Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'1999

Назва
 
Рішення у справі «Танрікулу проти Туреччини». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Tanrikulu v. Turkey)
 
Зміст
 

391
8.07.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ТАНРІКУЛУ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 8 липня 1999 року у справі «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrikulu v. Turkey), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що не було доведено, начебто вбивство чоловіка заявниці сталося через порушення статті 2 (право на життя) Європейської конвенції з прав людини і що її положення порушено внаслідок неефективного розслідування державою-відповідачем обставин смерті чоловіка заявниці; що немає необхідності розглядати скаргу заявниці за статтею 2 стосовно того, що у внутрішньому законодавстві не передбачено захисту права на життя.

Далі Суд постановив шістнадцятьма голосами проти одного, що було порушення статті 13 (право на ефективний засіб захисту) Конвенції; одностайно, що не було порушення статті 2 у поєднанні зі статтею 14; та шістнадцятьма голосами проти одного, що держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань згідно з пунктом 1 колишньої статті 25. Відповідно до статті 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявниці певну суму як компенсацію за моральну шкоду та судові витрати.

1. Основні факти

Заявниця — Селма Танрікулу (Selma Tanrikulu), громадянка Туреччини, 1964 року народження, проживає в Діярбакирі (Туреччина).

Чоловік заявниці, Зекі Танрікулу (Zeki Tanrikulu), був лікарем у Сільванській державній лікарні. Опівдні 2 вересня 1993 року в нього стріляли на шосе між лікарнею та головним управлінням поліції. Заявниця, вибігши на постріли зі свого помешкання, розташованого на території лікарні, побачила двох чоловіків, які втікали. Її чоловік невдовзі помер.

Заявниця та Уряд виклали різні версії обставин справи.

За словами заявниці, на протилежному боці дороги, де застрелили її чоловіка, було щонайменше вісім озброєних співробітників служби безпеки. Вона звернулася до них із проханням затримати втікачів, але ті відмовилися.

За версією Уряду, біля місця події перебувало не більше двох поліцейських із головного управління поліції.

Ці офіцери, яким суворо заборонено залишати свій пост, стояли на варті при вході до головного управління, розташованого за рогом вулиці, де сталася подія.

5 листопада 1993 року Сільванська прокуратура вирішила, що розгляд цієї справи не підпадає під її юрисдикцію, і переслала матеріали до Діярбакирського суду державної безпеки. Головний прокурор цього суду прийняв скаргу заявниці 18 листопада 1994 року. Розслідування, в процесі якого поки що нікого не заарештовано, триває і досі.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 25 лютого 1994 року. Проголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 15 квітня 1998 року висловила думку, що було допущено порушення статті 2 стосовно розслідування вбивства (одностайно) та статті 13 (одностайно); що не було порушення статті 3 (одностайно) та статті 14 (одностайно); що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 6 (одностайно) і що Туреччина не виконала своїх зобов'язань згідно з колишньою статтею 25 Конвенції (двадцятьма дев`ятьма голосами проти одного). Справу було передано до Суду 24 вересня 1998 року.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності 1 листопада 1998 року. Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова
Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)
Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)
Люціус Кафліш (Luсius Kaflisch, Швейцарія)
Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)
Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)
Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert, Чехія)
Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)
Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)
Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)
Джон Хедіган (John Hedigan, Ірландія)
Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Данія)
Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня
республіка Югославії Македонія)
Тудор Пантіру (Tudor Pantiru, Молдова)
Егілс Левіц (Egils Levits, Латвія)
Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)
Фейяз Гьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявниця вважає, що вбивство її чоловіка самими поліцейськими або з їхнього потурання, так само як і відсутність ефективного офіційного розслідування та відсутність у внутрішньому законодавстві положень, які б гарантували захист права на життя, є порушенням статті 2 Конвенції. Вона також скаржиться на порушення статті 13, а саме на відмову в ефективному засобі захисту. Доводячи, що її чоловіка вбито через курдське походження, вона стверджує, що порушено і статтю 14 (заборона дискримінації, зокрема за національною ознакою). Нарешті, заявниця скаржиться, що їй перешкоджали у здійсненні права на особисте звернення, гарантованого пунктом 1 колишньої статті 25.

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

На думку Уряду, заявниця не вичерпала засобів захисту, передбачених турецьким законодавством.

Суд наголосив, що засоби захисту цивільного провадження можуть застосовуватися лише в тому разі, коли встановлено особу, відповідальну за оскаржуваний акт. У цій справі такої немає. З огляду на те, що справа стосується адміністративного законодавства, Суд зауважив, що не було наведено прикладів випадків, подібних до того, в якому опинилася заявниця. Більше того, обов'язок вичерпати такий засіб захисту адміністративного законодавства, що можливий тільки при присудженні відшкодування шкоди, міг перетворити на фікцію реалізацію зобов'язань Договірної держави відповідно до статей 2 і 13 Конвенції, а саме: провести розслідування щодо встановлення та покарання винних в убивстві. Відповідно, Суд відхилив заперечення стосовно визначення засобів захисту згідно із цивільним та адміністративним законодавством та погодився із запереченням стосовно засобів захисту, передбачених кримінальним законодавством.

Судова оцінка фактів

Суд прийняв факти, надані Комісією. Однак, вважаючи, що Комісія зробила все можливе для їх встановлення, Суд зауважив, що завдання ускладнювалося у зв'язку з тим, що Уряд не повною мірою забезпечив Комісію матеріалами розслідування, а також не надав її представникам можливості зустрітися з двома прокурорами. Що ж до забезпечення права на індивідуальне звернення, гарантованого колишньою статтею 25 Конвенції (нинішня стаття 34), та створення державою всіх необхідних для розслідування умов (пункт 1а колишньої статті 28, нині стаття 38), то Суд дійшов висновку, що Уряд не виконав своїх зобов'язань.

Стаття 2 Конвенції

1) Смерть чоловіка заявниці

Суд вирішив, що матеріали справи не містять беззастережних фактів на підтвердження того, що чоловік заявниці був убитий співробітниками служби безпеки або за їхнього потурання.

2) Розслідування, проведене органами державної влади

Суд підкреслив, що обов'язок захищати право на життя, згідно зі статтею 2, у поєднанні із загальним обов'язком держави, згідно зі статтею 1, гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в Конвенції, вимагає певної процедури ефективного офіційного розслідування у випадках убивства внаслідок застосування сили. Результатом розслідування має бути встановлення і покарання винних осіб.

Суд піддав сумніву висновки, отримані при перевірці фактів на місці події, оцінивши їх як поверхові й поспішні і до того ж не підкріплені жодною фотографією. Більше того, немає жодної згадки про додаткові зусилля знайти одинадцять зниклих куль, які влучили в тіло загиблого. Суд висловив занепокоєння стосовно вкрай скупих результатів розтину і висловив жаль, що до цього не було залучено жодного судового спеціаліста.

Крім того, вражає те, що прокурор передав розслідування Діярбакирському суду державної безпеки на підставі не підкріпленого жодним прийнятним доказом висновку, що вбивство сталося в результаті терористичного нападу.

Скаргу від заявниці прийняли більш ніж через рік після події, і тільки тоді, коли органам влади стало відомо про направлення заяви до Комісії. Та навіть після цього не було взято пояснень у тих вартових, які стояли на посту біля головного управління поліції.

Зрештою, розслідування у справі не може вважатися ефективним і таким, що здатне привести до встановлення та покарання винних у вбивстві чоловіка заявниці. Більше того, Суд не схильний до думки, що засоби захисту, передбачені кримінальним законодавством, які є номінально прийнятними для заявниці, могли б значною мірою змінити хід розслідування.

Відповідно, Суд відхилив решту попередніх заперечень Уряду і постановив, що допущено порушення статті 2 і що з огляду на це немає необхідності вивчати скаргу заявниці стосовно відсутності у внутрішньому законодавстві положень, які передбачають захист права на життя.

Стаття 13 Конвенції

Посилаючись з-поміж інших доводів на своє рішення у справі «Кайя проти Туреччини» (Kaya v. Turkey) від 19 лютого 1998 року, Суд вважає, що національні органи влади повинні були, згідно зі своїми зобов'язаннями, провести ефективне розслідування обставин убивства чоловіка заявниці. З огляду на те, що цього не відбулося, та підтверджуючи свій висновок щодо порушення статті 2, Суд вирішив, що було порушено статтю 13.

Стаття 14 Конвенції

Взявши до уваги те, що в матеріалах справи немає жодного доказу на підтвердження порушення статті 14, Суд дійшов висновку, що такого порушення не було.

Пункт 1 колишньої статті 25 Конвенції

Суд зауважив, що заявниця була допитана головним прокурором Діярбакирського суду державної безпеки стосовно автентичності повноважень повіреного, якого було запропоновано як законного представника пані Танрікулу у провадженні, розпочатому Комісією. Оскільки органи влади держави-відповідача не мали вступати у прямий контакт із заявницею в такий спосіб, Суд вирішив, що дії Уряду в цій справі могли тлумачитися заявницею як спроба її залякати.

Згідно із протоколом допиту заявниці, повірений здійснював свої повноваження, представляючи її під вигаданим ім'ям, і це при тому, що повноваження повіреного були передані Комісією Урядові із зазначенням справжнього імені заявниці. У подальшому, згідно із показаннями пані Танрікулу, Уряд повідомив Комісії, що заявниця письмово відмовилася від послуг повіреного. Суд дійшов висновку, що це була умисна спроба органів влади викликати сумнів щодо законності заяви в Комісію, а відтак і щодо правдивості заявниці. Отже, держава-відповідач не виконала своїх зобов'язань згідно із пунктом 1 колишньої статті 25 Конвенції.

Стаття 41 Конвенції

Заявниця вимагала виплатити компенсацію в розмірі 15 000 британських фунтів стерлінгів за нематеріальну шкоду, завдану їй, її чоловікові та їхнім трьом неповнолітнім дітям, та 24 396,06 фунта стерлінгів як компенсацію за судові витрати.

Керуючись принципом справедливості, Суд присудив заявниці 15 000 фунтів стерлінгів як компенсацію за моральну шкоду та 15 000 фунтів стерлінгів як компенсацію за судові витрати.

Суддя Гьольчюклю виклав окрему думку, яка додається до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F–67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон: (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон: (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua