Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2002

Назва
 
Рішення у справі «Кальвеллі та Чіґліо проти Італії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of Calvelli & Ciglio v. Italy)
 
Зміст
 

017
17.01.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«КАЛЬВЕЛЛІ ТА ЧІҐЛІО ПРОТИ ІТАЛІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення (що є остаточним) у справі «Кальвеллі та Чіґліо проти Італії» (Calvelli & Ciglio v. Italy) (заява № 32967/96). Суд постановив:

— 14 голосами проти трьох, що порушення статті 2 Європейської конвенції з прав людини (право на життя) допущено не було;

— 16 голосами проти одного, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (право на вирішення питання щодо цивільних прав упродовж розумного строку) допущено не було.

(Рішення викладене англійською та французькою мовами).

1. Основні факти

Заявники — П'єтро Кальвеллі (Pietro Calvelli) та Соня Чіґліо (Sonia Ciglio), громадяни Італії, дитина яких народилася у приватній клініці «Ла Мадонніна» у м. Козенца (Cosenza),Італія, 7 лютого 1987 року. Одразу після народження дитину помістили у відділ інтенсивної терапії цієї клініки у зв'язку із серйозним респіраторним і неврологічним синдромом, що виник внаслідок асфіксії, спричиненої положенням плода під час пологів. 9 лютого 1987 року дитина померла. 10 лютого 1987 року заявники подали скаргу, і прокуратура м. Козенца почала розслідування.

Заявників повідомили, що обвинувачення будуть висунуті проти Е.С., лікаря, який відповідав за пологи і був співвласником цієї клініки, а 7 липня 1989 року заявники приєдналися до провадження як цивільні сторони. 17 грудня 1993 року в заочному розгляді кримінальний суд м. Козенца визнав Е.С. винним у ненавмисному вбивстві і засудив його до одного року ув'язнення, а також видав наказ, щоб він оплатив судові витрати цивільних сторін та виплатив їм компенсацію.

Як встановив суд, обвинувачений знав, що пологи необхідно було вважати дуже ризикованими, оскільки мати була діабетиком рівня А і в минулому вже мала досвід пологів, які також були ускладненими через розмір плода. Ризик, пов'язаний з пологами за таких обставин, який експертні свідки, призначені кримінальним судом, охарактеризували як легко передбачуваний, вимагав вжиття запобіжних заходів та присутності лікаря, відповідального за пологи. Але, як встановив кримінальний суд, Е.С., до якого заявниця зверталася по консультацію під час вагітності, не вжив ніяких запобіжних заходів і був відсутнім під час пологів, приймаючи пацієнтів в іншій частині лікарні. Коли виникли ускладнення, медичний персонал розшукував його протягом шести-семи хвилин, і затримка, що виникла й тривала, поки він готувався виконати необхідну процедуру з вилучення плоду, значно зменшила шанси немовляти на виживання.

Незважаючи на це, суд відстрочив винесення вироку і розпорядився, щоб це засудження не було зафіксоване в особовій справі E.C. як кримінальна судимість. Крім того, суд відхилив клопотання цивільних сторін про присудження попередньої компенсації. Е.С. подав апеляцію. У рішенні від 3 липня 1995 року апеляційний суд м. Катанцаро (Catanzaro) постановив, що судове переслідування цього злочину погашене давністю і строк давності переслідування за злочин, у якому було обвинувачено Е.С., сплинув 9 серпня 1994 року.

Тим часом заявники вчинили також цивільний позов проти Е.С. Але 27 квітня 1995 року, коли ще тривало кримінальне провадження в апеляційному суді м. Катанцаро, вони уклали угоду зі згаданим лікарем та страховиками клініки, згідно з якою страховики мали сплатити 95 000 000 італійських лір за завдану заявникам шкоду. Згодом, у зв'язку з нез'явленням сторін на слухання 16 листопада 1995 року, справу було вилучено з реєстру.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 29 грудня 1995 року і передано до Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року. 6 квітня 2000 року палата другої секції Суду оголосила справу прийнятною, а 10 липня 2001 року відмовилася від юрисдикції щодо справи на користь Великої палати.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Бенедетто Конфорті (Benedetto Conforti, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Вєра Стражницька (Viera Stráznická, Словаччина)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембурґ)

Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych, Україна)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія),

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, посилаючись на статтю 2, що через процедурні затримки виникла давність, яка унеможливила притягнення лікаря до судової відповідальності за організацію пологів, невдовзі після яких новонароджена дитина померла. Вони також скаржилися, посилаючись на пункт 1 статті 6, на тривалість судового провадження, яка становила шість років, три місяці та 10 днів (із 7 липня 1989 року, коли заявники приєдналися до кримінального провадження як цивільні сторони, і до 17 жовтня 1995 року, коли рішення апеляційного суду м. Катанцаро від 3 липня 1995 року стало остаточним).

Рішення Суду

Стаття 2

Суд зауважив, що, згідно зі статтею 2, Італія повинна була запровадити нормативні акти, які зобов'язували б лікарні, як державні так і приватні, вживати необхідних заходів щодо захисту життя пацієнтів. Італія була зобов'язана також забезпечити ефективну роботу незалежної судової системи, яка уможливлювала б встановлення причини смерті пацієнтів під час їхнього перебування під наглядом медичного персоналу, як державного, так і приватного сектора, а також притягнення винних до відповідальності. Отже, Суд розглянув питання застосовності статті 2.

Після цього Суд вирішив питання, якою мала бути реакція судів за цих конкретних обставин.

Суд зазначив, що кримінальне провадження, відкрите проти згаданого лікаря, виявилося погашеним давністю внаслідок процедурних недоліків, які призвели до затримок, зокрема під час проведення поліційного дізнання та судового розслідування. Однак заявники мали також право вчинити позов у цивільних судах і вони це зробили. Фактично, цивільний суд так і не прийняв висновку про відповідальність лікаря. Однак заявники уклали угоду про вреґулювання спору і добровільно відмовилися від свого права на подальший розгляд справи. Цей розгляд міг привести до прийняття судом рішення, за яким лікар мав би компенсувати шкоду, та до можливого оприлюднення цього рішення в пресі. Рішення цивільного суду могло також завершитися вжиттям проти лікаря дисциплінарного заходу. Отже, Суд визнав, що заявники позбавили себе доступу до основних засобів — і до засобу, який, за особливих обставин даної справи, задовольнив би позитивні обов'язки, що виникають за статтею 2, — з'ясування міри відповідальності лікаря за смерть їхньої дитини.

Суд знову нагадав, що у випадку, коли родич покійної особи погоджується на компенсацію, визначену при вреґулюванні цивільного позову, вчиненого у зв'язку з медичним недбальством, він у принципі вже не може претендувати на статус потерпілої сторони. Тому Суд мав вирішити, чи відповідав статті 2 той факт, що сплив строку позовної давності перешкодив притягненню лікаря до судової відповідальності за стверджуване правопорушення. Отже, Суд постановив, що порушення статті 2 допущено не було.

Пункт 1 статті 6

Суд взяв до уваги те, що дане судове провадження, безумовно, було складним. Крім того, хоча після приєднання заявників до судового провадження 7 липня 1989 року як цивільних сторін на початковій стадії у розгляді справи в першій інстанції відбулися значні затримки, пізніше не було якихось значних затримок, за які можна було б обвинуватити органи влади (окрім відстрочення першого слухання, спричиненого страйком адвокатів). Виходячи з цього, Суд визнав, що тривалість судового провадження (шість років, три місяці та десять днів) у судових інстанціях чотирьох рівнів юрисдикції не можна вважати безпідставною. Отже, порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

Суддя Жупанчич висловив окрему думку, яка збігається з позицією більшості, суддя Коста — окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості, і суддя Розакіс, до якого приєднався суддя Бонелло, — окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Тексти цих думок додаються до рішення Суду.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua