Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'1999

Назва
 
Справа Пакеллі
(Pakelli case)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА ПАКЕЛЛІ
(Pakelli case)

РІШЕННЯ

Страсбург
25 квітня 1983 року

На це рішення можна посилатися як на рішення Європейського суду з прав людини від 25 квітня 1983 року, том 64, серія А (Eur. Court H. R., Pakelli judgement of 25 April 1983, Series A no. 64).

Основні документи і матеріали виступів у цій справі буде опубліковано в томі 53 серії В «Публікацій Суду».

Стислий виклад1

Федеративна Республіка Німеччини — відмова федерального суду призначити офіційного адвоката для захисту обвинуваченого під час судового слухання апеляції щодо правових питань.

І. ЗАСТОСОВНІСТЬ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

Не оспорюється — порядок застосування залежить від конкретних обставин даного судового провадження.

ІІ. ПУНКТ 3 (С) СТАТТІ 6

А. Взаємозв'язок між трьома гарантованими правами

Різниця між англійським і французьким варіантами тексту — пояснення цієї різниці практично немає у збірнику «travaux préparatoires» — тлумачення з урахуванням об'єкта і мети — «особі, обвинуваченій у кримінальному правопорушенні», яка не бажає захищати себе особисто, має бути надано можливість скористатися правовою допомогою захисника, обраного на власний розсуд; якщо ж ця особа не має достатніх коштів для оплати такої допомоги, то, згідно з Конвенцією, вона має право одержувати її безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя.

В. Відсутність достатніх коштів для оплати правової допомоги

Факт не доведений, але не оспорюється — з огляду на пропозицію заявника у разі вимоги федерального суду довести факт нестачі коштів, а також на відсутність будь-якої інформації, яка б свідчила про протилежне.

С. Інтереси правосуддя

1. Усні судові провадження у федеральному суді стосовно апеляцій з правових питань у кримінальних справах відбуваються вкрай рідко. Той факт, що таке провадження відбулося в цій справі (пункт 5 статті 349 Кримінально-процесуального кодексу), свідчить про те, що результатам слухання надавалося важливе значення для подальшого судового рішення у справі. Необхідною умовою для забезпечення справедливого судового розгляду має бути обов'язкова участь обох сторін в усному судовому провадженні.

2. Без послуг адвоката-практика заявник був би не в змозі взяти корисну участь у розгляді порушених ним правових питань.

3. На всіх етапах слухання апеляційне провадження відбувалося без участі обох сторін. У разі відмови федерального суду проводити слухання, федеральний державний обвинувач мав би письмово обґрунтувати таке рішення і повідомити про нього заявника, щоб той мав змогу відповісти. Внаслідок позбавлення заявника можливості вдатися до правової допомоги захисника, він втратив можливість протягом усного судового провадження впливати на результат своєї справи.

D. Висновок: порушення.

ІІІ. ПУНКТ 1 СТАТТІ 6

Встановлення факту порушення пункту 3 (с) статті 6 звільнило Суд від необхідності розглядати справу додатково в контексті пункту 1.

ІV. СТАТТЯ 50

1. Суд не уповноважений скасувати рішення федерального суду або вимагати від Уряду відмовитися від певних висновків у цьому рішенні.

2. Визнання факту порушення — достатня сатисфакція за завдану моральну шкоду.

3. Заявник має право на відшкодування зазнаних ним витрат і апелювати до Конституційного суду.

Посилання на попередні рішення Суду

17.01.1970, справа Делкорта (Delcourt); 26.04.1979, справа «Санді Таймс» (Sunday Times); 13.06.1979, справа Маркса (Marckx); 27.02.1980, справа Девіра (Deweer); 13.05.1980, справа Артіко (Artico); 26.03.1982, справа Адольфа (Adolf); 18.10.1982, справа Ле Конта, ван Льовена і Де Мейєра (Le Compte, Van Leuven and De Meyere) (стаття 50); «Х. проти Сполученого Королівства» (стаття 50); 24.02. 1983, справа Дюджеона (Dudgeon) (стаття 50).

У справі Пакеллі

Рішення від 25 квітня 1983 року

Європейський cуд з прав людини, проводячи засідання, згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Регламенту Суду2, у палаті, до складу якої увійшли такі судді:

пан Ж. Віарда (G. Wiarda), Голова

пан Р. Рюссдаль (R. Ryssdal)

пан Л. Ліш (L. Liesch)

пан Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

пан Б. Уолш (В. Walsh)

пан Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

пан Дж. Герсінг (J. Gersing),

а також пан М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), секретар,

і пан Г. Петцольд (H. Petzold), заступник секретаря,

після наради за зачиненими дверима 26 листопада 1982 року і 23 березня 1983 року, постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) та Урядом Федеративної Республіки Німеччини (Уряд). Справу розпочато за заявою (№ 8398/78) проти Німеччини, поданою до Комісії, відповідно до статті 25 Конвенції, громадянином Туреччини паном Лютфю Пакеллі (Lütfü Pakelli) 5 жовтня 1978 року.

2. Запит Комісії та заяву Уряду було подано до канцелярії Суду в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 і статтею 47, відповідно 14 і 24 травня 1982 року. У своєму запиті Комісія, посилаючись на статті 44 і 48 та на заяву, в якій Федеративна Республіка Німеччини визнала обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46), звернулася до Суду ухвалити за фактами справи рішення стосовно наявності чи відсутності порушення державою-відповідачем зобов'язань, визначених у пункті 3 (с) статті 6 Конвенції. У заяві Уряду до Суду містилося прохання підтвердити відсутність факту такого порушення.

3. До складу палати із семи суддів увійшли за посадою пан Р. Бернхардт, обраний суддя, громадянин Німеччини (стаття 43 Конвенції), і пан Ж. Віарда, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 28 травня 1982 року в присутності Секретаря Голова Суду шляхом жеребкування визначив п'ятьох інших членів, а саме: пан Р. Рюссдаль, пан М. Зек'я (M. Zekia), пан Л. Ліш, пан Гарсія де Ентеррія (García de Enterría) і пан Б. Уолш (стаття 43 (в кінці) Конвенції та пункт 4 правила 21). Згодом пан Л.-Е. Петтіті та пан Дж. Герсінг, підмінні судді, посіли місця пана Зек'ї та пана Гарсії де Ентеррії, яких не було допущено до розгляду справи (пункт 1 правила 22 та пункт 1 правила 24).

4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), пан Віарда, після консультацій через заступника Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду і представником Комісії щодо організації провадження, постановив: 9 червня 1982 року — що потреби в меморандумах від Уряду та Комісії немає; 4 жовтня — що усні судові провадження розпочнуться 25 листопада 1982 року.

2 листопада Секретар Суду, на вимогу Голови Суду, зажадав від Комісії та Уряду подати кілька документів, які й було отримано 5, 22 та 23 листопада.

5. За рішенням Голови Суду 25 листопада 1982 року відбулося відкрите слухання у Палаці прав людини в Страсбурзі. Безпосередньо перед цим у палаті Суду було проведено підготовче засідання, на якому уповноважена особа та консультанти Уряду, а також помічник представника Комісії отримали дозвіл на провадження німецькою мовою (пункти 2 і 3 правила 27).

Перед Судом виступили:

a) від Уряду:

 

пані І. Майєр (I. Maier), (Ministerialdirigentin) Федеральне міністерство юстиції —

уповноважена особа;

пан П. Ріесс (P. Riess), (Ministerialrat)
Федеральне міністерство юстиції,

 

пан В. Стіллер (W. Stiller), (Regierungsdirektor)
Федеральне міністерство юстиції —

консультанти;

b) від Комісії:

 

пан Дж. А. Фроуєн (J. A. Frowein) —

представник;

пан Н. Вінгертер (N. Wingerter), адвокат заявника
в Комісії, який надає допомогу представникові (друге речення пункту 1 правила 29 Регламенту Суду).

 

Cуд заслухав звернення пані І.Майєр і пана П. Ріесса від імені Уряду та пана Дж. А. Фроуєна і пана Н. Вінгертера — від Комісії, а також їхні відповіді на запитання. 26 листопада у відповідь на запит, зроблений на вимогу Голови Суду, Секретар Суду отримав низку документів від Комісії.

6. 20 грудня Комісія передала Суду позови заявника на підставі статті 50 Конвенції.

Згідно з наказами та вказівками Голови Суду, канцелярія Суду отримала такі документи:

20 січня 1983 року — коментарі Уряду;

9 і 10 лютого 1983 року — зауваження представника Комісії, і через нього — зауваження заявника.

ФАКТИ

І. Обставини справи

7. Пан Пакеллі, громадянин Туреччини, 1937 року народження, проживає в Туреччині. З 1964 по 1976 рік жив у Федеративній Республіці Німеччини.

8. До Федеративної Республіки Німеччини він приїхав у лютому 1964 року, влаштувався на роботу у фірму «Ауді-НСУ» (Audi-NSU) в Некарзулмі, де пропрацював два з половиною роки. Згодом він кілька разів міняв місце роботи: був механіком в одній із фірм у Некарзулмі, менеджером у ресторані, незалежним страховим і кредитно-будівельним маклером. Останній вид діяльності, який передбачав ведення переговорів та укладання з турецькими робітниками контрактів, пов'язаних, наприклад, зі страхуванням життя та заощадженнями, за власними словами заявника, забезпечував йому дуже добрий заробіток.

9. 31 травня 1972 року Хейлброннський районний суд (Amtsgericht) засудив пана Пакеллі за злочин, передбачений Законом про наркотики (Betäubungsmittelgesetz),до десяти місяців ув'язнення з відстроченням виконання вироку. 12 березня 1973 року Хейлброннський регіональний суд (Landgericht) апеляцію заявника відхилив.

На даний час матеріали цієї справи в Суді не розглядаються.

10. Кримінальні провадження у цій справі розпочалися 1974 року.

Пана Пакеллі було заарештовано 7 травня за підозрою у вчиненні ще одного злочину, пов'язаного з наркотиками. 4 вересня йому було офіційно призначено адвоката, а саме — пана Вінгертера з Хейлбронна.

11. Судовий процес розпочався у Хейлброннському регіональному суді 7 квітня 1976 року і продовжувався 8, 14, 23 і 30 квітня. Заявника захищав пан Вінгертер та іноді пан Раушенбуш (Rauschenbusch), працівник цієї самої фірми.

30 квітня суд засудив пана Пакеллі до двох років і трьох місяців ув'язнення за порушення Закону про наркотики та за ухилення від сплати податків (Steuerhinterziehung). Було встановлено, що навесні 1972 року обвинувачений нелегально ввіз до Німеччини, сховавши у своїй машині, шістнадцять кілограмів конопляної смоли турецького походження.

12. 3 травня 1976 року пан Вінгертер подав апеляцію щодо правових питань (Revision). У своєму меморандумі від 5 серпня, вказуючи підстави для апеляції, він посилався, зокрема, на статтю 146 Кримінально-процесуального кодексу, де зазначається, що не може здійснювати захист кількох обвинувачених в одній справі той самий адвокат (див. пункт 26 нижче). Пан Вінгертер пояснив, що спершу він представляв ще одну особу, яка проходила у цій справі і яку, згідно з висновком регіонального суду, було визнано співучасником пана Пакеллі.

10 серпня 1976 року пана Пакеллі було звільнено, і він повернувся до Туреччини.

22 жовтня федеральний державний обвинувач (Generalbundesanwalt) звернувся до суду з клопотанням про відхилення апеляції на тій підставі, що її подав адвокат, який, за його власним зізнанням, не мав права представляти свого заявника.

19 листопада пан Раушенбуш подав апеляцію від свого імені і водночас заяву з проханням продовжувати захист заявника у позачерговому порядку (Wiеdereinsetzung in den vorigen Stand). 21 грудня 1976 року федеральний суд (Bundesgerichtshof) визнав апеляцію прийнятною. Державний прокурор не заперечував проти такого перебігу справ.

13 січня 1977 року регіональний суд, у відповідь на клопотання пана Раушенбуша від 19 листопада 1976 року про призначення його офіційним адвокатом захисту, зажадав від нього докладної аргументації підстав для апеляції. Через два тижні суд звільнив пана Вінгертера від виконання його обов'язків.

13. У меморандумі від 26 січня 1977 року пан Раушенбуш на тридцяти чотирьох сторінках виклав свої міркування стосовно допущених процедурних порушень (Verfahrensrügen). Він навів дев'ятнадцять помилок, більшість із яких стосувалася рішень Хейлброннського регіонального суду, — зокрема, про відмову призначити експерта та викликати свідків для допиту чи опитування. Останнє з перелічених ним рішень стосувалося статті 146 Кримінально-процесуального кодексу: зауважуючи, що пан Вінгертер у попередньому провадженні захищав іще одного підсудного, якому регіональний суд 21 червня 1974 року виніс обвинувальний вирок як співучасникові пана Пакеллі, пан Раушенбуш стверджував, що практика використання спільного адвоката для захисту двох осіб в одній справі суперечить інтересам обох обвинувачених (див. пункт 26 нижче).

14. 14 березня 1977 року, у відповідь на апеляцію пана Раушенбуша (Gegenerklärung), державний обвинувач при регіональному суді заявив, що вона неприйнятна для розгляду. Він стверджував, що стаття 146 забороняє панові Раушенбушу, так само як і панові Вінгертеру, виконувати в цій справі обов'язки офіційно призначеного адвоката. 23 березня пан Раушенбуш оскаржив висновок регіонального обвинувача. Зокрема, адвокат наголошував на тому, що, оскільки він ніколи не здійснював захисту співучасника пана Пакеллі, стаття 146 не може бути застосована до нього.

20 квітня федеральний державний обвинувач зажадав від регіонального обвинувача пояснень щодо оцінки поданої паном Пакеллі апеляції. На його погляд, те, що її визнано неприйнятною, викликало щонайменше сумнів.

12 серпня державний обвинувач при Хейлброннському регіональному суді подав свої додаткові міркування (weitere Gegenerklärung), датовані 1 серпня; копію їх було направлено панові Раушенбушу. Відповідно до практики в таких питаннях (Інструкція № 162 до Кримінально-процесуального кодексу і процедури накладення адміністративних штрафів — Richtlinien für das Strafverfahren und das Bussgeldverfahren), у зауваженнях щодо кожної скарги наведено копії відповідних документів зі справи, зокрема запитів, зроблених адвокатом заявника протягом судового розгляду, і рішень стосовно них, ухвалених регіональним судом. Щодо застосування статті 146 Кримінально-процесуального кодексу, державний обвинувач посилався на свої попередні зауваження, зокрема від 14 березня.

15. 13 жовтня 1977 року федеральний суд, за клопотанням федерального державного обвинувача, призначив слухання цієї справи (Hauptverhandlung) на 29 листопада. 17 жовтня про це було повідомлено пана Раушенбуша та його клієнта, який повернувся з Туреччини.

16. 24 жовтня пан Раушенбуш подав заяву з проханням офіційно призначити його адвокатом заявника на час слухання 29 листопада.

Наступного дня голова 1-ї кримінальної палати (Strafsenat) федерального суду відхилив прохання. На його думку, обвинувачений (Angeklagter), який був на свободі, не має права на офіційно призначеного адвоката на час слухання апеляції щодо правових питань. На цьому етапі провадження закон не вимагає від підсудного особистої присутності чи бути представленим адвокатом (пункт 2 і 3 статті 350 Кримінально-процесуального кодексу; див. пункт 22 нижче). Що ж до недотримання процедурних правил (verfahrensrechtlich) та інших матеріально-правових скарг (bei sachlichrechtlicher Beanstandung), то апеляційний суд (Revisionsgericht) має право сам перевірити оскаржувані рішення на підставі письмової аргументації, що містилася в апеляції. Перегляд цих фактів з ініціативи апеляційного суду не підлягає жодному обмеженню. Голова кримінальної палати зазначив, що в цьому разі ні факти справи, ні посталі з неї правові питання не виправдовують офіційного призначення адвоката, на чому наполягає пан Раушенбуш.

У запереченнях (Gegenvorstellungen), заявлених 7 листопада 1977 року, пан Раушенбуш посилався на рішення федерального суду від 19 жовтня 1977 року (див. пункт 22 нижче), в якому стверджується, що, крім випадків, передбачених законом, правова допомога має надаватися на період слухання апеляцій з правових питань, коли ці апеляції стосуються «серйозних» («schwerwiegend») справ і коли заявник у такій справі неспроможний оплатити послуги адвоката. Він стверджував, що пан Пакеллі перебуває саме в такому становищі, оскільки після винесення остаточного вироку на нього чекає вислання. Пан Раушенбуш цікавився, чи потрібні суду докази на підтвердження матеріальної скрути заявника (glaubhaft machen). За словами пана Раушенбуша, пан Пакеллі явно (offensichtlich) не мав змоги оплачувати адвокатські послуги. Пан Пакеллі приїхав до Федеративної Республіки Німеччини як сезонний робітник і повернувся в Туреччину після тривалого (längeren) перебування в Хейлброннській в'язниці. Зрозуміло, що він не мав заощаджень.

Пан Раушенбуш висловив прохання передати справу, в разі потреби, до палати для винесення рішення. 10 листопада голова 1-ї кримінальної палати федерального суду підтвердив своє рішення від 25 жовтня про відмову розглянути заяву. Він зазначив, що згадане судове рішення від 19 жовтня 1977 року стосується справи, яку не можна порівнювати зі справою заявника.

17. Судове слухання відбулося 29 листопада 1977 року за відсутності заявника і пана Раушенбуша. Із протоколу видно, що федеральний суд заслухав суддю, який виступав як доповідач (rapporteur), і доводи (Ausführungen) посадової особи з управління федерального державного обвинувача (Bundesanwaltschaft) на користь відхилення апеляції. Після обговорення, яке відбулося за зачиненими дверима, суд того самого дня виніс рішення відхилити апеляцію.

У судовому рішенні, з одного боку, йшлося про те, що апеляція є прийнятною, оскільки стаття 146 Кримінально-процесуального кодексу не забороняла панові Раушенбушу представляти пана Пакеллі перед федеральним судом, з іншого — що вимоги цієї статті не було виконано в суді першої інстанції, оскільки пан Вінгертер уже захищав співучасника заявника у попередньому провадженні. Однак федеральний суд, посилаючись на рішення своєї 3-ої кримінальної палати (див. пункт 26 нижче), додав, що апеляція з правових питань, яка ґрунтувалася на вимогах цієї статті, могла бути прийнятною тільки у випадку, якби представництво кількох обвинувачених одним і тим самим адвокатом виявилося несумісним з обов'язками захисника в конкретних обставинах цієї справи. А в даному разі не було встановлено наявності конфлікту інтересів.

Федеральний суд відхилив решту скарг: деякі, після докладного розгляду, визнано безпідставними, інші — розглянуто поверхово і визнано недостатньо обґрунтованими.

Судове рішення, обсягом десять сторінок, вручено панові Раушенбушу 21 грудня 1977 року.

18. У січні 1978 року пан Вінгертер подав апеляцію до федерального Конституційного суду. Він стверджував, що було допущено порушення статей 1, 2, 3, 6, 20 та пункту 1 статті 103 Основного Закону, і знову посилався на факти, які його колега пан Раушенбуш виклав федеральному суду 7 листопада 1977 року (див. пункт 16 вище). Пан Вінгертер наголошував, що саме завдяки адвокатові захисту пан Пакеллі мав змогу скористатися своїм правом бути почутим: адже пан Пакеллі проживав у Туреччині, не мав достатніх коштів і достатнього рівня володіння німецькою мовою. Крім того, правові питання, які потребували розгляду, були надзвичайно складні, про що можна було судити з обсягу меморандуму, який містив перелік підстав для апеляції (див. пункт 13 вище), та з рішення федерального суду про проведення слухання. Отже, панові Пакеллі потрібно було надати можливість висловити свою думку щодо аргументів федерального державного обвинувача. Пан Вінгертер підкреслював, що наслідки несприятливого для пана Пакеллі судового рішення самі по собі могли б стати підставою для офіційного призначення адвоката захисту. Адже відхилення апеляції означало для заявника втрату можливості працювати в Німеччині, що спричинилося б до розриву шлюбу і руйнування сім'ї.

Пан Вінгертер, наполягаючи на наданні заявникові правової допомоги, виявляв готовність на першу ж вимогу Конституційного суду подати необхідні довідки щодо фінансової неспроможності клієнта (glaubhaft machen).

10 травня 1978 року Конституційний суд у складі трьох суддів постановив не проводити слухання апеляції за відсутністю достатніх підстав для цього. На думку суддів Конституційного суду, рішення голови 1-ї кримінальної палати федерального суду цілком обґрунтоване. Більше того, справа, якщо розглядати її в контексті згаданого рішення від 19 жовтня 1977 року, не належить до категорії «серйозних» (див. пункти 16 вище і 22 нижче). Нарешті, пан Пакеллі міг би залишитися у Федеративній Республіці Німеччини і бути присутнім на слуханні у федеральному суді, отримавши, в разі потреби, допомогу перекладача.

19. Після арешту 7 травня 1974 року пана Пакеллі тримали під вартою до 10 серпня 1976 року: частково — на умовах запобіжного затримання, частково — в рахунок відбування строку ув'язнення, до якого його було засуджено.

ІІ. Відповідне законодавство

1. Офіційно призначені адвокати

20. Якщо обвинувачений не обрав собі адвоката, то захисника має призначити суд першої інстанції у випадках (їх перелічено в пункті 1 статті 140 Кримінально-процесуального кодексу), коли:

— судовий розгляд у першій інстанції відбувається в апеляційному (Oberlandesgericht) або регіональному суді;

— особа обвинувачується в злочині, який переслідується за обвинувальним актом (Verbrechen);

— у результаті судового провадження може бути прийняте рішення про заборону обвинуваченому займатися професійною діяльністю;

— обвинувачений є глухим або німим;

— обвинувачений є інтернованим — за наказом або із санкції суду — упродовж щонайменше трьох місяців, і його не було звільнено щонайменше за два тижні до початку судового розгляду;

— постало питання про необхідність тримати обвинуваченого під вартою для перевірки його психічного стану;

— у суді має розглядатися питання про запобіжне ув'язнення (Sicherungsverfahren);

— вже було прийнято ухвалу, якою попередньому адвокатові захисту забороняється брати участь у судовому провадженні.

Адвоката захисту може бути призначено і в інших випадках — з ініціативи суду або на прохання обвинуваченого, — якщо в цьому є необхідність з огляду на серйозність діяння, що розглядається, фактичну чи юридичну складність справи, або якщо обвинувачений не має змоги захищати себе особисто (пункт 2 стаття 140).

21. Суд першої інстанції може офіційно призначити адвоката не лише на період судового провадження, а й на час письмового провадження щодо будь-якої апеляції з правових питань. У разі необхідності суд першої інстанції має спеціально призначити адвоката на такий період.

22. Обвинувачений (Angeklagter), якого тримають під вартою, не має гарантованого права бути присутнім на слуханні апеляції з правових питань — чи то в апеляційному, чи то у федеральному суді (статті 121 та 135 судового кодексу — Gerichtsverfassungsgesetz), але може бути представлений адвокатом (пункт 2 статті 350). Якщо обвинувачений, якому відмовлено в присутності на судовому слуханні, не обрав для себе адвоката, на його прохання голова відповідного суду має призначити йому захисника (пункт 3 статті 350).

Обвинувачений, який перебуває на свободі, на слуханні згаданої апеляції може захищати себе особисто або скористатися послугами адвоката (пункт 2 статті 350). У цьому разі, згідно з прецедентною практикою федерального суду, для захисту обвинуваченого адвоката може бути призначено тільки на підставі пункту 2 статті 140 (див. пункт 20 вище), через те що пункт 1 статті 140 не застосовується до слухань апеляцій з правових питань (Entscheidungen des Bundesgerichtshofes in Strafsachen, том 19, с. 258–263).

Крім того, федеральний Конституційний суд постановив, що адвоката за рахунок держави захисту суд може призначити з власної ініціативи лише у серйозних справах (schwerwiegende Fälle) і в разі, якщо обвинувачений неспроможний оплатити послуги захисника, якого він сам обрав (Entscheidungen des Bundesverfassungsgerichts, том 46, с. 202–213).

2. Слухання апеляцій з правових питань

23. Суд має право відхилити апеляцію з правових питань, не розглядаючи її на слуханнях, тільки в разі, якщо:

— вважає апеляцію неприйнятною (пункт 1 статті 349 Кримінально-процесуального кодексу);

— розглянувши аргументовану заяву державного обвинувача, одностайно постановляє, що апеляцію недостатньо обґрунтовано (пункт 2 статті 349); і

— одностайно постановляє, що апеляція, подана в інтересах обвинуваченого, є достатньо обґрунтованою (пункт 4 статті 349).

За всіх інших обставин, перш ніж ухвалити рішення, суд має провести слухання (пункт 5 статті 349). Адже з усіх слухань у федеральному суді лише десять відсотків стосуються апеляцій з правових питань у кримінальних справах.

У разі якщо державний обвинувач подає заяву з проханням відхилити апеляцію на підставі її недостатнього обґрунтування, він повинен ознайомити зі своєю аргументацією апелянта. Останній може оскаржити подання протягом двох тижнів (пункт 3 статті 349).

24. Згідно з пунктом 1 статті 350, обвинувачений та його адвокат мають бути поінформовані про дату і місце слухання справи. У разі якщо зв'язатися з обвинуваченим неможливо, достатньо надіслати повідомлення його адвокатові.

25. Слухання апеляції розпочинається зі звернення доповідача (rapporteur). Далі слухають державного обвинувача, обвинуваченого та його адвоката. Апелянт завжди звертається до суду першим. Останнім має слово обвинувачений (стаття 351).

3. «Спільний адвокат захисту» (gemeinschaftliche Verteidigung)

26. Згідно з попереднім варіантом статті 146 Кримінально-процесуального кодексу, що був чинний до 31 грудня 1974 року, один адвокат мав право, якщо це не суперечило інтересам захисту, представляти у справі кількох обвинувачених. Це надзвичайно ускладнювало роботу судів, оскільки виявити чи встановити наявність конфлікту інтересів дуже непросто. Тому в 1974 році статтю 146 було запропоновано змінити: у новій редакції, яка набрала чинності 1 січня 1975 року, стаття не дозволяє здійснювати захист кількох обвинувачених одним спільним адвокатом.

Однак, згідно з постановами федерального суду (3-ї кримінальної палати) від 27 лютого і 13 жовтня 1976 року, апеляція з правових питань із посиланням на порушення статті 146 може бути успішною тільки в разі, якщо використання при захисті спільного адвоката фактично суперечить інтересам захисту (Entscheidungen des Bundesgerichtshofes in Strafsachen, том 26, с. 291–298; том 27, с. 22–24). Ухвалюючи рішення 29 листопада 1977 року у цій справі, 1-а кримінальна палата виходила саме з цих прецедентів (див. пункт 17 вище). Уряд стверджував, що відтоді таке їх тлумачення було прийнято всіма кримінальними палатами федерального суду.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

27. У своїй скарзі, поданій до Комісії 5 жовтня 1978 року (№ 8398/78), пан Пакеллі стверджував, що він став жертвою порушення пункту 1 статті 6 та пункту 3 (с) цієї статті Конвенції. За його словами, він не мав достатніх коштів для оплати послуг найманого адвоката, а інтереси правосуддя вимагали, щоб йому було призначено адвоката, який би представляв його у федеральному суді. Він також стверджував, що не має змоги повернутися до Федеративної Республіки Німеччини, щоб особисто представляти свою справу, через відсутність дозволу на проживання і коштів для оплати перекладача.

16 травня 1980 року, на підставі декларації про доходи від 9 вересня 1979 року, засвідченої компетентними органами, Комісія надала панові Пакеллі безоплатну правову допомогу.

7 травня 1981 року Комісія оголосила скаргу прийнятною в частині, що стосувалася відхилення прохання заявника офіційно призначити йому адвоката на час слухання справи у федеральному суді. Решту скарг оголошено неприйнятними на тій підставі, що, на думку Комісії, для залагодження спірних питань іще не вичерпано всіх національних засобів судового захисту (стаття 26 і пункт 3 статті 27 Конвенції).

У своїй доповіді від 12 грудня 1981 року (стаття 31) Комісія висловила одностайну думку, що заявник постраждав унаслідок порушення пункту 3 (с) статті 6, і що немає потреби визначати, чи допущено також порушення права на справедливий судовий розгляд у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції (одинадцять голосів проти одного).

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ УРЯДУ ДО СУДУ

28. Наприкінці слухання справи, 25 листопада 1982 року, Суд отримав від Уряду подання, в якому містилося прохання «постановити, що в справі заявника не було порушено пункту 3 (с) статті 6 та пункту 1 цієї статті».

ЩОДО ПРАВА

29. Заявник скаржиться, що федеральний суд відмовився призначити пана Раушенбуша його офіційним адвокатом на час судового провадження стосовно апеляції з правових питань (Revision) та на слухання 29 листопада 1977 року. Він стверджує, що це суперечить принципам, закріпленим у пункті 3 (с), а також пункті 1 статті 6 Конвенції.

Суд не погодився, що ці положення можуть бути застосовані в даній справі, і вважає цей факт встановленим (див., mutatis mutandis, рішення у справі Делкорта від 17 січня 1970 року, серія А, № 11, с. 13–15, п. 25, 26; рішення у справі Артіко від 13 травня 1980 року, серія А, № 37, с. 15–18, 31–38). Однак, як слушно зауважив Уряд, порядок застосування цих положень залежить від конкретних обставин судового провадження (див. згадане рішення у справі Делкорта).

І. Стверджуване порушення пункту 3 (с) статті 6

30. У пункті 3 (с) статті 6 зазначається:

«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

...

с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

...»

Уряд доводив Комісії, що, керуючись зазначеними принципами, не можна стверджувати, що заявник у цій справі потребував безоплатної правової допомоги, оскільки пан Пакеллі мав змогу сам захищати себе особисто на слуханні його справи федеральним судом. Докладної аргументації такої позиції Суд від Уряду не отримав.

31. Пункт 3 (с) статті 6 гарантує особі, обвинуваченій у кримінальному правопорушенні, три права: право захищати себе особисто, використовувати допомогу адвоката на свій власний вибір і, за певних умов, одержати правову допомогу безоплатно. Для поєднання цих фраз в англійському тексті Конвенції використовується розділовий сполучник «or» («чи/або»), тимчасом як у французькому тексті його еквівалент «ou» використовується лише між фразами, які містять перше і друге право, а далі використовується сполучник «et». У збірнику «Travaux préparatoires» немає пояснення цієї лінгвістичної різниці. У ньому йдеться лише про те, що під час остаточного розгляду проекту Конвенції, напередодні її підписання, комітет експертів «вніс у текст перекладу певну кількість формальних та лінгвістичних виправлень», у тому числі і заміну «і» (and) на «або» (or) в англійському варіанті формулювання пункту 3 (с) статті 6 (Збірник «Travaux préparatoires»,том IV, с. 1010). Якщо зважати на об'єкт і мету цього положення, яке має забезпечити ефективний захист прав обвинуваченого (див. згадане рішення у справі Артіко, серія А, № 37, с. 16, п. 33; див. також, mutatis mutandis, рішення у справі Адольфа від 26 березня 1982 року, серія А, № 49, с. 15, п. 30, та рішення у справі «Санді Таймс» від 26 квітня 1979 року, серія А, № 30, с. 30, п. 48), то його французький варіант заслуговує на більшу довіру. Суд погоджується з Комісією в цьому питанні. Отже, «особа, обвинувачена в кримінальному правопорушенні», яка не бажає захищати себе сама, повинна мати змогу скористатися правовою допомогою адвоката, якого вона сама вибрала для свого захисту. Якщо ця особа не має достатніх коштів для оплати допомоги захисника, то вона має право, згідно з Конвенцією, отримати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя.

А. Відсутність достатніх коштів для оплати правової допомоги

32. Аргументація Уряду щодо цього. Твердження заявника про те, що він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги адвоката, обраного ним для свого захисту, нічим не підтверджується. Навпаки, у регіональному суді він заявив, що, працюючи у Федеративній Республіці Німеччини, він мав добру платню. Судячи з висновків, які містяться в судовому рішенні від 30 квітня 1976 року (див. пункт 11 вище), він також мав чималий прибуток від торгівлі наркотиками. Крім того, невдовзі після повернення до Туреччини заявник розпочав комерційну діяльність.

Комісія зазначила, що на згаданому етапі Уряд не мав права оспорювати твердження заявника. По-перше, тому, що, відповідно до німецького законодавства, надання безоплатної правової допомоги не має обумовлюватися незаможністю позивача, про якого йдеться; по-друге, пан Раушенбуш пропонував перед судовим слуханням надати довідку про низький дохід свого заявника (див. пункт 16 вище), але федеральний суд відхилив цю пропозицію.

33. У цьому питанні Суд не може погодитися з Комісією. Питання про спроможність пана Пакеллі оплачувати послуги захисника не відігравало ніякої ролі у прийнятті рішення: відмова задовольнити прохання призначити пана Раушенбуша захисником заявника ґрунтувалася лише на тому факті, що голова 1-ї кримінальної палати федерального суду не вважав цю справу такою, що потребує, згідно з німецьким законодавством, правової допомоги адвоката захисту (див. пункт 16 вище). Тому не можна стверджувати, що Уряд втратив своє право оспорювати перед органами Конвенції, у контексті пункту 3 (с) статті 6, доводи заявника про його незаможність.

34. Однак потрібно визнати, і це зробив представник Комісії, що сьогодні практично неможливо довести, що в 1977 році пан Пакеллі не мав коштів для оплати послуг адвоката. Втім, збереглися деякі докази, які свідчать, що фінансове становище пана Пакеллі тоді справді було скрутним. Отже, немає підстав для припущення, що пан Раушенбуш не зміг би отримати згаданої довідки. З цього приводу потрібно взяти до уваги і те, що перед поверненням до Туреччини 1976 року його клієнт два роки перебував під вартою у Федеративній Республіці Німеччини (див. пункти 15 і 19 вище). До того ж у 1979 році пан Пакеллі надав Комісії звіт про свої доходи і довідки від турецьких компетентних органів, складений на підставі декларації про майно і доходи, яку він подавав попереднього року для оподаткування. Ці документи свідчили про те, що заявник, бувши дрібним підприємцем, мав доволі скромні достатки. На підставі цих даних, які до того ж не оспорювалися Урядом, Комісія вирішила надати йому безоплатну правову допомогу (див. пункт 27 вище).

Зрозуміло, що цих даних недостатньо для того, щоб спростувати всі підстави для сумніву в неспроможності заявника оплачувати адвокатські послуги у згаданий період. Втім, зважаючи на його пропозицію довести федеральному суду, що він справді не мав таких коштів, а також на відсутність конкретних фактів, які б свідчили про протилежне, Суд вирішив, що було виконано першу з двох умов, передбачених у пункті 3 (с) статті 6.

В. Інтереси правосуддя

35. Заявник і Комісія вважають, що інтереси правосуддя вимагали офіційного призначення пана Раушенбуша адвокатом заявника на час слухання його справи федеральним судом 29 листопада 1977 року.

Уряд не погодився з такою позицією і висунув контраргументи. А саме: пан Пакеллі мав адвоката захисту протягом письмового етапу провадження. Щодо предмета слухань, то він обмежувався апеляцією заявника з правових питань, оскільки оспорювалося рішення суду від 30 квітня 1976 року, лише на підставі виявлених заявником процесуальних помилок. Питання, запропоновані до розгляду, не були складними, і висновки щодо них не могли спричинити серйозних негативних наслідків, оскільки не передбачали переоцінки рішення суду, яке оскаржується, у сенсі його суворості. До того ж пан Пакеллі міг представляти свою справу сам. Нарешті, Комісія неправильно зрозуміла роль федерального державного обвинувача. В його компетенцію входила незалежна і безстороння оцінка підстав для апеляції з правових питань і, зокрема, забезпечення однакового застосування закону й додержання норм прецедентної практики. Отже, його роль дуже подібна до ролі генерального прокурора (Procureur général)у касаційному судовому провадженні у справі Делкорта (Бельгія).

36. По-перше, Суд, як і Комісія, зазначає, що ця справа була однією з небагатьох, у якій федеральний суд проводив слухання: таке трапляється лише у десяти відсотках апеляцій з правових питань у кримінальних справах (див. пункт 23 вище). У цьому конкретному випадку федеральний суд фактично був зобов'язаний організувати усне провадження, оскільки апеляція виявилася прийнятною, а державний обвинувач не вимагав відхилити її як явно необґрунтовану (стаття 349 Кримінально-процесуального кодексу; див. пункт 23 вище). З цього випливає, що слухання мало велике значення для рішення, яке мав ухвалити суд. Умовою справедливого судового розгляду є додержання норми, яка вимагає проведення усного судового провадження за участю обох сторін (débat contradictoire).

37. Оскільки заявник обмежився твердженням про наявність процесуальних помилок (пункт 2 статті 344 та пункт 1 статті 352 Кримінально-процесуального кодексу), федеральний суд мав ухвалити постанову саме на підставах, які він докладно виклав у своєму меморандумі (див. пункт 13 вище). Однак, якби адвокат пана Пакеллі був присутній у суді, останній мав би можливість дати пояснення щодо своїх скарг, надати, у разі необхідності, відповідну додаткову інформацію та аргументи у письмовій формі. Наприклад, він мав би змогу прокоментувати заяву судді, який виступав як доповідач (rapporteur) (стаття 351 Кримінально-процесуального кодексу; див. пункт 25 вище). Така можливість участі заявника в судовому провадженні була б дуже важливим чинником, адже апеляція являла собою об'ємний документ, який торкався дев'ятнадцяти різних питань.

Крім того, як слушно зауважила Комісія, одна із скарг була пов'язана із застосуванням статті 146 Кримінально-процесуального кодексу в її новій редакції. Треба визнати, що 3-я кримінальна палата федерального суду 1976 року вже ухвалила рішення, в якому йшлося про те, що апеляція з правових питань обґрунтована на підставі цієї статті, могла б мати успіх лише в разі, якщо використання спільного адвоката суперечило інтересам захисту обвинувачених (див. пункт 26 вище). Пан Раушенбуш не оспорював такого тлумачення. Він намагався довести, що в даній справі наявний конфлікт інтересів. До того ж було очевидно, що рішення, яке мав ухвалити федеральний суд, стане певним внеском у судову прецедентну практику. За свідченням Уряду, прецедентна практика з цього питання залишалася незмінною з часу ухвалення рішення від 29 листопада 1977 року про відхилення апеляції заявника. Уряд визнав, що усні дебати навколо тлумачення статті 146 мали б для такої практики певне значення.

38. За цих обставин зрозуміло, що особиста присутність апелянта не компенсувала б відсутності його адвоката: без послуг правника-практика пан Пакеллі був би не в змозі позитивно вплинути на вирішення правових питань, зокрема щодо застосування статті 146 Кримінально-процесуального кодексу. Суд погоджується з Комісією у цьому питанні.

39. Нарешті, Суд наголошує на тій важливій обставині, що розгляд апеляції у цій справі протягом усього слухання проводився без участі обох сторін. Навіть під час письмового провадження державний обвинувач при Хейлброннському регіональному суді у своїй відповіді на апеляцію, подану паном Пакеллі, якого тоді представляв пан Раушенбуш, не подав жодних зауважень стосовно підстав для апеляції (див. пункт 14). Що ж до федерального обвинувача, і незалежно від його конкретної ролі в апеляційному провадженні, німецьке законодавство надає апелянтові можливість оспорювати його доводи (пункт 3 статті 349 Кримінально-процесуального кодексу; див. пункт 23 вище). Отже, якби федеральний суд не ухвалив рішення провести слухання, федеральний обвинувач подав би свої доводи у письмовій формі і повідомив би їх апелянтові, який мав би таким чином можливість вивчити їх і, в разі необхідності, висловити свої міркування щодо них, на чому останній слушно наголошував у своїй скарзі.

Можливість спростовувати аргументи державного обвинувача пан Пакеллі повинен був мати і впродовж слухання. Відмовившись надати йому адвоката захисту, федеральний суд позбавив його можливості впливати на результат судового процесу на етапі усного провадження у справі. Ця можливість не була б втрачена у разі проведення судового провадження цілковито у письмовій формі.

40. З огляду на ці обставини, Суд, як і Комісія, вважає, що інтереси правосуддя все-таки вимагали надання заявникові правової допомоги протягом слухань у федеральному суді.

С. Висновок

41. Допущено порушення пункту 3 (с) статті 6 Конвенції.

ІІ. Стверджуване порушення пункту 1 статті 6

42. Щодо фактів, про які йшлося, заявник також посилався на пункт 1 статті 6, яким передбачається таке:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».

Стосовно цього Уряд не висунув жодного окремого аргументу.

Суд, так само як і Комісія, вважає, що положення пункту 3 (с) статті 6 відображають конкретне застосування загального принципу справедливого судового розгляду, викладеного у пункті 1 (див. рішення у справі Девіра від 27 лютого 1980 року, серія А, № 35, с. 30, п. 56). Отже, питання про те, чи було виконано вимоги, закріплені в пункті 1, не має для справи заявника суттєвого значення; воно поглинається питанням про те, чи було виконано вимоги пункту 3 (с). Виявлення факту порушення пункту 3 (с) звільняє Суд від необхідності додатково розглядати справу в контексті пункту 1 (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі Девіра, серія А, № 35, с. 30–31, п. 56).

ІІІ. Застосування статті 50

43. Пан Пакеллі вимагав справедливої сатисфакції, згідно зі статтею 50. Він звертався до Суду з проханням: по-перше, скасувати рішення федерального суду від 29 листопада 1977 року і зажадати від Уряду офіційно відмовитися від деяких своїх висновків, які, на його думку, мали расистський чи дискримінаційний характер; по-друге, компенсувати йому моральну шкоду в розмірі, достатньому, на думку Суду, в його справі; по-третє, відшкодувати судові витрати, зазнані ним у зв'язку з провадженням у федеральному Конституційному суді, сума яких, за його словами, складає 668,96 німецької марки.

44. Уряд не погодився з цими вимогами пана Пакеллі, вважаючи, що відмова федерального суду офіційно призначити адвоката не завдала заявникові ніякої шкоди і його скарги щодо такого судового рішення не мають під собою підстав. Щодо судових витрат, пов'язаних із провадженням у Конституційному суді, то Уряд не встановив фактів на підтвердження того, що зазначена паном Пакеллі сума відповідає реальним витратам.

45. Суд вважає, що, з огляду на викладені обставини, він готовий прийняти рішення щодо цього питання (перше речення пункту 3 правила 50 Регламенту Суду).

Стосовно першої вимоги заявника, Суд зазначає, що, відповідно до Конвенції, він не має повноваження ні скасувати рішення федерального суду, ні зажадати від Уряду відмовитися від викладених у ньому висновків, які були оскаржені заявником (див., mutatis mutandis, рішення у справі Маркса від 13 червня 1979 року, серія А, № 3, с. 25, п. 58, і справу Дюджеона від 24 лютого 1983 року, серія А, № 59, с. 8, п. 15). Не висловлюючи думки щодо цих висновків, Суд додає, що їх не можна розглядати як наслідок порушення пункту 3 (с) статті 6.

46. Як слушно зауважив Уряд, пан Вінгертер у своїй заяві взагалі не торкався питання про моральну шкоду. Немає жодних доказів і того, що відсутність адвоката захисту спричинилася до безпорадності та ізоляції пана Пакеллі (див. згадане рішення у справі Артіко, серія А, № 37, с. 21, п. 47), оскільки він повернувся до Туреччини ще в серпні 1976 року. У будь-якому разі, сам факт визнання порушення у цьому рішенні є достатньою компенсацією стверджуваної моральної шкоди (див., mutatis mutandis, рішення у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Мейєра від 18 жовтня 1982 року, серія А, № 54, с. 8, п. 16).

47. Судові витрати, відшкодування яких вимагав заявник, були зазнані ним внаслідок спроб домогтися від федерального Конституційного суду відновлення справедливості у зв'язку з порушенням вимог пункту 3 (с) статті 6 (див. згадане рішення у справі Дюджеона, серія А, № 59, с. 9, п. 20). Однак Уряд, не оспорюючи цього факту, стверджував, що зазначені витрати лягли на адвоката заявника, а не на самого заявника. Пан Вінгертер відмовився від компенсації. До того ж, на підставі передбаченого законом обмеження, він уже не має права на повернення йому боргу.

Пан Пакеллі справді не заплатив своєму адвокатові за представництво у федеральному Конституційному суді: пан Вінгертер надіслав йому повідомлення про належний за правову допомогу гонорар лише 7 лютого 1982 року. За його словами, він намагався відстрочити оплату заявником наданих йому послуг з огляду на скрутне фінансове становище останнього. У меморандумі від 16 червня 1980 року, поданому до Комісії, пан Вінгертер наголошував, що він іще не отримав згаданого гонорару і не наполягав на його сплаті («ein Honorar gar nicht erst gefordert»), знаючи про відсутність коштів у заявника.

Втім, ні ці заяви, ні інші документи, надані Суду, не містять переконливих доказів того, що пан Вінгертер відмовився від компенсації. Як слушно зауважив представник Комісії, не дивно, що пан Вінгертер, знаючи про фінансову скруту свого клієнта, вирішив відкласти розв'язання цього питання на пізніший термін (див. рішення у справі «Х проти Сполученого Королівства» від 18 жовтня 1982 року, серія А, № 55, с. 18, п. 24). З цього приводу Суд зазначає — а раніше це зробив представник Комісії, — що при розгляді справи стосовно прав людини адвокат, погодившись надавати позивачеві правову допомогу, повинен керуватися виключно загальними інтересами, навіть якщо останній не має змоги оплатити надані послуги.

Що ж до передбаченої законом норми, яка обмежує право пана Вінгертера на відшкодування понесених ним витрат, вона не є предметом державної політики, і посилатися на неї може лише сам пан Пакеллі.

Керуючись принципом справедливості, Суд постановляє вважати розумною суму 668,96 німецької марки, що її зажадав захисник як компенсацію за неотриманий гонорар та понесені витрати.

З огляду на викладене вище, Суд одностайно

1. Постановляє, що допущено порушення пункту 3 (с) статті 6 Конвенції;

2. Постановляє, що немає необхідності розглядати справу додатково в контексті пункту 1 статті 6;

3. Постановляє, що держава-відповідач має виплатити заявникові компенсацію за судові витрати у розмірі шістсот шістдесят вісім німецьких марок і дев'яносто шість пфенігів (668,96). Решту вимог щодо справедливої сатисфакції Суд відхиляє.

Вчинено у Страсбурзі, у Палаці прав людини, двадцять п'ятого дня квітня місяця 1983 року англійською і французькою мовами, причому французький текст є автентичним.

Підпис:
Жерар Віарда,
Голова

Підпис:
Марк-Андре Ейссен,
секретар


1 Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов'язує.

2 Примітка канцелярії Суду: У цьому томі під «Регламентом Суду» розуміються правила, які були чинні на час, коли відбувалося судове провадження. У цей Регламент було внесено поправки, і в новому вигляді він набув чинності 1 січня 1983 року, однак його дія поширюється лише на справи, що були подані до Суду після цієї дати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua