Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2003

Назва
 
Справа «Смирнова проти Росії»
(Case of Smirnova v. Russia)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ТРЕТЯ СЕКЦІЯ

 

 

СПРАВА «СМИРНОВА ПРОТИ РОСІЇ»

(Case of Smirnova v. Russia)

 

(Заяви № 46133/99 і 48183/99)

 

РІШЕННЯ

Страсбурґ

24 липня 2003 року

 

 

Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.

 

У справі «Смирнова проти Росії»

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Ґ. Ресс (G. Ress), голова

п. І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto)

п. Р. Тюрмен (R. Türmen)

п. Б. Жупанчич (B. Zupančič)

пані М. Цаца-Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska)

п. К. Трая (K. Traja)

п. А. Ковлер (A. Kovler)

та п. В. Берже (V. Berger), секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 6 лютого і 3 липня 2003 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за двома заявами (№ 46133/99 і 48183/99) проти Російської Федерації, поданими до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) двома громадянками Росії, пані Смирновою Оленою Павлівною і пані Смирновою Іриною Павлівною (заявниці), 9 листопада 1998 року та 31 жовтня 1998 року, відповідно.

2. Заявниці стверджували, що тримання їх під вартою в очікуванні на судовий розгляд та розслідування порушеної проти них кримінальної справи були надмірно тривалими. Перша заявниця також скаржилася на те, що слідчі органи не повернули їй документ, який посвідчує її особу.

3. Розгляд заяв було доручено третій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту Суду, було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

4. Палата вирішила об’єднати ці дві заяви в одне провадження (пункт 1 правила 43).

5. Ухвалою від 3 жовтня 2002 року Суд оголосив заяви частково прийнятними.

6. Слухання відбулося у відкритому засіданні в Палаці прав людини у Страсбурзі 6 лютого 2003 року (пункт 3 правила 59).

На слуханні були присутні:

a) від Уряду-відповідача

п. П. Лаптєв, представник Російської Федерації
в Європейському суді з прав людини,                       уповноважена особа;

п. Ю. Берестнєв,                                                           представник,

п. О. Анкудинов,

пані Е. Крючкова,

п. С. Разумов,

п. В. Власихін,                                                                радники;

b) від заявниць

пані Л. Анштетт-Ґардеа (L. Anstett-Gardea),              представник,

пані А. Масе (A. Mace),                                                 радник.

Суд заслухав звернення пані Анштетт-Ґардеа та п. Лаптєва.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявниці — пані Смирнова Олена Павлівна (О.С.) та пані Смирнова Ірина Павлівна (І.С.), сестри-близнята, громадянки Росії, 1967 року народження, проживають у Москві.

A. Кримінальне провадження

Обвинувачення. Перше затримання і взяття під варту О.С.

8. 5 лютого 1993 року проти заявниць було порушено кримінальне провадження за підозрою у введенні московського банку в оману при одержанні кредиту. Версія обвинувачення полягала в тому, що своїми спільними діями заявниці намагалися отримати позику в банку під заставу квартири, яка насправді їм не належала.

9. 26 серпня 1995 року, як стверджують заявниці, або 27 серпня 1995 року, як стверджує Уряд, О.С. було затримано і застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Через кілька днів, 31 серпня 1995 року, їй було висунуто обвинувачення в організації шахрайства у великому розмірі.

10. 5 вересня 1995 провадження проти І.С. було припинено.

11. Після затримання О.С. її адвокат звернувся до Тверського районного суду м. Москви з клопотанням про звільнення її з-під варти. 13 вересня 1995 року суд ухвалив, що розглядати це клопотання надто пізно, оскільки попереднє розслідування справи до того часу вже завершилося.

12. 26 березня 1996 року слідчі органи надіслали справу О.С. до Тверського районного суду м. Москви для розгляду.

13. 21 березня 1997 року Тверський районний суд дійшов висновку, що матеріали, зібрані у справі О.С., вагомі, але не вистачає фактів стосовно всіх правопорушень, у яких її підозрювали. Суд також ухвалив, що припинення провадження проти І.С. було недоцільним, оскільки наявні докази свідчили, що вона також залучена у вчинення правопорушення. Справу О.С. було вирішено відправити слідчим органам для додаткового розслідування. Зі своєї власної ініціативи суд повторно порушив кримінальну справу проти І.С. і об’єднав її в одне провадження зі справою О.С. Суд також видав ухвалу про подальше тримання О.С. під вартою, а також про затримання і взяття під варту І.С. одразу після встановлення міліцією її місцеперебування.

14. Рішення від 21 березня 1997 року було оскаржене обома заявницями, але 23 липня 1997 року Московський міський суд відхилив їхні скарги.

15. Оскільки І.С. і далі переховувалася від слідчих органів, було вирішено відокремити її справу від справи сестри і відкласти провадження на пізніше. Строк тримання О.С. під вартою було подовжено.

Перше звільнення О.С. з-під варти

16. 9 грудня 1997 року Люблінський районний суд м. Москви видав ухвалу про звільнення О.С. з-під варти, з огляду на незаконність ухвали про подовження строку запобіжного ув’язнення та на погіршення її здоров’я. Її звільнили з-під варти умовно, взявши з неї підписку про невиїзд.

17. 15 грудня 1997 року справу проти О.С. було вдруге подано на розгляд Тверського районного суду.

Перше затримання і взяття під варту І.С.

18. 30 березня 1999 року міліція затримала І.С. і взяла її під варту. Провадження проти неї було відновлено.

Друге затримання і взяття під варту О.С.

19. Другий розгляд справи проти О.С. у Тверському районному суді відбувся 31 березня 1999 року. Взявши до уваги, що на той момент І.С. уже було заарештовано, а також наявність тісного зв’язку між доказами стосовно правопорушень, у яких підозрювалися сестри, суд зазначив про необхідність об’єднання судових справ проти них в одне провадження. Врахувавши також те, що до судового слухання О.С. не мала достатньої можливості ознайомитися з матеріалами порушеної проти неї справи, суд об’єднав справу проти О.С. зі справою проти І.С. в одне провадження і передав матеріали у вихідну інстанцію для додаткового розслідування.

20. Того самого дня О.С. було ув’язнено, з огляду на тяжкість обвинувачення.

21. Рішення від 31 березня 1999 року набрало законної сили 13 травня 1999 року, після того як Московський міський суд залишив його без змін при розгляді поданої проти цього рішення скарги.

Перше звільнення І.С. з-під варти

22. 29 квітня 1999 року Люблінський районний суд задовольнив клопотання І.С. про звільнення її з-під варти, оскільки слідчі органи не навели переконливих підстав щодо необхідності подовження строку тримання її під вартою. Слідчі органи оскаржили це рішення, і 19 травня 1999 року Московський міський суд задовольнив цю скаргу. Однак на той час І.С. уже було звільнено з-під варти.

23. 20 травня 1999 року Тверський районний суд вирішив, що справу І.С. необхідно повернути до слідчих органів і об’єднати зі справою проти О.С. в одне провадження.

Друге затримання і взяття під варту І.С.

24. 3 вересня 1999 року І.С. заарештували і взяли під варту.

Друге звільнення заявниць з-під варти

25. 2 жовтня 1999 року О.С. звільнили з-під варти, з огляду на завершення розслідування та на сплив строку тримання під вартою, встановленого Генеральною прокуратурою.

26. Невдовзі після цього, 7 жовтня 1999 року, І.С. також звільнили з-під варти. Обидві заявниці дали підписку про невиїзд.

Судовий розгляд. Третє затримання і взяття під варту О.С. та І.С.

27. 29 жовтня 1999 року слідчі органи передали підготовлені ними матеріали справи до Тверського районного суду. 10 листопада 1999 року суддя, який прийняв справу для розгляду, видав ухвалу про запобіжне ув’язнення заявниць, посилаючись на тяжкість висунутих обвинувачень та «особистісну характеристику заявниць».

Провадження в Конституційному суді. Третє звільнення І.С. з-під варти

28. 14 січня 2000 року Конституційний суд розглянув клопотання, подане І.С. раніше. Суд ухвалив, що стаття 256 Кримінально-процесуального кодексу не відповідає Конституції у частині, в якій вона уповноважує суди з кримінальних справ порушувати з власної ініціативи кримінальне переслідування третіх осіб, які не є стороною у початковому провадженні, а також застосовувати до них запобіжні заходи й видавати ухвали про проведення додаткового розслідування. Суд зазначив, що, відкривши кримінальне провадження, суди тим самим беруть на себе функції обвинувачення, що суперечить принципові поділу влади.

29. На підставі рішення Конституційного суду виконувач обов’язків голови Московського міського суду подав (дата в матеріалах відсутня) клопотання про розгляд справи заявниць у порядку судового нагляду.

30. 24 лютого 2000 року президія Московського міського суду задовольнила це клопотання. Рішення від 21 березня та 23 липня 1997 року, в частинах, які стосувалися І.С., були скасовані. Рішення від 31 березня 1999 року було скасовано стосовно обох заявниць. Рішення від 13 і 20 травня та від 10 листопада 1999 року також були скасовані. Матеріали справи проти заявниць передали для додаткового розслідування. І.С. звільнили з-під варти, але її сестру залишили в запобіжному ув’язненні.

Третє звільнення О.С. з-під варти

31. 20 березня 2000 року прокурор Тверського району повторно порушив кримінальне провадження проти І.С. Справу проти І.С. було об’єднано зі справою О.С. в одне провадження.

32. 20 квітня 2000 року розслідування у справі заявниць було завершено. 25 квітня 2000 року матеріали розслідування та обвинувальний акт було подано до Тверського районного суду. Того самого дня О.С. звільнили з-під варти, з огляду на сплив строку тримання під вартою.

Судовий розгляд. Четверте затримання і взяття під варту О.С. та І.С. Звільнення їх з-під варти

33. Розгляд справи заявниць призначили на 9 червня 2000 року. Однак слухання не відбулося через нез’явлення заявниць, хоча їх неодноразово викликали до суду для вручення обвинувального акта.

34. Слухання відклали до 22 серпня 2000 року, але й тоді воно не відбулося, тому що заявниці на засідання суду не з’явилися.

35. Оскільки заявниці вперто ухилялися від явки до суду і були відсутні за адресою свого постійного проживання, 28 серпня 2000 року Тверський районний суд видав ухвалу про їх арешт. Провадження відклали, доки заявниць не буде затримано.

36. 12 березня 2001 року заявниць заарештували і взяли під варту. Провадження відновили, і 24 вересня 2001 року суд подовжив строк тримання під вартою ще на три місяці.

37. 9 січня 2002 року Тверський районний суд визнав заявниць винними і засудив О.С. до восьми років ув’язнення з конфіскацією майна, а І.С. — до шести років ув’язнення з конфіскацією майна.

38. 9 квітня 2002 року, посилаючись на сплив строку давності, Московський міський суд анулював це рішення, закрив судове провадження і звільнив заявниць від необхідності відбувати покарання.

39. Заявниць було звільнено з-під варти в залі суду.

В. Провадження стосовно паспорта О.С.

40. Під час затримання О.С. 26 серпня 1995 року слідчі органи вилучили у неї документ, який посвідчує її особу, — паспорт громадянки Росії. Паспорт було долучено до матеріалів справи у Тверському районному суді. О.С. зробила кілька спроб повернути собі паспорт — зверталася зі скаргами до різних судових інстанцій та органів прокуратури, але безуспішно.

41. Відсутність паспорта ускладнила повсякденне життя О.С. У грудні 1997 року та квітні 1998 року через відсутність паспорта їй відмовили у працевлаштуванні і в Московській службі соціального забезпечення, і в юридичній фірмі. У грудні 1997 року в одній із московських лікарень О.С. повідомили, що безоплатне медичне обслуговування їй можуть надати лише за умови пред’явлення нею страхового поліса й паспорта. З цієї самої причини у квітні 1998 року московський вузол телефонного зв’язку відмовився встановити телефонну лінію в її квартирі. 2 червня 1998 року в московській нотаріальній конторі О.С. повідомили, що вона може одержати нотаріальні документи лише після пред’явлення документа, наприклад, паспорта, який посвідчує її особу. 10 грудня 1998 року О.С. відмовили в реєстрації шлюбу. 19 березня 1999 року її зупинив міліційний патруль, який зажадав пред’явити документ, що посвідчує її особу. Оскільки вона не могла цього зробити, її доправили в міліційну дільницю і стягли адміністративний штраф.

42. 29 квітня 1998 року прокуратура м. Москви звернулася до Тверського районного суду з проханням повернути О.С. її паспорт.

43. Голова Тверського районного суду повідомив (дату не вказано) О.С., що він може надати їй паспорт для виконання тих чи інших дій, після чого вона повинна повернути його для долучення до матеріалів справи, оскільки компетентні органи не зможуть відрізнити О.С. від її сестри, яка переховувалася від судового переслідування.

44. 29 червня 1998 року голова Тверського районного суду підтвердив, що паспорт і надалі має зберігатися в матеріалах справи.

45. 31 березня 1999 року міліційний патруль прибув у помешкання  заявниць з метою припровадження О.С. до суду на слухання справи і застав удома обох заявниць. Спантеличена майже абсолютною зовнішньою схожістю сестер, міліція зажадала від них назвати свої імена або пред’явити документи, що посвідчують особу. Після того як сестри відмовилися це зробити, міліційний патруль, взявши до уваги, що І.С. також перебувала в розшуку, вирішив заарештувати їх обох і доправив їх до міліційної дільниці.

46. 6 жовтня 1999 року слідчий, який розслідував справу О.С., повернув їй паспорт.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Кримінально-процесуальний кодекс 1964 року

Стаття 11 (1) — Недоторканність особи

«Нікого не може бути заарештовано інакше ніж на підставі судового рішення або санкції прокурора».

Стаття 89 (1) — Застосування запобіжних заходів

«Якщо існують достатні підстави вважати, що обвинувачений переховуватиметься від дізнання, попереднього слідства чи судового розгляду, або перешкоджатиме встановленню істини в кримінальній справі, або займатиметься злочинною діяльністю, а також для забезпечення виконання вироку, особа, що здійснює дізнання, слідчий, прокурор і суд мають право застосувати до обвинуваченого одне з таких запобіжних заходів: підписку про невиїзд, особисте поручництво чи поручництво громадських організацій, взяття під варту».

Стаття 92 — Постанова та ухвала щодо застосування запобіжного           заходу

«З метою застосування запобіжного заходу особа, що здійснює дізнання, слідчий, прокурор видають умотивовану постанову, а суд — умотивовану ухвалу, в якій зазначено злочин, у вчиненні якого підозрюється цей обвинувачений, а також підстави для застосування такого запобіжного заходу. Постанова чи ухвала повідомляється особі, якої це стосується, і одночасно їй роз’яснюють порядок оскарження такого рішення.

Копія постанови чи ухвали про застосування запобіжного заходу має бути негайно вручена особі, стосовно якої винесено таке рішення».

Стаття 96 — Взяття під варту

«Взяття під варту як запобіжний захід здійснюється з дотриманням вимог статті 11 чинного Кодексу у справах про злочини, за які законом передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік. У виняткових випадках цей запобіжний захід може застосовуватися у справах про злочини, за які закон передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад один рік».

Стаття 97 — Строки тримання під вартою

«Строк тримання під вартою під час проведення розслідування правопорушень у кримінальних справах не має перевищувати двох місяців. Цей строк може бути подовжений до трьох місяців районним, міським прокурором... у випадку неможливості завершити розслідування та за відсутності підстав для зміни запобіжного заходу. Надалі строк тримання під вартою може бути подовжений прокурором суб’єкта Російської Федерації до шести місяців від дня взяття під варту, але тільки за умови особливої складності справи...

Подовження строку тримання під вартою понад шість місяців можливе у виняткових випадках і виключно стосовно осіб, які обвинувачуються у вчиненні тяжких злочинів та особливо тяжких злочинів. Рішення про таке подовження видає заступник Генерального прокурора Російської Федерації (до одного року) і Генеральний прокурор Російської Федерації (до 18 місяців)».

Стаття 101 — Скасування або зміна запобіжного заходу

«Запобіжний захід скасовується, коли у ньому зникає необхідність, або замінюється на більш суворий чи більш м’який, коли цього вимагають обставини справи. Скасування чи зміна запобіжного заходу здійснюється за вмотивованою постановою особи, яка проводить дізнання, слідчого або прокурора, а після передання справи до суду — за вмотивованою ухвалою суду.

Скасування чи зміна запобіжного заходу, обраного за вказівкою прокурора особою, яка проводить дізнання, або слідчим допускається лише із санкції прокурора».

Стаття 223-1 — Призначення судового засідання

«Якщо обвинувачений перебуває під вартою, питання про призначення [дати] судового засідання має бути вирішене не пізніше ніж упродовж 14 діб з моменту надходження справи до суду».

Стаття 239 — Строки розгляду справи в судовому засіданні

«Розгляд справи в судовому засіданні має розпочатися не пізніше ніж через 14 діб з моменту ухвали судді про призначення судового засідання».

B. Законодавство щодо документів, які посвідчують особу

У статті 1 Положення про паспорт громадянина Російської Федерації, затвердженого Постановою уряду Росії № 828 від 8 липня 1997 року, зазначено, що паспорт громадянина є основним документом, що посвідчує особу цього громадянина на території Росії.

Відповідно до статті 5, паспорт має містити інформацію про місце проживання громадянина, чи підлягає він військовій службі, його сімейний стан, а також про видані раніше інші документи, що посвідчують особу.

Стаття 21 передбачає, що паспорт засудженої судом особи чи особи, яка перебуває в запобіжному ув’язненні, тимчасово вилучається слідчими органами або судом і додається до матеріалів порушеної проти неї справи. Паспорт повертається громадянинові при звільненні його з-під варти.

У статті 178 Кодексу про адміністративні правопорушення 1984 року зазначено, що проживання без дійсного паспорта чи реєстрації місця проживання карається офіційним попередженням або штрафом.

Указ московської міської влади № 713 від 17 липня 1995 року, який стосується правил реєстрації місця проживання, встановлює за відсутність реєстрації штраф розміром до п’яти мінімальних заробітних плат, а за повторне порушення цього положення — до п’ятдесяти мінімальних заробітних плат.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

47. У відповідному положенні статті 5 Конвенції сказано:

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи iнакше ніж вiдповiдно до процедури, встановленої законом:

...

c) законний арешт або затримання особи, здiйсненi з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на пiдставi обґрунтованої пiдозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхiдне запобiгти вчиненню нею правопорушення чи її втечі пiсля його вчинення;

...

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згiдно з положеннями підпункту с пункту 1 цiєї статті... має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звiльнення до початку судового розгляду. Таке звiльнення може бути обумовлене ґарантiями явки в судове засідання».

A. Арґументи сторін

1. Заявниці

48. Заявниці стверджували, що вагомих підстав для неодноразового взяття їх під варту не було.

49. По-перше, не було підстав вважати, що вони переховуватимуться від суду. Адже вони мали тільки одну квартиру, і єдиним доходом, який вони отримували, були доходи з їхньої роботи в Москві. Оскільки заявниці одержували чимало кореспонденції від російських органів влади та міжнародних організацій, вони були зацікавлені в тому, щоб здебільшого перебувати вдома. Заявниці були законослухняними громадянками, працювали юристами і піклувалися про свою репутацію. Роки кримінального переслідування, арешти і допити підірвали психічний стан заявниць. Крім того, О.С. мала тяжку хворобу — Шенлейна-Геноха (слабкість капілярів). Заявниці хотіли, щоб їхню справу було якомога швидше розглянуто. Вони ніколи не переховувалися від правосуддя, і їх завжди затримували або в місці постійного проживання, або в приміщенні суду, куди вони прибували на слухання справи.

50. По-друге, не було жодних підстав вважати, що заявниці перешкоджатимуть здійсненню правосуддя. Вони не знищували документів чи будь-яких інших доказів і не чинили тиск на потерпілих від стверджуваного правопорушення.

51. По-третє, у триманні їх під вартою, як у заході із запобігання подальшим злочинам, необхідності не було. Особистість заявниць і відсутність судимості жодним чином не давали підстав припускати можливість їхньої причетності до злочинної діяльності.

52. Нарешті, не було жодних підстав підозрювати, що звільнення заявниць може призвести до порушення публічного порядку.

53. До того ж взяття під варту становило, по суті, репресивний захід держави у відповідь на звернення заявниць до міжнародних організацій, включаючи Європейський суд, адже щоразу цей захід збігався з важливими процесуальними подіями. Ув’язнюючи заявниць, держава тим самим опосередковано карала їх, адже умови тримання під вартою були неадекватними, а тривалість тримання О.С. під вартою перевищила передбачений законом 18-місячний строк.

2. Уряд

54. Уряд наголошував на тому, що скарга підпадає під юрисдикцію Суду лише частково, з огляду на принцип ratione temporis, адже вона, зокрема, стосується подій, які відбулися до 5 травня 1998 року, тобто дати, коли Конвенція набрала чинності стосовно Росії.

55. Уряд також стверджував, що органи влади були змушені взяти заявниць під варту, оскільки вони переховувалися від правосуддя і порушили умови підписки про невиїзд, не інформуючи слідчі органи про зміну свого місцеперебування. Заявниці не з’явилися до суду, хоча знали, що незабаром відбудеться судовий розгляд їхньої справи. Взяття заявниць під варту відповідало вимогам національного законодавства. Основною підставою для цього було існування ризику можливої втечі заявниць, наприклад, за кордон. Розгляд справи затягнувся, оскільки заявниці систематично перешкоджали проведенню розслідування. Крім того, рішенням від 9 квітня 2002 року Московський міський суд звільнив заявниць від відбування покарання, що вже само по собі становить справедливу сатисфакцію за час, проведений в ув’язненні.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

56. Положення пункту 1(с) статті 5 Конвенції слід розглядати в поєднанні з положенням пункту 3 статті 5, що становить з ним одне ціле (див. рішення у справі «Чюлла проти Італії» (Ciulla v. Italy) від 22 лютого 1989 року, серія А, № 148, п. 38).

57. Оцінюючи період тримання заявниць під вартою, який тривав після дати набрання чинності Конвенцією, Суд бере до уваги, на якому етапі перебувало провадження на той час. З огляду на це, Суд може враховувати й час, проведений ними під вартою до цієї дати (див. рішення Комісії у справі «Вентура проти Італії» (Ventura v. Italy), №7438/76 від 9 березня 1978 року, Decisions and Reports (DR) 12, с. 38).

58. Якщо держава не наведе «відповідних і достатніх» підстав для тримання під вартою обвинуваченої у правопорушенні особи, така особа завжди має бути звільнена після затримання і перебувати на волі до початку судового розгляду її справи (див., як класичний прецедент, рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини» (Wemhoff v. Germany) від 27 червня 1968 року, серія А, № 7, с. 24–25, п. 12; рішення у справі «Яґчі і Сарґін проти Туреччини» (Yagci and Sargin v. Turkey) від 8 червня 1995 року, серія A, №319-A, п. 52).

59. Для відмови в досудовому звільненні особи принципи конвенційного прецедентного права передбачають чотири основні підстави: ризик неявки обвинуваченого на судовий розгляд (див. рішення у справі «Штеґмюллер проти Австрії» (Stögmüller v. Austria) від 10 листопада 1969 року, серія А, № 9, п. 15); ризик перешкоджання з боку обвинуваченого, у випадку його звільнення, процесові здійснення правосуддя (див. згадане вище рішення у справі «Вемгофф проти Німеччини», п. 14), вчинення ним подальших правопорушень (див. рішення у справі «Мацнеттер проти Австрії» (Matznetter v. Austria) від 10 листопада 1969 року, серія А, №10, п.9) або спричинення ним порушень громадського порядку (див. рішення у справі «Летельєр проти Франції» (Letellier v. France) від 26 червня 1991 року, серія А, № 207, п. 51).

60. Ризик переховування обвинуваченого від правосуддя не може оцінюватися виключно на підставі суворості можливого судового вироку; це слід робити з урахуванням низки інших відповідних фактів, які можуть або підтверджувати існування такого ризику, або свідчити про такий його незначний ступінь, який не може служити підставою для запобіжного ув’язнення. У цьому контексті має враховуватися, зокрема, особистість обвинуваченого, його моральні переконання, майновий стан і зв’язки з державою, в якій він зазнає судового переслідування, а також міжнародні контакти (див. рішення у справі«W. проти Швейцарії» (W. v. Switzerland) від 26 січня 1993 року, серія А, №254-А, п. 33 з додатковими посиланнями).

61. Питання стосовно того, чи була розумною тривалість тримання під вартою, не може вирішуватися абстрактно. Наявність підстав для тримання обвинуваченого під вартою має оцінюватися в кожній справі з урахуванням її конкретних обставин. У будь-якій справі тривале тримання під вартою може виявитися виправданим лише за наявності конкретних ознак того, що цього вимагають справжні інтереси суспільства, які, незважаючи на існування презумпції невинуватості, переважують інтереси забезпечення поваги до особистої свободи (див. згадуване вище рішення у справі «W. проти Швейцарії», п. 30).

62. Саме на національні судові органи покладається обов’язок у кожному випадку забезпечувати, щоб досудове тримання обвинуваченого під вартою не перевищувало розумного строку. Для цього вони повинні розглянути всі факти на користь і проти існування справжньої потреби суспільного інтересу, який, при належному врахуванні принципу забезпечення презумпції невинуватості, виправдовує відхід від норми про повагу до особистої свободи, і викласти ці міркування у своїх рішеннях стосовно клопотань про звільнення з-під варти. Саме такі міркування, викладені в рішеннях судів, а також існуючі факти, на які посилається заявник у своїх скаргах, мають бути розглянуті Судом для встановлення, чи є у справі порушення пункту 3 статті 5 Конвенції (див. згадуване вище рішення у справі Летельєр, п. 35).

63. Арґументи «за» і «проти» звільнення з під варти не повинні бути «загальними й абстрактними» (див. рішення у справі «Клоот проти Бельгії» (Clooth v. Belgium) від 12 грудня 1991 року, серія А, № 225, п. 44).

64. Коли підозрюваного залишають у запобіжному ув’язненні, він має право розраховувати на вирішення його справи у пріоритетному порядку і на ведення її з особливою ретельністю (див. згадуване вище рішення у справі Мацнеттера, п. 12).

2. Застосування загальних принципів у цій справі

65. Суд зазначає, що звільнення заявниць від відбування покарання не позбавляє їх статусу потерпілих від стверджуваного порушення Конвенції, оскільки Уряд не визнав жодних таких порушень (див. рішення у справі «Далбан проти Румунії» (Dalban v. Romania) від 28 вересня 1999 року, Reports of Judgments and Decisions 1999-VI, п. 44).

66. Отже, Суд має визначити, який період тримання заявниць під вартою можна брати до уваги.

О.С. ув’язнювали чотири рази: із 26 серпня 1995 року по 9 грудня 1997 року; з 31 березня по 2 жовтня 1999 року; з 10 листопада 1999 року по 25 квітня 2000 року та з 12 березня 2001 року по 9 квітня 2002 року. Загалом строк тримання її під вартою становить 4 роки, 3 місяці і 29 днів. Оскільки стосовно Росії Конвенція набрала чинності 5 травня 1998 року, то, з огляду на принцип ratione temporis, Суд має юрисдикцію розглянути лише частину зазначеного строку — період, що становить 2 роки і 15 днів.

І.С. перебувала під вартою також чотири рази: з 30 березня по 29 квітня 1999 року; з 3 вересня по 7 жовтня 1999 року; з 10 листопада 1999 року по 24 лютого 2000 року та з 12 березня 2001 року по 9 квітня 2002 року. У підсумку це становить 1 рік, 6 місяців і 16 днів.

67. Розглядаючи справи за пунктом 3 статті 5, Суд здебільшого вивчав ситуацію, коли органи влади відмовлялися протягом тривалого і безперервного строку звільнити підозрюваного із запобіжного ув’язнення. Ця справа відрізняється від решти тим, що Суд має з’ясувати не лише розумність сукупної тривалості перебування заявниць під вартою, а й те, чи відповідало пункту 3 статті 5 їх повторне запобіжне ув’язнення.

68. У загальному підсумку період перебування заявниць під вартою не короткий. Проте Суд не відкидає можливість, що таку тривалість могли виправдовувати конкретні обставини справи.

69. Щоб дійти такого висновку, Суд спочатку має оцінити підстави, наведені національними органами влади на виправдання взяття заявниць під варту. Та саме ці підстави видаються недостатніми.

70. Фактично ухвали, долучені до матеріалів цієї справи, надзвичайно стислі і не містять докладного опису всіх обставин. В ухвалі Тверського районного суду від 31 березня 1999 року як підстава для взяття під варту О.С. згадується лише серйозність обвинувачення проти неї. В ухвалі від 10 листопада 1999 року такою підставою є «характеристика» заявниць, і при цьому не пояснюється, що це за характеристика і чому взяття під варту є необхідним. Такий самий підхід простежується і в ухвалі Тверського районного суду від 28 серпня 2000 року про взяття заявниць під варту з огляду на їхнє уперте нез’явлення до суду, адже при цьому не наведено конкретних обставин чи міркувань щодо вжиття альтернативних запобіжних заходів.

71. Іншими словами, неодноразове тримання заявниць під вартою упродовж одного кримінального розслідування на підставі недостатньо обґрунтованих судових ухвал становить порушення пунктів 1 і 3 статті 5.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

72. Заявниці стверджували, що надмірна тривалість кримінального провадження в їхньому випадку була необґрунтованою, на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, у відповідному положенні якого сказано:

«Кожен... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на... розгляд упродовж розумного строку... судом...»

A. Арґументи сторін

1. Заявниці

73. Заявниці стверджували, по-перше, що ані факти, ані правові аспекти їхньої справи не були складними. Кількість обвинувачених і свідків була незначною, і допит їх не повинен був тривати довго.

74. По-друге, заявниці робили все можливе, щоб прискорити провадження. Вони подали понад 100 скарг з вимогою якомога скорішого розгляду їхньої справи. Заявниці були не зацікавлені в затягуванні провадження, оскільки це подовжувало б час тримання їх під вартою, а вони не вважали себе винними. Їхня поведінка відповідала принципам конвенційного прецедентного права, які вимагають «виявляти ретельність у проведенні стосовно них процедурних заходів, утримуватися від використання тактики зволікань та використовувати всі можливості, надані національним правом для прискорення процесу» (див. рішення у справі «Компанія “Уніон Аліментарія Сандерс” проти Іспанії» (Unión Alimentaria Sanders SA v. Spain) від 7 липня 1989 року, серія А, № 157, п. 35).

75. На відміну від них, державні органи безпідставно затримували процес розслідування, внаслідок чого справа заявниць фактично залишалася без руху протягом дев’яти років. Слідчі органи не виявляли активності. Після повернення їм справи для подальшого розслідування вони були бездіяльними протягом кількох років. Органи влади зволікали з провадженням під різними формальними приводами, такими, як об’єднання чи роз’єднання справ, повернення для подальшого розслідування тощо.

Слідчі неодноразово погрожували заявницям п’ятирічним досудовим ув’язненням, якщо ті не припинять звертатися зі своїми скаргами.

Перше слухання справи було призначено через шість місяців після передання справи до суду. На першому слуханні суддя не розпочав розгляд справи по суті, а відклав його ще на три з половиною місяці. Подальші слухання відкладалися без наведення вагомих підстав.

Тривалість провадження також суперечила національному праву.

76. Кримінальне переслідування створило для заявниць чимало проблем. Упродовж провадження значний період часу вони провели у в’язниці. Їм загрожувала втрата майна у разі несприятливого для них результату судового процесу. Через повторні арешти заявниці були не в змозі влаштуватися на хорошу роботу, та ніхто й не хотів наймати осіб, про яких було відомо, що вони є об’єктом судового переслідування. Вони були змушені припинити університетське навчання в м. Калґарі та Москві, що позначилося на їхній професійній кар’єрі. Судове переслідування і тримання під вартою також завдало шкоди їхньому приватному життю, здоров’ю та репутації.

2. Уряд

77. Уряд стверджував, що провадження довелося відкладати у зв’язку з переховуванням заявниць від судового переслідування. Суд мусив витрачати час на прийняття ухвали про затримання і взяття заявниць під варту, замість розгляду справи по суті. Загалом О.С. перебувала у списку розшукуваних протягом 2 років, 2 місяців і 6 днів, а її сестра — протягом 2 років, 9 місяців і 15 днів.

78. Коли в березні 2001 року справа надійшла до Тверського районного суду для розгляду, суд не міг здійснювати провадження, через те що О.С. неодноразово просила надати їй додатковий час для вивчення матеріалів справи. Адвокат О.С. на слухання справи не з’являвся. О.С. закидала суд численними скаргами і клопотаннями, часто необґрунтованими. Суд, проте, мав витрачати час на відповіді.

79. Виходячи з цих міркувань, Уряд вважав, що така тривалість провадження головним чином є наслідком небажання заявниць постати перед правосуддям.

B. Оцінка Суду

1. Загальні принципи

80. Розглядаючи тривалість провадження, починаючи від дати набрання чинності Конвенцією, Суд бере до уваги, на якому етапі перебувало провадження на той час. З огляду на це, Суд може враховувати й час, витрачений на провадження до цієї дати (див. згадуване вище рішення у справі «Вентура проти Італії»).

81. Загальна тривалість провадження не повинна включати періоди, протягом яких заявниця переховувалася від судового переслідування (див. рішення у справі «Джироламі проти Італії» (Girolami v. Italy) від 19 лютого 1991 року, серія А, № 196-Е, п. 13).

82. Розумність тривалості провадження має оцінюватися у світлі конкретних обставин справи, з урахуванням критеріїв, викладених у відповідних прецедентних рішеннях Суду, і таких факторів, як складність справи, поведінка заявника та поведінка відповідних органів (див., зокрема, рішення у справі «Кеммаш проти Франції» (Kemmache v. France) від 27 листопада 1991 року, серія А, № 218, п. 60).

83. Якщо особа перебуває під вартою, очікуючи встановлення обґрунтованості висунутого проти неї кримінального обвинувачення, факт затримання і взяття цієї особи під варту має враховуватися при оцінці дотримання положення, яке вимагає винесення рішення по суті упродовж розумного строку (див. рішення у справі «Абдуелла проти Нідерландів» (Abdoella v. the Netherlands) від 25 листопада 1992 року, серія А, № 248-А, п.24).

2. Застосування загальних принципів у цій справі

84. Спочатку слід визначити період провадження, який підпадає під юрисдикцію Суду.

Стосовно О.С. провадження розпочалося 5 лютого 1993 року — з моменту, коли органи влади почали розслідування в її кримінальній справі. Це провадження закінчилося 9 квітня 2002 року винесенням рішення Московського міського суду за результатами розгляду апеляції. Тобто загалом тривалість провадження становила 9 років, 2 місяці і 4 дні. З огляду на принцип ratione temporis, Суд має юрисдикцію розглянути лише частину зазначеного строку — період, що становить 3 роки, 11 місяців і 4 дні. Період з 28 серпня 2000 року по 12 березня 2001 року (6 місяців і 15 днів) має бути виключений із загальної тривалості, оскільки упродовж за­значеного часу О.С. незаконно перебувала на волі. Отже, Суд має розглянути період тривалістю 3 роки, 4 місяці й 19 днів.

Стосовно І.С. провадження також розпочалося 5 лютого 1993 року. 5 вересня 1995 року воно було призупинене і відновилося 21 березня 1997 року. 24 лютого 2000 року провадження було призупинено вдруге і вдруге відновлено 20 березня 2000 року. Воно завершилося 9 квітня 2002 року рішенням, винесеним Московським міським судом за результатами розгляду апеляції. Загальна тривалість провадження становила 7 років, 6 місяців і 23 дні. З огляду на принцип ratione temporis, Суд має юрисдикцію розглянути лише частину зазначеного строку — період, що становить 3 роки, 10 місяців і 9 днів. Крім того, оскільки з 21 березня 1997 року по 30 березня 1999 року, а також з 28 серпня по 12 березня 2001 року І.С. незаконно перебувала на волі, ці проміжки часу не повинні входити в загальну тривалість провадження. Тому Суд має розглянути строк тривалістю 2 роки, 5 місяців і 27 днів.

85. Щодо складності цієї справи, Суд погоджується із заявницями, що висунуті обвинувачення не свідчили про особливу складність справи. Розслідування правопорушення, в якому підозрювали заявниць (шахрайство при одержанні кредиту і незаконне привласнення чужого майна), при ретельному його проведенні не могло тягтися роками.

86. Стосовно поведінки заявниць, Суд не переконаний у тому, що вони завжди були готові підкоритися правосуддю, оскільки обидві заявниці місяцями переховувалися від слідчих органів. До того ж подання десятків скарг — навіть якщо вони добре обґрунтовані — може, без належної необхідності, заважати органам влади зосередитися на головних питаннях.

87. Щодо поведінки органів влади, Суд вважає, що протягом значних проміжків часу вони не діяли, і ця бездіяльність не має жодного переконливого виправдання. Попереднє розслідування тривало з лютого 1993 року по березень 1996 року. Перший розгляд справи відбувся 21 березня 1997 року, тобто майже через рік після того, як було завершено її розслідування. Удруге справа розглядалася 31 березня 1999 року, тобто через два роки після першого розгляду. Остаточний розгляд справи відбувся 9 січня 2002 року — майже через три роки після другого розгляду. Рішення Конституційного суду, з одного боку, виправило ситуацію, що склалася у зв’язку з обвинуваченням, висунутим незаконно проти І.С., а з іншого — спричинило ще одну затримку в провадженні. Крім того, недостатньо обґрунтовані рішення, що їх періодично видавали органи влади, вимагаючи то взяття заявниць під варту, то їхнього звільнення, викликали у заявниць відчуття незахищеності та недовіри до правосуддя, що опосередковано спонукало їх до переховування.

88. Отже, зважаючи на всі ці обставини справи, Суд доходить висновку, що тривалість провадження не відповідає критерію «розумного строку». Тобто було допущено порушення пункту 1 статті 6.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

89. О.С. стверджувала, що неповернення їй документа, який посвідчує її особу і без якого неможливо обійтися в повсякденному житті в країні, становило порушення статті 8 Конвенції, в якій сказано:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

A. Арґументи сторін

1. Заявниця

90. О.С. стверджувала, що відсутність у громадянина Росії паспорта призводить до такого ущемлення його прав, яке становить втручання у приватне життя. За законом, особа, яка бажає влаштуватися на роботу, користуватися безоплатними медичними послугами, одержувати кореспонденцію, одружитися, взяти участь у голосуванні, отримати нотаріальні послуги, встановити телефонну лінію, заощадити гроші через купівлю іноземної валюти, подорожувати залізницею чи авіатранспортом, повинна завжди пред’являти свій паспорт. Крім того, сама відсутність паспорта у громадянина є адміністративним правопорушенням. Усе вище перелічене виявилося недоступним для заявниці, а в березні 1999 року її оштрафували за непред’явлення паспорта.

91. О.С. також стверджувала, що неповернення їй паспорта суперечить законові. Згідно із законом, органи влади можуть вилучити паспорт лише після винесення остаточного вироку. Паспорт має бути повернутий громадянинові одразу після його звільнення. Різні підзаконні акти надають органам кримінального переслідування і суду додаткове повноваження на вилучення паспорта в незасуджених осіб, узятих під варту, на період їхнього запобіжного ув’язнення. Однак і в цьому випадку паспорт має бути повернутий громадянинові одразу після його звільнення з-під варти.

92. Вилучення і неповернення паспорта не служило інтересам національної безпеки, оскільки шахрайство, в якому обвинувачували заявницю, не належить до злочинів, які підривають фундаментальні основи конституційної системи чи державної безпеки. Національна безпека не постраждала б, якби заявниця мала змогу влаштуватися на роботу, лікуватися в лікарні, одружитися тощо. Зазначене правопорушення також не становило загрози громадській безпеці. У будь-якому випадку, при бажанні О.С. могла б створити загрозу громадській безпеці навіть без паспорта і з таким самим успіхом, що й за наявності цього документа. Вилучення паспорта не могло сприяти поліпшенню економічного добробуту країни і не служило справі охорони громадського порядку чи запобігання злочинності, як не служило й інтересам захисту здоров’я, моралі чи прав та свобод інших осіб. Цей захід також не був необхідним у демократичному суспільстві.

93. Єдиною причиною, наведеною органами влади на виправдання долучення паспорта до матеріалів справи, було їхнє переконання, що це допоможе їм відрізняти О.С. від її сестри-близнюка. Ця причина суперечила не лише законові, а й здоровому глузду, оскільки не зрозуміло, яким чином долучений до матеріалів справи паспорт міг допомогти такій ідентифікації.

2. Уряд

94. Уряд наполягав на необхідності зберігання паспорта в матеріалах справи у Тверському районному суді, оскільки сестри неодноразово користувалися своєю зовнішньою схожістю для введення слідчих органів в оману. Прикладом служить повідомлення міліції від 31 березня 1999 року. Щоб відрізнити заявниць одну від одної, органи влади навіть мусили зняти їхні відбитки пальців. Суд був готовий надавати паспорт О.С. для виконання певних важливих операцій, про що він поінформував її, але вона ніколи не зверталася по паспорт. У зв’язку з вилученням паспорта суд підготував довідку, яка могла тимчасово замінити його, але О.С. відмовилася взяти її.

B. Оцінка Суду

1. Чи застосовується стаття 8

95. Суд уже неодноразово зазначав у своїх рішеннях, що приватне життя — це широке поняття, якому неможливо дати вичерпне визначення (див., як один із нещодавніх прецедентів, рішення у справі «Пек проти Сполученого Королівства» (Peck v. the United Kingdom), № 44647/98, п.57, ECHR 2003-...). Разом із тим Суд наголосив, що це право ґарантує моральну і фізичну недоторканність людини (див. рішення у справі «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року, серія А, № 91, п. 22–27), включно з її правом на приватне життя, закрите від небажаної уваги. Воно також ґарантує людині сферу, у межах якої вона може забезпечувати вільний розвиток своєї особистості і самоутверджуватися (див. рішення у справі «Брюґґеман і Шойтен проти Німеччини» (Brüggeman and Scheuten v.Germany) № 6959/75, Comission’s report від 12 липня 1977 року, Decisions and Reports (DR) 10, с. 115, п. 55).

96. Суд зазначає, що паспорт О.С. було вилучено 26 серпня 1995 року і повернуто їй 6 жовтня 1999 року. О.С. не надала жодних доказів стосовно тієї чи іншої конкретної події, які сталися після 5 травня 1998 року (дня, коли Конвенція набрала чинності для Росії) і які становили — принаймні з огляду на наведені арґументи — неповагу до її приватного життя. Однак втручання у приватне життя О.С. має ту особливість, що воно, як стверджує заявниця, спричинене не одноразовою дією, а сукупною низкою труднощів, з якими вона стикалася у повсякденному житті аж до 6 жовтня 1999 року. Отже, ця ситуація О.С. частково підпадає під юрисдикцію Суду, принаймні стосовно періоду після 5 травня 1998 року.

97. Суд вважає встановленим той факт, що у повсякденному житті громадяни Росії мають надто часто пред’являти документи, які посвідчують їхню особу, навіть при здійсненні таких звичайних операцій, як обмін валюти чи придбання залізничного квитка. Пред’явлення паспорта також вимагає й вирішення таких життєво важливіших питань, як працевлаштування чи медичне лікування. Тому позбавлення заявниці паспорта становило довготривале втручання у приватне життя (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Крістіна Ґудвін проти Сполученого Королівства» (Christine Goodwin v.the United Kingdom) [GC], № 28957/95, п. 77, ECHR 2002-VI).

2. Чи було втручання здійснене «згідно із законом»

98. Принципове питання полягає в тому, чи було це втручання виправданим у світлі пункту 2 статті 8, а саме — чи було воно здійснене «згідно із законом» і чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» з огляду на той чи інший інтерес, згаданий у цьому пункті.

99. Суд нагадує, що словосполучення «згідно із законом» насамперед означає, що оскаржений захід повинен мати підставу в національному праві (див. рішення у справі «Мелоун проти Сполученого Королівства» (Malone v.the United Kingdom) від 2 серпня 1984 року, серія А, № 82, п. 66).

100. Уряд не довів, що неповернення паспорта О.С. після звільнення її із запобіжного ув’язнення ґрунтувалося на певному положенні національного законодавства. Отже, було допущено порушення статті 8.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

101. У статті 41 Конвенції сказано:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцію».

102. Заявниці вимагали компенсації за завдану їм моральну шкоду, відшкодування матеріальних збитків і судових витрат. Уряд оспорював право заявниць на будь-яку компенсацію.

A. Моральна шкода

103. За моральну шкоду заявниці вимагали компенсації розміром 350 000 американських доларів. Вони наголошували на тому, що зазнали моральних страждань внаслідок неодноразових і невиправданих арештів та запобіжного ув’язнення, яке вони здебільшого проводили в переповнених в’язничних камерах і в антисанітарних умовах. Їхнє здоров’я погіршилося настільки, що вони не можуть вести активний спосіб життя і почувають себе нещасними й пригніченими. Результати медичних обстежень свідчать про те, що вони неспроможні народити здорових дітей. Заявниці не могли знайти постійну добре оплачувану роботу, оскільки працедавці знали, що їх можуть заарештувати в будь-який час, і тому, що до осіб, які перебувають під слідством, взагалі ставляться неґативно. Професійна кар’єра заявниць була зламана, вони не могли продовжувати навчання, тимчасом як успіх інших змушував їх страждати. Запобіжне ув’язнення позбавило їх приватного життя, завдало шкоди їхньому доброму імені та репутації.

104. Уряд стверджував, що взяття заявниць під варту було правомірним, тому будь-які вимоги компенсації з посиланням на цей захід мають бути відхилені. Але навіть якщо Суд визнає наявність порушення, сам його висновок становитиме достатню справедливу сатисфакцію, оскільки покарання за вироком суду заявниці фактично не відбували.

105. Суд зауважує, що деякі форми нематеріальної шкоди, включаючи моральні страждання, за самою їхньою природою не завжди можна підтвердити конкретними доказами (див. рішення у справі «Абдулазіз, Кабалес і Балкандалі проти Сполученого Королівства» (Abdulaziz, Cabales and Balkandali v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія А, № 94, п.96). Але це не заважає Суду присуджувати грошову компенсацію, якщо у нього є розумні підстави вважати, що заявник зазнав моральної травми, яка потребує такого відшкодування. У цій справі є всі підстави вважати, що заявниці зазнали страждання через психологічний стрес, неспокій і пригніченість, які посилювалися у зв’язку з повторними арештами й запобіжним ув’язненням, а також безпідставно тривалим провадженням. До того ж пригніченість О.С. посилювалася й через те, що внаслідок вилучення паспорта вона не могла повноцінно розв’язувати свої повсякденні проблеми.

106. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує 3500 євро О.С. і 2000 євро І.С.

B. Матеріальні збитки

107. Заявниці стверджували, що вони зазнали значних матеріальних збитків безпосередньо внаслідок запобіжного ув’язнення і кримінального переслідування. Зокрема, збитки через втрату заробітної плати становлять, за їхніми словами, 253 530 американських доларів. Крім того, вони вимагають 9050 американських доларів як компенсацію за пошкодження працівниками міліції їхнього майна під час арештів, а також 5000 американських доларів як компенсацію за придбання предметів першої потреби, які І.С. передала О.С., коли та перебувала у в’язниці.

108. Уряд стверджував, що між встановленими порушеннями і тією чи іншою шкодою причинного зв’язку немає. Уряд наголошував, що строки запобіжного ув’язнення заявниць були відраховані від остаточного строку покарання ув’язненням, і хоча покарання згодом скасували, це було зроблено лише з технічних причин. Заявниці, стверджував також Уряд, не довели того, що вони втратили роботу або що це сталося внаслідок дій органів влади. Заявниці не довели, що шкоду їхньому майну завдала міліція або що вони оплачували ремонт свого майна. Не доведено також і те, що І.С. купувала предмети першої потреби для О.С.

109. На думку Суду, наявні в матеріалах докази свідчать про те, що заявниці не змогли довести, що стверджувані ними матеріальні збитки були фактично спричинені тривалим запобіжним ув’язненням і судовим розглядом. До того ж увесь період перебування заявниць у запобіжному ув’язненні було відраховано від строку їхнього покарання ув’язненням (див. рішення у справі «Тот проти Австрії» (Toth v. Austria) від 12 грудня 1991 року, серія А, № 224, п. 91).

110. Отже, Суд доходить висновку, що підстав для присудження компенсації за цим пунктом скарги немає.

C. Судові витрати

111. Заявниці вимагали 19 300 американських доларів за судові витрати в національних судах та 18 737 американських доларів плюс 9807,20 євро за судові витрати, пов’язані з розглядом їхньої заяви в Суді. Вони також вимагали компенсувати їхні витрати на медичні послуги та поручництво.

112. Уряд стверджував, що заявниці не довели наявності цих витрат у зв’язку зі стверджуваними порушеннями, що немає достатніх документів, які б свідчили про фактичну сплату заявницями адвокатських гонорарів, і що самі суми в поданих ними рахунках завищені. Уряд також наголошував, що, попри надання заявницям, з огляду на матеріальну скруту, безоплатної правової допомоги з боку Ради Європи, вони чомусь дозволили собі звернутися по правову допомогу до дорогої американської юридичної фірми.

113. Суд нагадує, що сума судових витрат може бути включена в розмір компенсації, яка присуджується, лише у випадку, коли встановлено, що такі витрати справді мали місце і були неминучими з огляду на необхідність запобігти ситуації, визнаній порушенням Конвенції, чи одержати відшкодування у зв’язку з виявленням такого порушення, а також якщо розмір цих витрат є обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі «Нільсен і Йонсон проти Норвегії» (Nielsen and Johnson v. Norway) [GC], №23118/93, п. 43, ECHR 1999-VIII). Подані до Суду матеріали дають підстави для висновку, що у заявниць були певні судові витрати у зв’язку зі спробами домогтися умовного звільнення з-під варти під поручництво. Однак вони надали тільки частину документальних доказів стосовно заявленої ними суми.

114. Беручи до уваги факт надання безоплатної правової допомоги з боку Ради Європи, Суд присуджує заявницям 1000 євро за судові витрати.

D. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

115. У разі несвоєчасної сплати Суд вважає за доцільне нараховувати відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

 

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що стосовно обох заявниць було допущено порушення пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції.

2. Постановляє, що стосовно обох заявниць було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що стосовно першої заявниці було допущено порушення статті 8 Конвенції.

4. Постановляє:

а)  що протягом трьох місяців від дати, коли це рішення стане остаточним, згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми компенсації:

i)   першій заявниці — 3500 (три тисячі п’ятсот) євро за моральну шкоду;

ii)  другій заявниці — 2000 (дві тисячі) євро за моральну шкоду;

iiі)обом заявницям разом — 1000 (одну тисячу) євро за судові витрати;

b)  що зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку на названі суми, упродовж періоду несплати компенсації, нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниць стосовно справедливої сатисфакції.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 24 липня 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

 

                    Венсан Берже,                                 Ґеорґ Ресс,
                               секретар                                      голова

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua