Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2002

Назва
 
Рішення палати у справі «Морріс проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Morris v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

106
26.02.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«МОРРІС ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення[1] у справі «Морріс проти Сполученого Королівства» (Morris v. the United Kingdom) (№ 38784/97).

(Рішення викладене лише англійською мовою).

Суд одноголосно постановив:

— що було допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини у зв'язку з певними скаргами заявника щодо загальної структури системи військових судів;

— порушення пункту 1 статті 6 та пункту 3 (с) статті 6 Конвенції допущено не було у зв'язку з окремими скаргами заявника.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд постановив, що висновок про наявність порушення сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої нематеріальної шкоди, зазнаної заявником, і присудив йому 30 000 євро за судові витрати.

1. Основні факти

Справа стосується заяви, поданої громадянином Сполученого Королівства Діном Моррісом (Dean Morris), 1975 року народження, проживає в м. Колчестері (Colchester).

Заявник стверджує, що під час відбування служби в кінному полку королівської кінної гвардії Британської армії він став об'єктом нападу хуліганів і що наприкінці листопада 1992 року його вдарили збоку по голові, збивши з коня. Упавши, він ударився головою об землю. 26 лютого 1993 року, побоюючись подальшого нападу, він пішов у самовільну відлучку. Командир частини віддав його під суд. Засідання військового суду відбулося 13 березня 1997 року.

Заявник звернувся до армійського Управління правової допомоги в кримінальних справах з проханням надати йому безоплатну правову допомогу, але спочатку йому відмовили. Згодом йому надали таку допомогу за умови, що він внесе 240 фунтів стерлінґів. Він відмовився прийняти цю пропозицію, внаслідок чого під час розгляду справи військовим судом його представляв лише військовий захисник, призначений його начальником з числа офіцерів його частини.

Військовий суд відбувся 28 травня 1997 року. До складу суду входив постійний голова військового суду (армійський підполковник, який мав залишатися на цій посаді протягом чотирьох років, до свого звільнення у відставку), два армійські капітани та цивільний юридичний консультант військового суду. Заявник визнав себе винним, і його було засуджено до звільнення з армії та до дев'яти місяців тримання під вартою. Військовий захисник помилково повідомив його, що в разі безуспішної апеляції йому може загрожувати ще триваліший строк перебування під вартою.

31 травня 1997 року заявник ознайомив зі своєю справою соліситора, і той подав петицію до Оборонної ради як до органу, «який перевіряє законність» ухвалених військовими судами обвинувальних рішень та застосованих ними покарань. У петиції наголошувалося на тому, що заявник не мав юридичного представника і що його твердження про здійснений на нього напад не були наведені в суді. Військовий захисник подав до Оборонної ради заяву з роз'ясненням, чому він порадив заявникові визнати себе винним. Петицію було відхилено. Прохання заявника про надання йому дозволу апелювати до військового апеляційного суду також було відхилено.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 31 жовтня 1997 року і передано на розгляд Суду 1 листопада 1998 року. 3 липня 2001 року її було оголошено прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Ханна Софія Ґрев (Hanna Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrekhelidze, Грузія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Посилаючись на пункт 1 статті 6, заявник скаржився на організацію системи військових судів у Сполученому Королівстві. Зокрема, він стверджував, що суд, який складається у переважній більшості з армійських офіцерів і розглядає висунуті військовим відомством обвинувачення, не може являти собою «незалежний і безсторонній суд», особливо у випадку, коли справа стосується порушення військової дисципліни. Він надав великого значення ролі, яку відіграє «орган, що перевіряє законність рішень», і відзначив вплив військового відомства на інших ділянках системи військових судів. Він також окремо скаржився на дії свого військового захисника і, посилаючись на пункт 3 (с) статті 6, — на ненадання йому юридичного представника в провадженні у військовому суді.

Рішення Суду

Загальні скарги заявника
стосовно організації системи військових судів

Суд взяв до уваги, що після запроваджених Законом про Збройні сили 1996 року змін в організації системи військових судів у цій сфері було чимало зроблено для розв'язання проблем, для подолання яких він призначався. Посади «convening officer» («офіцера скликання») та «confirming officer» («офіцера підтвердження») було скасовано, а функції, які раніше виконували ці офіцери, були розмежовані. Прокурорські та суддівські функції у військовому суді також розмежували. На цих підставах Суд визнав, що стверджувана в загальній скарзі заявника наявність зв'язку між старшим військовим командуванням, представленим Оборонною радою і начальником Адміністративно-стройового управління сухопутних військ, та особами, залученими в розгляд справи заявника у військовому суді, сама по собі не становить будь-якого порушення пункту 1 статті 6.

Розглядаючи питання про те, чи становив у колективному сенсі військовий суд, який розглядав справу заявника, «незалежний і безсторонній суд», як цього вимагає пункт 1 статті 6, Суд визнав за необхідне розглянути посади як постійного голови цього суду, так і двох його помічників. Постійного голову суду в справі заявника було призначено на посаду в січні 1997 року, і він мав залишатися на ній протягом чотирьох років і восьми місяців, до свого звільнення на пенсію у вересні 2001 року. У своїй діяльності він не підпорядковувався жодній інстанції військового командування. Хоча ґарантії від передчасного усунення постійного голови суду не було, як не було і жодного прецеденту такого усунення в минулому. Суд встановив, що участь у розгляді постійного голови суду не піддає сумніву незалежність військового суду. Навпаки, строк перебування його на посаді і фактична ґарантія від необґрунтованого усунення з посади, той факт, що він не мав будь-якого зацікавлення щодо свого службового зростання у майбутньому, а також те, що у своїй діяльності він уже не мав дотримуватися військової субординації та був відносно незалежним від військової командної структури, — усе це свідчило про те, що його роль становила значну ґарантію незалежності суду, який, з іншого боку, був судом ad hoc.

На відміну від постійного голови суду, двоє його помічників, які засідали на розгляді справи заявника у військовому суді, призначалися без визначення будь-якого фіксованого строку повноважень. Їх призначали виключно для виконання функцій у даній справі (як членів ad hoc), і вони були свідомі того, що після закінчення провадження вони повернуться до своїх звичайних військових обов'язків. Суд не вважає, що призначення їх як членів ad hoc військового суду було достатньою підставою для того, щоб визнати комплектування військового суду несумісним з вимогами пункту 1 статті 6 щодо незалежності такого органу, але він зазначає, що за таких умов мають існувати ґарантії від зовнішнього тиску.

Суд визнав, що в цій справі певні ґарантії існували. Наприклад, важливою ґарантією була участь у розгляді цивільного юридичного консультанта військового суду, повноваження якого були посилені Законом 1996 року. Іншою ґарантією була присутність постійного голови суду. Суд також відзначив ґарантії, забезпечені законодавчими та іншими нормами, що реґулювали право на обрання членом військового суду та складання ними присяги.

Однак Суд зауважив, що наявність цих ґарантій була недостатньою для того, щоб виключити ризик зовнішнього тиску, який міг справлятися на двох відносно молодших офіцерів — помічників голови, які засідали під час розгляду військовим судом справи заявника. Зокрема, Суд взяв до уваги, що ці офіцери не мали юридичної освіти, що вони мали дотримуватися військової дисципліни й субординації і що не було жодних законодавчих та інших положень, які захищали б їх від зовнішнього тиску з боку військового командування під час виконання ними своїх функцій у судовому засіданні. Це питання у такій справі, як ця, де обвинувачення безпосередньо стосувалося порушення військової дисципліни, мало особливу важливість. У цьому відношенні функції військовослужбовців — членів військового суду не були аналогічними до функцій цивільних членів суду присяжних, які захищені від небезпеки такого тиску.

Що стосується скарг заявника про роль, яку відіграє «орган, що перевіряє законність рішень», Суд зазначив, що цей орган був уповноважений скасувати засудження заявника та встановлену військовим судом міру покарання. Особливо важливим є те, що цей орган мав повноваження зробити будь-який висновок стосовно вини, якого міг би дійти військовий суд, і замінити будь-яку міру покарання, яку міг встановити військовий суд, але якщо таке покарання, на думку даного органу, не було серйознішим за покарання, встановлене військовим судом. Лише той факт, зауважив Суд, що розгляд рішення у порядку нагляду здійснював такий несудовий орган, «уповноважений перевіряти законність рішень», становив порушення вимог пункту 1 статті 6.

Суд висловив думку, що виявлені Оборонною радою суттєві недоліки не були усунуті подальшою апеляцією заявника до військового апеляційного суду, оскільки ця апеляція не передбачала будь-якого перегляду справи, а лише призвела до рішення, яке фактично зводилося до двох речень: відмовити в наданні дозволу на апеляцію проти засудження і покарання. З огляду на всі ці підстави, Суд визнав, що сумніви заявника щодо незалежності військового суду та його статусу як судового органу («tribunal») були об'єктивно виправдані, а отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6.

Окремі скарги заявника

Суд взяв до уваги, що заявникові запропонували безоплатну правову допомогу за умови внеску ним 240 фунтів стерлінґів. Суд не вважав, що умови цієї пропозиції були свавільними чи нерозумними, з огляду на тодішній чистий дохід заявника у вигляді платні і незалежно від того, чи надали заявникові можливість сплатити цей внесок окремими частинами. Суд зазначив, що якби заявник погодився з пропозицією Управління правової допомоги, то у військовому суді його представляв би незалежний юридичний представник. Натомість заявник відмовився від пропозиції ще до того, як Управління правової допомоги дало відповідь на прохання соліситора заявника про перегляд умов цієї пропозиції.

Як підсумок, Суд не встановив жодних фактів на підтвердження скарг заявника щодо незалежності його військового захисника та ведення ним захисту у справі. Суд встановив, що в будь-якому разі військовий захисник зумів надати заявникові належну консультацію та представництво, за винятком помилки щодо ризиків його подальшої апеляції проти вироку військового суду. Отже, порушення пункту 1 або пункту 3 (с) статті 6 стосовно окремих скарг заявника допущено не було.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua