Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2002

Назва
 
Справа «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції»
(Case of Sporrong and Lönnroth v. Sweden)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

СПРАВА «СПОРРОНҐ І ЛЬОННРОТ ПРОТИ ШВЕЦІЇ»

(CASE OF SPORRONG AND LÖNNROTH v. SWEDEN)

 

У справі Спорронґа і Льоннрот

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу у пленарному засіданні, згідно з правилом 48 Реґламенту Суду, у складі палати, до якої увійшли такі судді:

п. Ж. Віарда (G. Wiarda), Голова Суду

п. М. Зекія (M. Zekia)

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Тор Вільялмссон(Thór Vilhjálmsson)

п. В. Ґаншоф ван дер Меерш (W. Ganshof van der Meersch)

пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert)

п. Ґ. Лаґерґрен (G. Lagergren)

п. Л. Ліш (L. Liesch)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Ж. Пінейро Фарінья (J. Pinheiro Farinha)

п. Е. Ґарсія де Ентеррія (E. García de Enterría)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

п. Б. Волш (B. Walsh)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)

п. К. Руссо (C. Russo)

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

п. Дж. Ґерсінґ (J. Gersing),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після нарад за зачиненими дверима 24 та 25 лютого 1982 року, а згодом 28 та 29 червня цього ж року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа Спорронґа і Льоннрот була передана до Суду Урядом Королівства Швеції (Уряд) та Європейською комісією з прав людини (Комісія).

Справу розпочато за двома заявами (№ 7151/75 та № 7152/75) проти Швеції, поданими до Комісії 1975 року згідно зі статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) правосуб'єктом «Маєток покійного п. Е. Спорронґа» та пані І. М. Льоннрот. Національна належність обох — Швеція. 12 жовтня 1977 року, згідно з розпорядженням Комісії, ці заяви були об'єднані в одне провадження.

2. Заяву Уряду та запит Комісії було подано до канцелярії Суду в межах тримісячного строку, встановленого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції: заяву — 10 березня, і запит — 16 березня 1981 року. Уряд звернувся до Суду з проханням винести ухвалу стосовно тлумачення та застосування статті 13 з огляду на факти справи. Метою запиту Комісії, яка послалася в ньому на статті 44 і 48 та на заяву, якою Королівство Швеції визнало обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46), було отримання рішення Суду стосовно того, чи допустила держава-відповідач порушення своїх зобов'язань за пунктом 1 статті 6, за статтею 13 та статтями 14, 17 і 18 Конвенції, а також за статтею 1 Протоколу № 1.

3. До складу палати із семи суддів, яка мала бути створена, увійшли за посадою п. Ґ. Лаґерґен, суддя, обраний від Швеції (стаття 43 Конвенції), та п. Ж. Віарда, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21 Реґламенту Суду). 25 квітня 1981 року Голова Суду у присутності Секретаря визначив шляхом жеребкування імена інших п'яти членів, а саме: п. Р. Рюссдаля (R. Ryssdal), п. Д. Евріґеніса (D. Evrigenis), п. Ф. Матчера, п. Л.-Е. Петтіті та п. М. Сьоренсена (M. Sørensen) (стаття 43 (в кінці) Конвенції та пункт 4 правила 21).

4. Пан Віарда заступив на посаду голови палати (пункт 5 правила 21). Через Секретаря Суду він з'ясував позицію уповноваженої особи Уряду та представників Комісії стосовно проведення подальшої процедури. 8 травня він розпорядився про подання уповноваженою особою меморандуму не пізніше 8 серпня 1981 року, зазначивши при цьому, що представники мають право подати меморандум у відповідь упродовж двох місяців від дати отримання ними меморандуму Уряду з канцелярії Суду.

Меморандум Уряду канцелярія одержала 31 липня. 15 вересня Секретар Комісії повідомив Секретаря Суду, що представники Комісії подадуть відповідь на цей меморандум на слуханнях, і попросив відкласти крайній термін до 31 жовтня, щоб вони мали змогу подати до канцелярії певні зауваження з боку заявників. 21 вересня Голова Суду задовольнив це прохання.

5. У зв'язку з відставкою п. Сьоренсена та неможливістю для п. Віарди бути присутнім, для виконання функцій членів палати на її засідання було запрошено п. Пінейро Фарінью та п. Е. Ґарсію де Ентеррію, які у той час були першим і другим підмінними суддями (пункт 1 правила 22); п. Рюссдаль заступив на посаду Голови Суду (пункт 5 правила 21). 24 вересня палата, згідно з правилом 48, вирішила невідкладно відмовитися від своєї юрисдикції на користь пленарного засідання Суду, оскільки справа порушувала «серйозні питання, які торкаються тлумачення Конвенції, зокрема тлумачення статей 6 і 13».

6. Зауваження представника заявника, передані до канцелярії Суду заступником Секретаря Комісії, було одержано 28 жовтня 1981 року.

7. Після консультації через Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду та представниками Комісії Голова Суду 15 січня 1982 року розпорядився розпочати усне провадження 23 лютого.

18 лютого він доручив Секретареві Суду отримати від Комісії документ; його було одержано 3 березня.

8. Відкриті слухання відбулися 23 лютого в Палаці прав людини у Страсбурзі. Напередодні Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

a) від Уряду

 

п. Г. Данеліус (H. Danelius), посол, директор відділу юридичних і консульських справ, Міністерство закордонних справ,

уповноважена особа;

п. Л. Бекман (L. Beckman), начальник відділу, Міністерство юстиції,

 

п. Ґ. Реґнер (G. Regner), юрисконсульт, Міністерство юстиції,

консультанти;

b) від Комісії

 

п. Дж. Фровейн (J. Frowein),

 

п. Т. Опсахл (T. Opsahl),

представники;

п. М. Гернмарк (M. Hernmarck) та п. Г. Тульберґ (H. Tullberg), адвокати заявників у Комісії, здійснювали допомогу представникам Комісії (пункт 1 правила 29 (друге речення) Реґламенту Суду).

 

Суд заслухав звернення п. Фровейна, п. Опсахла і п. Гернмарка від імені Комісії та п. Данеліуса від імені Уряду, а також їхні відповіді на запитання, поставлені Судом та його двома членами.

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Ці дві заяви стосуються наслідків довгострокових дозволів на експропріацію та заборони щодо будівництва на території правосуб'єкта «Маєток покійного п. Е. Спорронґа» та на ділянці пані І. М. Льоннрот, яким належить ця власність.

А. МАЄТОК СПОРРОНҐА

10. Маєток Спорронґа, який має правосуб'єктність, складається з нерухомого майна пані М. Спорронґ, п. К.-О. Спорронґа та пані Б. Атмер (B. Atmer), які є співспадкоємцями покійного п. Е. Спорронґа. Вони проживають у Стокгольмі та поблизу Стокгольма. Їм належить нерухомість: земельна ділянка, яка міститься в районі Лоуер Норрмальм (Lower Norrmalm) у центральному Стокгольмі і відома як «Ріддарен № 8» (Riddaren No. 8), а також будинок на ній, побудований у 1860 році. Згідно з податковою оцінкою 1975 року, оцінна вартість нерухомого майна становила 600 000 шведських крон.

1. Дозвіл на експропріацію

11. 31 липня 1956 року, діючи згідно зі статтею 44 Закону 1947 року про будівництво (byggnadslagen— Закон 1947 року), уряд надав муніципалітетові раді м. Стокгольма зональний дозвіл на експропріацію (expropriationstillstеnd), який стосувався 164 приватних маєтків, серед них і маєтку п. Спорронґа. Над однією з головних торговельних вулиць у центрі столиці муніципалітет планував прокласти шляхопровід, з'єднаний з головною об'їзною дорогою. Одна з опорних платформ шляхопроводу мала стояти на ділянці «Ріддарен». Решта ділянки мала бути перетворена в автостоянку.

Керуючись Законом 1917 року про експропріацію (expropriationslagen — Закон 1917 року), уряд встановив п'ятирічний строк, упродовж якого можна було здійснити експропріацію; до закінчення цього строку муніципалітет мав викликати власників цих ділянок до суду у справах про нерухоме майно (fastighetdomstolen) для визначення розміру компенсації. У разі недотримання цієї умови зазначений дозвіл втрачав свою силу.

12. У липні 1961 року, на клопотання муніципалітету, уряд подовжив строк чинності цього дозволу до 31 липня 1964 року. Це рішення торкалося 138 приватних ділянок, зокрема й ділянки «Ріддарен № 8». На той час ці ділянки в жодному плані міського розвитку (stadsplan) не значилися.

13. 2 квітня 1964 року уряд задовольнив клопотання муніципалітету про подальше подовження строку дозволу; це подовження, тепер — до 31 липня 1969 року, торкалося 120 із 164 попередніх ділянок, включаючи ділянку «Ріддарен № 8». Муніципалітет підготував план загального розвитку району Лоуер Норрмальм, відомий як «Сіті 62» (City 62), згідно з яким пріоритет віддавався розширенню доріг на користь приватного транспорту та пішоходів.

Згодом до плану «Сіті 67», доопрацьованого плану загального розвитку районів Лоуер Норрмальм та Естермальм (Östermalm) (ще один район у центрі міста), було включено пункт першочергового поліпшення системи громадського транспорту шляхом удосконалення мережі доріг. Деякі із зазначених у плані ділянок мали бути використані для розширення доріг, але остаточне рішення можна було ухвалити лише після рішення щодо наслідків цих розпоряджень. За попередніми розрахунками, цей доопрацьований план, який мав такий самий характер, що і план «Сіті 62», передбачалося виконати до 1985 року.

14. У липні 1969 року муніципалітет утретє звернувся з проханням продовжити дозвіл на експропріацію, який стосувався ряду ділянок, включаючи «Ріддарен № 8», зазначивши, що викладені у планах «Сіті 62» та «Сіті 67» підстави для експропріації залишаються чинними. 14 травня 1971 року уряд визначив дату 31 липня 1979 року як крайній термін для порушення судового провадження щодо встановлення розміру компенсації, тобто чинність дозволу мала тривати десять років від дати подання зазначеного прохання.

У травні 1975 року муніципалітет підготував доопрацьовані плани, які не передбачали змін в експлуатації ділянки «Ріддарен № 8» та в розташованому на ній будинку.

3 травня 1979 року уряд скасував дозвіл на експропріацію на прохання муніципалітету (див. пункт 29 нижче).

15. Власники маєтку Спорронґа ніколи не робили спроб продати цю нерухомість.

2. Заборона на будівництво

16. 11 червня 1954 року Стокгольмська окружна адміністративна рада (länsstyrelsen)встановила заборону на будівельні роботи (byggnadsförbud) на ділянці «Ріддарен № 8» на тій підставі, що використання цієї власності залежатиме від запропонованого шляхопроводу та об'їзної дороги. Згодом рада продовжила чинність цієї заборони до 1 липня 1979 року.

17. У 1970 році власникам маєтку Спорронґа було надано імунітет від згаданої заборони, який давав їм можливість розширити парадні двері будинку. Жодних інших звернень з боку власників маєтку з проханням надати подібні дозволи не було.

18. Дозвіл на експропріацію та заборона на будівельні роботи, які торкалися ділянки «Ріддарен № 8», були, у загальному підсумку, чинними упродовж двадцяти трьох та двадцяти п'яти років, відповідно.

B. ПАНІ ЛЬОННРОТ

19. Пані Льоннрот проживає у м. Стокгольмі, і їй належить три чверті нерухомого майна, яке міститься на ділянці «Барнхусет № 6» (Barnhuset No. 6) у районі Лоуер Норрмальм. Цю ділянку займають два будинки, споруджені в 1887–1888 роках, один із яких звернений фасадом на дорогу, а другий — на задню частину першого. Згідно з податковою оцінкою 1975 року, оцінна вартість частки заявниці в цій нерухомості становила 862 500 шведських крон.

1. Дозвіл на експропріацію

20. 24 вересня 1971 року уряд надав муніципалітетові м. Стокгольма дозвіл на експропріацію 115 приватних ділянок, включаючи ділянку «Барнхусет № 6», визначивши 31 грудня 1979 року як крайній термін для порушення судового провадження щодо встановлення розміру компенсації, тобто чинність дозволу мала тривати десять років від дати подання зазначеного прохання. Обґрунтовуючи своє рішення, уряд послався на план «Сіті 67», згідно з яким на ділянці заявниці планувалося спорудити багатоповерхову стоянку автомашин.

21. Однак роботи в цьому районі були відкладені і для розгляду було підготовлено нові плани. Посилаючись на крайню необхідність ремонту своєї нерухомості, пані Льоннрот звернулася до уряду з проханням скасувати дозвіл на експропріацію. Муніципалітет відповів, що існуючі плани не допускають будь-якого відхилення від запланованого, і 20 лютого 1975 року уряд відмовився задовольнити це прохання, посилаючись на те, що дозвіл неможливо скасувати без прямої згоди муніципалітету.

3 травня 1979 року уряд скасував згаданий дозвіл на прохання муніципалітету (див. пункт 29 нижче).

22. Через своє фінансове становище пані Льоннрот мусила спробувати продати свою нерухомість. Кілька таких спроб вона зробила у період із 1970 до 1975 року, але потенційні покупці, отримавши відповідну інформацію від муніципальних властей, відмовлялися від купівлі. Крім того, іноді їй було важко знайти орендарів.

2. Заборона на будівництво

23. 29 лютого 1968 року Стокгольмська окружна адміністративна рада вирішила накласти заборону на будівельні роботи на ділянці «Барнхусет № 6» на тій підставі, що на цій ділянці було заплановано створити автостоянку. Згодом рада продовжила чинність цієї заборони до 1 липня 1980 року.

24. 1970 року пані Льоннрот було надано імунітет від згаданої заборони, який давав їй змогу провести реконструкцію на третьому поверсі свого будинку. Жодних інших звернень з її боку з проханням надати такі імунітети не було.

Вона не змогла одержати позику, коли на початку 1970-х років один із її основних кредиторів за заставною зажадав реставрації фасаду будинку.

25. У підсумку, дозвіл на експропріацію земельної ділянки пані Льоннрот і заборона на будівельні роботи на ньому були чинними протягом восьми та дванадцяти років, відповідно.

C. МІСТОБУДІВНА ПОЛІТИКА СТОКГОЛЬМА

26. Протягом кількох десятиріч у центрі Стокгольма відбулися разючі зміни, порівнянні з тими, що мали місце в багатьох містах, реконструйованих після того, як їх було зруйновано або значно пошкоджено під час Другої світової війни.

27. Район Лоуер Норрмальм — це місце, в якому раніше зосереджувалася найважливіша адміністративна та комерційна діяльність. Приблизно в 1945 році було вирішено, що цей район слід реконструювати, щоб забезпечити задовільні умови для такої діяльності. Наприклад, потрібна була належна дорожня мережа.

Крім того, більшість будинків були старими і навряд чи придатними для ремонту. Потребувалися широкомасштабні заходи з реконструкції забудови міста, щоб створити зручні приміщення для офісів та магазинів, а також забезпечити здорові та гігієнічні умови для роботи працівників. Зональна експропріація, запроваджена Законом 1953 року, яким, зокрема, було внесено поправки до статті 44 Закону 1947 року, стала основним засобом втілення в життя планів муніципальної ради. Менше ніж за десять років було знесено понад сотню будинків. Деякі з ділянок, що вивільнилися завдяки цьому, були використані для спорудження нових доріг, а інші інтеґровані в більші та функціональніші комплекси.

28. Упродовж 1970-х років містобудівна політика Стокгольма значно розвинулася. Налаштована зовсім не на користь відкриття під'їзних доріг до центру міста, муніципальна влада тепер намагалася зменшити кількість машин у столиці. Нова політика знайшла своє відображення у плані «Сіті 77», який було ухвалено 19 червня 1978 року. План передбачає заходи з реконструкції міської забудови, передусім поступове її відновлення та перебудову. При цьому має враховуватися існуюча планова композиція міста, забезпечуватися збереження й реставрація більшості існуючих будинків.

29. 3 травня 1979 року уряд, задовольняючи подане в жовтні 1978 року прохання муніципалітету, анулював видані в 1956 та 1971 році дозволи на експропріацію, які стосувалися сімдесяти земельних ділянок власників, включно з ділянками заявників. Це було зроблено тому, що на той час вважали малоймовірним, щоб муніципалітетові стали потрібними ці ділянки для практичного виконання нового містобудівного проекту.

30. Незважаючи на труднощі, спричинені наявністю дозволів зональної експропріації, власники шістдесяти шести будинків у Стокгольмі, яких торкалися такі дозволи, спромоглися продати своє нерухоме майно.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

A. МІСТОБУДІВНЕ ПРАВО

31. Закон 1947 року — основний юридичний документ містобудівної політики у Швеції. Для реалізації цієї політики закон передбачає складання генеральних планів забудови та планів розвитку міста.

32. Генеральний план (generalplan) складається муніципалітетом даного міста, якщо такий потрібен як загальна схема підготовки детальніших планів. Його прийняттям займається муніципальна рада (kommunfullmäktige), яка має право передати план для ухвалення уряду (до 1 січня 1973 року — окружній адміністративній раді) (стаття 10).

33. Плани розвитку міста готуються для тих міських районів, для яких це вважається потрібним (стаття 24). План розвитку міста детальніший, ніж генеральний план: у ньому зазначено цілі, на які можуть бути використані різні ділянки міста — будівництво житла, доріг, площ, парків тощо, — включаючи іноді й конкретніші пункти щодо їхнього використання (стаття 25). Після ухвалення муніципальною радою план має також затвердити окружна адміністративна рада. Під час цього процесу власники нерухомого майна мають різні можливості повідомити про свою позицію кілька організацій, а в крайньому випадку — висунути заперечення проти рішення, яким затверджено даний план.

34. У деяких випадках генеральні плати та плани розвитку міста для прийняття відповідного рішення подаються до уряду.

35. Разом з такими планами — або незалежно від них — органи влади Швеції мають право видавати рішення про експропріацію та заборону будівництва; при цьому між такими заходами не обов'язково має бути якийсь юридичний зв'язок.

1. Заходи з експропріації

36. Що стосується експропріації, то у цій справі головним чином застосовується Закон 1917 року, замість якого 1 січня 1973 року набрав чинності Закон 1972 року про експропріацію (Закон 1972 року). Певні додаткові питання реґулює Закон 1947 року.

37. Саме уряд має вирішувати, чи доцільно видавати санкцію на експропріацію. Таке рішення оформляється у вигляді дозволу на експропріацію, який видається у разі задоволення кількох умов, передбачених цим законом. Видача такого дозволу не призводить автоматично до проведення експропріації, а лише надає даному державному органові (або, у виняткових випадках, приватній особі чи підприємству) право здійснити, якщо необхідно, таку експропріацію. Дозвіл аж ніяк не позбавляє власника нерухомості права продати її, здати в оренду чи під заставу. Чинність дозволу обмежується чітко встановленим строком, упродовж якого орган, відповідальний за експропріацію, повинен порушити судове провадження для визначення розміру компенсації. У разі недотримання такої умови дозвіл втрачає чинність. У Законі 1917 року нічого не сказано про тривалість такого строку та продовження чинності дозволів.

Офіційний виклад підстав на пояснення законопроекту, прийнятого як Закон 1972 року, привертав увагу до невигідного становища, в яке потрапляють власники нерухомого майна через дозволи на експропріацію: невизначеність ситуації, обмежені можливості її продажу, складність прийняття рішення щодо необхідності вкладення коштів — з плином часу така ситуація набувала дедалі серйознішого характеру.

З цього приводу в пункті 1 статті 6 розділу 3 Закону 1972 року зазначено:

«У дозволі на експропріацію має бути зазначено чіткий строк для вручення повідомлення про виклик до суду у зв'язку з відповідним провадженням. Цей строк може бути подовжений, якщо для цього є особливі підстави. Клопотання про продовження дозволу має подаватися до дати спливу встановленого строку. Якщо власник нерухомості вважає, що тривале очікування на вирішення питання експропріації вже спричинило значно більшу шкоду, зазначений строк може бути скорочений на його прохання. Рішення про скорочення встановленого строку може бути ухвалене лише через рік після видання дозволу на експропріацію».

Експропріація вважається завершеною лише після того, як визначено й сплачено відповідну компенсацію. Такі питання належать до юрисдикції суду у справах про нерухоме майно. Його рішення можуть бути оскаржені в апеляційному суді, а також у Верховному суді як в останній інстанції.

38. До 1 липня 1953 року експропріація стосувалася лише нерухомого майна приватних осіб; у кожному клопотанні про експропріацію робився докладний виклад цілей, на які орган, відповідальний за експропріацію, планував спрямувати використання даної нерухомості.

У цій справі мова йде про ще один вид експропріації, відомий як зональна експропріація. Відповідне положення запроваджено в 1953 році — це поправка до статті 44 Закону 1947 року, яку в 1971 році було скасовано. Рішення про скасування набрало чинності 1 січня 1972 року. У цьому положенні сказано:

«Якщо для цілей громадського транспорту або містобудування існує необхідність у проведенні суцільної реконструкції забудови щільно заселеного району міста і якщо таку реконструкцію можна здійснити лише шляхом перебудови всього району, Король може — у випадку, коли такі заходи з реконструкції потребують затвердження плану розвитку міста стосовно цього району або внесення до такого плану змін, — надати муніципалітетові право на скуповування земельних ділянок, потрібних для проведення цієї реконструкції, а також будь-якої ділянки, яка міститься в цьому самому районі чи в безпосередній близькості до нього і вартість якої може значно зрости внаслідок реалізації такого плану…»

Від 1 січня до 31 грудня 1972 року положення, які реґулюють ті самі питання, що й стаття 44, було об'єднано в Закон 1917 року; зараз вони існують у вигляді Закону 1972 року (стаття 1 розділу 2).

Таким чином, зональну експропріацію було задумано використати як засіб реалізації великих містобудівних проектів. Відповідні дозволи можуть видаватися одразу після подання на розгляд нового плану розвитку міста, тобто навіть до того, як опрацьовано зміст конкретних заходів з виконання такого плану.

39. Згідно зі статтею 11 перехідних положень Закону 1972 року, клопотання про надання дозволу на експропріацію, подані до дати набрання чинності цим новим законом, надалі залишаються у сфері застосування старого закону.

40. Як і Закон 1917 року, Закон 1972 року не передбачає можливості відшкодування шкоди, завданої внаслідок тривалого строку чинності дозволу на експропріацію або внаслідок його невикористання. Однак закон містить один виняток (стаття 16 розділу 5): шкода, спричинена виданням дозволу на експропріацію, підлягає компенсації, якщо орган влади чи хтось із осіб, яким було надано цей дозвіл, порушив для визначення розміру компенсації судове провадження, але потім відмовився від нього.

2. Заборона будівництва

41. Закон 1947 року забороняє нове будівництво, якщо воно не відповідає планові розвитку міста (стаття 34). Згідно із цим законом, іще до ухвалення такого плану муніципальною владою та до затвердження його реґіональними органами влади, а також на період, що триватиме до такого ухвалення й затвердження, може видаватися, як тимчасовий захід, заборона на будь-які будівельні роботи (стаття 35 у поєднанні зі статтями 14 і 15 Закону 1947 року). У статті 15 закону зазначено:

«Якщо порушено питання стосовно клопотання про прийняття генерального плану щодо певної зони міста або про внесення поправки до генерального плану, який уже було ухвалено, окружна адміністративна рада має право, на прохання муніципалітету, заборонити в цій зоні будь-яке нове будівництво (nybyggnad). Заборона залишається чинною доти, доки муніципальна рада ухвалить рішення стосовно цього питання, але не більше ніж протягом одного року. У разі необхідності, на прохання муніципалітету, окружна адміністративна рада має право продовжувати чинність такої заборони, але щоразу не більш як на два роки.

Імунітети від заборони на будівництво, про які йдеться в попередніх пунктах, може надавати окружна адміністративна рада або, відповідно до встановлених урядом правил, рада з будівництва (byggnadsnämnd)».

Такий самий принцип застосовується тоді, коли органи влади планують ухвалення нового плану розвитку міста або запровадження змін до вже існуючого плану (стаття 35 Закону 1947 року). Принцип застосовується лише до спорудження нових об'єктів, але в статті 158 Закону 1947 року зазначено, що положення стосовно спорудження нових об'єктів мають поширюватися на «внесення таких змін до існуючих об'єктів, що дає змогу класифікувати їх як нове будівництво, згідно із встановленими урядом правилами». Одне з таких правил міститься в статті 75 Указу 1959 року про будівництво (byggnadsstadgan), в якій зазначено:

«Словосполучення «нове будівництво» означає:

a) спорудження абсолютно нових об'єктів;

b) горизонтальне або вертикальне розширення існуючих об'єктів;

c) будь-яка перебудова зовнішніх чи внутрішніх частин об'єктів або внесення будь-яких змін до таких частин, які, з огляду на їхній обсяг, можна ототожнити з реконструкцією;

d) повна або часткова перебудова об'єкта для використання його в цілях, суттєво відмінних від цілей, з якими він використовувався раніше;

e) здійснення такої перебудови об'єкта, завдяки якій він уже не відповідатиме ухваленому генеральному планові, планові розвитку міста чи планові будівництва (byggnadsplan) або інструкціям стосовно будівельних заходів у зонах поза межами території, охопленої планом розвитку міста або планами будівництва; і

f) здійснення будь-якої іншої перебудови об'єкта, який, за своїм станом на даний момент, не відповідає згаданим вище планам чи інструкціям, за винятком випадку, коли перебудовуються житлові об'єкти, які складаються не більше ніж із двох житлових будинків або допоміжних будівель на такому об'єкті.

Однак, для цілей цієї статті, словосполучення "нове будівництво" не означає встановлення центрального опалення, санвузлів чи інших санітарних зручностей на об'єкті, який, навіть якщо таке устаткування не було санкціонованим, планується залишати в його існуючому стані протягом значного періоду».

42. У своїй доповіді в 1967 році парламентський омбудсмен (Justitieombudsmannen) торкнувся наслідків довгострокових заборон на будівництво і запропонував деякі шляхи розв'язання проблеми:

«Наскільки свідчать факти, не можна очікувати, що власники нерухомого майна у справах Бороса (Borеs) та Естерсунда (Östersund) матимуть якусь вигоду із містобудівного проекту. А отже, цей проект не міг служити для них компенсацією за шкідливі наслідки, які були явно спричинені тривалим строком чинності заборон. Якщо у таких випадках не передбачено засобів захисту власників нерухомості від шкідливих наслідків довгострокових заборон, тоді — для того щоб реалізація містобудівного проекту потребувала менше муніципальних коштів — один або кілька власників нерухомості мусять самі страждати від шкідливих наслідків заборони будівництва, яку встановлено передусім в інтересах даного населення для вирішення питань містобудування упродовж прийнятного часу. Така система не може існувати в державі, що керується верховенством права.

Без ретельного аналізу цієї проблеми навряд чи можна сказати, які заходи слід вжити, щоб захистити власників нерухомості від шкідливих наслідків тимчасово встановленої заборони на будівництво, чинність якої зберігається протягом тривалого часу. Але одним із можливих варіантів може бути встановлення максимальної межі щодо строку чинності такої тимчасової заборони. З іншого боку, розв'язання проблеми у цей спосіб навряд чи можна вважати таким, що відповідає сучасним вимогам, оскільки через труднощі з визначенням того, яким має бути характер майбутнього розвитку міста, не завжди можна уникнути довготривалих затримок. Найкращим вирішенням було б надання такому власникові права домагатися компенсації від муніципалітету за будь-які збитки, які він може виявити, або вимагати від нього купівлі даної земельної ділянки одразу після того, як тривалість чинності заборони на будівництво перевищила встановлені межі.

Однак треба врахувати і ситуацію, коли заборона на будівництво, будучи чинною протягом досить тривалого часу, завдала значної шкоди, що не може бути відшкодована перевагами, які власник даної нерухомості, згідно з прогнозами, дістане завдяки реалізації містобудівного проекту.

З огляду на зазначене вище, вважаю, що слід розглянути питання про запровадження системи захисту приватних землевласників від шкідливих наслідків безпідставно тривалих тимчасових заборон на будівництво» (Justitieombudsmannens ämbetsberättelse 1967, с. 478–479).

B. ЗАСОБИ ПРАВОВОГО ЗАХИСТУ ПРОТИ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ

1. Оскарження рішень муніципальних рад

43. На той час, коли заявники подали своє питання на розгляд Комісії, Закон 1953 року про муніципальну владу та, стосовно столиці, Закон 1957 року про муніципалітет Стокгольма передбачали право на оскарження (kommunalbesvär) рішень муніципальної влади і реґулювали такі випадки. Ці закони надавали право будь-якому місцевому мешканцеві — за деякими винятками — оскаржувати рішення муніципальної ради в окружній адміністративній раді.

Така апеляція могла ґрунтуватися лише на таких підставах: недотримання передбачених законом правил, допущені порушення закону, дії з перевищенням повноважень, порушення власних прав апелянтів або використання повноважень з неправомірною метою. Апеляція мала бути подана до окружної адміністративної ради упродовж трьох тижнів від дати оприлюднення затвердженого протоколу даного рішення на муніципальній дошці для оголошень; на ній також вказувалося, де можна ознайомитися з протоколом.

У випадках, коли закон не передбачав іншого, рішення окружної адміністративної ради упродовж трьох тижнів від дати повідомлення його апелянтові могло бути оскаржене у Верховному адміністративному суді (regeringsrätten).

Майже ідентичні положення містяться в розділі 7 чинного нині Закону 1977 року про муніципальну владу (kommunallagen). У 1980 році до них було внесено незначні поправки, які набрали чинності 1 січня 1981 року і згідно з якими апеляція тепер має подаватися не до окружної адміністративної ради, а до апеляційного адміністративного суду (kammarrätten).

44. Згадані вище правила є чинними стосовно рішення муніципальної влади клопотати перед урядом про видання чи продовження дозволу на експропріацію.

З іншого боку, вони не застосовні до рішення клопотати перед окружною адміністративною радою про видання чи продовження заборони на будівництво: таке рішення фактично не підлягає будь-якому оскарженню в адміністративному суді.

2. Засоби правового захисту проти рішень
адміністративної влади

а) Адміністративні апеляції

45. У Швеції адміністративні функції покладено здебільшого на адміністративні органи, які приймають рішення незалежно від уряду: такі органи не підпорядковані будь-якому міністерству, тому ані уряд, ані будь-яке з цих міністерств не мають права давати їм розпорядження чи вказівки щодо того, яким чином їм слід застосовувати закон у тому чи іншому випадку.

46. Однак у багатьох випадках існує можливість оскарження рішень адміністративних органів в уряді.

Так, наприклад, рішення окружної адміністративної ради про видання чи продовження заборони на будівництво може бути оскаржене шляхом апеляції до уряду (пункт 2 статті 150 Закону 1947 року).

b) Судові апеляції

47. Взагалі, рішення адміністративної влади у Швеції не підлягають розгляду в судах загальної юрисдикції в порядку нагляду. Такі суди розглядають апеляції проти держави лише у справах, які стосуються договорів, питань позадоговірної відповідальності та, згідно з низкою законів, апеляції стосовно адміністративних рішень.

48. Отже, судовий розгляд адміністративних актів у порядку нагляду головним чином здійснюють адміністративні суди. Система таких судів, які беруть свій початок у самій адміністративній владі, складається з трьох рівнів: окружний адміністративний суд (länsrätterna); апеляційний адміністративний суд; Верховний адміністративний суд, який було створено в 1909 році на зразок деяких іноземних інституцій, таких, як Державна рада у Франції. Але цей суд відрізняється від французької Ради у деяких принципових аспектах. До складу такого суду входять незалежні судді, призначені на свої посади безстроково, і, як правило, вони мають широкі повноваження, які дають їм змогу не лише скасовувати адміністративні акти, а й вносити до них свої зміни або підмінювати їх своїми рішеннями.

Однак існує важливий виняток із цього принципу, який полягає в неможливості апеляційного оскарження будь-яких рішень уряду.

3. Апеляції проти рішень уряду

49. Вирішення певних адміністративних справ — тих, що мають найважливіше політичне або фінансове значення, — залишається прерогативою уряду, який здійснює це як перша і остання інстанція. Дозволи на експропріацію підпадають під цю категорію (див. пункт 37 вище).

Незважаючи на те, що Закон 1971 року про державну адміністрацію (förvaltningslagen) формально не застосовний до провадження, яке здійснює уряд, у такому провадженні мають бути дотримані деякі принципи: забезпечення права даної особи на доступ до всіх документів у справі; виконання органом влади обов'язку поінформувати дану особу про будь-який документ, який було долучено до матеріалів справи, та надання йому можливості висловити стосовно нього свою думку; забезпечення права даної особи на усне висловлення своєї позиції, якщо вона цього бажає.

Ще до того, як уряд ухвалить рішення стосовно клопотання про надання дозволу на експропріацію, це клопотання подається до окружної адміністративної ради, яка має підготувати матеріали справи. Зокрема, рада повинна надати власникові нерухомості можливість висловити свою позицію щодо клопотання; вона також заслуховує ті державні органи, які можуть мати інтерес у даному питанні. Зібравши необхідні дані, рада передає їх до уряду, надаючи йому таким чином змогу ухвалити рішення у справі.

50. Розглянувши справу, уряд ухвалює рішення, яке, як правило, не підлягає оскарженню. Однак в особливих випадках надається можливість оскарження на підставі існування надзвичайних обставин. Це здійснюється шляхом подання так званої заяви з проханням про відновлення провадження (resningsansökan). До 1 січня 1975 року такі заяви — які також можуть стосуватися рішення, ухваленого урядом в апеляційному порядку, — подавалися до Верховного суду. Починаючи із зазначеної дати, вони подаються до Верховного адміністративного суду (стаття 11 розділу 11 Конституції). Підстави для такого відновлення провадження — хоча це положення не є формально зобов'язальним для Верховного адміністративного суду — мають встановлюватися у світлі статті 1 розділу 58 Кодексу судової процедури (rättegĺngsbalken), в якому сказано:

«Якщо рішення суду в цивільній справі набуло статусу res judicata, рішення про відновлення провадження в інтересах будь-якої із сторін у справі може бути ухвалене:

1) якщо члена або посадову особу даного суду визнано винною в кримінальному правопорушенні або неправомірних діях, які стосуються проведення даного судового процесу, або якщо правопорушення у зв'язку з таким процесом було вчинене адвокатом чи юридичним представником і якщо існує припущення, що таке правопорушення або неправомірні дії несприятливо вплинули на результат даного розгляду;

2) якщо документ, поданий як доказ, було підроблено або якщо сторона, допитана під присягою, свідок, експерт чи перекладач дали неправдиві показання і якщо існує припущення, що такий документ або показання несприятливо вплинули на результат даного розгляду;

3) якщо стали відомими факти чи докази, які, за наявності їх у суду на попередньому етапі, могли спричинити інший результат розгляду справи; або

4) якщо застосування закону, на якому ґрунтується дане судове рішення, явно не відповідає самому цьому законові.

Рішення про відновлення судового провадження на підставі, зазначеній у пункті 3 вище, може бути ухвалене лише тоді, коли сторона, якої це стосується, стверджує, що, найімовірніше, вона не мала змоги подати ці факти або докази до суду першої інстанції чи суду вищого рівня або що вона мала якісь інші вагомі причини не робити цього».

Якщо у справі, такій як та, що розглядається, Верховний адміністративний суд погоджується з необхідністю відновити провадження, він має право або провести повторний розгляд всієї справи, або повернути її урядові.

На велику кількість таких рішень, які уряд ухвалює щороку, припадає дуже незначна кількість клопотань про відновлення провадження.

C. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ

51. У минулому держава та муніципальні органи не несли відповідальності за рішення, які вони ухвалювали, здійснюючи свої державні повноваження. Тому, у випадку завдання такими рішеннями шкоди, неможливо було одержати будь-яку компенсацію, незважаючи на те, що межі такого імунітету викликали певні сумніви. Шведське право, яке реґулювало цю сферу, ґрунтувалося на судових прецедентах, окремих законодавчих актах та неписаних принципах.

52. Таке саме право здебільшого залишається чинним і сьогодні, але 1 липня 1972 року набрав чинності Закон про цивільно-правову відповідальність (skadestеndslagen). Цей закон об'єднує і розвиває норми галузі права, яка реґулює випадки відшкодування шкоди в позадоговірних справах. Згідно із законом, держава та муніципалітети не несуть цивільно-правової відповідальності за шкоду, спричинену їхніми рішеннями. Проте у згадуване право внесено радикальну зміну: згідно з цим законом, рішення державних органів тепер можуть бути підставою для вимоги надання компенсації у разі допущеної в ньому помилки або недбальства.

Однак законодавчий орган встановив щодо цього принципу важливе обмеження, згідно з яким, крім випадків, коли такі рішення було скасовано або змінено, відповідний позов про відшкодування шкоди «не може бути вчинений» стосовно рішень, ухвалених парламентом, урядом, Верховним судом, Верховним адміністративним судом та Судом державного соціального забезпечення (стаття 7 розділу 3). За авторитетними джерелами, у разі вчинення такого позову суд з власної ініціативи повинен оголосити його неприйнятним.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

53. Заявники передали справу до Комісії 15 серпня 1975 року. Вони скаржилися на безпідставне втручання в їхнє право на мирне володіння своїм майном — право, яке ґарантує стаття 1 Протоколу № 1. Вони також стверджували, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції, оскільки суди Швеції не спромоглися вирішити питання експропріації та компенсації упродовж розумного строку, а також статтю 13, оскільки вони не мали ефективного засобу правового захисту в національному органі від порушень їхніх прав, — порушень, які були спричинені дозволами на експропріацію та забороною на будівництво. Нарешті, вони стверджували, що було допущено порушення статті 14, а також посилалися на статті 17 і 18.

54. 12 жовтня 1977 року Комісія об'єднала ці дві заяви в одне провадження, відповідно до правила 29 Правил процедури, і 5 березня 1979 року оголосила їх прийнятними.

55. У доповіді від 8 жовтня 1980 року (стаття 31 Конвенції) Комісія висловила думку, що у справі було допущено порушення статті 13 Конвенції (десять голосів проти двох, четверо утрималися). Разом з тим Комісія дійшла висновку, що у справі немає порушення статті 1 Протоколу № 1 (десять голосів проти трьох), немає порушення пункту 1 статті 6 (одинадцять голосів проти п'яти), як і статей 14, 17 та 18 Конвенції (одноголосно).

Доповідь містить три окремі думки.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1

56. Заявники скаржилися на тривалість строку чинності дозволів на експропріацію та відповідних заборон на будівництво, які заторкували їхнє право власності. На їхній погляд, це становило незаконне порушення права на мирне володіння своїм майном, що ґарантується статтею 1 Протоколу № 1, в якій зазначено:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

57. У своєму рішенні від 13 червня 1979 року у справі Маркса (Marckx) Суд охарактеризував мету цієї статті таким чином:

«Визнаючи право кожного на мирне володіння своїм майном, стаття 1 Протоколу № 1, по суті, ґарантує право власності. На це явно вказують слова "possessions" (майно) та "use of property" (користування майном) (у французькому тексті: "biens", "propriété", "usage des biens"); пряме підтвердження цього міститься і в матеріалах з підготовки Конвенції "Travaux préparatoires": маючи на увазі предмет кожного наступного проекту цієї статті при розгляді цих проектів ще до того, як статтю було ухвалено, автори Конвенції постійно говорять про "право власності" або "право на власність"» (серія А, № 31, с. 27, п. 63).

Необхідно з'ясувати, чи можуть заявники скаржитися на втручання в це право і, якщо так, чи виправдане таке втручання.

1. Наявність втручання у право заявників на власність

58. Заявники не заперечують, що дозволи на експропріацію та заборони на будівництво, про які йдеться, були самі по собі законними. З іншого боку, вони скаржилися на тривалість строків, які були встановлені для муніципалітету Стокгольма для порушення судового провадження у зв'язку з необхідністю визначення розміру компенсації за експропріацію (у справі правосуб'єкта «Маєток Спорронґа» — п'ятирічний строк, який було подовжено на три, потім — на п'ять і, нарешті, на десять років; у справі пані Льоннрот — десять років; див. пункти 11–14 і 20 вище). Вони також скаржилися на те, що дозволи на експропріацію та заборона на будівництво залишалися чинними протягом тривалого періоду (двадцять три та вісім років у випадку дозволів; двадцять п'ять та дванадцять років у випадку заборон; див. пункти 18 і 25 вище). Вони наголошували на тому, що ці заходи, поєднані в такий спосіб, зашкодили здійсненню ними права власності. За їхніми словами, вони втратили можливість продати свою нерухомість за нормальною ринковою ціною. Вони також стверджували, що піддали б себе занадто великому ризикові, якби робили капіталовкладення у своє майно, і, навіть якщо після отримання дозволу на будівництво на їхніх ділянках були б здійснені такі роботи, їх примусили б узяти на себе зобов'язання не вчиняти — у разі експропріації — позову про відшкодування збитків у зв'язку з відповідним підвищенням цінності їхнього майна. За їхніми словами, якби вони вирішили взяти позику під заставу, зробити це їм було б важко. Нарешті, вони нагадували, що будь-яке «нове будівництво» на їхній власній землі було заборонено.

Незважаючи на те, що правосуб'єкт «Маєток Спорронґа» та пані Льоннрот не заявляли про офіційне та остаточне позбавлення їх майна, вони стверджували, що згадані дозволи на експропріацію та заборона будівництва надмірно обмежили їхнє право володіти та розпоряджатися своїм майном і виключали будь-яку можливість компенсації. Отже, на їхню думку, поки ці рішення залишалися чинними, їхнє право на власність було позбавлене сенсу.

59. Уряд погоджувався з тим, що ринкові закони можуть ускладнити продаж майна чи передання його в оренду, якщо таке майно зазначено в дозволі на експропріацію, і що чим довше такий дозвіл залишається чинним, тим серйознішою є така проблема. Уряд також визнавав, що заборона на будівництво обмежувала можливості нормального здійснення майнових прав. Разом з тим він стверджував, що такі дозволи та заборони є властивою ознакою містобудівного планування і не ущемлюють права власників «мирно володіти своїм майном», яке ґарантує стаття 1 Протоколу № 1.

60. Суд не може погодитися з цим арґументом.

Хоча дозвіл на експропріацію і не зачіпав, з правового погляду, право власника користуватися своїм майном і розпоряджатися ним, на практиці такий дозвіл все-таки значно обмежував можливості власника здійснювати це право. Крім того, такий дозвіл вихолощував саму суть права власності, оскільки ще до моменту здійснення експропріації вже визнавалося, що такий захід буде законним і муніципалітет Стокгольма уповноважений здійснити його в будь-який момент, коли вважає це за доцільне. Тобто у зв'язку з цим право заявників на власність виявлялося відкличним і таким, що за певних умов могло бути скасоване.

З іншого боку, заборони на будівництво, безперечно, обмежували право заявників на користування своїм майном.

Суд також вважає, що у принципі ці дозволи і заборони слід розглядати разом, за винятком тих випадків, коли аналіз справи вимагає розмежування цих понять. Це пояснюється тим, що, навіть незважаючи на відсутність неминучого правового зв'язку між цими заходами (див. пункт 35 вище) та на різні строки їхньої чинності, вони взаємно доповнювали один одного і їхня єдина мета полягала у сприянні розвиткові міста відповідно до планів, які раз за разом готувалися з цією метою.

Отже, відбулося втручання в майнове право заявників, і, як слушно відзначила Комісія, наслідки такого втручання були, безперечно, ще вагомішими через поєднання наслідків, якими дозволи на експропріацію та заборони позначилися на будівництві протягом тривалого строку своєї чинності.

2. Підстави для втручання в майнове право заявників

61. Залишається з'ясувати, чи становило втручання, наявність якого виявив Суд, порушення статті 1 Протоколу № 1.

Ця стаття містить три окремі норми. Перша норма, яка має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам — вона міститься в другому реченні частини першої. Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети; ця норма міститься в частині другій.

Перед тим як з'ясувати, чи було дотримано першу норму, Суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм.

a) Застосовність другого речення частини першої

62. Передусім Суд нагадує, що органи влади Швеції до самої експропріації нерухомого майна заявників не приступали. Отже, заявників ніколи не «позбавляли їхнього майна» у встановленому для цього порядку: вони мали право використовувати свою нерухомість, продавати, заповідати, дарувати чи зв'язувати її заставою.

63. Зважаючи на те, що фактичної експропріації, тобто передання права власності, не відбулося, Суд вважає, що потрібно проаналізувати внутрішні, реальні обставини ситуації, яку оскаржують заявники (див., mutatis mutandis, рішення у справі Ван Дрооґенбрука (Van Droogenbroeck) від 24 червня 1982 року, серія А, № 50, с. 20, п. 38). Оскільки Конвенція покликана ґарантувати «практичні і реальні» права (див. рішення у справі Ейрі (Airey) від 9 жовтня 1979 року, серія A, № 32, с. 12, п. 24), необхідно з'ясувати, чи мала місце в такій ситуації експропріація de facto, як це стверджують заявники.

На думку Суду, всі наслідки заходів, про які йдеться (див. пункт 58 вище), випливають з обмеженої можливості власників розпорядитися своїм майном. До цих наслідків призвели обмеження, встановлені стосовно права власності, які зробили це право відкличним і позначилися на вартості даної нерухомості. Проте, втративши певною мірою свій зміст, саме право не зникло. Наслідки згадуваних заходів не є такими, щоб можна було прирівняти їх до наслідків позбавлення майна. Суд зауважує з цього приводу, що заявники мали змогу й далі користуватися своїм майном і що, хоча продати у Стокгольмі нерухомість, якої стосувалися дозволи на експропріацію та заборони на будівництво, було складніше, можливість продажу, незважаючи на це, існувала; згідно з наведеною Урядом інформацією, відбулося кілька десятків таких операцій з продажу (див. пункт 30 вище).

Отже, підстав для застосування в цій справі другого речення частини першої немає.

b) Застосовність частини другої

64. Заборона на будівництво явно становила контроль «за користуванням [заявниками] своїм майном», що передбачено частиною другою.

65. З іншого боку, дозволи на експропріацію не мали на меті обмежувати чи контролювати таке використання. Вони не підпадають під сферу застосування частини другої, оскільки є початковим заходом у процедурі, яка завершується позбавленням майна. Їх необхідно розглянути у світлі першого речення частини першої.

c) Чи було дотримано умов першого речення частини першої
у зв'язку з виданням дозволів на експропріацію

66. Скарги заявників стосувалися передусім тривалості строків, встановлених для муніципалітету Стокгольма, які, на думку заявників, суперечили як шведському праву, так і Конвенції.

67. У Законі 1917 року не міститься положень, які передбачали б чи то тривалість встановленого строку для порушення органом, відповідальним за проведення експропріації, судового провадження з метою визначення розміру компенсації за експропріацію, чи то продовження чинності дозволів.

За свідченнями правосуб'єкта «Маєток Спорронґа» та пані І. М. Льоннрот, строк виклику до суду у справах про нерухоме майно призначався, згідно з практикою, встановленою з моменту набрання законом чинності, як правило, в межах одного року. Заявники стверджували, що оскільки в цій справі тривалість таких строків становила п'ять і десять років, відповідно, то для видання первинних дозволів правової підстави не існувало; те саме, на їхню думку, стосувалося триразового продовження чинності дозволу, який стосувався власності «Маєтку Спорронґа».

У відповідь держава-відповідач зазначила, що це питання та подовження строків чинності дозволів не суперечили праву Швеції: на її думку, оскільки уряд мав право встановлювати строк чинності первинного дозволу, він також був правоможним подовжити його, якщо не передбачалося інше.

68. Суд вважає, що він не зобов'язаний розв'язувати розбіжність думок стосовно тлумачення шведського права. Навіть якщо дозволи не суперечили цьому праву, їхня відповідність не могла б бути доказом того, що вони сумісні з правом, яке ґарантується статтею 1 Протоколу № 1.

69. Той факт, що згадувані дозволи не підпадають під сферу застосування ані другого речення частини першої, ані частини другої, не означає, що втручання в зазначене право становило порушення норми, яка міститься в першому реченні частини першої.

Для з'ясування наявності порушення цього положення Суд повинен встановити, чи було забезпечено справедливу рівновагу між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лінґвістік Белж» (Belgian Linguistic) від 23 липня 1968 року, серія А, № 6, с. 32, п. 5). Забезпечення такої рівноваги є невід'ємним принципом всієї Конвенції, і це також знайшло своє відображення у структурі статті 1 Протоколу № 1.

Уповноважена особа Уряду погодилася з необхідністю існування такої рівноваги. На ранковому слуханні 23 лютого 1982 року вона зазначила, що, згідно із Законом про експропріацію, дозвіл на експропріацію заборонено видавати, якщо суспільної мети можна досягти в інший спосіб; при проведенні такого аналізу, всебічно зважуються як інтереси конкретної людини, так і інтереси суспільства.

Суд віддає належне ролі, яку має відігравати в цьому законодавчий орган. Крім того, він вважає природним, що в такій складній і клопітній сфері, якою є сфера розвитку великих міст, Високим Договірним Сторонам слід надавати широку свободу розсуду, щоб уможливити реалізацію містобудівної політики. Незважаючи на це, Суд не може не здійснити свого наглядового повноваження. Він повинен встановити, чи було забезпечено необхідну рівновагу у спосіб, який узгоджується з правом заявників на «мирне володіння [своїм] майном», як цього вимагає перше речення статті 1 Протоколу № 1.

70. Характерною рисою закону, який діяв у відповідний час, була його негнучкість. За винятком загального скасування дозволів, яке може відбутися лише за погодженням з муніципалітетом, згадане законодавство не передбачало будь-яких засобів, за допомогою яких можна було згодом змінити ситуацію власників нерухомості, яких стосувалися ці дозволи. Суд зазначає з цього приводу, що дозволи, які надавалися муніципалітетові м. Стокгольма, мали такі строки чинності: у справі правосуб'єкта «Маєток Спорронґа» — п'ять років, але згодом цей строк було подовжено на три, потім на п'ять і, нарешті, на десять років; у справі пані Льоннрот — десять років. Матеріали справи свідчать, що ці дозволи залишалися чинними протягом двадцяти трьох років та восьми років, відповідно. Упродовж цього періоду заявники залишалися в цілковитій невизначеності стосовно долі їхньої нерухомості і не мали права розраховувати на те, що Уряд Швеції візьме до уваги ті чи інші труднощі, з якими вони можуть зіткнутися. У доповіді Комісії наведено приклад таких труднощів. Пані Льоннрот звернулася до уряду з проханням скасувати дозвіл на експропріацію. Муніципальна рада відповіла, що існуючі плани не допускають будь-якого відхилення; уряд, зі свого боку, відхилив це прохання, пояснюючи, що він не може зробити цього без прямої згоди з боку ради (див. пункт 21 вище).

Суд не може не враховувати інтерес муніципалітету м. Стокгольма в тому, щоб мати можливість вибору земельних ділянок для реалізації своїх планів. Разом з тим Суд не вважає правильним виключення в законодавстві Швеції будь-якої можливості того, щоб через розумні проміжки часу упродовж тривалого строку чинності кожного з цих дозволів здійснювалася переоцінка інтересів муніципалітету та інтересів власників. У цій справі відсутність такої можливості було ще більшою хибою через те, що містобудівні проекти, на підставі яких видавалися дозволи на експропріацію, і водночас передбачуване використання земельних ділянок заявників змінювалися кілька разів.

71. Як свідчить офіційний виклад підстав на пояснення законопроекту, прийнятого як Закон 1972 року, Уряд Швеції погодився з тим, що «в певних аспектах існуюча система ставить власника нерухомості в невигідне становище».

«Зрозуміло, що сам факт видання дозволу на експропріацію часто залишає його у стані невизначеності. На практиці виявляється, що його можливості реалізувати своє майно через продаж, розпорядитися про передання права на його використання іншій стороні або про спорудження на ньому додаткових приміщень значно обмежені. Для нього також може виявитися складним прийняття рішення стосовно необхідності вкладання коштів на ремонт чи модернізацію. Це невигідне становище, породжене чинним дозволом на експропріацію, напевно, ще більш ускладнюється, якщо судове провадження не порушено протягом тривалого часу» (Kungl. Maj:ts proposition nr. 109, 1972, p. 227).

У Законі 1972 року ці проблеми враховані частково. Визнається той факт, що він не передбачає компенсації власникам майна, які могли зазнати шкоди у зв'язку з тривалою чинністю дозволу на експропріацію; з іншого боку, закон дозволяє їм домогтися скорочення встановленого строку для виклику до суду у справах про нерухоме майно, якщо вони доведуть той факт, що стан невирішення питання експропріації уже спричинив значно більшу шкоду (див. пункт 37 вище). Оскільки цей закон не був застосовним у цій справі (див. пункт 39 вище), він не міг допомогти заявникам у подоланні труднощів, з якими вони могли зіткнутися.

72. Суд також визнає, що існування протягом усього цього періоду заборон на будівництво ще більше посилювало відчутність наслідків тривалої чинності дозволів. Перешкоди здійсненню заявниками в повному обсязі свого права власності існували протягом двадцяти п'яти років у справі правосуб'єкта «Маєток Спорронґа» та протягом дванадцяти років у справі пані І. М. Льоннрот. У зв'язку з цим Суд зважає на те, що в 1967 році парламентський омбудсмен визнав, що система, яка допускає спричинення власникам майна шкоди внаслідок тривалої дії заборон, не може існувати в державі, що керується верховенством права (див. пункт 42 вище).

73. Поєднані у такий спосіб, ці дві низки заходів створили ситуацію, яка порушила справедливу рівновагу, що має забезпечуватися між інтересами захисту права власності та загальними інтересами: на правосуб'єкт «Маєток Спорронґа» та пані Льоннрот було покладено індивідуальний і надмірний тягар, який був би правомірним лише тоді, якби вони мали змогу домогтися скорочення встановлених строків або отримати компенсацію. Але на той час право Швеції виключало такі можливості і досі виключає другу з них.

Суд вважає, що на цьому етапі вже немає необхідності з'ясовувати, чи було фактично завдано шкоди заявникам (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Маркса, серія А, № 31, с. 13, п. 27): сама їхня правова ситуація не давала змоги забезпечити належну рівновагу інтересів.

74. Отже, дозволи, які ставили заявників у складну ситуацію, що загострювалася ще більше у зв'язку із заборонами на будівництво, становили порушення статті 1 Протоколу № 1 стосовно обох заявників.

d) Чи було дотримано статтю 1 Протоколу № 1
у зв'язку із заборонами на будівництво

75. З огляду на наведене вище, Суд не вважає за необхідне з'ясовувати, чи заборони на будівництво, взяті окремо, також становили порушення статті 1 Протоколу № 1.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 17 І 18 КОНВЕНЦІЇ, ВЗЯТИХ РАЗОМ ЗІ СТАТТЕЮ 1 ПРОТОКОЛУ № 1

76. Заявники також посилалися на статті 17 і 18 Конвенції. Вони стверджували, що стосовно здійснення ними права на мирне володіння своїм майном були встановлені «обмеження з більш серйозними можливими наслідками, ніж це передбачено» статтею 1 Протоколу № 1, і що «мета» цих обмежень у цій статті не згадується.

Комісія дійшла одностайного висновку, що порушення допущено не було.

З огляду на свій висновок про наявність порушення статті 1 Протоколу № 1, Суд не вважає за необхідне розглядати цю справу у світлі статей 17 і 18 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ,
ВЗЯТОЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 1 ПРОТОКОЛУ № 1

77. Посилаючись на статтю 14 Конвенції, взяту разом зі статтею 1 Протоколу № 1, заявники стверджували, що вони зазнали дискримінації, якщо порівняти їхню ситуацію із ситуацією двох категорій власників, а саме: тих, чию власність не експропріювали, і тих, власність яких експропріювали у спосіб, що не суперечив шведському законодавству та Конвенції.

Суд не погоджується з цим арґументом, який не підкріплено жодним доказом у наявних у Суду матеріалах справи.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

78. За словами заявників, їхні скарги стосовно дозволів на експропріацію їхньої нерухомості не були і не могли бути предметом розгляду в судах Швеції; при цьому вони посилалися на пункт 1 статті 6 Конвенції, в якому сказано:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язкiв або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий i вiдкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннiм судом, встановленим законом…»

A. Застосовність пункту 1 статті 6

79. Право заявників на власність, безперечно, є «цивільним правом», і це фактично не заперечувалося. Залишається встановити, чи було це право предметом «оспорювання» (спором) між заявниками та органами влади Швеції.

80. Хоча Комісія й визнала, що провадження у зв'язку з експропріацією стосувалися цивільного права, проте вона вирішила, що дозволи на експропріацію, видані відповідно до Закону 1917 року, не передбачали вирішення питання щодо цивільних прав та обов'язкiв даних власників. Комісія дійшла висновку, що адміністративні провадження, внаслідок яких було видано і згодом продовжено дозволи стосовно земельних ділянок заявників, не підпадали під сферу застосування пункту 1 статті 6.

Суд не погодився з цим висновком. У рішенні у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Меєра (Le Compte, Van Leuven and De Meyere) від 23 червня 1981 року Суд відзначив, що пункт 1 статті 6 «не застосовується лише до проваджень, які відбуваються в даний момент: на цей пункт може також посилатися кожен, хто вважає, що втручання у здійснення ним одного із (цивільних) прав є незаконним, і скаржиться, що він не мав можливості подати свою скаргу до суду, який би відповідав вимогам пункту 1 статті 6» (серія А, № 43, с. 20, п. 44, з посиланням на рішення у справі Ґолдера (Golder) від 21 лютого 1975 року, серія А, № 18). Той факт, що оспорювання (спір) стосувалося адміністративного заходу, вжитого компетентним органом при здійсненні ним державних повноважень, не мав суттєвого значення (див., mutatis mutandis, рішення у справі Рінґайзена (Ringeisen) від 16 липня 1971 року, серія А, № 13, с. 39, п. 94, та у справі Кеніґа (König) від 28 червня 1978 року, серія А, № 27, с. 32, п. 94).

У цій справі заявники наголошували, що вони не мали можливості звернутися до суду, який мав би повноваження розглянути ситуацію, що склалася у зв'язку з виданням чи продовженням дозволів на експропріацію.

81. Що стосується фактичної законності такого видання чи продовження дії згаданих актів, правосуб'єкт «Маєток Спорронґа» та пані Льоннрот посилалися на існуючу практику, згідно з якою строк для вручення повістки про явку до суду у справах про нерухоме майно, як правило, становив один рік (див. пункт 67 вище); вони стверджували, що встановлені в їхніх справах тривалі строки суперечили законодавству Швеції. Уряд, зі свого боку, заперечував проти такого тлумачення. Суд нагадує, що він не вважає себе зобов'язаним розв'язувати цю розбіжність у поглядах (див. пункт 68 вище). Але наявність такої розбіжності та її серйозний характер свідчать про те, що все-таки справа порушує питання, яке має розглядатися у світлі пункту 1 статті 6. З огляду на те, що заявники вважали незаконним прийняття рішень (чи подовження строку їхньої чинності), які обмежили їхнє право власності і були чинними протягом строків, оскаржених у їхніх справах, вони мали право на те, щоб це внутрішньо-правове питання було вирішене відповідним органом.

82. Заявники також скаржилися на те, що не мали змоги вчинити судові позови, щоб домогтися відшкодування за збитки, спричинені як дозволами на експропріацію, так і заборонами на будівництво. Суд, зважаючи на зроблений ним висновок про наявність оспорювання (спору), не вважає за необхідне розглядати цей арґумент.

83. Отже, дозволи на експропріацію земельних ділянок заявників стосувалися «цивільного» права і строк їхньої чинності викликав оспорювання (спір) у розумінні пункту 1 статті 6.

B. Чи було дотримано пункт 1 статті 6

84. Суд має встановити, чи законодавство Швеції надавало заявникам «право на суд», одним із аспектів якого є право доступу до суду, тобто право вчинити позов у суді цивільної юрисдикції (див. згадане вище рішення у справі Ґолдера, серія А, № 18, с. 18, п. 36). Отже, необхідно з'ясувати, чи мали змогу правосуб'єкт «Маєток Спорронґа» та пані І. М. Льоннрот вчинити судові позови, заперечуючи законність рішень муніципальної ради та уряду стосовно видання чи подовження довгострокових дозволів на експропріацію.

1. Аналіз законності рішень муніципальної ради

85. Уряд стверджував, що заявники мали можливість заперечити законність рішень муніципалітету Стокгольма про клопотання перед урядом щодо видання чи продовження ним зазначених дозволів.

Фактично, оскільки заявники дізналися про ці рішення — незважаючи на відсутність, як вони стверджують, будь-якого індивідуального попередження їх про це, — вони могли б звернутися із цим питанням до окружної адміністративної ради і потім, за необхідності, до Верховного адміністративного суду (див. пункт 43 вище). Однак клопотання муніципалітету були тільки підготовчими заходами, які самі по собі на цьому етапі не становили втручання в цивільне право. Крім того, їхня законність не обов'язково залежить від тих самих критеріїв, що й законність остаточних рішень, ухвалених урядом з цього питання.

2. Аналіз законності рішень уряду

86. Рішення уряду стосовно видання та продовження дозволів на експропріацію не підлягають оскарженню в адміністративних судах. Хоча треба визнати, що власники майна мають право заперечити законність таких рішень, звернувшись до Верховного адміністративного суду з проханням про відновлення судового провадження. Але на практиці вони повинні посилатися на підстави, ідентичні або подібні тим, які передбачені статтею 1 розділу 58 Кодексу судової процедури (див. пункт 50 вище). Крім того, як визнає сам Уряд, це — засіб правового захисту за надзвичайних обставин і використовується він рідко. Розглядаючи питання прийнятності такої заяви, Верховний адміністративний суд не розглядає справу по суті; тому на цьому етапі він не проводить повного аналізу заходів, які стосуються цивільного права (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Меєра, серія А, № 43, с. 23, 24 та 26, п. 51, 54 та 60). Такий аналіз можна провести лише тоді, коли Верховний адміністративний суд оголосив заяву прийнятною. Тоді аналіз здійснюється самим цим судом (або тим судом чи органом, який до нього займався цим питанням), до якого Верховний адміністративний суд повернув справу. Іншими словами, зазначений засіб правового захисту не задовольняє вимог пункту 1 статті 6.

87. Таким чином, розгляд справи (французькою мовою: cause) правосуб'єкта «Маєток Спорронґа» та пані І. М. Льоннрот органом, правоможним вирішувати всі аспекти такого питання, був неможливим. Отже, стосовно обох заявників було допущено порушення пункту 1 статті 6.

V. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

88. Заявники стверджували, що їх позбавили будь-якого ефективного засобу правового захисту в національному «органі» від порушень, які вони оскаржують; вони посилалися на статтю 13, в якій зазначено:

«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи».

У своїй доповіді Комісія висловила думку, що допущено порушення цієї статті. Уряд заперечував проти такого висновку, зокрема у своєму меморандумі від 31 липня 1981 року, який стосувався виключно цього питання.

Беручи до уваги своє рішення щодо пункту 1 статті 6, Суд вважає, що немає необхідності розглядати цю справу у світлі статті 13; це він пояснює тим, що вимоги цієї статті менш суворі, ніж вимоги пункту 1 статті 6, і поглинаються вимогами цього пункту (див. згадане вище рішення у справі Ейрі, серія А, № 32, с. 18, п. 35, у справі, mutatis mutandis, Де Вільде, Оомса і Версипа (De Wilde, Ooms and Versyp) від 18 червня 1971 року, серія А, № 12, с. 46, п. 95, та згадане вище рішення у справі Ґолдера, серія А, № 18, с. 15–16, п. 33).

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

89. На слуханнях 23 лютого 1982 року адвокат заявників повідомив, що в разі встановлення Судом порушення його клієнти домагатимуться, згідно зі статтею 50, справедливої сатисфакції за матеріальні збитки і за судові та пов'язані з ними витрати. Він зазначив, що їхні вимоги щодо компенсації великою мірою залежатимуть від рішення Суду, і тому запропонував відкласти вирішення цього питання.

Уряд обмежився зауваженням, що він залишає за собою право викласти свою позицію стосовно статті 50.

Отже, незважаючи на те, що це питання порушувалося згідно з правилом 47 bis Реґламенту Суду, до вирішення воно ще не готове. З огляду на це, Суд мусить відкласти його і призначити подальшу процедуру, враховуючи належним чином можливість досягнення відповідного вреґулювання між державою-відповідачем та заявниками.

На цих підставах Суд

1. Постановляє десятьма голосами проти дев'яти, що було допущено порушення статті 1 Протоколу № 1 стосовно обох заявників.

2. Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати справу у світлі статей 17 і 18 Конвенції, взятих разом зі статтею 1 Протоколу № 1.

3. Постановляє одноголосно, що порушення статті 14 Конвенції, взятої разом зі статтею 1 Протоколу № 1, допущено не було.

4. Постановляє дванадцятьма голосами проти семи, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції стосовно обох заявників.

5. Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати справу у світлі статті 13 Конвенції.

6. Постановляє одноголосно, що питання застосування статті 50 ще не готове до вирішення.

Тому Суд

a) відкладає розгляд всього цього питання;

b) звертається до Комісії з проханням подати до Суду, у двомісячний строк з моменту винесення цього рішення, письмові зауваження стосовно зазначеного питання і, зокрема, повідомити Суд у разі досягнення Урядом та заявниками дружнього вреґулювання;

c) відкладає проведення подальшої процедури і делеґує Голові Суду повноваження призначити таку процедуру в разі необхідності.

Вчинено англійською та французькою мовами (при цьому автентичним є текст французькою мовою) і повідомлено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 23 вересня 1982 року.

Підпис: Жерар Віарда,
Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 50 Реґламенту Суду, до цього рішення додано окремі думки таких суддів:

— спільна окрема думка (що не збігається з позицією більшості) суддів Зекії, Кремони, Тора Вільялмссона, Лаґерґрена, сера Вінсента Еванса, Макдоналда, Бернхардта і Ґерсінґа стосовно статті 1 Протоколу № 1;

— окрема думка (що збігається з позицією більшості) судді Кремони стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції;

— окрема думка (що не збігається з позицією більшості) судді Тора Вільялмссона стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції;

— окрема думка (що не збігається з позицією більшості) судді Лаґерґрена стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції;

— спільна окрема думка (що не збігається з позицією більшості) суддів Пінейро Фаріньї, сера Вінсента Еванса, Макдоналда, Бернхардта і Ґерсінґа стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції;

— окрема думка (що частково не збігається з позицією більшості) судді Волша.

Парафовано: G.W.

Парафовано: M.-A. E.

 

СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА
(ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ)
СУДДІВ ЗЕКІЇ, КРЕМОНИ, ТОРА ВІЛЬЯЛМССОНА, ЛАҐЕРҐРЕНА, СЕРА ВІНСЕНТА ЕВАНСА, МАКДОНАЛДА, БЕРНХАРДТА І ҐЕРСІНҐА СТОСОВНО СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1

1. Ми шкодуємо, що не можемо погодитися з висновком, якого дійшла більшість суддів Суду, а саме — що було допущено порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції, та зі способом тлумачення і застосування ними цієї статті в рішенні.

2. Більшість доходить висновку про наявність порушення статті 1 Протоколу № 1, мотивуючи його у спосіб, який, на нашу думку, не відповідає основній меті цього положення та його справжньому змісту.

Спочатку більшість встановлює, що мало місце втручання у здійснення заявниками права власності, яке передбачене першим реченням статті 1 Протоколу № 1. Ми погоджуємося, що наслідком дозволів на експропріацію у поєднанні із заборонами на будівництво було втручання у право власників на «мирне володіння своїм майном» («droit au respect de ses biens»).

Після цього робиться висновок про неможливість застосування в цій справі другого речення частини першої. Із цим ми також погоджуємося.

Однак більшість виключає можливість застосування частини другої статті 1 Протоколу № 1 (див. пункт 65 рішення). На нашу думку, арґумент заявників з цього приводу навряд чи переконливий. Він полягає лише в тому, що дозволи на експропріацію не були призначені для обмеження використання заявниками своєї власності чи для контролю за таким використанням, а були першим кроком у процедурі, яка вела до позбавлення заявників майна. При цьому іґнорується факт, який, як бачимо, визнається в інших частинах рішення, а саме — що дозволи на експропріацію мають розглядатися в поєднанні із заборонами на будівництво. Як слушно зазначено в пункті 60 рішення, «це пояснюється тим, що, навіть незважаючи на відсутність неминучого правового зв'язку між цими заходами… та на різні строки їхньої чинності, вони взаємно доповнювали один одного і їхня єдина мета полягала у сприянні розвиткові міста відповідно до планів, які раз за разом готувалися з цією метою».

Виключивши застосовність другого речення частини першої, так само як і частини другої, більшість Суду без вагань переходить — застосовуючи лише перше речення статті 1 Протоколу № 1 — до з'ясування того, «чи було забезпечено справедливу рівновагу між вимогами загальних інтересів суспільства та вимогами захисту основних прав людини» (пункт 69 рішення). Ми не висловлюємо свого погляду на це тлумачення першого речення статті 1 Протоколу № 1, оскільки наші висновки ґрунтуються на застосовності частини другої.

3. Ми маємо інше розуміння того, яким чином у цій справі треба тлумачити і застосовувати статтю 1 Протоколу № 1.

Перше речення цієї статті містить ґарантію права приватної власності. Це положення у загальних словах захищає людину та приватних юридичних осіб від втручання у мирне володіння своїм майном. Однак сучасні держави зобов'язані, керуючись інтересами суспільства, реґулювати порядок використання приватного майна в багатьох аспектах. Право власності та використання власності завжди пов'язані з існуючими соціальними потребами та обов'язками. Тому в положеннях статті 1 Протоколу № 1 визнається існування таких потреб та обов'язків, а також відповідних прав держав. Сама суть містобудування полягає в контролі за використанням майна в загальних інтересах, включаючи приватне майно.

Певна річ, для того, щоб говорити про застосовність частини другої, обмеження щодо використання приватного майна мають залишати власникові бодай певну міру свободи, інакше такі обмеження становитимуть позбавлення особи даного права; адже в такому разі вона позбавляється права «користуватися» майном. Але не можна вважати вирішальним фактором проти застосовності частини другої те, що остаточним підсумком вжитих заходів може бути експропріація нерухомості. У випадку, коли власник ще має змогу користуватися — хоча і в певних межах — майном, це положення залишається застосовним, навіть якщо кінцевою метою таких заходів є позбавлення його права власності. У цій справі це підтверджує той факт, що позбавлення такого права насправді не відбулося. Держава так і не вжила заходу, щоб припинити використання власником свого майна. Його користування майном тимчасово обмежувалося з огляду на можливу експропріацію в майбутньому.

Тому, на нашу думку, частина друга є застосовною щодо заходів, оскаржуваних у цій справі.

Наступне питання полягає в тому, чи були згадані заходи виправданими з огляду на умови частини другої. Формулювання цієї частини досить категоричні. У ній сказано, що попередні положення статті 1 Протоколу № 1 «жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів». У пункті 64 свого рішення від 13 червня 1979 року у справі Маркса (серія А, № 31, с. 28) Суд зазначив, що «таким чином цей пункт надає Високим Договірним Сторонам право на власний розсуд вирішувати, чи є "необхідність" такого закону»... «Загальні інтереси», що стали підґрунтям для прийняття наведених у цій справі законів Швеції, є очевидними. Те, що Високі Договірні Сторони ухвалюють закони, які сприяють містобудуванню, особливо у таких великих містах, як Стокгольм, явище нормальне, і це також стосується положень, які дають змогу органам влади контролювати використання та забудову ділянок власників, маючи на меті експропріацію, реконструкцію чи іншу мету згідно із загальними інтересами.

Але, звичайно, предметом спору в цій справі саме і є заходи, вжиті органами влади Швеції на виконання таких законів. Зі слів «жодним чином не обмежують право держави» явно випливає те, що держави повинні мати широку свободу розсуду. Попри це, Суду необхідно переконатися не лише в законності даних заходів у світлі права Швеції, а й у тому, що вони не суперечили законній меті контролю за використанням майна в загальних інтересах.

Ми погоджуємося з думкою Комісії про відсутність достатніх підстав для сумніву, що заходи, вжиті в цій справі, були законними (див. пункти 106–109 доповіді Комісії).

Заявники стверджують, що не було таких загальних інтересів, які могли б виправдати тривалість строків чинності цих заходів. На нашу думку, ця тривалість не перевищила строки, які органи влади держав обґрунтовано вважають відповідними загальним інтересам.

Сучасне містобудування — особливо у великих міських районах — вимагає проведення досить складного аналізу та оцінок, а реалізація таких проектів часто потребує значного часу. Також навряд чи можна заперечувати, що плани та підготовка подальшого міського розвитку можуть змінюватися відповідно до змін у поглядах та побажаннях суспільства. У цій справі про це свідчать зміни в планах розвитку міста Стокгольма. Протягом цих років ідея широких дорожніх смуг викликала зміни в проектуванні пішохідних зон, зростання значення громадського транспорту та необхідність збереження і реконструкції існуючих будівель. Схожі зміни відбулися в інших державах та містах.

Фактично, дозволи на експропріацію та заборони на будівництво залишалися чинними протягом кількох років, а у випадку маєтку Спорронґа — понад двадцять років, тобто тривалий час. З іншого боку, Уряд Швеції навів у зв'язку з цим підстави, які можна зрозуміти. Доречно також взяти до уваги правове та фактичне становище цих власників протягом періоду чинності згаданих обмежень. За ними зберігалося право власності та право на користування нерухомим майном в його існуючому стані. Вони мали право реалізувати своє майно, адже інші власники в цій ситуації так і зробили. Вони мали змогу звернутися по дозвіл на реконструкцію та впорядкування свого майна, принаймні в межах, передбачених будь-якими планами містобудування: фактично, як правосуб'єкт «Маєток Спорронґа», так пані І. М. Льоннрот зверталися в 1970 році по дозвіл на перебудову і одержали його. Крім того, слід пам'ятати, що інтереси власників майна в сучасному суспільстві можуть ущемлятися не лише через рішення владних структур, як у цій справі, а й унаслідок багатьох інших чинників. Справді, власники можуть відчувати несприятливість становища, яке заявники оскаржують у цій справі, одразу після того, як органи влади оприлюднили свої наміри стосовно майбутнього використання землі та нерухомого майна в межах своєї території.

Беручи до уваги всі ці аспекти, ми не можемо дійти висновку, що заходи, вжиті органами влади Швеції, зокрема стосовно їхньої тривалості, виходили за межі законної мети, обумовленої другим пунктом статті 1 Протоколу № 1, навіть якщо важко заперечувати несприятливі наслідки таких заходів для власників.

4. На цих підставах ми вважаємо, що статтю 1 Протоколу № 1 у цій справі порушено не було.

 

ОКРЕМА ДУМКА
(ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ) СУДДІ КРЕМОНИ СТОСОВНО ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

У спільній думці з іншими моїми колеґами-суддями я вже висловив свою незгоду з висновком більшості про те, що у цій справі є порушення статті 1 Протоколу № 1. Тепер щодо наявності порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, у чому я погоджуюся з більшістю. Наведу свої арґументи, намагаючись зробити це якомога стисліше.

Суд уже мав нагоду встановити, що пункт 1 статті 6 ґарантує доступ до суду (або органу, що розглядає скарги) у справах, у яких вирішуються питання щодо цивільних прав та обов'язків особи (рішення у справі Ґолдера від 21 лютого 1975 року, серія А, № 18, с. 18, п. 36). Суд також постановив, що на це положення «має право посилатися кожен, хто вважає, що втручання у здійснення ним одного із своїх (цивільних) прав є незаконним, і скаржиться, що він не мав можливості подати скаргу до суду, який відповідав би вимогам пункту 1 статті 6» (рішення у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Меєра від 23 червня 1981 року, серія А, № 43, с. 20, п. 44).

Вважаю, що саме це має стосунок до цієї справи. Зважаючи на те, що а) заявники заперечували законність вжиття або подовження строку чинності певних заходів (дозволів на експропріацію) з боку органів влади Швеції, які ущемляли їхні майнові права, b) те, що, згідно із законодавством Швеції, дозволи на експропріацію вже означають законність експропріації, яка може в кінцевому підсумку здійснюватися на їх підставі і яку потім неможливо буде оскаржити в судовому порядку (важливий аспект, на який послався п. Фровейн у своїй окремій думці, долученій до доповіді Комісії, с. 76*), а також с) те, що права, ущемлені таким чином, були майновими правами — а це, звичайно, цивільні права, — я доходжу висновку, що заявники домагалися визначення їхніх цивільних прав або, іншими словами, що, по суті, мав місце «спір» стосовно цивільних прав заявників. Тому, з огляду на пункт 1 статті 6, їм треба було надати можливість звернутися зі своєю скаргою до суду, який задовольняв би всі вимоги цього положення. Проте виявилося, що вони фактично не мали змоги зробити це.

Оскільки скарга, про яку йшлося вище, не є явно необґрунтованою чи сутяжницькою, будь-які намагання передбачити її можливий чи ймовірний наслідок (за наявності можливості подання її до такого суду) можуть виявитися марними, оскільки це жодним чином не змінює ситуації, про яку сказано вище. Так само будь-який наш висновок стосовно законності чи незаконності таких заходів не має реального відношення до цього питання (тобто питання, яке розглядається у світлі пункту 1 статті 6). Фактично заявники, права яких були безпосередньо ущемлені цими заходами і які заперечували їхню законність, мали право (і тому також повинні були мати можливість, але не мали її) на розгляд, згідно з пунктом 1 статті 6, цього питання судом, який міг би встановити законність чи незаконність цих заходів.

 

ОКРЕМА ДУМКА
(ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ)
СУДДІ ТОРА ВІЛЬЯЛМССОНА СТОСОВНО ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

Я вважаю, що в цій справі порушення статті 1 Протоколу № 1 немає. Так само я не бачу порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Що стосується першого висновку, я посилаюся на спільну думку, висловлену мною та кількома моїми колеґами. На жаль, не можу погодитися з висновком інших моїх колеґ щодо пункту 1 статті 6. Мої арґументи в стислому вигляді такі.

У пункті 79 рішення більшість Суду зазначає, що права заявників, про які йдеться в цій справі, безперечно, є «цивільними правами». З цим я погоджуюся. З іншого боку, я не вважаю, що мало місце «визначення цивільних прав».

Зрозуміло, що, згідно із законодавством Швеції, заявники не мали змоги на практиці оскаржити в судах дозволи на експропріацію їхньої нерухомості. З цього приводу я посилаюся на пункти 48–50 рішення. Якби це становило порушення пункту 1 статті 6, то це означало б, що держава-відповідач зобов'язана дозволити розгляд справи заявників у суді на підставі їхнього подання, яке не мало правового підґрунтя з огляду на норми конституційного Уряду Швеції. Це також означало б, що пункт 1 статті 6, який стосується права на судовий розгляд, опосередковано реґулює основні конституційні норми. Я вважаю таке тлумачення неможливим. Отже, будь-якого спору чи розбіжності, які міг би вирішити шведський суд, не було. Пункт 1 статті 6 не покладає на державу-відповідача будь-якого обов'язку змінити таку ситуацію.

На цій підставі вважаю, що пункт 1 статті 6 не застосовний.

 

ОКРЕМА ДУМКА
(ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ) СУДДІ ЛАҐЕРҐРЕНА СТОСОВНО ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

Щодо застосування пункту 1 статті 6 Конвенції у цій справі, на мою думку, тут не було ані вирішення цивільних прав, ані будь-якого реального спору, який мав би вирішувати національний орган.

Більшість Комісії постановила (пункт 147 доповіді), що дозволи на експропріацію не мали будь-яких правових наслідків для прав заявників як власників свого майна. За заявниками зберігалося юридичне право на нерухомість, із чого, зокрема, випливало, що вони мали право продати її, проживати на своїх ділянках чи здати в оренду зведені на них будинки. З іншого боку, як утримувачі цивільного права на власність, заявники опинилися перед майже постійною загрозою експропріації. На думку Комісії, наслідки згаданих дозволів на експропріацію для заявників мали тільки опосередкований і фактичний характер і не мали правового впливу на їхні цивільні права та обов'язки.

Не погодившись із цим висновком, п. Фровейн (Frowein) у своїй окремій думці, до якої приєдналися п. Трешель (Trechsel), п. Мелчіор (Melchior) та п. Шампайо (Sampaio), у підсумку зазначив, що пункт 1 статті 6 було порушено, оскільки заявники не мали можливості здійснити своє право на розгляд судом законності видання дозволів на експропріацію чи продовження їхньої чинності. Пан Фровейн зазначив, що видання дозволу було тільки першим кроком, але дозвіл уже зумовлював законність експропріації за правом Швеції, і можливості оскаржити це згодом у суді не було. Це означало, що законність експропріації визначалася фактом видачі такого дозволу.

Якби надання дозволів становило предмет оскарження, я скоріше погодився б із щойно наведеною позицією меншості, яка вважає, що видача дозволів мала вирішальне значення для майнових прав заявників і що законодавство Швеції не передбачало засобів правового захисту, як цього вимагає пункт 1 статті 6.

Проте, як Суд уже зазначав (пункт 58 рішення), заявники не заперечували, що дозволи на експропріацію, які ущемляли їхні права, були самі по собі законними. Вони скаржилися тільки на тривалість строків чинності дозволів та їх подовження і стверджували, що тривалі строки в їхніх справах суперечили Законові 1917 року. Отже, єдине, у чому заявники заперечували законність заходів, про які йдеться в цій справі, була тривалість строків чинності дозволів на експропріацію. На мою думку, визначення процедурного чи фактичного аспекту такої тривалості не являє собою вирішення цивільних прав; лише той факт, що було встановлено крайні строки чинності дозволів на експропріацію, ще жодним чином не є вирішальним для таких прав. Цього достатньо для того, щоб виключити питання про застосовність пункту 1 статті 6, без подальшого розгляду питання про наявність «оспорювання» (спору).

Проте мені хотілося б розглянути і це питання. Закон 1917 року не містив положень ані стосовно тривалості строку, упродовж якого орган (чи особа), відповідальний за експропріацію, мав порушити судове провадження для визначення розміру компенсації за експропріацію, ані стосовно подовження строку чинності дозволів на експропріацію. Комісія зазначила (пункт 107 доповіді), що первинне встановлення таких крайніх строків, безперечно, було питанням, яке уряд вирішував на власний розсуд, і що, згідно з природним тлумаченням зазначеного закону, уряд також був правоможним подовжувати ці, встановлені ним на самому початку, строки чинності дозволів. Отже, Комісія вважала законними як крайні строки тривалістю п'ять і десять років, які уряд встановив рішеннями від 31 липня 1956 року та 24 вересня 1971 року, а також триразові продовження дозволів на експропріацію у випадку маєтку Спорронґа (див. також спільну думку, яка не збігається з позицією більшості, висловлену мною та кількома моїми колеґами стосовно статті 1 Протоколу № 1).

Суд з цього приводу послався на такі арґументи заявників та Уряду (див. пункт 67 рішення):

«За свідченнями правосуб'єкта "Маєток Спорронґа" та пані І. М. Льоннрот, строк виклику до суду у справах про нерухоме майно призначався, згідно з практикою, встановленою з моменту набрання законом чинності, як правило, в межах одного року. Заявники стверджували, що, оскільки в цій справі тривалість таких строків становила п'ять і десять років, відповідно, то для видання первинних дозволів правової підстави не існувало; те саме, на їхню думку, стосувалося триразового продовження чинності дозволу, який стосувався власності "Маєтку Спорронґа".

У відповідь держава-відповідач зазначила, що це питання та подовження строків чинності дозволів не суперечили праву Швеції: на її думку, оскільки уряд мав право встановлювати строк чинності первинного дозволу, він також був правоможним подовжити його, якщо не передбачалося інше».

Під заголовком «Застосовність пункту 1 статті 6» (пункт 81 рішення) Суд зазначає, що «він не вважає себе зобов'язаним розв'язувати цю розбіжність у поглядах… Але наявність такої розбіжності та її серйозний характер свідчать про те, що все-таки справа порушує питання, яке має розглядатися у світлі пункту 1 статті 6». Після цього Суд доходить висновку, що заявники мали право на те, щоб це внутрішньо-правове питання було вирішене відповідним органом.

На жаль, я не можу погодитися з цим висновком. Звичайно, вирішити, чи є спір серйозним і «істинним», нелегко (див. рішення у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Меєра від 23 червня 1981 року, серія А, № 43, с. 20, п. 45), але це треба зробити в такій проміжній справі, як ця, коли розв'язання такого тонкого питання може мати вирішальне значення. Арґументи Уряду стосовно тлумачення Закону 1917 року, на мою думку, відповідають загальновизнаним нормам тлумачення, прийнятим у праві Швеції. Досвідченіший представник заявників також не навів будь-якого прецеденту на підтримку своєї тези, що для первинних строків чинності дозволів і для триразових подовжень правової підстави не було. Фактично, довгострокові дозволи — особливо у Стокгольмі — вже були предметом потужної критики, але мені не відома будь-яка заява про те, що вони незаконні чи суперечать чинному законодавству Швеції.

Найбільш автентичним свідченням того, що максимального строку чинності стосовно первинного дозволу на експропріацію не існує і що уряд, як згідно із Законом 1917 року, так і згідно із Законом 1972 року, був правоможним подовжувати такі строки, можливо, є протоколи підготовки Закону 1972 року (travaux préparatoires). Комісія (expropriationsutredningen), що підготувала доповідь, на підставі якої готувався законопроект, ухвалений згодом як Закон 1972 року (SOU 1969: 50 с. 141**), зазначила, що, згідно з пунктом 4 статті 5 Закону 1917 року, саме уряд має визначати строк, упродовж якого має бути вручена повістка про явку до суду у справах про нерухоме майно. Далі Комісія зауважила:

«Як правило, встановлюється однорічний строк. Проте під час підготовчої роботи ніякого пояснення про те, яким чином мають розраховуватися такі строки, не існує. Комітет 1908 року (1908 еrs expropriationskommité) лише зазначав (с. 131), що сам факт надання права на експропріацію того чи іншого нерухомого майна створює для її власника ситуацію невизначеності, яка завжди викликає роздратування і часто ставить його в економічно несприятливе становище. Отже, на думку комітету, не можна допускати, щоб право на експропріацію майна зберігало свою чинність протягом необмеженого строку (курсив додано).

Вважається, що на практиці уряд має право подовжувати встановлені крайні строки. Через це у багатьох справах період з моменту видачі дозволу на експропріацію та датою порушення судового провадження виявляється значним і не завжди є можливість уникнути незручностей, про які говорив Комітет 1908 року».

Далі, на сторінці 142, Комісія зауважила:

«У попередньому розслідуванні (SOU 1964:32) ми пропонували, зокрема, певну зміну пункту 4 статті 5 Закону 1917 року, головною метою якої мала б бути кодифікація (курсив додано) правоможності уряду подовжувати строк, упродовж якого питання експропріації має бути порушено в суді».

На сторінці 143 Комісія продовжувала:

«Навряд чи можна завадити стороні, яка звертається з клопотанням про надання дозволу на експропріацію — навіть якби закон передбачав певний крайній строк, нехай навіть у поєднанні із забороною уряду подовжувати такий строк, крім випадків, коли є особливо вагомі арґументи на користь такого подовження, — подати нове клопотання зі спливом встановленого строку… Зважаючи на ці обставини, навряд чи можна ефективно захистити інтереси власника нерухомого майна в цьому аспекті більшою мірою, ніж це передбачає нинішнє чинне законодавство».

На цих підставах я вважаю, що не було стверджуваного або реального «оспорювання» (спору) стосовно «цивільних прав та обов'язків», а отже, що порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

 

СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА (ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ
З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ) СУДДІВ Ж. ПІНЕЙРО ФАРІНЬЇ, СЕРА ВІНСЕНТА ЕВАНСА, МАКДОНАЛДА, БЕРНХАРДТА
І ҐЕРСІНҐА СТОСОВНО ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

На жаль, ми не можемо погодитися з висновком більшості суддів Суду, що в цій справі було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

У пункті 1 статті 6 зазначено, зокрема, що кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язкiв має право на справедливий i вiдкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним i безстороннiм судом, встановленим законом. Йдеться про те, чи мали заявники право на вирішення судом, який задовольняє вимоги цього положення, питання законності рішень органів влади Швеції стосовно нерухомості і, зокрема, законності строків чинності дозволів на експропріацію.

Безперечним є той факт, що рішення шведських органів влади ущемляли права заявників як власників нерухомого майна. Однак іще необхідно з'ясувати, чи передбачає пункт 1 статті 6 оскарження таких рішень у суді.

Суд уже постановляв, що поняттю «цивільних прав» («droits de caractиre civil») у пункті 1 статті 6 необхідно надати автономного значення у тому сенсі, що його не можна тлумачити виключно як посилання на національне право держави-відповідача. При цьому Суд зазначав, що цей пункт застосовується тоді, коли існує «оспорювання» (спір), яке у підсумку є безпосереднім вирішенням питання «цивільних прав» як прав приватних, але для цього наявності несуттєвого зв'язку чи віддалених наслідків недостатньо (див., наприклад, рішення у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Меєра від 23 червня 1981 року, серія А, № 43, с. 20–21, п. 44–47).

Ми вважаємо, що напрацьована Судом відповідна практика потребує подальшого вдосконалення. Якби пункт 1 статті 6 Конвенції застосовувався в кожному випадку, коли приватні права ущемляються рішеннями, ухваленими в інтересах суспільства, це положення, по суті, містило б необмежену ґарантію судового нагляду за урядовими та адміністративними рішеннями. Таке тлумачення, на нашу думку, не відповідає меті чи формулюванню пункту 1 статті 6 і несумісне з правовою ситуацією в багатьох державах, які підписали Конвенцію.

Можливо, іноді важко визначити, де пролягає межа між спорами, в яких вирішуються питання про цивільні права в контексті пункту 1 статті 6, та спорами, які стосуються рішень, до яких це положення не застосовується. На наш погляд, принаймні рішення у сфері публічного чи адміністративного права, у яких переважають міркування громадських інтересів і які зумовлені здебільшого політичними міркуваннями, не підпадають під визначену для пункту 1 статті 6 сферу застосування. Ці чинники мають місце у цій справі.

Дозволи на експропріацію видавалися виключно з міркувань публічного права та суспільної політики. Вони стосувалися заявників не як приватних осіб, а як власників нерухомого майна в певному районі міста Стокгольма. Ці дозволи не були такими, що безпосередньо визначали приватні права, але вони визначали права за публічним правом міста Стокгольма. Перевірка судом принаймні законності вжитих заходів, можливо, була б доцільною також і в таких справах, але цього пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає.

Такі самі міркування є слушними стосовно заборон на будівництво. Ці заборони необхідно розглядати в повному контексті і як частину процесу планування та його неодмінних потреб.

На цих підставах ми дійшли висновку, що порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

 

ОКРЕМА ДУМКА (ЩО ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ) СУДДІ ВОЛША

На жаль, я не можу цілковито погодитися з наведеною в рішенні Суду арґументацією та висновками більшості моїх колеґ.

1. Стаття 1 Протоколу № 1 не становить ґарантію захисту від будь-яких заходів держави, які можуть несприятливо вплинути на ринкову вартість майна. У цій статті визнається право володіти приватною власністю та право не бути позбавленим цієї власності. Положення статті 1 Протоколу № 1 дають зрозуміти, що вона не ґарантує права на приватну власність як право абсолютне.

Ці положення передбачають а) позбавлення майна в інтересах суспільства («pour cause d'utilité publique») та b) контроль за використанням майна, коли такий контроль «відповідає загальним інтересам» («conformément ŕ l'intéręt général»). Отже, зрозуміло, що в статті 1 Протоколу № 1 права на приватну власність не визнаються як абсолютні. Навпаки, стаття передбачає можливість поступки з боку приватних інтересів на користь суспільного блага тією мірою, якою це може бути необхідним.

2. У цій справі заявники оскаржують дозволи на експропріацію та обмеження, встановлені щодо його використання.

Що стосується скарги про дозволи на експропріацію, вона пов'язана з неґативним впливом, який справляє на ринкову ціну оприлюднення планів майбутнього містобудування. Не заперечується той факт, що передбачуване майбутнє містобудування задумане в суспільних інтересах. Але мета не в тому, щоб позбавити заявників тих чи інших майнових прав. Законна мета — це розбудова міста Стокгольма, — яка неминуче має неґативний вплив на вартість у цьому місті певної нерухомості, якої стосуються плани містобудування, тобто власності, яка просто за збігом обставин виявилася в районі, відведеному для містобудування. Але ця мета не має нічого спільного з конфіскацією. Якщо і коли купується майно, за це сплачується компенсація. Згідно з принципом справедливості, компенсація не має сплачуватися за прибутки, які власник міг би отримати, якби в даному районі не здійснювалося містобудування. Під «суспільним інтересом», в його правильному розумінні, мають на увазі справедливий суспільний інтерес. Якщо суспільний інтерес є справедливим і законним інтересом, тоді необхідне ущемлення приватного інтересу має забезпечувати умови, які виключали б несправедливість самого суспільного інтересу.

3. На мій погляд, питанню стосовно дозволів на експропріацію було надано надмірної ваги. Реальна ситуації полягає в тому, що, як тільки стають очевидними певні плани майбутньої розбудови Стокгольма, вони впливатимуть на продажну вартість нерухомості, яку можуть заторкувати наміри чи пропозиції такого планування. Отже, видання дозволу на експропріацію не можна вважати самим актом експропріації або актом, еквівалентним експропріації. Це не більше ніж натяк на можливі або навіть гадані майбутні події. На ринок впливає не натяк, а вже саме існування такої можливості чи ймовірності таких подій. Сам по собі дозвіл уряду не створює ніякого плану. Місцеві органи влади у багатьох країнах часто оприлюднюють плани містобудування за багато років до вжиття того чи іншого заходу з придбання нерухомого майна, навіть попри те, що з таких планів може стати досить зрозумілим, що для реалізації пропонованого плану їм необхідно буде придбати певне майно — повністю або частково.

4. У цій справі скарга, по суті, ґрунтується на стверджуваній втраті потенційного прибутку, який скаржник міг би отримати, якби його не заторкували звичайні та законні плани містобудування. Доти, доки експропріацію не буде здійснено фактично, заявники мають право розпоряджатися своїм майном, хоча треба визнати, що перспектива ймовірної експропріації заважатиме їм діяти за умовами ринку. Але це — звичайне явище у багатьох сферах перспективного планування. Немає жодних доказів того, що остаточна компенсація буде меншою чи менш цінною порівняно з компенсацією, яка сплачувалася б, якби експропріацію здійснили невдовзі після видання урядом відповідного дозволу. У тому чи тому випадку зниження вартості майна у зв'язку з існуванням плану містобудування має бути однаковим. Це, як правило, не залежить від перебігу часу. Якби заявники мали право на компенсацію у зв'язку із самим існуванням плану містобудування, вони мали б право стверджувати, що постраждали від порушення частини першої статті 1 Протоколу № 1. Я вважаю, що ця стаття такого права не ґарантує.

5. Хоча обмеження стосовно використання майна, безперечно, пов'язані з пропонованим планом містобудування, це питання треба розглядати окремо. Встановлення обмежень щодо користувачів певної нерухомості, з огляду на вимоги плану містобудування, — це загальнопоширена практика органів, які планують такі заходи. Ґарантованого права, що давало б змогу власникові використати своє майно у будь-який спосіб, не існує. Стосовно такого користувача можуть встановлюватися обмеження в інтересах загального блага. Обмеження в цих справах зумовлені лише потребами планування, і будь-яких доказів свавілля вони не виявляють. Законність пропонованого плану містобудування не заперечувалася.

Хоча стаття 1 Протоколу № 1 не обов'язково передбачає певну компенсацію в кожному випадку експропріації чи обмеження майнових прав у «суспільних» чи «загальних інтересах», у цих справах немає нічого, що свідчило б про те, що у випадку експропріації не було б виплачено справедливу компенсацію.

6. На мій погляд, обидві частини статті 1 Протоколу № 1 застосовні до цих справ, але вважаю, що факту порушення цих положень не доведено.

7. На мою думку, порушення статей 17 і 18 Конвенції допущено не було.

8. Я також вважаю, що немає порушення статті 14. Приклади дискримінації, забороненої статтею 14, не вичерпуються переліком, наведеним у тексті цієї статті, і всі форми дискримінації заборонені.

Заявники стверджували, що вони зазнали дискримінації, оскільки потрапили в гіршу ситуацію порівняно з особами, нерухомості яких пропоновані плани містобудування не заторкнули. Вибір нерухомого майна заявників був продиктований вимогами плану містобудування, і це жодним чином не пов'язано з особою чи будь-якими характеристиками заявників, про які йдеться в статті 14.

9. Я погоджуюся з позицією більшості Суду стосовно пункту 1 статті 6 Конвенції, яку викладено в пунктах 78–87 рішення.

10. На підставах, наведених Судом, я також згоден, що розглядати справу у світлі статті 13 необхідності немає.

11. Я також погоджуюсь із викладеним у пункті 89 рішенням Суду стосовно статті 50.



* Примітка канцелярії: номер сторінки трафаретної копії.

** Примітка канцелярії: Statens offentliga utredningar.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua