Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 4'2001

Назва
 
Рішення палати у справі «P.G. та J.H. проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgmentin the Case of P.G. and J.H. v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

663
25.09.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«P.G. ТА J.H. ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

У рішенні[1], повідомленому письмово у справі «P.G. and J.H. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.H. v. the United Kingdom) (№ 44787/98), Європейський суд з прав людини постановив:

— одноголосно, що було допущено порушення статті 8 Європейської конвенції з прав людини (право на повагу до приватного життя) стосовно використання прихованого підслуховувального пристрою у квартирі;

— одноголосно, що порушення статті 8 стосовно отримання інформації про використання телефону допущено не було;

— одноголосно, що було допущено порушення статті 8 стосовно використання прихованих підслуховувальних пристроїв у поліційній дільниці;

— одноголосно, що порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) стосовно неповідомлення заявникам певної інформації на судовому розгляді та стосовно слухання свідчень, які давалися працівником поліції за відсутності заявників чи їхніх адвокатів допущено не було;

— шістьма голосами проти одного, що порушення пункту 1 статті 6 стосовно використання на судовому розгляді матеріалів, отриманих за допомогою прихованих підслуховувальних пристроїв, допущено не було;

— одноголосно, що було допущено порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) стосовно використання прихованих підслуховувальних пристроїв.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив кожному заявникові 1000 фунтів стерлінґів як компенсацію за нематеріальну шкоду і компенсацію загальною сумою в 12 000 фунтів стерлінґів за судові витрати.

(Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Обидва заявники є громадянами Сполученого Королівства.

28 лютого 1995 року Д. І. Манн (D. I. Mann) одержав повідомлення про те, що 2 березня 1995 року чи приблизно у цей час перший заявник та В. готують збройне пограбування інкасаторської машини Секурікора (Securicor) в одному з місць її можливого перебування. Візуальне спостереження за помешканням В. почалося того самого дня. Жодного пограбування не відбулося.

Однак до 3 березня поліцію повідомляли про те, що 9 березня 1995 року «десь» має відбутися пограбування. Для того щоб одержати додаткову інформацію, Д. І. Манн підготував донесення, в якому попрохав санкції на встановлення прихованого підслуховувального пристрою у квартирі В. 4 березня 1995 року начальник поліції дав усний дозвіл, і підслуховувальний пристрій було встановлено в дивані на квартирі В. того самого дня; заступник начальника поліції видав письмову санкцію із зворотною силою 8 березня 1995 року. 14 березня 1995 року поліція зажадала пред'явити докладний рахунок за дзвінки з телефону у квартирі В. 15 березня 1995 року В. та інші, які були з ним у його домі, виявили підслуховувальний пристрій і покинули приміщення. Пограбування не відбулося.

Заявників заарештували 16 березня 1995 року у викраденій машині, в якій були дві чорні маски (в'язані шоломи), п'ять вузлів кабелю з чорною пластиковою ізоляцією, дві пари шкіряних рукавичок і два армійські ранці.

Бажаючи отримати зразки записів голосів, для порівняння їх з тими, що записані на плівці, поліція звернулася з клопотанням про надання їй дозволу використати приховані підслуховувальні пристрої в камерах заявників і закріпити такі пристрої в одязі працівників поліції, які мали бути присутніми під час висунення заявникам обвинувачень. Письмовий дозвіл дав начальник поліції, і зразки розмови заявників було записано без їхнього відома і дозволу. Експерт дійшов висновку, що «ймовірно» на плівках записано голос першого заявника і «дуже ймовірно» — що записано голос другого заявника.

В. і заявникам було висунуто обвинувачення у змові з метою пограбування. Під час розгляду їхньої справи докази, отримані за допомогою використання прихованих підслуховувальних пристроїв, були визнані прийнятними, і деякі документи, включно з певними частинами донесення Д.І. Манна, було закрито для ознайомлення з ними заявників чи їхніх адвокатів. 9 серпня 1996 року заявників було визнано винними у змові з метою пограбування і засуджено до 15 років ув'язнення. Їхню заяву до апеляційного суду з проханням дозволити подати апеляцію було відхилено.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 7 травня 1997 року і передано до Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року. 24 жовтня 2000 року її було оголошено прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

Суддя Тюлкен висловила окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Окрема думка додається до судового рішення.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, посилаючись на статтю 8, на використання прихованих підслуховувальних пристроїв для запису їхніх розмов на квартирі В., на прослуховування розмов, що велися з телефону В., та на використання прихованих підслуховувальних пристроїв для отримання зразків записів голосів під час їхнього перебування в поліційній дільниці.

Посилаючись на пункт 1 статті 6, вони скаржилися, що під час судового розгляду певні докази, які стосуються надання санкції на використання підслуховувальних пристроїв, не були надані стороні захисту для ознайомлення; що певні усні свідчення працівника поліції суддя заслухав одноособово; і що інформація, отримана за допомогою підслуховувального пристрою у квартирі В., та зразки записів голосів були використані як доказ на розгляді їхньої справи судом. Вони також посилалися на статтю 13.

Рішення Суду

Стаття 8

Використання прихованого підслуховувального пристрою у квартирі В.

Беручи до уваги те, що Уряд Сполученого Королівства визнав, що дане поліційне спостереження квартири В. не відповідало законові, чинному у період, що розглядається, Суд постановив, що було порушення статті 8.

Отримання інформації про використання телефону В.

Вважаючи, що інформація про використання телефону, що належав В., була отримана і використана в інтересах розслідування та судового розгляду справи, що стосувалася підозрюваної змови з метою вчинення збройних пограбувань, Суд встановив, що такий захід був необхідним у демократичному суспільстві. Отже, порушення статті 8 допущено не було.

Використання прихованих підслуховувальних пристроїв
у поліційній дільниці

Беручи до уваги те, що у період, який розглядається, не було законодавчої бази, яка реґулювала б використання поліцією прихованих підслуховувальних пристроїв у своїх приміщеннях, Суд встановив, що втручання у право заявників на приватне життя не відповідало законові. Отже, було допущено порушення статті 8.

Пункт 1 статті 6

Неознайомлення сторони захисту з доказами
під час судового розгляду

Суд переконався в тому, що сторона захисту була поінформована і їй дозволили зробити подання і брати участь у процесі прийняття рішення без розголошення їй, наскільки це було можливо, матеріалів, які сторона обвинувачення намагалася зберегти в таємниці, керуючись інтересами суспільства. Запитання, які захисник хотів поставити свідкові Д. І. Манну, були поставлені суддею в суддівській кімнаті. Суд також зазначив, що матеріали, які не були розголошені в цій справі, взагалі не становили будь-якої частини версії обвинувачення і ніколи не подавалися присяжним. Той факт, що суддя суду першої інстанції постійно оцінював необхідність розкриття цих доказів, забезпечував додаткову важливу ґарантію, адже саме він був зобов'заний контролювати під час судового розгляду, наскільки справедливим чи несправедливим є нерозголошення цих доказів.

Отже, як висновок, Суд встановив, що процедура прийняття рішення відповідала, наскільки це було можливим, принципові змагальності судового процесу та рівності початкових умов для сторін у ньому, і при цьому було дотримано відповідних ґарантій захисту інтересів обвинуваченого. Звідси випливає, що порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

Використання записів на плівці, отриманих за допомогою прихованих пристроїв прослуховування

Суд зауважив, що записані на плівку докази не були єдиними проти заявників на судовому розгляді. Крім того, заявники мали всі можливості спростувати як автентичність цих записів, так і заперечити проти їх використання. Було зрозумілим: якби національні суди визнали, що прийняття цих доказів призвело б до необ'єктивного рішення по суті справи, тоді б вони використали своє дискреційне право заборонити їх використання. Суд також зазначив, що принципові справедливості не суперечило подання цих доказів на розгляд присяжним, які, спираючись на відповідні докладні висновки судді в його напутньому слові до них, мали вирішити вагомість тих чи інших з цих доказів.

Оскільки заявники скаржилися, що спосіб, у який було отримано зразки записів їхніх голосів, порушив їхнє право не свідчити проти самих себе, Суд зауважив, що зразки записів голосів, які не містили будь-яких інкримінуючих заяв, можна розглядати як такі, що мають такий самий статус, що й зразки крові, волосся або інші фізичні чи матеріальні зразки, які використовуються в судовій експертизі і використання яких не впливає на згадане право. Отже, порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

Стаття 13

Суд зауважив, що національні суди не спромоглися забезпечити засобів правового захисту, оскільки не могли ані розглядати скаргу про те, що втручання у право заявників на повагу до їхнього приватного життя не відповідало законові, ані надати належного засобу правового захисту у зв'язку з цією скаргою.

Суд також встановив, що система розслідування скарг не відповідала нормам незалежності, які мають забезпечувати достатній захист проти зловживання владою та забезпечувати ефективний засіб правового захисту в контексті статті 13. Отже, було допущено порушення статті 13.



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua