Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2002

Назва
 
Справа «Бурдов проти Росії»
(Case of Burdov v. Russia)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «БУРДОВ ПРОТИ РОСІЇ»

(CASE OF BURDOV v. RUSSIA)

 

(заява № 59498/00)

 

РІШЕННЯ

(Розгляд по суті і справедлива сатисфакція)

 

Страсбурґ

7 травня 2002 року

У справі «Бурдов проти Росії»

Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. К. Л. Розакіс (C. L. Rozakis), голова

пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens)

п. П. Лоренцен (P. Lorenzen)

пані Н. Важич (N. Vajić)

п. Е. Левіц (E. Levits)

п. А. Ковлер (A. Kovler)

п. В. Заґребельський (V. Zagrebelsky),

а також п. Е. Фріберг (E. Fribergh), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 18 квітня 2002 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 59498/00) проти Російської Федерації, поданою до Суду, згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), громадянином Росії Анатолієм Тихоновичем Бурдовим (заявник) 20 березня 2000 року.

2. Заявника, якому було надано безоплатну правову допомогу, в Суді представляв п. Н. А. Кравцов, адвокат, який практикує в м. Ростов-на-Дону. Уряд Росії (Уряд) представляла його уповноважена особа, п. П. А. Лаптєв, представник Російської Федерації в Європейському суді з прав людини.

3. Заявник стверджував, зокрема, що невиконання остаточних рішень на його користь не відповідало Конвенції.

4. Розгляд заяви було доручено першій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) зі складу цієї секції було створено палату, як передбачено пунктом 1 статті 26.

5. Ухвалою від 21 червня 2001 року Суд оголосив заяву частково прийнятною.

6. І заявник, і Уряд подали додаткові докази (пункт 1 правила 59). Проконсультувавшись із сторонами, Суд вирішив, що в проведенні слухання по суті справи необхідності немає (пункт 2 правила 59 в кінці).

ЩОДО ФАКТІВ

I. Обставини справи

7. 1 жовтня 1986 року військове відомство призвало заявника до участі в надзвичайних операціях у зоні катастрофи на Чорнобильській атомній станції. Заявник був задіяний в операціях до 11 січня 1987 року і внаслідок цього постраждав від отримання великих доз радіоактивного опромінення.

8. У 1991 році, після експертизи, якою було встановлено зв'язок між поганим станом здоров'я заявника та його участю в чорнобильських подіях, заявникові було надано компенсацію.

9. У 1997 році заявник вчинив позов проти Управління соціального захисту населення м. Шахти, оскільки зазначеної компенсації йому виплачено не було. 3 березня 1997 року міський суд м. Шахти ухвалив рішення на користь заявника і наказав сплатити йому 23 786 567[1] російських рублів заборгованої компенсації та відповідну суму штрафу.

10. 9 квітня 1999 року Служба судових приставів м. Шахти почала процедуру правозастосування зі стягнення штрафу, призначеного 3 березня 1997 року.

11. 1999 року заявник учинив позов проти Управління соціального захисту населення, заперечуючи проти зменшення розміру місячного окладу і вимагаючи надання йому несплаченої компенсації шляхом стягнення її в судовому порядку. 21 травня 1999 року міський суд м. Шахти відновив початковий розмір компенсації і наказав Управлінню соціального захисту населення здійснювати щомісячні компенсаційні виплати в розмірі 3011,36 рубля з подальшою їх індексацією. Суд також наказав виплатити заявникові заборговані гроші загальною сумою 8752,65 рубля.

12. 30 серпня 1999 року Служба судових приставів м. Шахти почала провадження з примусового виконання рішення суду від 21 травня 1999 року.

13. 16 вересня 1999 року Служба судових приставів м. Шахти повідомила заявника, що, навіть незважаючи на поточну процедуру з примусового виконання судового рішення від 3 березня 1997 року, виплати заявникові не можуть бути здійснені через нестачу коштів в Управлінні соціального захисту населення.

14. 7 жовтня 1999 року Головне управління юстиції Ростовської області повідомило заявника, що зазначені два судові рішення не можуть бути виконані через нестачу у відповідача коштів.

15. 12 листопада 1999 року, після подання заявником скарги на невиконання судових рішень у примусовому порядку, прокурор м. Шахти поінформував заявника, що Служба судових приставів м. Шахти вживає заходів з примусового виконання судового рішення, але це ускладнюється через відсутність у відповідача відповідних коштів.

16. 22 грудня 1999 року Головне управління юстиції Ростовської області повідомило заявника, що гроші на виплату чорнобильської компенсації з федерального бюджету вже виділено і що виплату буде здійснено після отримання відповідного грошового переказу з Міністерства фінансів.

17. 26 січня 2000 року прокуратура Ростовської області повідомила заявника, що у невиконанні рішення суду жодної вини Служби судових приставів немає і що заборгованість буде стягнуто одразу після того, як із федерального бюджету буде виділено належні кошти.

18. 22 березня 2000 року Головне управління юстиції Ростовської області повідомило заявника про те, що компенсації для постраждалих від Чорнобильської катастрофи забезпечуватимуться з федерального бюджету.

19. 11 квітня 2000 року Служба судових приставів м. Шахти повідомила заявника про неможливість виконати в примусовому порядку ухвалені на його користь судові рішення через нестачу коштів у Міністерстві праці та соціального розвитку Ростовської області.

20. 16 травня 2000 року прокурор м. Шахти поінформував заявника, що, навіть незважаючи на те, що Управління соціального захисту населення вже перерахувало суму заборгованої заявникові компенсації, згідно з рішенням суду від 21 травня 1999 року, відповідних виплат здійснено не було через відсутність коштів.

21. 9 березня 2000 року Шахтинський міський суд розпорядився про індексацію ще не сплаченої заявникові суми штрафу, присудженого 3 березня 1997 року. Було видано додатковий судовий наказ про виконання рішення про стягнення 44 095,37 рубля.

22. Після ухваленого Міністерством фінансів рішення 5 березня 2001 року Управління соціального захисту населення м. Шахти виплатило заявникові заборговану суму — 113 040,38 рубля.

23. Згідно з інформацією, наданою Управлінням соціального захисту населення 11 лютого 2002 року, було визначено, що розмір компенсації, яка підлягала сплаті заявникові за період від квітня 2001 року до червня 2002 року, становить 2500 рублів на місяць.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

24. У статті 9 Федерального закону від 21 липня 1997 року про процедуру правозастосування зазначено, що наказом судового пристава про порушення такої процедури має бути встановлено граничний строк для добровільного виконання відповідачем судового виконавчого наказу. Такий строк не може перевищувати п'яти днів. Судовий пристав повинен також попередити відповідача про те, що в разі недотримання останнім граничного строку буде застосовано примусові заходи.

25. Згідно зі статтею 13 цього закону, процедура правозастосування має бути завершена упродовж двох місяців після одержання судовим приставом судового виконавчого наказу.

ЩОДО ПРАВА

26. Заявник стверджував, що значні й невиправдані затримки з виконанням остаточних рішень суду становили порушення його прав, ґарантованих Конвенцією. Суд розглянув цю скаргу згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 1.

I. СТАТУС ЗАЯВНИКА ЯК ПОТЕРПІЛОЇ ОСОБИ

27. Згідно з твердженнями Уряду, заявник втратив статус особи, потерпілої через стверджуване порушення Конвенції, після виплати йому боргу 5 березня 2001 року. Уряд стверджував, що оскільки всю сукупність вимог заявника задоволено, то шкоду його фінансовим інтересам, якої, за його словами, було завдано внаслідок невиконання судового рішення, повністю відшкодовано.

Уряд також стверджує, що 113 040,38 рубля, виплачені 5 березня 2001 року, мають розглядатися як такі, що включають компенсацію за затримку виконання рішення суду, оскільки сума основного боргу становила лише 45 158,44 рубля, тоді як решта цієї суми — штраф за запізнення сплати сум соціальної допомоги заявникові та сума індексації.

Уряд також стверджував, що при бажанні заявник міг звернутися до суду з позовом про відшкодування нематеріальної шкоди, якої він зазнав унаслідок невиконання судових рішень.

28. З такою арґументацією заявник не погодився. Згідно з його поданням, штраф, встановлений національними судами за спізнілу виплату йому місячної допомоги, був значно нижчим, ніж мав бути, і оскільки сума розміром 113 040,38 рубля, одержана 5 березня 2001 року, включала суми, присуджені судовим рішенням у 1997, 1999 та 2000 роках, то до неї, очевидно, не могла входити будь-яка компенсація за невиконання судового рішення у період від 9 березня 2000 року (дата останнього судового рішення) до 5 березня 2001 року. Крім того, судове рішення від 21 травня 1999 року й далі іґнорується, оскільки щомісячні суми, які виплачують зараз заявникові, і досі нижчі, ніж мають бути.

29. Згідно зі статтею 34 Конвенції, «Суд може приймати заяви вiд будь-якої особи…, що вважає себе потерпілою від порушення однiєю з Високих Договiрних Сторiн прав, викладених у Конвенцiї або протоколах до неї…»

30. Суд знову наголошує, що насамперед саме національні органи влади мають відшкодовувати будь-яке стверджуване порушення Конвенції. У зв'язку з цим питання про те, чи може заявник претендувати на статус потерпілого від стверджуваного порушення, є доречним на всіх етапах провадження у світлі Конвенції (див. «Е. проти Австрії» (E. v. Austria), заява № 10668/83, рішення Комісії від 13 травня 1987 року, Decisions and Reports (DR) 52, с. 177).

31. Суд також знову наголошує, що рішення чи захід на користь заявника у принципі є недостатніми для позбавлення його статусу «потерпілого», якщо національні органи не погодилися, прямо або по суті, з тим, що було допущено порушення Конвенції, і після цього не надали відповідної компенсації (див., наприклад, рішення «Амур проти Франції» (Amuur v. France) від 25 червня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-III, с. 846, п. 36, та «Далбан проти Румунії» (Dalban v. Romania) [GC], № 28114/95, п. 44, ECHR 1999-VI).

Повертаючись до фактів цієї справи, можна визнати, що заявникові уже виплачено заборговані суми, як цього вимагали рішення національних судів. Попри це виплата, яку було здійснено лише після того, як Суд повідомив Уряд про цю заяву, не супроводжувалася будь-яким визнанням стверджуваних порушень. Не було й відповідного відшкодування шкоди заявникові.

32. З огляду на ці обставини, Суд вважає, що заявник і надалі має право претендувати на статус потерпілого від порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1.

ІI.  ПУНКТ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

33.  У відповідному положенні пункту 1 статті 6 Конвенції зазначено:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язкiв…, має право на справедливий … розгляд … судом…»

34. Суд знову наголошує, що пункт 1 статті 6 ґарантує кожному право порушити в суді чи відповідному органі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов'язків; таким чином, пункт передбачає «право на суд», одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов'язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним, на шкоду будь-якій стороні. Важко уявити собі ситуацію, якби пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні ґарантії, які надано сторонам у спорі, — справедливість, відкритість і оперативність проваджень, — і не передбачав би ґарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як положення, що лише ґарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов'язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід'ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6 (див. «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece), Reports of Judgments and Decisions, 1997-ІІ, с. 510, п. 40).

35. Державний орган влади не має права посилатися на брак коштів на виправдання неспроможності виконати судове рішення про повернення боргу. Зрозуміло, що за певних обставин затримка з виконанням судового рішення може бути виправданою. Але затримка не може бути такою, що спотворює сутність ґарантованого пунктом 1 статті 6 права (див. «"Іммобільяре Саффі" проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [GC], № 22774/93, п. 74, ECHR 1999-V). У справі, що розглядається, не можна було, посилаючись на стверджувані фінансові труднощі, яких зазнавала держава, перешкоджати заявникові отримати вигоду від ухваленого на його користь судового рішення, яке стосувалося компенсації за завдання шкоди його здоров'ю внаслідок участі в обов'язковому порядку в надзвичайній операції.

36. Суд бере до уваги, що рішення Шахтинського міського суду від 3 березня 1997 року, 21 травня 1999 року та 9 березня 2000 року залишалися невиконаними повністю або частково, принаймні до 5 березня 2001 року, коли Міністерство фінансів ухвалило рішення про сплату заявникові заборгованих сум у повному обсязі. Суд також зазначає, що останній платіж було зроблено лише після того, як Суд повідомив Уряд про цю заяву.

37. Не вживаючи протягом років необхідних заходів для виконання остаточних судових рішень у цій справі, органи влади Росії позбавили положення пункту 1 статті 6 Конвенції всього його практичного значення.

38. Отже, було допущено порушення цієї статті.

III. СТАТТЯ 1 ПРОТОКОЛУ № 1

39. У статті 1 Протоколу № 1 Конвенції зазначено:

«Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів».

40. Суд знову наголошує, що «заявлення права» може означати «володіння майном», про яке йдеться в статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, якщо є достатні підстави для забезпечення цього права через суд у примусовому порядку (див. рішення у справі «Грецькі нафтопереробні заводи компанії "Стрен" і Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 301-В, с. 84, п. 59).

Рішення Шахтинського міського суду від 3 березня 1997 року, 21 травня 1999 року та 9 березня 2000 року надали заявникові забезпечені правовою санкцією права на заявлення своїх вимог, а не лише загальне право на отримання допомоги від держави. Ці рішення стали остаточними, оскільки не підлягали будь-якому оскарженню у звичайному порядку, і при цьому було порушено провадження з примусового виконання судових рішень. З цього випливає, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання цих рішень, принаймні до 5 березня 2001 року, становила втручання в ґарантоване йому першим реченням частини першої статті 1 Протоколу № 1 право на мирне володіння своїм майном.

41. Не виконавши рішення Шахтинського міського суду, національні органи влади перешкодили заявникові одержати гроші, які він підставно очікував одержати. Уряд не дав жодних виправдувальних арґументів стосовно цього втручання, і Суд визнав, що відсутність коштів не може виправдовувати такий недолік (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Амбруозі проти Італії» (Ambruosi v. Italy), № 31227/96, п. 28–34, 19 жовтня 2000 року).

42.  Отже, було також допущено порушення статті 1 Протоколу № 1.

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

43.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцiю».

A.  Шкода

44. Суд зазначає, що, згідно з правилом 60 Реґламенту Суду, будь-яка вимога справедливої сатисфакції має бути викладена за окремими пунктами і подана в письмовій формі, разом з відповідними підтверджувальними документами чи грошовими квитанціями/чеками. «У разі невиконання цієї вимоги палата має право відхилити вимогу загалом або частково».

45. У цій справі 26 червня 2001 року після оголошення заяви частково прийнятною канцелярія Суду запропонувала заявникові подати свої вимоги щодо справедливої сатисфакції. Він таких вимог не подав, але в його заяві до Суду зазначено вимогу компенсації моральної шкоди в розмірі 300 000 американських доларів.

46. Уряд, згадуючи цю вимогу, будь-якого конкретного зауваження не зробив.

47. Суд робить висновок про те, що внаслідок виявлених порушень, які не можна вважати виправленими лише завдяки визнанню Судом наявності порушення, заявник зазнав певної моральної шкоди. Однак зазначена у вимозі конкретна сума є надмірною. Керуючись при визначенні суми компенсації принципом справедливості, як того вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявникові 3000 євро.

B.  Відсотки у разі несвоєчасної сплати компенсації

48. За наявною у Суду інформацією, встановлена законом відсоткова ставка, чинна в Росії на день ухвалення цього рішення, становить 23 % на рік.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що заявник має право претендувати на статус «потерпілого» для цілей статті 34 Конвенції.

2. Постановляє, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3.  Постановляє, що було допущено порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

4.  Постановляє,

a) що держава-відповідач має сплатити заявникові у тримісячний строк від дати, на яку це рішення стане остаточним, згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, компенсацію за нематеріальну шкоду розміром 3000 (три тисячі) євро, які мають бути переведені в національну валюту держави-відповідача за курсом, чинним на дату вреґулювання, разом з компенсацією будь-якого можливого відповідного податку;

b) що на цю суму встановлюється проста відсоткова ставка — 10 % річних, яка має сплачуватися зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку.

Вчинено англійською мовою і повідомлено в письмовій формі 7 травня 2002 року, згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.


Ерік Фріберг,
секретар

Крістос Розакіс,
голова

 



[1]Цю суму наведено без урахування деномінації 1998 року. Згідно з Указом Президента «Про зміну номінальної вартості російських грошей та норм вартості» від 4 серпня 1997 року, 1 січня 1998 року 1000 «старих» рублів стали дорівнювати 1 «новому» рублю.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua