Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2002

Назва
 
Рішення палати у справі «Р., С. та S. проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of P., C. and S. v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

376
16.07.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«P., C. ТА S. ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «P., C. та S. проти Сполученого Королівства» (P., C. and S. v. the United Kingdom) (заява № 56547/00). Суд постановив:

— одноголосно, що стосовно батьків-заявників було допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини;

— одноголосно, що стосовно батьків-заявників було допущено порушення статті 8 (право на повагу до сімейного життя) у зв'язку з тим, що їхню дитину розлучили з ними одразу після її народження;

— шістьма голосами проти одного, що судові розгляди заяв з проханням видати наказ про віддання дитини під опіку та про її удочеріння становили порушення статті 8 стосовно всіх заявників;

— одноголосно, що жодного окремого питання за статтею 12 (право на шлюб) не постає.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд одноголосно присудив заявникам P. і C. по 12 000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду та 60 000 євро за судові витрати. (Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

P., 1958 року народження, — громадянка Сполучених Штатів. С., чоловік громадянки Р., 1962 року народження, — громадянин Сполученого Королівства. S., їхня дочка, 1998 року народження, є громадянкою Сполученого Королівства і Сполучених Штатів. Усі вони проживають у Сполученому Королівстві.

У 1985 році Р. народила В. У 1992 році Р. та її перший чоловік, батько дитини В., почали жити окремо. У квітні 1994 року каліфорнійські органи влади взяли В. під захисну опіку, стверджуючи, що Р. завдає шкоди В., даючи йому проносні засоби без усякої потреби. 23 серпня 1994 року каліфорнійський суд видав наказ, за яким В. повинен був жити разом зі своїм батьком. Р. було визнано винною в дрібному злочині, згідно з Кримінальним кодексом Каліфорнії, і 17 листопада 1995 року її було умовно засуджено до трьох років з відбуванням трьох місяців у в'язниці, але виконання вироку було відстрочено. 5 травня 1996 року Каліфорнійський сімейний суд виніс ухвалу, яка надавала Р. право на побачення під наглядом зі своїм сином В. раз на місяць протягом наступних трьох років. 1996 року Р. зустріла С., кваліфікованого працівника соціальної служби, який захистив докторську дисертацію стосовно жінок, протиправно обвинувачених, на підставі медичного висновку про наявність у них так званого «синдрому Мюнхгаузена» [Münchhausen's Syndrome by Proxy (MSBP)], у протизаконному поводженні з дитиною. Вони одружилися у вересні 1997 року у Сполученому Королівстві. 7 травня 1998 року о 4.42 народилася S. О 10.30 місцевий орган влади отримав наказ про негайне віддання S. під захисну опіку. Приблизно о 16 годині працівники соціальної служби забрали S. із лікарні і віддали під опіку названих батьків. Згодом Рада Рочдейлського (Rochdale) муніципального району звернулася з проханням видати наказ про опіку згідно із Законом 1989 року про дітей. Тим часом Р. і С., яким дозволяли бачитися з S. під наглядом, налагодили з нею, як стверджують посадовці контрольних органів, чудові стосунки.

Спочатку в судовому провадженні стосовно наказу про опіку Р. мала юридичного представника. Однак 5 лютого 1999 року її адвокати звернулися до судді з проханням про вихід із провадження, стверджуючи, що Р. вимагала від них вести цю справу в нерозсудливий спосіб. Суддя дозволив їм вийти із справи і надав громадянці Р. відстрочку на чотири дні — до 9 лютого 1999 року. Надалі він відмовлявся надавати відстрочки.

8 березня 1999 року, після слухання, яке тривало приблизно 20 днів за участю багатьох свідків, суддя видав наказ про віддання S. під опіку місцевого органу влади. Наказ ґрунтувався на висновку суду про те, що, залишившись із батьками, вона наражалася на загрозу для свого морального й фізичного здоров'я. Суд визнав, що, хоча під час побачень з S. її батьки, Р. і С., поводилися з нею чудово, у Р. психічний розлад, і що С. погодиться з висновком про відповідальність Р. за завдання шкоди В.

Після видання наказу про опіку суддя призначив на 15 березня 1999 року слухання заяви (тобто воно мало відбутися через тиждень) про надання дозволу удочерити S. Її батьки, Р. та С., були присутніми на цьому слуханні, але не мали юридичного представника. Суддя відхилив заяву Р. про перенесення судового слухання, якого вона прохала, щоб мати можливість отримати юридичного представника у справі, і видав наказ про удочеріння без будь-якого застереження про продовження у майбутньому безпосередніх контактів між S. та її батьками. У дозволі оскаржити це рішення було відмовлено, й удочеріння S. відбулося 27 березня 2000 року. Останнє побачення між Р., С. та S. було 21 липня 1999 року.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейського суду з прав людини 23 грудня 1999 року, і 11 грудня 2001 року оголошено прийнятною. Слухання відбулося 26 березня 2002 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Андраш Бака(András Baka, Угорщина)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrekhelidze, Грузія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Посилаючись на пункт 1 статті 6, заявники скаржилися, що вони не мали можливості звернутися до суду і були позбавлені права на справедливий судовий розгляд справи про віддання їхньої дитини на удочеріння, під час якого жоден з них не мав юридичного представника, а суддя відмовив їм надати можливість прохати безоплатної правової допомоги. Було також подано скаргу стосовно судового провадження про опіку, в якому після 5 лютого 1999 року Р. не мала юридичного представника. Вони також піддали критиці рішення, які ухвалено до народження дитини, стверджуючи, що не брали участі в процесі їх прийняття, що їх належним чином не інформували і що їм треба було надати можливість порушити це питання в суді для справедливого розгляду ще до народження дитини.

Посилаючись на статтю 8 Конвенції, заявники стверджували, що розлучення S. із матір'ю одразу після народження не було необхідним для захисту S. і що цей захід не був пропорційним. Заявники наголошували, що S. могла б залишатися з матір'ю в лікарні під наглядом. Вони також скаржилися на практику порушення судових проваджень про усиновлення/удочеріння разом із провадженнями про віддання немовлят під опіку, стверджуючи, що накази про віддання дитини під опіку безжалісні і незворотні, оскільки не передбачають жодних можливостей подальшого відновлення будь-яких безпосередніх контактів дитини з батьками, що становить втручання у право S. на повагу до сімейних зв'язків з батьками та їхніх зв'язків з нею.

На підставі статті 12 вони скаржилися, що це судове провадження становить надзвичайне навантаження для їхнього шлюбу і заважає їм створювати сім'ю.

Рішення Суду

Стаття 6

Суд зауважив, що не може бути сумніву в серйозності наслідків для Р. і С. судового провадження стосовно наказу про опіку та наказу віддати їхню дитину на удочеріння. Їх було позбавлено можливості виховувати S. у своїй сім'ї, а також будь-яких подальших контактів з нею, що розірвало їхні правові відносини з дитиною. Незважаючи на це, Р., як матері, довелося представляти саму себе в судовому провадженні, яке було надзвичайно складним і тривало 20 днів, а також перевіряти надзвичайно складні експертні докази. Підґрунтям цієї справи були її стверджувана схильність завдавати шкоди своїм дітям, риси характеру, а також її стосунки з чоловіком. Суд дійшов висновку, що складність справи, разом з важливістю питань, що розглядалися, а також надзвичайно делікатний характер предмета розгляду вимагали, в інтересах забезпечення ефективного доступу до суду і справедливості, надання Р. юридичного представника. Суд визнав, що, навіть якщо Р. була обізнана з численними документами у справі, від неї не можна було вимагати брати на себе тягар ведення власної справи. Суд взяв до уваги, що на одному з етапів провадження, яке відбувалося в той час, коли вона відчувала страждання через розлучення зі своєю дитиною при її народженні, вона затнулася в судовій залі і суддя, адвокат опікуна-представника в судовій справі та працівник соціальної служби мусили підбадьорити її на подальшу промову. Суд також взяв до уваги, що сам суддя висловився про те, що справа Р. велася б інакше, якби Р. була представлена адвокатом. Суд також не вважає переконливим те, що важливість розгляду справи в невідкладному порядку виправдовувала такий суворий захід, як повне і складне слухання справи, через тиждень після якого вже відбувся розгляд заяви про надання можливості удочерити S. При цьому на обох слуханнях заявники не мали юридичних представників. Хоча, безсумнівно, було бажаним вирішити долю S. якомога скоріше, Суд вважав, що встановлення крайнього строку протягом одного року, починаючи від моменту народження, відбивало дещо негнучкий і беззастережний підхід, який застосували без особливого врахування конкретних фактів цієї справи. S. повинні були віддати під опіку, план якої не передбачав жодних заходів у разі виникнення утруднень з пошуком підходящої сім'ї для її удочеріння (на 2 лютого 1999 року вже визначили вісім таких сімей). Втім, хоча суд видав наказ про віддання S. під опіку 15 березня 1999 року, насправді її віддали в сім'ю названих батьків лише 2 вересня 1999 року. При цьому стосовно затримки понад п'ять місяців жодних пояснень надано не було, а сам наказ про віддання під опіку, яким питання було остаточно оформлене в юридичній формі, було видано лише через рік, 27 березня 2000 року. Отже, у будь-якому разі віддання її під опіку не відбулося до того, як у травні їй виповнився рік.

Що стосується можливої відстрочки слухання, суддя мав усі можливості встановити для будь-яких адвокатів, ознайомлених з матеріалами справи, суворі граничні терміни, а також розпорядитися про перереєстрацію справи з належним урахуванням пріоритетів. Саму S. успішно влаштували під опіку в чужу сім'ю, і судове провадження, яке відбувалося в той період, її не зачіпало. Суд визнав, що можливість відстрочки остаточного висновку в цьому провадженні на кілька місяців не завдало б шкоди її інтересам, що виправдовувало б захід, який, за словами самого судді суду першої інстанції, нагадував «засудження» її батьків за хибними обвинуваченнями.

Визнаючи, що суди докладали зусиль для добросовісного забезпечення рівноваги між інтересами батьків та інтересами добробуту S., Суд, незважаючи на це, дотримується думки, що вжиті заходи не лише мали ознаки несправедливості, а перешкодили заявникам представити свою справу в належний і ефективний спосіб, порушивши важливі для них питання. Наприклад, Суд взяв до уваги, що рішення судді про віддання S. під опіку не містило жодного пояснення стосовно припинення будь-яких безпосередніх контактів дитини з батьками чи неможливості «відкритого» удочеріння, коли дозволяються такі подальші безпосередні контакти. Тобто це — питання, можливість чи необхідність порушення яких на цьому етапі провадження заявники, очевидно, не усвідомлювали.

Суд дійшов висновку, що допомога адвоката під час слухання в суді цих двох заяв, які мали вирішальні наслідки для взаємин заявників зі своєю дочкою, була необхідною вимогою. Отже, Р. і С. не мали справедливого та ефективного доступу до суду, і це означає, що було порушено пункт 1 статті 6.

Стаття 8

Розлучення S. із батьками одразу після її народження

Суд взяв до уваги, що, коли соціальні служби дізналися, що Р., яка очікувала народження дитини, вже мала судимість за завдання шкоди своїй дитині, у них були законні підстави для занепокоєння. Місцевий орган влади був зобов'язаний провести розслідування згідно зі статтею 47 Закону 1989 року про дітей. Суд визнав, що не було підстав стверджувати, що заявників не залучили в слідчу процедуру, яка відбулася згодом. Із матеріалів також випливало, що заявникам було відомо, що розлучення S. із батьками одразу після її народження було однією з альтернативних рішень, які розглядав місцевий орган. На думку Суду, місцевий орган не можна було критикувати за те, що він не докладав зусиль до того, щоб питання про негайне розлучення S. із батьками одразу після її народження було вирішене в суді ще до народження дитини.

Питання заходів для негайного віддання дитини під опіку були вирішені, зважаючи на їхній характер, на високому професійному рівні і на підставі оцінки існуючого для дитини ризику — така оцінка ґрунтувалася на наявній на той час інформації, яка тоді не могла бути повною. Суд зазначив, що належне виконання місцевим органом своєї функції із захисту дітей вимагало від нього вжити заходів щодо отримання наказу про негайне віддання дитини під захисну опіку. Для такого заходу існували відповідні і достатні підстави, особливо той факт, що Р. вже мала судимість за завдання шкоди своєму синові В., і експерт у цьому провадженні зробив висновок про наявність у неї синдрому, який виявляється в тому, що вона перебільшує захворювання дитини та вигадує хвороби, завдаючи цій дитині значної фізичної і психологічної шкоди. Суд зазначив, що рішення про отримання наказу про негайне віддання S. під захисну опіку після її народження можна вважати таким, що було необхідним у демократичному суспільстві для захисту здоров'я і прав S.

Незважаючи на це, розлучення S. з її матір'ю одразу після народження вимагало наявності виняткових підстав. Цей крок завдавав матері страждань і був тягарем для її фізичного та психічного здоров'я, а також позбавляв її немовля тісного контакту з матір'ю, яка його народила, та переваг грудного вигодовування. Таке розлучення також позбавляло батька, С., тісного контакту зі своєю донькою після її народження.

Суд визнав непереконливими арґументи про відсутність будь-якої можливості залишити S. у лікарні, щоб принаймні певний час вона побула зі своєю матір'ю під наглядом. Навіть припускаючи, що Р. могла становити небезпеку для дитини, її здатність і можливості спричинити шкоду дитині одразу після її народження треба було вважати обмеженими. Крім того, жодної підозри у тому, що її поведінка загрожує життю дитини, не було.

Суд дійшов висновку, що для такого жорстокого заходу, яким було розлучення S. зі своєю матір'ю одразу після народження, не було відповідних і достатніх підстав і що його не можна вважати необхідним у демократичному суспільстві для захисту S. Отже, у зв'язку з цим було допущено порушення прав батьків-заявників, передбачених статтею 8.

Віддання дитини під опіку та видання наказу про її удочеріння

Суд нагадав, що він уже дійшов висновку про те, що відсутність юридичного представництва Р. і С., разом з відсутністю будь-якого реального проміжку часу між двома зазначеними судовими провадженнями, позбавила заявників права на справедливий та ефективний розгляд справи в суді. Зважаючи на серйозність даного питання, Суд дійшов висновку, що це також завадило їм взяти участь у процесі прийняття рішень, якщо цей процес розглядати загалом, тобто таку участь, яка достатнім чином забезпечувала б необхідний захист їхніх інтересів, ґарантованих статтею 8. Через емоційний стан, в якому перебували батьки-заявники під час розгляду їхньої справи, вони опинилися в дуже невигідному становищі, і не можна було виключати, що це могло відбитися на рішеннях, які приймалися, та, зрештою, на результатах розгляду для цієї сім'ї загалом. З огляду на ці обставини, Суд дійшов висновку, що з цього погляду було допущено порушення прав Р., С. та S., які ґарантуються статтею 8.

Стаття 12

Суд нагадав, що він уже визнав, що розлучення S. із батьками одразу після її народження та відсутність юридичного представництва під час судового провадження стосовно віддання дитини під опіку і наказу про її удочеріння становили порушення статті 8.

Зауваживши, що стаття 12 стосується права на створення сім'ї і, як така, не торкається обставин, які можуть бути підставою для втручання в родинний зв'язок між батьками та дитиною, Суд дійшов висновку, що жодного окремого питання за статтею 12 не постає.

Суддя Братца висловив окрему думку, яка збігається з позицією більшості, а суддя Бака — окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Обидві окремі думки додано до тексту судового рішення.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua