739
16.10.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВАХ
«О'ХАРА ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»
ТА «БРЕННАН ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі[1] рішення у справі «О'Хара проти Сполученого Королівства» (O'Hara v. the United Kingdom) (заява № 37555/97) та «Бреннан проти Сполученого Королівства» (Brennan v. the United Kingdom) (№ 39846/98).

У справі «О'Хара проти Сполученого Королівства» Суд постановив:

— шістьма голосами проти одного, що не було порушення пункту 1 статті 5 Європейської конвенції з прав людини (право на свободу та особисту недоторканність) стосовно наявності достатніх підстав для підозри у вчиненні заявником злочину, що виправдовувало його арешт;

— одноголосно, що не було порушення пункту 5 статті 5 (право на відшкодування) стосовно скарги, поданої з посиланням на пункт 1 статті 5;

— одноголосно, що було порушення пункту 3 статті 5 (право негайно постати перед суддею);

— одноголосно, що було порушення пункту 5 статті 5 стосовно скарги, поданої з посиланням на пункт 3 статті 5.

У справі «Бреннан проти Сполученого Королівства» Суд одноголосно постановив:

— що не було порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) та пункту 3 (с) статті 6 стосовно відстрочення побачення заявника із соліситором;

— що порушення пункту 1 статті 6 та пункту 3 (с) статті 6 у зв'язку з допитами, які здійснювала поліція, допущено не було;

— що було допущено порушення пункту 3 (с) статті 6, взятого у поєднанні з пунктом 1 статті 6, у зв'язку з тим, що на першій після арешту консультації заявника із соліситором був присутній працівник поліції, залучений у заходи слухання.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд одноголосно постановив, що ці висновки про наявність порушень самі по собі становлять достатню справедливу сатисфакцію нематеріальної шкоди, якої зазнали заявники, і присудив п. О'Хара 11 000 фунтів стерлінґів і п. Бреннану — 6920 фунтів стерлінґів як компенсацію за судові витрати.

(Обидва рішення викладені лише англійською мовою).

«О'ХАРА ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

1. Основні факти

Ґерард О'Хара (Gerard O'Hara) — громадянин Ірландії і постійний член партії Шин Фейн (Sinn Fein). У 1985 році, на підставі Закону 1984 року про запобігання тероризмові, його було заарештовано за підозрою у вчиненні терористичного злочину, а саме — вбивства Курта Коніґа (Kurt Konig). Заарештував його констебль кримінальної поліції S. Протягом шести днів і тринадцяти годин заявника тримали під вартою в Каслрейському (Castlereagh) слідчому ізоляторі м. Белфаста, де тримали осіб упродовж розслідування терористичних злочинів. В ізоляторі працівники поліції допитали його, але не отримали жодних відповідей. Згодом його було звільнено.

Він вчинив позов у національних судах, посилаючись на незаконність його арешту. Суд відхилив його скарги.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 20 травня 1997 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. Її було оголошено частково прийнятною 14 березня 2000 року.

З рішенням про прийнятність можна ознайомитися на Інтернет-сторінці Суду.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Пан О'Хара стверджував, що його було заарештовано за відсутності обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення; що він не постав негайно перед суддею чи іншою службовою особою судового органу; і що він не мав захищеного позовом права на відшкодування у зв'язку з цими фактами. Він посилався на пункти 1, 3 та 5 статті 5.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 5

Суд узяв до уваги те, що докази стосовно обставин арешту дав поліцейський, який заарештував заявника, констебль кримінальної поліції S., і заявникові було надано змогу здійснити перехресний допит, що само по собі має розглядатися як надання суттєвої ґарантії проти свавільності арешту.

Стосовно підстав для арешту заявника, констебль кримінальної поліції S. дав показання, згідно з якими на інструктажі перед арештом він отримав інформацію від свого начальника про те, що заявник підозрювався у причетності до вбивства п. Коніґа. Захисник заявника не поставив будь-яких подальших запитань щодо того, яка інформація пролунала на інструктажі. Не було також вжито жодних заходів, щоб викликати для давання показань інших працівників поліції, причетних до арешту і затримання, наприклад, поліцейського, що проводив інструктаж. Крім того, заявник не подавав будь-яких клопотань про пред'явлення до суду існуючих документальних доказів арешту.

Суд нагадав, що заявник не висував жодного заперечення стосовно добросовісності показань того чи іншого працівника поліції, який брав участь в арешті чи затриманні. Наприклад, заявник не висував арґументу, що арешт було здійснено із зловмисною метою або що він становив свавільне зловживання владою.

Суд визнав, що підхід, який у цій справі застосували національні суди до стандарту підозри, не знімав з поліції відповідальності за необґрунтовані арешти і не надавав їй будь-якого імунітету щодо арештів, які здійснюються на підставі конфіденційної інформації. За цих обставин підозра проти заявника досягла потрібного рівня, оскільки вона ґрунтувалася на конкретній інформації про те, що він був причетним до вбивства п. Коніґа, і мета позбавлення свободи полягала в підтвердженні або розвіянні цієї підозри. Таким чином, можна було говорити, що заявника було заарештовано й узято під варту за «обґрунтованою підозрою» у вчиненні ним кримінального правопорушення. Отже, порушення пункту 1 (с) статті 5 допущено не було.

Пункт 3 статті 5

Суд взяв до уваги те, що Уряд не заперечував факту тримання заявника під вартою протягом шести днів і тринадцяти годин, після чого його звільнили, і що це не відповідало положенню, згідно з яким заарештована особа має негайно постати перед відповідною службовою особою судового органу. Посилаючись на вже встановлений принцип, за яким понад чотириденний строк тримання під вартою для осіб, підозрюваних у тероризмі, вважається не відповідним вимозі негайного судового контролю, Суд визнав наявність порушення пункту 3 статті 5.

Пункт 5 статті 5

Оскільки Суд встановив відсутність порушення пункту 1 статті 5 — щодо існування достатніх підстав для підозри на виправдання арешту заявника, — жодного питання у світлі пункту 5 статті 5 стосовно цієї скарги не постає.

Щодо свого висновку про порушення пункту 3 статті 5, Суд зауважив, що відсутність захищеного позовом права на відшкодування не було предметом спору, оскільки заявника тримали під вартою відповідно до національного законодавства. Отже, з цього погляду відбулося порушення пункту 5 статті 5.

Суддя Лукайдес висловив окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Окрема думка додається до тексту рішення.

* * *

«БРЕННАН ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

1. Основні факти

Томаса Бреннана (Tomas Brennan), громадянина Ірландії, було заарештовано 21 жовтня 1990 року, на підставі Закону 1984 року, у зв'язку з убивством колишнього члена Ольстерського полку оборони (Ulster Defence Regiment). Заявника тримали під вартою в Каслрейському слідчому ізоляторі з 21 до 25 жовтня. Уперше він побачився зі своїм соліситором 23 жовтня, і це побачення відбулося в присутності працівника поліції. У кінцевому підсумку, заявника було визнано винним у вбивстві.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 27 січня 1998 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. Її було оголошено прийнятною 9 січня 2001 року. З рішенням про прийнятність можна ознайомитися на Інтернет-сторінці Суду.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrekhelidze, Грузія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Пан Бреннан скаржився на обставини, за яких поліція здійснювала допит після його арешту. Він, зокрема, стверджував, що його позбавили права звернутися за порадою до соліситора під час першого перебування під вартою в поліції; що він зробив зізнання до отримання юридичної консультації; що йому не дозволили, щоб його соліситор був присутнім під час допиту, який здійснювали працівники поліції; не дозволили порадитися з ним наодинці; і що внаслідок цього його було позбавлено права на справедливий судовий розгляд, оскільки суд засудив його, спираючись на зроблені ним зізнання. Він посилався на пункти 1 та 3 (с) статті 6.

Рішення Суду

Стаття 6

Відстрочення побачення заявника із соліситором

Суд узяв до уваги те, що заявника було позбавлено можливості звернутися до соліситора протягом 24 годин. Той факт, що соліситор приїхав на зустріч зі своїм клієнтом лише через день по тому, не був наслідком якого-небудь заходу з боку органів влади. Крім того, під час допиту заявника працівниками поліції протягом згаданих 24 годин він не зробив ніяких інкримінуючих зізнань. Перші такі зізнання він зробив під час допиту в другій половині дня 22 жовтня 1990 року, коли йому більше не відмовляли в можливості звернутися до свого соліситора. Будь-яких умовиводів не робилося із тверджень чи умовчання з боку заявника під час перших 24 годин. Отже, Суд встановив, що з цього погляду порушення прав заявника, ґарантованих пунктами 1 та 3 (с) статті 6, допущено не було.

Допит працівниками поліції

Суд узяв до уваги те, що обставини, за яких одержано докази факту визнання вини, були ретельно вивчені. Як на розгляді справи в суді першої інстанції, так і в апеляційній інстанції заявника представляв досвідчений захисник. Суддя першої інстанції особисто заслухав заявника, а також працівників поліції, які здійснювали його допит. Суддя першої інстанції, висновки якого були затверджені апеляційним судом, переконався в достовірності зізнань та справедливості процедури їх отримання. Суд також зазначив, що заявник не скаржився на те, що рішення судів були якоюсь мірою необ'єктивними, або що обставини, за яких одержано докази факту визнання вини, були недостатньо розслідувані, через що жоден із судів не міг би бути належним чином поінформованим для оцінки достовірності чи об'єктивності цих доказів.

Суд зауважив, що принцип змагальності, якого було дотримано під час розгляду справи в суді першої інстанції, де показання давали заявник, психологічні експерти, різні працівники поліції, залучені в допити, та поліційні лікарі, які оглядали заявника під час тримання під вартою, міг висвітлити ознаки будь-якого жорсткого утиску з боку поліції. Факти справи не свідчать про відсутність додаткових ґарантій проти можливих неправомірних дій з боку поліції (тобто відео- чи аудіозаписів допитів), що дало б змогу вважати судовий розгляд справи заявника несправедливим. Отже, Суд дійшов висновку, що порушення пункту 1 статті 6 чи пункту 3 (с) статті 6, у зв'язку з допитами, які здійснювала поліція, допущено не було.

Присутність працівника поліції під час першої консультації заявника зі своїм соліситором

Суд дійшов висновку, що присутність працівника поліції обов'язково мала завадити заявникові вести відверту розмову зі своїм соліситором і спричиняла його вагання перед порушенням питань, що мали потенційне значення у справі проти нього. Як заявника, так і соліситора було попереджено, що не слід згадувати будь-які прізвища і що допит буде припинено, якщо будь-які сказані слова сприйматимуться як такі, що перешкоджають розслідуванню. Той факт, що матеріали справи не свідчать про те, що під час зустрічі було порушено якісь конкретні питання, обговорення яких заявник і його соліситор спробували уникнути, суттєвого значення не мав. Можливість обвинуваченого відверто спілкуватися зі своїм адвокатом захисту була явнообмежена. Перед цією консультацією заявник уже зробив зізнання, їх він зробив також після неї. Предметом спору не було те, що на той час заявник потребував юридичної консультації і що його відповіді під час подальших допитів, які мали проводитися вже за відсутності його соліситора, і далі мали потенційне значення для результату вирішення його справи судом і могли завдати непоправної шкоди його захисту.

Тому Суд встановив, що присутність працівника поліції, залученого в заходи слухання, на першій консультації заявника зі своїм соліситором порушила право заявника на реальне здійснення захисту, і з цього погляду було допущено порушення пункту 3 (с) статті 6, взятого у поєднанні з пунктом 1 цієї статті.

 

---