Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення Великої палати у справі «N.C. проти Італії». Комюніке Секретаря Суду.
(Grand Chamber Judgment in the Case of N.C. v. Italy)
 
Зміст
 

649
18.12.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«N.C. ПРОТИ ІТАЛІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення у справі «N.C. проти Італії» (N.C. v. Italy) (заява № 24952/94). Суд одноголосно постановив, що порушення пункту 5 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Європейської конвенції з прав людини допущено не було.

1. Основні факти

Заявник — N.C., громадянин Італії, 1951 року народження, проживає у Веленцано (Velenzano) (м. Барі (Bari)).

Заявник підозрювався у вчиненні правопорушень — у зловживанні посадовими повноваженнями та в корупції при виконанні обов’язків технічного директора, технічного та економічного консультанта, спеціального представника та довіреної особи компанії Х. Його було заарештовано 3 листопада 1993 року. Як стверджували свідки, в обмін на неправдиві заяви, які Y, начальник містобудівного управління окружної ради м. Бріндісі (Brindisi), зробив в інтересах компанії Х, заявник нібито уповноважив Y виконувати обов’язки старшого інженера в рамках проекту дорожнього будівництва, а також обов’язки помічника проектного менеджера в будівництві нового слідчого ізолятора в Лечче (Lecce).

Рішенням від 13 листопада 1993 року окружний суд м. Бріндісі відхилив клопотання заявника про звільнення з-під варти, посилаючись на існуючі «суттєві докази» його вини (gravi indizi di colpevolezza); проте, взявши до уваги, що заявник не мав кримінальної судимості, суд задовольнив його альтернативне клопотання про переведення його під домашній арешт, видавши відповідне розпорядження. Після цього, посилаючись на те, що він уже залишив посаду технічного директора компанії Х, заявник звернувся з клопотанням про скасування згаданого розпорядження, і 20 грудня 1993 року окружний суд м. Бріндісі видав наказ про його негайне звільнення.

Рішенням від 15 квітня 1999 року окружний суд м. Бріндісі виправдав заявника, визнавши, що стверджувані факти ніколи не мали місця (perché il fatto non sussiste). 14 жовтня 1999 року це рішення стало остаточним.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 28 квітня 1994 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. 15 грудня 1998 року її оголошено прийнятною, а 11 січня 2001 року Суд виніс рішення палати (друга секція), яким (чотири голоси проти трьох) визнав відсутність порушення пункту 5 статті 5 Конвенції. 4 квітня 2001 року заявник, посилаючись на статтю 43 (передання справ до Великої палати) Конвенції, звернувся з проханням передати справу на розгляд Великої палати, і 5 вересня 2001 року колеґія Великої палати задовольнила це прохання.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Бостьян Жупанчич(Boštjan Župančič, Словенія)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Анатолій Ковлер (Anatoly Kovler, Росія)

Владиміро Заґребельський (Vladimiro Zagrebelsky, Італія),

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Посилаючись на пункт 5 статті 5 Конвенції, заявник стверджував, що італійське законодавство не надавало йому права вимагати компенсацію за шкоду, якої він зазнав у зв’язку із запобіжним ув’язненням, що, на його думку, становило порушення пунктів 1 (с) і 3 статті 5 Конвенції.

Рішення Суду

Суд знову наголосив на тому, що передбачене пунктом 5 статті 5 право на відшкодування ґарантується за умови, що національний орган або конвенційні органи встановили наявність порушення одного з інших пунктів статті 5. Справа, що розглядається, не містить висновків національних органів про те, що запобіжне ув’язнення заявника чи його домашній арешт був незаконним і суперечив статті 5 Конвенції. Хоча заявник подав до Суду численні арґументи, доводячи, що заходи з позбавлення його свободи суперечили пунктам 1 (с) і 3 статті 5 Конвенції, Суд вважає, що немає необхідності з’ясовувати, чи було порушено ці положення. Адже, навіть якщо припустити, що їх було порушено, очевидного факту порушення пункту 5 статті 5 у справі заявника немає.

Суд зауважив, що стаття 314 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) Італії передбачає можливість вчинення позову про відшкодування будь-якою особою, яку було виправдано з огляду на відсутність доказів щодо стверджуваних фактів вчинення ним злочину чи стосовно того, що мало місце кримінальне правопорушення або стверджувані факти становлять порушення закону. У цій справі заявник мав можливість, одразу після того, як виправдувальне рішення стосовно нього стало остаточним, а саме — 14 жовтня 1999 року, вчинити позов із посиланням на статтю 314 КПК. Тобто італійська правова система надавала йому, причому з достатнім ступенем певності, право на відшкодування у зв’язку із його запобіжним ув’язненням.

Суд зважив на те, що після виправдання судом заявник мав можливість звернутися з вимогою відшкодування у зв’язку із запобіжним ув’язненням. При цьому йому не потрібно було доводити, що це ув’язнення було незаконним чи надмірно тривалим. Присуджуючи компенсацію, національні суди могли б виходити у своїх оцінках із того факту, що виправдання заявника судом означає, що його запобіжне ув’язнення було несправедливим (ingiusta), незалежно від того, чи було воно незаконним. Суд визнав, що за цих обставин компенсація, яку мав одержати заявник згідно з КПК Італії, була нероздільною з будь-якою компенсацією, на яку він міг мати право згідно з пунктом 5 статті 5 Конвенції. З цього приводу Суд зауважив, що стаття 314 КПК не передбачає ніякої різниці між сумою компенсації, яка підлягає виплаті після виправдувального рішення, та сумою, яка має бути виплачена як відшкодування за незаконне запобіжне ув’язнення. Тому Суд постановив, що порушення пункту 5 статті 5 Конвенції допущено не було.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua