Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення палати у справі «Дікле від імені DEP (Демократичної партії) проти Туреччини». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Dicle on Behalf of the DEP (Democratic Party) v. Turkey)
 
Зміст
 

630
10.12.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«ДІКЛЕ ВІД ІМЕНІ DEP (ДЕМОКРАТИЧНОЇ ПАРТІЇ)
ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Дікле від імені DEP (Демократичної партії) проти Туреччини» (Dicle on behalf of the DEP (Democratic Party) v. Turkey) (заява № 25141/94).

Суд одноголосно постановив:

—       що допущено порушення статті 11 (свобода зібрань та об’єднання) Європейської конвенції з прав людини;

—       що немає необхідності з’ясовувати, чи допущено порушення статей 9 (свобода думки, совісті і віросповідання), 10 (свобода вираження поглядів) та 14 (заборона дискримінації) Конвенції;

—       що стаття 6 (право на справедливий судовий розгляд) у справі не застосовується.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд більшістю голосів присудив п. Хатіпу Дікле (Hatip Dicle) компенсацію за нематеріальну шкоду розміром 200 000 євро, яка має бути передана членам та лідерам DEP, а також компенсацію за судові витрати — 10 000 євро.

(Рішення викладене лише французькою мовою).

1. Основні факти

Хатіп Дікле — громадянин Туреччини, 1955 року народження. Заяву подано від його власного імені та від імені Демократичної партії (Demokrasi Partisi — DEP), головою якої він був до розпуску її Конституційним судом у 1994 році.

Партію DEP засновано 7 травня 1993 року. До неї приєдналися 18 депутатів парламенту Туреччини, які раніше входили до складу Народної робітничої партії (Halkin Emegi Partisi — HEP), ліквідованої в липні 1993 року, і яких було обрано в 1991 році як кандидатів від Соціал-демократичної партії (SHP).

2 листопада 1993 року головний прокурор зробив подання із вимогою розпуску DEP, посилаючись на те, що вона порушила конституційні принципи та Закон про політичні партії, з огляду на письмову декларацію, яку видав її центральний комітет, а також на промови, з якими її колишній голова виступив на двох зустрічах у Німеччині та в Іраку. Адвокати DEP звернулися до Конституційного суду з проханням провести слухання. У своїх поданнях вони стверджували, що розпуск партії суперечитиме нормам міжнародного права, і заперечували законність та доказову цінність відеозаписів, зроблених під час зустрічей.

16 червня 1994 року Конституційний суд ухвалив рішення про розпуск DEP на тій підставі, що її діяльність веде до підриву територіальної цілісності держави та єдності нації. Пана Дікле та 13 членів DEP, які входили до складу Національної асамблеї Туреччини, було виключено зі складу парламенту. Конституційний суд встановив, що в декларації та промовах ішлося про існування окремого курдського народу в Туреччині, який веде боротьбу за свою незалежність, і що партія виступала за визнання курдської ідентичності з усіма відповідними наслідками, а саме: створення незалежної держави та ліквідацію існуючої держави. Суд також визнав, що заявлялося про рівність між двома націями і, на його думку, про дії терористичної організації говорилося як про боротьбу за здобуття незалежності. Конституційний суд підсумував, що характер діяльності DEP дає привід встановити стосовно неї обмеження, передбачені пунктом 2 статті 11 Європейської конвенції з прав людини.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 23 серпня 1994 року. 2 вересня 1996 року Комісія оголосила її прийнятною і 1 листопада 1999 року передала до Суду.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія), голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембурґ)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Станіслав Павловський (Stanislav Pavlovschi, Молдова)

Фейяз Ґьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник стверджував, що розпуск DEP та паралельно застосовані санкції становили порушення статей 9, 10 і 11 Конвенції. Він також скаржився на дискримінацію стосовно цієї партії на підставі політичних думок, які вона представляла, що, на його думку, суперечило статті 14. Нарешті, посилаючись на пункт 1 статті 6, заявник скаржився на непроведення відкритого розгляду справи.

Рішення Суду

Стаття 11

Суд із самого початку зважив на те, що Конституційний суд, ухвалюючи рішення про розпуск DEP, не з’ясовував, чи є законними програма та статут цієї партії, а обмежився вирішенням питання, чи сумісна її політична діяльність з вимогами відповідних нормативних положень, спираючись при цьому на три декларації. Тому Суд вирішив, що необхідно розглянути лише ці декларації, і відхилив клопотання Уряду про розширення предметної сфери розгляду, додавши до неї той факт, що після розпуску партії кількох її членів, що були депутатами парламенту, суд визнав винними в кримінальних правопорушеннях.

Що стосується того, чи суперечили демократичним принципам поставлені партією цілі, Суд зазначив, що письмова декларація та промови, які призвели до розпуску DEP, містили визнання курдської ідентичності і жорстку критику урядової політики стосовно громадян курдського походження. Проте Суд встановив, що ці декларації не суперечать основоположним принципам, і знову наголосив на тому, що демократія не зможе належним чином функціонувати без надання можливості політичним організаціям виступати з публічними пропозиціями, навіть якщо вони розходяться з основними принципами урядової політики чи з панівною позицією громадськості. До того ж Суд не визнав переконливим арґумент Уряду, що заклик згаданої партії до автономії та сепаратизму означає підтримку терористичної діяльності. На думку Суду, ухвалюючи рішення про розпуск DEP, Конституційний суд не довів належною мірою, що своєю політичною діяльністю ця партія мала на меті підірвати демократію в Туреччині. Не стверджувалося і про те, що DEP мала реальні перспективи запровадження системи державного управління, з якою не погодилися б усі діючі на політичній арені сили.

Для того щоб з’ясувати, чи були засоби DEP, за допомогою яких вона проводила свою політичну кампанію, законними і демократичними і чи підтримували її лідери насильницькі дії як політичне знаряддя, Суду необхідно було з’ясувати, чи справді мали місце, як стверджував Уряд, будь-які акти підбурювання до етнічної ненависті, до повстання чи насильства. Стосовно промови, яка пролунала в Бонні, та письмової декларації, виданої центральним комітетом DEP, Суд зауважив, що, хоча вони містили жорстку критику певних аспектів діяльності уряду, ніякої прямої підтримки чи схвалення насильницьких методів досягнення політичних цілей не висловлювалося. Суд визнав, що, незважаючи на жорсткість політичної критики на адресу органів влади Туреччини, така критика не могла становити доказ того, що DEP є збройним угрупованням, причетним до актів насильства. Суд не визнав переконливим твердження, що, роблячи ці заяви, партія ставила якусь іншу мету, а не виконувала обов’язок бути виразником інтересів своїх виборців. Тому, на думку Суду, «нагальної суспільної потреби» в розпуску DEP у зв’язку з цими двома деклараціями не було.

Що стосується декларації, яку зробив в Іраку колишній голова DEP, Суд зазначив, що вона містила три ідеї: по-перше, що бажано мати окрему єдину Курдську державу; по-друге, що збройну діяльність у рамках КРП можна порівняти з війною за звільнення Північного Курдистану і заснування там Курдської держави; і, нарешті, що політичні опоненти, зокрема Уряд Туреччини, вже дискредитували себе. Суд визнав, що друга і третя ідеї являли собою схвалення насильницьких методів як політичного знаряддя і були закликом до застосування сили. У тодішній ситуації такі слова могли викликати глибоку, шалену ненависть до тих, кого зображували як ворогів курдського населення. Насильницькі методи зображалися як необхідний і виправданий засіб звільнення з-під гноблення ворога. Суд визнав, що захід, вжитий стосовно цієї декларації, відповідає критерію «нагальної суспільної потреби». Суд взяв до уваги, що проти автора цієї заяви було порушено кримінальне провадження.

Але, на думку Суду, спірним предметом розгляду була одна промова, з якою виступив колишній керівник партії і яка пролунала за межами Туреччини, іншою мовою і перед аудиторією, що не була безпосередньо зацікавлена в ситуації, що склалася в Туреччині. Отже, її потенційний вплив на «національну безпеку», громадський «порядок» і «територіальну цілісність» Туреччини був обмежений. Тому Суд визнав, що ця промова не могла сама по собі бути підставою для застосування такої загальної санкції, як розпуск усієї політичної партії, якщо також брати до уваги, що особу, яка виступила з цією промовою, вже було притягнуто до судової відповідальності. Отже, розпуск DEP у зв’язку з промовою в Іраку не можна вважати заходом, пропорційним до поставлених цілей.

На цих підставах Суд постановив, що розпуск DEP не можна вважати «необхідним у демократичному суспільстві», а отже, було допущено порушення статті 11.

Статті 9, 10 і 14

Оскільки ці скарги стосувалися тих самих питань, які розглядалися у світлі статті 11, Суд визнав, що немає необхідності розглядати їх окремо.

Стаття 6

Суд дійшов висновку, що положення статті 6 не поширюються на ці скарги, оскільки справа не містить ніякого спору щодо цивільного права. До того ж право DEP на мирне володіння своїм майном не було предметом розгляду в Конституційному суді. Отже, стаття 6 не застосовується.

Суддя Ґьольчюклю висловив окрему думку, яка частково збігається і частково не збігається з позицією більшості. Окрему думку додано до тексту судового рішення.



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua