франції, лише субстантивний нормативно-правовий припис загального застосування — незалежно від того, чи ухвалив його парламент, — може являти собою «закон» для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції. Як відомо, Суд уже визнав, що «термін «закон» у словосполученні «встановлено законом» означає не лише законодавчий, тобто писаний, акт, а й неписане право» (див. рішення у справі «Санді Таймс» від 26 квітня 1979 року, серія A, № 30, с. 30, п. 47; у справі Даджена (Dudgeon) від 22 жовтня 1981 року, серія A, № 45, с. 19, п. 44; та у справі Чаппелла (Chappell) від 30 березня 1989 року, серія A, № 152, с. 22, п. 52), але в цих випадках Суд, як стверджував представник Комісії, мав на увазі лише систему норм загального права. Однак ця система докорінним чином відрізняється, зокрема, від французької системи. В останній судова практика, безперечно, була дуже важливим джерелом права, але допоміжним, тимчасом як під «законом» Конвенція має на увазі основне джерело права.

29. Як Уряд і представник Комісії, Суд зазначає передусім, що саме національні органи, особливо суди, мають тлумачити і застосовувати національне право (див., серед багатьох інших прецедентів, згадане вище рішення у справі Мелоуна, серія A, № 82, с. 36, п. 79, та рішення у справі Ерікссона (Eriksson) від 22 червня 1989 року, серія A, № 156, с. 25, п. 62). Отже, завдання Суду не полягає в тому, щоб висловлювати протилежну думку стосовно відповідності телефонного прослуховування, здійсненого за наказом судді-слідчого, до статті 368 Кримінального кодексу. Уже протягом багатьох років суди — і зокрема Касаційний суд — розглядали статті 81, 151 та 152 Кримінально-процесуального кодексу як правову підставу для прослуховування телефонних розмов посадовою особою судової поліції (officier de police judiciaire) за наказом, виданим суддею-слідчим.

Не можна не враховувати відповідні усталені норми судової практики. Під терміном «закон» у пункті 2 статті 8 Конвенції та інших подібних положеннях Суд завжди розумів не «формальний», а «субстантивний» зміст; на думку Суду, він охоплює як нормативно-правові приписи нижчої, ніж законодавчі акти, категорії (див., зокрема, рішення у справі Де Вільда, Оомса і Версипа (De Wilde, Ooms and Versyp) від 18 червня 1971 року, серія A, № 12, с. 45, п. 93), так і неписане право. Незаперечно те, що рішення у справі Де Вільда, Оомса і Версипа стосувалося Сполученого Королівства, але, як слушно зауважив Уряд, було б неправильним перебільшувати розбіжність між країнами з правовою системою, побудованою за нормами загального права, та континентальними країнами. Статутне право, звичайно, також має важливе значення у країні із системою загального права. І навпаки, у континентальних країнах головну роль традиційно відігравало прецедентне право, причому такою мірою, що цілі галузі позитивного права здебільшого з'явилися на ґрунті постановлених судами рішень. Суд, безумовно, неодноразово брав до уваги норми прецедентного права таких країн (див., зокрема, рішення у справі Мюллера та інших (Mьller and Others) від 24 травня 1988 року, серія A, № 133, с. 20, п. 29; у справі Салаб'яку (Salabiaku) від 7 жовтня 1988 року, серія A, № 141, с. 16–17, п. 29; та рішення у справі компанії «Маркт інтерн Ферлаґ ҐмбХ» та Клауса Бірманна (Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann) від 20 листопада 1989 року, серія A, № 165, с. 18-19, п. 30). Якби Суд нехтував прецедентним правом, він підірвав би правову систему континентальних держав, майже так само, як рішення у справі «Санді Таймс» від 26 квітня 1979 року «потрясло б до самих підвалин» правову систему Сполученого Королівства, якби, постановляючи його, Суд виключив би загальне право з поняття «закону» (серія A, № 30, с. 30, п. 47). У сфері, яка охоплюється писаним правом, «закон» є чинним нормативно-правовим приписом, якому компетентні суди дають тлумачення з огляду, якщо потрібно, на будь-які нові реалії.

Отже, втручання, яке оскаржується, мало правові підстави у французькому праві.

2. «Якість закону»

30. Друга вимога, яка випливає із словосполучення «згідно із законом», — доступність закону — не створює проблеми в цій справі.

Цього не можна сказати про третю вимогу, «передбачуваність закону», тобто зміст і характер застосовних заходів. Як Суд зазначив у рішенні у справі Мелоуна від 2 серпня 1984 року, пункт 2 статті 8 Конвенції містить «не просто зворотне посилання на національне право, але також стосується якості закону, вимагаючи його відповідності принципові верховенства права». Це, «отже, означає..., що в національному праві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів у права, ґарантовані пунктом 1... Небезпека свавілля є особливо очевидною, коли виконавча влада здійснює своє функції таємно... Без сумніву..., у такому особливому питанні, як перехоплення в засобах зв'язку повідомлень для цілей поліційного розслідування» або судового розслідування, вимоги Конвенції, особливо стосовно передбачуваності закону, не можуть бути такими самими, «якими вони є, коли мета відповідного закону полягає у створенні певних обмежень стосовно дій осіб. Зокрема, вимога передбачуваності не може означати, що особа повинна мати змогу передбачити, коли органи влади можуть перехопити її повідомлення, для того щоб відповідним чином скориґувати свої дії. З іншого боку, закон має містити досить зрозумілі й чіткі формулювання, які давали б громадянам належне уявлення стосовно обставин та умов, за якими державні органи уповноважені вдаватися до цього таємного і потенційно небезпечного втручання в право на повагу до приватного життя та кореспонденції.

...[У рішенні від 25 березня 1983 року у справі Сільвера та інших Суд] встановив, що «закон, який надає дискреційне право, має визначати межі здійснення такого права», хоча докладні правила та умови мають міститися в нормах субстантивного права (там само, серія A, № 61, с. 33–34, п. 88–89). Точність формулювань, яка у зв'язку з цим вимагається від «закону», залежатиме від конкретної ситуації... Оскільки практичні заходи таємного стеження за повідомленнями через засоби зв'язку не підлягають перевірці з боку осіб, яких вони стосуються, чи широкого загалу, надання законом виконавчій владі» — чи судді — «нічим не обмеженого дискреційного права суперечило б принципові верховенства права. Отже, закон має досить чітко визначати межі будь-яких таких повноважень, наданих компетентним органам, а також спосіб їх застосування..., щоб забезпечувати належний захист особистості від свавільного втручання» (серія A, № 82, с. 32-33, п. 67-68).

31. Уряд у поданні доводив, що Суд повинен виявити обережність, не роблячи абстрактних висновків щодо відповідності французького законодавства Конвенції і не виносячи рішення на підставі законодавчої політики. Тобто, за словами Уряду, Суду не потрібно розглядати питання, не пов'язані зі справою п. Круслена, такі, наприклад, як питання можливості телефонного прослуховування стосовно дрібних правопорушень або причин відсутності положення, яке б вимагало, щоб особу, телефон якої прослуховувався, було поінформовано про такий випадок, якщо згодом це не призвело до порушення судового провадження проти неї. Такі питання насправді пов'язані з вимогою «необхідності в демократичному суспільстві», виконання якої треба розглядати залежно від конкретних обставин кожної справи.

32. Суд не визнав цей арґумент Уряду переконливим. Покликаний з'ясувати, чи було втручання, яке оскаржується, здійснене «згідно із законом», Суд обов'язково має визначити, наскільки французький «закон», що був чинним на той час, відповідав вимогам основоположного принципу верховенства права. Такий аналіз неминуче потребує певної міри абстраґування. З іншого боку, Суд має визначити «якість» національних правових норм, що застосовуються до п. Круслена в цій справі.

33. Прослуховування та інші форми перехоплення телефонних розмов становлять серйозне втручання в приватне життя та кореспонденцію і, отже, мають ґрунтуватися на «законі», сформульованому з особливою точністю. Надзвичайно важливо мати стосовно цього чіткі, докладні норми, особливо з огляду на постійний розвиток і ускладнення технологій, що використовуються.

У провадженні в Комісії (додаткові зауваження від 4 липня 1988 року, с. 4-7, стисло викладені в пункті 37 доповіді) та, в дещо іншій формі, у Суді Уряд перелічив сімнадцять ґарантій, які, за його словами, передбачені у французькому праві (droit). Вони стосувалися або проведення прослуховування телефонних розмов, або використання результатів чи засобів вреґулювання будь-яких непорозумінь, і Уряд стверджував, що заявника не було позбавлено котроїсь із цих ґарантій.

34. Суд жодним чином не применшує важливість деяких із цих ґарантій, зокрема положення, що вимагає наявності рішення судді-слідчого, який є незалежною судовою інстанцією; його контроль стосовно посадових осіб судової поліції та можливість контролю за діями самого судді з боку обвинувальної палати, судів першої інстанції, апеляційних судів і, якщо потрібно, з боку Касаційного суду; заборона будь-яких хитрощів чи вивертів, які становлять не просто телефонне прослуховування, а фактичне хитрування, пастку або провокацію; а також обов'язок забезпечення поваги до конфіденційності стосунків між підозрюваним чи обвинуваченим та адвокатом.

Однак необхідно зазначити, що лише деякі з цих ґарантій прямо передбачені в статтях 81, 151 та 152 Кримінально-процесуального кодексу. Інші містяться уривчасто в рішеннях, що були постановлені протягом років, здебільшого після випадку телефонного прослуховування, оскарженого п. Крусленом (червень 1982 року). Деякі взагалі так і не набули чітко вираженого оформлення в прецедентних рішеннях, принаймні згідно з інформацією, зібраною Судом; очевидно те, що Уряд має їх на увазі як умовиводи із загальних нормативних положень чи принципів, а також з аналогічного тлумачення законодавчих положень (або судових рішень), які стосуються слідчих дій, пов'язаних не з телефонним прослуховуванням, а особливо з обшуками та конфіскацією майна. Хоча сама по собі така «екстраполяція» може заслуговувати на довіру, вона все ж таки не забезпечує достатньої правової визначеності в даному контексті.

35. Передусім ця система не надає поки що достатніх ґарантій від різних можливих зловживань. Наприклад, категорія людей, прослуховування телефонів яких може бути здійснене за судовим наказом, та характер правопорушень, які можуть давати підстави для видання такого наказу, ніде не визначені. Ніщо не зобов'язує суддю встановлювати обмеження на тривалість прослуховування телефону. Так само не визначено процедуру складання доповіді зі змістом перехоплених розмов; запобіжні заходи, що мають вживатися для забезпечення недоторканності й цілісності магнітофонного запису при переданні його судді (який навряд чи спроможний перевірити відповідність кількості і тривалості ориґіналу плівки на місці) та стороні захисту для можливої перевірки; а також не визначено обставини, за яких запис може бути знищений або повинен знищуватися чи плівки мають знищуватися, — зокрема у випадку звільнення обвинуваченого суддею-слідчим або виправдання його судом. Інформація Уряду стосовно цих різних аспектів свідчить, у найкращому разі, про існування практики, але практики, якій не вистачає необхідного реґулятивного контролю через відсутність відповідного законодавства чи норм прецедентного права.

36. Іншими словами, французьке право, писане і неписане, не визначає з достатньою чіткістю рамок і характеру здійснення відповідних дискреційних повноважень, наданих державним органам. У час, що розглядається, така ситуація була особливо очевидною. Таким чином, п. Круслен був позбавлений мінімального рівня захисту, на який громадяни мають право в умовах верховенства права в демократичному суспільстві (див. згадуване вище рішення у справі Мелоуна, серія A, № 82, с. 36, п. 79). Отже, було допущено порушення статті 8 Конвенції.

B. Мета і необхідність втручання

37. Беручи до уваги наведений вище висновок, Суд, як і Комісія (див. пункт 77 доповіді), не вважає за потрібне перевіряти дотримання в цій справі інших вимог пункту 2 статті 8.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

38. У статті 50 зазначено:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ...Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Найперше, заявник вимагав компенсації розміром в 1 000 000 французьких франків у зв'язку з п'ятнадцятирічним ув'язненням (див. пункт 13 вище), на яке, як він вважає, його було засуджено безпосередньо внаслідок порушення статті 8, оскільки оскаржуване прослуховування телефонних розмов призвело до відкриття судового провадження проти нього. Він також просив відшкодувати витрати на адвокатські гонорари та розгляд справи в судах: 20 000 французьких франків, витрачених на підготовку апеляції з питань права проти рішення обвинувальної палати від 16 квітня 1985 року в справі ювелірного магазину «Жерб д'Ор» (див. пункт 12 вище) плюс 50 000 французьких франків — на здійснення ним захисту в суді присяжних Верхньої Ґаронни та в Касаційному суді у справі Барона (див. пункт 14 вище). Він не висував жодної вимоги про компенсацію стосовно провадження у Страсбурзі, оскільки Комісія й Суд надали йому змогу здійснювати свій захист безоплатно.

Уряд і представник Комісії не висловили жодної думки з цього питання.

39. З огляду на обставини справи, висновок про наявність порушення статті 8 становить для п. Круслена достатню справедливу сатисфакцію стверджуваної шкоди; отже, немає необхідності присуджувати грошову компенсацію.

40. Суд не може взяти до уваги судові витрати заявника у справі Барона; прослуховування телефону, безперечно, було, як зазначав заявник, використано у першій, а згодом і в другій справі, але Комісія і Суд займалися лише розглядом питання відповідності цього заходу до Конвенції у зв'язку зі справою магазину «Жерб д'Ор» (див. вище пункт 14 у кінці).

Однак сума в 20 000 французьких франків, яку заявник вимагав у зв'язку з останньою справою, є доречною і не перебільшеною, тому її слід призначити йому як компенсацію.

На цих підставах Суд одностайно:

1. Постановляє, що було порушення статті 8.

2. Постановляє, що це рішення саме по собі становить справедливу сатисфакцію стверджуваної шкоди.

3. Постановляє, що держава-відповідач має виплатити заявникові 20 000 (двадцять тисяч) французьких франків як компенсацію за судові витрати.

4. Відхиляє решту вимог за статтею 50.

Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 24 квітня 1990 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль,
Голова Суду

Підпис: Марк-Aндре Ейссен,
Секретар Суду



* Примітка канцелярії: Справі привласнено номер 7/1989/167/223. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

** Примітка канцелярії: Справа № 4/1989/164/220.

*** Примітка канцелярії Суду: з практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (том 176-А, серія А публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua