Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2002

Назва
 
Справа «"Совтрансавто-Холдинґ" проти України»
(Affaire Sovtransavto Holding c. Ukraine)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ



СПРАВА «"СОВТРАНСАВТО-ХОЛДИНҐ" ПРОТИ УКРАЇНИ»[1]

(AFFAIRE SOVTRANSAVTO HOLDING C. UKRAINE)

(Заява № 48553/99)

РІШЕННЯ

(по суті)

Страсбурґ

25 липня 2002 року

У справі «"Совтрансавто-Холдинґ" проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

п. Ґ. Ресс (G. Ress), голова

п. І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

пані Н. Важич (N. Vajić)

п. Д. Хедіґан (J. Hedigan)

п. М. Пеллонпя (M. Pellonpää)

пані С. Ботучарова (S. Botoucharova), судді,

та п. В. Берже (V. Berger), секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 27 вересня 2001 року та 4 липня 2002 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 48553/99), поданою до Суду проти України російським підприємством «Совтрансавто-Холдинґ» (заявник) 11 травня 1999 року, відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція).

2. Заявника в Суді представляє п. М. де Гієншмідт (M. de Guillenchmidt), адвокат паризької колеґії адвокатів. Український уряд (Уряд) представляє уповноважена особа, пані В. Лутковська, Міністерство юстиції.

3. Заявник стверджував, що його справа не була розглянута справедливо та протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом. Він також скаржився на відсутність відкритого слухання при розгляді його справи. При цьому він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції.

Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1, заявник скаржився, що внаслідок реєстрації Луганським міським виконавчим комітетом незаконних рішень товариства «Совтрансавто-Луганськ» його акції були знецінені, у зв'язку з чим він втратив контроль над діяльністю та майном товариства «Совтрансавто-Луганськ». Він також стверджував, що компенсація, яку він отримав внаслідок ліквідації підприємства «Совтрансавто-Луганськ», не відповідала частині капіталу, яка була в його власності спочатку.

Посилаючись на статтю 14 Конвенції, заявник стверджував, що він є потерпілим від дискримінації з боку українських органів влади, які хотіли «захистити інтереси громадян України», надаючи перевагу правам українського товариства на шкоду інтересам заявника.

4. Заява була призначена до розгляду четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту). Для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) було сформовано палату, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту.

5. Після слухання, присвяченого одночасно питанням прийнятності заяви та суті справи (пункт 4 правила 54 Реґламенту), ухвалою від 27 вересня 2001 року палата визнала заяву прийнятною.

6. Відповідно до пункту 1 правила 61 Реґламенту, ухвала щодо прийнятності заяви була надіслана Російському урядові.

7. Як заявник, так і Уряд подали свої зауваження щодо суті справи (пункт 1 правила 59 Реґламенту).

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 правила 25 Реґламенту), однак палата колишньої четвертої секції, у складі, в якому вона існувала до цієї дати, продовжила розгляд справи.

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявник, АТ «Совтрансавто-Холдинґ», — російське акціонерне товариство з міжнародних перевезень, створене в 1993 році, міститься в Москві.

10. У період з 1993 по 1997 рік заявник володів 49 відсотками акцій українського відкритого акціонерного товариства «Совтрансавто-Луганськ».

А. Рішення товариства «Совтрансавто-Луганськ»
щодо збільшення статутного фонду та внесення змін
до статутних документів і їх реєстрація
Луганським міськвиконкомом

11. 3 січня 1996 року загальні збори акціонерів «Совтрансавто-Луганськ» ухвалили рішення про внесення змін до статутних документів (статуту й інших документів) цього товариства та змінили його на закрите акціонерне товариство. 23 січня 1996 року виконавчий комітет Луганська, муніципальний орган, відповідно до повноважень, наданих йому законом, зареєстрував це рішення.

12. 26 грудня 1996 року, 11 серпня 1997 року та 20 жовтня 1997 року генеральний директор ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» прийняв рішення про збільшення (щоразу на третину) статутного фонду товариства і, як наслідок, про внесення змін до статутних документів. Ці рішення були зареєстровані Луганським міськвиконкомом 30 грудня 1996 року, 12 серпня 1997 року та 18 листопада 1997 року, відповідно.

13. Внаслідок збільшення статутного фонду керівництво ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» дістало право одноособово керувати товариством та контролювати його майно. Частина статутного фонду, що перебувала у власності заявника, зменшилася з 49 відсотків до 20,7 відсотка.

14. Згідно з твердженнями заявника, від 1997 до 1999 року частину майна ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» було продано різним підприємствам, що їх створив генеральний директор цього товариства.

В. Початок судового провадження за позовом заявника до ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» та Луганського міськвиконкому

15. 25 червня 1997 року заявник звернувся до арбітражного суду Луганської області (суд першої інстанції у цій справі) з позовом (справа № 70/10-98) проти ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» та Луганського міськвиконкому. Він наполягав на визнанні незаконними рішень щодо внесення змін до статутних документів зазначеного товариства та рішення про реєстрацію, ухвалене виконавчим комітетом 23 січня 1996 року. Заявник стверджував, що, всупереч вимогам чинного законодавства і статутних документів товариства «Совтрансавто-Луганськ», загальні збори акціонерів 3 січня 1996 року були організовані без участі і без згоди представників «Совтрансавто-Холдинґу». Крім того, протокол не був підписаний усіма акціонерами. 4 серпня 1997 року арбітражний суд відхилив позов.

16. 9 вересня 1997 року заявник звернувся до голови арбітражного суду Луганської області із заявою про перевірку рішення від 4 серпня 1997 року в порядку нагляду. Ухвалою від 14 жовтня 1997 року заступник голови суду відхилив заяву.

17. 21 листопада 1997 року заявник звернувся до судової колеґії Вищого господарського суду України із заявою про перевірку в порядку нагляду відповідного рішення. Постановою від 6 березня 1998 року судова колеґія Вищого арбітражного суду скасувала рішення від 4 серпня та 14 жовтня 1997 року на підставі того, що відповідні судові органи звернули недостатню увагу на обставини справи та арґументи заявника. Колеґія направила справу на новий судовий розгляд в арбітражний суд Київської області (суд першої інстанції у цій справі), вказавши звернути особливу увагу на необхідність глибокого вивчення фактів справи та документів, наданих сторонами.

С. Період із січня по травень 1998 року

18. 16 січня 1998 року керівництво ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» надіслало Президентові України листа, в якому вимагало «взяти справу під особистий контроль», а також «захистити інтереси України». Листом від 3 лютого 1998 року Президент України дав вказівку голові Вищого арбітражного суду «захистити інтереси громадян України».

19. 1 лютого 1998 року загальні збори акціонерів «Совтрансавто-Луганськ» прийняли переглянуту версію статутних документів товариства. 17 лютого 1998 року Луганський міськвиконком зареєстрував рішення.

20. Шифрограмою від 6 березня 1998 року голова Луганської обласної держадміністрації повідомив Президента України про те, що, незважаючи на його резолюцію стосовно захисту національних інтересів, Вищий арбітражний суд скасував рішення від 4 серпня та 14 жовтня 1997 року і повернув справу на новий розгляд, а це, на його думку, завдавало шкоди належному функціонуванню ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» та інтересам України і було на користь Росії. Він вимагав від Президента України невідкладно втрутитись у справу з метою захисту інтересів українського підприємства та громадян України.

21. Від 10 до 31 березня 1998 року Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку України, державний орган, уповноважений контролювати діяльність акціонерних товариств, проводила аналіз діяльності ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ». 29 квітня 1998 року вона констатувала невідповідність чинному законодавству скликання загальних зборів акціонерів від 3 січня 1996 року та рішень, прийнятих внаслідок цього керівництвом товариства.

22. 19 травня 1998 року М.Т. (народний депутат України) закликав Президента України «захистити інтереси громадян України». Того ж дня своєю резолюцією Президент України знову привернув увагу голови Вищого арбітражного суду на необхідність захисту інтересів держави.

D. Наступний етап судового розгляду

23. 20 травня 1998 року під час судового засідання п. Кравчук (суддя арбітражного суду Київської області, призначений розглядати справу) публічно відмовився вести провадження у зв'язку із значним тиском з боку відповідачів (ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» та Луганського міськвиконкому). 21 травня 1998 року було призначено іншого суддю розглядати справу.

24. 28 травня 1998 року голова Вищого арбітражного суду направив голові арбітражного суду Київської області копію резолюції Президента України від 19 травня 1998 року із вказівкою взяти її до уваги при розгляді справи заявника.

25. 3 червня 1998 року заявник подав до арбітражного суду Київської області додатковий позов проти ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» та Луганського міськвиконкому (справа № 13/10-98). Він наполягав на визнанні незаконними, по-перше, рішень про збільшення статутного фонду та внесення змін у статутні документи, прийнятих генеральним директором «Совтрансавто-Луганськ» 26 грудня 1996 року, 11 серпня та 20 жовтня 1997 року, по-друге, рішень про реєстрацію, ухвалених виконавчим комітетом 30 грудня 1996 року, 12 серпня та 18 листопада 1997 року, і, по-третє, реєстрацію виконавчим комітетом 17 лютого 1998 року рішення про внесення змін до статутних документів, ухвалених загальними зборами акціонерів ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» 1 лютого 1998 року.

26. 9 червня 1998 року арбітражний суд Київської області зупинив розгляд справи № 13/10-98 до винесення рішення у справі № 70/10-98.

27. Листом від 17 червня 1998 року заступник голови Вищого арбітражного суду дав вказівку голові арбітражного суду Київської області «взяти відповідну справу під особистий контроль».

28. 23 червня 1998 року арбітражний суд Київської області розглянув справу № 70/10-98 і відхилив позов заявника, встановивши своїм рішенням, що ні внесення змін до статутних документів ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» від 3 січня 1996 року, ні рішення про реєстрацію від 23 січня 1996 року не були незаконними.

29. 23 червня 1998 року суд розглянув справу № 13/10-98 і після встановлення законності рішень, оскаржуваних заявником, відхилив його позов.

30. 2 липня 1998 року заявник звернувся до голови арбітражного суду Київської області із заявою про перегляд рішень від 23 червня 1998 року стосовно справ № 13/10-98 та 70/10-98 у порядку нагляду. Він, зокрема, зазначав, що відповідачі у справі порушили Закон № 1576-XII від 19 вересня 1991 року, Закон № 533-ХІІ від 7 грудня 1990 року та постанову Кабінету Міністрів України № 276 від 29 квітня 1994 року, що реґулюють діяльність акціонерних товариств і процедуру реєстрації рішень цих товариств. Водночас він скаржився на відсутність відкритого судового розгляду в суді першої інстанції.

31. Двома ухвалами від 12 жовтня 1998 року заступник голови суду відхилив заяви, підтвердивши висновки суду першої інстанції.

32. 24 листопада 1998 року заявник звернувся до судової колеґії Вищого арбітражного суду із заявою про перегляд відповідних рішень у порядку нагляду. Двома постановами від 12 січня 1999 року судова колеґія Вищого арбітражного суду відхилила заяви стосовно справ № 13/10-98 та 70/10-98 на тих самих підставах, що містилися в рішеннях суду першої інстанції.

Е. Період із січня 1999 по квітень 2000 року

33. У лютому 1999 року заявник звернувся до Генеральної прокуратури України з вимогою втрутитися в арбітражне провадження у справах № 13/10-98 та 70/10-98 з метою ґарантування законності цього провадження. Він також звернувся з проханням до голови Вищого арбітражного суду внести протест з метою перегляду всіх рішень стосовно цих справ у порядку нагляду.

34. Листом від 26 лютого 1999 року начальник департаменту з арбітражного провадження Генеральної прокуратури України відхилив клопотання заявника, констатувавши, що участь представника держави не є необхідною при розгляді цих справ.

35. 8 червня 1999 року загальні збори акціонерів ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», організовані, за твердженням заявника, без його участі, ухвалили рішення про початок процедури ліквідації товариства.

F. Відновлення судового провадження після внесення протесту

36. У квітні 2000 року голова Вищого арбітражного суду вніс протест у президію Вищого арбітражного суду з метою скасування всіх рішень у справах № 13/10-98 та 70/10-98 у порядку нагляду. Постановою від 21 квітня 2000 року президія Вищого арбітражного суду скасувала рішення від 23 червня, 12 жовтня 1998 року і 12 січня 1999 року та відправила справи № 13/10-98 і 70/10-98 в арбітражний суд Київської області на новий розгляд. У постанові вона констатувала, що рішення арбітражних судів були винесені без належного і глибокого розгляду фактів та арґументів сторін, висновки цих судів були суперечливими та передчасними, оскільки вони не взяли до уваги ні висновків Державної комісії з цінних паперів, що стосувалися численних фактів порушення керівництвом ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» положень чинного законодавства, ні вимог законодавства, яке застосовується до реєстрації статутних документів акціонерних товариств; крім того, вона констатувала, що не було зроблено аналізу відповідності статутних документів ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» чинному законодавству.

G. Провадження в арбітражному суді Київської області

37. Листом від 12 травня 2000 року голова арбітражного суду Київської області звернув увагу голови Вищого арбітражного суду на той факт, що «постановою від 21 квітня 2000 року Вищий арбітражний суд скасував рішення арбітражних судів у справах № 13/10-98 та 70/10-98, які були прийняті протягом двох років», і що «арбітражний суд Київської області вже виносив рішення з цього питання». Він підкреслив, що «певні факти стосовно відповідної справи ставлять під сумнів безсторонність суддів суду під час розгляду цієї справи, а це може викликати передбачувані неґативні наслідки». Він звернувся з проханням до голови Вищого арбітражного суду передати справи № 13/10-98 та 70/10-98 іншому суду з метою «ґарантування об'єктивності і безсторонності судового процесу».

38. Листом від 25 травня 2000 року голова Вищого арбітражного суду відхилив клопотання голови арбітражного суду Київської області стосовно передання справ № 13/10-98 та 70/10-98 іншому суду, встановивши відповідність постанови від 21 квітня 2000 року чинному законодавству.

39. 7 серпня 2000 року арбітражний суд Київської області розпочав розгляд справ № 13/10-98 та 70/10-98. Після аналізу документів, поданих заявником, та констатації факту ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», він зобов'язав Луганський міськвиконком надати суду документи стосовно ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» та ориґінали документів щодо реєстрації ЗАТ «Транс Кінґ», створеного на базі майна ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ». Він призначив нове слухання справи на 7 вересня 2000 року.

40. 7 вересня 2000 року арбітражний суд Київської області призначив нове слухання на 18 жовтня 2000 року, визнавши необхідність участі прокурора в процесі.

41. 25 жовтня 2000 року арбітражний суд Київської області після констатації необхідності додаткового вивчення матеріалів справ № 13/10-98 та 70/10-98 Генеральною прокуратурою України відклав слухання.

42. Рішенням від 23 квітня 2001 року арбітражний суд Київської області частково задовольнив позовні вимоги заявника, зобов'язавши ЗАТ «Транс Кінґ», правонаступника ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», повернути заявникові частину майна, яке йому належало у відповідний час, але відхилив позовні вимоги заявника до Луганського міськвиконкому. Зокрема, суд визнав незаконність рішень генерального директора ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» від 26 грудня 1996 року, 11 серпня 1997 року та 20 жовтня 1997 року щодо збільшення статутного фонду товариства та внесення змін до його статутних документів, констатувавши, що, відповідно до законодавства, лише колеґіальний орган товариства правоможний ухвалювати такі рішення. Він констатував також, що внаслідок прийняття цих рішень права заявника на керівництво ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» і контроль за його майном були порушені і що компенсація, отримана заявником внаслідок ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», не була пропорційною частині статутного фонду у володінні заявника на момент реєстрації статутних документів цього товариства в січні 1996 року.

43. Ухвалою від 7 травня 2001 року державна виконавча служба Луганської області зупинила виконання рішення від 23 квітня 2001 року у зв'язку з поданням товариством-відповідачем заяви про перегляд рішення в порядку нагляду голові арбітражного суду Київської області.

Н. Рішення апеляційного господарського суду Київської області від 24 січня 2002 року

44. Внаслідок протесту Генеральної прокуратури України та за заявою ЗАТ «Транс Кінґ» про перевірку справи в порядку нагляду судова колеґія апеляційного господарського суду Київської області (апеляційний суд у цій справі, запроваджений після реформи судової системи) рішенням від 24 січня 2002 року скасувала рішення арбітражного суду Київської області від 23 квітня 2001 року в частині повернення майна заявникові та відхилила всі позовні вимоги заявника.

І. ПРОВАДЖЕННЯ У ВИЩОМУ ГОСПОДАРСЬКОМУ СУДІ УКРАЇНИ

45. 25 лютого 2002 року заявник звернувся до судової колеґії Вищого господарського суду України (запроваджений після реформи судової системи; колишній Вищий арбітражний суд) з касаційною скаргою про скасування рішення від 24 січня 2002 року.

46. Ухвалою від 2 квітня 2002 року судова колеґія Вищого господарського суду відхилила скаргу заявника, не розглядаючи її по суті. Вона, зокрема, констатувала, що заявник не подав документів, які підтверджували б сплату державного мита за розгляд скарги. Вищий господарський суд повернув заявникові суму, яку останній сплатив як державне мито, і зазначив, що після виконання відповідної формальності заявник може знову подати свою скаргу.

47. Заявник подав нову касаційну скаргу. Ухвалою від 26 квітня 2002 року судова колеґія Вищого господарського суду відхилила скаргу, не розглядаючи її по суті. Вона констатувала, зокрема, що заявник прогаяв строк в один місяць, передбачений для подання скарги, і що він не звернувся з клопотанням про поновлення строку подання такої скарги.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Закон № 1142-XII від 4 червня 1991 р.
(стосовно системи арбітражних судів)

48. Стаття 1 Закону передбачає:

«Відповідно до Конституції України правосуддя в господарських відносинах здійснюється арбітражним судом.

Арбітражний суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство».

В. Цивільний процесуальний кодекс від 1 січня 1964 р.

49. Відповідні положення Кодексу передбачають:

Стаття 327

«Рішення, ухвали і постанови суду, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті в порядку судового нагляду за протестами службових осіб, зазначених у статті 328 цього Кодексу».

Стаття 328

«Опротестовувати в порядку нагляду рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, мають право:

1) Голова Верховного Суду України, Генеральний прокурор України та їх заступники (…);

2) голови Верховного Суду Республіки Крим, обласного, Київського і Севастопольського міських судів та їх заступники, прокурор Республіки Крим, області, міст Києва, Севастополя та їх заступники (…);

3) голова військового суду регіону, Військово-Морських Сил, військовий прокурор (на правах прокурора області), їх заступники (…)».

Стаття 329

«Службові особи, зазначені в статті 328 цього Кодексу, а також районні і міські прокурори та прокурори гарнізонів вправі витребувати від відповідних судів цивільну справу для вирішення питання про наявність підстав для принесення протесту в порядку судового нагляду.

(…)

При відсутності підстав для принесення протесту про це повідомляється особа, за заявою якої справа була витребувана для перевірки, з зазначенням мотивів відмови, а справа повертається до суду за належністю».

С. Арбітражний процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 р.

50. Відповідні положення Кодексу передбачають:

Стаття 91

«Законність і обґрунтованість рішення, ухвали, постанови арбітражного суду, третейського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, може бути перевірено в порядку нагляду за заявою сторони, за протестом прокурора чи його заступника, як це передбачено цим Кодексом, іншими законодавчими актами України.

Заява сторони про перевірку рішення, ухвали, постанови перевіряється головою арбітражного суду Автономної Республіки Крим чи його заступником, головою арбітражного суду області, міст Києва та Севастополя чи його заступником та судовою колеґією Вищого арбітражного суду по перегляду рішень, ухвал, постанов. 

Особи, які мають право принесення протесту:

— Генеральний прокурор України чи його заступники (…);

— прокурор Автономної Республіки Крим, прокурор області та міст Києва та Севастополя і їх заступники (…)».

Стаття 97

«Голова Вищого арбітражного суду, Генеральний прокурор України чи його заступники мають право принести у президію Вищого арбітражного суду протест на постанову, прийняту судовою колеґією Вищого арбітражного суду з господарського спору.

(…)»

Стаття 100

«(…)

Подання заяви про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду і принесення протесту прокурором чи його заступником не зупиняють виконавчого провадження.

(…)»

Стаття 102

«Заява про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду подається і протест прокурора приноситься не пізніше двох місяців з дня прийняття рішення, ухвали, постанови».

Стаття 104

«Перевірка рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду може здійснюватися арбітражним судом за участю сторін. (…)

Перевірка рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду здійснюється не пізніше двох місяців з дня надходження до арбітражного суду заяви або протесту. (…)

Рішення, ухвала, постанова арбітражного суду можуть бути перевірені в порядку нагляду не пізніше одного року з дня їх прийняття».

Стаття 106

«За результатами перевірки рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду арбітражний суд має право:

— залишити рішення, ухвалу, постанову без зміни;

— змінити рішення, ухвалу, постанову;

— скасувати рішення, ухвалу, постанову і прийняти нове рішення, або передати справу на новий розгляд, або припинити провадження у справі, або залишити позов без розгляду.

Рішення, ухвала, постанова арбітражного суду перевіряються в повному обсязі, незалежно від доводів, викладених у заяві чи протесті.

Арбітражний суд, перевіряючи рішення, ухвалу, постанову в порядку нагляду, користується правами, наданими арбітражному суду при розгляді господарського спору.

Перевірка рішення, ухвали, постанови у порядку нагляду Вищим арбітражним судом є остаточною (…)».

Стаття 108

«За наслідками перевірки в порядку нагляду рішення чи ухвали арбітражного суду Автономної Республіки Крим, арбітражного суду області, міст Києва та Севастополя ухвалюється іменем України мотивована постанова.

Постанову підписує голова арбітражного суду Автономної Республіки Крим чи його заступник, голова арбітражного суду області, міст Києва та Севастополя чи його заступник.

За наслідками перевірки рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду судова колеґія Вищого арбітражного суду ухвалює іменем України мотивовану постанову, яку підписують усі судді, що брали участь у перевірці».

Стаття 109

«Вказівки, що містяться в постанові про перевірку рішення, ухвали, постанови в порядку нагляду, є обов'язковими для арбітражного суду при новому розгляді справи.

(…)»

Стаття 115

«Рішення, ухвала, постанова арбітражного суду набирають законної сили негайно після їх прийняття і підлягають обов'язковому виконанню підприємствами, організаціями, посадовими особами».

D. Конституція України від 28 червня 1996 р.

51. Відповідні положення Конституції передбачають:

Стаття 56

«Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень».

Стаття 144

«Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду».

Е. Закон № 2538-ІІІ від 21 червня 2001 р.
(стосовно реформи системи арбітражних судів)

52. Відповідно до цього закону, система арбітражних судів була замінена системою господарських судів, уповноважених відправляти правосуддя у сфері господарських відносин.

Згідно зі статтею 5, система складається з трьох рівнів: місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів та Вищого господарського суду України.

F. Господарський процесуальний кодекс від 6 листопада 1991 р. (до і після внесення змін 21 червня 2001 р.)

53. Господарський процесуальний кодекс, до і після внесення змін 21 червня 2001, більше не передбачає процедури внесення протесту.

Відповідно до статті 53, господарський суд може відновити процесуальний строк на клопотання сторони у справі, або прокурора, або з власної ініціативи.

Згідно зі статтею 110, касаційна скарга може бути внесена не пізніше одного місяця після вступу в законну силу рішення місцевого господарського суду або постанови апеляційного господарського суду.

Відповідно до статті 111, касаційна скарга має супроводжуватися, серед іншого, підтвердженням платежу державного мита.

За пунктом 4 статті 113, суд повертає касаційну скаргу особі, яка її внесла, не розглядаючи по суті, якщо остання не подала підтвердження про сплату державного мита.

Згідно з пунктом 5 статті 111-3, суд повертає касаційну скаргу особі, яка її внесла, не розглядаючи по суті, якщо строк, передбачений для її подання, закінчився і заінтересована особа не подала клопотання про його поновлення.

ЩОДО ПРАВА

І. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

54. Уряд наполягає, що Суд не може розглядати скарги заявника стосовно фактів, що мали місце до дати набрання Конвенцією чинності щодо України, тобто 11 вересня 1997 року. На думку Уряду, ця частина заяви має бути відхилена як неприйнятна ratione temporis, відповідно до положень Конвенції.

55. Зі свого боку, заявник стверджує, що знецінення його акцій було тривалим процесом. Хоча два перші етапи цього процесу мали місце до 11 вересня 1997 року, третій етап розпочався 18 листопада 1997 року. З цієї дати його частка в статутному фонді була загалом зменшена з 49 відсотків до 20,7 відсотка, внаслідок чого він втратив контроль над діяльністю ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ». Таким чином, у справі йдеться про «тривалу ситуацію», результатом якої була ліквідація українського товариства у червні 1999 року. Заявник також наполягає, що в частині його скарг за статтею 6 Конвенції всі процедури були розпочаті після рішення, винесеного Вищим арбітражним судом 6 березня 1998 року, тобто після дати набрання чинності Конвенцією стосовно України.

56. Суд повторює, що, відповідно до загальних принципів міжнародного права, Конвенція реґулює для кожної держави-учасниці виключно факти, які мали місце після набрання Конвенцією чинності стосовно неї. Він зауважує, що дата набрання чинності Конвенцією стосовно України та вступу в законну силу заяви України про визнання права на індивідуальні заяви — 11 вересня 1997 року і що в цій справі частина фактів, згаданих у заяві, мала місце до цієї дати.

Таким чином, Суд повинен визначити, чи поширюється його компетенція на розгляд скарг заявника, і якщо так, то до якої межі.

57. Що стосується скарг заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд констатує, що судове провадження розпочалося в червні 1997 року і що частина цього провадження не підпадає під його компетенцію ratione temporis.

Суд вважає, що його компетенція ratione temporis поширюється на розгляд усього судового провадження, починаючи з ухвали заступника голови арбітражного суду Луганської області від 14 жовтня 1997 року. Однак він візьме до уваги факти, що мали місце до 11 вересня 1997 року, в контексті розгляду поданих скарг (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Баґґетта проти Італії» (Baggetta c. Italie) від 25 червня 1987 року, серія А, № 119, с. 32, п. 20).

58. Що стосується скарги за статтею 1 Протоколу № 1, Суд відзначає, що заявник скаржиться не на позбавлення його власності як такої, що, безперечно, є одномоментним актом, а на втрату контролю над діяльністю та майном ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» внаслідок знецінення його акцій та на відсутність адекватної компенсації після ліквідації цього товариства.

У зв'язку з цим Суд зауважує, що знецінення акцій заявника становило процес, розтягнутий у часі, який складався з трьох етапів і закінчився ліквідацією товариства «Совтрансавто-Луганськ». Ці три етапи розгорталися за однією схемою. Зокрема, трьома рішеннями генеральний директор ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» збільшив, щоразу на третину, статутний фонд товариства і після цього вніс зміни до статутних документів. Кожне з цих рішень було зареєстроване Луганським міськвиконкомом.

Суд зазначає, що два перші етапи мали місце до 11 вересня 1997 року, тоді як третій етап відбувся після цієї дати. У зв'язку з цим останнім етапом частка статутного фонду заявника загалом зменшилася до 20,7 відсотка. Врешті-решт ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» було ліквідоване. Суд вважає, що сукупність цих фактів, їх послідовність створили тривалу ситуацію, у якій заявник перебуває дотепер з огляду на відсутність адекватної компенсації. За цих обставин Суд вважає, що той факт, що частина обставин цієї справи мала місце до критичної дати, не дає підстав констатувати відсутність компетенції ratione temporis розглядати скаргу заявника за статтею 1 Протоколу № 1.

Однак Суд вважає, що у вузькому значенні загальних принципів міжнародного права він може мати компетенцію ratione temporis щодо розгляду скарги заявника за статтею 1 Протоколу № 1 лише з третього етапу процесу знецінення акцій заявника (18 листопада 1997 року). Проте він візьме до уваги обставини, що мали місце до 11 вересня 1997 року при розгляді поданої скарги (там само).

Відповідно, попереднє заперечення Уряду підлягає відхиленню.

ІІ. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ
ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

59. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявник скаржиться, що його справа не була розглянута справедливо незалежним і безстороннім судом через великий політичний тиск та постійний контроль органів влади України, зокрема Президента України, над процесом. Він стверджує, що арбітражні суди не розглянули відповідним і законним чином подані ним документи та арґументи. Крім того, він скаржиться, що арбітражний суд Київської області виніс рішення від 23 червня 1998 року у справі № 13/10-98, не пропонуючи йому навести свої арґументи у справі, і що Вищий арбітражний суд України розглянув справи № 13/10-98 та 70/10-98 без його участі та в закритому судовому засіданні. Він, врешті-решт, скаржиться на тривалість судового провадження, яке почалося в червні 1997 року і ще не завершене.

60. Пункт 1 статті 6 Конвенції у відповідній частині передбачає:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків … має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом …»

61. Суд зазначає, що ця скарга містить три аспекти: перший стосується браку безсторонності і незалежності судів; другий — відсутності відкритого слухання в арбітражному суді Київської області та Вищому арбітражному суді; третій — нерозумної тривалості судового провадження.

А. Арґументи сторін

1. Щодо безсторонності і незалежності судів

а) Уряд

62. Уряд наполягає, що українське законодавство передбачає цілу низку ґарантій безсторонності і незалежності судів та їхніх членів у частині способу призначення та фінансування їхньої діяльності. Він додає, що національне законодавство також передбачає ґарантії судам від будь-якого зовнішнього тиску.

63. Уряд вважає, що відомості, надані заявником, не є достатніми для висновку про наявність сумніву щодо безсторонності та незалежності відповідних судів. Він стверджує, зокрема, що, згідно з чинним законодавством, Президент України зобов'язаний реаґувати на кожне звернення громадян України і приймати рішення за цим зверненням відповідно до закону. Крім того, резолюції Президента України мали на меті у цій справі ґарантувати принцип верховенства права, а той факт, що суддя арбітражного суду Київської області відмовився розглядати справу, є не чим іншим, як підтвердженням поваги до принципу незалежності суду.

b) Заявник

64. Зі свого боку, заявник не заперечує існування в українському законодавстві норм, що ґарантують незалежність і безсторонність судів. Однак він наполягає, що дотримання цих норм у судовій практиці не завжди забезпечене. Зокрема, він посилається на факти, які загалом визнають залежність судів від місцевих бюджетів, що констатувала Рахункова палата України у щорічному звіті за 1999 рік і що є «способом впливу на суди і становить загрозу принципу незалежності судової гілки влади, ґарантованому Конституцією».

65. Що стосується резолюцій Президента України, заявник зауважує, по-перше, що вони адресовані не лише авторам скарги, а й високим посадовим особам чи суддям, які не мали жодного зв'язку з авторами скарги, серед яких був голова Вищого арбітражного суду. По-друге, вони давали вказівку не лише «ґарантувати принцип верховенства права», а й «захистити інтереси громадян України». Заявник привертає увагу суду до телеграми від 6 березня 1998 року, якою голова Луганської обласної державної адміністрації інформував Президента України, що, незважаючи на його резолюцію з метою захисту національних інтересів, Вищий арбітражний суд скасував рішення від 4 серпня і 14 жовтня 1997 року і передав справу на новий розгляд. Це, на його думку, становило загрозу належному функціонуванню ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», завдавало шкоди інтересам України та було на користь Росії. Голова державної адміністрації звернувся з проханням до Президента України невідкладно втрутитися у справу з метою захисту інтересів українського підприємства та громадян України. Крім того, листом від 12 травня 2000 року голова арбітражного суду Київської області висловив сумніви щодо можливості ґарантування абсолютної безсторонності суддів його суду під час розгляду останніми справи заявника.

66. Заявник наполягає, що суддя відмовився розглядати справу 20 травня 1998 року, тобто наступного дня після нової резолюції Президента України (19 травня 1998 року) щодо «захисту інтересів громадян України», адресованої голові Вищого арбітражного суду. Це призвело до того, що 23 червня 1998 року новий суддя виніс цілком сприятливе «для інтересів громадян України» рішення у двох справах одночасно, не запросивши сторони навести їхні арґументи і не вмотивувавши свої рішення.

2. Щодо відсутності відкритого слухання в арбітражному суді Київської області та Вищому арбітражному суді

а) Уряд

67. Уряд наполягає, що, відповідно до прецедентної практики Суду, ґарантії статті 6 Конвенції застосовуються до провадження цивільного характеру в менш суворий спосіб, ніж кримінального, і що публічність процесу на рівні апеляції може бути обмежена у зв'язку з особливостями справи. Він вважає, що у справі існували «особливі обставини», які давали змогу обмежити публічність судового розгляду. Водночас заявник міг у письмовій формі подати у Вищий арбітражний суд всі арґументи, які вважав необхідними, і цей суд відповів на всі його арґументи, а арбітражний суд першої інстанції проводив відкрите судове засідання. Таким чином, Уряд вважає, що процес був справедливим у розумінні статті 6 Конвенції.

b) Заявник

68. Заявник зауважує, зі свого боку, що 9 червня 1998 року розгляд справи № 13/10-98 було відкладено до моменту винесення нового рішення у справі № 70/10-98 і що, відповідно до українського законодавства, суд повинен був одразу постановити ухвалу про відновлення провадження у справі № 13/10-98 і потім ухвалити рішення по суті справи. Проте 23 червня 1998 року суд виніс рішення по суті справи № 13/10-98, формально не відкриваючи провадження і не пропонуючи сторонам надати свої пояснення. Таким чином, заявник вважає, що не було задоволено його право на публічне слухання справи.

3. Щодо тривалості провадження

а) Уряд

69. Уряд наполягає, що справа заявника була дуже складною з правового погляду, що викликало необхідність глибокого розгляду національними судовими органами всіх фактів справи та арґументів сторін, а також тлумачення положень чинного законодавства. Він стверджує, що на кожній стадії провадження саме заявник, а не державний орган, ініціював процедуру оскарження, що затягло судовий розгляд справи. Відповідно, Уряд наполягає, що тривалість провадження пояснюється складністю справи та поведінкою заявника, який вимагав кілька разів перегляду рішень, що вступили в законну силу. Він також стверджує, що тривалість внутрішнього провадження не може вважатися нерозумною.

b) Заявник

70. Заявник заперечує твердження Уряду. У своїх початкових зауваженнях він наполягав, що його справа розглядалася з червня 1997 року українськими судами, які внаслідок невідповідного і суперечливого застосування українського законодавства повинні були переглядати кілька разів цю справу відповідно до вказівок Вищого господарського суду. Крім того, він зауважував, що вдруге провадження у справі було відновлене з ініціативи публічного органу, котрий вніс протест щодо скасування рішень, ухвалених у справі до цього, через один рік і два місяці — після закінчення строку, передбаченого законодавством. Заявник також стверджував, що протягом тривалого періоду він перебував у стані непевності, коли остаточне судове рішення не було винесене і перспективи завершення судового розгляду були примарними.

В. Оцінка Суду

1. Щодо права заявника на справедливий та відкритий розгляд справи незалежним і безстороннім судом

71. Суд вважає, що за обставин цієї справи він повинен розглянути питання, чи загалом провадження в українських судах відповідає праву заявника на справедливий і відкритий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Найперше, Суд вважає, що в контексті цієї справи слід розглянути питання загального характеру, чи процедура внесення протесту, як вона була передбачена українським законодавством і використана у цій конкретній справі, відповідає принципам пункту 1 статті 6 Конвенції у світлі рішення у справі Брумареску (Brumarescu c. Roumanie, [GC], № 28342/95, 28.10.99), і якщо так, то якою мірою.

72. Суд повторює, що, відповідно до його прецедентної практики, право на справедливий судовий розгляд, ґарантований пунктом 1 статті 6, має тлумачитися у світлі преамбули Конвенції, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що в будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлене під сумнів («Брумареску проти Румунії», п. 61).

73. У зазначеній вище справі Брумареску Суд констатував порушення права заявника на справедливий судовий розгляд у зв'язку з тим, що Верховний суд на основі скарги, поданої генеральним прокурором, закрив провадження у справі, в результаті якого було винесено остаточне рішення суду, і скасував це рішення.

74. Суд вважає, що справа, яка розглядається, належить до тієї самої категорії справ. У зв'язку з цим він відзначає, що в період, який стосується цієї справи, голова Вищого арбітражного суду, Генеральний прокурор чи їхні заступники, відповідно до статті 97 Арбітражного процесуального кодексу, мали повноваження оскаржувати остаточні рішення суду шляхом внесення протесту. Таке повноваження мало дискреційний характер, у зв'язку з чим остаточні рішення суду могли бути в будь-який час скасовані.

У цій справі постановою від 21 квітня 2000 року Вищий арбітражний суд на основі протесту його голови скасував усі судові рішення стосовно заявника і передав справи на новий розгляд у суд першої інстанції.

75. Суд зауважує, що в цій справі, на відміну від справи Брумареску, внаслідок протесту голови Вищого арбітражного суду про перегляд справи в порядку нагляду заявник дістав нову можливість захищати свою справу у відповідних судах.

Отже, рішенням від 23 квітня 2001 року арбітражний суд Київської області визнав незаконними рішення генерального директора ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» стосовно збільшення статутного фонду товариства і внесення змін до його статутних документів і констатував, що внаслідок цих дій акції заявника були знецінені, а його права на керівництво ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» і контроль над його майном були порушені. Суд констатував також, що компенсація, отримана заявником внаслідок ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», не була пропорційною частині капіталу, якою володів заявник на момент реєстрації статутних документів цього товариства в січні 1996 року. Суд зобов'язав товариство «Транс Кінґ», правонаступника ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», повернути заявникові частину майна, яка йому належала на той час.

Крім того, арбітражний суд Київської області відхилив вимоги заявника до «Совтрансавто-Луганськ», не розглядаючи їх по суті, на підставі того, що це товариство було ліквідоване 8 червня 1999 року, і закрив провадження стосовно цих вимог.

76. Однак рішенням від 24 січня 2002 року на основі, серед іншого, протесту Генеральної прокуратури України, яка не була стороною в провадженні від самого початку, апеляційний господарський суд Києва скасував рішення від 23 квітня 2001 року в частині повернення заявникові майна, залишив у силі рішення в частині закриття провадження стосовно ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» і відхилив решту вимог заявника.

77. Крім того, Суд констатує, що заявник не міг дістати користі від відновлення провадження, якщо і раніше, і тепер жодна з його вимог не була визнана національними судовими органами. З іншого боку, заявник остаточно був позбавлений будь-якої можливості звернення до суду з вимогами до ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ».

Суд вважає, що судова система, в якій існувала процедура внесення протесту, а отже, можливість неодноразового скасування остаточного судового рішення, як це було встановлено у цій справі, не відповідає як така принципові правової певності, який становить один з основних елементів верховенства права в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції у світлі зазначеного вище рішення у справі Брумареску.

78. Навіть якщо припустити, що елементи, названі вище, є недостатніми для висновку про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, у цій справі існували інші елементи, які викликають серйозні сумніви щодо поваги до права заявника на справедливий і відкритий розгляд його справи незалежним і безстороннім судом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

79. Одразу визнаючи свою обмежену компетенцію щодо перевірки дотримання внутрішнього законодавства (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler c. Italie), [GC], № 33202/96, 05.01.2000, п. 108), Суд не може не висловити свою стурбованість щодо різних і часто суперечливих підходів до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами: Вищий арбітражний суд двічі скасовував рішення судів нижчого рівня у зв'язку з тим, що останні не застосували відповідним чином законодавство, не розглянули належним чином та глибоко факти у справі й арґументи заявника, і що висновки, зроблені ними, були передчасними і суперечливими (пункти 17 і 36 вище).

Суд відзначає, що після першої касації арбітражні суди, здається, не виконали вказівок, викладених Вищим арбітражним судом у постанові від 6 березня 1998 року, тоді як, відповідно до українського законодавства, ці вказівки були обов'язковими для судів нижчого рівня. Вищий арбітражний суд зробив зауваження судам нижчого рівня, що ті недостатньо взяли до уваги факти у справі та арґументи заявника, однак арбітражний суд Київської області у своїх двох рішеннях від 23 червня 1998 року обмежився тим, що знову відхилив позов заявника, не конкретизувавши мотивів відхилення. Крім того, рішення у справі № 13/10-98 було винесене судом без надання заявникові можливості дати свої пояснення на слуханнях (пункт 29 вище).

80. Врешті-решт, Суд не може не звернути увагу на численні випадки втручання в провадження українських органів державної влади на найвищому рівні. Хоч би якими були мотиви, наведені Урядом на виправдання такого втручання, Суд вважає, що воно, з огляду на його зміст і спосіб здійснення (пункти 18, 20, 22, 24 вище), є таким, що суперечить поняттю «безсторонній і незалежний суд» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Не розмірковуючи над тим, який вплив це втручання мало на хід судового розгляду, Суд констатує в контексті справи, що заявник міг об'єктивно мати побоювання стосовно незалежності та безсторонності судів. Ці випадки втручання з боку органів державної виконавчої влади відображають, крім того, брак поваги до самого функціонування судової гілки влади.

81. Суд зауважує, що ухвалою від 2 квітня 2002 року Вищий господарський суд відхилив касаційну скаргу заявника, не розглядаючи її по суті, у зв'язку з тим, що скарга не супроводжувалася документом, який підтверджував би сплату Вищому господарському суду мита за розгляд скарги. Суд повернув заявникові суму, яку останній сплатив як мито, і зазначив, що після виконання відповідної формальності заявник може знову подати свою скаргу. Ухвалою від 26 квітня 2002 року Вищий господарський суд відхилив скаргу заявника у зв'язку з прогаянням строку в один місяць, передбаченого для її подання.

Таким чином, Суд з'ясував, що касаційну скаргу заявника не було розглянуто по суті у зв'язку з недотриманням формальностей, передбачених законодавством, що могло б дати підстави для висновку, що заявник не вичерпав національних засобів правового захисту. Однак Суд нагадує, що, відповідно до його прецедентної практики щодо правила вичерпання національних засобів правового захисту, це правило має застосовуватися з певною гнучкістю і без надзвичайного формалізму, воно не застосовується автоматично і не має абсолютного характеру; перевіряючи його виконання, слід звертати увагу на обставини справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan c. Turquie), [GC], № 22277/93, 27.06.2000, п. 59). Він вважає, що ці міркування застосовуються з відповідними змінами до цієї справи.

У цій справі Суд констатує, що, хоча у своїй ухвалі від 2 квітня 2002 року Вищий господарський суд визнав факт сплати заявником державного мита, він відхилив касаційну скаргу у зв'язку з тим, що заявник не подав підтвердження цієї сплати. Крім того, вважає Суд, Вищий господарський суд, констатуючи, що після виконання відповідної формальності заявник може знову подати касаційну скаргу, не міг не звернути увагу, що строк в один місяць, передбачений для подання скарги, закінчиться. Однак він не згадав про це питання у своїй ухвалі від 2 квітня 2002 року і не надав заявникові конкретний строк для виправлення його касаційної скарги. Відповідно, ухвалою від 26 квітня 2002 року Вищий господарський суд відхилив касаційну скаргу заявника через прогаяння строку її подання.

З огляду на цей непослідовний підхід Вищого господарського суду та беручи до уваги поведінку національних судових органів (пункт 79 вище), Суд вважає, що за цих обставин було б надзвичайним формалізмом дорікати заявникові за неправильність подання його касаційної скарги.

82. Беручи до уваги втручання органів державної виконавчої влади у судовий розгляд, роль протестуу цьому провадженні, а також сукупність інших елементів, згаданих вище, Суд робить висновок, що право заявника на розгляд його справи справедливо і відкрито безстороннім і незалежним судом у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції у світлі принципів верховенства права та правової певності було порушено.

Отже, пункт 1 статті 6 Конвенції було порушено.

2. Щодо права заявника на розгляд справи в розумний строк

83. У зв'язку з висновками, викладеними вище, Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати скаргу заявника стосовно тривалості судового розгляду, оскільки ця скарга становить окремий аспект права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції, розглянутого Судом раніше.

ІІІ. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ
СТАТТІ 1 ПРОТОКОЛУ №1

84. Посилаючись на статтю 1 Протоколу № 1, заявник скаржиться, що внаслідок реєстрації Луганським міськвиконкомом незаконних рішень ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» його акції були знецінені і він втратив контроль над діяльністю і майном ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ». Він також наполягає, що компенсація, яку він отримав внаслідок ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», не була пропорційною частці капіталу, яким він володів на початку. Стаття 1 Протоколу № 1 передбачає:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

А. Арґументи сторін

1. Уряд

85. Уряд посилається на українське законодавство, згідно з яким власник товариства несе відповідальність за відповідність законові статутних документів, поданих державному органу реєстрації. Він наполягає, що Луганський міськвиконком як державний орган, уповноважений здійснювати реєстрацію статутних документів та рішень ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», не може бути відповідальним за зміст цих документів.

86. Уряд стверджує, що з 1996 по 1998 рік різні державні органи кілька разів проводили перевірку діяльності ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», і жодного разу не було виявлено «серйозного» порушення національного законодавства. Аналогічно, якби таке порушення було констатовано, ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» несло б повну відповідальність. Роль держави полягала в реєстрації рішень ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» від 18 листопада 1997 року і 17 лютого 1998 року, а відповідність актів реєстрації та рішень ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» законові була підтверджена арбітражними судами. Крім того, на думку Уряду, не було жодного зв'язку між реєстрацією виконавчим комітетом відповідних документів та втратою заявником контролю над майном. Отже, право, ґарантоване статтею 1 Протоколу № 1, не було порушене державою.

Уряд посилається на рішення у справі «Брамелід і Малмстром проти Швеції» (Bramelid et Malmstrom c. Suиde), у якій Європейська комісія з прав людини констатувала, що «примусовий продаж акцій, які мають економічну вартість, не є порушенням статті 1 Протоколу № 1».

2. Заявник

87. Зі свого боку, заявник наполягає, що повноваження виконавчого комітету стосовно реєстрації рішень акціонерних товариств делеґовані державою та чітко реґламентовані національним законодавством. Відповідно до українського законодавства, виконавчий комітет здійснює свої функції на основі принципу верховенства права та згідно з процедурою, встановленою законодавством. Виконавчий комітет, таким чином, не може не нести відповідальність за здійснення своїх повноважень, оскільки його відповідальність передбачена Конституцією (стаття 76) та законодавством.

88. Крім того, заявник стверджує, що відповідальність виконавчого комітету ґрунтується на положенні, згідно з яким він повинен відхилити вимогу товариства щодо реєстрації, якщо йдеться про рішення, зміст і форма яких суперечать законодавству. Відмова виконавчого комітету зареєструвати рішення товариства є не чим іншим, як одним з аспектів відповідальності цього товариства. Однак така відповідальність не виключає відповідальності виконавчого комітету, який повинен дотримуватися певної процедури перед реєстрацією. Закон, зокрема, встановлює виключний список документів, які мають бути подані виконавчому комітетові для реєстрації і, внаслідок цього, набуття чинності рішеннями про внесення змін до статутних документів чи збільшення статутного фонду. Виконавчому комітетові також слід подати протокол загальних зборів акціонерів, у якому міститься підтвердження про ухвалення відповідного рішення. Цей документ має бути підписаний усіма акціонерами. У цій справі підписи окремих акціонерів, крім того, мали бути завірені нотаріусом. Однак виконавчий комітет зареєстрував усі рішення про збільшення статутного фонду та внесення змін до статутних документів українського товариства, не вимагаючи відповідного протоколу. За цих умов виконавчий комітет був зобов'язаний відхилити заяву про реєстрацію цих рішень. Нездійснення передбаченого законом державного контролю за діяльністю акціонерного товариства є підставою для відповідальності виконавчого комітету. Отже, якби виконавчий комітет не виконував функцію реєстраційного органу, його контрольні повноваження не мали б жодного сенсу. Крім того, відповідно до українського законодавства, дії або бездіяльність виконавчого комітету як «державного органу, відповідального за свої дії», можуть бути оскаржені в суді, при цьому законодавство, а також Конституція (стаття 56) ґарантують відшкодування шкоди, завданої незаконними діями або бездіяльністю виконавчого комітету.

89. Заявник стверджує, що незаконними рішеннями про реєстрацію виконавчий комітет надав законної сили рішенням ЗАТ «СовтрансавтоЛуганськ». Крім того, він наполягає, що серед усіх державних органів, уповноважених контролювати діяльність акціонерних товариств, найбільшої ваги має Державна комісія з цінних паперів і фондового ринку, яка в березні 1998 року перевіряла діяльність ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» і констатувала численні порушення товариством чинного законодавства. Однак висновків цієї комісії, на думку якої, заявник повинен був втрутитися в процес, арбітражні суди не взяли до уваги.

Що стосується посилання Уряду на справу «Брамелід і Малмстром проти Швеції», заявник зауважує, що в його справі не йдеться «про примусовий продаж акцій», а його право на повагу до майна було порушене шляхом позбавлення його контролю над діяльністю і майном ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ».

В. Оцінка Суду

1. Стосовно можливості застосування статті 1 Протоколу № 1

90. Суд нагадує, що, відповідно до його прецедентної практики, стаття 1 Протоколу № 1 містить три окремі норми: перша, що сформульована у першому реченні частини першої та має загальний характер, виражає принцип поваги до права власності; друга, що міститься в другому реченні цієї ж частини, має за об'єкт позбавлення права власності за певних умов; що стосується третьої, згаданої в частині другій, вона визнає саме можливість державам-учасницям реґламентувати на власний розсуд використання майна в загальних інтересах. Втім, тут не йдеться про абсолютно не зв'язані між собою норми. Друга і третя норми є особливими прикладами, що стосуються права власності; крім того, вони мають тлумачитися у світлі принципу, закріпленого першою нормою (рішення у згадуваній вище справі «Беєлер проти Італії», п. 98).

91. Суд зазначає, що у своїй ухвалі щодо прийнятності він уже констатував, що акції, якими володів заявник, безсумнівно, мали економічну цінність і становили «майно» в розумінні статті 1 Протоколу № 1. З огляду на те, що Уряд не оскаржує твердження, що заявник мав право на відповідні акції, Суд констатує, що стаття 1 може бути застосована в цьому випадку.

92. Суд також має своїм завданням дослідити, яке положення статті 1 застосовується в цьому випадку.

У зв'язку з цим Суд нагадує, що «акція товариства річ складна. Вона свідчить про те, що власник має частину акціонерного капіталу та відповідні права. Тут мова йде не лише про непрямий контроль за акціонерними активами, оскільки й інші права, особливо право голосу та право впливати на товариство, можуть випливати з акції» (№ 11189/84, «Товариство S. і T. проти Швеції» (Sosiété S. et T. c. Sučde), рішення від 11.12.1986 р., Décisions et rapports (D.R.) 50, с. 158).

Суд зазначає, що в даному випадку заявник спочатку володів 49 відсотками акцій ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ». Внаслідок кількох збільшень статутного фонду ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» частина капіталу, що була в його володінні, знизилася з 49 відсотків до 20,7 відсотка. Отже, зазнали змін власні повноваження заявника як власника акцій, а саме: його здатність керувати товариством та контролювати його майно.

93. З огляду на обставини справи та враховуючи специфічну природу майна, що належала позивачеві, Суд розцінює, що подана справа через складність фактів та правових питань не може бути чітко віднесена до однієї з категорій статті 1 Протоколу № 1. Тому він вважає, що необхідно розглянути справу у світлі загальної норми цієї статті.

2. Стосовно дотримання статті 1 Протоколу № 1

94. Суд нагадує про три положення, що складають статтю 1 Протоколу № 1 (пункт 90 вище). Він зауважує, що в даному випадку не було ані прямого позбавлення заявника його майна з боку національних органів державної влади, ані іншого втручання, прирівняного до такого позбавлення власності.

95. Суд стверджує, що заявник дорікає державі за нездатність виконання її зобов'язання здійснювати ефективний контроль, відповідно до законодавства, за діяльністю ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», що дало останньому змогу прийняти у незаконний спосіб рішення про збільшення статутного фонду та внесення змін до статутних документів і внаслідок цього ліквідувати товариство.

Суд нагадує, що його компетенція щодо перевірки дотримання внутрішнього законодавства обмежена (рішення у справі «Хаканссон та Стюрессон проти Швеції» (Hakansson et Sturesson c. Suиde) від 21 лютого 1990 р., серія А, № 171, п. 47) і що він не ставить завдання підміняти собою національні судові органи. Тлумачення національного законодавства — це насамперед завдання органів національної влади, зокрема судів («Уейт і Кеннеді проти Німеччини» (Waite et Kennedy c. Allemagne), [GC], № 26083/94, 18.02.99).

Проте роль Суду полягає у вивченні питання, чи результати, яких було досягнуто національними судами, відповідають правам, ґарантованим Конвенцією та протоколами до неї.

96. Суд нагадує, що, відповідно до статті 1 Конвенції, кожна держава-учасниця «ґарантує кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права та свободи, визначені (…) Конвенцією». Це зобов'язання ґарантувати ефективне використання прав, визначених цим договором, може створювати для держави позитивні обов'язки (див., наприклад, рішення у справі «Х та Y проти Нідерландів» (X et Y c. Pays-Bas) від 26.03.1985 р., серія А, № 91, п. 22–23). У подібному випадку держава не може обмежуватися пасивною роллю, так само як «не можна проводити розмежування між діями та бездіяльністю» (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Ейрі проти Ірландії» (Airey c. Irlande) від 09.10.1979 р., серія А, № 32, п. 25).

Що стосується права, ґарантованого статтею 1 Протоколу № 1, то такі позитивні обов'язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Лопес Остра проти Іспанії» (Lуpez Ostra c. Espagne) від 09.12.1994 р., серія А, № 303-С, п. 55 ), а також у таких випадках, коли йдеться про судовий розгляд спору між фізичними чи юридичними особами. Зокрема, це передбачає для держави обов'язок забезпечувати судову процедуру, яка має містити необхідні процесуальні ґарантії та яка, таким чином, дає змогу національним судам ефективно і справедливо вирішувати всі існуючі спори між приватними особами.

97. У цьому випадку Суд не може ставити під сумнів результати, до яких прийшли українські суди. Перед ним стоїть завдання перевірити, чи спосіб, у який було витлумачене та застосоване цими судами внутрішнє законодавство, відповідав праву заявника на повагу до його майна. У цьому контексті Суд може тільки відзначити суттєві недоліки, з огляду на пункт 1 статті 6 Конвенції, які мали місце під час судового провадження, про що констатував Суд у попередніх висновках (пункти 71–82 вище).

Суд вважає, що несправедливий характер провадження у справах має прямий зв'язок із правом заявника на повагу до його майна. Тому безперечно, що відмова судів нижчого рівня дотримуватися вказівок Вищого арбітражного суду, а також суттєві відмінності у підходах судів різних рівнів при застосуванні та тлумаченні національного законодавства створили підстави для повторного відновлення провадження, а отже, породили постійний сумнів щодо законності рішень ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» та актів виконавчого комітету Луганська. Крім того, втручання органів державної виконавчої влади в судову процедуру значно сприяло збереженню цього стану непевності. Врешті-решт, спосіб, у який завершився судовий процес (пункт 81 вище), видається, не відповідає зобов'язанню держави реаґувати з більшою послідовністю на ситуацію, в якій перебував заявник (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Беєлер проти Італії», п. 120). Як наслідок, заявник повинен був переживати цю непевність протягом періоду, коли початкова вартість його акцій знизилася, що спричинило зміни в можливостях заявника керувати ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» і контролювати його майно (там само, п. 110).

98. Беручи до уваги все зазначене вище, Суд констатує, що спосіб, у який проводився та закінчився судовий розгляд справ, як і ситуація непевності, якої зазнав заявник, порушили «справедливу рівновагу» між вимогами суспільного інтересу та потребою захищати право заявника на повагу до його майна. Як наслідок, держава не забезпечила виконання свого зобов'язання ґарантувати заявникові ефективне користування своїм правом власності, як передбачає стаття 1 Протоколу № 1.

Отже, статтю 1 Протоколу № 1 було порушено.

IV. ЩОДО СТВЕРДЖУВАНОГО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

99. Заявник вважає, що він став об'єктом дискримінаційного поводження з боку українських органів державної влади, які схилялися до «захисту інтересів громадян України» при захисті прав українського товариства на шкоду правам російської компанії. У зв'язку з цим заявник скаржиться на порушення статті 14 Конвенції, яка проголошує:

«Здійснення прав i свобод, викладених у цій Конвенції, ґарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин».

100. Уряд стверджував, що заявник звернувся до суду, щоб оскаржити дії органів державної влади, і що поведінка судової влади стосовно заявника не була дискримінаційною. Крім того, Уряд наполягав, що документи, надані заявником, не є достатніми для визнання його скарги обґрунтованою за статтею 14 Конвенції.

101. З огляду на свої висновки щодо пункту 1 статті 6 і статті 1 Протоколу № 1, Суд вважає, що немає потреби окремо вивчати, чи є заявник через свою державнуналежність потерпілим від дискримінації, на порушення статті 14 Конвенції.

V. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

102. Відповідно до положень статті 41 Конвенції:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї i якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

103. Насамперед заявник наполягає на тому, що сума справедливої сатисфакції має визначатися з урахуванням специфічної природи майна, яким він володів, а саме — акцій. Як власник 49 відсотків акцій товариства «Совтрансавто-Луганськ», заявник, з одного боку, мав право на 49 відсотків активів цього товариства, а з іншого боку — на управління товариством і контроль над його майном, а також дивіденди. Внаслідок знецінення його акцій можливості заявника щодо управління товариством «Совтрансавто-Луганськ» були значно обмежені, і, як наслідок, заявник втратив контроль над діяльністю товариства і його майном. Пізніше заявник, позбавлений можливості впливати на рішення ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» стосовно його майна, не міг більше протидіяти керівництву товариства, яке масово продавало майно заявника за значно заниженими цінами. Отже, після незаконних дій керівництва товариства і Луганського міськвиконкому, не лише частина капіталу, що перебувала у власності заявника, зменшилася з 49 до 20,7 відсотка, а й активи товариства значно зменшилися. Нарешті, після ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» заявник отримав компенсацію, яка не відповідала частині статутного фонду, якою він володів спочатку як власник 49 відсотків акцій.

104. Заявник наполягає на тому, що, з огляду на обставини справи, він має право вимагати від держави відшкодування матеріальної шкоди за порушення його права власності, а саме: відшкодування частини статутного капіталу товариства «Совтрансавто-Луганськ», якою він володів спочатку як власник 49 відсотків акцій, зменшеної на суму компенсації, отриманої внаслідок ліквідації товариства, а саме 9200 доларів США. У зв'язку з цим заявник вимагає 14 921 674 доларів США.

Заявник наполягає також на відшкодуванні дивідендів, які він повинен був отримати як власник 49 відсотків акцій. Стосовно цього заявник вимагає 1 388 000 доларів США.

105. Що стосується порушення прав, які ґарантує пункт 1 статті 6 Конвенції, заявник вимагає 300 000 доларів США.

106. Заявник оцінив, що після незаконних дій керівництва товариства «Совтрансавто-Луганськ» і держави він втратив контроль над діяльністю і майном однієї з найкращих компаній з міжнародних перевезень у Європі. Після ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» він втратив величезний ринок в Україні і за кордоном. Заявник наполягає, що така втрата ринку, разом з постійними перешкодами під час судового розгляду справи українськими судами, спричинила величезну шкоду його репутації міжнародного перевізника. Заявник вимагає відшкодування моральної шкоди в розмірі 1 000 000 американських доларів.

107. У зв'язку з витратами, які заявник зазнав під час розгляду його справи в національних судах і в Європейському суді, заявник просить 153 470 доларів США, які складаються з витрат на адвокатів, їхніх гонорарів та різних інших витрат.

108. Водночас заявник готовий розглянути альтернативні можливості відшкодування державою шкоди, завданої за порушення прав, ґарантованих Конвенцією і протоколами до неї.

109. Від самого початку Уряд наполягав, що метод обрахування активів ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», що його використовував заявник для оцінки матеріальної шкоди, є неправильним. З іншого боку, він оцінив, що заявник не може претендувати на жодне відшкодування матеріальних збитків через те, що він уже отримав компенсацію після ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» і що жодний національний суд не визнав порушення права власності заявника.

110. Що стосується вимог заявника про моральне відшкодування, Уряд заявляє, що вони не обґрунтовані. Заявник не може претендувати на те, що він втратив ринок після ліквідації ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ», оскільки він ніколи не був власником цього товариства. З іншого боку, втрата ринку в жодному випадку не може вважатися моральною шкодою.

111. Щодо вимог заявника про відшкодування шкоди, спричиненої порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції, Уряд наполягає, що немає прямого зв'язку між заявленим порушенням і сумою відшкодування, яку вимагає заявник. Неможливо сказати, чи рішення національних органів влади були б інші, якби заявлене порушення пункту 1 статті 6 не мало місця. Тому Уряд вважає, що саме визнання Судом порушення пункту 1 статті 6 є достатнім відшкодуванням.

112. Що стосується вимог заявника про відшкодування видатків і гонорарів на адвоката, Уряд залишає вивчення цього питання на розгляд Суду. Проте, на його думку, сума, зазначена заявником, надто велика, особливо порівняно з українськими реаліями. Уряд наполягає, крім того, що заявник не надав підтверджень.

113. У світлі обставин справи Суд вважає, що він не готовий розглянути питання застосування статті 41 Конвенції. Тому слід відкласти розгляд цього питання і визначити подальшу процедуру, спрямовану на досягнення згоди між державою-відповідачем і заявником (пункт 1 правила 75 Реґламенту). З цією метою Суд дає сторонам шість місяців.

На цих підставах Суд:

1. Відхиляє одноголосно попереднє заперечення Уряду.

2. Постановляє одноголосно, що допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє шістьма голосами проти одного, що допущено порушення статті 1 Протоколу № 1.

4. Постановляє одноголосно не розглядати питання, чи є заявник через його державну належність потерпілим від дискримінації, на порушення статті 14 Конвенції.

5. Постановляє одноголосно, що питання застосування статті 41 Конвенції не розглядається;

як наслідок:

а) відкласти питання в цілому;

b) запропонувати Урядові та заявникові розглянути це питання і протягом шести місяців повідомити Суд про угоду, якої вони зможуть досягти;

с) відкласти подальшу процедуру і делеґувати голові палати повноваження щодо вирішення цього питання за потребою.

Учинено французькою мовою і повідомлено 25 липня 2002 року згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту.


Венсан Берже,
секретар

Ґеорґ Ресс,
голова

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції і пункту 2 правила 74 Реґламенту, до цього рішення додано окрему думку судді Кабраля Баррето.

G. R.

V. B.

ОКРЕМА ДУМКА п. КАБРАЛЯ БАРРЕТО,
ЩО ЧАСТКОВО ЗБІГАЄТЬСЯ І ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Мені важко погодитися з більшістю щодо кожного з пунктів мотивувальної частини.

1. Щодо скарги, яка стосується неупередженості та незалежності суду (пункт 1 статті 6 Конвенції), я погоджуюся з тим, що, з огляду на втручання органів державної виконавчої влади в судовий розгляд, заявник не домігся, щоб його справу суд розглядав зі всіма ґарантіями, встановленими статтею 6.

Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Я перший визнаю, що процедура опротестування становить одне з найбільш серйозних і очевидних порушень принципу авторитету судового рішення, принципу, що, власне, становить основу демократичного суспільства, яке прагне до верховенства права, як це визначено Конвенцією.

Однак я вагаюся стверджувати, що заявник може зберігати статус потерпілого, з огляду на його власну поведінку.

Поясню, чому.

Двома постановами від 12 січня 1999 року судова колеґія Вищого арбітражного суду відхилила позов заявника; ці постанови вступили в законну силу, а провадження у справі було закрито.

Відновлення провадження у справах відбулося внаслідок протесту, внесеного головою Вищого арбітражного суду за відповідною скаргою заявника в лютому 1999 року (п. 33).

Правильно й те, що пізніше було внесено інший протест, цього разу Генеральною прокуратурою України, на рішення, винесене на користь заявника.

Але все це ґрунтується на початковій поведінці заявника; отже, на мій погляд, він не може уникнути застосування принципу, який забороняє заперечення проти належного факту (venire contra factum proprium).

3. Констатоване порушення статті 1 Протоколу № 1 ґрунтується на тих самих фактах, що дали Суду підстави для висновку про порушення пункту 1 статті 6.

Скарги, викладені заявником за статтею 1 Протоколу № 1, збігаються з тими, які Суд уже вивчив у частині, яка стосувалася пункту 1 статті 6, щодо яких він дійшов висновку про порушення.

За цих обставин, на мою думку, не слід було з'ясовувати, чи було також порушення статті 1 Протоколу № 1.

Це єдина причина, чому я не підтримав більшості в цьому питанні.



[1]Переклад люб'язно наданий Національним бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав та основних свобод людини (Міністерство юстиції України). (Прим. редакції.)

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua