281
28.05.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«КІНҐЗЛІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив рішення Великої палати у справі «Кінґзлі проти Сполученого Королівства» (Kingsley v. the United Kingdom) (заява № 35605/97).

Велика палата одноголосно ухвалила висновок про наявність порушення пункту 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий судовий розгляд незалежним судом) і, десятьма голосами проти семи, що цей висновок сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію за нематеріальну шкоду (стаття 41 Конвенції).

Велика палата одноголосно присудила 50 000 фунтів стерлінґів як компенсацію за витрати в національних органах та 25 000 фунтів стерлінґів за витрати, пов'язані з провадженнями в Суді та Європейській комісії з прав людини.

1. Основні факти

Справа стосується заяви, поданої громадянином Сполученого Королівства Максом Маєром Кінґзлі (Max Myer Kingsley), 1933 року народження, який проживає в Лондоні.

Рада гральних домів (Рада) — передбачений законом орган, призначений здійснювати реґулювання діяльності гральних домів у Сполученому Королівстві згідно із Законом 1968 року про азартні ігри.

Заявник очолював компанію, яка володіла й керувала шістьма казино в Лондоні. 6 червня 1991 року поліція здійснила облаву в чотирьох казино за підозрою в правопорушеннях за статтею 16 Закону 1968 року, який забороняє надання кредиту на азартні ігри. У березні 1992 року Рада та поліція звернулися з клопотанням про анулювання ліцензій, які дозволяли діяльність казино заявника. Щоб запобігти цьому, заявник звільнився з посади директора-розпорядника, і в жовтні 1992 року Рада відкликала своє клопотання про анулювання ліцензій. Через місяць після цього голова Ради заявила у своїй промові, що вона та Рада вважають заявника особою, не гідною і не підходящою для керівництва казино. На зборах усіх п'яти членів Ради 21 січня 1993 року було вирішено, що існують достатні докази для висновку про те, що заявник не гідний керувати гральною компанією.

23 квітня 1993 року Рада поінформувала заявника, що вона має намір, керуючись статтею 19 Закону 1968 року (будь-яка особа, яка керує казино, повинна мати сертифікат за статтею 19, який надається лише тому, кого Рада вважає «гідною і підходящою особою»), анулювати його сертифікат.

У підсумку восьмиденного слухання у квітні 1994 року, яке проводили троє з п'яти членів Ради, сертифікат заявника, передбачений статтею 19, було анульовано.

Заявник домагався дозволу звернутися з проханням про розгляд цього рішення в порядку судового нагляду, стверджуючи, зокрема, що Рада ставиться до нього упереджено. Високий суд застосував критерій, який давав змогу з'ясувати, чи існувала реальна небезпека допущення несправедливості внаслідок упередженості, і з'ясував, що такої небезпеки не було. Суд також додав, що, навіть у разі підсвідомого довільного упередження, застосовувався «принцип необхідності». Це означало, що оскільки рішення неминуче мало бути ухвалене Радою (адже іншого компетентного в цьому питанні органу не було) і було докладено зусиль для мінімізації наслідків потенційного упередження, то це рішення не можна оскаржувати на підставі упередження. Скарги з матеріально-правових питань проти рішення Ради було відхилено, згідно з «принципами у справі Венсбері» (Wednesbury) (жодне ірраціональне чи безпідставне рішення не виправдовує розгляду в порядку судового нагляду). Прохання заявника про дозвіл подати апеляцію відхилив апеляційний суд, який, зокрема, підтвердив правильність застосування Високим судом принципу необхідності.

2. Процедура і склад Суду

Рішенням палати від 7 листопада 2000 року Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тим, що Рада гральних домів не забезпечила необхідної безсторонності і що подальший судовий розгляд у порядку нагляду не був достатньо широким, щоб виправити цю хибу. Згідно зі статтею 41, Суд присудив заявникові 13 500 фунтів стерлінґів як компенсацію за судові витрати в провадженні у Страсбурзі. Суд вважає, що він не може робити припущення стосовно можливого підсумку провадження, якби його було проведено з дотриманням статті 6, і що ніякого причинного зв'язку між порушенням та вимогою заявника надати компенсацію за матеріальні збитки встановлено не було. Суд постановив, шістьма голосами проти одного, що висновок про наявність порушення становить достатню справедливу сатисфакцію за нематеріальну шкоду.

Заявник оспорив висновок Суду за статтею 41 і попрохав передати справу на розгляд Великої палати, згідно зі статтею 43 (передання справ на розгляд Великої палати). 17 січня 2001 року колеґія суддів вирішила передати справу на розгляд Великої палати. Слухання відбулося 7 листопада 2001 року.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембурґ)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Анатолій Ковлер (Anatoly Kovler, Росія),

а також Мод де Бур-Буквікіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

У своїй заяві до Суду, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, п. Кінґзлі скаржився, що рішення Ради гральних домів було несправедливим і що перевірка законності цього рішення Високим судом не може належним чином виправити ситуацію через обмеженість рамок розгляду в порядку судового нагляду.

У Великій палаті заявник вимагав компенсації за нематеріальну шкоду — за втрату процедурної можливості, стрес, шкоду репутації та іншу психологічну й емоційну шкоду, якої він зазнав унаслідок порушення пункту 1 статті 6, — та за судові витрати.

Він стверджував, що втратив заробіток (1 868 000 фунтів стерлінґів), право на пенсію (2 500 000 фунтів стерлінґів), а також прибутки з акцій у «Лондон Клабз», які він був змушений віддати за їхньою купівельною ціною. Крім того, він доводив, що внаслідок рішення Ради гральних домів втратив свою репутацію, заощадження та сім'ю.

Він також вимагав відшкодування загальних витрат на провадження в національних установах: 526 017,48 фунта стерлінґів (231 277,70 фунта стерлінґів — на слухання за статтею 19 в Раді; 254 982,72 фунта стерлінґів — на розгляд справи Високим судом та апеляційним судом у порядку нагляду; та 39 757,06 фунта стерлінґів — сплачені у зв'язку з витратами Ради гральних домів у провадженнях у порядку судового нагляду).

Стверджуючи, що приблизно третина розгляду Високим судом у порядку судового нагляду стосувалася питання упередженості, він вимагав, як альтернативу, відшкодування принаймні третини (84 994,24 фунта стерлінґів) витрат Високого суду та принаймні третину витрат Ради у Високому суді (13 252,32 фунта стерлінґів), сплати яких зажадали від нього. Наполягаючи на тому, що увесь розгляд справи в апеляційному суді стосувався питання упередженості, він прохав компенсувати його витрати у розмірі 211,01 фунта стерлінґів.

Він також вимагав компенсувати 28 471,80 фунта стерлінґів стосовно провадження у Великій палаті.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6

Хоча заявник прохав про передання своєї справи до Великої палати для розгляду лише у світлі статті 41, Велика палата нагадала, що розгляд переданих їй справ охоплює всі аспекти заяви, а не лише питання, які є предметом спору між сторонами. Однак, визнавши, що причин відхилитися від висновків палати немає, вона, на зазначених у рішенні палати підставах (що колеґія Ради гральних домів була не досить безсторонньою і що юрисдикція судів, які перевіряли законність рішення Ради, була надто обмеженою для того, щоб усунути цю ваду), дійшла висновку про наявність порушення пункту 1 статті 6.

Стаття 41

Шкода

Висновок про наявність порушення пункту 1 статті 6, зауважив Суд, не означає, що рішення Ради про анулювання сертифіката, який заявник мав на підставі статті 19, не було добре вмотивованим або що орган іншого складу вирішив би справу на користь заявника. До того ж, окрім питань, які послужили підґрунтям для висновку про порушення, заявник не стверджував, що провадження в Раді, Високому суді та апеляційному суді були несправедливими. Він мав юридичного представника на всіх етапах провадження, Рада проводила слухання доказів та арґументів протягом семи з половиною днів і, на додаток до питання упередженості, основні підстави багатьох з її висновків були перевірені в порядку судового нагляду. Після слухання у Високому суді, яке тривало 16 днів, та винесення трьох великих і повністю вмотивованих рішень, було вирішено, що висновки Ради не були необґрунтованими і мають бути визнані.

Суд не вважає за доцільне присуджувати грошову компенсацію заявникові у зв'язку із втратою процедурної можливості чи будь-яким стресом, збитками або шкодою, якої начебто зазнав заявник внаслідок проваджень у національних органах. Отже, Суд відхилив вимогу заявника про компенсацію нематеріальної шкоди.

Витрати в провадженнях у національних установах

Суд зауважив, що слухання в Раді гральних домів у квітні 1994 року стосувалося питання, чи був заявник «гідною і підходящою особою» для володіння гральним сертифікатом. Оскільки витрати в цих провадженнях були зазнані не у зв'язку із запобіганням чи відшкодуванням стверджуваного порушення пункту 1 статті 6, Суд не присудив жодної компенсації.

Однак Суд узяв до уваги те, що частина провадження у Високому суді та все провадження в апеляційному суді стосувалися з'ясування того, чи виявили упередженість члени Ради гральних домів і чи була можливість, з урахуванням принципу необхідності, виправити цей недолік. Щодо цих проваджень у національних судах, Суд присудив заявникові 50 000 фунтів стерлінґів як компенсацію за судові витрати.

Витрати в Суді і Комісії

Оскільки ані заявник, ані Уряд не піддали сумніву розмір компенсації за судові витрати в Суді та Комісії (13 500), Велика палата визнала, що присуджена сума є обґрунтованою і залишається чинною. Суд також зазначив, що питання, які перебувають на розгляді у Великій палаті, не є широкими чи складними і що заявник досяг мети лише стосовно компенсації за витрати в національних провадженнях. За цих обставин та беручи до уваги позицію Уряду щодо прийнятної суми компенсації за розгляд у Великій палаті, Суд присудив заявникові загальну суму 25 000 фунтів стерлінґів за провадження в Суді та Комісії.

Суддя Розакіс висловив окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Таку саму думку висловили суддя Ресс, до якого приєдналися судді Цаца-Ніколовська та Левіц, і суддя Касадеваль, до якого приєднався суддя Ковлер. Тексти цих трьох окремих думок додано до судового рішення.