082
14.02.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ОРАК ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення у справі «Орак проти Туреччини» (Orak v. Turkey) (№ 31889/96), що не є остаточним[1]. (Рішення викладене лише французькою мовою).

Суд постановив:

— одноголосно, що було порушено статтю 2 Європейської конвенції з прав людини (право на життя) у зв'язку зі смертю сина заявника;

— одноголосно, що було порушено статтю 2 Конвенції у зв'язку з тим, що органи влади не провели належного та ефективного розслідування обставин загибелі сина заявника;

— одноголосно, що було порушено статтю 3 (заборона катування);

— шістьма голосами проти одного, що було порушено статтю 13 (право на ефективний засіб правового захисту);

— одноголосно, що не було необхідності розглядати скарги заявника у світлі статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність), пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд), статті 14 (заборона дискримінації) та статті 18 (обмеження у застосуванні обмежень на права).

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові, шістьма голосами проти одного:

— 2660 євро (з відрахуванням 4100 французьких франків, уже виплачених Радою Європи як правова допомога) компенсації за судові витрати заявника та 4000 євро за завдану йому нематеріальну шкоду;

— 46 000 євро за матеріальну шкоду та 22 500 євро за нематеріальну шкоду — цією компенсацією заявник має розпорядитися в інтересах спадкоємців свого сина;

— 457 євро — за витрати на похорон.

1. Основні факти

Заявник — Абдуррахман Орак (Abdurrahman Orak), громадянин Туреччини курдського походження, 1950 року народження, проживає в м. Бітлісі (Bitlis). Він — батько Абдульселама Орака (Abdulselam Orak — A.O.), який народився в 1970 році й помер 25 червня 1993 року у віці 23 років.

10 червня 1993 року під час проведення операції, спрямованої на арешт кількох осіб, підозрюваних у причетності до діяльності Курдської робітничої партії (КРП), підрозділ служби безпеки увійшов у село Харабенґесор (Harabengesor) Бітліської провінції на південному сході Туреччини (де було запроваджено надзвичайний стан). Рано-вранці 11 червня 1993 А.О. і такого собі А.G. було заарештовано і привезено до жандармської казарми в м. Бітлісі, де їх було взято під поліційну варту.

Уряд стверджував, що о 15.30 14 червня 1993 року А.О. та А.G. зробили спробу втечі, коли вони перебували під наглядом у коридорах жандармської казарми. Під час цієї спроби виникла запекла сутичка. Після цієї стверджуваної спроби втечі жодного медичного огляду А.О. проведено не було. Після цього, як свідчать підписані жандармами протоколи, він почав голодування, упродовж якого жандарми та військовий лікар здійснювали сироваткове лікування.

Заявник зазначив, що він готовий погодитися з тим, що стверджувана спроба втечі мала місце, але він має сумніви щодо обставин, за яких вона відбувалася; його син був у наручниках і перебував під суворим наглядом служб безпеки. Його сина тримали під вартою у військовій казармі з набагато суворішим режимом охорони, ніж у поліційній дільниці. За таких обставин навряд чи можна було думати про спробу втечі.

20 червня 1993 року A.O. перевели до бітліської лікарні і згодом — до лікарні в м. Діярбакирі (Diyarbakir). Йому поставили діагноз екстраренальної уремії. Лікарі, які оглянули його, зазначили, що він був непритомним і мав тілесні ушкодження на всьому тілі. 23 червня 1993 року він помер, так і не вийшовши з коматозного стану. У звіті про результати розтину від 23 червня 1993 року зазначено, що смерть настала внаслідок травматичного шоку.

6 липня 1993 року заявник подав скаргу на жандармів, у котрих під вартою перебував його син. 1 жовтня 1993 року було порушено судове переслідування чотирьох жандармів за обвинуваченням у вбивстві. 25 листопада 1997 року Бітліський суд присяжних виправдав підсудних, з огляду на те, що, незважаючи на висновки медичних обстежень про настання смерті внаслідок травматичного шоку, подані до суду докази не дають можливості встановити, що цей шок був спричинений обвинуваченими.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 5 червня 1996 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. 29 березня 2001 року її було оголошено прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Анатолій Ковлер (Anatoly Kovler, Росія)

Фейяз Ґьольчюклю (Feyyaz Golcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Ерік Фріберг (Erik Fribergh), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився, що його син помер внаслідок катування, якого зазнав у жандармських казармах у м. Бітлісі. Критикуючи відсутність ефективного механізму, за допомогою якого можна було б встановити обставини, за яких його син втратив життя, він скаржився, що недостатньо ефективне розслідування факту синової смерті завадило йому вчинити судовий позов про компенсацію. Він також стверджував, що було допущено дискримінацію за ознакою етнічного походження його сина. Він посилався на статті 2, 3, 5, 6, 13, 14 і 18 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 2

Смерть A.O.

Суд вважав, що немає необхідності розглядати питання щодо можливого завдання А.О. тілесного ушкодження в ділянці голови під час стверджуваної спроби його втечі, оскільки, незалежно від походження такого ушкодження, існувала ціла низка «достатніх і переконливих» доказів щодо причетності держави-відповідача до цієї смерті.

Насамперед, не заперечувалося те, що 23-річний А.О. був заарештований 11 червня 1993 року, коли він мав добре здоров'я і не було ознак наявності у нього хвороби чи завданих раніше тілесних ушкоджень. Після арешту його спочатку привезли до жандармського гарнізону в м. Татван (Tatvan) і потім тримали під вартою в жандармських казармах у м. Бітлісі. Отже, у принципі відповідальність за всі тілесні ушкодження, зафіксовані упродовж цього періоду, покладається на державу. Передусім існувала «неґативна» відповідальність, яка випливає з вимоги утримуватися від застосування сили, яка перевищує необхідний рівень. Але держава також мала і позитивну відповідальність за захист життя людей, позбавлених свободи.

Суд взяв до уваги те, що А.О., все тіло якого покривали порізи та синці і який мав поранення голови, відправили до лікарні лише 20 червня 1993 року, тобто через шість днів після стверджуваної спроби втечі. На час, коли він потрапив у лікарню 20 червня 1993 року, А.О. вже був непритомним і перебував у коматозному стані. Уряд не подав будь-якого правдоподібного пояснення стосовно виявлених синців, які, зокрема, були на руках і стегнах, на стопах, на верхній частині й по боках голови, а також подряпин на статевих органах, та стосовно причин травматичного шоку, який, як свідчать матеріали справи, призвів до його смерті. До того ж під час перебування А.О. під поліційною вартою командування жандармського гарнізону призначило йому лише сироваткове лікування, тимчасом як він мав тяжкі тілесні ушкодження і, зокрема, страждав від пролежня, розміром 10 на 10 см, над крижовою кісткою, спричиненого тривалим лежанням на спині.

Отже, Суд визнав, що відповідальність за смерть сина заявника покладається на Уряд, оскільки не було надано жодного пояснення стосовно причин травматичного шоку, який спричинив смерть А.О., та не було виконано обов'язок щодо захисту його життя під час перебування під наглядом держави в поліційному ув'язненні. Звідси випливає, що в цьому відношенні було порушено статтю 2.

Стверджувана недостатність розслідування

Суд взяв до уваги те, що після скарги заявника прокурор, як це видно з матеріалів справи, не піддав сумніву офіційну версію подій, адже в складеному ним обвинувальному акті він обвинуватив жандармів у вбивстві, яке сталося внаслідок застосування ними сили, що перевищила необхідний рівень під час спроби втечі. До того ж під час досудового розслідування він не зробив нічого, лише зажадав медичного висновку та допиту жандармів, котрим було доручено наглядати за А.О. При цьому прокурор не потурбувався про те, щоб викликати А.G., який був разом з А.О. Суд визнав, що показання А.G. мали вирішальне значення, оскільки він, окрім жандармів, був єдиним свідком, який був разом із сином заявника під час виникнення стверджуваної бійки. Але показання від A.G. було взято лише 3 березня 1994 року, коли його допитали за клопотанням про взяття доказів за дорученням. Ніхто із слідчих чи суддів суду першої інстанції, які працювали зі справою, не мали можливості допитати цього ключового свідка, який категорично заперечував, що після запеклої сутички мала місце спроба втечі. Подальше розслідування, яке проводилося адміністративними слідчими органами, не забезпечило належного виправлення зазначених вище недоліків, оскільки жандармський підполковник, якому доручили розслідувати справу, вирішив, що немає достатніх доказів для судового переслідування згаданих жандармів.

Далі Суд взяв до уваги, що бітліський суд присяжних, який згодом ухвалив рішення у справі, 25 листопада 1997 року вирішив, на підставі відсутності доказів, виправдати жандармів, під відповідальність котрих було віддано А.О., але при цьому суд не зміг пояснити показання A.G. З таким висновком, що ґрунтується виключно на доказах, які дав обвинувачений та інші жандарми, що були присутніми в казармах, не можна погодитися, з огляду на відсутність будь-якого пояснення стосовно докорінної різниці між двома версіями подій та зважаючи на характер тілесних ушкоджень, виявлених на різних частинах тіла покійного.

Суд дійшов висновку, що органи влади не провели ефективного розслідування обставин смерті А.О., через що цивільні засоби правового захисту так само, за даних обставин справи, не могли забезпечити відшкодування. Суд дійшов висновку, що в цьому відношенні було допущено порушення статті 2.

Стаття 3

Суд зазначив, що, згідно з висновком від 23 червня 1993 року про проведення розтину, А.О. мав тілесні ушкодження на всьому тілі. Цей і наступний висновок від 16 вересня 1993 року, підготовлені колеґією з чотирьох лікарів, підтвердили наявність на тілі покійного травматичних ушкоджень різних розмірів і кольору.

Навіть якщо припустити, що деякі з цих тілесних ушкоджень могли виникнути внаслідок застосування сили під час стверджуваної спроби втечі, Уряд не надав будь-якого правдоподібного пояснення стосовно виявлених синців, зокрема на руках та стегнах А.О., на стопах, на верхній та бокових частинах голови, а також подряпин на статевих органах, тимчасом як до взяття під поліційну варту він мав добре здоров'я. Крім того, органи влади, які відповідали за розслідування обставин смерті А.О., вирішили, що немає потреби в більш детальному вивченні цих обставин, щоб встановити можливі причини виникнення цих тілесних ушкоджень.

Через відсутність будь-якого правдоподібного пояснення Суд визнав встановленим, що ушкодження, виявлені на тілі А.О., виникли внаслідок поводження, відповідальність за яке несе Уряд.

Виходячи з наведених міркувань та зважаючи на всі подані йому докази, Суд дійшов висновку, що спосіб, у який поводилися з А.О. під час його перебування під поліційною вартою, становило поводження, заборонене статтею 3. Отже, було допущено порушення статті 3.

Стаття 13

З огляду на принципову важливість права на захист життя, стаття 13 вимагала проведення, на додаток до виплати компенсації, якщо така потребується, ретельного та ефективного розслідування, спроможного привести до виявлення та покарання осіб, винних у смерті цієї людини, а також вимагала, зокрема, наявності у скаржника фактичної можливості ознайомлення зі слідчою процедурою. На підставі поданих у цій справі доказів Суд визнав, що, згідно зі статтями 2 і 3, Уряд несе відповідальність за смерть сина заявника та несумісне зі статтею 3 поводження, якого син заявника зазнав під час перебування під поліційною вартою. Отже, доречно розглянути скарги, подані заявником з цього приводу, у світлі статті 13.

Таким чином, органи влади повинні були провести ефективне розслідування обставин смерті сина заявника. Виходячи з викладених вище міркувань, Суд не може погодитися з твердженням про те, що таке розслідування було проведено, як того вимагає стаття 13. Отже, Суд визнав, що заявникові було відмовлено в реальному здійсненні права на засіб правового захисту у зв'язку із загибеллю його сина, що, у свою чергу, позбавило його доступу до будь-якого іншого наявного засобу правового захисту, на який він мав право, включно з позовом про відшкодування. Тобто було допущено порушення статті 13.

Статті 5, 6, 14 та 18

Суд зазначив, що ці скарги стосуються тих самих фактів, які були розглянуті у світлі статей 2, 3 та 13. Зважаючи на свої висновки стосовно цих положень, Суд визнав, що розглядати окремо зазначені скарги потреби немає.

Суддя Ґьольчюклю висловив окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Думка додається до рішення Суду.

---