Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2002

Назва
 
Справа «Класс та інші проти Німеччини»
(Case of Klass and Others v. Germany)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ



СПРАВА «КЛАСС ТА ІНШІ ПРОТИ НІМЕЧЧИНИ»

(CASE OF KLASS AND OTHERS v. GERMANY)

У справі «Класс та інші проти Німеччини»

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу у пленарному засіданні, згідно з правилом 48 Реґламенту Суду, у такому складі:

п. Дж. Балладоре Пальєрі (G. Balladore Pallieri), Голова Суду

п. Ж. Віарда (G. Wiarda)

п. Г. Мослер (H. Mosler)

п. М. Зекія (M. Zekia)

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Ф. О'Донох'ю (P. O'Donoghue)

п. Тор Вільялмссон (Thór Vilhjálmsson)

п. В. Ґаншоф ван дер Меерш (W. Ganshof van der Meersch)

сер Джералд Фіцморіс (Sir Gerald Fitzmaurice)

пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert)

п. П.-А. Тетжен (P.-H. Teitgen)

п. Ґ. Лаґерґрен (G. Lagergren)

п. Л. Ліш (L. Liesch)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Ж. Пінейро Фарінья (J. Pinheiro Farinha),

а також Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря Суду,

після нарад за зачиненими дверима 11, 13 та 14 березня, а також 30 червня, 1, 3 та 4 липня 1978 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа Класса та інших передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія). Справу розпочато за заявою проти Німеччини, яку подали до Комісії 11 червня 1971 року, згідно зі статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), п'ять громадян Німеччини, а саме: Ґерхард Класс (Gerhard Klass), Петер Лубберґер (Peter Lubberger), Юрґен Нусбрух (Jürgen Nussbruch), Ганс-Юрґен Поль (Hans-Jürgen Pohl) та Дітер Зельб (Dieter Selb).

2. Запит Комісії, в якому вона послалася на статтю 44 та пункт (а) статті 48 і до якого було додано доповідь, передбачену статтею 31, подано до канцелярії Суду 15 липня 1977 року, упродовж тримісячного строку, як того вимагає пункт 1 статті 32 та стаття 47.

Метою запиту було отримання рішення Суду стосовно того, чи свідчать факти справи про порушення державою-відповідачем її зобов'язань за пунктом 1 статті 6, статтею 8 та 13 Конвенції.

3. 28 липня у присутності Секретаря Голова Суду визначив шляхом жеребкування імена п'яти із семи суддів для участі в засіданні палати; п. Г. Мослер, суддя, обраний від Німеччини, та п. Дж. Балладоре Пальєрі, Голова Суду, увійшли до складу палати за посадою, як це передбачено, відповідно, статтею 43 Конвенції та пунктом 3 (b) правила 21 Реґламенту Суду. П'ятьма членами палати, призначеними на підставі жеребкування, стали: п. Ґаншоф ван дер Меерш, п. Д. Еврігеніс (D. Evrigenis), п. Ґ. Лаґерґрен та п. Ф. Ґьольчюклю (стаття 43 в кінці Конвенції та пункт 4 правила 21 Реґламенту Суду).

Пан Дж. Балладоре Пальєрі заступив на посаду голови палати, згідно з пунктом 5 правила 21.

4. Через Секретаря Суду голова палати з'ясував позицію уповноваженої особи Уряду та представників Комісії стосовно майбутньої процедури. Розпорядженням від 12 серпня голова палати запропонував Урядові подати меморандум не пізніше 28 листопада, надавши при цьому право представникам Комісії на подання меморандуму у відповідь упродовж двох місяців з моменту одержання ними меморандуму Уряду.

5. На закритому засіданні, яке відбулося 18 листопада в Страсбурзі, палата, керуючись вимогами правила 48, вирішила невідкладно відмовитися від своєї юрисдикції на користь пленарного засідання Суду, оскільки «справа порушує (порушувала) серйозні питання щодо тлумачення Конвенції».

6. Уряд подав свій меморандум 28 листопада. 27 січня 1978 року канцелярія одержала меморандум від головного представника Комісії; водночас Секретар Комісії повідомив Секретаря Суду про те, що представники Комісії висловляться у відповідь на меморандум Уряду під час усних слухань.

7. Порадившись через Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду та представниками Комісії, голова палати розпорядженням від 24 лютого 1978 року призначив відкриття усних слухань на 10 березня.

8. 10 березня, перед самим відкриттям слухань, Суд провів підготовче засідання. На засіданні Суд, задовольняючи подане Урядом клопотання, вирішив дозволити уповноваженій особі Уряду та консультантам звертатися на слуханнях до Суду німецькою мовою, за умови, що Уряд, у свою чергу, бере на себе відповідальність за усний переклад цих виступів французькою чи англійською мовою (пункт 2 правила 27). Крім того, Суд врахував намір представників Комісії скористатися під час усного провадження допомогою одного із заявників, а саме — п. Поля; Суд також дозволив п. Полю виступати німецькою мовою (пункт 1 правила 29 (у кінці) та пункт 3 правила 27).

9. Відкриті слухання відбулися 10 березня у Палаці прав людини, Страсбурґ.

На судовому розгляді були присутні:

— від Уряду

 

пані І. Майєр (I. Maier), Ministerialdirigentin, Федеральне міністерство юстиції,

уповноважена особа;

п. Г. Ґ. Мерк (H. G. Merk), Ministerialrat, Федеральне міністерство внутрішніх справ,

 

п. Г. Штекер (H. Stöcker), Regierungsdirektor, Федеральне міністерство юстиції,

 

пані Г. Зайберт (H. Seibert), Regierungsdirektorin, Федеральне міністерство юстиції,

консультанти;

— від Комісії

 

п. Ґ. Спердуті (G. Sperduti),

головний представник,

п. К. А. Норґаард (C. A. Nørgaard),

представник.

п. Г.-Ю. Поль, заявник, здійснює допомогу представникам Комісії, як це передбачено пунктом 1 (друге речення) правила 29.

 

Суд заслухав звернення пані Майєр від імені Уряду, п. Спердуті, п. Норґаарда і п. Поля від імені Комісії, а також їхні відповіді на запитання, поставлені кількома членами Суду.

ЩОДО ФАКТІВ

10. Заявниками є громадяни Німеччини — Ґерхард Класс (Oberstaatsanwalt), Петер Лубберґер (адвокат), Юрґен Нусбрух (суддя), Ганс-Юрґен Поль (адвокат) та Дітер Зельб (адвокат). Пан Нусбрух проживає в м. Гайдельберзі (Heidelberg), інші — в м. Мангаймі (Mannheim).

Усі п'ятеро заявників стверджують, що пункт 2 статті 10 Основного закону (Grundgesetz) та законодавчий акт, введений у дію на виконання цього положення, а саме — Закон від 13 серпня 1968 року про обмеження стосовно таємниці поштової кореспонденції, поштового і телекомунікаційного зв'язку (Gesetz zur Beschränkung des Brief-, Post- under Fernmeldegeheimnisses; далі іменується як Закон «G 10») суперечить Конвенції. Вони не заперечують того, що держава має право вдаватися до заходів стеження, які передбачені цим законодавством; вони піддають критиці це законодавство за те, що воно дозволяє такі заходи, не зобов'язуючи органи влади в кожному випадку після їх застосування сповіщати відповідних осіб, а також за те, що законодавство виключає можливість скористатися засобом правового захисту в суді у зв'язку з виданням та виконанням рішення про застосування таких заходів. Їхня заява спрямована проти законодавства, зміни до якого вніс Федеральний конституційний суд (Bundesverfassungsgericht), який також дав відповідне тлумачення.

11. До того як подати заяву до Комісії, заявники зверталися до Федерального конституційного суду. Рішенням від 15 грудня 1970 року цей суд визнав недійсним пункт 5 (5) статті 1 Закону «G 10», з огляду на його невідповідність другому реченню пункту 2 статті 10 Основного закону, оскільки це положення не передбачало сповіщення особи, за якою проводилося стеження, про такий захід, навіть коли це сповіщення могло здійснюватися без ризику для забезпечення мети такого обмежувального заходу. Конституційний суд відхилив решту скарг (Collected Decisions of the Constitutional Court, Vol. 30, p. 1 et seq.). Оскільки резолютивна частина згаданого вище рішення має силу закону, компетентні органи зобов'язані застосовувати Закон «G 10» відповідно до тлумачення, яке дав Конституційний суд. Крім того, це рішення спонукало Уряд Федеративної Республіки Німеччини запропонувати поправки до Закону «G 10», але парламентські процедури ще й досі не завершено.

12. Що стосується права заявників звернутися до Конституційного суду, зазначений суд, зокрема, зауважив:

«Для того щоб заявник мав право звернутися з конституційним поданням з приводу законодавчого акта, він повинен заявити, що сам цей акт, а не лише захід з його виконання, становить пряме та безпосереднє порушення одного з його основних прав... Ці умови, як стверджують самі заявники, не виконані, оскільки їхні основні права могли б бути порушені лише внаслідок заходу виконавчої влади. З іншого боку, не будучи сповіщеними про втручання в їхні права, особи, яких це стосується, не в змозі оскаржити будь-який захід з виконання даного законодавчого акта. У таких випадках вони повинні мати право звертатися з конституційним поданням з приводу самого законодавчого акта, якщо конституційне подання проти заходу з виконання цього акта виключається з будь-яких інших причин...» (див. там само, с. 16–17).

13. Хоча і в Конституційному суді, і в Комісії заявники презумптивно стверджували, що вони були об'єктами стеження, проте вони не знали, чи було Закон «G 10» фактично застосовано до них.

З цього приводу уповноважена особа Уряду виступила на слуханні в Суді з такою заявою:

«Для того щоб усунути будь-яку невизначеність стосовно фактів справи і надати Суду чітку інформацію як підставу для його рішення, федеральний міністр внутрішніх справ, до компетенції якого належить це питання, за згодою Комісії з питань застосування Закону «G 10», уповноважив мене зробити таку заяву:

Жодні розпорядження про вжиття щодо заявників заходів стеження, передбачених цим законом, введеним у дію на виконання статті 10 Основного закону, ніколи не видавалися і такі заходи не вживалися. Заявники не були об'єктами такого стеження ані як особи, яких підозрюють в одному чи кількох зазначених у законі правопорушеннях, ані як треті сторони, про які йдеться в пункті 2(2) статті 1 Закону «G 10». Також немає жодних підстав стверджувати, що заявники опинилися під стеженням опосередковано, коли такий захід здійснювався проти якоїсь іншої особи, — принаймні встановити їхні особи як такі, що потрапили в матеріали таких стежень, неможливо. Нарешті, немає підстав стверджувати і про те, що заявники потрапили під стеження помилково — наприклад, внаслідок неправильно набраного телефонного номера, — оскільки в таких випадках таку особу попереджають про захід стеження».

Законодавство, яке оспорюють заявники

14. Після закінчення Другої світової війни нагляд за поштовою кореспонденцією та поштовим і телекомунікаційним зв'язком здійснювався в Німеччині окупаційними державами. Що стосується Федеративної Республіки Німеччини, ані набрання чинності Основним законом 24 травня 1949 року, ані заснування Федеративної Республіки як держави 20 вересня 1949 року не змінило цієї ситуації. Така практика зберігалася навіть після припинення окупаційного режиму в 1955 році. Фактично у пункті 2 статті 5 Договору від 26 травня 1952 року про відносини між трьома державами (Францією, Сполученими Штатами та Сполученим Королівством) — до якого було внесено поправки Паризьким протоколом від 23 жовтня 1954 року — зазначено, що ці три держави тимчасово зберігають за собою «права..., які вони мали і здійснювали досі у зв'язку із захистом безпеки збройних сил, дислокованих у Федеративній Республіці». Згідно з цим самим положенням, такі права мають утратити свою чинність, «коли органи влади Німеччини дістануть подібні повноваження, передбачені законодавством Німеччини, які дадуть їм змогу вживати ефективних заходів для захисту безпеки таких сил, включаючи можливість протистояти серйозним загрозам громадській безпеці та порядку».

15. Мета уряду полягала в тому, щоб замість зазначених повноважень, які здійснювалися трьома державами, застосовувалося національне законодавство, а втручання у право на повагу до кореспонденції, ґарантоване статтею 10 Основного закону, реґулювалося в правовому порядку. Крім того, обмеження, які могли встановлюватися стосовно цього права, здавалися урядові недостатніми для ефективного захисту конституційного порядку в державі. Тому 13 червня 1967 року уряд вніс два законопроекти, що становили частину надзвичайного законодавства. Перший законопроект передбачав передусім внесення поправок до пункту 2 статті 10 Основного закону; другий — який виходив уже із внесеної до пункту 2 статті 10 поправки — передбачав обмеження права на таємницю поштової кореспонденції, поштового і телекомунікаційного зв'язку. Після ухвалення федеральними законодавчими зборами, ці два законодавчі акти було введено в дію 24 червня та 13 серпня 1968 року, відповідно.

27 травня три держави дійшли висновку, що положення цих двох законопроектів відповідають вимогам пункту 2 статті 5 згаданого вище Договору. В їхніх заявах зазначалося:

«Права, які три держави мали і здійснювали досі у зв'язку із захистом безпеки збройних сил, дислокованих у Федеративній Республіці, і які вони тимчасово зберігають за собою згідно з цим положенням, відповідно втратять свою силу з моменту набрання чинності кожним із згаданих вище законів».

16. Стаття 10 у початковій редакції ґарантувала таємницю поштової кореспонденції, поштового і телекомунікаційного зв'язку за умови, що обмеження можуть встановлюватися лише на підставі законодавчого акта. Тепер, після внесення до цієї статті поправки Законом від 24 червня 1968 року, вона передбачає:

«1) право на таємницю поштової кореспонденції, поштового і телекомунікаційного зв'язку непорушне.

2) Обмеження цього права можуть встановлюватися лише на підставі законодавчого акта. У випадку, коли такі обмеження призначені захистити вільний демократичний конституційний порядок та існування чи безпеку Федерації або певної землі Німеччини, такий законодавчий акт може передбачати несповіщення даної особи про встановлене обмеження і, замість засобу правового захисту в суді, передбачати існування системи перевірки з боку аґенцій та допоміжних органів, які призначають обрані народні представники».

17. У Законі «G 10», у якому втілено принцип, передбачений другим реченням пункту 2 згаданої вище статті 10, зазначено (в пункті 1 статті 1) випадки, коли компетентні органи влади мають право встановлювати передбачені цим пунктом обмеження, тобто відкривати і перевіряти поштову кореспонденцію, читати телеграфні повідомлення, прослуховувати та записувати на магнітофон телефонні розмови. Отже, пункт 1 статті 1 уповноважує такі органи діяти таким чином для того, щоб забезпечити захист від «безпосередньої небезпеки», яка загрожує «вільному демократичному конституційному порядку», «існуванню чи безпеці Федерації або землі Німеччини», «безпеці (союзницьких) збройних сил», дислокованих на території Республіки, та безпеці «військ однієї з трьох держав, які базуються на території землі Берлін». Згідно з пунктом 2 статті 1, ці заходи можуть вживатися лише тоді, коли існують фактичні підстави (tatsächliche Anhaltspunkte) підозрювати, що особа планує, вчиняє чи вже вчинила певні кримінальні правопорушення, які караються за Кримінальним кодексом, такі, як правопорушення проти миру чи безпеки держави (№ 1 підпункту 1), демократичного порядку (№ 2 підпункту 1), зовнішньої безпеки (№ 3 підпункту 1) та безпеки союзницьких збройних сил (№ 5 підпункту 1).

Далі в пункті 2 статті 1 зазначено, що заходи стеження, передбачені пунктом 1, дозволено проводити лише у випадку, коли встановлення фактів за допомогою іншого методу видається неможливим або значно складнішим (aussichtslos oder wesentlich erschwert). Заходи стеження можуть бути спрямовані лише на «підозрюваного або на тих осіб, яких, на підставі очевидних фактів (bestimmter Tatsachen), можна вважати такими, що одержали або відправили інформацію, призначену для підозрюваного, або інформацію, яка виходила від нього, або коли є підстави припускати, що підозрюваний користувався їхнім телефоном» (підпункт 2).

18. У пункті 4 статті 1 Закону зазначено, що з клопотанням про застосування заходів стеження може звертатися лише керівник (або особа, яка його заміщує) однієї з таких служб: Управління з питань захисту Конституції Федерації та певної землі Німеччини (Bundesamt für Verfassungsschutz; Verfassungsschutzbehörden der Länder), Управління військової безпеки (Amt für Sicherheit der Bundeswehr) та Федеральна розвідувальна служба (Bundesnachrichtendienst).

Розпорядження про застосування таких заходів видається, на підставі письмового клопотання із зазначеними в ньому відповідними підставами, або вищим органом влади землі Німеччини — у справах, які належать до його юрисдикції, або одним із федеральних міністрів, якому канцлер надає відповідне повноваження. Канцлер поклав такі функції на міністра внутрішніх справ та міністра оборони, кожен із яких, у межах своєї компетенції, повинен особисто прийняти рішення щодо застосування таких заходів (пункт 5 (1) і (2) статті 1).

Заходи, вжиті на підставі такого розпорядження, мають бути негайно припинені після того, як припинили існування необхідні для їхнього застосування умови або коли вже немає необхідності в самих таких заходах (пункт 7 (2) статті 1). Заходи залишаються чинними не більше трьох місяців і можуть бути поновлені лише на підставі нового клопотання (пункт 5 (3) статті 1).

19. Згідно з умовами пункту 5 (5) статті 1, особу, за якою встановлюється стеження, не сповіщають про таке втручання в її права. Однак з моменту постановлення рішення Федерального конституційного суду від 15 грудня 1970 року (див. пункт 11 вище) компетентний орган має повідомити відповідну особу одразу, як тільки з'явиться можливість поінформувати її без ризику для забезпечення мети даного втручання. У такому випадку одразу з припиненням заходів чи, якщо це необхідно, через рівномірні проміжки часу пізніше відповідний міністр вирішує, на підставі своїх посадових повноважень, чи є необхідність сповіщати про них дану особу. Міністр подає своє рішення на затвердження комісії, створеної згідно із Законом «G 10» з метою нагляду за його застосуванням (далі — Комісія «G 10»). Комісія «G 10» має право дати вказівку міністрові поінформувати про заходи стеження відповідну особу.

20. Виконання розпорядження про застосування таких заходів підлягає нагляду з боку посадової особи, правоможної обіймати судову посаду (пункт 7 (1) статті 1). Такий посадовець вивчає одержану інформацію, для того щоб вирішити, чи її використання відповідатиме цьому законові і чи є вона необхідною для забезпечення мети даного заходу. Він передає компетентним органам лише ту інформацію, яка задовольняє такі умови, і знищує решту зібраних відомостей.

Одержані таким чином інформація та документи не можуть використовуватися для будь-яких інших цілей, і документи мають бути знищені одразу після зникнення необхідності в них як засобі досягнення поставленої мети (пункт 7 (3) і (4) статті 1).

21. Відповідний міністр повинен щонайменше раз на шість місяців доповідати комітетові із п'яти депутатів парламенту про застосування Закону «G 10»; членів комітету призначає Бундестаґ у пропорційному співвідношенні до парламентських фракцій, при цьому до складу комітету входять також і представники опозиції (1 пункт 9 (1) статті 1 Закону «G 10» та правило 12 Реґламенту Бундестаґу). Крім того, міністр зобов'язаний щомісяця доводити до відома Комісії «G 10» видані ним розпорядження про вжиття таких заходів (пункт 9 статті 1). На практиці та за винятком надзвичайних випадків міністр звертається до цієї комісії з проханням надати йому попередню згоду. Уряд, зі свого боку, має намір запропонувати парламентові внести до Закону «G 10» поправку, яка вимагала б одержання такої попередньої згоди.

Комісія «G 10», з огляду на покладені на неї повноваження або на підставі клопотання особи, яка вважає, що за нею встановлено стеження, приймає рішення щодо законності та необхідності таких заходів; якщо вона визнає ті чи інші заходи незаконними або непотрібними, міністр повинен негайно припинити їх (пункт 9 (2) статті 1). Ухвалене Конституційним судом рішення від 15 грудня 1970 року не вимагає втручання комісії під час прийняття рішення про те, чи є необхідність сповіщення відповідної особи про застосовані до неї заходи, але з моменту появи згаданого рішення комісію залучають до цього процесу (див. пункт 19 вище).

Комісія «G 10» складається із трьох членів, а саме: голови, правоможного обіймати судову посаду, та двох засідателів. Членів комісії призначає на строк, упродовж якого працюватиме даний Бундестаґ, згаданий вище комітет із п'яти членів парламенту, які перед цим проводять відповідну консультацію з урядом; у здійсненні своїх функцій члени комісії абсолютно незалежні і не підкоряються ніяким вказівкам.

Комісія «G 10» готує свій власний реґламент, який має затвердити комітет; перед прийняттям такого рішення комітет радиться з урядом.

Що стосується земель Німеччини, їхні законодавчі органи встановлюють парламентський нагляд за тим, як вищі органи влади вирішують конкретні питання. Для цього парламенти земель Німеччини заснували наглядові органи, які організаційно та функціонально нагадують відповідні федеральні органи.

22. Згідно з пунктом 9 (5) статті 1 Закону «G 10»:

«...У зв'язку з виданням розпорядження про застосування обмежувальних заходів та виконанням таких заходів жодного засобу правового захисту в суді не передбачено».

З цього приводу в офіційній заяві підстав для законопроекту зазначено:

«Заходи стеження за поштовою кореспонденцією та телекомунікаційною інформацією певної особи можуть бути корисними лише тоді, коли особі не стає відомо про такі заходи. Тому сповіщення про це відповідної особи виключається. З цієї самої причини необхідно виключити можливості для особи, яка збирається вчинити або вчинила згадане у цьому законі правопорушення, дізнатися за допомогою засобу правового захисту про наявність чи відсутність стеження за нею. Отже, необхідно передбачити відсутність будь-якого засобу правового захисту для оскарження розпоряджень про застосування обмежувальних заходів...

Законопроект, поданий під час 4-ї сесії парламенту..., передбачав, що розпорядження (про застосування таких заходів) видає незалежний суддя. До законопроекту, яким вносилися поправки до статті 10 Основного закону і який був складовою частиною надзвичайного законодавства, Федеральний уряд це положення не включив. У зв'язку з цим уряд передусім посилався на те, що, для того щоб дотримати принципу чіткого розподілу влади, за головою виконавчої влади, який звітує перед Бундестаґом, слід зберегти повноваження видавати такі рішення. Отже, згідно з цим законопроектом, повноваження видавати такі рішення надаються одному з федеральних міністрів або вищому органові влади даної землі Німеччини. З огляду на згадані вище причини..., особа, якої торкнулися обмежувальні заходи, позбавлена можливості оскаржити такі заходи в суді; з іншого боку, конституційний принцип управління, який ґрунтується на принципі верховенства права, вимагає незалежного контролю за втручанням виконавчої влади у права громадян. Таким чином, цей законопроект, як проект, яким внесено поправки до статті 10 Основного закону..., передбачає реґулярну звітність контрольної комісії перед парламентським комітетом, який призначив її, та здійснення нею нагляду за виданням розпоряджень про застосування обмежувальних заходів...» (Bundestag document V/1880, 13 червня 1967 року, с. 8).

23. Незважаючи на те, що таким чином виключається можливість оскарження розпоряджень про застосування заходів стеження та самих заходів стеження, особа, яка вважає, що перебуває під таким стеженням, все-таки має право, згідно із Законом «G 10», домагатися конституційного засобу правового захисту: як свідчить наведена Урядом інформація, особа, яка не вирішила свою справу, звернувшись до Комісії «G 10», зберігає за собою право звернутися до Конституційного суду. Останній має право відхилити таку заяву, якщо заявник не в змозі подати докази на обґрунтування своєї скарги. Але суд також може попросити відповідні урядові органи надати йому інформацію або подати документи, щоб мати змогу самому перевірити твердження скаржника. Органи влади зобов'язані відповісти на такий запит, навіть якщо запитувана інформація є таємною. Після цього Конституційний суд повинен вирішити, чи можна використовувати одержані таким чином інформацію та документи; він має право постановити двома третинами свого складу, що їх використання суперечить інтересам державної безпеки, і на цій підставі відхилити заяву (пункт 2 статті 26 Закону про Конституційний суд).

Уповноважена особа Уряду визнала, що такий засіб правового захисту може використовуватися лише в рідкісних випадках.

24. Якщо після припинення зазначених заходів особу, до якої вони застосовувалися, повідомляють про здійснене за нею стеження, вона може скористатися кількома засобами правового захисту від такого втручання в її права. Згідно з поданою Урядом інформацією, така особа може: позовом про визнання права домогтися відповідної перевірки в адміністративному суді правомірності застосування до неї Закону «G 10» та відповідності йому вжитих заходів стеження; вчинити позов у цивільному суді про відшкодування шкоди, якщо ця особа її зазнала; вчинити позов з вимогою знищення або, за необхідності, відновлення первинного стану документів; нарешті, якщо будь-який із цих засобів правового захисту виявився безрезультатним, звернутися до Федерального конституційного суду з проханням винести ухвалу стосовно того, чи було допущено порушення Основного закону.

25. Статтею 2 Закону «G 10» також було внесено зміни до Кримінально-процесуального кодексу, а саме — до нього додано дві статті, які дозволяють проведення заходів прослуховування телефонів та перехоплення інформації із засобів телеграфного зв'язку.

Згідно з пунктом (а) статті 100, такі заходи можуть вживатися за певних умов: зокрема, коли в розпорядженні є очевидні факти, на підставі яких можна підозрювати особу у вчиненні або спробі вчинити конкретні серйозні правопорушення, які згадуються в цій статті. Згідно з пунктом (b) статті 100, такі заходи можуть проводитися лише на підставі розпорядження суду і протягом не більше ніж трьох місяців; проведення таких заходів може бути відновлено. У невідкладному випадку таке рішення може ухвалити прокуратура, але воно може залишитися чинним лише тоді, якщо буде затверджене судом упродовж трьох днів.

Осіб, щодо яких вживалися заходи, інформують про них одразу, як тільки з'являється можливість такого сповіщення без ризику для розслідування (пункт 1 статті 101 Кримінально-процесуального кодексу).

Однак ці положення не є предметом спору в цій справі.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

26. У заяві, поданій до Комісії 11 червня 1971 року, заявники стверджували, що пункт 2 статті 10 Основного закону та Закон «G 10» — тією мірою, якою ці положення, по-перше, уповноважують органи влади перехоплювати кореспонденцію та телефонні переговори, не зобов'язуючи такі органи повідомляти відповідних осіб про такі заходи проти них після їх вжиття; і, по-друге, тією мірою, в якій вони виключають можливість оскарження таких заходів у судах загальної юрисдикції, — суперечать статтям 6, 8 і 13 Конвенції.

18 грудня 1974 року Комісія оголосила заяву прийнятною. Стосовно статті 25 Конвенції вона встановила:

«...заяву може подати лише особа, яка постраждала від стверджуваного порушення. Але, за словами заявників, вони, можливо, є або вже були об'єктом таємного стеження: наприклад, під час судового представництва клієнтів, за якими вже здійснювалося таке стеження. Вони стверджують, що осіб, за якими здійснювалося таємне стеження, не завжди інформують про такі заходи проти них після їх вжиття. З огляду на цю особливість справи, заявників, для цілей статті 25, слід вважати потерпілими».

27. Одержавши прохання Уряду визнати заяву неприйнятною на підставі статті 29, взятої у поєднанні зі статтею 25 та пунктом 2 статті 27 Конвенції, Комісія заявила у своїй доповіді від 9 березня 1977 року, що вона не вбачає підстав для задоволення цього прохання. У зв'язку з цим у доповіді зазначалося:

«Комісія... надалі дотримується думки,... що необхідно виходити із презумпції, що заявники є потерпілими. Деякі з них є баристерами, і те, що вони фактично були об'єктами таємного стеження, можливо, під час контактів із клієнтами, підозрюваними в антиконституційній діяльності, виключається з теоретичного погляду.

Саме через особливість цієї справи, тобто через те, що осіб, за якими органи влади здійснювали таємне стеження, не завжди після проведення таких заходів про них сповіщають, заявники не мають можливості довести, що мало місце втручання в ті чи інші їхні права. Зважаючи на ці обставини, заявників необхідно вважати особами, які мають право подати заяву, навіть попри те, що не мають можливості довести свій статус потерпілих осіб».

Далі Комісія висловила думку:

— одинадцятьма голосами проти одного, двоє утрималися, — що ця справа не містить фактів, які свідчать про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо виходити з посилання заявників на поняття «кримінальне обвинувачення»;

— одноголосно, що ця справа не містить фактів, які свідчать про будь-яке порушення пункту 1 статті 6, якщо виходити з посилання заявників на поняття «цивільні права»;

— дванадцятьма голосами, один утримався, — що ця справа не містить фактів, які свідчать про порушення статті 8 та статті 13.

Доповідь містить кілька окремих думок її членів.

28. У меморандумі від 28 листопада 1977 року уповноважена особа Уряду підсумувала:

«Я... прошу Суд

визнати заяву неприйнятною;

як альтернативу, пропоную визнати, що Федеративна Республіка Німеччини не допустила порушення Конвенції».

Ці подання вона повторно оголосила на слуханні 10 березня 1978 року.

29. Зі свого боку, представники Комісії підготували Суду такі підсумкові подання:

«Просимо Суд розглянути і винести рішення

1. Чи можуть заявники, якщо зважати на обставини справи, стверджувати про те, що вони є «потерпілими» від порушення їхніх прав, ґарантованих Конвенцією, внаслідок застосування системи стеження на підставі так званого Закону «G 10»;

2. Якщо це так, то чи справді заявники є потерпілими від порушення ґарантованих у Конвенції прав, з огляду на саме існування цього закону, беручи до уваги те, що закон не надає жодної ґарантії особам, інформаційні контакти яких були об'єктом таємного стеження, що їх згодом сповістять про це».

ЩОДО ПРАВА

I. ЩОДО ПУНКТУ 1 СТАТТІ 25

30. Як у своєму письмовому меморандумі, так і в усному поданні Уряд офіційно звернувся до Суду з проханням визнати, що подана до Комісії заява є «неприйнятною». Уряд стверджував, що заявників не можна вважати, у контексті пункту 1 статті 25, «потерпілими». У цьому пункті сказано:

«Комісія може одержати заяви, адресовані Генеральному секретареві Ради Європи, від будь-якої особи, неурядової організації чи групи осіб, які стверджують, що вони є потерпілими внаслідок порушення ґарантованих Конвенцією прав однією із Високих Договірних Сторін, за умови, що Висока Договірна Сторона, проти якої подано скаргу, визнала правоможність Комісії одержувати такі заяви...»

Згідно з поданням Уряду, заявники не стверджували про те, що виявили конкретне порушення чи навіть потенційне порушення їхніх прав, але, посилаючись виключно на гіпотетичне припущення про можливе вжиття щодо них заходів стеження, вимагали загального та абстрактного аналізу у світлі Конвенції законодавства, яке вони оспорюють.

31. Відповідаючи на подання Уряду на слуханні, представники Комісії погодилися з Урядом, що Суд правоможний встановити, чи можуть заявники претендувати на статус «потерпілих» у контексті пункту 1 статті 25. Але Комісія не погодилася з пропозицією Уряду, яка може означати, що рішення Комісії стосовно прийнятності заяви повинен перевірити Суд.

Представники Комісії зауважили, що Уряд вимагає занадто суворої норми стосовно поняття «потерпілого» внаслідок стверджуваного порушення статті 8 Конвенції. На їхню думку, достатньою підставою для заяви особи про своє право вважатися потерпілим від втручання у здійснення права, яке ґарантує їй пункт 1 статті 8, є вже те, що вона перебуває в ситуації, коли існує небезпідставний ризик застосування до неї заходів таємного стеження. На думку представників Комісії, заявників слід вважати не лише потерпілими з огляду на існування неспростовної презумпції, як це, по суті, зазначила Комісія: вони можуть претендувати на статус безпосередньо потерпілих внаслідок порушення їхніх прав, ґарантованих статтею 8, адже, згідно з умовами законодавства, яке вони оспорюють, кожен, стосовно кого у Федеративній Республіці Німеччини можна висунути припущення про наявність у нього контактів з людьми, залученими до підривної діяльності, фактично ризикує стати об'єктом таємного стеження. При цьому існування такого ризику саме по собі становить обмеження свободи спілкування.

У головного представника Комісії була ще одна підстава вважати правильним оголошення заяви прийнятною. На його думку, твердження про наявність порушення стосується одного права, яке не міститься в чітко сформульованому положенні Конвенції, але висновок про його існування неминуче випливає з неї; право, яке випливає з положень Конвенції, — це право кожного бути поінформованим упродовж розумного строку про будь-який таємний захід, вжитий стосовно нього державними органами влади, який становить втручання в його права та свободи, ґарантовані Конвенцією.

32. Суд підтверджує усталений у його практиці принцип, згідно з яким належне передання справи до Суду надає йому повну юрисдикцію, і він може розглянути всі питання факту або права, які виникають під час провадження, серед них і питання, які могли виникнути в Комісії за пунктом прийнятності. Повноваження, надані Комісії статтею 27 Конвенції, жодним чином не позбавляють сили цей висновок. Згідно з цією статтею, Комісія повинна провести аналіз; вона або приймає, або не приймає заяву. Рішення Комісії про відхилення заяви, яку вона вважає неприйнятною, не підлягає оскарженню, як і її рішення про прийняття заяви; заяви розглядаються з дотриманням принципу цілковитої незалежності (див. рішення у справі Де Вільде, Оомса і Версипа (De Wilde, Ooms and Versyp) від 18 червня 1971 року, серія А, № 12, с. 29 і 30, п. 47–54; див. також рішення від 9 лютого 1967 року стосовно попереднього заперечення у справі «Лінґвістік Белж» (Belgian Linguistic), серія А, № 5, с. 18; рішення у справі Хендісайда (Handyside) від 7 грудня 1976, серія A, № 24, с. 20, п. 41; та рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), серія A, № 25, с. 63, п. 157).

Ця справа, зокрема, стосується тлумачення поняття «потерпілий», яке міститься в статті 25 Конвенції, і це питання вже порушувалося в Комісії. Отже, Суд підтверджує наявність у нього юрисдикції розглянути питання у світлі цієї статті.

33. Тоді як стаття 24 дозволяє кожній Високій Договірній Стороні звертатися до Комісії із заявою про «будь-яке стверджуване порушення Конвенції» іншою Високою Договірною Стороною, стаття 25 дозволяє особі, неурядовій організації або групі осіб подати заяву лише за умови, якщо заявник має підстави стверджувати, що він «є потерпілим внаслідок порушення... прав, ґарантованих Конвенцією». Отже, на відміну від умов статті 24 — згідно з якими, за дотримання інших викладених у ній умов, загальний інтерес у додержанні Конвенції зумовлює прийнятність міждержавної заяви, — стаття 25 вимагає від окремої особи заяви про те, що вона фактично постраждала внаслідок порушення, яке вона оскаржує (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», серія A, № 25, с. 90–91, п. 239 і 240). Стаття 25 не становить свого роду actio popularis для тлумачення Конвенції; вона не дозволяє особам оспорювати закон in abstracto, тобто лише тому, що він, на їхню думку, суперечить Конвенції. У принципі, твердження конкретного заявника про те, що вже саме існування закону порушує його права, ґарантовані Конвенцією, не є достатньою підставою для заяви; необхідно, щоб він зазнав шкоди внаслідок застосування цього закону. З іншого боку, як зазначали і Уряд, і Комісія, закон може сам по собі порушувати права особи, якщо він безпосередньо ущемляє її права, хоча при цьому будь-які конкретні заходи з його застосування відсутні. У зв'язку з цим Суд нагадує, що у двох попередніх справах, порушених за заявами, поданими на підставі статті 25, він сам мав нагоду розглядати законодавство, яке породжувало такі наслідки: у справі «Лінґвістік Белж» та у справі К'єльдсена, Баска Мадсена і Педерсена (Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen) Суд зіткнувся з необхідністю розглянути питання відповідності Конвенції та Протоколу № 1 деяких законів, які стосуються освіти (див. рішення від 23 липня 1968 року, серія A, № 6, та рішення від 7 грудня 1976 року, серія A, № 23, зокрема с. 22–23, п. 48).

34. Стаття 25, яка реґулює доступ осіб до Комісії, є одним із наріжних каменів системи реалізації ґарантованих Конвенцією прав і свобод. Згідно з цією системою, особа, яка вважає себе потерпілою внаслідок заходу, який, як вона стверджує, становив порушення Конвенції, має можливість звернутися із заявою про стверджуване порушення до Комісії у разі задоволення решти вимог щодо прийнятності заяви. У цьому провадженні постає питання, чи позбавляє особу можливості подати заяву до Комісії та обставина, що, з огляду на таємність заходів, які вона має намір оскаржити, вона не може назвати ніякого конкретного заходу, який би торкався саме її. На думку Суду, забезпечення ефективності (l'effet utile) Конвенції потребує наявності можливості звернення до Комісії. Без такої можливості дієвість механізму практичної реалізації положень Конвенції виявилася значно послабленою. Оскільки Конвенція та її установи були створені з метою захисту прав людини, процедурні положення Конвенції мають застосовуватися у спосіб, який забезпечує ефективність системи розгляду індивідуальних заяв.

Отже, Суд погоджується, що особа має право, за певних умов, заявити про те, що вона потерпіла внаслідок порушення, яке становить уже сам факт існування таємних заходів або законодавства, яке уможливлює вжиття таємних заходів, і що при цьому в її скарзі не обов'язково має стверджуватися, що такі заходи фактично були застосовані до неї. У кожному випадку слід з'ясовувати відповідні умови, за яких, як стверджує заявник, було порушено конвенційне право (права), а також таємний характер оскаржуваних ним заходів та зв'язок між заявником і такими заходами.

35. У контексті цих міркувань необхідно з'ясувати, чи мають заявники право, з огляду на оспорювання ними конкретного законодавства, заявляти про те, що вони, згідно зі статтею 25, є потерпілими внаслідок порушення статті 8 Конвенції — при цьому стаття 8 виступає положенням, навколо якого зосереджується спір у цій справі.

36. Суд зазначає, що у випадку, коли держава запроваджує заходи таємного стеження, про що особи, які є об'єктом таких заходів, не сповіщаються і тому не мають змоги їх оскаржити, значна частина ґарантій статті 8 виявляється нікчемною. У такій ситуації існує можливість поводження з особою у спосіб, який суперечить статті 8, або навіть можливість позбавлення її права, ґарантованого цією статтею, без відповідного її сповіщення, а отже, без можливості для неї отримати засіб правового захисту чи в національному органі, чи в органах Конвенції.

У зв'язку з цим слід пригадати, що в рішенні Федерального конституційного суду від 15 грудня 1970 року (див. пункти 11 та 12 вище) міститься така арґументація:

«Для того щоб заявник мав право звернутися з конституційним поданням з приводу законодавчого акта, він повинен заявити, що сам цей акт, а не лише захід з його виконання, становить пряме та безпосереднє порушення одного з його основних прав... Ці умови, як стверджують самі заявники, не виконано, оскільки їхні основні права могли б бути порушені лише внаслідок заходу виконавчої влади. З іншого боку, не будучи сповіщеними про втручання в їхні права, особи, яких це стосується, не в змозі оскаржити будь-який захід з виконання даного законодавчого акта. У таких випадках вони повинні мати право звертатися з конституційним поданням з приводу самого законодавчого акта, якщо конституційне подання проти заходу з виконання цього акта виключається з будь-яких інших причин...»

Ця арґументація, незважаючи на можливі розбіжності, які існують між апеляціями до Федерального конституційного суду згідно з правом Німеччини та механізмом практичної реалізації положень Конвенції, є правомірною, mutatis mutandis, стосовно заяв, які подаються на підставі статті 25.

Суд вважає неприпустимою ситуацію, коли ґарантію здійснення особою передбаченого Конвенцією права можна таким чином усувати лише внаслідок того, що дану особу не сповіщають про порушення цього права. Право звернення до Комісії осіб, які потенційно можуть бути об'єктом таємного стеження, має випливати зі статті 25, інакше стаття 8 ризикує втратити свою силу.

37. Що стосується фактів цієї конкретної справи, Суд зазначає, що на підставі згаданого законодавства діє система стеження, у зв'язку з чим поштова кореспонденція, поштові та телекомунікаційні засоби зв'язку будь-кого у Федеративній Республіці Німеччини потенційно можуть стати об'єктом стеження, про що дана особа може навіть і не дізнатися, якщо не буде допущено необачності чи якщо її не сповіщатимуть про це після таких заходів, за умов, які передбачає рішення Федерального конституційного суду (див. пункт 11 вище). Цією мірою законодавство, що розглядається, безпосередньо обмежує права всіх користувачів чи потенційних користувачів поштових і телекомунікаційних послуг у Федеративній Республіці Німеччини. Крім того, як слушно зазначили представники Комісії, сама по собі така загроза стеження дає підстави заявляти про те, що вона обмежує свободу спілкування за допомогою поштових і телекомунікаційних засобів зв'язку, становлячи тим самим пряме втручання в ґарантоване статтею 8 право всіх користувачів чи потенційних користувачів.

На слуханні уповноважена особа Уряду повідомила Суд про те, що ніякі розпорядження про здійснення проти заявників заходів стеження, передбачених Законом «G 10», ніколи не видавалися і такі заходи не вживалися (див. пункт 13 вище). Суд бере до уваги заяву уповноваженої особи. Однак, з огляду на свої висновки стосовно наслідків зазначеного законодавства, Суд вважає, що це ретроспективне пояснення не може вплинути на висновок щодо наявності у заявників статусу «потерпілих».

38. Зважаючи на конкретні обставини цієї справи, Суд дійшов висновку, що кожний заявник має право стверджувати, «що він є потерпілим внаслідок порушення» Конвенції, навіть попри те, що він не в змозі довести у своїй заяві, що він був об'єктом певного заходу стеження. Щоб відповісти на питання, чи заявники справді були потерпілими внаслідок порушення Конвенції, необхідно з'ясувати, чи само це законодавство відповідає положенням Конвенції.

Отже, Суд не вважає за необхідне встановлювати, чи випливає з Конвенції право особи на сповіщення в разі виникнення ситуації, про яку згадував головний представник Комісії.

II. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8

39. Заявники стверджують, що законодавство, яке вони оспорюють, зокрема у зв'язку з тим, що особу, яка є об'єктом стеження, не сповіщають про такі заходи і вона не в змозі звернутися до суду після їх вжиття, суперечить статті 8 Конвенції, в якій сказано:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної i громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав i свобод інших осіб».

40. Згідно з пунктом 2 статті 10 Основного закону, розпорядження, які обмежують таємницю поштової кореспонденції та поштового і телекомунікаційного зв'язку, можуть видаватися лише відповідно до законодавчого акта. Пункт 1 статті 1 Закону «G 10» дозволяє певним органам влади відкривати і перевіряти поштові скриньки та кореспонденцію, читати телеграфні повідомлення, перехоплювати і записувати на магнітофонну плівку телефонні розмови (див. пункт 17 вище). Отже, розгляд справи у світлі статті 8 обмежується з'ясуванням лише питання санкціонування таких заходів і не включає, наприклад, наслідків, які можуть спричиняти заходи таємного стеження, вжиті на виконання Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 25 вище).

41. Найперше необхідно встановити, чи становить (і якщо так, то в якому аспекті) законодавство, що розглядається, втручання у здійснення заявниками права, ґарантованого пунктом 1 статті 8.

Хоча в пункті 1 статті 8 телефонні розмови прямо не згадуються, Суд, як і Комісія, вважає, що такі розмови охоплюються поняттями «приватне життя» та «кореспонденція», які містяться в цьому положенні. У своїй доповіді Комісія висловила думку, що передбачені законодавством Німеччини заходи таємного стеження становлять втручання у здійснення права, ґарантованого пунктом 1 статті 8. Цього Уряд не заперечував ані в Комісії, ані в Суді. Не викликає сумніву, що наслідком будь-якого із дозволених заходів стеження, у разі застосування його до конкретної особи, буде втручання державного органу влади у здійснення цією особою права на повагу до її приватного і сімейного життя та кореспонденції. До того ж сам факт існування такого законодавства означає для всіх тих, до кого воно може бути застосоване, ризик стати об'єктом стеження; такий ризик неминуче обмежує свободу спілкування між користувачами поштових та телекомунікаційних послуг і тому являє собою «втручання державного органу влади» у здійснення заявниками права на повагу до приватного і сімейного життя та кореспонденції.

Суд не виключає, що оспорюване законодавство і, отже, заходи, вжиття яких воно дозволяє, може також означати втручання у здійснення особою права на повагу до житла. Однак Суд не вважає за необхідне вирішувати це питання.

42. Кардинальне питання, яке постає у контексті статті 8, полягає у з'ясуванні того, чи пункт 2 цієї статті виправдовує здійснене таким чином втручання. Оскільки цей пункт передбачає виняток із ґарантованого Конвенцією права, він потребує вузького тлумачення. Існування законів, які дозволяють здійснювати таємне стеження за громадянами, що саме по собі є характерною ознакою поліційної держави, допускається Конвенцією лише тією мірою, якою вони є абсолютно необхідними для функціонування демократичних інститутів.

43. «Втручання», наявність якого виявлено вище, не становитиме порушення статті 8, якщо, відповідно до пункту 2 статті 8, його передусім було здійснено «згідно із законом». У справі цю вимогу виконано, оскільки «втручання» є наслідком чинності законів, ухвалених парламентом, зокрема закону, до якого вніс зміни Федеральний конституційний суд, ухваливши в межах своєї юрисдикції відповідне рішення від 15 грудня 1970 року (див. пункт 11 вище). Крім того, Суд зауважує, що, як зазначили також Уряд і Комісія, будь-який конкретний захід стеження має чітко відповідати вимогам і процедурним нормам, викладеним у самому законі.

44. Залишається встановити, чи було також задоволено решту вимог пункту 2 статті 8. На думку Уряду та Комісії, втручання, здійснене на підставі згаданого законодавства, було «необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки» та/або в інтересах «запобiгання заворушенням чи злочинам». Звертаючись до Суду, Уряд стверджував, що втручання також виправдовувалося «інтересами громадської безпеки» та «захисту прав i свобод інших осіб».

45. У Законі «G 10» чітко сформульовано цілі, задля яких можуть застосовуватися обмежувальні заходи, та межі такого застосування. Закон передбачає, що відповідні органи можуть санкціонувати встановлення згаданих вище обмежень в інтересах захисту від «безпосередньої небезпеки», яка загрожує «вільному демократичному конституційному порядку», «існуванню або безпеці Федерації чи землі Німеччини», «безпеці (союзницьких) збройних сил», дислокованих на території Республіки (див. пункт 17).

46. Суд, погоджуючись із думкою Уряду та Комісії, визнає, що мета Закону «G 10» фактично полягає в ґарантуванні національної безпеки та/або в запобiганні заворушенням чи злочинам, як цього вимагає пункт 2 статті 8. З огляду на ці обставини, Суд не вважає за необхідне з'ясовувати, чи треба також брати до уваги інші наведені Урядом цілі.

З іншого боку, залишається встановити, чи відповідають усі аспекти засобів, передбачених зазначеним законодавством для досягнення згаданої вище мети, критерію того, що є необхідним у демократичному суспільстві.

47. Заявники не заперечують, що законодавство Німеччини передбачає надзвичайно широкі повноваження для здійснення стеження за громадянами; вони погоджуються з існуванням таких законів і, як наслідок, втручанням у право, ґарантоване пунктом 1 статті 8, як з необхідним засобом забезпечення ґарантій демократичної держави. Однак заявники вважають, що пункт 2 статті 8 передбачає певні межі такого втручання, яких демократичне суспільство має дотримуватися, щоб виключити будь-яку можливість непомітного відступу на позиції тоталітаризму. На їхній погляд, законодавство, яке воно оспорюють, не містить достатніх ґарантій проти можливих зловживань.

48. Як зауважили представники Комісії, при судовій оцінці меж ґарантій статті 8, Суд обов'язково має врахувати два важливі чинники. Перший — це технічні досягнення у сфері таємного збору інформації та, відповідно, таємного стеження; другий — рівень, якого досяг за останні роки тероризм у Європі. Сьогодні демократичні суспільства опиняються перед загрозою надзвичайно витончених форм шпигунства і тероризму, внаслідок чого, для того щоб ефективно протидіяти таким загрозам, держава повинна бути спроможною проводити, у межах своєї юрисдикції, таємне стеження за діями підривних елементів. Отже, Суд має погодитися з тим, що деякі закони, які передбачають можливість таємного стеження за поштовою кореспонденцією, поштовим та телекомунікаційним зв'язком, є, за наявності виняткових обставин, необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та/або в інтересах «запобiгання заворушенням чи злочинам».

49. Суд зауважує, що при визначенні умов, за яких має діяти система таємного стеження, законодавчий орган держави користується певним дискреційним правом. Немає сумніву в тому, що Суд не повинен підміняти думку національних органів будь-якою своєю думкою з приводу того, які рішення були б найкращими у цій сфері (порівн., mutatis mutandis, рішення у справі Де Вільде, Оомса і Версипа від 18 червня 1971 року, серія A, № 12, с. 45–46, п. 93; та у справі Ґолдера (Golder) від 21 лютого 1975 року, серія A, № 18, с. 21–22, п. 45; порівн., стосовно пункту 2 статті 10, рішення у справі Енґеля та інших (Engel and others) від 8 червня 1976 року, серія A, № 22, с. 41–42, п. 100; та у справі Хендісайда від 7 грудня 1976 року, серія A, № 24, с. 22, п. 48).

Водночас, наголошує Суд, це не означає, що державі надається необмежене дискреційне право встановлювати таємне стеження за особами в межах своєї юрисдикції. Усвідомлюючи небезпеку, яку становить такий закон, підриваючи або навіть знищуючи демократію під приводом її захисту, Суд знову наголошує, що держава, яка підписала Конвенцію, не має права, під виглядом протидії шпигунству та тероризмові, вживати заходів, які вона вважає необхідними.

50. Суд повинен переконатися, що в тій чи іншій системі стеження забезпечуються достатні та ефективні ґарантії проти зловживань. Така оцінка має лише відносний характер: вона залежить від усіх обставин справи, таких, як характер, масштаб і тривалість можливих заходів, підстави, необхідні для видання розпорядження про застосування таких заходів, залежить від органів влади, правоможних дозволяти, проводити і контролювати такі заходи, а також від того, який саме засіб правового захисту передбачає при цьому національний закон.

Отже, у світлі Конвенції необхідно розглянути функціонування системи таємного стеження, запровадженої на підставі зазначеного законодавства, до якого були внесені поправки рішенням Федерального конституційного суду від 15 грудня 1970 року.

51. Згідно із Законом «G 10», перед тим як застосувати заходи стеження, необхідно виконати низку обмежувальних умов. Так, обмежувальні заходи дозволено лише у випадку, коли існують фактичні підстави для підозри, що особа планує, вчиняє чи вже вчинила конкретні серйозні кримінальні правопорушення; розпорядження про застосування заходів може видаватися лише у випадку, коли встановлення фактів за допомогою іншого методу видається неможливим або значно складнішим; навіть у такому разі стеження може здійснюватися лише стосовно конкретного підозрюваного або тих, кого можна вважати його «контактними особами» (див. пункт 17 вище). Отже, згадане законодавство не дозволяє здійснювати стеження, яке має експериментальний чи загальний характер.

Розпорядження про застосування таких заходів видається лише на підставі письмового клопотання із зазначеними в ньому відповідними підставами, і з таким клопотанням може звернутися лише голова (чи його заступник) певного відомства; рішення щодо нього повинен приймати один із федеральних міністрів, якому таке повноваження надає канцлер або вищий орган влади землі Німеччини, якщо справа належить до його юрисдикції (див. пункт 18 вище). Отже, згідно з цим законом, існує адміністративна процедура, призначена виключити можливість застосування заходів на підставі необдуманих, неприйнятних чи таких, що видані без відповідного й належного розгляду, розпоряджень. Крім того, на практиці і за винятком надзвичайних випадків відповідний міністр звертається до Комісії «G 10» з проханням попередньої згоди щодо розпорядження, хоча такої вимоги в законі немає (див. пункт 21 вище).

52. Закон «G 10» також передбачає суворі умови щодо застосування заходів стеження та опрацювання одержаної інформації. Такі заходи залишаються чинними не більше ніж три місяці і можуть бути поновлені лише на підставі нового клопотання; заходи мають бути негайно припинені одразу після того, як припинили своє існування відповідні умови або коли вже немає необхідності в самих таких заходах; одержані під час заходів інформація та документи не можуть використовуватися для будь-яких інших цілей, і документи мають бути знищені одразу після зникнення необхідності в них як у засобі досягнення поставленої мети (див. пункти 18 і 20 вище).

Із самого початку виконання таких заходів здійснюється під контролем посадової особи, правоможної обіймати судову посаду. Такий посадовець, перед тим як передати одержану інформацію компетентним органам, вивчає її на предмет відповідності її використання цьому законові та необхідності в ній для забезпечення мети такого заходу; решту зібраних відомостей він знищує (див. пункт 20 вище).

53. Хоча Закон «G 10» виключає можливість оскарження в суді розпоряджень та застосування заходів стеження, пункт 2 статті 10 Основного закону передбачає здійснення подальшого контролю чи перевірки правомірності таких заходів двома органами, що їх призначають обрані народні представники, а саме — парламентський комітетом і Комісією «G 10».

Відповідний міністр повинен щонайменше раз на шість місяців доповідати парламентському комітетові із п'яти депутатів парламенту про застосування Закону «G 10»; членів комітету призначає Бундестаґ у пропорційному співвідношенні до парламентських фракцій, при цьому до складу комітету входять також представники опозиції. Крім того, міністр зобов'язаний щомісяця доводити до відома Комісії «G 10» видані ним розпорядження про вжиття таких заходів. На практиці він просить попередньої згоди комісії щодо заходів. Комісія, з огляду на покладені на неї повноваження або на підставі клопотання особи, яка вважає себе об'єктом стеження, приймає рішення стосовно як законності, так і необхідності таких заходів; якщо вона визнає ті чи інші заходи незаконними або непотрібними, міністр повинен негайно припинити їх. Членів комісії призначає згаданий вище комітет, після відповідної консультації з урядом, на строк обрання даного Бундестаґу; у здійсненні своїх функцій члени комісії абсолютно незалежні і не підкоряються ніяким вказівкам (див. пункт 21 вище).

54. Уряд стверджує, що пункт 2 статті 8 не вимагає судового нагляду за таємними заходами стеження і що, незважаючи на це, запроваджена згідно із Законом «G 10» система перевірки їхньої правомірності забезпечує ефективний захист прав даної особи. Заявники, зі свого боку, кваліфікують таку систему як «форму політичного контролю», не сумісну з принципом судового нагляду, якому слід віддати переважне значення.

Отже, необхідно з'ясувати, чи є система нагляду за розпорядженнями про застосування обмежувальних заходів та їх виконанням такою, що забезпечує умови, за яких «втручання» на підставі відповідного законодавства здійснюється як «необхідне в демократичному суспільстві».

55. Перевірка правомірності заходів стеження може здійснюватися в три етапи: коли вперше видано розпорядження про такі заходи, під час здійснення таких заходів або після їхнього завершення. Що стосується перших двох етапів, сам характер і логіка таємного стеження вимагають, щоб не лише стеження, а й супровідний аналіз правомірності здійснювалися без відома відповідної особи. Отже, оскільки це неминуче позбавляє дану особу можливості з власної ініціативи домагатися ефективного засобу правового захисту і брати безпосередню участь у перевірці правомірності таких заходів, надзвичайно важливо, щоб встановлена система перевірки правомірності заходів сама забезпечувала достатні та відповідні ґарантії захисту прав людини. Крім того, щоб така наглядова процедура задовольняла критерій необхідності, встановлений пунктом 2 статті 8, вона має забезпечувати якомога суворіше дотримання цінностей демократичного суспільства. Одним з основоположних принципів демократичного суспільства є принцип верховенства права, пряме посилання на який міститься у преамбулі Конвенції (див. рішення у справі Ґолдера від 21 лютого 1975 року, серія A, № 18, с. 16–17, п. 34). Із принципу верховенства права випливає, зокрема, що втручання органів виконавчої влади у права людини має підлягати ефективному нагляду, який, як правило, повинна забезпечувати судова влада. Щонайменше це має бути судовий нагляд, який найкращим чином забезпечує ґарантії незалежності, безсторонності та належної правової процедури.

56. Система таємного стеження, встановлена на підставі Закону «G 10», виключала можливість судового нагляду. Натомість із початком застосування таких заходів нагляд здійснювала посадова особа, правоможна обіймати судову посаду, парламентський комітет і Комісія «G 10».

Суд вважає, що у сфері, яка надає, в окремих справах, такі великі можливості для зловживань, котрі можуть призводити до шкідливих наслідків для демократичного суспільства загалом, у принципі функцію наглядового контролю доцільно доручати судді.

Однак, зважаючи на характер наглядових та інших ґарантій, передбачених Законом «G 10», Суд доходить висновку, що виключення можливості судового нагляду не є обставиною, яка виходить за межі того, що можна вважати необхідним у демократичному суспільстві. Парламентський комітет і Комісія «G 10» незалежні від органів, які здійснюють таємне стеження, і наділені достатніми повноваженнями та компетенцією для здійснення ефективного і постійного нагляду. До того ж демократичний характер нагляду забезпечується збалансованим складом парламентського комітету. До складу цього органу входять представники опозиції, що уможливлює її участь у контролі заходів, які здійснюються за розпорядженням правоможного міністра, який звітує перед Бундестаґом. Зважаючи на обставини справи, ці два наглядові органи можна вважати достатньо незалежними для того, щоб приймати об'єктивні рішення.

Суд бере до уваги і те, що особа, яка вважає себе об'єктом таємного стеження, має право подати скаргу до Комісії «G 10» і звернутися до Конституційного суду (див. пункт 23 вище). Однак, як визнав Уряд, це — засоби правового захисту, до яких можна вдатися лише за виняткових обставин.

57. Що стосується функції апостеріорного нагляду, необхідно з'ясувати, чи доцільно надалі виключати можливість судового нагляду, зокрема нагляду за участю відповідної особи, вже після того, як припинено таємне стеження. Це безпосередньо пов'язано з питанням подальшого сповіщення цієї особи про такі заходи, оскільки її можливості звернення до судів у принципі обмежені, за винятком випадку, коли її поінформовано про заходи, вжиті без її відома, завдяки чому вона має змогу оскаржити їхню законність у порядку зворотної дії.

По суті, основна скарга заявників з посиланням на статтю 8 полягає в тому, що особу, стосовно якої вжито заходи стеження, не завжди сповіщають про них після припинення таких заходів, і тому вона не в змозі домагатися ефективного засобу правового захисту в судах. Заявники занепокоєні небезпекою заходів, які неправомірно вживаються без відома конкретної особи чи без її змоги перевірити, якою мірою здійснено втручання в її права. На їхній погляд, ефективний судовий нагляд після припинення заходів стеження потрібен у демократичному суспільстві для запобігання зловживанням; без такого нагляду належний контроль таємного стеження неможливий, а право, яке ґарантує людині стаття 8, просто анулюється.

На думку Уряду, сповіщення особи про заходи стеження, яке, згідно з рішенням Конституційного суду (див. пункти 11 і 19 вище), має здійснюватися після вжиття таких заходів, відповідає вимогам пункту 2 статті 8. Уряд доводив, що для забезпечення всієї ефективності таємного стеження необхідно виключити розголошення інформації як до, так і після вжиття таких заходів, якщо розголошення перешкоджає або може ретроспективно завадити досягненню мети розслідування. Уряд наголошував, що після сповіщення особа вже має всі можливості для звернення до суду, використання різних засобів правового захисту, за допомогою яких, зокрема, вона може домагатися відшкодування завданої їй шкоди (див. пункт 24 вище).

58. На думку Суду, необхідно з'ясувати, чи реально все-таки на практиці забезпечити, щоб у будь-якій справі особу, за якою встановлювалося стеження, сповіщати про це після такого заходу.

Діяльність або небезпека, проти якої спрямовано конкретний ряд заходів стеження, може, після припинення таких заходів, тривати протягом років, навіть десятиріч. Сповіщення кожної особи після припинення за нею таємного стеження про такий захід може становити досить суттєву перешкоду реалізації довготривалої мети, для якої із самого початку і встановлювалося стеження. До того ж, як слушно зауважив Федеральний конституційний суд, сповіщення може спричинити розкриття робочих методів та об'єктів, з якими працюють розвідувальні служби, і, можливо, навіть призвести до розголошення особи їхніх аґентів. На думку Суду, оскільки «втручання», здійснене на підставі законодавства, яке оспорюють заявники, у принципі виправдовується пунктом 2 статті 8 (див. пункт 48 вище), факт відсутності сповіщення особи після припинення стеження не може сам по собі суперечити цьому положенню, оскільки саме це забезпечує ефективність «втручання». Крім того, необхідно пригадати, що, згідно з рішенням Федерального конституційного суду від 15 грудня 1970 року, відповідна особа має бути сповіщена одразу з появою такої можливості, але без ризику для забезпечення мети такого втручання (див. пункти 11 і 19 вище).

59. Як у загальному сенсі, так і стосовно питання сповіщення після припинення стеження заявники постійно посилалися на небезпеку зловживань як на підставу для твердження, що оспорюване законодавство не задовольняє вимоги пункту 2 статті 8 Конвенції. Хоча ніколи, за умов будь-якої системи, не можна повністю відкидати ймовірність вчинення неправомірних дій недобросовісним, недбалим або надмірно запопадливим посадовцем, питання, яке є значущим для цілей розгляду Судом цієї справи, полягає в тому, наскільки ймовірні такі дії і які існують ґарантії відповідного захисту.

Вище (у пунктах 51–58) Суд уже розглянув згадане законодавство у світлі зазначених міркувань. Зокрема, Суд бере до уваги, що Закон «G 10» містить низку положень, призначених зменшити, наскільки це можливо, наслідки заходів стеження і забезпечити їх вжиття із суворим додержанням закону. За відсутності будь-яких доказів чи свідчень про недотримання цих положень у реальній практиці, Суд повинен визнати, що в демократичному суспільстві Федеративної Республіки Німеччини відповідні органи влади застосовують це законодавство належним чином.

Суд погоджується з Комісією, що невід'ємним принципом конвенційної системи є забезпечення певного компромісу між необхідністю захисту демократичного суспільства та необхідністю захисту прав конкретної особи (див., mutatis mutandis, рішення від 23 липня 1968 року у справі «Лінґвістік Белж», серія А, № 6, с. 32, п. 5). Як зазначено в преамбулі Конвенції, «Основнi свободи... найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дiєвiй полiтичнiй демократiї, а з iншого боку, завдяки загальному розумiнню i дотриманню прав особи, вiд яких вони [Договірні держави] залежать». У контексті статті 8 це означає необхідність забезпечення рівноваги між інтересом здійснення конкретною особою свого права, яке їй ґарантує пункт 1 статті 8, та вимогами пункту 2, згідно з якими, в інтересах захисту демократичного суспільства загалом, має встановлюватися таємне стеження.

60. Виходячи з цих міркувань та докладного вивчення законодавства, яке оспорюють заявники, Суд доходить висновку, що законодавчий орган Німеччини мав підстави вважати втручання, допущене, згідно з даним законодавством, стосовно здійснення права, ґарантованого пунктом 1 статті 8, необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки та запобігання заворушенням і злочинам (пункт 2 статті 8). Отже, Суд встановлює, що порушення статті 8 Конвенції допущено не було.

III. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13

61. Заявники також стверджували, що було допущено порушення статті 13, в якій сказано:

«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офiцiйнi особи».

62. На погляд заявників, згідно зі статтею 13, Договірні держави зобов'язані забезпечувати можливість використання ефективного засобу правового захисту від стверджуваного порушення Конвенції; будь-яке інше тлумачення цього положення позбавляє його сенсу. З іншого боку, як Уряд, так і Комісія вважають, що для заяви з посиланням на статтю 13 підстав немає, якщо немає порушення права, ґарантованого будь-якою іншою статтею Конвенції.

63. У рішенні від 6 лютого 1976 року у справі Шведської спілки машиністів (Swedish Engine Drivers' Union) Суд, визнавши факт наявності ефективного засобу правового захисту в національному органі, зазначив, що немає необхідності встановлювати, чи застосовується у справі стаття 13, лише тоді, коли має місце порушення будь-якої іншої статті Конвенції (серія A, № 20, с. 18, п. 50; див. також рішення у справі Де Вільде, Оомса і Версипа від 18 червня 1971 року, серія A, № 12, с. 46, п. 95). Суд пропонує в цій справі встановити, чи застосовується стаття 13, ще до з'ясування, якщо це необхідно, ефективності будь-якого відповідного засобу правового захисту згідно з правом Німеччини.

64. У статті 13 зазначено, що кожен, чиї права i свободи за Конвенцiєю «порушуються», має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть «якщо таке порушення було вчинене особами», що дiяли як посадові особи. При буквальному тлумаченні цього положення здається, що воно надає право особі на національний засіб правового захисту лише у випадку, коли має місце «порушення». Але особа не в змозі довести в національному органі факт «порушення», якщо спершу вона не має можливості подати до такого органу відповідну скаргу. Отже, як зазначила меншість членів Комісії, факт порушення Конвенції не може становити передумову застосування статті 13 Конвенції. На думку Суду, згідно зі статтею 13, у випадку, коли особа вважає свої права порушеними внаслідок заходу, вжитого, як вона стверджує, на порушення Конвенції, вона повинна мати засіб правового захисту в національному органі як для вирішення її скарги, так і, якщо необхідно, для отримання відшкодування. Таким чином, статтю 13 необхідно тлумачити як положення, що ґарантує «ефективний засіб правового захисту в національному органі» кожному, хто заявляє про факт порушення його прав і свобод за Конвенцією.

65. Отже, хоча Суд визнав відсутність порушення права, яке ґарантує заявникам стаття 8, він має з'ясувати, чи забезпечувало законодавство Німеччини для заявників «ефективний засіб правового захисту в національному органі», як того вимагає стаття 13.

Щодо фактично застосованих до заявників конкретних заходів стеження, вони не стверджують, що не мали у своєму розпорядженні ефективного засобу правового захисту від стверджуваного порушення їхніх прав за Конвенцією. Предметом їхньої скарги, як вони вважають, є недосконалість положень відповідного законодавства. Погоджуючись із тим, що за певних умов деякі форми звернення по судову допомогу існують, вони водночас стверджують, що, оскільки законодавство виключає навіть можливість поінформування їх про факт чи відсутність факту втручання, внаслідок конкретного заходу стеження, в ґарантовані їм Конвенцією права, вони тим самим позбавляються у принципі ефективного засобу правового захисту за національним правом. Ані Комісія, ані Уряд не погоджуються з цим твердженням. Отже, хоча заявники оспорюють умови самого законодавства, Суд повинен з'ясувати, зокрема, якими фактично засобами правового захисту можна скористатися особі згідно з німецьким правом і чи є ці засоби ефективними за даних умов.

66. Передусім Суд зауважує, що самі заявники скористалися «ефективним засобом правового захисту», як це передбачено статтею 13. Адже вони піддали сумніву у Федеральному конституційному суді відповідність згаданого законодавства їхньому праву на повагу до кореспонденції та на доступ до суду. Слід зазначити, що згаданий суд розглянув скарги заявників, у яких вони посилалися не на Конвенцію, а виключно на Основний закон. Проте слід зауважити, що права, на які посилалися заявники в Конституційному суді, по суті, є ті самі права, про порушення яких вони стверджують в органах Конвенції (порівн., mutatis mutandis, рішення від 6 лютого 1976 року у справі Шведської спілки машиністів, серія A, № 20, с. 18, п. 50). Уважно вивчаючи рішення від 15 грудня 1970 року, Суд визнає, що Конституційний суд ретельно розглянув подані скарги, зокрема у світлі основних принципів і демократичних цінностей, втілених в Основному законі.

67. Що ж до питання, чи існує «ефективний засіб правового захисту» у зв'язку із застосуванням, згідно із Законом «G 10», конкретних заходів стеження, заявники стверджували передусім, що для того, щоб орган можна було вважати «національним органом», про який ідеться у статті 13, він має складатися щонайменше із членів, які є безсторонніми і мають ґарантії судової незалежності. Уряд у відповідь зауважив, що, на відміну від статті 6, стаття 13 не вимагає, щоб засіб правового захисту використовувався через суд.

На думку Суду, орган, про який іде мова в статті 13, не обов'язково має у всіх випадках бути судовим органом, у суворому сенсі цього терміна (див. рішення у справі Ґолдера від 21 лютого 1975, серія A, № 18, с. 16, п. 33). Однак при з'ясовуванні того, чи є засіб правового захисту у відповідному органі ефективним, треба брати до уваги надані йому повноваження і процедурні ґарантії.

68. За словами заявників, згідно з концепцією «ефективного засобу правового захисту», відповідна особа повинна, завдяки подальшому поінформуванню, дістати змогу захистити себе від будь-якого неприпустимого посягання на ґарантовані їй права. Як Уряд, так і Комісія погоджувалися у тому, що стаття 13 не може бути підставою для заяви будь-якого необмеженого права на сповіщення про заходи стеження, якщо вже було визнано, що оспорюване законодавство, зокрема відсутність вимоги сповіщення, є «необхідним у демократичному суспільстві» для забезпечення будь-якого із зазначених у статті 8 інтересів.

Суд уже наголошував, що саме таємність заходів є чинником, який ускладнює або взагалі унеможливлює звернення відповідної особи з її власної ініціативи до того чи іншого засобу правового захисту, особливо під час здійснення таємного стеження (див. пункт 55 вище). Таке стеження та його наслідки є обставинами, які Суд, на жаль, уже визнав, зважаючи на сучасні умови в демократичному суспільстві, необхідними в інтересах забезпечення національної безпеки та запобігання заворушенням і злочинам (див. пункт 48 вище). Конвенція має тлумачитися в цілому, і тому, як зазначила Комісія у своїй доповіді, будь-яке тлумачення статті 13 має узгоджуватися з логікою Конвенції. Суд не має права тлумачити або застосовувати статтю 13 у спосіб, який призводить до результату, який, по суті, анулює висновок Суду про те, що відсутність сповіщення відповідної особи не суперечить статті 8, оскільки забезпечує ефективність заходів стеження (див. пункти 58–60 вище). Отже, Суд, відповідно до своїх висновків стосовно статті 8, визнає, що відсутність сповіщення, якщо зважати на обставини цієї справи, не становить порушення статті 13.

69. Для цілей цього розгляду передбачений статтею 13 «ефективний засіб правового захисту» має означати засіб, ефективний настільки, наскільки він може бути таким, якщо враховувати обмежені можливості звернутися по таку допомогу, які характерні для будь-якої системи таємного стеження. Отже, залишається розглянути деякі доступні для заявників, згідно з німецьким правом, засоби правового захисту, для того щоб встановити, чи є вони «ефективними» в такому вузькому розумінні.

70. Хоча Закон «G 10» не передбачає можливості звернення до судів у зв'язку з виданням розпорядження про заходи стеження та їх здійсненням, особа, яка вважає, що вона є об'єктом такого стеження, все-таки може скористатися деякими іншими засобами правового захисту: вона має змогу звернутися зі скаргою до Комісії «G 10» і до Конституційного суду (див. пункти 21 і 23 вище). Треба визнати, що ефективність таких засобів правового захисту обмежена, і в принципі вони використовуються лише у виняткових випадках. Однак, зважаючи на обставини цієї справи, важко уявити можливість існування більш ефективних засобів правового захисту.

71. З іншого боку, згідно з рішенням Федерального конституційного суду від 15 грудня 1970 року, компетентний орган повинен повідомити відповідну особу одразу після припинення заходів стеження, але за наявності можливості такого поінформування без ризику для забезпечення мети даного втручання (див. пункти 11 і 19 вище). З моменту такого сповіщення особа може скористатися кількома засобами правового захисту в судах. Згідно з поданою Урядом інформацією, вона може: позовом про визнання права домогтися відповідної перевірки в адміністративному суді правомірності застосування до неї Закону «G 10» та відповідності йому вжитих заходів стеження; вчинити позов у цивільному суді про відшкодування шкоди, якщо ця особа її зазнала; вчинити позов з вимогою знищення або, за необхідності, відновлення первинного стану документів; нарешті, якщо будь-який із цих засобів правового захисту виявився безрезультатним, звернутися до Федерального конституційного суду з проханням винести ухвалу стосовно того, чи було допущено порушення Основного закону (див. пункт 24 вище).

72. Отже, Суд, беручи до уваги конкретні обставини цієї справи, вважає, що сукупність засобів правового захисту, передбачених законодавством Німеччини, задовольняє вимоги статті 13.

IV. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6

73. Заявники також стверджують, що було порушено пункт 1 статті 6, у якому сказано:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язкiв або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий i відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса i публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралi, громадського порядку або нацiональної безпеки в демократичному суспiльствi, якщо того вимагають iнтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторiн чи в разi крайньої необхiдностi, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити iнтересам правосуддя».

74. За словами заявників, заходи стеження, які можуть встановлюватися згідно із законодавством, яке вони оспорюють, становлять як втручання в «цивільне право», так і висунення «кримінального обвинувачення», про що йдеться в пункті 1 статті 6. Вони доводять, що згадане законодавство суперечить цій статті, оскільки не вимагає у всіх випадках сповіщення відповідної особи після припинення заходів стеження і виключає можливість звернення до суду з метою перевірки законності таких заходів. Проте і Уряд, і Комісія погоджуються з висновком про те, що пункт 1 статті 6 не застосовується до фактів цієї справи з погляду ані «цивільного», ані «кримінального» права.

75. Суд уже визнав, що, з огляду на обставини цієї справи, передбачена Законом «G 10» можливість таємного стеження стосовно поштової кореспонденції, поштового та телекомунікаційного зв'язку не суперечить статті 8, але за дотриманням певних умов (див. пункти 39–60 вище).

Оскільки Суд уже дійшов такого висновку, необхідно розглянути питання, чи стосується передбачена статтею 6 судова ґарантія — якщо припустити, що стаття 6 застосовна, — розпоряджень, на підставі яких встановлюються такі заходи стеження згідно із Законом «G 10», причому окремо слід розглянути два етапи: етап до сповіщення і етап після сповіщення про припинення стеження.

Поки рішення про встановлення стеження за особою залишається, з огляду на правомірні обставини, таємним, воно не може у зв'язку з цим бути предметом судового розгляду в порядку нагляду на підставі вчиненого такою особою позову, як це передбачає стаття 6; отже, рішення жодним чином не потрапляє до сфери застосування цієї статті.

Таке рішення може опинитися у сфері згаданого положення лише після припинення заходів стеження. Згідно з поданою Урядом інформацією, після сповіщення відповідної особи про припинення таких заходів вона має право скористатися кількома засобами правового захисту у зв'язку з можливим порушенням її прав; ці засоби правового захисту можуть задовольнити вимоги статті 6 (див. пункти 24 та 71 вище).

Отже, Суд доходить висновку, що, навіть у випадку, якщо стаття 6 застосовна, її порушено не було.

На цих підставах Суд

1. Постановляє одноголосно, що він має юрисдикцію вирішити питання, чи мають заявники право претендувати на статус потерпілих, про який ідеться в статті 25 Конвенції.

2. Постановляє одноголосно, що заявники мають право заявляти про те, що, у контексті статті 25, вони є потерпілими внаслідок порушення Конвенції.

3. Постановляє одноголосно, що статтю 8, статтю 13 і статтю 6 Конвенції порушено не було.

Учинено французькою та англійською мовами (обидва тексти автентичні) у Палаці прав людини, Страсбурґ, 6 вересня 1978 року.

За Голову Суду:
підпис
: Жерар Віарда,
заступник Голови Суду

За Секретаря Суду:
підпис: Герберт Пецольд,
заступник Секретаря Суду

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 50 Реґламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку судді Пінейро Фаріньї.

Парафовано: G.W.

Парафовано: H.P.

 

 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ПІНЕЙРО ФАРІНЬЇ

Я погоджуюся з висновками у рішенні Суду, але виходжу з інших міркувань.

1. У пункті 1 статті 1 Закону «G 10» зазначено випадки, в яких компетентні органи влади можуть встановлювати обмеження, тобто відкривати і перевіряти поштову кореспонденцію, телеграфні повідомлення, прослуховувати і записувати на магнітофонну плівку телефонні розмови. Такі повноваження закон надає цим органам, зокрема, задля захисту від «безпосередньої небезпеки», яка існує для «вільного демократичного конституційного порядку», загрози «існуванню або безпеці Федерації чи землі», «безпеці (союзницьких) збройних сил», дислокованих на території Республіки, та безпеці «військ однієї із трьох держав, які базуються на території землі Берлін». Згідно з пунктом 2 статті 1, такі заходи можуть встановлюватися лише у випадку, коли існують фактичні підстави (tatsächliche Anhaltspunkte) для підозри, що відповідна особа планує, вчиняє або вже вчинила певні кримінальні правопорушення, які караються за Кримінальним кодексом. Це, наприклад, може бути порушення проти миру чи безпеки держави (№ 1 підпункту 1), демократичного порядку (№ 2 підпункту 1), зовнішньої безпеки (№ 3 підпункту 1) та безпеки союзницьких збройних сил (№ 5 підпункту 1) (див. пункт 17 рішення).

Для всіх тих, до кого може бути застосований Закон «G 10», уже сам факт існування такого закону створює реальне підґрунтя для можливого втручання, внаслідок таємного стеження, у здійснення ними свого права на повагу до приватного і сімейного життя та своєї кореспонденції.

Отже, зрозуміло, що особа може претендувати на статус потерпілої для цілей статті 25 Конвенції. Тобто заявники мають безпосередній інтерес (Jose Alberto dos Reis, Codigo do Processo Civil Anotado, vol. 1, p. 77), що є ідеальною умовою (Carnelutti, Sistemo del diritto processuale civile, vol. 1, pp. 361 and 366) для подання заяви до Комісії.

На мою думку, заявники є потерпілими внаслідок небезпеки такого втручання, і на цій підставі вони мають право претендувати на статус потерпілих у розумінні статті 25.

2. Принагідно хочу висловити занепокоєння, що міркування, які більшість виклала в пункті 56, можуть призвести до такого тлумачення статті 8, яке, на мою думку, може виявитися ризикованим.

Розпорядження про застосування таких заходів видається, на підставі письмового клопотання із зазначеними в ньому відповідними арґументами, або вищим органом влади землі Німеччини — у справах, які належать до його юрисдикції, або одним із федеральних міністрів, якому канцлер надає відповідне повноваження. Канцлер поклав такі функції на міністра внутрішніх справ та міністра оборони, кожен із яких, у межах своєї компетенції, повинен особисто прийняти рішення щодо застосування таких заходів (пункт 5 (1) і (2) статті 1) (див. пункт 18 рішення).

Виконання розпорядження про застосування таких заходів здійснюється під наглядом посадової особи, правоможної обіймати судову посаду (пункт 7 (1) статті 1) (див. пункт 20 рішення).

Я вважаю, що поділ влади є основним принципом демократичного суспільства і, оскільки розпорядження про застосування таких заходів можуть видаватися у випадку, коли існують реальні факти, які свідчать про намір вчинити кримінальні правопорушення або про те, що вже відбувається їх вчинення, цей принцип вимагає видання такого розпорядження незалежним суддею, — передбачити це і було справжнім наміром законодавчого органу Німеччини (див. пункт 22 рішення).

Мені важко погодитися з тим, що державний орган влади може сам вирішувати, чи існують фактичні свідчення про намір вчинити кримінальні дії, або про те, що вже відбувається їх вчинення.

3. Діючи в загальних інтересах, держави, як Високі Договірні Сторони, оберігають Конвенцію від будь-яких порушень, які може спричинити та чи інша держава; таким порушенням може виявитися небезпека та загроза демократії, яку може становити саме оприлюднення того чи іншого закону.

У справі, порушеній на підставі заяви особи, необхідно довести, окрім наявності такої загрози або небезпеки, що було допущено конкретне порушення Конвенції, внаслідок якого вона є потерпілою.

Безперечно, закон сам по собі може становити порушення прав людини, якщо він безпосередньо застосовується до людини без специфічного заходу щодо виконання цього закону.

Прикладом цього є закон, який позбавляє тих, хто проживає в певному районі, можливості навчатися в певних навчальних закладах, а також закон, згідно з яким статеве виховання має бути одним з обов'язкових предметів навчальної програми: застосування таких законів відбувається без необхідного вжиття тих чи інших заходів з його виконання (див. рішення у справі «Лінґвістік Белж» та у справі К'єльдсена, Баска Мадсена і Педерсена).

Однак цього не можна сказати стосовно німецького Закону «G 10».

Цей закон фактично передбачає прослуховування телефонів та перевірку поштової кореспонденції, хоча визначає і межі таких заходів та реґулює методи їх виконання.

Однак це законодавство не передбачає можливості таємного стеження «дослідницького» чи загального характеру. Якби це було так, то закон мав би безпосереднє застосування.

Насправді згадані заходи не можуть бути застосовані без відповідного рішення, прийнятого вищим органом землі або правоможним федеральним міністром, який повинен до того ж вирішити, чи існують фактичні свідчення про намір вчинити кримінальні дії або про те, що вже відбувається їх вчинення.

Отже, питання щодо втручання державного органу влади у здійснення особою права на повагу до приватного та сімейного життя і до кореспонденції постає лише у випадку, коли стосовно цієї особи вжито санкціоновані заходи стеження.

Що стосується даної справи, то заявники, з одного боку, не знали, чи було фактично застосовано до них Закон «G 10» (див. пункт 12 рішення), а з іншого боку, Уряд-відповідач стверджує — і ми не маємо підстав піддавати це твердження сумніву, — що «жодні розпорядження про вжиття щодо заявників заходів стеження, передбачених цим законом, введеним у дію на виконання статті 10 Основного закону, ніколи не видавалися і такі заходи не вживалися.

Заявники не були об'єктами такого стеження ані як особи, яких підозрюють в одному чи кількох зазначених у законі правопорушеннях, ані як треті сторони, про які йдеться в пункті 2 (2) статті 1 Закону «G 10».

Також немає жодних підстав стверджувати, що заявники опинилися під стеженням опосередковано, коли такий захід здійснювався проти якоїсь іншої особи, — принаймні встановити їхні особи як такі, що потрапили в матеріали таких стежень, неможливо. Нарешті, немає підстав стверджувати і про те, що заявники потрапили під стеження помилково — наприклад, внаслідок неправильно набраного телефонного номера, — оскільки в таких випадках таку особу попереджають про захід стеження» (див. пункт 13 рішення).

Суд має право враховувати лише обставини справи заявників (рішення у справі Енґеля та інших від 8 червня 1976 року, серія A, № 22, с. 43, п. 106) і не може брати до уваги ситуацію інших осіб, яка не дає підстав подати заяву до Комісії від свого імені.

Ось ті міркування, на підставі яких я, як і Суд, доходжу висновку, що в цій справі немає фактів, які свідчили б про порушення Конвенції.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua