Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2002

Назва
 
Справа «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини»
(Case of Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА

«ПРИНЦ ЛІХТЕНШТЕЙНУ ГАНС-АДАМ ІІ ПРОТИ НІМЕЧЧИНИ»

(CASE OF PRINCE HANS-ADAM II OF LIECHTENSTEIN v. GERMANY)

(Заява № 42527/98)

РІШЕННЯ

Страсбурґ

12 липня 2001 року

У справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини»

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли судді:

пані Е. Палм (E. Palm), голова

п. К. Л. Розакіс (C.L. Rozakis)

п. Ґ. Ресс (G. Ress)

п. Ж.-П. Коста (J.-P. Costa)

п. А. Пастор Рідруехо (A. Pastor Ridruejo)

п. І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto)

п. М. Фішбах (M. Fischbach)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

п. Х. Касадеваль (J. Casadevall)

п. Б. Жупанчич (B. Zupančič)

пані Н. Важич (N. Vajić)

п. Дж. Хедіґан (J. Hedigan)

п. М. Пеллонпя (M. Pellonpää)

пані М. Цаца-Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska)

п. К. Трая (K. Traja)

пані С. Ботучарова (S. Botoucharova)

п. А. Ковлер (A. Kovler),

а також М. де Сальвія (M. de Salvia), Юрисконсульт, в.о. Секретаря Суду,

після нарад за зачиненими дверима 31 січня та 27 червня 2001 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 42527/98) проти Федеративної Республіки Німеччини, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія), згідно з колишньою статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), його світлістю принцом Ліхтенштейну Гансом-Адамом ІІ (заявник) 28 липня 1998 року.

2. Заявника в Суді представляв п. А. Ґупферт (A. Goepfert), адвокат, який практикує в м. Дюссельдорфі (Düsseldorf). Уряд Німеччини (Уряд) представляла його уповноважена особа, п. К. Штольтенберґ (K. Stoltenberg) (Ministerialdirigent).

3. Заявник стверджував, зокрема, що його було позбавлено реальної можливості звернутися до суду стосовно вимоги про реституцію майна, а саме — картини, яку конфіскувала колишня Чехословаччина згідно з президентським Указом № 12. Він також скаржився, що рішення німецьких суддів про оголошення позову неприйнятним та повернення, на цій підставі, картини до Чеської Республіки порушило його право на власність. Він посилався на пункт 1 статті 6 та на статтю 1 Протоколу № 1, взяту окремо або в поєднанні зі статтею 14 Конвенції.

4. Заяву передано до Суду 1 листопада 1998 року, після набрання Протоколом № 11 до Конвенції чинності (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11).

5. Розгляд заяви було доручено четвертій секції Суду.

6 червня 2000 року заяву оголосила прийнятною палата цієї секції, до складу якої увійшли такі судді: п. А. Пастор Рідруехо, голова, п. Ґ. Ресс, п. І. Кабраль Баррето, п. В. Буткевич, пані Н. Важич, п. Дж. Хедіґан, п. М. Пеллонпя, а також п. В. Берже (V. Berger), секретар секції.

Уряд Ліхтенштейну, який було поінформовано про його право подати свої міркування (пункт 1 статті 36 Конвенції та пункт 1 правила 61 Реґламенту Суду), заявив, що не має наміру робити це.

14 вересня 2000 року палата відмовилася від юрисдикції на користь Великої палати, і жодна зі сторін не заперечувала проти цього (стаття 30 Конвенції та правило 72).

6. Склад Великої палати було визначено згідно з положеннями пунктів 2 і 3 статті 27 Конвенції та правила 24 Реґламенту Суду. У зв'язку з виходом п. Л. Вільдхабера (L. Wildhaber), Голови Суду, зі складу Великої палати, на цій посаді в цій справі його замінила пані Е. Палм, і п. К. Трая взяв участь як суддя.

7. Відкрите слухання відбулося в Палаці прав людини, Страсбурґ, 31 січня 2001 року (пункт 2 правила 59).

На судовому розгляді були присутні:

— від Уряду

 

п. К. Штер (K. Stöhr), Ministerialrat,

помічник уповноваженої особи,

пані С. Васум-Райнер (S. Wasum-Rainer), Ministerialrat,

радник;

— від заявника

 

п. А. Ґупферт, член адвокатського об'єднання м. Дюссельдорф,

представник,

п. П. Редлер (P. Rädler), член адвокатського об'єднання м. Дюссельдорф,

 

п. Д. Блуменвітц (D. Blumenwitz), професор права Вюрцбурзького (Würzburg) університету,

 

пані Ґ. Клайн (G. Klein),

радники.

Суд заслухав звернення п. Штера, п. Ґупферта, п. Редлера та п. Блуменвітца, а також їхні відповіді на запитання, поставлені кількома суддями.

8. Як заявник, так і Уряд подали зауваження стосовно питання справедливої сатисфакції згідно зі статтею 41 Конвенції.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник — монарх Ліхтенштейну, 1945 року народження, проживає у Вадуці (Vaduz), Ліхтенштейн.

A. Підґрунтя справи

10. Покійний батько заявника, колишній монарх Ліхтенштейну, був власником картини Пітера ван Лаєра (Pieter van Laer) «Szene an einem römischen Kalkofen» (alias Der große Kalkofen), яка належала до сімейної художньої колекції принаймні з 1767 року. До кінця Другої світової війни картина перебувала в одному із сімейних замків на території теперішньої Чеської Республіки.

11. У 1946 році колишня Чехословаччина конфіскувала майно батька заявника, яке містилося на чехословацькій території, включаючи зазначену картину, на підставі Указу № 12 про «конфіскацію і прискорення розподілу сільськогосподарського майна німецьких та угорських осіб і тих, хто вчинив зраду та діяв як ворог чехословацького народу» (dekretu prezidenta republiky è. 12/1945 Sb. o konfiskaci a urychleném rozdìlení majetku Nìmcù, Mad'arù, zrádcù a nepøátel), виданого президентом колишньої Чехословаччини 21 червня 1945 року («укази Бенеша» — «Benešovy decrety»).

12. 21 листопада 1951 року Братиславський адміністративний суд (správní soud) відхилив апеляцію, подану батьком заявника.

Мотивуючи підстави рішення по суті цієї справи, адміністративний суд зазначив: управління-відповідач вирішило, що в контексті положення статті 1а Указу апелянт є особою німецької національності на підставі висновку про те, що цей факт був і залишається бути загальновідомим. Адміністративний суд зауважив, що захист у провадженні стосовно скарги проти цього висновку обмежувався твердженням, що цей висновок не підкріплювався в матеріалах справи і що, з огляду на такий недолік, не було необхідності розглядати цей висновок детальніше. Адміністративний суд зазначив помилковість такого підходу апелянта, оскільки, згідно з відповідним положенням цього адміністративного нормативного акта, підтвердження загальновідомих фактів не потребує доказів, і, отже, не було потреби долучати до адміністративних справ які-небудь докази; з іншого боку, він був готовий прийняти контрдокази проти цього офіційного висновку про загальновідомість факту.

Адміністративний суд підсумував, що, оскільки апелянт не подав свого заперечення стосовно загальновідомості факту і не заявив про свою готовність навести контрдокази, висновок управління-відповідача залишився неоспореним.

B. Провадження в німецьких судах

13. У 1991 році муніципалітет м. Кельна (Cologne) отримав згадану картину під тимчасову позику від Управління захисту історичних пам'яток м. Брно (Brno), Чеська Республіка.

14. 11 листопада 1991 року Кельнський реґіональний суд (Landgericht) задовольнив прохання заявника про вжиття стосовно картини тимчасового заборонного заходу, згідно з яким муніципалітет м. Кельна повинен був після завершення виставки передати картину судовому виконавцеві. Картину було конфісковано 17 грудня 1991 року.

15. На початку 1992 року заявник порушив судове провадження в Кельнському реґіональному суді проти муніципалітету м. Кельна, стверджуючи, що відповідач дав згоду на те, щоб судовий виконавець передав картину заявникові. Він доводив, що він власник цієї картини як спадкоємець свого покійного батька. Заявник стверджував, що в колишній Чехословаччині картина не підлягала експропріації і що в будь-якому випадку така експропріація не мала законної сили і була недоречною на порушення основних принципів права (ordre public) Федеративної Республіки Німеччини.

16. У цьому провадженні Управління захисту історичних пам'яток м. Брно виступило на підтримку відповідача. Воно стверджувало, що батько заявника втратив право власності на картину внаслідок конфіскації, проведеної у 1946 році, і що законність цієї конфіскації підтвердив Братиславський адміністративний суд своїм рішенням від 21 листопада 1951 року.

17. 10 жовтня 1995 року Кельнський реґіональний суд, провівши слухання, оголосив позов заявника неприйнятним. На думку суду, стаття 3 розділу 6 Конвенції від 23 жовтня 1954 року про вреґулювання питань, що виникли у зв'язку з війною та окупацією (Vertrag zur Regelung aus Krieg und Besatzung entstandener Fragen — Конвенція про вреґулювання), підписаної між Сполученими Штатами Америки, Сполученим Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Французькою Республікою та Федеративною Республікою Німеччини, виключала юрисдикцію Німеччини стосовно справи заявника.

Умотивовуючи своє рішення, реґіональний суд зазначив, що, згідно з положеннями пункту 3 статті 3, взятого у поєднанні з пунктом 1 цієї статті в розділі 6 згаданої Конвенції, вимоги чи позови проти осіб, які придбали чи передали право власності на майно, вчинені на підставі заходів, ужитих стосовно фондів чи іншого майна Німеччини за кордоном, конфіскованого з метою репарації, реституції, внаслідок стану війни чи у зв'язку з певними угодами, є неприйнятними. Чинність цих конкретних положень було підтверджено після возз'єднання Німеччини.

Реґіональний суд визнав застосовність, mutatis mutandis,пункту 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання до позовів заявника проти відповідача, який отримав картину під позику, без придбання її у власність. Адже будь-який перегляд зазначених вище заходів стосовно їхньої законності виключався.

Реґіональний суд дійшов висновку, що конфіскація майна батька заявника згідно з Указом № 12 про «конфіскацію і прискорення розподілу сільськогосподарського майна німецьких та угорських осіб і тих, хто вчинив зраду та діяв як ворог чехословацького народу», виданого президентом колишньої Чехословаччини 21 червня 1945 року, становила захід, передбачений статтею 3 розділу 6 зазначеної Конвенції.

Зокрема, реґіональний суд відхилив арґумент заявника про те, що це положення було незастосовним, оскільки стосувалося лише заходів щодо фондів чи іншого майна Німеччини за кордоном, а його батько ніколи не був громадянином Німеччини. З цього приводу суд, посилаючись на прецедентне право Федерального суду правосуддя (Bundesgerichtshof), зазначив, що висновок держави, яка здійснила конфіскацію, є незаперечним. Мети цього положення, а саме — ратифікації заходів з конфіскації майна Німеччини поза її кордоном без будь-якого подальшого розгляду, можна було досягти лише виключенням можливості перевірки законності таких заходів судами Німеччини.

Крім того, реґіональний суд визнав, що цей конфіскаційний захід ставив одну з цілей, про які йдеться в пункті 3 статті 3 розділу 6. Узявши до уваги прецедентне право Німеччини стосовно інших «указів Бенеша», зокрема Указу № 108 про «конфіскацію майна ворога та національний фонд реформування», він зазначив, що Указ № 12 був спрямований на експропріацію майна громадян Німеччини та Угорщини як «майна ворога», хоча мав і економічну мету.

Реґіональний суд також взяв до уваги, що картину батька заявника було експропрійовано згідно з Указом № 12. Компетентні органи влади Чехословаччини витлумачили його положення як застосовні до батька заявника, вважаючи його «особою німецької національності». Апеляцію батька заявника проти цього рішення було відхилено, і правомірність відхилення апеляції підтвердив Братиславський адміністративний суд у 1951 році. Суди Німеччини не були уповноважені переглядати зазначене рішення про конфіскацію на предмет його законності.

Нарешті, реґіональний суд зауважив, що цю картину включили до списку речей, які підлягали конфіскації, як один із предметів сільськогосподарського майна.

Реґіональний суд відхилив прохання заявника відстрочити судове провадження, доки не буде результату проваджень, які мали бути порушені згідно із Законом Німеччини про вирівнювання тягаря відповідальності (Lastenausgleichsgesetz), стосовно компенсації за шкоду і збитки внаслідок, зокрема, вислань населення та руйнувань упродовж Другої світової війни та післявоєнного періоду в тодішній радянській окупаційній зоні Німеччини та Берліна. Реґіональний суд зауважив, що питання, яке становить підґрунтя вчиненого позову, прояснити в такому провадженні було б неможливо. Незалежно від того, чи був позивач німецького походження, він не мав права вимагати «зрівняльної» компенсації згідно із зазначеним законом, оскільки цей закон стосувався лише осіб, які 31 грудня 1952 року проживали у Федеративній Республіці Німеччини або в Західному Берліні. У будь-якому випадку, права на компенсацію за втрату творів мистецтва (Kunstgegenstände) не передбачалося.

18. 9 липня 1996 року Кельнський апеляційний суд (Oberlandesgericht) відхилив апеляцію заявника. Апеляційний суд підтвердив, що позов заявника був неприйнятним, оскільки пункт 1 статті 3 розділу 6, взятий у поєднанні з пунктом 3 Конвенції про вреґулювання, виключав юрисдикцію Німеччини стосовно його позову.

Апеляційний суд вважав, що до поняття юрисдикції Німеччини входила компетенція здійснювати правосуддя, яка випливала із суверенітету держави і якою держава, як правило, наділяла суди. Межі юрисдикції Німеччини визначалися міжнародними угодами, міжнародним звичаєвим правом і загальновизнаними нормами міжнародного права. Пункт 3 статті 3 розділу 6, взятий у поєднанні з пунктом 1 Конвенції про вреґулювання, виключав юрисдикцію Німеччини стосовно вимог і позовів осіб, які, внаслідок репараційних заходів, прямо чи опосередковано дістали право власності стосовно майна Німеччини, конфіскованого за кордоном.

Апеляційний суд підтвердив, що ці положення і далі залишалися чинними, згідно з Договором від 12 вересня 1990 року про остаточне вреґулювання стосовно Німеччини. До статті 7 цього Договору, яка передбачала припинення чинності чотиристоронніх прав і обов'язків стосовно Берліна і Німеччини в цілому, Угодою від 27/28 вересня 1990 року було внесено поправки. Згідно із зазначеною Угодою, чинність Конвенції про вреґулювання було тимчасово припинено і пізніше скасовано, за винятком положень пункту 3 цієї Угоди, зокрема пунктів 1 і 3 статті 3 розділу 6. Ця Угода мала юридичну силу за міжнародним публічним правом та за конституційним правом Німеччини.

Апеляційний суд також вважав, що у справі заявника застосовується пункт 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання. На думку суду, це положення є процедурним наслідком тієї думки, що правові відносини, що виникли з ліквідації іноземними державами майна Німеччини за кордоном з метою репарації, були «остаточними і неспростовними» («Endgültigkeit und Unanfechtbarkeit») для Федеративної Республіки Німеччини та для приватних осіб, яких це торкнулося.

Згідно з висновками апеляційного суду, конституційних прав заявника, зокрема права на власність, права на доступ до суду та права на законне вирішення його справи уповноваженим судом (gesetzlicher Richter), порушено не було. Ґарантії основних прав людини захищають її від дій національних органів влади, а не від акту здійснення державної влади іноземної держави за кордоном. Отже, національний законодавчий орган мав право обмежувати національні юридичні ґарантії, які захищали від порушень основних прав з боку іноземної держави, якщо було необхідно досягти якоїсь важливішої мети.

При застосуванні пункту 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання необхідно було взяти до уваги національне право держави, яка здійснила експропріацію, стосовно конкретного конфіскаційного заходу, оскільки це положення не допускало можливості вчинення позову в Німеччині стосовно конфіскаційних заходів до майна ворога на підставі законів.

Щодо оспорювання заявником законності, зокрема на підставі міжнародного публічного права, конфіскації та експропріації майна його батька, апеляційний суд встановив, що суди Німеччини не мали юрисдикції за пунктом 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання. Так само це положення не допускало застосування загальних норм міжнародного публічного права або основних принципів права Німеччини (ordre public) при розгляді прийнятності такого позову. Отже, твердження заявника про те, що положення Конвенції про вреґулювання та їх застосування до нього як до громадянина і глави нейтральної держави порушили право миру, було відхилено.

Згідно з рішенням апеляційного суду, у контексті пункту 1 статті 3 розділу 6, на який посилається пункт 3 статті 3 Конвенції про вреґулювання, зазначена картина була закордонним майном. Апеляційний суд взяв до уваги те, що батько заявника, безперечно, ніколи не був особою німецької національності. Проте, керуючись прецедентним правом Федерального суду правосуддя, апеляційний суд зауважив, що поняття «майно Німеччини за кордоном» треба тлумачити у світлі закону держави, яка здійснила експропріацію. Було визнано, що оскаржувану конфіскацію здійснено відповідно до закону держави, яка її проводила: компетентні адміністративні органи Чехословаччини та Братиславський адміністративний суд уже визнали, що президентський Указ № 12 від 21 червня 1945 року був застосовним до конфіскованого майна батька заявника. Пункт 1(а) статті 1 цього указу передбачав конфіскацію сільськогосподарського майна «всіх осіб німецької та угорської національності», незалежно від їхнього громадянства. Поняття «німецька національність» або «німецьке походження» (deutsche Volkszugehörigkeit), які в той час означали те саме, включало відповідні елементи громадянства особи та її національності, що визначалася на підставі рідної мови цієї особи. У час, який розглядається у справі, органи влади Чехословаччини, безсумнівно, вважали батька заявника особою німецького походження в цьому ширшому розумінні.

Апеляційний суд також визнав, що зазначена картина, як частина конфіскованого сільськогосподарського майна, підлягала експропріації. Не було жодних сумнівів щодо ефективності експропріації, оскільки відповідна прецедентна практика достатнім чином свідчила про проведення такої експропріації і про те, що попередні власники були позбавлені фактичних прав володіти експропрійованим майном. Крім того, картину було конфісковано з метою репарації, передбаченої пунктами 1 і 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання. Обмеження конфіскаційних заходів колом осіб, які належать до ворожих держав, само по собі виправдовувало такий висновок. Майно осіб, яких заторкнули такі заходи, було конфісковане як майно, що належить ворогові.

В результаті апеляційний суд зауважив, що як відповідач, так і сторона, яка виступила на його підтримку, належали до групи осіб, на яких поширювалися ґарантії пункту 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання. Юрисдикція Німеччини виключалася в будь-якому випадку, коли позивач мав намір оскаржити заходи у світлі пункту 1 статті 3 розділу 6.

19. 25 вересня 1997 року Федеральний суд правосуддя (Bundesgerichtshof) відмовився прийняти до розгляду апеляцію заявника з питань права, оскільки ця справа не становила першорядної важливості і в будь-якому випадку не мала жодних шансів на успіх.

20. 28 січня 1998 року третя секція другої палати (3. Kammer des Zweiten Senats) Федерального конституційного суду (Bundesverfassungsgericht) відмовилася розглянути конституційну скаргу заявника (Verfassungsbeschwerde), з огляду на відсутність шансів на успіх цієї справи.

Зокрема, Федеральний конституційний суд зауважив, що, для цілей ухвалення цивільним судом рішення, питання щодо наявності або відсутності певних норм міжнародного звичаєвого права стосовно конфіскації фондів нейтральних держав чи визначення громадянства недоречні, оскільки вони стосуються проблеми законності експропріації, яку проводила колишня Чехословаччина. Цивільні суди Німеччини не ухвалювали рішень щодо цього питання і, згідно з міжнародним публічним правом, не були зобов'язані робити це. Крім того, цивільні суди прямо утримувалися від з'ясування національності батька заявника, вважаючи експропріацію заходом, передбаченим пунктом 1 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання. Не можна було заперечувати, посилаючись на конституційне право, проти тлумачення ними виразу «заходи проти зовнішніх німецьких фондів» як такого, що включає будь-які заходи, які, за задумом держави, що проводила експропріацію, були спрямовані проти німецьких фондів. Виключення можливості судового оскарження не являло собою договірного положення на шкоду Ліхтенштейну, оскільки цей договірний обов'язок поширювався лише на Федеративну Республіку Німеччини та її суди.

Федеральний конституційний суд також нагадав, що таке виключення юрисдикції не становить порушення права на власність, оскільки ці положення та Конвенція про вреґулювання загалом мали на меті вирішення питань, які були на порядку денному ще до набрання чинності Основним законом Німеччини (Grundgesetz) 23 травня 1949 року.

Нарешті, матеріали справи не містили будь-яких свідчень свавільності чи порушення інших конституційних прав. Федеральний конституційний суд підтвердив, що Договір про остаточне вреґулювання не скасував чинність пунктів 1 і 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання: хоча Німеччина дістала повний суверенітет, це не позначилося на її обов'язках згідно з договорами, укладеними з трьома державами. Таким був і висновок Федеративної Республіки та трьох держав, які інакше не ухвалили б окремої угоди про зупинення та припинення чинності певних частин Конвенції про вреґулювання.

Цей висновок було вручено 2 лютого 1998 року.

21. 9 червня 1998 року Кельнський реґіональний суд зупинив чинність свого тимчасового заборонного заходу від 11 листопада 1991 року. Після цього судовий пристав передав картину Кельнському муніципалітетові, який організував повернення її до Чеської Республіки.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ І МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

A. Указ Бенеша № 12

22. Указ Бенеша № 12 про «конфіскацію і прискорення розподілу сільськогосподарського майна німецьких та угорських осіб і тих, хто вчинив зраду та діяв як ворог чехословацького народу», передбачав проведення експропріації сільськогосподарського майна в інтересах земельної реформи. Указ набував чинності негайно і не передбачав будь-якої компенсації. Він стосувався сільськогосподарського майна, зокрема будівель та рухомого майна в таких будівлях, право власності на яке мали всі особи німецької та угорської національності, незалежно від громадянства.

Згідно зі статтею 2 Указу, особи, які при будь-якому з переписів населення, проведених з 1929 року, оголосили себе особами німецької або угорської національності або стали членами національних груп, угруповань чи політичних партій, що складалися з осіб німецької або угорської національності, повинні були вважатися німецькими чи угорськими націоналами.

B. Конвенція про вреґулювання питань,
що виникли у зв'язку з війною та окупацією

23. Після капітуляції 8 травня 1945 року верховна влада в Німеччині перейшла до чотирьох держав, як це зазначено в Союзницькій декларації від 5 червня 1945 року (декларація щодо розгрому Німеччини та взяття на себе урядами Сполучених Штатів, Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Сполученого Королівства та перехідним урядом Французької Республіки верховної влади стосовно Німеччини, UNTS 68, с. 190 і далі). Верховні військові командувачі чотирьох союзницьких збройних угруповань управляли своїми відповідними зонами і, через Міжсоюзницьку контрольну раду, спільно вирішували всі питання, які стосувалися країни загалом, тобто військові питання, транспортні, фінансові, економічні проблеми, питання репарацій, правосуддя, військовополонених, питання зв'язку, права і порядку, а також політичні питання.

24. Конвенція про вреґулювання питань, що виникли у зв'язку з війною та окупацією (Конвенція про вреґулювання — див. пункт 17 вище), є однією з «боннських конвенцій» (Bonner Vertrдge), підписаних Францією, Сполученими Штатами Америки, Сполученим Королівством та Федеративною Республікою Німеччини в Бонні 26 травня 1952 року з метою припинення окупаційного режиму.

Іншими «боннськими конвенціями» є:

— Конвенція про відносини між трьома державами та Федеративною Республікою Німеччини (Конвенція про відносини);

— Конвенція про права та обов'язки іноземних військових угруповань та їхніх членів у Федеративній Республіці Німеччини;

— Фінансова конвенція.

25. «Боннські конвенції» як такі чинності не набрали, але зазнали змін згідно з п'ятьма додатками до Протоколу про припинення окупаційного режиму у Федеративній Республіці Німеччини (одна з «паризьких угод»), які було підписано 23 жовтня 1954 року в Парижі.

26. У статті 1 додатку I, яким вносилася поправка у згадану вище Конвенцію про відносини, зазначено, що три держави припинять окупаційній режим у Західній Німеччині, скасують акт про окупацію та розформують управління своїх уповноважених у територіально-адміністративних областях (землях) Німеччини. Федеративній Республіці Німеччини надавалася «вся влада суверенної держави стосовно її внутрішньої і зовнішньої політики». Згідно зі статтею 2, три держави зберігають свої права «стосовно Берліна та Німеччини загалом, включаючи возз'єднання Німеччини та мирне вреґулювання».

27. Згадані вище «паризькі угоди» складаються з таких документів:

1) документи, підписані Францією та Федеративною Республікою Німеччини стосовно спорів між двома державами (резолюція про вирішення культурних, економічних та інших труднощів), а також стосовно р. Саар (Saar);

2) документи, підписані на так званій Конференції чотирьох держав Францією, Сполученими Штатами Америки, Сполученим Королівством та Федеративною Республікою Німеччини стосовно суверенітету Німеччини, включаючи, зокрема:

— згаданий вище Протокол про припинення окупаційного режиму у Федеративній Республіці Німеччини, а також п'ять додатків до нього (якими вносилися поправки до Конвенції про відносини, Конвенції про вреґулювання та до інших «боннських конвенцій»), а також листи з висвітленням окремих пунктів у «боннських конвенціях»;

— Конвенцію про присутність іноземних військ у Федеративній Республіці Німеччини.

З цього приводу необхідно згадати Тристоронню декларацію щодо Берліна;

3) документи, підписані Бельгією, Нідерландами, Люксембурґом, Францією, Сполученим Королівством, Федеративною Республікою Німеччини, зокрема:

— Протокол, який змінює й доповнює Брюссельський договір;

— Протокол стосовно військ Західно-Європейського Союзу;

— Протокол стосовно контролю за озброєнням:

— Протокол стосовно посередництва Західно-Європейського Союзу в контролі за озброєнням;

— Резолюція стосовно виробництва та стандартизації озброєнь;

4) документи, підписані 14 державами — членами Північноатлантичного договору:

— Протокол до Північноатлантичного договору стосовно приєднання Федеративної Республіки Німеччини;

— Резолюція Північноатлантичної ради про виконання розділу IV Остаточного акта Лондонської конференції;

— Резолюція про результати конференцій за участю чотирьох і дев'яти держав;

— «Резолюція солідарності», в якій зазначено зобов'язання, взяті на себе Федеративною Республікою стосовно підписання «лондонських угод», а також декларація стосовно таких зобов'язань.

28. Згідно із загальними положеннями Конвенції про вреґулювання (Федеральний законодавчий бюлетень — Bundesgesetzblatt II, 31 березня 1955 р., с. 405та наступні), до якої було внесено поправки додатком IV до Протоколу про припинення окупаційного режиму (див. пункт 25 вище), федеральні та місцеві органи влади дістали повноваження скасовувати або змінювати законодавство, прийняте окупаційною владою.

Однак у багатьох інших аспектах існуючий статус-кво зберігався. Зокрема, права та обов'язки, створені чи встановлені шляхом або на підставі законодавчого, адміністративного чи судового заходу органів окупаційної влади, залишалися чинними для всіх цілей за німецьким правом. Те саме стосувалося прав та обов'язків, які випливали з договорів або міжнародних угод, укладених від імені трьох західних зон органами окупаційної влади або урядами трьох держав. Крім того, існувала заборона німецьким судам або органам влади здійснювати судове переслідування осіб на тій підставі, що ці особи виявляли прихильність або сприяли чи надавали інформацію або послуги трьом державам чи їхнім союзникам. Суди і органи влади Німеччини, як правило, не мали юрисдикції в будь-якому кримінальному або некримінальному судовому провадженні стосовно дії чи бездіяльності, яка мала місце ще до дати набрання чинності цією Конвенцією, якщо безпосередньо до такої дати німецькі суди та органи влади не мали юрисдикції стосовно такої дії чи бездіяльності, незалежно від того, чи це стосувалося ratione materiae,чи ratione personae. Підтверджувалася остаточність (Rechtskraft), чинність і забезпеченість правовою санкцією рішень та ухвал у некримінальних або кримінальних справах, винесених у Німеччині органами з розгляду скарг або судовими органами трьох держав чи будь-якої з них.

29. Розділ 6 Конвенції про вреґулювання стосується питань репарації, а у відповідному положенні статті 3 цієї Конвенції зазначено таке:

«1. У майбутньому Федеративна Республіка Німеччини не висуватиме заперечень проти заходів, яких було вжито чи буде вжито стосовно майна Німеччини за кордоном або іншої власності, конфіскованої з метою репарації чи реституції, або у зв'язку зі станом війни, чи на підставі укладених угод або угод, які мають бути укладені трьома державами з іншими союзницькими країнами, нейтральними країнами чи колишніми союзниками Німеччини.

...

3. Не приймаються будь-які вимоги чи позови проти осіб, які придбали або передали право власності на майно на підставі заходів, про які йдеться в пункті 1… цієї статті, або проти міжнародних організацій, іноземних урядів чи осіб, які діяли за дорученням таких організацій чи урядів».

C. Паризька угода стосовно репарацій

30. На Паризькій конференції у листопаді та грудні 1945 року, присвяченій проблемі репарацій, вісімнадцять держав, які брали в ній участь, включаючи Чехословаччину, погодилися випрацювати у світлі «потсдамських угод» (угоди, укладені 1 серпня 1945 року в Потсдамі між урядами Сполучених Штатів Америки, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії і Союзом Радянських Соціалістичних Республік) конкретнішу політику з метою забезпечення більш справедливого розподілу загальних фондів, доступних для конфіскації в Німеччини у вигляді репарації, для створення міжсоюзницької репараційної аґенції, а також з метою визначення справедливої процедури для реституції монетарного золота.

Паризькою угодою (Угода від 14 січня 1946 року щодо репарацій з боку Німеччини, щодо створення Міжсоюзницької репараційної аґенції та щодо реституції монетарного золота, UNTS 555, с. 69) були визначені, зокрема, частки, які кожна країна мала отримати від Німеччини у вигляді репарацій. Міжсоюзницька репараційна аґенція, заснована згідно з частиною ІІ цієї Угоди, пред'являла репараційний рахунок кожного уряду держав — учасниць Угоди стосовно майна Німеччини для його опрацювання під юрисдикцією даного уряду, а також забезпечувала докладний реєстр майна, доступного для конфіскації в Німеччини у вигляді репарації, та майна, вже розподіленого у вигляді такої репарації.

D. Закон стосовно збитків внаслідок репарацій

31. Закон від 12 лютого 1969 року стосовно збитків внаслідок репарацій (Gesetz zur Abgeltung von Reparations-, Restitutions-, Zerstörungs- und Rückerstattungsschäden — Reparationsschädengesetz, Федеральний вісник (Federal Gazette), 1969, І, с. 105) був одним із законодавчих актів, прийнятих з метою усунення наслідків Другої світової війни та розпаду націонал-соціалістичного режиму.

32. У пункті 1 статті 2 цього закону наведено загальне визначення збитків внаслідок репарацій і у відповідному положенні зазначено:

«У контексті цього закону, збитками внаслідок репарацій є будь-які збитки, понесені у зв'язку з подіями та наслідками Другої світової війни, включаючи також збитки внаслідок дії окупаційного режиму та конфіскації економічних благ

1) на окупованій у теперішній час території Східної Німеччини чи на територіях поза межами Німецької держави на підставі заходів, ужитих іноземними державами стосовно майна Німеччини, зокрема на підставі законів щодо власності ворога,

...»

33. У статтях 11–16 викладено умови надання компенсацій за збитки. Закон стосувався лише збитків, зазнаних фізичними особами (пункт 1 статті 13). У випадку збитків, понесених на окупованій на той час території Східної Німеччини або на територіях поза межами Німецької держави, право вимагати компенсацію надавалося лише німецьким громадянам або особам німецького походження (deutscher Volkszugehöriger), які в час появи збитків були особами без громадянства або мали тільки громадянство держави, в якій вони зазнали експропріації чи вислання з огляду на німецьке походження (пункт 2 статті 13). У статті 15 перелічено твори мистецтва та художні колекції, які не підлягали компенсації. Згідно з цим законом, крайнім терміном подання вимог компенсації було 31 грудня 1974 року (стаття 53).

E. Юридичні матеріали стосовно об'єднання Німеччини

34. Упродовж 1990 року, з огляду на внутрішні події в Німеччині, чотири держави (Франція, Радянський Союз, Сполучене Королівство та Сполучені Штати) дійшли згоди припинити чинність збережених прав чотирьох держав стосовно Берліна та Німеччини загалом.

Договір про остаточне вреґулювання стосовно Німеччини (так званий Договір «два плюс чотири») було підписано в кінцевому підсумку 12 вересня 1990 року в Москві та оприлюднено у Федеральному віснику 13 жовтня 1990 року (с. 1308 та наступні). Зокрема, цим Договором було підтверджено визначеність кордонів Німеччини (стаття 1). Стаття 7 Договору скасувала чинність прав та обов'язків чотирьох держав стосовно Берліна та Німеччини загалом, наслідком чого було припинення чинності відповідних чотиристоронніх угод, рішень та процедур; при цьому об'єднаній Німеччині надавався повний суверенітет у внутрішній та зовнішній політиці. Договір набрав чинності 15 березня 1991 року.

35. Стосовно згаданої вище Конвенції про відносини та Конвенції про вреґулювання, із поправками, уряди Федеративної Республіки Німеччини, Французької Республіки, Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та Сполучені Штати Америки уклали, після обміну нотами 27 і 28 вересня 1990 року, Угоду, яка набрала чинності в останній із зазначених днів (Федеральний вісник ІІ, 8 листопада 1990 року, с. 1386 та наступні).

У цій Угоді, зокрема, зазначено:

«1. Чинність Конвенції про відносини, укладеної між трьома державами та Федеративною Республікою Німеччини 26 травня 1952 року … (Конвенція про відносини) зупиняється разом із зупиненням чинності чотиристоронніх прав та обов'язків стосовно Берліна та Німеччини загалом і скасовується разом з набранням чинності Договором про остаточне вреґулювання стосовно Німеччини, підписаним у Москві 12 вересня 1990 року.

2. За умови дотримання пункту 3 нижче, чинність Конвенції від 26 травня 1952 року про вреґулювання питань, що виникли у зв'язку з війною та окупацією (Конвенція про вреґулювання), зупиняється і скасовується одночасно із зупиненням/скасуванням чинності Конвенції про відносини; …

3. Однак залишатимуться чинними такі положення Конвенції про вреґулювання:

...

Розділ шостий:

Пункти 1 і 3 статті 3

...»

36. Політичне об'єднання Федеративної Республіки Німеччини та Німецької Демократичної Республіки відбулося 3 жовтня 1990 року, коли п'ять земель (Länder), відновлених у НДР, було приєднано до ФРН (згідно зі статтею 23 Основного закону).

F. Міжнародне приватне право Німеччини

37. Другий розділ «вступного» закону до Цивільного кодексу (Einführungsgesetz zum Bürgerlichen Gesetzbuch), у редакції, чинній на час, який розглядається у справі (з поправками, внесеними Gesetz zur Neuregelung des Internationalen Privatrechts від 25 липня 1986 року, Федеральний вісник, 1986, І, с. 1142), містив статутні норми міжнародного приватного права Німеччини, які стосувалися прав фізичних осіб, а також норми щодо юридичних операцій, сімейного права та спадкового права. Цей закон не містив статутних положень стосовно майнових питань і до набрання чинності Законом 1999 року про міжнародне приватне право (Gesetz zum internationalen Privatrecht für ausservertragliche Schuldverhältnisse und für Sachen, 21 травня 1999 року (Федеральний вісник, 1999, І, с. 1026), яким було внесено поправки до розділу 2 «вступного» закону до Цивільного кодексу), суди Німеччини застосовували звичаєве право, тобто норму lex rei sitae (закон місцезнаходження майна). Згідно зі статтею 6 «вступного» закону до Цивільного кодексу, юридичні положення іноземної держави не можуть застосовуватися, якщо їхнє застосування призводить до результату, несумісного з основними принципами німецького права (ordre public).

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

38. Заявник скаржився на порушення пункту 1 статті 6, у якому сказано:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язкiв… має право на справедливий i вiдкритий розгляд …судом…»

39. Його скарги стосувалися права на доступ до суду та стверджуваної несправедливості судового провадження у Федеральному конституційному суді.

A. Застосовність пункту 1 статті 6 Конвенції

40. Суд бере до уваги, що зазначене провадження в німецькому суді стосувалося вимоги заявника про реституцію картини, яка належала його покійному батькові, колишньому монархові Ліхтенштейну, і яку конфіскувала колишня Чехословаччина в 1946 році. Заперечуючи, зокрема, чинність згаданої експропріації, заявник стверджував, що як спадкоємець він є власником зазначеної картини.

Уряд не заперечував, що це провадження стосувалося «вирішення питання щодо його цивільних прав». У контексті зазначеного та зважаючи на те, що арґументи сторін у справі зосереджуються навколо питання, чи було дотримано пункт 1 статті 6, Суд виходитиме з того, що цей пункт у справі застосовний.

B. Право доступу до суду

1. Арґументи сторін, які взяли участь у розгляді в Суді

a. Заявник

41. Заявник стверджував, що рішення німецьких судів, якими його позов було оголошено неприйнятним на підставі пунктів 1 і 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання, позбавили його доступу до суду.

За словами заявника, тлумачення німецькими судами Конвенції про вреґулювання в цій справі суперечило міжнародному праву і, отже, становило порушення ЄКПЛ.

На його думку, конфіскація майна Ліхтенштейну органами влади колишньої Чехословаччини жодним чином не може вважатися конфіскацією «майна Німеччини за кордоном», про яке йдеться в пункті 1 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання. Висновок Братиславського адміністративного суду в 1951 році стосовно батька заявника як глави суверенної держави Ліхтенштейну, про «загальновідомість» його «німецького етнічного походження», був незрозумілим.

Посилаючись на суверенітет Ліхтенштейну та його нейтралітет під час Другої світової війни, заявник також зазначає, що суди Німеччини безпідставно припустили, що майно, яке належало батькові заявника, було конфісковано «з метою репарації». Чехословаччина ніколи не пред'являла свій репараційний рахунок згідно з Паризькою репараційною угодою 1946 року, в якому конфісковане майно Ліхтенштейну класифікувалося як «майно Німеччини за кордоном». Ніщо не свідчить про те, що Конвенція про вреґулювання мала виправдовувати конфіскаційні заходи щодо майна нейтральних держав і що її слід було тлумачити у спосіб, який суперечив праву нейтралітету.

Нарешті, згідно з міжнародним звичаєвим правом, конфіскацію творів мистецтва заборонено.

b. Уряд

42. Уряд стверджує, що зазначене положення в Конвенції про вреґулювання було необхідним для відновлення спершу часткового і пізніше повного суверенітету Німеччини, а також забезпечення визнання німецької власності. Суверенітет було надано Федеративній Республіці за принципом ex nunc, а виключення юрисдикції Німеччини мало на меті усунення можливості оскарження, на підставі зворотної сили закону, наказів та заходів союзників, які мали місце під час окупації Німеччини.

Уряд зазначав, що Німеччина не мала ніякого впливу ні на порядок позбавлення майна, ні на організацію майнових відносин у колишній Чехословаччині та державах, які стали її правонаступниками. Виключення юрисдикції Німеччини, запроваджене Конвенцією про вреґулювання, а згодом передбачене угодою від 27 та 28 вересня 1990 року, після Договору «два плюс чотири», ані зашкодило, ані торкнулося де-факто повноваження розпоряджатися майном. Принаймні про це свідчила велика кількість справ, у яких майно залишилося в межах території колишньої Чехословаччини. Зазначене положення мало наслідки лише процедурного характеру і не передбачало будь-якої кваліфікації конкретних конфіскаційних заходів. Крім того, виключалася лише юрисдикція Німеччини, а не можливість учинення позовів про відшкодування в іноземних судах. Зокрема, заявникові ніщо не заважало вчинити позов у судах Чехії або Словаччини з вимогою реституції майна, конфіскованого в 1946 році. Нарешті, законодавче реґулювання та міжнародний обов'язок можуть здійснюватися стосовно звичайного перебігу лише подій, а не виняткових ситуацій.

Уряд також стверджував, що суди Німеччини навели докладні і зрозумілі підстави для своїх рішень. Питання про те, чи було їхнє тлумачення статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання правильним в окремій справі, є недоречним. Принаймні, зважаючи на підстави, наведені Братиславським адміністративним судом для свого рішення, припущення судів Німеччини, що це майно конфісковано як майно Німеччини з метою репарації у більш загальному сенсі, не було свавільним і мало свої підстави. Відповідні положення Указу Бенеша № 12 не змішували поняття громадянства і національності чи «етнічного походження», такий критерій також вживається в конфіскаційних законах інших східноєвропейських держав та в німецькому законодавстві.

2. Оцінка Суду

a. Загальні принципи

43. По-перше, Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 ґарантує кожному право на можливість учинення в суді чи органі з розгляду скарг будь-якого позову стосовно його цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб ця стаття передбачає «право на суд», з якого право доступу, тобто право вчиняти позов у суді з цивільних справ, становить лише один аспект (див. рішення у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, серія A, № 18, с. 18, п. 36, та у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» (Waite and Kennedy v. Germany) [GC], № 26083/94, п. 50, ECHR1999-I).

44. Право на доступ до суду, ґарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженню; такі обмеження допускаються з огляду на те, що за своїм характером право доступу потребує реґулювання з боку держави. У цьому відношенні Високі Договірні Сторони користуються певними межами свободи розсуду, хоча остаточне рішення про те, чи було дотримано вимог Конвенції, має виносити Суд. Суд повинен переконатися, що застосовані обмеження не звужують чи не зменшують залишені особі можливості доступу до суду в такий спосіб або до такої міри, що це вже спотворює саму суть цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6, якщо воно не ставить законної мети і якщо не забезпечено відповідного пропорційного співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою (див. згадане вище рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини», п. 59; рішення у справі «Т. Р. та К. М. проти Сполученого Королівства» (T.P. and K.M. v. the United Kingdom) [GC], № 28945/95, п. 98, ECHR 2001; а також у справі «Z. та інші проти Сполученого Королівства» (Z. and Others v. the United Kingdom) [GC], № 29392/95, п. 93, ECHR 2001).

Якщо дане обмеження відповідає таким принципам, то воно не становить порушення статті 6.

45. У цьому контексті необхідно нагадати, що Конвенція покликана ґарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні. Це є особливо актуальним стосовно права доступу до суду, з огляду на те провідне місце, яке право на справедливий судовий розгляд посідає в демократичному суспільстві (див. згадане вище рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини», п. 67).

46. По-друге, що стосується відповідальності Високих Договірних Сторін за Конвенцією, Суд зазначає, що стаття 1 вимагає від них «ґарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцiєю, права i свободи, визначенi в [цiй] Конвенцiї».

Стаття 1 не передбачає розмежування між видами норм чи заходів, які розглядаються, і не виключає можливості розгляду будь-якої частини «юрисдикції» Високої Договірної Сторони на предмет дотримання Конвенції (див. рішення у справі «Об'єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини» (United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey) від 30 січня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-I, с. 17–18, п. 29).

47. Таким чином, відповідальність не знімається з Високої Договірної Сторони навіть після того, як вона взяла на себе договірні зобов'язання після набрання чинності Конвенцією або її протоколами стосовно цієї Сторони (див., mutatis mutandis, «Метьюз проти Сполученого Королівства» (Matthews v. the United Kingdom) [GC], № 24833/94, п. 29, 32–34, ECHR 2000-I).

48. З цього приводу Суд нагадує, що в разі якщо держава засновує міжнародні організації з метою здійснення чи зміцнення свого співробітництва у певних сферах діяльності і якщо вона наділяє такі організації певною компетенцією та імунітетом, це може мати наслідки для захисту основних прав. Однак було б несумісним із предметом та метою Конвенції, якби Висока Договірна Сторона звільнялася таким чином від своєї відповідальності за Конвенцією стосовно сфери діяльності, на яку поширюється компетенція організації. Щоб з'ясувати, чи дозволяє Конвенція надати міжнародній організації імунітет від національної юрисдикції, необхідно встановити, чи існували прийнятні альтернативні засоби для ефективного захисту прав за Конвенцією (див. згадане вище рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини», п. 67–68).

49. По-третє, Суд знову наголошує на основоположних принципах, встановлених його практикою щодо тлумачення та застосування національного права.

Хоча, як вимагає стаття 19 Конвенції, Суд зобов'язаний забезпечувати додержання Високими Договiрними Сторонами їхнiх зобов'язань за Конвенцiєю, до його функції не входить розгляд стверджуваних помилок, допущених національними судами при вирішенні питань факту чи права, якщо ці помилки не становлять порушення ґарантованих Конвенцією прав та свобод.

50. Крім того, саме національні органи, зокрема суди, мають тлумачити і застосовувати національне право. Це також стосується випадків, коли національне право посилається на загальне міжнародне право чи міжнародні угоди. Роль Суду обмежується з'ясуванням того, чи відповідають Конвенції наслідки такого тлумачення (згадане вище рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини», п. 54; та як останній прецедент — «Стрелец, Кесслер та Кренц проти Німеччини» (Streletz, Kessler and Krenz v. Germany) [GC], № 34044/96, 35532/97, 44801/98, п. 49, ECHR 2000).

b. Застосування наведених вище принципів до цієї справи

51. У цій справі заявник, як спадкоємець покійного батька, обґрунтовуючи свій майновий позов, стверджував, що картина не підлягала експропріації в колишній Чехословаччині і що в будь-якому разі така експропріація не мала законної сили і була порушенням основних принципів права (ordre public) Федеративної Республіки Німеччини. Суди Німеччини не розглядали ці арґументи як такі, що мають стосунок до німецьких норм міжнародного приватного права та суті його майнового позову. Зосередившись натомість на питанні, чи виключає стаття 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання юрисдикцію Німеччини, вони вирішили, що позов заявника неприйнятний з огляду на закон. Федеральний суд юстиції та Федеральний конституційний суд відмовилися прийняти його позов до розгляду.

52. Суд зауважує, що тим самим заявника було позбавлено права на вирішення майнового позову з огляду на застосування норм міжнародного приватного права. Суд має з'ясувати, чи дозволяв пункт 1 статті 6 судам Німеччини обмежити право заявника на доступ до суду для того, щоб забезпечити чинність норм міжнародної угоди, яка виключала юрисдикцію Німеччини щодо «заходів, які було вжито або буде вжито, зокрема стосовно майна Німеччини за кордоном чи іншої власності, конфіскованої з метою репарації чи реституції».

53. Спочатку Суд повинен з'ясувати, чи мало це обмеження як таке законну мету.

54. Суд передусім зауважує, що Федеративна Республіка Німеччини, ратифікуючи 5 грудня 1952 року Конвенцію, ще залишалася окупованою країною, верховну владу в якій здійснювали чотири держави: Франція, Сполучені Штати Америки, Сполучене Королівство та Радянський Союз. 3 вересня 1953 року, коли Конвенція набрала чинності, ця загальновідома ситуація ще існувала.

Конвенція про вреґулювання була однією з низки угод, підписаних Францією, Сполученими Штатами Америки, Сполученим Королівством та Федеративною Республікою Німеччини у 1952 році; до неї було внесено поправки згідно з п'ятьма додатками до Протоколу про припинення окупаційного режиму у Федеративній Республіці Німеччини, підписаними 23 жовтня 1954 року (див. пункти 24–28 вище).

Згідно з додатком І, який вносив поправки до Конвенції про відносини, держави, які здійснювали окупаційний режим у Західній Німеччині, припинили цей режим, скасували акт про окупацію та ліквідували управління своїх уповноважених в землях Німеччини. Таким чином, Федеративній Республіці Німеччини було надано «повний статус суверенної держави стосовно її внутрішньої і зовнішньої політики». Однак держави-переможці зберігали свої права «стосовно Берліна та Німеччини загалом, включаючи об'єднання Німеччини та мирне вреґулювання», і іноземні війська й далі залишалися у Федеративній Республіці Німеччини. Окреме положення передбачало чинність прав та обов'язків, встановлених окупаційною владою або під час її правління, а також чинність, остаточність і забезпеченість правовою санкцією прийнятих нею судових рішень та ухвал.

55. Суд визнає, що, обговорюючи умови Конвенції про вреґулювання та пов'язаних з нею угод, Федеративна Республіка Німеччини не домовлялася про передання компетенції або обмеження суверенітету в питаннях юрисдикції, яку вона вже дістала. Навпаки, вона домовлялася про передання їй суверенної влади і про припинення дії окупаційного режиму (див., mutatis mutandis, Eur. Commission HR, Appl. No. 235/56, Dec. 10.6.1958, Yearbook 2, pp. 257 et seq., at p. 300; див. також No. 6231/73, Dec. 28.5.1975, DR 2, p.72).

56. Суд погоджується, що після Другої світової війни Федеративна Республіка Німеччини не мала можливості заперечувати проти наміру трьох держав виключити можливість перегляду німецькими судами законності конфіскаційних заходів щодо майна Німеччини за кордоном або встановити інші обмеження на юрисдикцію Німеччини згідно з Конвенцією про вреґулювання.

У цьому контексті Суд додав, що в переговорах брали участь не лише Договірні держави. Стосовно Сполучених Штатів Америки Федеративна Республіка Німеччини не могла послатися на будь-які зобов'язання за Конвенцією.

57. Суд бере до уваги, що такою ситуація залишалася до 1990 року, коли з огляду на розвиток внутрішніх подій у Німеччині, які вели до її об'єднання, чотири держави почали переговори, які завершилися Договором про остаточне вреґулювання стосовно Німеччини, що був підписаний 12 вересня 1990 року і набрав чинності 15 березня 1991 року. Стаття 7 цього так званого Договору «два плюс чотири» передбачала припинення чинності прав і обов'язків чотирьох держав стосовно Берліна та Німеччини загалом, а також надання повного суверенітету об'єднаній Німеччині. Додаткова угода від 28 вересня 1990 року між трьома державами та Федеративною Республікою Німеччини передбачала зупинення чинності Конвенції про відносини та Конвенції про вреґулювання, залишаючи чинними певні положення Конвенції про вреґулювання, включаючи, зокрема, статтю 3 розділу 6.

58. Суд визнає, що через півсторіччя після закінчення Другої світової війни, коли питання остаточного вреґулювання стосовно Німеччини та об'єднання двох німецьких держав було майже вирішено, статус Федеративної Республіки Німеччини не змінився. У переговорах з трьома державами Федеративна Республіка Німеччини мусила погодитися, що це конкретне обмеження стосовно її юрисдикції не скасовується.

59. На погляд Суду, виключення юрисдикції Німеччини згідно зі статтею 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання є наслідком особливого статусу Німеччини відповідно до міжнародного публічного права після Другої світової війни. Лише завдяки «паризьким угодам» 1954 року стосовно Федеративної Республіки Німеччини та Договору 1990 року про остаточне вреґулювання стосовно Німеччини у Федеративній Республіці було припинено окупаційний режим і їй надано статус суверенної держави щодо внутрішньої і зовнішньої політики об'єднаної Німеччини. За таких особливих обставин обмеження доступу до суду Німеччини, як наслідок Конвенції про вреґулювання, мало законну мету.

60. Дійшовши цього висновку, Суд далі розглядає, яким чином зазначене положення розтлумачено і застосовано у справі заявника.

61. Згідно з висновком судів Німеччини, оголошення позову заявника неприйнятним через відсутність у Німеччини юрисдикції задовольняло умови статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання.

Кельнський реґіональний суд зазначив, що згадане положення виключало будь-яку можливість перегляду судами Німеччини законності заходів, яких вживали стосовно майна Німеччини за кордоном та іншого майна, конфіскованого з метою репарації чи реституції, або у зв'язку зі станом війни чи на підставі конкретних угод. Розглядаючи арґумент заявника про те, що це положення не застосовувалося, оскільки йшлося про заходи, вжиті щодо майна Німеччини за кордоном, а його батько ніколи не був громадянином Німеччини, реґіональний суд, погоджуючись із тим, що батько заявника ніколи не був громадянином Німеччини, визнав висновок держави, яка здійснила конфіскацію, остаточним. Органи влади колишньої Чехословаччини експропріювали цю картину як один із предметів сільськогосподарського майна, керуючись положеннями Указу Бенеша № 12 і вважаючи батька заявника «особою німецької національності». Кельнський апеляційний суд підтвердив, що, оскільки стаття 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання виключала можливість судового оскарження конфіскаційних заходів, які вживалися на підставі законів стосовно майна ворога, вона мала застосовуватися у світлі закону держави, яка здійснювала цю експропріацію.

Федеральний конституційний суд визнав, що таке тлумачення цього положення цивільними судами не було свавільним і не підлягало оскарженню у світлі конституційного права Німеччини.

62. Суд зазначає, що стаття 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання виключала юрисдикцію Німеччини у зв'язку з позовами проти «заходів,… яких було вжито стосовно майна Німеччини за кордоном або іншої власності, конфіскованої з метою репарації». Скасовуючи окупаційний режим, три держави, таким чином, ухвалили, що суверенні права Федеративної Республіки Німеччини, передані їй згідно з Конвенцією про вреґулювання, обмежуються в питаннях реституції. Якщо взяти до уваги предмет і мету Конвенції про вреґулювання та її політичне підґрунтя, тоді висновок судів Німеччини про те, що логіка цієї системи виключала будь-яку можливість розгляду законності конфіскаційних заходів, що їх з метою репарації вживали три держави або інші союзницькі країни, не здається безпідставним.

63. У цій справі суди Німеччини мали у своєму розпорядженні низку фактів, які свідчили, що органи влади колишньої Чехословаччини, здійснюючи конфіскацію картини як частину сільськогосподарського майна батька заявника, проводили захід, який стосувався «майна Німеччини за кордоном або іншої власності, конфіскованої з метою репарації». Зокрема, цю власність було конфісковано на виконання Указу № 12 про «конфіскацію та прискорення розподілу сільськогосподарського майна німецьких та угорських осіб і тих, хто вчинив зраду та діяв як ворог чехословацького народу». Крім того, під час провадження у Братиславському адміністративному суді адміністративні органи колишньої Чехословаччини дали зрозуміти, що вони вважають батька заявника особою німецької національності у тому розумінні, яке міститься в цьому указі.

64. У зв'язку з цим Суд зауважує, що суди Німеччини не були зобов'язані з'ясовувати, чи був адекватним критерій, застосування якого при розгляді справи в Братиславському адміністративному суді призвело до ухвалення ним згаданого рішення в листопаді 1951 року, зокрема, чи був він адекватним у світлі ґарантій Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі Дрозда та Янушека (Drozd and Janousek) від 26 червня 1992 року, серія А, № 240, с. 34, п. 110).

65. Виходячи з цих висновків та беручи до уваги обмеженість наглядової функції Суду в цій справі (див. пункти 49–50 вище), не можна стверджувати, що тлумачення статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання судами Німеччини не відповідало попередньому німецькому прецедентному праву або що його застосування було явно помилковим чи таким, що призвело до необ'єктивних висновків.

66. Крім того, з'ясовуючи, чи відповідало обмеження доступу заявника до судів Німеччини принципам, встановленим практикою Суду (див. пункти 44–48 вище), Суд приділяє особливу увагу характерові майнових позовів заявника стосовно зазначеної картини. Органи влади колишньої Чехословаччини експропріювали її в 1946 році як предмет сільськогосподарського майна батька заявника в колишній Чехословаччині. Картина залишилася на території згаданої держави і згодом — на території Чеської Республіки. Як зазначив Уряд, для великої кількості справ, у яких майно залишилося на території держави, що провела експропріацію, виключення юрисдикції Німеччини не мало ніякого значення. Фактичним місцем розв'язання спорів навколо таких конфіскаційних заходів були спочатку суди колишньої Чехословаччини, а пізніше — суди Чеської Республіки або Словацької Республіки. Фактично, 1951 року батько заявника скористався можливістю оскарження експропріації, про яку йде мова, у Братиславському адміністративному суді (див. пункт 12 вище).

67. Суд визнає, що для заявника перспектива вчинення позову у Федеративній Республіці Німеччини з метою оскарження чинності і законності конфіскаційних заходів, ужитих колишньою Чехословаччиною ще до існування Федеративної Республіки Німеччини на підставі її Конституції 1949 року, була віддаленою і малоймовірною. І лише в 1991 році, коли муніципалітет м. Кельна отримав картину від Чеської Республіки під позику, заявник учинив позов у судах Німеччини і вони застосували статтю 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання. Це унеможливило одержання заявником рішення судів Німеччини, згідно з принципами міжнародного приватного права Німеччини, стосовно його майнового позову і, зокрема, його твердження про те, що конфіскаційні заходи 1946 року становили порушення основних принципів права Німеччини (ordre public) (див. пункти 15 та 34 вище).

68. Крім того, згаданими вище факторами — особливий статус Федеративної Республіки Німеччини у світлі міжнародного публічного права після Другої світової війни та випадковий зв'язок між фактичною підставою позову заявника та юрисдикцією Німеччини — ця справа відрізняється від справи «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» (див. пункт 48 вище) стосовно передання компетенції міжнародній організації — справи, у якій Суд вважав важливим встановити, чи існували прийнятні альтернативні засоби для ефективного захисту прав за Конвенцією.

69. З огляду на зазначене вище, Суд вважає, що інтерес заявника у вчиненні позову у Федеративній Республіці Німеччини не був достатнім для того, щоб переважити нагальні суспільні інтереси відновлення суверенітету та об'єднання Німеччини. Отже, рішення судів Німеччини, яким позов заявника про повернення майна було оголошено неприйнятним, не можна вважати непропорційним до поставленої законної мети, тобто саму суть «права заявника на доступ до суду», визначену в прецедентному праві Суду, ці суди не спотворили (див. пункти 43–44 вище).

70. Із цього випливає, що ґарантоване пунктом 1 статті 6 право заявника на доступ до суду порушено не було.

C. Стверджувана несправедливість, допущена при розгляді справи у Федеральному конституційному суді

71. Заявник також стверджує, що під час розгляду його справи у Федеральному конституційному суді не було забезпечено справедливого слухання, ґарантованого пунктом 1 статті 6.

72. Заявник стверджує, що для судів Німеччини було надзвичайно важливим знати, чи залишалася стаття 3 Конвенції про вреґулювання чинною надалі, якщо брати до уваги Договір «два плюс чотири» та Угоду від 27/28 вересня 1990 року. Відхиляючись від висновку Кельнського апеляційного суду, Федеральний конституційний суд, ухвалюючи своє рішення, уперше виходив із припущення, що договори трьох західних союзників стосовно окупаційного режиму становили інший правовий порядок, не залежний від закону чотирьох держав, і послався на юридичний статус західних союзників, який ще не обговорювався.

73. Уряд вважає, що Кельнський апеляційний суд уже детально розглянув історію і навів тлумачення Договору «два плюс чотири» та Угоди від 27/28 вересня 1990 року. На думку Уряду, вирішальним чинником є те, що апеляційний суд уже доводив, що згаданий Договір ще не означає скасування Конвенції про вреґулювання як закону трьох держав. Федеральний конституційний суд лише підтвердив цей юридичний висновок — який, таким чином, не був для заявника несподіваним — та підсилив юридичну арґументацію стосовно нього. Крім того, Конституційний суд не посилався на зауваження, з якими заявника не ознайомлювали. Навпаки, для того щоб встановити, яким був юридичний висновок держав — учасниць Договору, своїм тлумаченням зазначених договорів він намагався знайти підтвердження своєї власної правової позиції.

74. Суд встановив, що заявник скористався перевагами змагального судового процесу у Федеральному конституційному суді і мав змогу навести арґументи, які, на його думку, були доречними у справі (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Апех Ільдезеттеінек Севетшеґе, Іваній Ротх та Сердахелій проти Угорщини» (Apeh Üldözötteinek Szövetsége, Iványi Róth and Szerdahelyi v. Hungary) від 5 жовтня 2000 року, № 32367/96, п. 39, ECHR 2000-X).

75. Суд погоджується з думкою Уряду про те, що висновки Федерального конституційного суду ґрунтувалися на результатах міжнародних переговорів та випливали із змісту міжнародних угод, тобто обставин, які були вже відомі заявникові і були предметом спору в суді. Ці висновки підтвердили висновок суду нижчого рівня про те, що пункти 1 і 3 статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання не були скасовані Договором про остаточне вреґулювання стосовно Німеччини.

76. У підсумку, Суд встановив відсутність будь-яких фактів, які свідчили б про несправедливість порядку ведення згаданого судового провадження.

D. Висновок

77. Отже, порушення пункту 1 статті 6 у цій справі допущено не було.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ № 1

78. Заявник скаржився, що рішення німецьких судів, якими його позови про повернення йому права власності на картину Пітера ван Лаєра «Szene an einem römischen Kalkofen» були оголошені неприйнятними, а також повернення цієї картини до Чеської Республіки порушили його право власності. Він посилався на статтю 1 Протоколу № 1, в якій зазначено:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

79. У своєму поданні заявник стверджував, що повернення цієї картини до Чеської Республіки становило незаконне втручання в його «існуюче майно». Конфіскація згаданої картини колишньою Чехословаччиною на підставі Указу Бенеша № 12 була незаконною і не має юридичної сили. Його батько не був ані «німцем», ані «ворогом чехословацького народу», про яких ідеться в цьому указі. На думку заявника, конфіскація суперечила нормам міжнародного публічного права і, отже, не повинна була залишатися чинною. З цього приводу він послався на арґументацію Суду у справі «Лоїзіду проти Туреччини» (Loizidou v. Turkey) (рішення у справі (по суті) від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-VI). Заявник вважає, що арґументи Уряду на підтримку чинності такої незаконної конфіскації суперечать попередній практиці Німеччини, спрямованій на невизнання конфіскаційних заходів, вжитих на підставі указів президента Бенеша. Він також посилається на ухвали Конституційного суду Чехії, згідно з якими зазначені конфіскаційні заходи не мають юридичної сили, оскільки у час проведення конфіскацій органи влади колишньої Чехословаччини встановлювали «німецьке етнічне походження» власника без жодних підстав.

80. Уряд стверджував, що згадана конфіскація і, зокрема, фактичне позбавлення батька заявника згаданого майна були здійснені колишньою Чехословаччиною у 1946 році. Ніяких угод про обговорення можливості реституції стосовно цих та інших подібних конфіскаційних заходів колишня Чехословаччина та держави, які стали її правонаступниками, не укладали.

Таким чином, у 1991 році, коли згадана картина опинилася в Німеччині, у заявника вже не могло бути якогось законного сподівання стосовно здійснення права власності. Крім того, якщо за міжнародним правом конфіскація незаконна, це не означає, що вона є нечинною, і достатніх підстав піддавати сумніву чинність проведеної конфіскації картини не було.

81. Суд бере до уваги, що скарга заявника, подана з посиланням на статтю 1 Протоколу № 1, не стосується первісної конфіскації картини, проведеної органами влади колишньої Чехословаччини 1946 року. У цьому провадженні заявник скаржиться, що, оскільки він при провадженні, порушеному в 1992 році в судах Німеччини, не домігся рішення по суті його позову про повернення в його власність зазначеної картини, її зрештою було повернуто до Чеської Республіки. Отже, принцип ratione temporis не виключає юрисдикції Суду розглядати цей аспект заяви (див. «Мальхоус проти Чеської Республіки» (Malhous v. the Czech Republic) (ухв.), № 33071/96, 13 грудня 2000 року, ECHR 2000-XII).

82. Заявник може стверджувати про наявність порушення статті 1 Протоколу № 1 лише тією мірою, якою оскаржені рішення стосуються його «майна» в контексті цього положення.

83. Суд нагадує, що, згідно з усталеною практикою органів Конвенції, «майно» може являти собою «існуюче майно» або засоби, включаючи право вимоги, відповідно до якого заявник може стверджувати, що він має принаймні «законне сподівання» стосовно ефективного здійснення права власності. На відміну від цього, надія на визнання подальшої чинності старого права власності, ефективне здійснення якого було неможливим уже тривалий час, не може вважатися «майном» у розумінні цього терміна, яке випливає зі змісту статті 1 Протоколу № 1, як ним не може вважатися умовне право вимоги, чинність якого припиняється внаслідок невиконання даної вимоги (див. перелік відповідних принципів у згаданому вище рішенні у справі Мальхоуса та подальші посилання, зокрема на прецедентне право Комісії).

84. У цій справі заявник учинив позов у судах Німеччини, вимагаючи повернення у власність картини, яка раніше належала його батькові. Він піддав сумніву чинність експропріації, яку провели органи влади колишньої Чехословаччини, при цьому його головним арґументом було те, що цей захід, за його словами, вжито всупереч умовам Указу Бенеша № 12 та нормам міжнародного публічного права.

85. Що стосується цього попереднього питання, Суд зауважує, що експропріацію здійснили органи влади колишньої Чехословаччини у 1946 році, правомірність якої підтвердив Братиславський адміністративний суд у 1951 році, тобто до 3 вересня 1953 року — дати набрання чинності Конвенцією, і до 18 травня 1954 року — дати набрання чинності Протоколом № 1. Отже, згідно з принципом ratione temporis, Суд не має юрисдикції розглядати обставини цієї експропріації або породжені нею наслідки, наявні до цього часу (див. згадане вище рішення у справі «Мальхоус проти Чеської Республіки» (ухв.) та прецедентне право Комісії — наприклад, «Меєр та інші проти Німеччини» (Mayer and Others v. Germany), заяви № 18890/91, 19048/91, 19342/92 та 19549/92, ухвалу Комісії від 4 березня 1996 року, Decisions and Reports 85, с. 5–20).

Суд також зазначає, що за цих обставин немає жодних підстав вважати, що й далі має місце порушення Конвенції, вину за яке можна було б поставити Федеративній Республіці Німеччини і яке могло мати наслідки стосовно часових обмежень юрисдикції Суду (див., a contrario, згадане вище рішення у справі «Лоїзіду проти Туреччини» (по суті), с. 2230, п. 41).

Після зазначеного заходу батько заявника і сам заявник не мали змоги здійснити будь-яких прав власності стосовно цієї картини, яка перебувала в Управлінні захисту історичних пам'яток м. Брно у Чеській Республіці.

За цих обставин заявник, як спадкоємець свого батька, не може, для цілей статті 1 Протоколу № 1, вважатися особою, яка зберегла право власності чи право вимагати реституції від Федеративної Республіки Німеччини, яке могло б становити «законне сподівання», у розумінні, що випливає з прецедентного права Суду.

86. З огляду на це, рішення судів Німеччини та повернення після цього картини до Чеської Республіки не можна вважати втручанням у право власності заявника, яке ґарантується статтею 1 Протоколу № 1 (див. пункт 78 вище).

87. Отже, Суд доходить висновку, що порушення статті 1 Протоколу № 1 допущено не було.

IІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

88. Заявник скаржився, що він зазнав дискримінації, яку було вчинено з огляду на те, що він є громадянином Ліхтенштейну, і яка суперечить статті 14, в якій зазначено:

«Здiйснення прав i свобод, викладених у цiй Конвенцiї, ґарантується без будь-якої дискримiнацiї за ознакою статi, раси, кольору шкiри, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, належностi до нацiональних меншин, майнового стану, народження або iнших обставин».

89. Заявник у своєму поданні зазначав, що хоча, для цілей Конвенції про вреґулювання, органи влади Німеччини вважали майно його батька в колишній Чехословаччині «майном Німеччини за кордоном», закон Німеччини про «вирівнювання тягаря відповідальності» не поширювався на збитки громадян нейтральних держав. На його думку, не може бути жодних підстав для різних підходів до питання компенсації громадянам Німеччини та іноземним громадянам за збитки через репарацію. До того ж Уряд не міг посилатися на те, що твори мистецтва не підлягають компенсації, адже він уже визнав факт конфіскації згаданої картини, який, на думку Уряду, становив порушення міжнародного публічного права.

90. Уряд стверджував, що, оскільки стаття 1 Протоколу № 1 не застосовна в цій справі, підстав для наявності порушення статті 14 немає. У будь-якому разі, передбачати в законі про компенсацію за збитки, понесені через репараційні заходи тощо, таку саму компенсацію і для іноземних громадян, які постраждали внаслідок заходів, спрямованих проти майна Німеччини за кордоном, необхідності не було, оскільки Німеччина, згідно з наданою їй свободою розсуду, мала право надати конкретну соціальну допомогу своїм громадянам. Громадяни інших країн могли скористатися юридичним та дипломатичним захистом з боку своєї держави. Так чи інакше, Закон про збитки внаслідок репарації не передбачав компенсації у зв'язку з втратою творів мистецтва чи художніх колекцій. До того ж строк для вчинення позовів про відшкодування сплинув 31 грудня 1974 року.

91. Як Суд уже логічно підсумовував, стаття 14 Конвенції доповнює інші матеріально-правові положення Конвенції та її протоколів. Ця стаття не існує сама по собі, оскільки застосовується виключно щодо «здійснення прав і свобод», ґарантованих цими положеннями. Хоча застосування статті 14 не означає, що вже було допущено порушення цих положень — і до цієї міри вона автономна, — її можна застосувати лише тоді, коли факти, які розглядаються, підпадають під сферу застосування одного чи кількох таких положень (див. рішення у справі «Єврейське літургійне об'єднання "Ча'аре Шалом Ве Цедек" проти Франції» (Jewish liturgical association Cha'are Shalom Ve Tsedek v. France) [GC], № 27417/95, п. 86, ECHR 2000-VII).

92. Суд уже встановив вище, що факти, які оскаржував заявник, посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1, а саме — ухвали судів Німеччини та повернення картини до Чеської Республіки, не становлять втручання в будь-яке з його прав, ґарантованих цим положенням. Отже, заявник не має права стверджувати, що в цьому відношенні він зазнав дискримінації при здійсненні своїх прав власності (див. рішення у справі Маркса (Marckx) від 13 червня 1979 року, серія А, № 31, с. 23, п. 50).

93. Суд бере до уваги, що заявник стверджував про факт дискримінації, посилаючись на Закон про збитки внаслідок репарації, який визнавав лише компенсаційні вимоги громадян Німеччини або, за особливих обставин, осіб німецького походження і не передбачав компенсації іноземним громадянам.

Однак Конвенція не ґарантує права на компенсацію за шкоду, першопричина якої не становить порушення Конвенції (див. згадане вище рішення у справі Меєра та інших, с. 18).

94. Отже, стаття 14 у цій справі не застосовується, тому Суд постановляє, що в цій справі її порушення немає.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції допущено не було.

2.Постановляє, що порушення статті 1 Протоколу № 1 допущено не було.

3. Постановляє, що порушення статті 14 Конвенції допущено не було.

Вчинено англійською та французькою мовами і повідомлено на відкритому слуханні у Палаці прав людини в Страсбурзі 12 липня 2001 року.

Елізабет Палм,
голова

Мікеле де Сальвія,
Юрисконсульт, в.о. Секретаря Суду

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:

— окрема думка судді Ґ. Ресса, до якого приєднався суддя Жупанчич, що збігається з позицією більшості;

— окрема думка судді Ж.-П. Коста, що збігається з позицією більшості.

E. Р.

M.d.S. 

 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ Ґ. РЕССА,
ДО ЯКОГО ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ ЖУПАНЧИЧ,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Якщо заявник мав доказові підстави для заяви про наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, тоді рішення судів Німеччини не приймати таку заяву до розгляду, з посиланням на те, що його позов виключається з огляду на чинність статті 3 Конвенції про вреґулювання, становили позбавлення права на суд (déni de justice). Така норма Конвенції про вреґулювання порушувала саму суть права доступу до суду, і тому, на мою думку, навіть не постає питання стосовно того, чи можна вважати, що такий вид обмеження забезпечує належне співвідношення між застосованими засобами та поставленою метою. Через цю норму Конвенції про вреґулювання ґарантія доступу до суду фактично виявляється теоретичною та ілюзорною. За Конвенцією про вреґулювання, таке право не має практичного і реального значення. Це тому, що три західні держави хотіли виключити будь-яку ймовірність розгляду законності тих чи інших заходів, які вживалися чи то за межами Німеччини, чи то на її території, згідно із законами про конфіскацію майна ворожої Німеччини. Є підстави для висновку, що такі заходи, попри те, на яких підставах їх вживали, не повинні піддаватися сумніву, принаймні судами Німеччини, і що в цьому полягало — і досі полягає — саме значення статті 3 розділу 6 Конвенції про вреґулювання. Оскільки провадження в судах Німеччини було одним із проваджень rei vindicatio, питання доступу до суду у зв'язку з позовом про компенсацію за втрату права власності на майно Суд не розглядає.

Однак я повністю погоджуюся з думкою, що порушення пункту 1 статті 6 допущено не було, хоча навів би дещо іншу арґументацію. Окрім наведення у пункті 44 вище обмежень права доступу до суду, Суд мав би зазначити, що обмеження можуть також зумовлюватися особливим правовим статусом Високої Договірної Сторони, з яким опосередковано погодилися всі інші сторони під час ратифікації Конвенції. Як Суд зауважив у пункті 54, Федеративна Республіка Німеччини, ратифікуючи Конвенцію 5 грудня 1952 року, ще залишалася окупованою країною, верховну владу в якій здійснювали чотири держави: Франція, Сполучені Штати Америки, Сполучене Королівство та Радянський Союз. Вона зовсім не була суверенною державою, і, як Суд зазначив у пункті 59, виключення юрисдикції Німеччини згідно з Конвенцією про вреґулювання було наслідком особливого статусу Німеччини відповідно до міжнародного публічного права після Другої світової війни. Перебуваючи під окупаційним режимом, який вважався особливим (sui generis), держава була неспроможна виконати всі вимоги, зокрема ті, що містяться в статті 6 Конвенції. Це мало бути очевидним не тільки для Федеративної Республіки Німеччини, коли 3 вересня 1953 року Конвенція набрала чинності, а й для інших Високих Договірних Сторін на той час. Особливість статусу Німеччини була такою очевидною, що жодної заяви з цього приводу при поданні ратифікаційної грамоти зроблено не було. Крім того, будь-яке «застереження» з цього приводу не відповідало б вимогам колишньої статті 64 (тепер це стаття 57). Застереження мало ґрунтуватися на конкретних положеннях внутрішньодержавного права. Особливий статус Німеччини був зумовлений її становищем у контексті міжнародного публічного права, згідно з яким вона не мала повного статусу суверенної держави у своїй внутрішній і зовнішній політиці. Якщо Договірні Сторони визнають державу з такими обмеженнями її державного статусу стосовно Конвенції і якщо депозитарій Конвенції, Генеральний секретар Ради Європи, не має заперечень щодо визнання такої держави, тоді можна вважати, що вони не мають жодних заперечень проти укладених пізніше договорів, якими цей обмежений юридичний статус у сфері юрисдикції стосовно певних питань лише підтверджується. Федеративна Республіка Німеччини фактично не має вибору. Щоб повністю відновити свій статус суверенної держави, вона мусила погодитися як у 1954-му, так і в 1990 році на такі обмеження щодо юрисдикції судів Німеччини. Це так, хоча в 1990 році Федеративна Республіка принаймні брала участь у продовженні чинності Конвенції про вреґулювання. Таке обмеження стосовно юрисдикції її судів не можна оцінювати за принципом пропорційності, оскільки воно було абсолютним і становило для Федеративної Республіки Німеччини своєрідний форс-мажор.

З'ясовуючи, чи було дотримано принципу пропорційності, Суд посилається головним чином на два додаткові чинники. По-перше, на те, що існувала можливість оскарження даної експропріації в державі, яка її здійснила, у колишній Чехословаччині, і, по-друге, що перспектива оскарження чинності і законності цього заходу у Федеративній Республіці була віддаленою і малоймовірною. Я вважаю, що альтернативні засоби, на які Суд послався, згадуючи рішення у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини» від 18 лютого 1999 року, [GC] № 26083/94, ECHR 1999-I, с. 395 та наступні, с. 411 (п. 68), не можуть бути альтернативними в третій державі. Таким засобом має бути доступ до судів держави-відповідача (див. мою окрему думку щодо позиції більшості у справі «Вайт і Кеннеді проти Німеччини», доповідь Європейської комісії з прав людини, там само, с. 426 і далі, с. 427). Другий арґумент, а саме — те, що можливість учинення позову у Федеративній Республіці була малоймовірною, це арґумент, який стосується характеру самого позову і потребує додаткового розгляду. Можливо, в інтересах мистецької виставки необхідно, щоб держава, у якій вона відбувалася, укладала угоду, яка передбачає виключення юрисдикції розгляду таких позовів під час проведення виставки. Таке узгоджене обмеження юрисдикції, пов'язане з віддаленістю можливості позову, можна було б розглянути у світлі загальних суспільних інтересів. Однак Суд і досі поки що не погоджувався з правомірністю такого конкретно обумовленого обмеження юрисдикції, і розглядати цю справу лише в контексті суспільних інтересів у проведенні мистецьких виставок буде нелегко.

Незважаючи на ці міркування, єдиним переконливим виправданням виключення юрисдикції німецьких судів є особливий міжнародний статус Федеративної Республіки Німеччини. На противагу думці Суду, викладеній у пункті 69, таке виключення юрисдикції Німеччини спотворило саму суть права заявника на доступ до суду, і оцінити таке обмеження за принципом пропорційності неможливо. Це — структурне обмеження ґарантованого пунктом 1 статті 6 права доступу до суду.

 

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ Ж.-П. КОСТИ,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я згоден зі своїми колеґами, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції допущено не було, але моя арґументація відрізняється від арґументації, викладеної в рішенні Суду, і досить схожа на наведену суддею Рессом. На мою думку, важко погодитися з викладеною в пункті 69 точкою зору, що відхилення німецькими судами позову заявника відповідало законній меті, а отже, саму суть права заявника на доступ до суду спотворено не було. Така арґументація змішує разом два підходи, які Комісія і Суд у своїй практиці майже завжди обережно розмежовували як дві різні альтернативи: (прямо або опосередковано виражені) обмеження щодо права на суд відповідають статті 6 лише в разі, якщо вони не обмежують залишеного позивачеві доступу у спосіб чи до тієї міри, якою спотворюється сама суть такого права; крім того, такі обмеження повинні мати законну мету і між використаними засобами та поставленою метою має бути забезпечене розумне співвідношення (див. рішення у справі «Ашінґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom) від 28 травня 1985 року, серія A, № 93, с. 24–24, п. 57, або у справі «"Леваж Престейшинз Сервісиз" проти Франції» (Levages Prestations Services v. France) від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, с. 1543, п. 40). Я вважаю, що арґументація цього рішення Суду не відповідає ані усталеній практиці, ані логіці. Питання пропорційності постає лише як другорядне — у разі якщо не було порушено саму суть права на суд. На мою думку, висновок про відсутність порушення цього права в даній справі на підставі того, що було забезпечено задовільне співвідношення, є зовсім непереконливим.

Крім того, у цій справі важко стверджувати, що принц постраждав лише через обмеження права доступу до суду. Треба визнати, що його батько вже мав змогу оскаржити в суді колишньої Чехословаччини факт застосування в його справі Указу президента Бенеша, на підставі якого було конфісковано його майно. Однак той позов (до того ж відхилений судом) не вичерпав його прав, ґарантованих статтею 6, у судах Німеччини значною мірою тому, що наступний позов був порушений проти іншого позивача і не стосувався того самого предмета чи підстав для позову. Отже, застосування традиційного принципу res judicata pro veritate habetur у цьому випадку було недоречним. Також фактом є те, що суди Німеччини не відмовлялися від розгляду його заяви, про що свідчить видання тимчасової судової заборони, згідно з якою картину негайно конфіскували і вона перебувала під арештом протягом семи з половиною років. З іншого боку, в усіх рішеннях німецьких судів першої та апеляційної інстанцій було зазначено, що позов заявника неприйнятний з огляду на Конвенцію про вреґулювання. Отже, не можна стверджувати, що доступ до судів дав позивачеві змогу домогтися вирішення його прав; суди, про які йдеться, виходили у своїх рішеннях із відсутності у них юрисдикції за міжнародним договором і не розглядали по суті спір між заявником, який стверджував про своє право власності на картину, та муніципалітетом м. Кельна, який отримав картину під позику від Управління захисту історичних пам'яток м. Брно. Право Ганса-Адама ІІ на доступ до суду виявилося насправді таким обмеженим, що фактично було спотворено «саму суть» цього права.

Якщо такий підхід більшості, яка зробила висновок про відсутність порушення, був неприйнятним, то яка арґументація була б тоді «правильною» (якщо можна вибачити мою нескромність)? Можливо, треба було обміркувати поняття доказового позову. За національним правом Німеччини, з огляду на існування Конвенції про вреґулювання, скарга заявника не визнавалася правомірною, принаймні не було визнано, що він мав для неї доказові підстави. Такого роду арґументацію в прецедентному праві органів Конвенції знайти неважко (див., наприклад, рішення у справі «Массон і Ван Цон проти Нідерландів» (Masson and Van Zon v. the Netherlands) від 28 вересня 1995 року, серія А, № 327, с. 27, п. 52). Керуючись тією самою логікою, можна навіть дійти до того, що заперечити «справжність і серйозність» характеру цього спору, і це більшість, як видається, мала на увазі, зазначаючи в пункті 67, що можливість вчинення позову (в Німеччині) була «віддаленою і малоймовірною перспективою». Зі свого боку, я вважаю за краще — виходячи з позиції, схожої до позиції мого колеґи судді Ресса, — визнати, що імунітет від юрисдикції, створений Конвенцією про вреґулювання, абсолютно перешкоджав заявникові здійснити право на розгляд своєї справи по суті, якщо взяти до уваги характер і предмет вчиненого ним правового позову та конфіскаційний захід, у зв'язку з яким він втратив право власності на картину. До того ж такий підхід при розгляді питання імунітету вже має місце в практиці органів Конвенції (див. рішення Комісії у справі стосовно парламентського імунітету «Х проти Австрії» (X v. Austria) від 6 лютого 1969 року, № 3374/67, Yearbook 12, с. 247; чи рішення Комісії у справі стосовно дипломатичного імунітету «N., C., F. та A.G. проти Італії» (N., C., F. and A.G. v. Italy) від 4 грудня 1995 року, № 4236/94, D.R. 84-B, с. 84).

Зрозуміло, що такі імунітети є і мають залишатися винятком. І саме такий виняток має місце в цій справі. То у зв'язку ж із чим спір? Рухоме майно, конфісковане п'ятдесят років тому, позов про повернення якого вчинено десять років тому (завдяки вдалому збігові обставин), після чого його відхилено через відсутність юрисдикції згідно з договором, підписаним у 1952 році ще до ратифікації державою-відповідачем Європейської конвенції з прав людини. Нам залишається визнати, що такий вид імунітету трапляється нечасто.

Я допускаю, що моя позиція, якщо підходити принципово, радше приводить до висновку, що пункт 1 статті 6 у цій справі не застосовується, а не до висновку про те, що Німеччина дотримала його (але це — технічне питання, а не питання принципу, адже практичний результат той самий). Я також визнаю, що такий підхід більшості в мотивуванні судового рішення, згідно з яким висновок про неспотворення суті права на суд зроблено на підставі висновку про наявність лише обмежень (які не є непропорційними) стосовно цього права, можна зустріти в прецедентному праві (є певна схожість із рішенням у справі «Фаєд проти Сполученого Королівства» (Fayed v. the United Kingdom) від 21 вересня 1994 року, серія A, № 294-B). Однак, зважаючи на всі обставини, я надалі залишаюся прихильником рішень, які, на мою думку, ухвалено із застосуванням найбільш традиційного підходу, згідно з яким спотворення самої суті права доступу до суду в деяких випадках не суперечить статті 6, і для цього висновку немає необхідності перевіряти, чи було дотримано принцип пропорційності. Нарешті, я вважаю переважним фактором те, що договір (Конвенція про вреґулювання) має пріоритетне значення перед національним правом, або навіть те, що це була справа «квазіфорс-мажору» (окрема думка судді Ресса, яка збігається з позицією більшості), або, в альтернативному випадку, в цій справі радше треба було враховувати обидва ці фактори, ніж виходити із «нагальних суспільних інтересів відновлення суверенітету та об'єднання Німеччини» (пункт 69). Я повністю визнаю ці інтереси і цілком поважаю їх, але маю щирі сумніви, що рішення, винесені судами Німеччини в цій справі у період від 1995 до 1998 року, були абсолютно необхідними для забезпечення торжества цих інтересів. З огляду на обставини цієї справи, критерій «пропорційності» видається, чесно кажучи, дещо штучним.

З огляду на сказане, я залишаюся при думці, що статтю 6 Конвенції порушено не було.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua