322
20.06.2002
Комюніке Секретаря Суду
РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«АЛЬ-НАШІФ ТА ІНШІ ПРОТИ БОЛГАРІЇ»
Сьогодні Європейський суд з прав людини
письмово повідомив рішення палати[1]
у справі «Аль-Нашіф та інші проти Болгарії» (Al-Nashif and Others
v. Bulgaria) (заява № 50963/99).
Суд постановив:
— одноголосно, що було допущено
порушення пункту 4 статті 5 Європейської конвенції з прав людини (право на
свободу та особисту недоторканність);
— чотирма голосами проти трьох, що було
допущено порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя);
— чотирма голосами проти трьох, що було
допущено порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту);
— одноголосно, що не було необхідності
розглядати скарги, подані з посиланням на статтю 9 Конвенції (свобода релігії),
взяту окремо та в поєднанні зі статтею 13.
Згідно зі статтею 41 Конвенції
(справедлива сатисфакція), Суд присудив, чотирма голосами проти трьох, першому
заявникові 7000 євро та по 5000 євро кожному з решти двох заявників як
компенсацію за нематеріальну шкоду, а також 6500 євро всім трьом заявникам за
судові витрати. (Рішення викладене лише англійською мовою).
1. Основні факти
Заявниками є: Даруїш Аль-Нашіф (Daruish
Al-Nashif), особа без громадянства палестинського походження, 1967 року
народження, який після вислання з Болгарії проживає в Сирії, та двоє дітей
Аль-Нашіфа: Абрар (Abrar) та Ауні (Auni) — обоє громадяни
Болгарії, які народилися в Болгарії в 1993 та 1994 році, відповідно, і
проживають зараз в Йорданії зі своєю матір'ю, Хетам Салех (Hetam Saleh),
першою дружиною Аль-Нашіфа.
Пан Аль-Нашіф приїхав до Болгарії 1992
року разом з пані Салех, з якою він одружився в Кувейті. Вони проживали в
Софії, де народилися Абрар та Ауні Аль-Нашіф. Пан Аль-Нашіф завідував м'ясною
крамницею та виробництвом напоїв, а також був залучений до релігійної
діяльності. У лютому 1995 року він одержав дозвіл на постійне проживання в
країні. Того самого місяця він одружився з другою дружиною, пані М.,
громадянкою Болгарії, за релігійним мусульманським обрядом. Згідно із
законодавством Болгарії, цей шлюб не мав юридичної сили.
Однак він і далі жив зі своєю першою
дружиною і переїхав з нею до м. Смолян (Smolyan), де займався тим
самим бізнесом, а також давав уроки ісламу. Певний час пані М. також проживала
в Смоляні, у квартирі, яку орендував п. Аль-Нашіф, і супроводжувала його в
ділових поїздках. Вони продовжували бачитися одне з одним до початку 1998 року.
У 1999 році дозвіл на проживання
Аль-Нашіфа було скасовано і видано наказ про його депортацію, з огляду на те,
що він становив загрозу національній безпеці, але відповідних підстав при цьому
зазначено не було. Згодом у поданні Міністерства внутрішніх справ зазначалося,
що п. Аль-Нашіф вів незаконну релігійну діяльність, яка загрожувала
національним інтересам. При цьому конкретної інформації наведено не було. До
здійснення депортації його тримали під вартою, позбавивши можливості бачитися з
іншими. Подані ним дві судові апеляції було оголошено неприйнятними, а третю
було розглянуто після його депортації 5 липня 1999 року. У відповідному законі
зазначено, що заходи стосовно іноземців, вжиті з міркувань національної
безпеки, не підлягають оскарженню. 4 квітня 2000 року це підтвердив Верховний
адміністративний суд, який також постановив, що такі заходи проводяться без
наведення відповідних підстав.
2. Процедура і склад Суду
Заяву подано до Європейського суду з
прав людини 15 вересня 1999 року і 16 грудня 1999 року оголошено частково
прийнятною. Слухання відбулося 25 січня 2001 року, на якому Суд оголосив решту
заяви частково прийнятною.
Судове рішення постановлене палатою, до
складу якої увійшло сім суддів:
Ґеорґ Ресс (Georg Ress,
Німеччина), голова
Люціус Кафліш (Lucius
Caflisch, Швейцарія)
Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk,
Польща)
Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu
Cabral Barreto, Португалія)
Володимир Буткевич (Volodymyr
Butkevych, Україна)
Джон Хедіґан (John Hedigan,
Ірландія)
Снежана Ботучарова (Snejana
Botoucharova, Болгарія),
а також Венсан Берже (Vincent
Berger), секретар секції.
3. Стислий виклад судового рішення
Оскарження
Заявники стверджували, що
п. Аль-Нашіфа було позбавлено права звернутися до суду з апеляцією проти
тримання його під вартою та позбавлення його права спілкуватися з іншими. Вони
стверджували, що вислання його з країни становило порушення права всіх трьох
заявників на повагу до свого сімейного життя, що вони не мали ефективного
засобу правового захисту, що заходи, вжиті проти п. Аль-Нашіфа, порушили
його право на свободу релігії і що він не мав стосовно цього ефективного засобу
правового захисту. Вони посилалися, зокрема, на пункт 4 статті 5, статтю 8, 9 і
13 Конвенції.
Рішення Суду
Пункт 4 статті 5
Суд зауважив, що, згідно із
законодавством Болгарії, тримання під вартою в очікуванні депортації не може
бути оскаржене в суді, якщо наказ про депортацію видано з посиланням на
міркування національної безпеки. Жоден суд не був уповноважений з'ясовувати
законність тримання під вартою, і в наказі про затримання підстав не наведено.
Рішення про те, чи має наказ про депортацію і тримання під вартою містити
посилання на міркування національної безпеки — що автоматично усувало будь-яку
можливість судової перевірки його законності, — Міністерство внутрішніх справ
ухвалило на власний розсуд. Крім того, п. Аль-Нашіфа тримали під вартою
практично без можливості будь-яких контактів з іншими особами і побачення з
адвокатом для обговорення можливості юридичного оскарження вжитих проти нього
заходів.
Суд зазначив, що така ситуація не
відповідає пункту 4 статті 5 та її основоположному принципові — забезпеченню
захисту особи проти свавілля. Національні органи не могли, посилаючись на
міркування національної безпеки та протидії тероризмові, скасувати ефективний
контроль з боку національних судів над питанням законності тримання під вартою.
Суд надав великої ваги тому фактові, що інші країни вже знайшли засоби
розв'язання законних проблем національної безпеки, водночас забезпечуючи
фізичній особі значні процедурні ґарантії. Однак Аль-Нашіфу не було забезпечено
елементарних ґарантій, а отже, було допущено порушення пункту 4 статті 5.
Стаття 8
Суд зауважив, що п. Аль-Нашіф та
пані Салех приїхали до Болгарії з Кувейту як подружжя і вочевидь вважалися
такими при розгляді всіх питань. У 1993 та 1994 році у них народилося двоє
дітей. Хоча п. Аль-Нашіф уклав релігійний шлюб з іншою жінкою, цей шлюб не
мав юридичної сили в Болгарії. До арешту п. Аль-Нашіфа в 1999 році він
також проживав зі своєю дружиною, пані Салех, та двома дітьми у Смоляні. Отже,
не було жодних виняткових обставин, спроможних зруйнувати сімейний зв'язок між
першим заявником та його дітьми. Крім того, п. Аль-Нашіф та пані Салех не
проживали окремо.
Факт відсутності у першого заявника
громадянства не становив предмета спору, як і те, що він та пані Салех, яка,
очевидно, також була особою без громадянства, на законних підставах жили в
Болгарії з огляду на наявність у них дозволу на постійне проживання в цій
країні. Подружжя переїхало до Болгарії невдовзі після одруження і законним
чином влаштувало там своє житло. Їхні діти народилися в Болгарії, одержали
болгарське громадянство і почали там ходити до школи. Отже, депортація п. Аль-Нашіфа
в 1999 році становила втручання в сімейне життя заявника.
Суд взяв до уваги те, що рішення про
вислання п. Аль-Нашіфа з країни було ухвалене в умовах юридичного режиму,
який не забезпечував необхідного захисту проти свавілля. Отже, втручання в сімейне
життя заявника не ґрунтувалося на правових положеннях, які відповідають вимогам
Конвенції стосовно забезпечення законності. Це означає, що було допущено
порушення статті 8.
Стаття 13
Суд зазначив, що, хоча процедурні
обмеження можуть потребуватися для захисту національної безпеки, а розгляд
апеляції проти рішення про депортацію будь-яким незалежним органом потребувати
надання широкої свободи розсуду виконавчій владі у питаннях національної
безпеки, це жодним чином не може виправдати скасування засобів правового
захисту загалом щоразу, коли виконавчий орган влади вирішує послатися на
«міркування національної безпеки».
Навіть коли стверджувалося про
існування загрози національній безпеці, ґарантія ефективного засобу правового
захисту вимагала щонайменше повідомлення незалежного органу, правоможного
розглядати апеляції, про підстави для такого рішення, навіть якщо такі підстави
не можуть бути розголошені публічно. Такий апеляційний орган має бути
правоможним відхилити заяву виконавчого органу про існування загрози
національній безпеці в разі визнання її необґрунтованою чи нерозумною. Треба,
щоб таке питання вирішувалося в провадженні з дотриманням принципу
змагальності, і, якщо необхідно, за участю спеціального представника, що
отримав допуск до таємних документів. Крім того, при цьому має бути з'ясовано,
чи є оскаржуваний захід втручанням у право даної особи на повагу до приватного
і сімейного життя і, якщо так, чи було забезпечено справедливу рівновагу між
залученими суспільними інтересами та відповідними правами цієї особи.
Оскільки заявники були позбавлені
засобів правового захисту, які забезпечували б такі ґарантії, Суд визнав, що
було допущено порушення статті 13.
Стаття 9
Суд постановив, що необхідності
з'ясовувати, чи було порушено статтю 9, не було.
Судді Макарчик, Буткевич та Ботучарова
висловили окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Окрему
думку додано до тексту судового рішення.