Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'1999

Назва
 
Рішення Європейського суду з прав людини. Комюніке Секретаря Суду.
(Judgments of the European Court of Human Rights)
 
Зміст
 

381
1.07.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ

У четвер 8 липня 1999 року о 9 годині 30 хвилин ранку у Палаці прав людини в Страсбурзі Європейський суд з прав людини проводитиме відкритий судовий розгляд. Буде проголошено рішення у таких 15 справах проти Туреччини:

1. 13 справ проти Туреччини стосовно статті 10 (право на свободу вираження поглядів)

2. «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrikulu v. Turkey)

3. «Чакічі проти Туреччини» (Çakici v. Turkey)

Текст кожного рішення та комюніке із стислим викладом його змісту буде надано пресі та громадськості одразу після закінчення судового розгляду. Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr/) у день їх постановлення.

1. Стаття 10, справи проти Туреччини

«Каратас проти Туреччини» (Karatas v. Turkey) та «Полат проти Туреччини» (Polat v. Turkey). Заявником у першій справі є Хусейн Каратас (Hüseyin Karatas), 1963 року народження, психолог, проживає у Стамбулі; у другій — Едіп Полат (Edip Polat), 1962 року народження, письменник, проживає в Діярбакирі. Обидва громадяни Туреччини.

Обидва заявники були засуджені судом державної безпеки до ув'язнення та сплати штрафу за працю, що містила пропаганду сепаратизму, спрямовану проти турецької нації та територіальної цілісності держави, що було порушенням розділу 8 (1) Закону про запобігання тероризму 1991 року (далі — Закон 1991 року), який набув чинності 12 квітня 1991 року. Вони відбули ув'язнення та сплатили штрафи.

30 жовтня 1995 року набрав чинності Закон № 4126, згідно з яким тривалість строків ув'язнення за злочини, передбачені статтею 8 Закону 1991 року, було скорочено, а суми штрафів збільшено. З огляду на ці зміни суди були зобов'язані переглянути винесені ними раніше вироки. З цієї причини суд державної безпеки переглянув справу заявників і наклав на них додаткові штрафи.

Заявники скаржаться, що їхнє засудження є порушенням права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, і що суди державної безпеки не можуть вважатися незалежними і безсторонніми у розумінні пункту 1 статті 6, оскільки до їхнього складу входить військовий суддя.

Вони також скаржаться на порушення статті 7 Конвенції (ніякого покарання без закону), яке полягає в тому, що до їхніх справ було застосовано зворотну дію Закону № 4126. На думку пана Каратаса, не дотримано і статті 9 (свобода думки).

«Арслан проти Туреччини» (Arslan v. Turkey). Заявником у справі є Гюнай Арслан (Günay Arslan), громадянин Туреччини, 1960 року народження, проживає у Стамбулі. Він є автором книжки «Yas Tutan Tarih, 33 Kursun» («Історія в жалобі, 33 кулі» — про проблеми курдів у Туреччині), про події, що відбувалися у Вані (Van), на південному сході країни. Перше видання було опубліковане в грудні 1989 року.

За пропаганду сепаратизму та расистських ідей, спрямованих на підрив патріотичних почуттів, усупереч пункту 3 статті 142 Кримінального кодексу, Стамбульський суд державної безпеки засудив пана Арслана до шести років і трьох місяців ув'язнення з конфіскацією накладу видання (рішення від 29 березня 1991 року). В результаті скасування статті 142 Кримінального кодексу Законом про запобігання тероризму 1991 року, суд державної безпеки відклав рішення про засудження пана Арслана та розпорядився повернути наклад конфіскованого видання (рішення від 3 травня 1991 року).

Друге видання побачило світ 21 липня 1991 року. Рішенням від 28 січня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки засудив пана Арслана до одного року і восьми місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 41 666 666 турецьких лір за пропаганду ідей, спрямованих проти неподільності держави, згідно зі статтею 8 (1) Закону 1991 року. Апеляції заявника було відхилено.

Заявник скаржиться на незаконне втручання у здійснення ним права на свободу думки і вираження поглядів (згідно зі статтями 9 і 10 Конвенції). Він стверджує, що внаслідок порушення статті 14 у поєднанні зі статтею 10 він став жертвою дискримінації через своє курдське походження та політичні погляди. На думку заявника, розгляд у Стамбульському суді державної безпеки не був справедливим, оскільки його двічі засудили за той самий злочин, а сам суд, усупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, не був незалежним і безстороннім.

«Сейлан проти Туреччини» (Ceylan v. Turkey). Заявником у справі є Мюнір Сейлан (Münir Ceylan), громадянин Туреччини, 1951 року народження, проживає у Стамбулі. На час подій, про які йдеться, бувши головою Petrol-Is Sendikasi (профспілка працівників нафтової промисловості), написав статтю під заголовком «So isçinin, yarin çok geç olacaktir» («Настав час робітникам сказати своє слово — завтра буде запізно») про курдське питання в Туреччині, яку було опубліковано 21–28 липня 1991 року в стамбульській щотижневій газеті «Yeni Ülke» («Нова земля»).

Стамбульський суд державної безпеки визнав пана Сейлана винним у розпалюванні ворожнечі та ненависті на етнічному класово-територіальному ґрунті. 3 травня 1993 року його було засуджено, згідно з пунктами 2 і 3 статті 312 Кримінального кодексу Туреччини, до одного року і восьми місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 100 000 турецьких лір. Апеляції заявника відхилено.

Заявник скаржиться, що його засудження є порушенням права на свободу думки та вираження поглядів, згідно зі статтями 9 і 10 Конвенції. Крім того, він стверджує, що став жертвою дискримінації через своє курдське походження та політичні погляди, всупереч положенням статей 14 і 10, взятим у поєднанні, і що Стамбульський суд державної безпеки не може вважатися незалежним і безстороннім, як цього вимагає пункт 1 статті 6.

«Окчуоглу проти Туреччини» (Okçuoglu v. Turkey). Заявником у справі є Ахмет Окчуоглу (Ahmet Okçuoglu), громадянин Туреччини, 1950 року народження, проживає у Стамбулі, юрист. Був засуджений судом державної безпеки за промову стосовно «курдської проблеми», опубліковану в травні 1991 року в журналі «Демократ».

10 червня 1991 року прокурор суду державної безпеки обвинуватив заявника, згідно зі статтею 8 (1) Закону 1991 року, у пропаганді ідей, спрямованих проти цілісності держави. Заявник заперечив обвинувачення.

Рішенням від 11 березня 1993 року суд визнав пана Окчуоглу винним і виніс остаточний вирок: один рік і вісім місяців ув'язнення та штраф у розмірі 41 666 666 турецьких лір. Заявник подав апеляцію, але 24 вересня 1993 року касаційний суд підтримав процесуальне рішення суду.

Пан Окчуоглу скаржиться, згідно зі статтями 9 і 10 Конвенції, на несправедливе обмеження свободи думки та свободи вираження поглядів. Він також вважає, що всупереч пункту 1 статті 6, його справу розглядав суд, який не був незалежним і безстороннім, і що, згідно із статтею 14, його засудження за вільне вираження поглядів є дискримінацією за політичні переконання.

«Гергер проти Туреччини» (Gerger v. Turkey). Заявником у справі є Халук Гергер (Haluk Gerger), громадянин Туреччини, 1950 року народження, проживає в Анкарі, журналіст.

Пан Гергер був засуджений судом державної безпеки до одного року восьми місяців ув'язнення і штрафу за підготовку послання, яке було оприлюднене на меморіальній церемонії. Послання містило пропаганду сепаратизму, спрямованого проти турецької нації та територіальної цілісності держави, що було порушенням статті 8 (1) Закону 1991 року. Заявник відбув ув'язнення і сплатив штраф. Однак, після того як набув чинності Закон № 4126, суд державної безпеки відновив розгляд його справи і наклав на нього додатковий штраф.

Заявник скаржиться, що його засудження є порушенням права на свободу вираження поглядів, гарантованого статтею 10 Конвенції. Посилаючись на пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд), він стверджує, що суд державної безпеки не був незалежним і безстороннім, оскільки недостатньо аргументував своє рішення. І, нарешті, з огляду на те, що умови звільнення для ув'язнених згідно із Законом 1991 року значно суворіші, ніж для ув'язнених згідно із загальним правом, заявник вважає, що стосовно нього порушено статтю 14 (заборона дискримінації) у поєднанні з пунктом 1 статті 6.

«Ердогду та Інсе проти Туреччини» (Erdogdu & Ince v. Turkey).Заявниками у справі є двоє громадян Туреччини: Юміт Ердогду (Ümit Erdogdu), 1970 року народження, проживає у Стамбулі, та Селамі Інсе (Selami Ince), 1966 року народження, проживає в Анкарі. Пан Ердогду був редактором стамбульського щомісячного журналу «Demokrat Muhalefet!» («Демократична опозиція!»), у номері якого за січень 1992 року було опубліковано інтерв'ю пана Інсе з турецьким соціологом.

23 березня 1992 року прокурор Стамбульського суду державної безпеки обвинуватив заявників, згідно зі статтею 8 Закону 1991 року, у пропаганді ідей, спрямованих проти цілісності держави. Рішенням від 12 серпня 1993 року цей самий суд присудив обом заявникам штраф у розмірі 41 666 666 турецьких лір, а також панові Ердогду — п'ять місяців ув'язнення. Їхні апеляції до касаційного суду було відхилено.

Однак, після того як набув чинності Закон № 4126, Стамбульський суд державної безпеки переглянув їхню справу і 15 грудня 1995 року підтвердив вирок панові Ердогду та засудив пана Інсе на один рік один місяць і 10 днів, наклавши штраф у розмірі 111 111 110 турецьких лір. Виконання вироків було відкладено. Згідно з успішно поданими апеляціями до касаційного суду 9 вересня 1997 року, суд державної безпеки, провівши подальше слухання справи, вирішив відстрочити винесення остаточного вироку панові Ердогду та підтвердити вирок, але призупинити його виконання панові Інсе.

Посилаючись на статті 10 і 7 Конвенції, заявники скаржаться, що було порушено їхнє право на свободу вираження поглядів і що відповідальність за інкримінований їм злочин неможливо було передбачити, оскільки відповідне положення Закону про запобігання тероризму недостатньо зрозуміле.

«Баская та Окчуоглу проти Туреччини» (Baskaya & Okçuoglu v. Turkey).Заявниками у справі є двоє громадян Туреччини: Фікрет Баская (Fikret Baskaya), 1940 року народження, професор університету та журналіст, проживає в Анкарі; Мехмет Окчуоглу (Mehmet Okçuoglu), 1964 року народження, проживає у Стамбулі.

Справа стосується їхнього засудження судом державної безпеки за опублікування у квітні 1991 року книжки під назвою «Batililasma, Зagdaslasma, Kalkinma — Paradigmanin Iflasi» («Вестернізація, модернізація, розвиток — крах парадигми»). Пан Баская є автором книжки, а пан Окчуoглу — власником книговидавничої компанії DOZ Basim ve Yayincilik Ltd Sti.

2 серпня 1991 року прокурор Стамбульського суду державної безпеки обвинуватив заявників, згідно зі статтею 8 Закону 1991 року, у пропаганді ідей, спрямованих проти неподільності держави. Обоє заперечили обвинувачення.

В остаточному висновку від 18 березня 1992 року прокурор вимагав засудження обох заявників згідно зі статтею 8 Закону 1991 року і конфіскації всього накладу книжки. 14 жовтня 1992 року суд виправдав заявників, постановивши, що книга в цілому є академічним твором без елементів пропаганди. Прокурор подав апеляцію.

4 лютого 1993 року касаційний суд скасував рішення суду першої інстанції і передав справу на повторний судовий розгляд.

Рішенням від 5 серпня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки визнав заявників винними. Пана Баская було засуджено до одного року восьми місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 41 666 666 турецьких лір, пана Окчуоглу — до п'яти місяців ув'язнення та штрафу в розмірі 41 666 666 турецьких лір. Їхні апеляції були відхилені рішенням касаційного суду від 22 грудня 1993 року.

Заявники, посилаючись на статті 9 і 10 Конвенції, скаржаться, що їхнє засудження ґрунтується на несправедливому втручанні у право на свободу думки та вираження поглядів, а також є порушенням статті 7. Вони стверджують, що, на порушення пункту 1 статті 6, їхню справу розглядав суд, який не був незалежним і безстороннім. Пан Баская вбачає порушення пункту 1 статті 6 у тому, що його було засуджено переважно за один розділ книжки, а не за весь твір у цілому, а пан Окчуоглу, згідно зі статтею 14 у поєднанні зі статтею 10, наполягає на тому, що його засудження є дискримінацією за політичні погляди.

«Сюрек (№ 1, 2, 3, 4) проти Туреччини» (Sürek (Nos 1, 2, 3, 4) v. Turkey). Заявником у справах є Каміл Текін Сюрек (Kamil Tekin Sürek), громадянин Туреччини, 1957 року народження, проживає у Стамбулі. На час подання своїх заяв був видавцем стамбульського щотижневого журналу «HabårdeYorumdaGerç» («Правда про новини і коментарі»).

В усіх чотирьох заявах пан Сюрек скаржиться на те, що його засудження ґрунтується на несправедливому втручанні в його право на свободу вираження поглядів, згідно зі статтею 10, і що він не постав, згідно з пунктом 1 статті 6, перед незалежним і безстороннім судом.

Перша справа «Сюрек проти Туреччини» стосується двох статей, опублікованих у згаданому журналі в номері від 30 серпня 1992 року, в яких різко критикувалася політика уряду стосовно курдів на південному сході Туреччини. Заявника було обвинувачено у пропаганді ідей, спрямованих проти неподільності держави, що суперечить статті 8 Закону 1991 року. Його справа розглядалася Стамбульським судом державної безпеки, який рішенням від 12 квітня 1993 року визнав заявника винним і присудив йому сплатити штраф.

26 листопада 1993 року касаційний суд підтримав апеляцію заявника і повернув справу до Стамбульського суду державної безпеки для повторного розгляду. Рішенням від 12 квітня 1994 року заявника знову було визнано винним, однак суму штрафу зменшено. 30 вересня 1994 року касаційний суд підтвердив це рішення.

Друга справа «Сюрек проти Туреччини» стосується обвинувачення пана Сюрека, згідно зі статтею 6 Закону 1991 року, у викритті посадових осіб, причетних до боротьби з тероризмом, шляхом опублікування в номері журналу від 26 квітня 1992 року інформації, яка містилася у пресовій заяві двох колишніх депутатів і британської делегації. 2 вересня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки присудив заявникові сплатити штраф. 10 грудня 1993 року касаційний суд відхилив його апеляцію.

Третя справа «Сюрек проти Туреччини» стосується обвинувачення пана Сюрека, згідно зі статтею 8 Закону 1991 року, у пропаганді ідей, спрямованих проти неподільності держави, шляхом опублікування в номері журналу від 9 січня 1993 коментаря стосовно подій у Курдистані та висвітлення акцій Курдської робітничої партії (РКК) як складової частини «національно-визвольної боротьби». 27 вересня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки засудив його і зобов'язав сплатити штраф. Апеляцію заявника до касаційного суду було відхилено 10 грудня 1993 року.

Четверта справа «Сюрек проти Туреччини» стосується подій, які мали місце, коли заявник був головним акціонером турецької компанії, власниці журналу «HaberdeYorumdaGerç», у п'ятдесят першому номері якого від 13 березня 1993 року було опубліковано коментар під назвою «Знову Кава і Дегак». У статті йшлося про події, які могли б статися напередодні святкування Наврузу. У контексті цього коментаря було опубліковано інтерв'ю курдського агентства новин KURD-HA з представником ERNK, політичного крила РКК.

14 березня 1993 року Стамбульський суд державної безпеки розпорядився конфіскувати наклад, аргументуючи своє рішення наявністю пропаганди сепаратизму в зазначених матеріалах. 22 квітня 1993 року прокурор суду державної безпеки обвинуватив заявника, як власника журналу, у пропаганді ідей, спрямованих проти єдності нації, що суперечить статтям 6 та 8 Закону 1991 року. Рішенням від 27 вересня 1993 року суд державної безпеки визнав заявника винним, згідно з пунктом 2 статті 8 Закону 1991 року, і присудив йому сплатити штраф. Заявник безуспішно подавав апеляцію до касаційного суду.

«Сюрек та Оздемір проти Туреччини» (Sürek and Özdemir v. Turkey). Заявниками у справі є двоє громадян Туреччини: Каміл Текін Сюрек і Юсил Оздемір (Yücil Özdemir), 1968 року народження, проживає у Дуйсбурзі (Німеччина). На час подій, про які йдеться, був головним редактором журналу «HaberdeYorumdaGerç».

31 травня 1992 року у цьому виданні було вміщено інтерв'ю з лідером РКК. 7 червня 1992 року, окрім другої частини інтерв'ю, було опубліковано спільну заяву чотирьох організацій лівого крила із закликом припинити державний тероризм проти курдів. Обох заявників обвинувачено у поширенні ідей, спрямованих проти неподільності держави, що суперечить статтям 6 та 8 Закону 1991 року. 27 травня 1993 року суд державної безпеки визнав заявників винними, на обох наклав штраф, пана Оздеміра засудив до шестимісячного ув'язнення. 4 листопада 1993 року касаційний суд відхилив апеляцію.

Заявники скаржаться на порушення їхнього права на свободу вираження поглядів (згідно зі статтею 10) та права на справедливий судовий розгляд справи у незалежному і безсторонньому суді, що є порушенням пункту 1 статті 6.

2. «Танрікулу проти Туреччини» (Tanrikulu v. Turkey)

Заявником у справі є СелмаТанрікулу (Selma Tanrikulu), громадянка Туреччини, 1964 року народження, проживає в Діярбакирі, що на південному сході Туреччини. Заяву було подано від її імені, від імені її померлого чоловіка Зекі Танрікулу та їхніх трьох дітей.

Пан Танрікулу був лікарем у Сільванській державній лікарні. Опівдні 2 вересня 1993 року в нього стріляли на шосе між лікарнею та Сільванським головним управлінням поліції. Заявниця, вибігши на постріли зі свого помешкання, розташованого на території лікарні, побачила двох чоловіків, які втікали. Її чоловік невдовзі після цього помер.

Заявниця та Уряд виклали різні версії обставин справи.

За словами заявниці, на перехресті, де було застрелено її чоловіка, було щонайменше вісім озброєних співробітників служби безпеки. Вона звернулася до них із проханням затримати втікачів, але дістала відмову.

За версією Уряду, біля місця події перебувало щонайбільше двоє поліцейських із головного управління поліції.

Ці офіцери, які, згідно з інструкцією не мали права залишати свій пост, стояли на варті при вході до головного управління, розташованого за рогом вулиці, де сталася подія.

5 листопада 1993 року Сільванська прокуратура визначила, що розгляд цієї справи не належить до її юрисдикції, і передала матеріали до Діярбакирського суду державної безпеки. Головний державний прокурор цього суду прийняв скаргу заявниці 18 листопада 1994 року. Розслідування, в результаті якого поки що нікого не заарештовано, триває і досі.

Заявниця скаржиться, що її чоловік був убитий співробітниками служби безпеки або за їхнього потурання і, отже, став жертвою порушення права на життя, гарантованого статтею 2 Конвенції. Також вона скаржиться на відсутність ефективного офіційного розслідування, що також є порушенням статті 2, і на обмеження її в правах на справедливий судовий розгляд та ефективний засіб захисту (пункт 1 статті 6 та стаття 13).

Далі пані Танрікулу стверджує, що її чоловіка було вбито через його курдське походження, що є порушенням статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження) і статті 14, і що їй перешкоджали у здійсненні права на особисте звернення, що гарантовано пунктом 1 колишньої статті 25 Конвенції.

3. «Чакічі проти Туреччини» (Çakici v. Turkey)

Заявником у справі є Іззет Чакічі (Izzet Çakici), громадянин Туреччини, 1953 року народження, проживає в Діярбакирі, що на південному сході Туреччини. Заяву подано від його імені та від імені його брата Ахмета Чакічі, який зник.

8 листопада 1993 року у селищі Чітлібахче, де проживав Ахмет Чакічі, жандармами з міста Хазро була проведена операція з виявлення доказів та учасників викрадення дітей і вбивства вчителів та імама членами РКК. Під час скоординованої операції жандарми з міста Лісе заарештували в сусідньому селищі Баглан трьох осіб, яких наступного дня було переправлено до Діярбакирського головного управління жандармерії.

Заявник та Уряд виклали різні версії обставин справи.

Зі слів заявника, коли жандарми заарештували Ахмета Чакічі, вони відвезли його в Хазро, звідки переправили до головного управління жандармерії в Діярбакирі. Там він перебував під арештом протягом 16–17 днів в одній кімнаті разом із трьома заарештованими у Баглані. Один з них, Мустафа Енгін (Mustafa Engin), після свого звільнення повідомив, що Ахмета Чакічі били, зламали йому ребро, завдали черепної травми і під час допитів застосовували до нього електрошок. Пізніше заявник дізнався від Хікмета Аксоя (Hikmet Aksoy), який перебував під вартою у жандармському відділенні міста Каваклібогаза, що його брата переправили з головного управління жандармерії до жандармського відділення у місті Хазро, а звідти — до відділення жандармерії міста Каваклібогаз, де він і зустрівся з Хікметом Аксоєм. Після цього заявник і його сім'я не отримували звісток про Ахмета Чакічі доти, доки Уряд під час провадження в Європейському суді з прав людини не надав відому йому інформацію.

За версією Уряду, Ахмет Чакічі не був заарештований жандармами під час операції 8 листопада 1993 року. Уряд при цьому посилався на протоколи затримань у жандармському відділенні міста Хазро та Діярбакирському головному управлінні жандармерії, де немає записів стосовно Ахмета Чакічі. Під час провадження в Комісії Уряд надав інформацію про те, що особисте посвідчення Ахмета Чакічі було знайдено на одному з тіл терористів, загиблих під час сутички з силами безпеки 17–19 лютого 1995 року на узгір`ї Кіллібоган у районі Хані.

13 червня 1996 року прокурор міста Хазро прийняв рішення про те, що справа стосовно підтвердження зникнення Ахмета Чакічі не належить до його юрисдикції, посилаючись, з-поміж інших доказів, на те, що особисте посвідчення Ахмета Чакічі, знайдене на тілі загиблого терориста, ідентифікує останнього як Ахмета Чакічі.

Заявник скаржиться, що його брата під час тримання під вартою катували, що є порушенням статті 3 Конвенції, позбавили гарантій, закріплених у статті 2 (право на життя), і права на свободу та особисту недоторканність, усупереч статті 5.

Він стверджує, що також страждав від нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження в результаті зникнення свого брата, що суперечить статті 3, а відсутність ефективного офіційного розслідування зникнення також є порушенням статей 2 та 3. Крім того, позбавлення його ефективного засобу захисту суперечить статті 13.

На думку заявника, факти свідчать про дискримінацію за національною ознакою, що забороняється статтею 14. Його брат був курдом, а поводження, що створює загрозу для життя, безпідставні затримання тощо найчастіше у країні трапляються з громадянами курдського походження. Нарешті, заявник посилається на статтю 18, стверджуючи, що дії сил безпеки є несумісними із законом.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F–67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон: (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон: (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua