Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2004

Назва
 
Лопес Остра проти Іспанії
((lуpez Ostra c. Espagne))
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

 

 

ЛОПЕС ОСТРА ПРОТИ ІСПАНІЇ

lÓPEZ OSTRA c. ESPAGNE

 

 

У справі «Лопес Остра проти Іспанії»*

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою, згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) і відповідними положеннями Реґламенту Суду**, — до складу якої увійшли судді:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

пані Е. Палм (E.Palm)

п. Ж.М. Моренілла (J.M. Morenilla)

п. Ф. Біґі (F.Bigi)

п. А.Б. Бака (A.B.Baka)

п. М.А. Лопес Роча (M.A. Lopes Rocha)

п. Ґ. Міфсуд Боннічі (G. Mifsud Bonnici),

а також п. Г. Пецольд (H. Petzold), Секретар Суду,

після нарад за зачиненими дверима 24 червня та 23 листопада 1994 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 8 грудня 1993 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 16798/90) проти Королівства Іспанії, поданою до Комісії на підставі статті 25 громадянкою Іспанії пані Ґреґоріа Лопес Остра (Gregoria López Ostra) 14 травня 1990 року.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48, а також на заяву Королівства Іспанії про визнання обов’язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем своїх зобов’язань за статтями 3 і 8 Конвенції.

2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3(d) правила 33 Реґламенту Суду, заявниця повідомила про свій намір взяти участь у провадженні і призначила адвоката, який представлятиме її (правило 30). 10 січня 1994 року Голова Суду дозволив останньому брати участь у провадженні, користуючись іспанською мовою (пункт 3 статті 27).

3. До складу палати увійшли за посадою: п. Ж.М. Моренілла, суддя, обраний від Іспанії (стаття 43 Конвенції), і п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3(b) правила 21 Реґламенту). 24 січня 1994 року в присутності Секретаря (стаття 43 (в кінці) Конвенції і пункт 4 правила 21 Реґламенту) Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Р. Бернхардт, п. Ж. Де Меєр (J. De Meyer), пані Е. Палм, п.Ф.Біґі, п. А.Б. Бака, п. М.А. Лопес Роча і п. Ґ. Міфсуд Боннічі. Пана Де Меєра, який не зміг брати участь у розгляді справи, замінив п.А.Шпільманн (пункти 1 і 2 правила 22 та пункт 1 правила 24).

4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21 Реґламенту), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Іспанії (Уряд), представником Комісії та адвокатом заявниці стосовно необхідності письмової процедури (пункт 1 правила 37 і правило 38). Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар Суду одержав 3 травня 1994 року меморандум від Уряду, а 4 травня — меморандум від заявниці. Листом від 16 травня Cекретар Комісії повідомив, що представник Комісії виступить на засіданні Суду.

10, 17 і 20 червня 1994 року на вимогу Секретаря, згідно з розпорядженням Голови Суду, Комісія подала матеріали здійсненого нею провадження.

5. Згідно з рішенням Голови Суду, який також дозволив представникові Уряду виступати іспанською мовою (пункт 2 правила 27 Реґламенту), відкрите слухання відбулося 20 червня 1994 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

На судовому засіданні були присутні:

а) від Уряду

п. Х. Борреґо Борреґо (J. Borrego Borrego),
голова юридичного відділу з прав людини
Міністерства юстиції,                                             уповноважена особа;

b) від Комісії

п. Ф. Мартінес (F. Martínez),                              представник;

с) від заявниці

п. Х.Л. Масон Коста (J. L. Mazón Costa),
адвокат,                                                               захисник.

Суд заслухав їхні виступи, а також їхні відповіді на запитання двох членів Суду.

23 листопада 1994 року Суд оголосив неприйнятними через несвоєчасне подання зауваження, представлені адвокатом заявниці 13 жовтня 1994 року, стосовно відшкодування суми, сплаченої за його послуги під час провадження в національних судах.

ЩОДО ФАКТІВ

6. Пані Ґреґоріа Лопес Остра, громадянка Іспанії, проживає в місті Лорка (Lorca) провінції Мурсія (Murcie).

У період, що розглядається Судом, вона мешкала зі своїм чоловіком і двома доньками у кварталі під назвою «Diputación del Rio, el Lugarico», розташованому за кількасот метрів від центру міста.

І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Стислий виклад справи

7. У місті Лорка розташована велика кількість шкіряних підприємств. Кілька існуючих там дубильних майстерень, що входять до складу акціонерного товариства під назвою SACURSA, користуючись фінансовою допомогою держави, побудували на землях, що належать до комунальної власності, станцію для очищення води і відходів, розташовану за дванадцять метрів від помешкання заявниці.

8. Станція почала функціонувати в липні 1988 року, без наявності попереднього дозволу (licencia) мерії, як цього вимагає стаття 6 Постанови 1961 року стосовно діяльності, що вважається шкідливою, нездоровою і небезпечною (Постанова 1961 року), а також без проходження процедури з отримання такого дозволу (див. нижче пункт 28).

Введення в дію цієї станції спричинило виділення газу, неприємний запах і зараження (зумовлені її поганим функціонуванням), що одразу ж викликало погіршення стану здоров’я і незручності для багатьох жителів Лорки, і зокрема у мешканців кварталу, в якому живе заявниця. Муніципальна рада виселила жителів цього кварталу і надала їм безкоштовне помешкання в центрі міста на період липень — серпень — вересень 1988 року. У жовтні заявниця із сім’єю повернулася до своєї квартири; там вони мешкали до лютого 1992 року (див. нижче пункт 21).

9. 9 вересня 1988 року в результаті численних скарг, а також з огляду на звіти санітарної інспекції та Аґенції охорони довкілля і природи (Agencia para el Medio Ambiente y la Naturaleza) провінції Мурсія, муніципальна рада розпорядилася припинити один з видів діяльності станції, а саме — відстоювання хімічних і органічних відходів у водних басейнах (lagunaje), залишивши, однак, діяльність з очищення вод, забруднених хромом.

Наслідки цього часткового заходу не є однозначними, але з висновків експертизи і з письмових свідчень за 1991, 1992 та 1993 роки, з якими Комісію ознайомили як Уряд, так і позивачка (див. нижче пункти 18–20), стає зрозуміло, що деякі неґативні наслідки, що можуть становити небезпеку для здоров’я жителів цього району, все ж таки залишилися.

В. Судове провадження у справі

1. Провадження в адміністративній палаті (Audiencia Territorial) Мурсії

10. Оскільки намагання вирішити питання з допомогою мерії зазнали невдачі, пані Лопес Остра звернулася до адміністративної палати Мурсії 13 жовтня 1988 року зі скаргою на порушення її основних прав (стаття 1 Закону 62/1978 від 26 грудня 1978 року про захист основних прав, Закон 62/1978 — див. нижче пункти 24–25). Вона скаржилася на протиправне втручання в її житло, а також у право вільно користуватися ним, на порушення права вільно обирати місце проживання, а також права на фізичну та психічну недоторканність, на її свободу і безпеку (стаття 15, пункт 1 статті 17, пункт 2 статті 18 і стаття 19 Конституції — див. нижче пункт 23) через пасивність муніципалітету стосовно незручностей і ризиків, що їх викликає діяльність очисної станції. Вона вимагала від суду прийняти рішення про припинення — тимчасове або постійне — функціонування станції.

11. Суд прийняв численні свідчення, які надала заявниця, і доручив реґіональній Аґенції охорони довкілля і природи висловити свою думку стосовно розташування та умов функціонування станції. У доповіді від 19 січня 1989 року аґенція констатувала, що під час відвідування експерта 17 січня станція функціонувала виключно з метою очищення забруднених вод від хрому, але що інші відходи також проходили через басейни станції перед тим, як їх скидали в річку, що й викликало неприємний запах. Аґенція дійшла висновку, що станція розташована в неналежному місці.

Прокуратура підтримала вимоги позивачки. Разом з тим адміністративна палата відхилила їх 31 січня 1989 року. На її думку, хоча функціонування станції й справді могло викликати незручності, пов’язані з поганим запахом, димом і шумом, воно не становило серйозної небезпеки для здоров’я людей, що живуть неподалік, а призводило тільки до погіршення якості їхнього життя, але не настільки серйозного, щоб становити порушення зазначених заявницею основних прав. У будь-якому разі, не можна вимагати від міста, яке вже вжило належних заходів з цього приводу, закриття станції, а щодо відсутності дозволу, то це питання не належить до компетенції цього спеціального провадження, оскільки воно становить порушення, що розглядається звичайними судами.

2. Провадження у Верховному суді

12. 10 лютого 1989 року пані Лопес Остра подала апеляцію до Верховного суду (Tribunal Supremo — див. нижче пункт 25 в кінці). Вона стверджувала: численні свідчення та експертизи довели, що очисна станція викидає шкідливі дими, що від неї йде їдкий, подразливий запах, а також постійний шум, і що ці чинники призвели до погіршення здоров’я її дочки та її самої. Рішення ж адміністративної палати стосовно відповідальності муніципалітету видається їй несумісним з основними правами підтримання порядку, які за Постановою 1961 року покладаються на мерів, особливо у випадках, коли зазначена діяльність ведеться за відсутності дозволу (див. нижче пункт 28). Беручи до уваги, крім іншого, пункт 1 статті 8 Конвенції, дії міста становлять незаконне втручання в її право на повагу до житла і, крім того, порушення права на її особисту недоторканність. Насамкінець заявниця вимагала призупинення діяльності станції.

13. 23 лютого 1989 року прокурор Верховного суду подав свої висновки: оскаржувана ситуація становить невиправдане і незаконне втручання державної влади у приватне та сімейне життя заявниці (стаття 18 разом зі статтями 15 і 19 Конституції — див. нижче пункт 23), таким чином, належить задовольнити її позов через незручності, яких вона зазнає внаслідок погіршення якості її життя, що, до речі, було визнано в постанові від 31 липня. 13 березня прокурор підтримав прохання про призупинення функціонування станції (див. вище пункт 12 і нижче пункт 25).

14. Рішенням від 27 липня 1989 року Верховний суд відхилив апеляцію. Оскаржуване рішення, на його думку, відповідало згаданим конституційним вимогам, оскільки жоден представник влади не вторгався до помешкання заявниці, яка, в будь-якому разі, мала повне право переїхати, ніхто також не становив загрози для її фізичної недоторканності. Щодо відсутності дозволу, то це питання слід розглядати в рамках звичайного провадження.

3. Провадження в Конституційному суді

15. 20 жовтня 1989 року пані Лопес Остра звернулася до Конституційного суду зі скаргою (recurso de amparo), посилаючись на порушення статей Конституції: 15 (право на фізичну недоторканність), 18 (право на приватне життя і на недоторканність сімейного помешкання) і 19 (право вільно обирати місце проживання) (див. нижче пункт 23).

26 лютого 1990 року суд найвищої інстанції повідомив про неприйнятність скарги через її очевидну юридичну необґрунтованість. Відзначалося, що скаргу, основану на порушенні поваги до приватного життя, не було належним чином подано до попередніх інстанцій. Щодо іншого, то суд вважав, що наявність диму, запаху й шуму сама по собі не становить порушення права на недоторканність житла, і що відмова видати постанову про закриття станції не може вважатися нелюдським або таким, що принижує гідність, поводженням, адже життя чи фізична цілісність заявниці не наражалися на небезпеку, і що не було порушення її права вільно обирати місце проживання, оскільки жоден представник влади не виганяв її з її житла.

С. Інші процедури стосовно очисної станції міста Лорки

1. Процедура стосовно відсутності дозволу

16. Дві невістки пані Лопес Остра, які живуть у тому самому будинку, подали в 1990 році до Вищого суду (Tribunal Superior de Justicia) (адміністративна палата) Мурсії скаргу проти міста Лорки і проти SACURSA, посилаючись на незаконне функціонування станції. 18 вересня 1991 року цей суд, визнавши, що неприємності, пов’язані з функціонуванням станції, тривають і далі після 9 вересня 1991 року, і підтвердивши відсутність дозволу, який вимагається за законом, постановив рішення про тимчасове закриття станції до отримання необхідного дозволу (див. нижче пункт 28). Однак виконання цього рішення було призупинено у зв’язку з апеляцією міської влади та SACURSA. Справа все ще перебуває на розгляді Вищого суду.

2. Скарга стосовно порушення екологічного законодавства

17. 13 листопада 1991 року обидві невістки заявниці подали скаргу, на підставі якої суддя-слідчий № 2 міста Лорки розпочав кримінальну справу проти SACURSA за порушення екологічного законодавства (стаття 347 bis Кримінального кодексу — див. нижче пункт 29). Обидві заявниці вчинили цивільний позов.

15 листопада суддя постановив рішення про закриття станції, але 25 листопада це рішення було призупинено у зв’язку з апеляцією, поданою прокуратурою 19 листопада.

18. Суддя наказав провести кілька експертиз стосовно серйозності незручностей, що їх викликає діяльність очисної станції, та стосовно її впливу на здоров’я жителів кварталу.

Перший звіт, датований 13 жовтня 1992 року, поданий доктором хімічних наук Університету Мурсії, містив висновок про присутність на місці сульфату водню (безколірного газу, що розчиняється у воді, з характерним запахом тухло­го яйця) у кількості, що перевищує дозволену. Викид у річку вод, що містять сульфати, було розцінено як неприйнятний. Додатковий звіт від 25 січня 1993 року підтвердив ці висновки.

У звіті Національного інституту токсикології від 27 жовтня 1992 року зазначалося, що цей газ, можливо, перевищує найвищий максимально дозволений рівень, але це не створює небезпеки для здоров’я людей, що живуть поблизу. У другому звіті від 10 лютого 1993 року інститут зазначив, що не можна виключити того, що цілодобове проживання у помешканнях поряд зі станцією становить небезпеку для здоров’я, оскільки його розрахунки стосувалися лише восьмигодинного перебування протягом п’яти днів.

Нарешті, реґіональна Аґенція охорони довкілля і природи, якій муніципалітет міста Лорки доручив провести експертизу, у своєму звіті від 29 березня 1993 року дійшла висновку, що рівень шуму від станції не перевищує рівня, заміряного в інших кварталах міста.

19. Стосовно впливу на здоров’я жителів, у матеріалах розслідування міститься значна кількість сертифікатів і результатів судових медичних експертиз. У сертифікаті від 12 грудня 1991 року лікар де Аяла Санчес (de Ayala Sánchez), педіатр, стверджує, що у доньки пані Лопес Остра, Крістіни (Cristina), простежується клінічна картина нудот, блювання, алергічної реакції, анурексії тощо, які можна пояснити лише проживанням у дуже забрудненій зоні. Він рекомендує вивезти дівчинку з цього кварталу.

З іншого боку, в експертному висновку Інституту судової медицини (Картахена) Міністерства юстиції від 16 квітня 1993 року відзначається, що концентрація газу в будинках поблизу станції перевищує дозволену норму. Констатується, що дочка заявниці Крістіна, та її племінник Фернандо Лопес Гомес (Fernando López Gómez) становлять класичний випадок хронічного насичення цим газом, з нападами, які виявляються у формі гострих бронхо-легеневих інфекцій. У звіті висловлюється думка, що існує причинно-наслідковий зв’язок між цією клінічною картиною і рівнем концентрації газу.

20. Крім того, зі свідчень трьох поліцейських, яких викликала невістка заявниці і які перебували поблизу станції 9 січня 1992 року, випливає, що запах від цієї станції на момент їхнього прибуття був дуже сильним і викликав нудоту.

21. Починаючи з 1 лютого 1992 року, пані Лопес Остру з родиною було переселено у квартиру в центрі міста, квартплату за цю квартиру взяв на себе муніципалітет.

Через незручності, пов’язані зі зміною місця проживання і його невпорядкованістю, 23 лютого 1993 року заявниця разом із чоловіком купила будинок в іншому кварталі міста.

22. 27 жовтня 1993 року суддя підтвердив постанову від 15 листопада 1991 року і станцію було тимчасово закрито.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

А. Конституція

23. У відповідних статтях Конституції сказано:

Стаття 15

«Кожен має право на життя і фізичну та психічну недоторканність, у жодному разі його не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Смертну кару скасовано, крім випадків, передбачених кримінальними військовими законами під час війни».

Пункт 1 статті 17

«Кожен має право на свободу і безпеку.

(...)»

Стаття 18

«1. Ґарантується право на честь, на сімейне та особисте життя і на власний спосіб життя.

2. Житло є недоторканним. Будь-яке вторгнення чи обшук не дозволяються без згоди особи, яка там проживає, або без судового рішення, крім випадків затримання на місці вчинення злочину. (...)»

Стаття 19

«Іспанські громадяни мають право вільно обирати місце свого проживання і пересуватися по території країни (...)».

Стаття 45

«1. Кожен має право жити у відповідному середовищі, що сприяє розвитку його особистості, і має право оберігати його.

2. Органи державної влади мають сприяти розумному використанню всіх природних ресурсів з метою захисту і поліпшення якості життя, захищати і відновлювати довкілля, покладаючись на необхідну колективну солідарність.

3. Кожен, хто порушує положення попереднього пункту, каратиметься у кримінальному порядку згідно із законом або, у відповідних випадках, в адміністративному порядку і буде зобов’язаний відшкодувати завдану шкоду».

В. Закон 1978 року про захист основних прав

24. Закон 62/1978 передбачає захист деяких основних прав звичайними судами. Серед таких прав є недоторканність житла і свобода вибору місця проживання (пункт 2 статті 1). Однак перехідне положення 2 пункту 2 Закону про Конс­титуційний суд від 3 жовтня 1979 року поширює його застосування на інші права, визнані статтями 14–29 Конституції (стаття 53 Конституції).

25. Зі скаргою на дії адміністрації, що зачіпають права особи, заявник може звернутися до адміністративної палати відповідного суду першої інстанції (стаття 6), не будучи зобов’язаним вичерпати перед тим усі адміністративні засоби (пункт 1 статті 7). У такому разі провадження має терміновий характер, тобто відбувається в коротший строк і не потребує виконання всіх процедурних дій (статті 8 і 10).

Подавши заяву, особа може просити про призупинення оскаржуваної дії, це питання вирішується за окремою спрощеною процедурою (стаття 7).

Рішення цього суду може бути оскаржене у Верховному суді (стаття 9), який розглядає справу за прискореною процедурою.

С. Положення стосовно захисту довкілля

26. Захист довкілля становить предмет багатьох розпоряджень держави та автономних адміністративних одиниць, нормативних актів різного підпорядкування: стаття 45 Конституції (див. вище пункт 23), Закон 20/1986 від 14 травня 1986 року про токсичні та небезпечні відходи; королівський законодавчий Декрет 1302/1986 від 28 червня 1986 року про оцінку впливів на зовнішнє середовище; Закон 38/1972 від 22 грудня 1972 року про захист атмосферного середовища.

27. У таких справах найчастіше посилаються на Постанову 1961 року, затверджену Декретом 2414/1961 від 30 листопада, стосовно дій, визнаних такими, що заважають, є нездоровими, шкідливими та небезпечними.

Цей закон спрямований на запобігання тому, щоб установи, заклади, певні види діяльності, промислові підприємства або магазини, державні чи приватні, не порушували нормальних умов здорового довкілля та його гігієни, не завдавали шкоди державному чи приватному майну або не викликали серйозних ризиків для людей чи їхнього майна (стаття 1). Стаття 3 поширює це правило на шуми, вібрації, дим, газ, запахи і таке інше.

Що стосується їх розміщення, то згадана діяльність реґулюється муніципальними постановами і планами землевпорядкування. В жодному разі заводи, що їх визнано небезпечними або шкідливими для здоров’я, не можуть у принципі розміщатися ближче, ніж щонайменше за 2000 метрів від найближчої жилої зони (стаття 4).

28. Місцевий мер має право видавати дозволи на ведення згаданої діяльності, а також контролювати виконання наведених вище положень і, в разі необхідності, накладати санкції (правило 6 постанови).

Процедура отримання цих дозволів здійснюється в кілька етапів, включаючи обов’язкову консультацію з комісією провінції про відповідність систем, пропонованих заявником у його описі проекту. Перед запровадженням такого проекту фахівець від муніципалітету повинен обов’язково проконтролювати всі установки (статті 29–34).

Зацікавлені особи можуть подати апеляцію у звичайні суди проти рішення про надання чи відмову в наданні дозволу (стаття 42).

Якщо виникають якісь неприємні наслідки, мер може доручити уповноваженим особам вжити заходів для їх усунення. У разі невжиття заходів у визначені законом строки мер, взявши до уваги результати проведених експертиз і заслухавши зацікавлену сторону, може або накласти штраф, або вилучити тимчасово чи остаточно дозвіл на цю діяльність (стаття 38).

D. Кримінальне право

29. Статтю 347 bis було введено 25 червня 1983 року Законом про термінову часткову реформу Кримінального кодексу (8/1983). Вона передбачає:

«Підлягає покаранню у вигляді ув’язнення на строк від одного до шести місяців (arresto mayor) і штрафу від 50 000 до 1 000 000 песет кожен, хто, порушуючи закони та підзаконні нормативні акти про захист довкілля, спричиняє або практикує, прямо чи опосередковано, викиди або виливи будь-якого характеру в атмосферу, на ґрунт чи у воду (...), які можуть становити серйозну небезпеку для здоров’я людей або завдавати значної шкоди умовам життя тварин, лісам, природним поверхням чи корисним насадженням.

Найвища міра покарання (ув’язнення на строк від шести місяців до шести років) призначається тоді, коли промислове підприємство діє підпільно, не отримавши необхідних адміністративних дозволів, або всупереч очевидним рішенням адміністрації, що наказала змінити або припинити шкідливу діяльність, або якщо воно надало неправдиву інформацію стосовно свого впливу на довкілля, або якщо воно чинить спротив діям інспекції, яка представляє адміністративні орга­ни.

(...)

В усіх випадках, передбачених цією статтею, може бути вирішено про тимчасове або остаточне закриття підприємства (...)»

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

30. Пані Лопес Остра звернулася до Комісії 14 травня 1990 року. Вона скаржилася на бездіяльність муніципалітету міста Лорки стосовно незручностей, яких завдає очисна станція, розташована за кілька метрів від місця її проживання; посилаючись на пункт 1 статті 8 і на статтю 3 Конвенції, вона висловлювала думку, що стосовно неї порушено право на повагу до її житла, що заважає її особистому і сімейному життю, а також становить нелюдське поводження.

31. Комісія одержала заяву (№ 16798/90) 8 липня 1992 року. У своїй доповіді від 31 серпня 1993 року (стаття 31) вона висловила одностайну думку про наявність порушення статті 8 і про відсутність порушення статті 3. Повний текст висновку Комісії наведено в додатку до цього рішення***.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

32. Уряд звернувся до Суду з проханням взяти до уваги подані йому попередні заперечення або визнати «відсутність порушення з боку (...) Королівства Іспанії своїх зобов’язань за Конвенцією».

33. На засіданні адвокат заявниці попросив Суд «визнати, що у справі Лопес Остри Іспанія порушила свої зобов’язання за статтями 8 і 3 Конвенції».

ЩОДО ПРАВА

34. Заявниця стверджувала, що було порушення статей 8 і 3 Конвенції через неприємний запах, шкідливий дим і шум, що їх створює станція очищення стічних вод і відходів, розташована за кілька метрів від її житла. Заявниця поклала відповідальність за це на представників органів іспанської влади, які, на її думку, виявили пасивність у цьому відношенні.

І. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

А. Заперечення з посиланням на невичерпання
всіх національних засобів правового захисту

35. Уряд стверджує в Суді, так само як і в Комісії, що пані Лопес Остра не вичерпала всіх національних засобів правового захисту. Спеціальна процедура апеляції стосовно захисту прав людини, до якої вона вдалася (див. вище пункти 10–15 і 24–25), не є, на його думку, адекватним засобом для розгляду питань, що вирішуються звичайними судами, і є суперечками наукового характеру про наслідки діяльності очисної станції. Через те що було застосовано прискорену процедуру для вирішення питання щодо очевидного порушення основних прав, пред’явлення доказів було зменшено.

З іншого боку, заявниця повинна була вдатися або до кримінального провадження, або до звичайного адміністративного провадження, які довели свою ефективність у подібних обставинах. Так, стосовно тих самих фактів її невістки розпочали звичайну процедуру у квітні 1990 року, а потім подали скаргу до кримінального суду 13 листопада 1991 року. Ці суди постановили рішення про закриття станції, відповідно, з 18 вересня і з 15 листопада 1991 року, але виконання цих рішень було призупинено через апеляції міста і прокуратури (див. вище пункти 16 і 17). 27 жовтня 1993 року станцію було закрито за розпорядженням судді з кримінальних справ, але обидві процедури все ще перебувають у провадженні іспанських судів. Якщо Суд винесе своє рішення у цій справі, як це зробила Комісія у своїй доповіді на основі документів, поданих сторонами, які стосуються зазначених проваджень, його рішення наперед визна­чить результат цих проваджень.

36. Суд, так само як і Комісія та заявниця, вважає, що, навпаки, спеціальне звернення з метою захисту основних прав, яке заявниця подала до адміністративної палати провінції Мурсії (див. вище пункт 10), було ефективним і швидким засобом для усунення скарг стосовно поваги до її житла і до фізичної недоторканності, тим більше що ця заява могла досягти бажаного для заявниці результату, тобто закриття очисної станції. Мало того, у двох судах, що розглядали справу по суті адміністративна палата провінції Мурсія і Верховний суд — див. вище пункти 11 і 13), прокуратура дійшли висновку про те, що слід задовольнити скаргу, подану заявницею.

37. Стосовно необхідності дочекатися результату двох проваджень, ініційованих невістками пані Лопес Остри до звичайних судів (адміністративного і кримінального), Суд і Комісія зауважують, що заявниця не є стороною в зазначе­них інстанціях. Крім того, предмет цих проваджень не повністю збігається зі зверненням стосовно захисту основних прав, а отже, і з заявою, поданою до Європейського суду, навіть якщо ці провадження могли б привести до бажаного результату. Адже звичайне адміністративне провадження стосується іншого питання, а саме — відсутності дозволу з боку муніципалітету на розміщення і функціонування станції. Так само, вирішення питання про кримінальну відповідальність SACURSA за можливе екологічне правопорушення є відмінним від питання бездіяльності міста або інших відповідних органів державної влади за незручності, що їх спричиняє ця станція.

38. Нарешті, залишається з’ясувати, чи повинна була заявниця сама розпочати ту чи іншу з двох процедур, для того щоб було вичерпано всі національні засоби правового захисту. Суд зазначає з цього приводу, що він знову-таки погоджується з Комісією. Оскільки заявниця ефективно і правильно оскаржила порушення, на яке вона посилається, вона не була зобов’язана розпочинати інші, не такі швидкі процедури.

Таким чином, вона надала судам своєї країни можливість, передбачену статтею 26 Конвенції, метою якої є повага до прав держав, що її підписали: виправляти порушення, у яких їх звинувачують (див., крім іншого, рішення у справах «Де Вільде, Оомс і Версип проти Бельгії» (De Wilde, Ooms et Versyp c. Belgique)від 18 червня 1971 року, серія A, №12, с. 29, п. 50, та «Ґуццарді проти Італії» (Guzzardi c. Italie) від 6 листопада 1980 року, серія A, № 39, с. 27, п. 72).

39. Таким чином, заперечення Уряду має бути відхилене.

В. Заперечення стосовно втрати заявницею статусу потерпілої

40. Уряд висунув друге заперечення, яке він уже подавав Комісії. Він припускає, що пані Лопес Остра, так само, до речі, як і інші жителі міста Лорки, зазнавала значних незручностей через діяльність станції до 9 вересня 1988 року — дати часткового припинення її діяльності (див. вище пункт 9). Однак, навіть якщо припустити, що запахи і шум — не надмірний — тривали й після цієї дати, заявниця за цей час втратила свій статус потерпілої: з лютого 1992 року ро­дину Лопес Остри було переселено за рахунок муніципалітету у квартиру в центрі міста, а згодом, у лютому 1993 року, вона переїхала до купленого нею будинку (див. вище пункт 21). В усякому разі, закриття станції в жовтні 1993 року припинило будь-які незручності, і, таким чином, відтоді ні заявниця, ні її близькі не потерпали від небажаних наслідків функціонування станції.

41. На засіданні представник Комісії зауважив, що рішення судді-слідчого від 27 жовтня 1993 року (див. вище пункт 22) не позбавляє статусу потерпілої особу, яку якість довкілля примусила покинути свою домівку, а потім купити інший будинок.

42. Суд погодився з цією думкою. Ні переїзд пані Лопес Остри, ні закриття — все ще тимчасове (див. вище пункт 22) — очисної станції не перекреслюють того факту, що заявниця разом із членами її сім’ї кілька років прожила за дванадцять метрів від джерела шуму, поганих запахів і диму.

У будь-якому випадку, якби заявниця змогла тепер повернутися до свого колишнього помешкання після рішення про закриття станції, це було б фактом, який слід було взяти до уваги при підрахунку шкоди, якої вона зазнала, але це не позбавило б її статусу потерпілої (див., серед багатьох інших, рішення у справах «Маркс проти Бельгії» (Marckx c.Belgique) від 13 червня 1979 року, серія A, № 31, с. 13–14, п. 27, та «Інце проти Австрії» (Inze c. Autriche) від 28 жовтня 1987 року, серія A, №126, с. 16, п. 32).

43. Таким чином, заперечення є необґрунтованим.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

44. Пані Лопес Остра передовсім скаржилася на порушення статті 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права інакше, ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

Комісія підтримує цю думку, проти якої виступає Уряд.

45. Уряд зауважує, що скарга, яку розглядала Комісія і прийнятність якої вона визначала (див. вище пункти 30 і 31), не збігається з тією, яку іспанські суди розглядали під час апеляції про порушення основних прав, оскільки вона ґрунтується на твердженнях, медичних висновках і технічних експертизах, які проведено після подання апеляції і які не мають стосунку до останньої.

46. Суд не приймає такого арґументу. Заявниця скаржилася на ситуацію, яка тривала через бездіяльність муніципалітету та інших уповноважених органів влади. Ця бездіяльність становить один з основних елементів скарги, поданої до Комісії, так само як і апеляції до адміністративної палати провінції Мурсії (див. вище пункт 10). Той факт, що вона тривала й після звернення до Комісії і після винесення нею ухвали про прийнятність справи, не може свідчити проти заявниці. Суд може взяти до уваги факти, що мали місце після подання заяви — і навіть після прийняття ухвали про прийнятність, — якщо йдеться про довготривалу ситуацію (див., серед зовнішніх джерел, рішення у справі «Ноймайстер проти Австрії» (Neumeister v. Autriche) від 27 червня 1968 року, серія A, №8, с. 21, п. 28, і с.38, п. 7).

47. Пані Лопес Остра заявляє, що, незважаючи на рішення про часткове зупинення станції 9 вересня 1988 року, остання продовжувала виділяти дим, постійні шуми і сильні неприємні запахи, які зробили нестерпним життя її родини і викликали у неї та у її близьких серйозні проблеми зі здоров’ям. Вона посилається з цього приводу на порушення її права на повагу до житла.

48. Уряд заперечує реальність і серйозність цієї ситуації (див. вище пункт 40).

49. Спираючись на медичні висновки і звіти експертизи, подані частково Урядом і частково заявницею (див. вище пункти 18–19), Комісія визнала, зокрема, що викиди станцією сульфату водню перевищували дозволений рівень, що вони могли становити небезпеку для здоров’я жителів близьких помешкань і, нарешті, що можна встановити причинно-наслідковий зв’язок між цими викидами і хворобами, які мала донька заявниці.

50. Суд вважає, що ці твердження лише підсилюють перший експертний висновок, поданий 19 січня 1989 року до адміністративної палати реґіональною Аґенцією охорони довкілля і природи у рамках провадження справи з основних прав, розпоча­того пані Лопес Остра. Прокуратура підтримала цю скаргу як у першій, так і в другій інстанції (див. вище пункти 11 і 13). Сама адміністративна палата також погодилась із припущенням, що оскаржувані незручності, не становлячи серйозної загрози для здоров’я, призводять до погіршення якості життя жителів кварталу, хоч це погіршення і не є достатньо серйозним для того, щоб становити порушення основних прав, передбачених у Конституції (див. вище пункт 11).

51. Однак само собою зрозуміло, що значна шкода, від якої потерпає довкілля, може погіршити стан будь-якої особи і позбавити її можливості користуватися своєю домівкою, що завдає шкоди її особистому та сімейному життю, не станов­лячи, однак, серйозної загрози для здоров’я заявниці.

Якщо розглянути питання з точки зору позитивних зобов’язань держави — вжити адекватних і розумних заходів для захисту прав людини, керуючись пунктом 1 статті 8, як цього бажає у своїй скарзі заявниця, або якщо розгляда­ти питання про виправдане «втручання органу державної влади», за пунктом 2 статті 8, застосовувані принципи є досить схожими. В обох випадках слід підтримувати справедливу рівновагу між конкуруючими інтересами особи і суспільства в цілому, беручи до уваги, що держава користується в будь-якому випад­ку певною свободою розсуду. Крім того, навіть стосовно позитивних зобов’язань, що випливають з пункту 1 статті 8, цілі, перелічені у пункті 2, можуть мати певне значення у пошуках необхідної рівноваги (див., зокрема, рішення у справах «Різ проти Сполученого Королівства» (Rees c. Royaume-Uni) від 17 жовтня 1986 року, серія A, № 106, с. 15, п. 37, та «Пауелл і Райнер проти Сполученого Королівства» (Powell et Rayner c. Royaume-Uni) від 21 лютого 1990 року, серія А, № 172, с. 18, п. 41).

52. Із справи випливає, що очисну станцію було збудовано в липні 1988 року фірмою SACURSA для того, щоб вирішити серйозну проблему забруднення в місті Лорка через велику кількість дубильних підприємств. Проте одразу після її введення в дію вона спричинила незручності й захворювання у багатьох мешканців (див. вище пункти 7 і 8).

Звичайно, іспанські органи влади, і зокрема муніципалітет міста Лорки, в принципі не були безпосередньо винні у тих викидах, про які йде мова. Однак, як зазначає Комісія, місто дозволило розміщення станції на землях, що йому належать, а держава надала фінансову допомогу для її побудови (див. вище пункт 7).

53. Муніципальна рада відреаґувала швидко, безкоштовно відселивши до центру міста на період липень, серпень і вересень 1988 року потерпілих мешканців, а потім припинивши один з видів діяльності станції з 9 вересня (див. вище пункти 8 і 9). Однак її члени не могли не знати, що проблеми довкілля залишилися й після часткового закриття станції (див. вище пункти 9 і 11). Мало того, це було підтверджено 19 січня 1989 року у звіті реґіональної Аґенції охорони довкілля і природи, а потім підтверджено експертизами 1991, 1992 і 1993 років (див. вище пункти 11 і 18).

54. Пані Лопес Остра вважає, що основні функції нагляду, які має муніципалітет згідно з Постановою 1961 року, примушували муніципалітет до конкретних дій. Крім того, станція не відповідала вимогам, встановленим законом, у тому, що стосувалося місця її розміщення і відсутності муніципального дозволу (див. вище пункти 8, 27 і 28).

55. Стосовно цього Суд нагадує, що питання законності розміщення і функціонування станції все ще розглядається у Верховному суді з 1991 року (див. вище пункт 16). За його практикою, саме національним органам влади, і особливо су­довим органам, належить тлумачити і застосовувати національне право (див., крім іншого, рішення у справі «Касадо Кока проти Іспанії» (Casado Coca c. Espagne) від 24 лютого 1994 року, серія A, № 285-A, с. 18, п. 43).

У будь-якому разі, Суд вважає, що у цій справі, навіть припустивши, що муніципалітет виконав обов’язки, які покладає на нього національне право (див. вище пункти 27–28), достатньо з’ясувати, чи національні органи влади вжили необхідних заходів для того, щоб захистити право заявниці на повагу до її житла, а також до її особистого життя, ґарантоване статтею 8 (див., крім іншого, mutatis mutandis, рішення у справі «X та Y проти Нідерландів» (X et Y c. Pays-Bas) від 26 березня 1985 року, серія A, № 91, с. 11, п. 23).

56. Слід зазначити, що муніципалітет не лише не вжив для цього необхідних заходів після 9 вересня 1988 року, а й протидіяв судовим постановам, які цьому сприяли. Так, у звичайному провадженні, розпочатому невістками пані Лопес Остри, муніципалітет оскаржив постанову Вищого суду провінції Мурсія від 18 вересня 1991 року про тимчасове закриття станції, і внаслідок цього цей захід не було застосовано (див. вище пункт 16).

Інші державні органи також сприяли тривалості такої ситуації. Так, 19 листопада 1991 року прокуратура оскаржила рішення про тимчасове закриття станції, винесене суддею-слідчим міста Лорки 15 листопада в рамках провадження стосовно екологічного правопорушення (див. вище пункт 17), внаслідок чого цей захід не виконувався до 27 жовтня 1993 року (див. вище пункт 22).

57. Уряд нагадує, що місто взяло на себе видатки з орендування квартири в центрі міста, де заявниця проживала із сім’єю з 1 лютого 1992 року по лютий 1993 року (див. вище пункт 21).

Суд зауважує, однак, що заявникам довелося протягом трьох років терпіти неприємності, пов’язані з діяльністю станції, перед тим як вони переїхали, і що слід також взяти до уваги всі незручності, які створює такий переїзд. Вони пішли на це лише тоді, коли з’ясувалося, що ситуація може тривати невизначений час, і за порадою педіатра, який лікував доньку пані Лопес Остри (див. вище пункти 16, 17 і 19). За цих обставин пропозиція муніципалітету не могла повністю компенсувати пережиті неприємності й незручності.

58. Виходячи з цього і незважаючи на свободу самостійної оцінки, яка визнається за державою-відповідачем, Суд вважає, що остання не змогла підтримати необхідну рівновагу між економічними інтересами міста Лорки — мати очисну станцію — та ефективним здійсненням позивачкою її права на повагу до житла і до особистого та сімейного життя.

Отже, було допущено порушення статті 8 Конвенції.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

59. Пані Лопес Остра вважала, що факти, за які держава-відповідач зазнала критики, були настільки серйозними і викликали у неї таку тривогу, що є підстави вважати їх такими, які принижують людську гідність і засуджуються у статті 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Уряд і Комісія вважають, що не було порушення цієї статті.

60. Суд поділяє цю думку. Умови, в яких заявниця та її родина жили протягом кількох років, звичайно, були дуже важкими, але вони не становлять нелюдського поводження за статтею 3.

ІV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

Стаття 50 передбачає:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов’язанням, які випливають з ... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Пані Лопес Остра вимагала компенсацію за шкоду і відшкодування її судових витрат.

А. Шкода

62. Заявниця стверджувала, що розміщення і функціонування станції очищення відходів поряд з її житлом примусило її радикально змінити свій спосіб життя. У зв’язку з цим вона вимагала такі суми за понесену шкоду:

а) 12 180 000 песет за стан тривоги, в якому вона перебувала з 1 жовтня 1988 року по 31 січня 1992 року, живучи у своєму колишньому помешканні;

b) 3 000 000 песет за тривогу, спричинену серйозною хворобою її доньки;

с) 2 535 000 песет за незручності, викликані її небажаним переселенням 1 лютого 1992 року;

d) 7 000 000 песет за вартість нового будинку, який вона змушена була купити в лютому 1993 року у зв’язку з незручностями проживання у квартирі, наданій муніципалітетом міста Лорки;

е) 295 000 песет за витрати на влаштування в цьому будинку.

63. Уряд вважав ці вимоги перебільшеними. Він зауважив, що місто Лорка взяло на себе квартирну плату за помешкання, яке пані Лопес Остра займала із сім’єю в центрі міста з 1 лютого 1992 року аж до її переселення до нового помешкання.

64. Представник Комісії висловив думку, що загальна сума, на яку претендує заявниця, є перебільшеною. Стосовно матеріальної шкоди, він вважає, що хоч заявниця могла б у принципі вимагати компенсації за придбання нею нового будинку, вона повинна була здати своє колишнє помешкання для дотримання справедливості.

65. Суд припускає, що пані Лопес Остра зазнала деякої шкоди внаслідок порушення стосовно неї статті 8 Конвенції (див. вище пункт 38): вартість старого помешкання, очевидно, зменшилася, а необхідність переїзду до нового помешкання мала спричинити витрати і незручності. Однак немає підстав компенсувати їй вартість нового будинку, оскільки вона зберегла своє старе помешкання. Слід також взяти до уваги, що муніципалітет цілий рік сплачував за кварти­ру, яку заявниця з родиною займала в центрі міста, а також те, що очисну станцію було тимчасово закрито суддею-слідчим 27 жовтня 1993 року (див. вище пункт 22).

З іншого боку, заявниця, безумовно, зазнала моральної шкоди; крім незручностей, викликаних викидами газу, шумом і неприємним запахом зі станції, вона відчувала стурбованість і тривогу через те, що ситуація тривала довго, і через погіршення здоров’я своєї дочки.

Зазначена шкода не підлягає точному обрахунку.

Для надання потерпілій стороні справедливої сатисфакції згідно зі статтею 50 Суд призначає відшкодування пані Лопес Остра в сумі 4 000 000 песет.

В. Судові витрати

1. У національних судах

66. Заявниця вимагала 850 000 песет для відшкодування витрат, пов’язаних із провадженням в судах Іспанії.

67. Уряд і представник Комісії зауважують, що пані Лопес Остра користувалася в Іспанії безоплатною судовою допомогою, а отже, їй не потрібно оплачувати послуги адвоката, оскільки гонорар йому повинна сплатити держава.

68. Суд також зауважує, що заявниця не понесла витрат у цьому плані, і відхиляє цю вимогу. Адвокат п. Масон Коста не може вимагати справедливої сатисфакції, посилаючись на статтю 50, оскільки він погодився з умовами судової допомоги, що надавалася його клієнтці (див., крім іншого, рішення у справі «Дельта проти Франції» (Delta c. France) від 19 грудня 1990 року, серія A, № 191-A, с. 18, п. 47).

2. Витрати в установах Конвенції

69. Пані Лопес Остра вимагала 2 250 000 песет як гонорар адвокатові за участь у провадженні в Комісії та Європейському суді, з вирахуванням сум, наданих Радою Європи як судова допомога.

70. Уряд і представник Комісії вважають цю суму перебільшеною.

71. Керуючись критеріями своєї судової практики, Суд вважає, що буде справедливим надати заявниці за цією статтею 1 500 000 песет з вирахуванням 9700 французьких франків, сплачених Радою Європи.

 

На цих підставах Суд одноголосно

1. Відхиляє попередні заперечення Уряду.

2. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

3. Постановляє, що не було порушення статті 3 Конвенції.

4. Постановляє, що держава-відповідач має протягом трьох місяців сплатити 4 000 000 (чотири мільйони) песет за шкоду і 1 500 000 (один мільйон п’ятсот тисяч) песет з вирахуванням 9700 (дев’ять тисяч сімсот) французьких франків з конвертацією у песети за обмінним курсом, чинним на день постановлення цього рішення, як компенсацію за судові витрати.

5. Відхиляє решту вимог про справедливу сатисфакцію.

 

Учинено французькою і англійською мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці з прав людини, Страсбурґ, 9 грудня 1994 року.

 

Підпис: Рольф Рюссдаль, Голова Суду

Підпис: Герберт Пецольд, Секретар Суду



* Примітки Секретаря Суду:

Справі привласнено номер 41/1993/436/515. Перші два числа позначають порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році. Останні два числа вказують на порядковий номер справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

** З поправками до Реґламенту Суду, які набрали чинності 1 квітня 1989 року.

*** Примітка Секретаря Суду: З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (том 303-С серії А Публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua