Стаття з журналу № 2'1999

Європейський суд з прав людини: захист прав людини чи втручання у справи держави
(всеукраїнський конкурс есе)

Від редакції

Як було зазначено у вступній статті, до  концепції журналу внесено певні корективи з метою вдосконалення принципів відбору та подання матеріалу. Саме у цьому контексті започатковано нову рубрику, в якій висвітлюватиметь ся діяльність в ділянці виховання нової ґенерації правників. Нижче наводимо інформацію про «Європейські студії» — проект Українського центру правничих студій, а також друкуємо одну із студентських робіт.

З цього року наш журнал став інформаційним спонсором проекту.

1996 року Український центр правничих студій започаткував проведення Європейських студій — тематичних конкурсів есе та щорічних літніх шкіл з європейського права для студентів і аспірантів вищих навчальних закладів нашої держави.

Тему цьогорічного конкурсу есе було присвячено 50-річчю Ради Європи: «Європейський суд з прав людини: захист прав людини чи втручання у справи держави». На адресу Оргкомітету конкурсу надійшли 144 твори з усіх реґіонів України, з числа яких було визначено 45 переможців конкурсу есе — учасників науково-теоретичної конференції, що відбулася 20–21 травня у Києві.

За підсумками роботи конференції, яка стала додатковим туром Європейських студій’99, сформовано групу слухачів Третьої щорічної літньої школи з європейського права Українського центру правничих студій, яка проводилась 5–16 липня цього року.        

Зважаючи на якісно високий рівень робіт, надісланих на конкурс есе цього року, та враховуючи, що автори у своїх творах висвітлюють теоретично-правові аспекти діяльності Європейського суду з прав людини, обстоюють свою громадянську позицію щодо передбаченої умовами конкурсу правової проблематики, ми звертаємось до редакції з пропозицією опублікувати у наступних числах журналу «Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі» кращі твори Європейських студій’99.

Пропонуємо розпочати такі публікації роботою Олега Первомайського — студента п’ятого курсу Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого.

Керівник проекту «Європейські студії»
Українського центру правничих студій

Анатолий ЛИЗОГУБ

Олег ПЕРВОМАЙСКИЙ    студент 5 курсу Національної юридичної    академії України імені Ярослава  Мудрого,    переможець конкурсу есе на тему    «Європейський суд з прав людини: захист прав    людини чи втручання у справи держави»

Як доволі дивно, а можливо, й цілком очікувано впливає на наше світосприймання час. Точніше, не стільки час у його самодостатньому вимірі, скільки всі ті зміни у суспільному житті та в нас самих, що відбуваються протягом цього часу.

Ще, здається, зовсім недавно, у нашому піонерсько-комсомольському минулому, словосполучення «Європейський суд з прав людини» особисто для мене, та й більшості з мого та старших поколінь, мало трохи чи не естрадно-гумористичний зміст, оскільки першою ознакою зароджуваного у людини божевілля (заради справедливості відзначимо — у дещо іронічному розумінні) вважалося її звернення по захист своїх прав у ООН чи в Міжнародний суд з прав людини. Безглуздя подібного звернення для пересічного громадянина Країни Рад було очевидним, а тому такі сюжетні повороти різноманітних естрадних мініатюр мали запрограмований успіх, викликаючи посмішки та здоровий сміх не стурбованих соціалістичним правосуддям співвітчизників.

Спливло десятиліття перемін, і що ж? Ми вже громадяни іншої держави і вже не посміхаємося на більшість дотепів гумористів 80-х. Більше того, ми вже й не віримо в те, що колись могли так по-невігласьки бездумно осміювати природно розумні речі. При цьому, на жаль, ми не просто не віримо, а й навіть не хочемо в це повірити. Повірити в існування свого такого неочікуваного і не по-європейськи низького рівня правової свідомості, який мав місце у зовсім недалекому для нас «учора», власне, в історичних вимірах — миттєвість тому.

Однак така штучна амнезія не минає безслідно. Свідомо чи несвідомо соромлячись свого колишнього майже цілковитого правового нігілізму, ми перекреслюємо існування еволюції нашої правової культури, а вона, ця еволюція, ой як нам потрібна і зараз, і в майбутньому житті.

Оцінюючи генезис уявлень, які існують у суспільстві стосовно певних правових явищ, неможливо оминути проблему рівня правової освіченості окремого індивіда. І в цьому випадку найяскравішим прикладом є, очевидно, особистий досвід у розумінні певних правових явищ.

В аспекті останньої тези чомусь спливає на думку одне з тестових завдань студентської олімпіади з правознавства, учасником якої колись був, а саме: «Який з інститутів є найдемократичнішим у захисті прав людини?» Серед варіантів відповідей — «Правосуддя» та «Діяльність міжнародних організацій». Уся складність цього простого на перший погляд запитання полягала в тому, що правильним міг бути тільки один варіант відповіді із запропонованих. Зрозуміло, що досить цікавою видавалася спроба розв’язання цієї дилеми у випадку, якщо діяльність певної міжнародної організації і є, власне, здійсненням правосуддя.

І знову мені, вже як студентові-юристу, довелося звертатися до свого уявлення про Європейський суд з прав людини. Але як уже далеко відійшли мої сучасні погляди в цьому питанні від колишніх, майже десятирічної давності. І, очевидно, справа не лише в тому, що особисто для мене минулий час був пов’язаний із здобуттям юридичної освіти. Найголовнішим чинником все ж таки послугували зміни у нашому суспільному житті.

Світ навколо нас, громадян однієї з республік надмогутнього СРСР, докорінно трансформувався. Еволюціонував і загальний рівень нашої правової освіченості. Усе це змінило наші уявлення про більшість загальноєвропейських інституцій.

Так що ж являє собою Європейський суд з прав людини? Чи є він складовою частиною механізму захисту прав людини? А може, він є засобом втручання в суверенітет незалежних держав? І, нарешті, чи є взагалі сутнісна суперечність у формулюванні останніх двох питань?

Очевидно, що вирішення цих питань ґрунтується на фундаментальних категоріях розуміння Права, Держави, концепціях виникнення останньої та філософського підходу в розумінні Людини. Проте очевидно також і те, що наша спроба одночасно критично розглянути все наведене вище була б у найкращому випадку приречена на долю великообсягової, змістовно незавершеної праці, а тому обмежимо коло аспектів цієї проблеми, котрі будемо вивчати.

Стаття 34 Європейської конвенції з прав людини передбачає, що сторонами у судовому розгляді є певна фізична особа та держава. Зрозуміло, що підставою звернення фізичної особи до Європейського суду з прав людини є наявність іншого, «національного» процесу — або з участю держави як суб’єкта матеріального прововідношення, або без такої участі. Тобто фізична особа у Європейському суді вимагає визнання чи поновлення свого суб’єктивного права у випадках, коли правопорушення вчинене державою або іншим суб’єктом права, однак національне законодавство чи діяльність судових органів держави не в змозі визнати або захистити її оспорюване чи порушене право.

Вникнення у суть проблеми дає змогу сформулювати одну з її основних іманентних суперечностей. Відповідачем у Європейському суді визнається та чи інша держава, але фактично піддається перегляду діяльність судових інстанцій певної країни, які в сучасних концепціях правової держави загалом не розглядаються як складова частина самої держави.

Останнє положення має доволі обґрунтоване пояснення, оскільки зрозуміло, що, виходячи з принципів здійснення національного судочинства, досягнення змагальності та рівноправності сторін у процесі можливе лише за умови дистанціювання суду від держави, чим, власне, і вдається уникнути правового нонсенсу — здійснення правосуддя у власній справі. Тобто, судові органи в державі повинні відособлюватися від її волевиявляючих органів.

Дещо подібне, але в іншому аспекті, відбувається і на європейському рівні, оскільки особливості процедури Європейського суду з прав людини в цілому дають змогу відрізняти його від інших міжнародних інституцій, передовсім з огляду на несхожість їхніх функцій. Як генеральну функцію Європейського суду слід визнати його діяльність щодо захисту прав людини та основних свобод. Причому діяльність цього суду явно відрізняється від завдань, діяльності та функцій квазізаконодавчих та виконавчих європейських органів.

Отже, оцінюючи завдання та діяльність Європейського суду з прав людини, їх цілком закономірно розглядати як здійснення правосуддя.

Загалом у його діяльності проглядається навіть деяка схожість із діяльністю різних ланок судових установ однієї держави. Тобто, як вищі інстанції певної країни переглядають у касаційному, апеляційному або наглядовому провадженні законність та обґрунтованість рішень, постановлених судами нижчої інстанції, так і Європейський суд здійснює подібні функції стосовно рішень найвищих судових ланок європейських країн.

Однак зрозуміло, що зазначена схожість не є абсолютною, оскільки Європейський суд з прав людини можна визначити як позанаціональний або наднаціональний судовий орган, і в такому разі ставиться під сумнів самодостатність тієї чи іншої національної системи судів.

Крім того, у цьому вбачається втручання не тільки у відправлення правосуддя на території певної держави, а й у діяльність законодавчої та виконавчої влади цієї країни, оскільки наявні ознаки нормативного підґрунтя та виконавчого провадження, що має наднаціональний характер.

Наведені судження дозволяють сформулювати в цілому однозначний умовивід: діяльність Європейського суду з прав людини можна розглядати як втручання в суверенітет певної держави. Однак цей умовивід буде не тільки логічно правильним, а й логічно істинним при дотриманні двох застережень у його розумінні. По-перше, здійснення правосуддя будь-яким судом, зокрема й національним, є своєрідним втручанням у суверенітет держави, якщо остання при цьому виступає ще й як відповідач. По-друге, найголовніше, абсолютність суверенітету держави, її непідсудність, не є альфою і омегою державно-правового існування людства. А тому забезпечення охорони та захисту прав осіб є достатньою підставою для відправлення правосуддя стосовно держави, в тому числі позанаціональним судом. Більше того, зрозуміло, що саме найбільшою мірою відсторонений від впливу конкретної держави суд має можливість максимально об’єктивно розглянути спір, у якому вирішуються й інтереси тієї чи іншої держави. Саме таким органом і є Європейський суд з прав людини.

Досить цікавою з цього погляду видається діяльність Європейського суду щодо західноєвропейських країн — членів Ради Європи, взаємоінтеграція яких у межах НАТО та ЄС є вже доволі значною, а тому, мабуть, у недалекому майбутньому можливо буде розглядати цей суд як найвищу інстанцію західноєвропейської судової системи.

Керуючись останніми міркуваннями, можна в загальних рисах передбачити і сам генезис цієї трансформації. А у відповіді на запитання, чи будемо ми разом з іншими країнами удосконалювати механізм судочинства, чи приречено залишимося на своїй станції «Старі переконання», вочевидь, багато залежить передовсім від нас самих. У цьому випадку важливе значення матиме наше ставлення до визнання пріоритетів у співвідношенні прав людини та основних свобод і суверенітету держави. Розуміння того, що в рамках «внутрішньодержавних» відносин поняття суверенітету дещо інше, ніж у міждержавних відносинах, і дасть нам змогу обґрунтовано зважити цінність цих явищ.

Нарешті, слід відзначити здатність держави на самодостатній розвиток. І очевидно, що ці прояви «державного егоїзму» перетворюють на риторичні питання, чи є подібна держава правовою та чи бажаємо ми в ній жити, а сам такий суверенітет уже зовсім непорівнюваний з величчю основних прав людини та основних свобод з огляду на свою нікчемність.

Голосування