Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2003

Назва
 
«Вереніґінґ векблад блюф!» проти Нідерландів
(Vereniging Weekblad Bluf! v. the Netherlands)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

«ВЕРЕНІҐІНҐ ВЕКБЛАД БЛЮФ!» ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ

Vereniging Weekblad Bluf! v. the Netherlands

 

 

 

У справі «“Вереніґінґ Векблад Блюф!” проти Нідерландів»[1]

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою — згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями Реґламенту Суду «А»[2], — до складу якої увійшли судді:

п. Р. Рюссдаль(R. Ryssdal), Голова Суду

п. Ф. Матчер(F. Matscher)

п. К. Руссо(C. Russo)

п. А. Шпільманн(A. Spielmann)

п. С.К. Мартенс (S.K. Martens)

пані Е. Палм(E. Palm)

сер Джон Фріленд(Sir John Freeland)

п. Д. Ґотчев(D. Gotchev)

п. К. Юнґвірт(K. Jungwiert),

а також п. Г. Пецольд(H. Petzold), Секретар Суду,

після нарад за зачиненими дверима 25 серпня 1994 року та 25 січня 1995 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 9 грудня 1993 року, в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№16616/90) проти Королівства Нідерландів, поданою до Комісії на підставі статті 25 нідерландським господарським товариством «Вереніґінґ Векблад Блюф!» 4 травня 1988 року.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 та 48, а також на заяву Королівства Нідерландів про визнання обов’язкової юрисдикції Суду (стаття 46). Запит подано з метою отримання рішення стосовно того, чи свідчать факти у справі про порушення державою-відповідачем статті 10 Конвенції.

2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3(d) правила 33 Реґламенту Суду «А», заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні та призначив адвоката (правило 30), який отримав дозвіл Голови Суду послуговуватися голландською мовою (пункт 3 правила 27).

3. До складу палати, якій було передано справу, увійшли за посадою: п.С. К. Мартенс, суддя, обраний від Нідерландів (стаття 43 Конвенції), та п.Р.Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21 Реґламенту Суду «А»). 24 січня 1994 року в присутності Секретаря Голова Суду визначив жеребкуванням імена інших семи членів палати, а саме: п. Ф. Матчера, п.К. Руссо, п.А.Шпільманна, пані Е. Палм, сера Джона Фріленда, п.Д.Ґотчева та п.К.Юнґвірта (стаття 43, у кінці, Конвенції та пункт 4 правила 21 Реґламенту Суду «А»).

4. Як голова палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Нідерландів (Уряд), адвокатом заявника та представником Комісії щодо організації провадження (пункт 1 правила 37 і правило 38). Відповідно до виданого після цього розпорядження, Секретар одержав 17 травня 1994 року меморандум заявника, а 26 травня — меморандум Уряду. 3 серпня Секретар Комісії поінформував його, що представник Комісії висловить свою позицію у судовому засіданні.

5. 4 липня 1994 року у відповідь на запит Секретаря, поданий за дорученням Голови Суду, Комісія надала матеріали здійсненого нею провадження.

6. Згідно з рішенням Голови Суду, відкрите судове слухання відбулося 24 серпня 1994 року в Палаці прав людини у Страсбурзі. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

а) від Уряду

п. К. де Вей Местдаг (R. de Vey Mestdagh),
Міністерство юстиції,                                                       уповноважена особа,

пані М.Л.С.Х. Ґротейше (M.L.S.H. Groothuisje),
Міністерство юстиції,

пані М.Й.Т.М. Вейґен (M.J.T.M. Vijgen),
Міністерство юстиції,                                                       радники;

b) від Комісії

п. Г. Данеліус (H. Danelius),                                      представник;

с) від товариства-заявника

пані Е. Праккен (E. Prakken), адвокат,                       радник,

п. Р.Е. де Вінтер (R.E. de Winter),
викладач Маастрихтського університету,                    консультант.

Суд заслухав звернення п. де Вея Местдага, п. Г. Данеліуса, пані Е.Праккен та п. Р.Е. де Вінтера.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявник — господарське товариство, що міститься в Амстердамі, видавав на час, що стосується справи, тижневик під назвою Bluf!, призначений для читачів лівих поглядів. Відтоді це періодичне видання більше не виходить.

8. Навесні 1987 року в розпорядження редакції Bluf! потрапила квартальна доповідь служби внутрішньої безпеки (Binnenlandse Veiligheidsdienst — BVD). Цей документ, датований 1981 роком і грифований як «конфіденційний», загалом призначався для інформування про діяльність аґентів BVD та інших офіційних осіб, залучених до виконання завдань цієї організації. Він свідчить про те, що на той час BVD, крім іншого, цікавилася голландською комуністичною партією та антиядерним рухом. В ньому йшлося також про плани Арабської ліги розташувати в Гаазі свою штаб-квартиру і наводилися дані про діяльність польської, чехословацької та румунської спецслужб у Нідерландах.

Редакція Bluf! мала намір опублікувати цю доповідь як додаток до випуску № 267 від 29 квітня 1987 року.

А. Накладення арешту

9. 29 квітня 1987 року, перед виходом журналу в світ та його розсилкою передплатникам, директор BVD оскаржив у Королівського прокурора (Officier van Justitie) плани щодо опублікування зазначеної доповіді й підкреслив, що її розповсюдження становить склад злочину, передбаченого пунктами 1, 3 статті 98а та пунктом 1 статті 98с Кримінального кодексу (Wetboek van Strafrecht — див. пункт 20 нижче). У своєму листі він наголошував:

«Як на мою думку, різні елементи, взяті окремо, не містять (чи вже не містять) державної таємниці; взяті ж разом та прочитані у сукупності, вони становлять певну цілість, збереження конфіденційного характеру якої вимагають інтереси держави та її союзників. Це спричинено тим, що об’єднання фактів дає уявлення — у сфері різноманітних інтересів — про наявну інформацію, діяльність і методи роботи BVD».

1. Попереднє судове розслідування

10. Того самого дня на вимогу Королівського прокурора було розпочато попереднє судове розслідування (gerechtelijk vooronderzoek) проти Х. Суддя-слідчий (rechter-commissaris) окружного суду (arrondissementsrechtbank) Амстердама видав наказ про проведення обшуку за місцем розташування товариства-заявника і наклав арешт на увесь тираж випуску № 267 журналу Bluf!, включаючи додаток. Поліція не здогадалася забрати офсетні пластини, що залишалися в друкарських машинах. Трьох осіб було затримано, але наступного дня їх відпустили.

11. Вночі 29 квітня 1987 року працівникам товариства-заявника вдалося, без відома властей, знову видрукувати вилучений номер. Близько 2500 його примірників було розпродано на вулицях Амстердама наступного — святкового з нагоди ювілею королеви — дня. Органи влади вирішили не вдаватися до того, щоб покласти цьому край, аби не спричинити ніяких заворушень.

12. 6 травня 1987 року суддя-слідчий закрив провадження у справі з мотивів відсутності будь-яких підстав для продовження розслідування. Листом від 2 липня 1987 року Королівський прокурор повідомив товариство-заявник про припинення кримінального переслідування щодо трьох осіб, заарештованих під час вилучення: стосовно двох із них — за недостатністю доказів; роль третього у справі була мінімальною.

2. Скарги заявника

13. Тим часом, 1 травня 1987 року, відповідно до статті 552а Кримінально-процесуального кодексу (Wetboek van Strafvordering — див. пункт 21 нижче), товариство-заявник оскаржило накладення арешту до переглядової палати окружного суду Амстердама і вимагало повернення конфіскованих примірників, додатків до них та доставочних бандеролей — з метою своєчасної пересилки журналу передплатникам.

Того самого дня скаргу було відхилено в тій частині, що стосується примірників журналу з додатком. Суд дійшов висновку, що, з огляду на змістове наповнення журналу, не було «вищою мірою малоймовірним» те, що в межах кримінально-правової процедури санкціоновано вилучення з обігу цього періодичного видання (onttrekking aan het verkeer). Як відшкодування повернуто вкладку під назвою «Внесок єврейському історичному музею» та доставочні бандеролі.

14. Рішенням від 17 листопада 1987 року (Nederlandse Jurisprudentie (NJ) 1988, № 394) Касаційний суд відхилив касаційні скарги товариства-заявника та прокуратури на це рішення. Стосовно доводу заявника, що випливає з твердження про порушення статті 7 Конституції (див. пункт 19 нижче), суд заявив, що право, ґарантоване цим положенням, знаходить обмеження у формулі «за умови відповідальності кожного відповідно до закону» і що конфіскація призначеної для розповсюдження друкованої продукції є одним із засобів захисту інтересів, що їх покликані охороняти статті 98 та 98а Кримінального кодексу.

15. У цей час, 12 травня 1987 року, заявник подав другу скаргу до переглядової палати окружного суду Амстердама. Посилаючись на статтю 10 Конвенції, він ставить під сумнів законність (rechtmatigheid) накладення арешту. У субсидіарному порядку він вимагає повернення конфіскованих предметів на тій підставі, що із закриттям судового слідства цей засіб перестав бути виправданим.

11 січня 1988 року суд відхилив скаргу. Він вважав, що йдеться про скаргу, ідентичну поданій 1 травня 1987 року, і що немає жодного нового факту, який виправдовував би повернення конфіскованого. Спираючись на повідомлення прокуратури, відповідно до якого вона внесла вимогу про вилучення журналу з обігу з моменту постановлення Касаційним судом рішення за касаційною скаргою на рішення від 1 травня, суд дійшов висновку, що ще не можна виключити застосування зазначеного заходу. У результаті він відхилив арґументацію заявника, що ґрунтувалася на рішенні про припинення кримінального переслідування (див. пункт 12 вище).

В. Вилучення з обігу

16. 25 березня 1988 року Королівський прокурор звернувся до окружного суду Амстердама з проханням видати наказ про вилучення з обігу випуску № 267 журналу Bluf!

17. 21 червня 1988 року суд, спираючись на статтю 36b та 36с Кримінального кодексу (пункт 20 нижче), задовольнив вимогу: об’єкти, на які накладено арешт, призначені для вчинення злочину, передбаченого статтею 98 та/або пунктом 1 у поєднанні з пунктом 3 статті 98а Кримінального кодексу, а неконтрольоване володіння ними зачіпає закон та загальний інтерес; крім того, забезпечення «національної безпеки» виправдовує застосування зазначеного заходу у світлі статті 10 Конвенції.

18. Рішенням від 18 вересня 1989 року (NJ 1990, № 94) Касаційний суд відхилив касаційну скаргу заявника.

Касаційний суд відзначає, що суд нижчої інстанції чітко встановив, що злочин, передбачений пунктом 1 статті 98а у поєднанні з пунктом 3 статті 98, було вчинено, а сам суд не вдавався до вибору між цими двома положеннями. Пункт 1(4) статті 36b та пункт 1(5) статті 36с знаходять застосування також і тоді, коли ні заявник, ні жодна інша особа не були притягнуті до кримінальної відповідальності за свої дії. Передрук та розповсюдження випуску журналу після накладення арешту не могли стати цьому на заваді, оскільки факт оприлюднення інформації, передбаченої статтею 98, не мав неминучим наслідком того, що секретність не має бути збережена. Крім того, статті 98 і 98а містять законодавчі положення, передбачені статтею 7 Конституції та статтею 10 Конвенції; оскільки арешт і вилучення з обігу були спрямовані на захист інтересів, що охороняються положеннями статей 98 і 98а, вони вписуються в рамки допустимих обмежень свободи вираження поглядів. Суд, посилаючись на питання національної безпеки, чітко показав, що в цьому випадку йшлося про дані, конфіденційність яких вимагалася в інтересах держави. Нарешті, арешт і вилучення з обігу не можуть бути прирівняні до відповідності умові «попереднього дозволу», навіть попри те, що громадськість не могла ознайомитися з думками та ідеями, які містилися в надрукованих матеріалах.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

А. Конституція

19. Пункт 1 статті 7 Конституції передбачає:

«Ніхто не потребує попереднього дозволу, щоб висловити свої думки чи ідеї через пресу, за умови відповідальності кожного відповідно до закону».

В. Кримінальний кодекс

20. Відповідні положення Кримінального кодексу на той час визначалися таким чином:

Пункт 1 статті 36b  

«Вилучення з обігу предметів, на які накладено арешт, може бути оголошене:

1) вироком суду, яким особу визнано винною у вчиненні злочину;

(...)

4) чітким наказом суду, виданим за поданням прокуратури».

Стаття 36с

«Піддаються вилученню з обігу всі предмети:

(...)

5) які виготовлені або призначені для вчинення злочину, якщо вони за своїм характером є такими, що неконтрольоване володіння ними зачіпає закон та загальний інтерес».

Стаття 98

«1. Кожен, хто умисно повідомить чи надасть у володіння якійсь людині чи організації, що не мають відповідних повноважень, будь-яку інформацію, засекречування якої вимагають інтереси держави або її союзників, чи будь-який об’єкт, що може бути джерелом отримання зазначеної інформації, якщо він знав чи мав би розумні підстави підозрювати, що йдеться про таку інформацію, підлягає покаранню у вигляді позбавлення волі на строк до шести років або штрафу за п’ятою категорією.

2. Такому самому покаранню підлягає будь-яка особа, котра умисно повідомить чи надасть у володіння якійсь людині чи організації, що не мають відповідних повноважень, будь-яку інформацію, що походить із місця під забороною чи стосується безпеки держави або її союзників, чи будь-який об’єкт, що може бути джерелом отримання зазначеної інформації, якщо ця особа знала чи мала б розумні підстави підозрювати, що йдеться про таку інформацію».

Стаття 98а

«1. Кожен, хто умисно розголосив інформацію, передбачену статтею 98 (...), якщо він знав чи мав би розумні підстави підозрювати, що йдеться про таку інформацію, підлягає покаранню у вигляді позбавлення волі строком до п’ятнадцяти років або штрафу за п’ятою категорією.

2. (...)

3. Дії, вчинені з метою підготовки до злочину, визначеного попередніми абзацами, підлягають покаранню у вигляді позбавлення волі строком до шести років або штрафу за п’ятою категорією».

Стаття 98с

«1. Підлягає покаранню у вигляді позбавлення волі строком до шести років або штрафу за п’ятою категорією:

1) кожен, хто, не маючи на те повноважень, отримує або зберігає будь-яку інформацію, предбачену статтею 98;

(...)»

С. Кримінально-процесуальний кодекс

21. Основні положення Кримінально-процесуального кодексу, які згадуються у цьому випадку, є такими:

Стаття 94

«Виправданим є накладення арешту на всі предмети, які можуть слугувати встановленню істини чи конфіскація або вилучення з обігу яких може бути санкціонована».

Пункт 1 статті 104

«У процесі попереднього судового слідства суддя-слідчий повноважний накладати арешт на всі предмети, конфіскація яких є виправданою».

Пункт 1 статті 552а

«Заінтересовані особи можуть, подавши клопотання, оскаржити накладення арешту, користування конфіскованими предметами, а також запізнення із виданням наказу про повернення [зазначених предметів] (...)».

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

22. Товариство Vereniging Weekblad Bluf! звернулося до Комісії 4 травня 1988 року. Посилаючись на статтю 10 Конвенції, воно скаржиться на накладення арешту й повне вилучення з обігу випуску № 267 свого періодичного видання Bluf! Крім того, заявник стверджує, що було порушено пункти 1, 2 і 3 (а) статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, оскільки внаслідок закриття судового слідства він не мав можливості захиститися від обвинувачення, що становило підґрунтя для застосу­вання двох наведених вище заходів, а також був позбавлений своєї власності без додержання належної процедури.

23. 29 березня 1993 року Комісія оголосила заяву (№16616) прийнятною щодо першої скарги та неприйнятною щодо решти. У своїй доповіді від 9 вересня 1993 року (стаття 31) вона висловила думку, шістнадцятьма голосами проти двох, що було порушення статті 10. Повний текст висновку Комісії разом з окремою думкою, що не збігається з позицією більшості, долучено як додаток до цього рішення[3].

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ УРЯДУ ДО СУДУ

24. У своєму меморандумі Уряд висловив думку, що

«у цій справі вимоги пункту 2 статті 10 Конвенції було виконано, тому немає жодної підстави стверджувати про порушення статті 10 Конвенції».

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

25. Товариство-заявник стверджує, що арешт і подальше вилучення з обігу випуску № 267 журналу Bluf! порушує його право на свободу вираження поглядів. Воно посилається на статтю 10 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві».

26. Уряд заперечує це твердження, тоді як Комісія погоджується з ним в частині вилучення з обігу.

А. Наявність «втручання»

27. Суд відзначає, що застосовані заходи є втручанням державної влади у здійснення заявником права на свободу поширення інформації та ідей. Жодна із сторін цього не заперечує.

В. Виправданість втручання

28. Таке втручання порушує статтю 10, крім випадків, якщо воно встановлене законом, має законну мету в значенні пункту 2 статті 10 і є «необхідним в демократичному суспільстві» для її досягнення.

1. «Встановлене законом»

29. Уряд вважає, що накладення арешту ґрунтується на положеннях статей 94 і 104 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 21 вище), а вилучення з обігу — на положеннях статей 36b п. 1(4) та 36с(5) Кримінального кодексу (див. пункт 20 вище). Випуск № 267 журналу Bluf! був джерелом поширення інформації, додержання таємного характеру якої було необхідним в інтересах держави, а це становить склад злочину, передбаченого статтями 98 і 98а Кримінального кодексу (див. пункт 20 вище).

30. Товариство-заявник стверджує, що накладення арешту на видання, яким є й цей тижневик, та його вилучення з обігу відповідає фундаментальному принципові верховенства права за змістом поняття «встановлене законом» тільки тоді, коли воно здійснюється в рамках кримінальної процедури. З огляду на важливість права на свободу вираження поглядів, тільки така процедура є запорукою достатніх ґарантій. Однак у цій справі зазначеної умови не було дотримано, оскільки прокуратура видала дозвіл на арешт і вилучення, не маючи обов’язку доведення за участю всіх сторін того факту, що йдеться про інформацію, секретний характер якої має бути збережено.

Крім того, на думку заявника, вжиті заходи суперечать законодавству Нідерландів, зокрема в тому, що винуватість сторони у справі ніколи встановлено не було, а стаття 7 Конституції забороняє застосовувати запобіжні заходи до друкованих видань. Зрештою, накладення арешту й вилучення не були ні покаранням у значенні положень пункту 2 статті 10, ні заходами доцільності.

31. Комісія вважає достатньою ту умову, що заходи, які лежать в основі заяви, були вжиті на підставі статей 98а та 98с Кримінального кодексу.

32. Суд не погоджується із твердженням, що стаття 10 протидіє накладенню арешту й вилученню друкованого видання, здійснених поза кримінальною процедурою. У національних органів має бути можливість застосовувати такі заходи виключно з метою відвернути юридично каране розкриття секретної інформації, не вдаючись до процедури кримінального переслідування суб’єкта розкриття у разі, якщо національне право надає достатні процесуальні ґарантії цьому суб’єктові. Законодавство Нідерландів відповідає цій умові, дозволяючи заінтересованій стороні оскаржити в суді як накладення арешту, так і вилучення з обігу (див. пункт 21 вище), і ці можливості товариство-заявник використало.

Що стосується другого твердження товариства-заявника, то Суд знову зазначає, що внутрішнє право насамперед належить тлумачити і застосовувати національним органам, передовсім судам (див., зокрема, рішення у справі «Чорхерр проти Австрії» (Chorherr v. Austria) від 25 серпня 1993 року, серія А, № 266-В, с. 36, п. 25). У цій справі Касаційний суд двічі (див пункти 14 і 18 вище) розглянув і відхилив подання заявника. Зі свого боку, Європейський суд не бачить жодних підстав вважати, що законодавство Нідерландів було застосовано неправильно.

Таким чином, втручання було «встановлене законом».

2. «Законна мета»

33. Товариство-заявник погодилося, що на момент накладення арешту заборона публікації квартальної доповіді теоретично могла б слугувати цілям «національної безпеки». Однак воно стверджує, що з моменту розповсюдження повторно видрукуваного випуску № 267 стан речей змінився на інше, оскільки таємниці як такої вже не існувало.

34. Як стверджує Уряд, особи та групи, що становлять загрозу національній безпеці, від ознайомлення з цим документом можуть дізнатися про факт і ступінь поінформованості BVD про їхню підривну діяльність. Спосіб подання цієї інформації може також розкрити методи і предмет діяльності секретних служб. Таким чином, ці особи та групи дістали можливість використати зазначену інформацію на шкоду національній безпеці.

35. Суд визнає, що належне функціонування демократичного суспільства, яке спирається на принцип верховенства права, потребує таких інституцій, як BVD, які, щоб їхня діяльність була ефективною, повинні працювати негласно і мати необхідний захист. Для цього держава може захищати себе від неправомірних дій окремих осіб і груп, які намагаються посягнути на основоположні цінності демократичного суспільства.

36. З огляду на особливі обставини справи та на відповідні їм строки прийняття рішень відповідними компетентними судами, втручання безумовно мало за мету захист національної безпеки — законну мету в розумінні пункту 2 статті 10.

3. «Необхідність у демократичному суспільстві»

37. Товариство-заявник стверджує, що заходи для арешту й вилучення, вжиті з метою запобігання розповсюдженню випуску № 267 журналу Bluf!, не були необхідними в демократичному суспільстві для захисту національної безпеки, оскільки доповідь, підготовлена шість років тому, від часу свого видання в 1981 мала найнижчий гриф секретності. Більше того, ці заходи втратили свою доцільність після розповсюдження повторного тиражу зазначеного випуску тижневика, оскільки інформація втратила свою секретність. Утримуючись від втручання, держава тим самим визнала, що питання конфіденційності не було питанням першочергової важливості. У будь-якому разі, не слід залишати без уваги очевидний намір товариства-заявника зробити цією публікацією свій внесок у публічну дискусію стосовно діяльності BVD, що тривала в Нідерландах.

38. Уряд обстоює позицію, що, якщо накладення арешту відповідало вимогам пункту 2 статті 10, ця відповідність поширюється й на продовження цього арешту і подальше вилучення з обігу, оскільки вжиті заходи мали на меті запобігти тому, щоб доповідь потрапила до рук осіб без відповідних повноважень. Інформація мала залишитися конфіденційною. Саме держава повинна визначати й забезпечувати таку конфіденційність і саме їй також належить оцінити, як ця інформація може бути використана підривними елементами на шкоду національній безпеці. У цьому контексті держава повинна мати широкі межі розсуду.

Органи влади Нідерландів утрималися від запобігання розповсюдженню передруку виключно на підставі побоювання серйозних порушень громадського порядку — з огляду на велику кількість людей на вулицях Амстердама 30 квітня 1987 року, в день народження королеви Нідерландів. Оскільки розповсюдження журналу мало тільки місцевий характер і було здійснене в обмеженій кількості, вилучення залишилося чинним і після цієї дати. Зазначена заявником кількість у 2500 проданих примірників була перебільшена. Більше того, стверджувати, що після розповсюдження періодики заходи втратили свою ефективність, означає погодитися з формулою «злочинець платить».

Нарешті, ця справа відрізняється від справи «Вебер проти Швейцарії» (Weber v. Switzerland, рішення від 22 травня 1990 року, серія А, № 177, с.23, п. 51), «“Санді Таймс” проти Сполученого Королівства» (№ 2) (Sunday Times v. the United Kingdom, рішення від 26 листопада 1991 року, серія А, № 217, с. 30, п. 54) та «Опен Дор і Даблін Вел Вумен проти Ірландії» (Open Door and Dublin Well Women v. Ireland, рішення від 29 жовтня 1992 року, серія А, №246-А, с. 31, п. 76). На відміну від першої справи, у цьому випадку голландські органи влади вдалися до заходів переслідування для запобігання публікації; на відміну від двох інших справ, інформація, що містилася в доповіді, не могла бути отримана в інший спосіб.

39. З огляду на цю арґументацію, необхідно встановити, чи були достатні підстави за Конвенцією для виправдання арешту й вилучення.

40. Виходячи з характеру обов’язків, що виконуються службою внутрішньої безпеки, корисність якої ніхто не ставить під сумнів, Суд, як і Комісія, погоджується з фактом, що така інституція повинна мати високий ступінь захисту від розкриття інформації стосовно її діяльності.

41. Втім, залишається відкритим питання, чи мала інформація в доповіді настільки делікатний характер, щоб це могло виправдати вжиття запобіжних заходів щодо її поширення. Документ, про який ідеться, на момент накладення арешту мав давність у шість років. Крім того, він мав досить загальний характер, а голова служби безпеки особисто зазначив, що в 1987 році різноманітні складові інформації, взяті окремо, не містили державної таємниці (див. пункт 9 вище). Зрештою, доповідь мала гриф «конфіденційно», який відповідає найнижчому ступеню секретності. Фактично, це був документ, призначений для співробітників BVD та інших офіційних осіб, які виконували певні обов’язки для BVD (див. пункт 8 вище).

42. Як і Комісія, Суд не вважає, що він зобов’язаний вирішувати питання, чи може захід накладення арешту 29 квітня 1987 року, взятий окремо, розглядатися як «необхідний».

43. З іншого боку, вилучення з обігу має розглядатися у світлі сукупності подій. Після арешту газети видавці передрукували велику кількість примірників і продавали їх на вулицях Амстердама, під час значного скупчення людей (див. пункти 11 і 38 вище).

Як наслідок, у той час, коли діяв захід вилучення, захищувана інформація вже була предметом широкого поширення. Є фактом і те, що кількість у 2500 примірників, яку назвало товариство-заявник, була заперечена Урядом. Однак Суд не вбачає підстав сумніватися в тому, що в будь-якому випадку велика кількість примірників була продана і що доповідь BVD набула широкого розголосу.

44. У цьому контексті, відзначає Суд, він уже доходив висновку щодо відсутності потреби перешкоджати поширенню певної інформації, якщо вона вже стала надбанням гласності (див. рішення у справі Вебера, згадуване вище, с. 22–23, п. 49) або перестала бути конфіденційною (див. рішення у справі «“Обсервер” та “Гардіан” проти Сполученого Королівства» (Observer and Gardian v. the United Kingdom) від 26 листопада 1991 року, серія А, № 216, с. 33–35, п. 66–70, та у справі «Санді Таймс» (№ 2), згадуване вище, с.30–31, п. 52–56).

45. Фактично в цій справі існує відмінність у рівні публічності. Однак інформація, про яку йдеться, стала доступною великій кількості людей, які, у свою чергу, мали можливість передати її іншим. Більше того, події були прокоментовані засобами масової інформації. Таким чином, захист інформації як державної таємниці вже не був виправданим, а вилучення випуску № 267 Bluf! не видавалося більше необхідним для досягнення визначеної законної мети. Однак, могло б бути цілком можливим притягти до відповідальності тих, хто вчинив злочинні дії.

46. Коротко кажучи, у зв’язку з тим, що захід не був необхідним у демократичному суспільстві, мало місце порушення статті 10.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

47. Стаття 50 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов’язанням, які випливають із цієї Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

48. Заявник вимагає відшкодування тільки судових витрат, які стосуються провадження в національних судах і в органах Конвенції. З вирахуванням сум, отриманих як правова допомога в Нідерландах та Комісії, вони становлять 77 773 ґульдени, плюс 13 052 ґульдени податку на додану вартість.

49. Уряд підкреслює, що заявник отримував правову допомогу як на етапі провадження в національних судах, так і при розгляді справи в органах Конвенції. Вважаючи, що до розрахунку можуть братися тільки витрати й гонорари, які стосуються провадження в цих органах, Уряд визначає подану заявником суму як значно завищену.

50. Представник Комісії своєї думки не висловлював.

51. З огляду на свою прецедентну практику та на суму, виплачену як правова допомога, Суд, керуючись принципом справедливості, присуджує до виплати  як відшкодування судових витрат 60000 (шістдесят тисяч) ґульденів з урахуванням ПДВ.

 

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що було порушення статті 10 Конвенції.

2. Постановляє, що держава-відповідач має виплатити заявникові протягом трьох місяців 60000 (шістдесят тисяч) ґульденів як відшкодування судових витрат.

3. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

 

Учинено французькою та англійською мовами й оголошено на відкритому засідання в Палаці прав людини, Страсбурґ, 9 лютого 1995 року.

 

Підпис:  Рольф Рюссдаль,
                     Голова Суду

Підпис:   Герберт Пецольд,
                     Секретар Суду

 

 

 

 

 



[1] Примітки Секретаря Суду:

Справі привласнено номер 44/1993/439/518. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

[2] Реґламент Суду «А» застосовують до всіх справ, переданих у Суд до набрання чинності Протоколом № 9, а після цього лише до справ стосовно держав, що не взяли на себе зобов’язань за цим Протоколом. Він відповідає Реґламенту, який набрав чинності 1 січня 1983 року, зі змінами, внесеними кілька разів пізніше.

[3] Примітка Секретаря Суду: з практичних міркувань цей додаток з’явиться лише з остаточною друкованою версією цього рішення (том 306-А серії А Публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна отримати в канцелярії Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua