Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2004

Назва
 
Рішення палати у справі «Піні і Бертані та Манера і Атрипальді проти Румунії». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Pini and Bertani & Manera and Atripaldi v. Romania)
 
Зміст
 

309
22.06.2004

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«ПІНІ І БЕРТАНІ ТА МАНЕРА І АТРИПАЛЬДІ ПРОТИ РУМУНІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення[1] у справі «Піні і Бертані та Манера і Атрипальді проти Румунії» (Pini and Bertani & Manera and Atripaldi v. Romania) (заяви №78028/01 і 78030/01).

Суд постановив:

— шістьма голосами проти одного, що порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини допущено не було;

— чотирма голосами проти трьох, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд);

— одноголосно, що порушення пункту 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції (свобода пересування) допущено не було.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд ухвалив, п’ятьма голосами проти двох, присудити такі суми компенсацій:

— 12 000 євро — п. Піні та пані Бертані, 10 000 євро — п. Манера та пані Атрипальді за матеріальну та моральну шкоду; та

— 7000 євро — п. Піні та пані Бертані, 6000 євро — п. Манера та пані Атрипальді за судові витрати.

(Рішення викладено лише французькою мовою.)

1. Основні факти

Заявниками є четверо громадян Італії: Карло Піні (Carlo Pini) та Анналіза Бертані (Annalisa Bertani), 1957 та 1952 року народження, відповідно, проживають у м. Реджіо Емілія (Reggio Emilia), Італія; Сальваторе Манера (Salvatore Manera) та Розальба Атріпальді (Rosalba Atripaldi), 1951 і 1953 року народження, відповідно, проживають у м.Мантуя (Mantua), Італія.

На час, коли було подано ці заяви, заявники вже домоглися видання судових розпоряджень про удочеріння ними двох румунських дівчаток, Флорентини (Florentina) та Мар’яни (Mariana). Діти народилися в 1991 році, і на момент видання цих розпоряджень їм виповнилося по дев’ять років. Вони перебували під опікою у виховному центрі Пояни Соарелуй (Poiana Soarelui Educational Centre) у м. Брашові (Braşov). Цей виховний центр — приватна установа, діяльність якої санкціонована Брашовським управлінням з питань захисту дітей. Центр призначений забезпечувати притулок сиротам і дітям, яких покинули батьки, а також здійснювати опіку над ними та виховувати їх.

Діючи через посередника, яким виступало одне об’єднання, заявники ініціювали судове провадження з метою удочеріння Флорентини та Мар’яни, яких ще раніше суд визнав дітьми, яких у трирічному і семирічному віці покинули батьки. 28 вересня 2000 року Брашовський районний суд видав розпорядження про удочеріння і наказав внести зміни у свідоцтва про народження дітей. Апеляцію проти цього рішення Румунської ради з питань усиновлення/удочеріння було відхилено, і ці розпорядження суду набули статусу остаточних.

Заявники домагалися виконання розпоряджень про удочеріння, але згадуваний виховний центр відмовлявся передати свідоцтва про народження дітей та опікунські повноваження щодо них. Судові виконавці, у супроводі працівників поліції, неодноразово відвідували головний офіс центру, а кілька разів туди приходили й самі заявники, домагаючись виконання судових розпоряджень. Однак ці спроби виявилися безуспішними, оскільки їх або не пускали до приміщення, або вони не могли знайти там дітей.

Виховний центр неодноразово звертався до Суду з клопотаннями припинити виконання судових розпоряджень, але його клопотання про скасування цих розпоряджень також були марними. У вересні та листопаді 2002 року Флорентина та Мар’яна звернулися до суду з вимогою скасувати розпорядження про удочеріння, посилаючись на те, що вони не знають своїх усиновителів і не бажають виїжджати з Румунії й розставатися з виховним центром. Позов, учинений Флорентиною, було відхилено, зокрема на тій підставі, що скасування розпорядження про удочеріння було не в її інтересах. Однак Брашовський районний суд задовольнив клопотання Мар’яни і скасував розпорядження про її удочеріння, взявши до уваги те, що у виховному центрі вона дістає добре виховання, перебуває в гарних умовах і між нею та усиновителями не сформувалося ніяких емоційних зв’язків. Баронеса Нікольсон Вінтерборнська (Nicholson of Winterbourne), доповідач у Європейському парламенті, заявила, що дітей, які перебувають під опікою зазначеного центру, не слід відправляти за кордон у прийомні сім’ї, і цю позицію було підтримано в місцевій пресі м. Брашова. У пресі також наводилися слова засновника центру, колишнього тенісного гравця Йоана Тир’яка (Ioan Tiriac), який сказав, що жодна дитина не покине центру, оскільки всі діти стали членами його сім’ї, і що пора припинити вивезення румунських дітей.

2. Процедура і склад Суду

Заяву п. Піні та пані Бертані було подано 10 березня 2001 року, а заяву п. Манери та пані Атрипальді — 20 квітня 2001 року. 25 червня 2002 року палата ухвалила про першочерговість розгляду цих заяв (правило 41 Реґламенту Суду) і 16 вересня 2003 року розпорядилася про об’єднання їх в одну справу.

2 жовтня 2002 року та 7 жовтня 2003 року голова дозволив третім сторонам взяти участь у письмовому та усному провадженнях (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 2 правила 44). Цими сторонами були виховний центр, баронеса Нікольсон Вінтерборнська (громадянка Сполученого Королівства і депутат Європарламенту), п. І. Тир’як (засновник виховного центру) та п. В. Архіре (V. Arhire), член адвокатського об’єднання м.Бухареста, який виступав представником дітей.

Після відкритого слухання, яке відбулося 25 листопада 2003 року в Палаці прав людини у Страсбурзі, заяви було оголошено частково прийнятними.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych, Україна)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

а також Лоуренс Ерлі (Lawrence Early), заступник секретаря секції.

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявники скаржилися, що органи влади Румунії не виконали остаточних судових рішень, тим самим позбавивши їх усіляких контактів з дітьми, яких вони удочерили. Вони також стверджували, що відмова органів влади дозволити їхнім дочкам виїхати з країни становила порушення пункту 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 8 Конвенції

Суд знову наголосив на тому, що, хоча право на усиновлення як таке не ґарантується Конвенцією, взаємини між усиновителем і дитиною мають у принципі такий самий характер, що і взаємини між членами сім’ї, і ці зв’язки захищає стаття 8 Конвенції. Зважаючи на обставини цієї справи, Суд встановив, що взаємини між прийомними батьками та дівчатками, яких вони удочерили на підставі законної і не фіктивної процедури удочеріння, можна вважати достатнь­ою підставою для застосування ґарантій статті 8 Конвенції і, отже, підставою стверджувати про застосовність цієї статті в цій справі.

Щодо того, чи вжили органи влади Румунії необхідних заходів, щоб дати змогу заявникам налагодити сімейні зв’язки з кожною дитиною, яку вони удочерили, Суд вказав на існування конфлікту інтересів між залученими в цей процес сторонами.

Суд вважає досить очевидним той факт, що зараз Флорентина та Мар’яна вважають за краще залишитися в соціально-сімейному середовищі виховного центру, в якому вони перебували, ніж переїжджати за кордон, де вони потраплять в інше середовище; адже, на їхню думку, вони почувають себе цілком інтеґрованими в середовище центру, який спромігся забезпечити для них фізичний, емоційний, виховний та соціальний розвиток. В їхніх інтересах був підхід, який виключає можливість нав’язування їм супроти їхньої волі нових емоційних стосунків з людьми, з якими вони не мають біологічних зв’язків і яких сприймають як незнайомців.

Інтерес заявників виявлявся в їхньому бажанні створити нові сімейні взаємини шляхом налагодження зв’язків з дівчатками, яких вони удочерили. Хоч би яким правомірним було таке бажання заявників, воно не може підлягати абсолютному захисту. При вирішенні питання, чи вжили національні органи влади всіх заходів, яких підставно можна було вимагати від них, заради возз’єднання дитини зі своїми батьками, особливе значення має з’ясування того, що відповідає основним інтересам цієї дитини. У справах про усиновлення ще набагато важливішим є забезпечення переваги інтересів дитини над інтересами батьків, адже усиновлення/удочеріння означає «надання сім’ї для дитини, а не надання дитини для сім’ї».

Суд висловив жаль стосовно способу, в який відбувалися судові провадження щодо удочеріння, зокрема стосовно відсутності конкретного та ефективного контакту між заявниками і дівчатками перед їх удочерінням. Ці недоліки з’явилися внаслідок прогалин, існуючих у відповідних національних законах у час, про який ідеться у справі. Особливо прикрим є той факт, що ці діти явно не одержали жодної психологічної підтримки, яка могла б допомогти їм підготу­ватися до очікуваної розлуки з центром, який був їхнім домом протягом кількох років і в якому вже встановилися їхні соціальні та емоційні зв’язки. Такі заходи могли сприяти зближенню інтересів заявників з інтересами дітей, замість розходження з ними, що і трапилося у цій справі, яку розглядав Суд.

З огляду на такі обставини справи, слабші інтереси заявників не могли виправдовувати покладення на органи влади Румунії абсолютного обов’язку перевезення дітей до Італії супроти їхньої волі та іґнорування триваючого розгляду в суді позовів проти розпоряджень про удочеріння. Інтересу дітей відповідало врахування їхньої думки, адже вони вже досягли необхідного віку, коли така думка дитини повинна враховуватися, — за румунським законодавством, таким віком вважається 10 років. У зв’язку з цим відмова, про яку вони послідовно заявляли після досягнення цього віку, є обставиною, що має певну вагу. Свідома опозиція дітей до цього удочеріння унеможливила б гармонійну інтеґрацію їх у нову, прийомну сім’ю.

Отже, Суд встановив, що органи влади Румунії мали законні і слушні підстави вважати, що право заявників на налагодження зв’язків з дітьми, яких вони удочерили, не може мати перевагу над інтересами цих дітей, незважаючи на правомірне прагнення заявників створити сім’ю.

Пункт 1 статі 6

Суд зауважив, що скарги заявників на невиконання остаточних рішень мають бути розглянуті у світлі пункту 1 статті 6.

Єдиною причиною невиконання розпоряджень про удочеріння були дії працівників виховного центру та його засновників. Вони наполегливо перешкоджали виконанню згадуваних розпоряджень, звертаючись із різними клопотаннями і заважаючи судовим виконавцям ефективно виконувати своє завдання. Був навіть один випадок, коли судового виконавця, заявників та їхнього адвоката було обманом вивезено із центру, коли ті прибули туди для виконання розпоряджень про удочеріння.

У зв’язку з цим Суд визнав, що люди, які вирішили вдатися до такої тактики дій проти тих, чиє завдання полягало у виконанні судового рішення, мають відповідати за такі дії. У цій справі це обманне вивезення осіб з центру стало безпосереднім наслідком відсутності поліційної підтримки, і відтоді жодних відповідних заходів вжито не було. Ніяких заходів не було вжито і для покарання виховного центру за відмову співпрацювати з органами влади чи заходів проти директора центру у зв’язку з його відмовою сприяти судовим виконавцям, яку він демонстрував протягом майже трьох років.

Відсутність ефективних заходів з боку органів влади Румунії протягом понад трьох років щодо забезпечення виконання судових рішень, які були остаточними і забезпеченими правовою санкцією, може вважатися підставою для покладання на ці органи відповідальності за дії приватної установи, через які положення пункту 1 статті 6 Конвенції виявилися недієвими. Такий висновок був ще необхіднішим з огляду на безперечно незворотні наслідки, які мав перебіг часу на потенційні взаємини між заявниками та дівчатками, яких вони удочерили. Суд висловив жаль з того приводу, що перспективи успішного встановлення таких взаємин хоча цілком і не зникли, але тепер видаються віддаленими, якщо враховувати нещодавні висловлювання дітей, яким уже виповнилося по 13 років, що вони категорично проти удочеріння і переїзду на проживання до Італії.

Пункт 2 статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції

Суд не виявив жодних ознак порушення цього права: Флорентина та Мар’яна мають свободу пересування за власним бажанням як всередині Румунії, так і поза її межами. До того ж як особи, яких ця скарга стосувалася в першу чергу, вони самі заперечують, що зазнали будь-якого втручання в їхнє право на свободу пересування.

Суддя Коста висловив окрему думку, яка збігається з позицією більшості; суддя Лукайдес і, у свою чергу, суддя Бірсан висловили окремі думки, які частково не збігаються з позицією більшості; суддя Томассен, до якої приєднався суддя Юнґвірт, висловила окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Тексти окремих думок додаються до судового рішення.

 



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

[2] Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов’язує.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua