178

08.04.2004

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«ТАГСІН АДЖАР ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

Європейський суд з прав людини оголосив сьогодні на відкритому засіданні Великої палати своє рішення[1] у справі «Тагсін Аджар проти Туреччини» (Tahsin Acar v. Turkey) (заява № 26307/95).

Суд одноголосно постановив:

—   що порушення матеріально-правового характеру статті 2 (право на життя) Європейської конвенції з прав людини не було;

—   що було порушення статті 2 Конвенції процесуально-правового характеру;

—   що порушення статті 3 Конвенції (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання) не було;

—   що порушення статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) не було;

—   що порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) не було;

—   що порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) не було;

—   що порушення статті 18 (обмеження у застосуванні обмежень на права) не було;

—   що положень статті 38 (розгляд справи) дотримано не було і що окремого питання, яке б вимагало розгляду скарги із посиланням на статтю 34 (право на індивідуальні заяви), не постає;

—   що до його компетенції не належить розгляд скарг заявника на порушення статей 13 (право на ефективний засіб правового захисту) і 14 (заборона дискримінації).

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд постановив виплатити заявникові 10 000 євро за моральну шкоду та 10 000 євро за судові витрати і видатки з вирахуванням 2299,77 євро, які він отримав від Ради Євро­пи на правову допомогу в судовому провадженні.

(Рішення викладено французькою та англійською мовами.)

1. Щодо фактів

Пан Тагсін Аджар — громадянин Туреччини, 1970 року народження, проживає у м. Солентуна (Sollentuna), Швеція.

Справа стосується зникнення його брата Мехмета Саліма Аджара (Mehmet Salim Acar) за обставин, що є предметом спору між сторонами. Мехмет Салім Аджар, 1963 року народження, був фермером в Амбарі (Ambar), селі Бісмільського (Bismil) району, на південному сході Туреччини.

За словами заявника, 20 серпня 1994 року Мехмет Салім Аджар, який саме працював у полі в Амбарі, був викрадений двома невстановленими особами, яких він вважає переодягненими в цивільне поліцейськими.

Його родина подала до місцевої адміністрації кілька клопотань і скарг з приводу цієї події, запитуючи про місце і про причину ув’язнення Мехмета Селіма Аджара. У липні 1995 року заявник надав Бісмільській прокуратурі імена двох жандармів — Іззета Джурала (İzzet Cural) та Ахмета Бабаїґіта (Ahmet Babayiğit), а також сільського охоронця Гаруна Аджі (Harun Aca), яких він підозрював у викраденні свого брата. Прокурор заявив, що справа не належить до його компетенції (görevsizlik kararı), і передав розпочате розслідування до адміністративної ради м. Діярбакир (Diyarbakır) для подальшого провадження згідно із Законом «Про судове переслідування службових осіб» (Memurin Muhakematı Kanunu). За браком достатніх доказів, адміністративна рада постановила в січні 1997 року не розпочинати судового переслідування означених службовців. Верховний адміністративний суд (Danıştay) підтвердив це рішення 14 січня 2000 року.

Тим часом у лютому 2000 року мати, сестра і дружина Мехмета Саліма Аджара заявили, що впізнали його в інформаційній передачі телевізійного каналу NTV, під час якої було повідомлено, що людину з таким ім’ям заарештовано. Родичі повідомили про це суд. Однак, попри їхню заяву, діярбакирський прокурор вирішив не розпочинати розслідування (tapiksizlik kararı) за цим фактом.

Уряд, однак, стверджує, що компетентні органи провели ефективне розслідування стосовно факту викрадення і зникнення брата заявника. Його ім’я все ще фігурує у списку осіб, яких розшукує жандармерія в Туреччині.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 29 жовтня 1994 року і оголошено прийнятною 30 червня 1997 року. 1 листопада 1998 року її передано до Суду. Рішенням від 9 квітня 2002 року Суд постановив, шістьма голосами проти одного, вилучити заяву з реєстру справ, що підлягають розгляду. Відповідно до статті 43 Конвенції, 8 липня 2002 року заявник зажадав передати справу до Великої палати, і 4 вересня 2002 року колеґія Великої палати прийняла його клопотання.

Рішенням від 6 травня 2003 року, ухваленим після засідання 29 січня 2003 року щодо питання застосування статті 37 Конвенції (вилучення заяв з реєстру справ), Велика палата постановила, шістнадцятьма голосами проти одного, відхилити вимогу Уряду від 27 серпня 2001 року, що ґрунтувалася на його односторонньому твердженні, вилучити заяву з реєстру і продовжити розгляд справи по суті.

Рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Сполучене Королівство)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)[2]

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, Македонія)

Еґіл Левіц (Egil Levits, Латвія)

Лех Ґарлицький (Lech Garlicki, Польща)

Фейяз Ґьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення[3]

Оскарження

Заявник скаржився на незаконність і на надмірну тривалість перебування під вартою його брата, на неналежне поводження з ним і катування, якому, на його думку, було піддано брата в ув’язненні, а також на те, що його було позбавлено необхідних медичних послуг, допомоги адвоката та будь-якого контакту з родиною. Заявник посилався на статті 2 (право на життя), 3 (заборона катування і нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання), 5 (право на свободу та особисту недоторканність), 6 (право на справедливий судовий розгляд), 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), 13 (право на ефективний засіб правового захисту), 14 (заборона дискримінації), 18 (обмеження у застосуванні обмежень на права), 34 і 38 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 2 Конвенції

Щодо зникнення брата заявника

Суд зауважує, що висунуте заявником обвинувачення працівників жандармерії у зникненні Мехмета Саліма Аджара не лише заперечується неодноразовими, без будь-яких розбіжностей, заявами двох очевидців, але й не підтверджується іншими доказами. Спираючись на наявні факти, Суд вважає, що твердження заявника про те, що його брата викрали і позбавили свободи представники державних органів, ґрунтуються скоріше на припущеннях чи здогадах, аніж на достовірних фактах. За цих обставин Суд, не виключаючи можливості розумного сумніву, робить висновок, що не було доведено, що Уряд Туреччини несе відповідальність за викрадення і зникнення Мехмета Саліма Аджара.

Стверджувана неналежність розслідування

Суд зазначає, що прокурор м. Бісміл розпочав розслідування негайно після того, як пані Аджар повідомила його про зникнення сина. На перший погляд може видатися, що попереднє розслідування проведено відповідно до обов’язків, які покладаються на органи влади статтею 2 Конвенції, однак Суд вважає, що те, як воно проводилося після того, як заявник повідомив представників влади в липні 1995 року про свої підозри стосовно ролі двох жандармів і сільського охоронця у зникненні його брата, не дає змоги вважати розслідування вичерпним або задовільним.

Суд зазначає, що осіб, підозрюваних у викраденні брата заявника, прокурор Бісміла заслухав лише у вересні та жовтні 1995 року. Крім того, Суд висловлює своє здивування, що цей самий прокурор не зробив будь-яких кроків для з’ясу­вання, яким чином сталося так, що попереднім розслідуванням керував жандарм, який перебував під підозрою. До того ж не було проведено жодного розслідування за заявами дружини Мехмета Саліма Аджара, згідно з якими останній незадовго до цих подій посварився з одним із підозрюваних, а саме — з Гаруном Аджею. Нарешті, прокурор Діярбакира не робив спроб отримати відеозапис телепередачі, у якій начебто можна було побачити Мехмета Саліма Аджара; це тим більше дивно, що представники влади легко могли здобути цей важливий і необхідний для слідства матеріал.

За цих обставин Суд дійшов висновку, що національні органи влади не забезпечили достатнього та ефективного розслідування з приводу зникнення Мехмета Саліма Аджара і що таким чином Уряд Туреччини порушив свої процесуальні зобов’язання за статтею 2 Конвенції.

Стаття 3 Конвенції

Попри існування розумного сумніву, не було встановлено, що брата заявника викрали і тримали під вартою за обставин, зазначених заявником, і тими особами, на яких він посилається. Наявні докази не дозволяють також дійти висновку, що його було піддано катуванню чи жорстокому поводженню особами, за дії яких несе відповідальність держава. Таким чином, порушення статті 3 Конвенції стосовно Мехмета Саліма Аджара не було.

Через неналежність розслідування, проведеного судовою владою з приводу зникнення брата заявника, останній міг зазнати почуття тривоги та моральних страждань. Проте Суд вважає, що не було встановлено особливих чинників, які могли б виправдати визнання порушення статті 3 Конвенції, і постановляє, що не було порушення цієї статті і стосовно самого заявника.

Статті 5, 6 і 8 Конвенції

Нагадуючи, що не було встановлено, поза межами розумного сумніву, що будь-який представник державної влади чи будь-яка інша особа, що діяла від імені державної влади, взяла участь у стверджуваному викраденні і позбавленні свободи брата заявника, Суд вважає, що немає жодних ознак порушення статей 5, 6 і 8 Конвенції.

Статті 13 і 14 Конвенції

Оскільки ці скарги сформульовано вже після того, як було прийнято ухвалу щодо прийнятності заяви, їх розгляд не входить до компетенції Суду.

Стаття 18 Конвенції

Виходячи з доведених фактів справи, Суд не вбачає жодного порушення статті 18 Конвенції.

Статті 34 і 38 Конвенції

Недостатня увага Уряду Туреччини до вимог Комісії і Суду стосовно надання доказів, що вважалися необхідними для провадження, не узгоджується із зобов’язаннями, взятими на себе Урядом згідно з пунктом 1(а) статті 38 Конвенції. У зв’язку з цим Суд вважає, що не постає окремого питання, яке б вимагало розгляду статті 34. Таким чином, Суд визнає, що Уряд Туреччини не виконав своїх зобов’язань за статтею 38 Конвенції.

 

---