Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2002

Назва
 
Рішення палати у справі «Сехер Караташ проти Туреччини». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Seher Karatas v. Turkey)
 
Зміст
 

360
09.07.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«СЕХЕР КАРАТАШ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення палати[1] у справі «Сехер Караташ проти Туреччини» (Seher Karatas v. Turkey) (заява № 33179/96).

Суд одноголосно постановив:

— що попереднє заперечення Уряду про недотримання шестимісячного строку має бути відхилене;

— що було допущено порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) Європейської конвенції з прав людини;

— що було допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) у зв'язку з присутністю військового судді у складі суду державної безпеки.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявниці 4500 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду та 2500 євро за судові витрати. (Рішення викладене лише французькою мовою).

1. Основні факти

Сехер Караташ — громадянка Туреччини, 1971 року народження, проживає в м. Стамбулі. Вона була видавцем і старшим редактором газети «Голос молоді» (Gençliđin Sesi), що виходила раз на два тижні.

У 14-му випуску цієї газети від 14 липня 1994 року було надруковано статтю громадянина D.B. під заголовком «Ми повинні привернути увагу до самої системи» (Düzenin kendisine yönelmeliyiz). Стаття призначена для молоді і, зокрема, закликала до єднання з робітничим класом для боротьби з безробіттям і бідністю. Критикуючи систему, автор стверджував, що вона призводить до нестабільності та кризи. Пані Караташ, як старшого редактора, було обвинувачено в підбурюванні до громадської ненависті і ворожнечі, на порушення пунктів 1 і 2 статті 312 Кримінального кодексу. 13 липня 1995 року суд державної безпеки, у складі якого був один військовий суддя, визнав заявницю винною і засудив її до ув'язнення строком на один рік і вісім місяців, а також присудив штраф у розмірі 433 333 турецькі ліри. Суд замінив міру покарання ув'язненням на штраф у розмірі 3 458 333 турецькі ліри. Суд державної безпеки встановив, що метою статті загалом було розпалювання ненависті та ворожнечі в суспільстві.

Рішенням від 25 вересня 1995 року Касаційний суд підтвердив законність цього засудження. Його рішення не було офіційно передано заявниці, як і не відправлено повної його копії. 12 березня 1996 року прокурор вручив заявниці вимогу сплатити штраф і, коли вона його не сплатила, надіслав їй 7 травня 1996 року повідомлення-нагадування.

2 липня 1996 року він повідомив, що видано санкцію на її арешт. Заявниця отримала копію рішення Касаційного суду 3 травня 1996 року і 30 жовтня 1996 року сплатила штраф.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано 9 травня 1996 року і 13 березня 2001 року оголошено частково прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych, Україна)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди),

а також Лоренс Ерлі (Lawrence Early), заступник секретаря секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявниця скаржилася, посилаючись на статтю 10 Конвенції, що засудження в кримінальному порядку становить порушення її свободи вираження поглядів. На підставі пункту 1 статті 6 вона також скаржилася на участь військового судді у розгляді її справи в суді державної безпеки.

Рішення Суду

Попереднє заперечення Уряду

Уряд стверджував, що заява неприйнятна, оскільки не було дотримано вимоги шестимісячного строку, яка міститься в статті 35 Конвенції. У поданні Уряд зазначив, що заявниці та її адвокатові треба було звернутися до канцелярії Касаційного суду, щоб дізнатися про результат своєї апеляції.

Суд зауважив, що, згідно із законодавством Туреччини, стаття 33 Кримінально-процесуального кодексу вимагає доставки і вручення судових рішень у разі нез'явлення тих, кого вони стосуються, але на практиці рішення Касаційного суду в кримінальних справах сторонам не вручалися.

Суд взяв до уваги те, що у цій справі рішення Касаційного суду від 25 вересня 1995 року, яке було остаточним рішенням національних судів, не було офіційно доставлено і тим паче вручено заявниці чи її адвокатові. Після надходження цього рішення до канцелярії суду першої інстанції 4 жовтня 1995 року прокуратура м. Стамбула вручила заявниці вимогу про сплату штрафу, який було накладено на неї 12 березня 1996 року. Суд постановив, що стосовно цих фактів було б несумісним із предметом і метою статті 35 робити висновок, що, для цілей шестимісячного строку, час почав обчислюватися, коли заявниця отримала від прокурора вимогу про сплату штрафу, оскільки їй не вручали будь-яких документів від дня подання нею апеляції до Касаційного суду і до дня, коли вона одержала це повідомлення. Крім того, якщо ці періоди розглянути загалом, то з її боку не було прояву будь-якого неуважного ставлення.

Отже, Суд відхилив попереднє заперечення Уряду.

Стаття 10 Конвенції

Суд встановив, що засудження заявниці становило втручання в її право на свободу вираження поглядів і що це втручання було передбачене положенням Кримінального кодексу та мало дві законні мети: забезпечення громадського порядку і запобігання злочинам. У зв'язку з цим Суд взяв до уваги конфіденційний характер заходів боротьби з тероризмом та необхідність для органів влади бути пильними в припиненні дій, що можуть призвести до зростання насильства.

Щодо того, чи було це втручання необхідним у демократичному суспільстві, Суд зазначив, що, вирішуючи це питання, він має взяти до уваги основоположну роль, яку відіграє преса для належного функціонування політичної демократії. Суд зазначив, що опублікована стаття — стосовно як змісту, так і використаних мовних засобів — набула форми політичної промови. Хоча в ній містилися, зокрема, обвинувальні заяви та нищівні зауваження про політику турецького уряду, Суд зазначив, що стаття була, по суті, закликом до молоді взяти участь у боротьбі «турецького робітничого класу» проти безробіття і бідності за допомогою «загальних страйків та опору». Суд знову наголосив з цього приводу, що Конвенція дозволяє дуже мало обмежень стосовно свободи вираження поглядів у сфері політичних виступів та питань, які становлять загальний інтерес. Той факт, що такий заклик до дії був явно несумісний із кримінальним законодавством Турецької держави, не протиставив його демократичним нормам, особливо через те, що він навряд чи відрізнявся від закликів, що їх роблять політичні рухи в інших державах — членах Ради Європи.

Крім того, Суд зазначив, що Уряд Туреччини не вказав на будь-яке місце в статті, де висловлювалися підтримка актів тероризму, підбурювання до ненависті між громадянами або заклики до насильства чи кривавої помсти. Суд також взяв до уваги серйозність втручання, яке призвело до засудження заявниці на строк ув'язнення, що його згодом було замінено штрафною санкцією, та до конфіскації цього випуску газети. Отже, Суд встановив, що втручання не було необхідним у демократичному суспільстві, а засудження і міра покарання не були пропорційними до поставлених цілей.

Виходячи з цього, Суд одноголосно постановив, що допущено порушення статті 10 Конвенції.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Що стосується скарги про нездійснення заявницею свого права на справедливий судовий розгляд з огляду на участь у розгляді її справи військового судді у складі суду державної безпеки, Суд знову наголосив, що певні аспекти статусу військових суддів, які засідають у суді державної безпеки, дають підстави сумніватися в незалежності та безсторонності такого суду. Адже ці судді залишаються офіцерами збройних сил, які, у свою чергу, підпорядковуються наказам виконавчої влади. У зв'язку з цим Суд визнав зрозумілим те, що заявниця, цивільна особа, обвинувачена в підбурюванні громадян до ненависті та ворожнечі на підставі відмінностей соціально-класового чи реґіонального походження, була занепокоєна перспективою постання перед судом, до складу якого входив кадровий військовий офіцер. Для її побоювань, що суд державної безпеки може не бути незалежним і безстороннім, існували об'єктивні підстави.

Отже, Суд одноголосно постановив, що допущено порушення пункту 1 статті 6.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua