Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 2'1999

Назва
 
С. Шевчук. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод: практика застосування та принципи тлумачення у контексті сучасного українського праворозуміння
(S. Shevchuk. European Convention for the Protection of Human Rights and Fundamental Freedoms: Practice of Application and Principles of Interpretation in the Context of Ukrainian present-day legal awareness)
 
Зміст
 
   Станіслав ШЕВЧУК,

   кандидат юридичних наук, в.о. завідувача
   кафедри конституційного права
   Українського центру правничих студій

   Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод:
   практика застосування та принципи тлумачення у контексті
   сучасного українського праворозуміння

 

17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року (далі — Конвенція). Ця подія відкрила новий етап у розвитку української юриспруденції у питаннях юридичного захисту прав людини та основних свобод. Незважаючи на те, що зараз в Україні існує, так би мовити, «подвійний» захист цих прав та свобод — як на конституційному рівні, так і на рівні Конвенції, — проблеми їх практичного застосування залишаються ще не вирішеними.

Ці проблеми, на жаль, перешкоджають проведенню правової реформи в Україні, особливо у сфері захисту конституційних прав людини, і спричинені вони не тільки відсутністю коштів, повільним економічним розвитком, «різновекторністю» української зовнішньої політики та архаїчною політичною структурованістю суспільства. На мою думку, ці проблеми полягають у невідповідності праворозуміння, що формувалося та складалося у більшості представників української юридичної еліти в радянський період, вимогам та реаліям сьогодення.

Власне, з 17 липня 1997 року можна починати новий відлік часу — початок перенесення європейських правничих цінностей на український ґрунт. Як зазначає з цього приводу С. Головатий, «Ратифікація Україною Європейської конвенції з прав людини створила нову правову ситуацію в системі захисту прав людини в Україні. ...перед правниками постає вимога, з одного боку, не відступати від положень Європейської конвенції з прав людини, а з іншого — спиратися у своїх рішеннях на практику Суду щодо розгляду справ про порушення цих прав»1. Це означає, що на рівень нагальних в Україні виходить ціла низка проблем, які, на жаль, іще не отримали необхідного задовільного теоретичного та практичного вирішення. До них можна віднести: питання про пряму дію Конституції України, про що йдеться у частині третій статті 8 Конституції України, зокрема про пряму дію тих конституційних норм, які закріплюють і гарантують конституційні права та свободи людини і громадянина; несучасні юридичні методи для визначення змісту цих норм та для забезпечення верховенства конституційних прав над державою; заперечення необхідності офіційного визнання судового прецеденту як засобу визначення змісту конституційних прав і свобод, природно-правового характеру основних прав людини; відсутність ґрунтовних наукових досліджень про межі припустимості та обов`язковості врахування практики Європейського суду з прав людини українськими судами. Гальмування у доктринальному і практичному вирішенні цих проблем призводить до того, що основні права людини, закріплені у Конвенції та Конституції України, здебільшого залишаються суто декларативними і використовуються як гасла для чергової політичної кампанії.

Наукова теорія, залишена нам у спадщину з радянських часів, розглядає юридичну природу основних прав людини виключно з позитивістських позицій. Як відомо, позитивістська теорія у праві, засновниками якої справедливо вважаються англійські науковці Д. Остін та Дж. Бентам, ґрунтується на трьох основних постулатах:

1. Відокремлення права від моралі. На думку представників цієї теорії, юриспруденція не може займатися етичним аналізом позитивного права, оскільки природне право не відповідає чітким критеріям і застосовується під впливом особистих моральних переконань судді, тобто є підміною права власними моральними оцінками2.

2. Право завжди є вираженням або втіленням людської волі — наказом суверена, що його одна особа дає іншій. Під сувереном тут розуміється особа чи державний орган, якому належить вища політична влада в суспільстві (король або народ, представлений парламентом). Причому цей наказ може мати не тільки імперативний, а й описовий та загальний (тобто стосуватися всіх) характер. Цікаво, що у зв'язку з цим відомий нацистський теоретик права К. Шмітт неодноразово зазначав, що рішення у спорах щодо компетенції державних органів мають прийматися сувереном (одноосібним лідером нації — президентом), оскільки немає жодних підстав для судового розгляду3.

3. Кожна чинна правова норма має бути промульгована «сувереном правової системи», а її авторитет має походити від авторитету суверена. Дж. Бентам доходить висновку, що будь-яка правова система має власного суверена; у демократичних країнах сувереном є народ, який представлений парламентом. Сувереном, на думку Д. Остіна, виступає особа, якій у суспільстві звикли коритися. Право, як вважають прихильники цієї теорії, може міститися лише у правових нормах, сформульованих та промульгованих сувереном. В Україні, наприклад, із таких норм складається Конституція України та чинне законодавство, під яким розуміються «закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України»4. Тому судове рішення, в якому дано офіційне тлумачення, сформульовано новий правовий принцип або судовий прецедент, не є формою права і є обов'язковим тільки для сторін у справі.

Праворозуміння більшості сучасних українських юристів ґрунтується саме на цих уявленнях про право. Як справедливо з цього приводу зауважує український науковець А. Заєць «Вузьконормативний підхід до визначення права, заснований на уявленні, що право — це норми поведінки, викладені у законах та інших нормативних актах, встановлені і забезпечувані примусовою силою державної влади, ще й досі знаходять своїх прихильників»5.

Традиційно українські науковці-позитивісти не визнають de facto прямої дії конституційних норм про права і свободи людини та громадянина у так званих важких справах, коли ці норми не можуть застосовуватися судами безпосередньо, а потребують конкретизації шляхом прийняття законів, які визначатимуть зміст цих прав та встановлюватимуть обмеження на їх реалізацію. Так, ці науковці переконані, що прийняттям Закону «Про свободу слова» мають бути конкретизовані положення частини першої статті 34 Конституції України, де закріплено право на свободу слова. Без «конкретизуючого закону» це право є суто декларативним, оскільки воно не може бути захищене безпосередньо в суді. Певна річ, за таких умов ідеться про програмну конституцію, яка ставить законодавцеві завдання на майбутнє, але не вирішує наболілих проблем сьогодення.

Слід додати, що у розвинутих демократіях до категорії важких належать справи, в яких розглядаються випадки конфлікту основних прав між собою, нечіткості правових текстів або коли окремі положення нормативно-правового акта неможливо застосувати без порушення панівної у суспільстві концепції справедливості. Тому традиційне позитивістське бачення правосуддя як застосування факту до формалізованої норми, прийнятої авторитетним суб'єктом політичної влади, зазнає суттєвого коригування, коли йдеться про визнання судового прецеденту як джерела права.

На думку одного з відомих вітчизняних прихильників позитивістської теорії, фізичні особи не можуть бути активними суб'єктами застосування конституційних норм, проте водночас саме їм адресуються державно-владні веління, що формулюються у відповідному процесі. Іншими словами, у відносинах між державою та людиною остання займає підпорядковане, «пасивне» становище і не може захистити в суді свої конституційні права лише на підставі Конституції України. Логічним наслідком такого підходу до визначення юридичної природи та змісту конституційних прав є їх практична вилученість із судового процесу саме тому, що вони не мають самостійного юридичного значення, оскільки вони лише «припасовуються» до відповідного конкретизуючого закону. Крім того, позитивістська теорія не визнає основних прав людини як засобу обмеження державної влади та державного суверенітету, і насамперед суверенітету парламенту.

Як зазначено у постанові Судової палати Веймарської Республіки (аналог сучасного Конституційного суду), «законодавцеві належатиме вся повнота влади, він не зв'язаний ніякими обмеженнями, крім тих, які сам накладає на себе конституцією та іншими законами»6. Причому в Європі до 1950 року під конституцією розумівся тільки текст — сукупність конституційних норм та норм «конституційного законодавства». Визнання і практичне значення природного права, природних прав та неписаних правових принципів (маються на увазі специфічні правоположення, що не містяться у нормативних текстах, а формулюються судами в процесі тлумачення) як допозитивного та надпозитивного права повністю заперечувалося на офіційному рівні. Аналогічні тенденції ще й досі мають місце на теренах колишнього СРСР.

У зв'язку з цим хочу зупинитися на окремих тезах останньої книги російського професора С. С. Алексєєва «Право. Опыт комплексного исследования» (М.: Статут, 1999). Видатний теоретик радянського права, за книжками якого навчався кожний сучасний український юрист, визнає не лише «невідчужуваність» основних прав людини, їхній природно-правовий характер та пряму юридичну дію, а й їхню головну функцію — обмеження державної влади: «...уперше за всю історію людства право стало набувати такої нової якості, яка дозволяє йому піднестися над владою і зрештою вирішити одну з головних проблем нашого життя, справжнє прокляття людства, — проблему упокорення та «приборкання» політичної державної влади»7. Саме зараз, наголошує професор, у наш час, право та влада почали мінятися місцями. Праву як суто силовому утворенню приходить на зміну гуманістичне право — право сучасного громадянського суспільства, дієвість якого ґрунтується в основному на природній силі природного права, свободи8. Цим твердженням окреслюється новий масштаб завдань, що постають перед юриспруденцією. Як бачимо, йдеться вже не про заміну «вульгарного позитивізму» в теорії права, що панував за радянських часів, на позитивізм «розвинений та удосконалений», а про необхідність рецепції природного права, оскільки практика правового позитивізму виявилася «нездатною вирішувати завдання, що виходять за межі простого вдосконалення діючого права та рутинного правозастосування»9.

Підписання Конвенції 4 листопада 1950 року викликало негативну загальноєвропейську реакцію на правовий позитивізм, яку С. С. Алексєєв називає «другою революцією у праві» (перша — гуманістичне піднесення прав людини у період епохи Просвітництва). Така реакція була зумовлена не лише необхідністю пристосувати право до нових умов, модернізувати його відповідно до природно-правових ідей, що містять у собі високий гуманістичний потенціал: розумність, справедливість, рівність, високі моральні стандарти, — а й політико-правовою рефлексією на тотальне нехтування правами людини з боку фашистських режимів, що постали на підвалинах необмеженої та брутальної державної влади. Це дало можливість німецьким теоретикам права прямо пов'язати безсилля громадянського суспільства перед тоталітарною державною владою з теорією юридичного позитивізму. За словами відомого німецького науковця Г. Радбруха, «юридичний позитивізм відповідає за збочення права при націонал-соціалізмі, оскільки він своїм ствердженням «закон є закон» обеззброїв німецьких юристів перед його свавільним та злочинним змістом. Трактування юридичними позитивістами влади як засадничого критерію чинності права означало готовність юристів до сліпої покори всім законодавчо оформленим приписам влади»10.

Друга революція у праві позначена не тільки рецепцією природного права та запереченням абсолютизації формальних позитивістських підходів до захисту прав людини, коли «формалізм намагається піднести до абсолюту елемент формальної, механічної логіки при прийнятті судових рішень, заперечуючи волюнтаристський, дискреційний елемент вибору»11. Старій ліберальній ідеї про захист прав людини на підставі закону, на якій ґрунтувалася перша європейська правова революція, приходить на зміну експериментальна ідея про необхідність захисту прав людини від закону12, але на підставі конституції. У цьому саме й полягала головна мета прийняття Конвенції — забезпечити верховенство людини над державою, пріоритетність її прав перед будь-яким правовим актом держави, запобігти поверненню фашизму та перешкодити наступові комунізму.

Починаючи з 1950 року, людина, за влучним висловом відомого юриста-міжнародника Г. Лаутерпахта, перетворилася з об'єкта міжнародного співчуття на суб'єкт міжнародного права13. Тому з моменту ратифікації Конвенції в Україні питання забезпечення верховенства людини над державою, перетворення її на суб'єкт не тільки конституційного, а й міжнародного права, набуває практичного характеру.

У політико-філософському сенсі різниця між цими двома революціями у праві полягає в конфлікті між демократією та основними правами, між французькою та англійською концепціями свободи чи між юридичним позитивізмом і теорією природного права14, оскільки підхід з цих різних позицій по-різному легітимізує право в демократичних суспільствах. Згідно з демократичним обґрунтуванням легітимності права, закон як вища форма права легітимізується законодавчим процесом (у широкому сенсі), оскільки всі громадяни можуть потенційно взяти участь у його прийнятті через систему виборів, референдум, а також через політичний зв'язок народних депутатів зі своїми виборцями. У процесі творення права переважає принцип більшості, або спільної волі (більшість у парламенті, яка приймає закони, завжди права). Цей політичний режим має назву парламентської, або тоталітарної, демократії, де на законодавчий орган не накладається жодних обмежень, у тому числі обмеження основними правами людини, крім тих, які він сам на себе накладає. За таких умов у правовій системі основним для встановлення чіткої ієрархії правових норм є принцип верховенства закону або верховенства формального права (тобто знову ж закону), що збігається з позитивістською теорією у праві як основою сучасного праворозуміння переважної більшості українських науковців. Природно-правовий підхід і судова правотворчість у визначенні юридичної природи та змісту основних прав в Україні ще не визнається, оскільки це «не узгоджується з основами демократії, які затвердилися за наслідками історичного розвитку»15.

Легітимація права з позицій основних (фундаментальних) прав відбувається згідно з політико-правовими ідеями європейського лібералізму вільного ринку. Як зауважив один з видатних ідеологів цього напряму англійський економіст А. Сміт, «кожна людина, доки вона не порушує законів справедливості, залишається абсолютно вільною досягати цілей своїми засобами»16. Воля парламентської більшості при цьому обмежується основними правами. Головна ж мета права полягає у застосуванні юридичних засобів стримування свавілля та деспотизму держави. Інструментом проведення цієї юридичної цільової діяльності слугує конституція, яка визначає критерії правового закону.

Певна річ, що за таких умов демократія означатиме більше, ніж реалізація парламентською більшістю своєї волі. Професор Оксфордського університету Р. Дворкін заперечує ідеологію панування парламентської більшості, згідно з якою всі фундаментальні політичні рішення, у тому числі й рішення щодо тлумачення конституції, мають прийматися відповідно до думки більшості17. Здається цілком імовірним, що парламентська більшість може скасувати або свавільно обмежити основні права, наприклад право на свободу слова для політичних партій, що перебувають в опозиції. Тому демократія, яка захищає основні права від будь-якого антиправового акта держави, має назву «конституційної демократії», при якій усі члени суспільства визнають існування рівною мірою для всіх основних прав, а судовий перегляд правових актів держави з метою захисту цих прав є виправданим та необхідним.

Конвенція підтвердила наявність загальноєвропейської тенденції побудови конституційної демократії, яка з 1953 року є додатковим інструментом для захисту основних прав не тільки від свавілля держави в цілому, а й для захисту осіб та груп осіб від «ексцесів правління парламентської більшості», а також для усунення обмежень свободи, які встановлені не свавільно, а в інтересах суспільства, згідно з легітимною метою, але з диспропорційним або нечесним тягарем, що покладається на окремих осіб18.

Необхідність забезпечення прямої дії норм Конвенції, в якій закріплено права людини та основні свободи, практично полягала не тільки у визнанні їх природно-правового характеру, тобто такими, які не надаються державою, а є «невідчужуваними» та «непорушними». Йшлося про встановлення нових стандартів правосуддя при тлумаченні тих норм Конвенції, які з огляду на специфіку юридичної природи прав людини не можуть бути сформульовані абсолютно чітко, не потребують додаткового та конкретизуючого тлумачення, оскільки існують у вигляді «відкритого тексту» з метою вирішення майбутніх проблем.

Цій меті максимально прислужилося створене Європейським судом з прав людини прецедентне право, яке надає правам людини необхідної конкретизації, визначає їхню юридичну природу, універсалізує їх розуміння і надає чіткості та ясності розуміння тексту Конвенції.

Це стало можливим завдяки широкому застосуванню практичних підходів щодо прийняття судових рішень, запозиченому в країн загального права (common law). Власне основою загального права, на думку авторитетного англійського теоретика природного права та правового коментатора В. Блекстоуна19, в англійській історії завжди був принцип «верховенства розуму» (rule of reason). Ототожнення загального права з розумністю відображає набутки теорії природного права, згідно з якою джерелом природної справедливості є переконання людей, що керуються правом, про взаємозалежний розвиток стану речей та подій як виразник певних цінностей народу, або, сучасним терміном, — «публічна концепція справедливості»20. Як зазначав уже згадуваний Г. Лаутерпахт, «природно-правові теорії не побудовані на споглядальних, вольових висновках. Вони від самого початку виявилися узагальненням практичного досвіду»21.

Саме ці підходи забезпечили беспосередню дію норм Конвенції шляхом суддівського формулювання певних юридичних конструкцій — силогізмів, відповідно до яких вирішуються справи і які наповнюють права людини новим морально-етичним та гуманітарним змістом. Адже узагальнення практичного досвіду — це й використання судових рішень у справах щодо захисту прав людини, загальноправових принципів, міжнародних звичаїв, а також наукової доктрини. Як зазначено, наприклад, у пункті (d) частини першої статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН, Суд повинен застосовувати судові рішення та роботи найкваліфікованіших науковців різних націй як додатковий засіб визначення принципу, згідно з яким має бути вирішена справа (rules of law).

Особливої уваги заслуговує специфіка судових рішень у країнах загального права. Вони містять чимало моральних оцінок, які даються відповідно до певних критеріїв. «...судді повинні зробити вибір, який не може бути суб'єктивним чи механічним; і тут часто проявляють себе специфічні суддівські моральні принципи, відображення яких у судовому рішенні пояснює, чому деякі люди не можуть назвати таку судову діяльність «законотворчістю»22.

Це парадоксальне «змішування» права з мораллю, яке заперечує основний постулат юридичного позитивізму та змінює традиційне уявлення про ієрархію правових норм, є наслідком практичних зусиль Європейського суду з прав людини щодо забезпечення прямої дії конвенційних норм з метою визначення критеріїв оцінки внутрішнього законодавства країн, що ратифікували Конвенцію. «Якщо закон втрачає контакт з моральним консенсусом у суспільстві … закон перестають поважати. Доброчинність неможливо затвердити в житті законодавчо, але порок — можливо, якщо законодавство ускладнює боротьбу за доброчинність. …виправдання права — його служіння моральним цілям»23.

Україна, ратифікувавши Конвенцію, започаткувала процес зміни панівної позитивістської парадигми права, що спричинило виникнення у правовій теорії та правозастосуванні необхідного для подальшого розвитку плюралізму. Ні в кого не викликає сумнівів юридична своєрідність Конвенції, оскільки країни, які її підписали, не розглядають її виключно як текст, що містить норми про права людини. Така дещо спрощена думка набула поширення тільки у країнах колишнього радянського табору, де протягом радянської історії насаджувався «позитивістсько-командний» погляд на право, зокрема і на права людини.

Конвенція, на відміну від інших міжнародних договорів, є комплексним та складним правовим механізмом захисту прав людини, який включає власне конвенційні норми, а також рішення Європейської комісії з прав людини та Комітету міністрів Ради Європи, судову практику Європейського суду з прав людини, прецедентне право, загальновизнані принципи та норми міжнародного права, специфічні методи тлумачення Конвенції, наукову доктрину з питань її застосування тощо. Усе це визнала Україна 17 липня 1997 року, прийнявши Закон України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР. У пункті першому цього Закону зазначено, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

Як додаткову аргументацію на користь такого положення можна навести частину четверту статті 55 Конституції України: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна»; статтю 26 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23.05.69 (ратифікована Україною 14.05.86 у складі СРСР): «Кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись» (рacta sunt servanda); статтю 27: «Учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору»; а також підпункти (а) та (b) пункту 3 статті 31 Конвенції, в яких спеціально наголошується на тому, що разом з текстом міжнародного договору враховується практика його застосування та тлумачення, якщо на це є згода сторін договору. 17 липня 1997 року Верховна Рада України, ратифікувавши Конвенцію, дала таку згоду.

Беручи до уваги міжнародно-релевантні положення статей 9, 18 та 151 Конституції України, можна стверджувати, що в Україні «здійснено якісний перехід від доктрини так званого «діалектичного дуалізму»‚ характерної для адміністративно-командної системи‚ до принципової відкритості щодо міжнародного права на засадах моністичної доктрини‚ характерної для більшості держав — членів Ради Європи»24.

При застосуванні міжнародного права, зокрема норм Конвенції в Україні, слід визначити його співвідношення з Конституцією України та внутрішнім законодавством. На думку професора В. Євінтова, система застосування міжнародного права у внутрішньому правопорядку України ґрунтується на таких засадах: 1) норми міжнародних договорів, що запроваджені в право України ратифікаційним законом, набувають статусу норм національного права і підлягають відповідному застосуванню. Пряме застосування таких норм договорів не виключається, якщо законодавець не здійснив спеціальної трансформації цих норм у внутрішнє законодавство; 2) у разі колізії норм ратифікованого договору та норм національного права перші мають вищу силу над другими і підлягають пріоритетному застосуванню; 3) забороняється запроваджувати в право України і, відповідно, застосовувати договори, які суперечать Конституції України. Презумується, що належним чином ратифіковані міжнародні договори відповідають Конституції25.

Але у зв'язку з цим постає закономірне питання про пряме застосування практики та прецедентного права Європейського суду з прав людини, а також про використання принципів тлумачення Конвенції при винесенні рішень українськими судами стосовно прав людини, що містяться в Конвенції. Особливо це стосується діяльності Конституційного Суду України щодо прийняття рішень про відповідність певних правових актів Конституції України, щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України і надання висновків, якщо в конституційному провадженні розглядаються питання про права та свободи людини і громадянина, аналогічні тим, що закріплені в Конвенції. Тут можна зробити однозначний висновок про те, що Конвенція повинна застосовуватися не тільки як її норми, а й як комплексний правовий механізм без спеціальної на те згоди Верховної Ради України.

Підтвердженням цього може бути позиція Конституційного суду ФРН, який у низці своїх рішень підкреслив, що Конвенція є невід'ємною частиною позитивного права ФРН на рівні статутного права26 (закону. — С.Ш.), проте зробив істотні застереження: «При тлумаченні Основного Закону (Конституції. — С.Ш.) береться до уваги зміст та рівень розвитку Конвенції настільки, наскільки це не призводить до обмеження та скасування правових методів захисту, встановлених Основним Законом. З цієї причини прецедентне право Європейського суду з прав людини є допоміжним засобом при тлумаченні й визначенні змісту та обсягу основних прав людини й принципів Основного Закону. Закони (ФРН. — С.Ш.) також мають тлумачитися та застосовуватися відповідно до міжнародних зобов'язань ФРН, навіть якщо ці закони було прийнято раніше за відповідний міжнародний договір; проте не можна вважати, що законодавець, коли це прямо не проголошено, бажає відійти від виконання зобов'язань ФРН за міжнародним договором або спричинити порушення цих зобов'язань»27.

Цікаво зазначити, що у Великій Британії — країні, яка була одним з ініціаторів прийняття Конвенції, прецедентне право Європейського суду з прав людини досить довго при винесенні судових рішень не визнавалося як авторитетне джерело з огляду на принцип парламентського суверенітету та традиційний консерватизм суддівського корпусу. Це призвело до того, що у 1994 році Велика Британія стала лідером за кількістю програних справ у Європейському суді з прав людини (понад 50) серед держав, які підписали Конвенцію. Таким чином, необхідність зменшення кількості випадків порушення основних прав законом, захисту від дій державної бюрократії тощо зумовили прийняття Закону «Про права людини», затвердженого королевою Єлизаветою ІІ у листопаді 1998 року.

Мета цього Закону — «надання людям юридичної можливості захищати їхні конвенційні права від держави у британських судах, замість довгого очікування і значних судових витрат під час підготовки та розгляду справи в Європейському суді з прав людини». Закон інкорпорує всі конвенційні права, включаючи ті, які містяться в протоколах до Конвенції, та надає право судам Великої Британії на їх безпосереднє застосування. Він вимагає від суддів брати до уваги права людини при розгляді справ і тлумачити чинні закони з урахуванням цих прав, а також брати до уваги рішення та прецедентне право Європейського суду з прав людини, висновки і рішення Комісії, рішення Комітету міністрів Ради Європи з цих питань.

Оскільки Конвенція як комплексний механізм має пряму дію у межах юрисдикції української судової системи, принципи тлумачення Конвенції, що застосовуються Європейським судом з прав людини, мають особливе значення та цінність для українських суддів.

При застосуванні та тлумаченні конвенційних норм українські судді перш за все мають враховувати загальні принципи тлумачення міжнародних договорів. Вони містяться у статтях 31–34 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів», яка інкорпорує загальноприйняті принципи міжнародного права28. Конвенція має добросовісно тлумачитися відповідно до загального значення, що його слід надавати термінам цього міжнародного договору в їхньому контексті, а також відповідно до об'єкта і цілей Конвенції. Потрібно брати до уваги й відповідну судову практику та норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між державами, які ратифікували Конвенцію. Термінам, що містяться у Конвенції, можна надавати спеціального значення в тому разі, коли встановлено, що учасники мали такий намір. При тлумаченні Конвенції слід обов'язково пам'ятати про необхідність спеціального «динамічного» тлумачення, оскільки Конвенція — це «живий механізм і має тлумачитися у світлі вимог сьогодення»29.

При тлумаченні Конвенції, яка створювалася для «визначення та розвитку ідеалів і цінностей демократичного суспільста»30, слід враховувати її головні об'єкти та цілі. Такими ідеалами та цінностями визнаються «плюралізм, терпимість і відкритість мислення»31; «верховенство права» з «доступом до судів»32; а також свобода вираження поглядів, що є «однією з основних підвалин демократичного суспільства та однією з принципових умов для його розвитку і самореалізації кожної особи»33; свобода політичних дискусій, «що лежить в самій основі концепції демократичного суспільства»34.

Так, наприклад, Верховний суд Канади, при тлумаченні розділу першого Канадської хартії прав та свобод, яка проголошує, що права та свободи гарантуються і можуть бути обмежені тільки в розумних межах згідно з правом, що може бути наочно виправдано у «вільному та демократичному суспільстві», спеціально наголосив, що «цінності і принципи, притаманні вільному та демократичному суспільству, зокрема, передбачають гідність людини з моменту її народження, відданість соціальній справедливості та рівності, різноманітність широкого спектра світогляду і віросповідання, повага до культурної та групової самобутності, віру в соціальні й політичні інститути, через які особи та їхні об'єднання беруть участь у справах суспільства»35.

У рішенні у справі Klass v. Germany (1978) Cуд зазначив, що одним із фундаментальних принципів демократичного суспільства є принцип верховенства права, закріплений у Преамбулі до Конвенції. За цим принципом, втручання державної адміністрації у сферу дії особистих прав має бути об'єктом ефективного контролю, що, як правило, здійснюється суддями, оскільки судовий контроль є найкращою гарантією незалежності, неупередженості та належної процедури36.

Судді повинні пам'ятати, що «Конвенція гарантує не теоретичні та ілюзорні права, а права, які мають безпосередню дію та практичний вплив»37. Зрозуміло, що норми Конвенції про основні права розглядаються як норми прямої дії, причому головна увага приділяється не формі, а змісту цих прав, коли суди мають «розслідувати реалїї стосовно питання, що розглядається»38.

Конвенція при її тлумаченні має сприйматися як єдине ціле, а не як сукупність окремих норм, для забезпечення «справедливого балансу між суспільним інтересом та вимогами захисту основних прав особи»39.

Юридичною основою для встановлення «справедливого балансу» є принцип пропорційності: обмеження на свободи, що гарантуються Конвенцією, мають бути «пропорційними законній меті, для якої застосовуються ці обмеження»40, а також «між засобами, що обираються, та законною метою, для якої встановлюються відповідні обмеження, має існувати розумне пропорційне співвідношення»41. Cтосовно принципу пропорційності лорд Девлін влучно завважив, що не можна трощити лісовий горішок пневматичним молотком.

В основі принципу пропорційності лежить концепція «належної матеріальної правової процедури», яка походить із конституційного права США, а також основна ідея природного права про розумність позитивного права42. Як зазначав голова Верховного суду США Д. Маршал: «Якщо мета є законною, якщо вона лежить у сфері дії Конституції, а всі засоби для досягнення цієї мети допускаються, стосуються її і не заборонені, а відповідають духу та букві Конституції, тоді вони є конституційними»43.

По суті, принцип пропорційності, який застосовується Судом при тлумаченні Конвенції, передбачає наявність цілої низки вимог до правових актів держави, що регулюють поведінку індивіда. Вони не можуть бути свавільними, нерозумними, несправедливими, необґрунтованими або зумовленими примхами законодавців. Обрані засоби мають органічно та раціонально співвідноситися з бажаним результатом, досягнення якого реалізується прийняттям державного рішення. Ці вимоги є гарантією від застосування проти особи свавільних і необґрунтованих дій державних органів, що чиняться на підставі антиправового акта.

У статтях 8–11 Конвенції закріплено обмеження на здійснення таких прав, як права на повагу до приватного і сімейного життя, житла і до таємниці листування, права на свободу думки, совісті і віросповідання, право на свободу вираження поглядів, право на свободу мирних зібрань та на свободу об'єднання з іншими. Обмежуючи ці права, держава зобов'язана довести, що будь-яке обмеження накладається згідно із законом та є необхідним у демократичному суспільстві для певних суспільних цілей (захист публічного порядку, здоров'я та моралі, а також інтересів інших осіб).

Коли розглядаються справи щодо захисту цих прав, які обмежені державою «згідно із законом», державі необхідно довести, що вона діяла на підставі національного закону, під яким розуміється як статутне (акт парламенту), так і загальне право44. При цьому слід мати на увазі, що Конвенція «не просто відсилає до внутрішнього права, вона також покладається на якість цього права, вимагаючи його відповідності принципові верховенства права», і вимагає наявності «засобів правового захисту у внутрішньому праві проти свавілля державних органів з метою захисту цих прав»45 там, де «закон надає виконавчій владі широкі дискреційні повноваження»46. У справі Winterwerp v. the Netherlands (1979) Cуд вирішив, що слова «згідно із законом» відсилають до внутрішньодержавного права і означають необхідність дотримання існуючої в цьому праві процедури47. Водночас, зауважує Суд, саме внутрішньодержавне право має відповідати Конвенції, зокрема викладеним у ній принципам або тим загальним принципам, що розуміються. В понятті «згідно із законом» мається на увазі справедлива та належна процедура, а саме — вимога, щоб будь-який захід, який позбавляє людину свободи, призначався та виконувався відповідним органом і не був свавільним48. З метою запобігання свавільним законам, на думку Суду, необхідно дотримувати двох основних вимог: 1) закон має бути загальнодоступним, щоб громадянин був у змозі зрозуміти, за яких обставин застосовується саме цей закон; 2) норма не є нормою закону, доки вона не сформульована настільки чітко, щоб громадянин міг відповідно регулювати свою поведінку, а також, у разі надання йому кваліфікованої консультації, — розумно передбачити наслідки, до яких призведе його певна дія49.

У справі Kruslin v. France (1990) Cуд вирішив, що навіть у правовій системі континентального права прослуховування телефонних розмов може бути передбачене законом тільки тому, що чинна правова норма була розвинута судовими рішеннями, оскільки «прецедентне право відіграє важливу роль у континентальних країнах»50.

При тлумаченні слів «необхідні в демократичному суспільстві» потрібно враховувати відповідне тлумачення Суду, який вважає, що, коли втручання держави виправдане нагальною суспільною необхідністю і при цьому є пропорційним визначеній законній меті, пояснення, які надаються представниками держави для виправдання своїх дій, мають виправдовувати цю необхідність і бути суттєвими51.

Отже, коли конвенційні права обмежуються відповідним законом, не можна беззастережно вважати, що Конвенція не порушується. Державі необхідно довести, що цей закон не є свавільним і що він відповідає принципові пропорційності та верховенства права. Причому обов'язково слід мати на увазі, що «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені» (стаття 18 Конвенції).

Одним з найважливіших принципів (методів) тлумачення Конвенції є принцип stare decisis, або судового прецеденту. Судове прецедентне право становить органічну частину правової системи країн загального права, а тенденція до поширення судового прецеденту спостерігається у країнах континентальної Європи протягом ХХ століття. Суд від самого початку став на позиції доктрини судового прецеденту, посилаючись на попередню прецедентну практику у своїх рішеннях, оскільки ця доктрина є надійним інструментом захисту прав людини безпосередньо на основі Конвенції. Судовий прецедент сприяє чіткості та універсалізації розуміння Конвенції, встановлює певні стандарти правосуддя, яких повинен дотримуватися Суд, конкретизує та розвиває конвенційні положення, дає змогу правильно зрозуміти їхню букву та дух, дисциплінує суддів, які ухвалюють рішення, обмежує суддівське свавілля. Власне, прецедентом вважається принцип (ratio decidendi), який сформулював суд і відповідно до якого вирішено справу. На відміну від континентальної правової системи, де основним джерелом права вважався закон, а судді вирішували справи, застосовуючи факти до норм, судді у країнах загального права застосовували факти до принципу, який вони формулювали при винесенні рішення. Структурно у цей принцип входять норми статутного права, попередні прецеденти, логічне розмірковування суддів, цитати з доктринальних джерел тощо. Те, що надає цьому принципові обов'язкового характеру, є його застосування Судом при вирішенні інших справ; інакше він не є прецедентом. Не можна вважати, що судовий прецедент міститься в резолютивній частині рішення, оскільки він є одним із засобів мотивування ухваленого рішення, тобто він входить у мотивувальну частину.

Так, прецедентом у справі Lingens v. Austria (1986) є квінтесенція положень пунктів 39–47 рішення, зокрема стосовно розмежування понять публічної та приватної особи, тобто висновок Суду про те, що «межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується власне політика, а не приватної особи. На відміну від останньої, перший неминуче і свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, повинен виявляти до цього більше терпимості. Безсумнівно, пункт 2 статті 10 дає можливість захищати репутацію інших осіб, тобто всіх людей, і цей захист поширюється і на політиків також, навіть коли вони не виступають як приватні особи; але в цьому разі вимоги такого захисту мають розглядатися у зв'язку з інтересами відкритого обговорення політичних питань»52.

В Україні починає складатися практика створення та застосування класичного прецедентного права. Так, у пункті третьому мотивувальної частини Висновку Конституційного Суду України у справі про внесення змін до статті 98 Конституції України за № 1-в/99 зазначається, що «за відсутності висновку Конституційного Суду України Верховна Рада України розглядати такі законопроекти не може (законопроекти про внесення змін до Конституції України. — С.Ш.), що було підтверджено і Рішенням Конституційного Суду України… (справа щодо внесення змін до Конституції України) від 9 червня 1998 року № 8-рп/98»53.

Висновки: 1. Конвенція є важливим і надзвичайно впливовим чинником залучення у правову систему України європейських правових цінностей, які стосуються захисту прав людини і мають високий гуманітарний потенціал.

2. Застосування Конвенції в Україні дасть можливість змінити унітарні позитивістські погляди на право і ввести в теорію та практику необхідний плюралізм, включаючи рецепцію природного права; застосувати нові та «динамічні» принципи і методи тлумачення норм про права людини; змінити стиль написання судових рішень; розвинути конституційну юриспруденцію основних прав людини.

3. Незважаючи на панування правового нігілізму в українському суспільстві, перш за все у середовищі державної бюрократії, на неповагу до законів та Конституції України, з ратифікацією Конвенції окреслюється новий масштаб завдань у питаннях побудови конституційної демократії в Україні, згідно з основними засадами якої будь-які правові акти держави мають перевірятися на предмет відповідності основним правам та свободам людини з метою виконання їхньої функції — обмеження державної влади.

4. Прецедентне право Європейського суду з прав людини може бути додатковим чинником для офіційного визнання судового прецеденту як джерела права у питаннях захисту прав людини, що сприятиме зміцненню незалежності судової влади в Україні.

5. Нові принципи та методи тлумачення Конвенції, які є прямим наслідком якісного розвитку міжнародного та конституційного права країн західних демократій, дадуть можливість змінити дещо спрощені підходи та методи тлумачення норм про права людини в Україні.


1 Головатий С. Нові можливості щодо захисту прав людини в Україні // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. — 1999. — № 1. — С. 11.

2 Bentham Jeremy, Constitutional Code (1827), р. 75.

3 Schmitt Сarl, Der H degreesuter der Verfassung (1931).

4 Див.: Пункт 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України від 9 липня 1998 року за № 12-рп/98.

5 Заєць А. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К.: Парламентське видавництво, 1999. — С. 135.

6 Entscheidungen des Reichsgerichts in Zivilsachen. Bd. 118. — Berlin, 1928. — S. 327.

7 Алексєєв С.С. Право. Опыт комплексного исследования. — М.: Статут, 1999.
— С. 613.

8 Там само. — С. 613.

9 Кленнер Г. От права природы к природе права. — М.: Прогресс, 1988. — С. 202–203.

10 Radbruch G. Gesetzliches Unrecht und ubergesetz liches Recht (1946) // Rechtsphilosophie. — Heidelberg, 1983. — S. 352.

11 Сарреletti M. The Judicial Process in Comparative Perspective. — Oxford: Clarendon press, 1989. — Р.9.

12 Riverro J. Rapport de synthese. — Aix-en-Provence, 1982. — Р. 519.

13 Lauterpacht H. International Law and Human Rights. — 1960. — Р. 93.

14 Шевчук С. Две концепции свободы и Украина // Зеркало недели. — 1998. — № 18; Шевчук С. Потерянный рай. Правовая революция в Европе и Украина // Зеркало недели. — 1998. — № 28.

15 Шаповал В. Верховенство закону як принцип Конституції України // Право України.
— 1999. — № 1. — С. 5.

16 Смит А. Исследование о богатстве народов. — Петроград: Прибой, 1924 (1776).
— С. 204.

17 Dworkin R. Introduction. The Moral Reading and the Majoritarian Premise. — Oxford, 1996. — P. 5.

18 Mahoney P. Principles of Judisial Review as Developed by the European Court of Human Rights: Their relevance in a National Contest.

19 Blackstone W. Commentaries on the Laws of England. — Vol. 1.

20 Rawls J. Kantian Constructivism in Moral Theory: The Dewey Lectures 1980, 77 J. Phil. 515, 521 (1980).

21 Ibid. — Р. 98.

22 Hart H. The Concept of Law. — P. 200.

23 Dudgeon v. United Kingdom (1981) 4 E.H.R.R. 149, Justice Welsh dissenting opinion, paragraph 14.

24 Мартиненко П. Конституційна імплементація норм міжнародного права — об'єкт судового контролю в Україні: Доповідь на міжнародній конференції. — Львів, 1998.

25 Євінтов В. Пряме застосування міжнародних стандартів прав людини (коментар до статті 9 Конституції України) // Українське право. — 1998. — № 1. — С. 26.

26 BVerfGE 19, 342, 347; BVerfGE 22, 254,265; BVerfGE 25, 327,331; BVerfGE 35, 311, 320.

27 Decisions of the Bundesverfassungsgericht — Federal Constitutional Court — Federal Republic of Germany. — Karlsruhe: Nomos Verlagsgesellschaft Baden-Baden, 1992.
— Vol I\II. — P. 638.

28 Golder v. United Kingdom (1975) 1 EHRR 524, 532.

29 Tyrer v. United Kingdom (1978) 2 EHRR 1, 10.

30 Кjeldsen and others v. Denmark (1976) 1 EHRR 711, 731, EctHR, paragraph 53.

31 Handyside v. United Kingdom (1976) 1 EHRR 737, 754.

32 Engel v. The Netherlands (1976) 1 EHRR 647, 672.

33 Lingens v. Austria (1986) 8 EHRR 407, 418–419.

34 Там само.

35 R. v. Oakes (1986) 26 DLR (4 th) 200, 225.

36 Klass v. Germany (1978) 2 EHRR 214, 235.

37 Airey v. Ireland (1979) 2 EHRR 305, 314.

38 Deweer v. Belgium (1980) 2 EHRR 439, 458.

39 Sporrong and Lonnroth v. Sweden (1982) 5 EHRR 35, 52.

40 Handyside v. the United Kingdom (1976) 1 EHRR 737, 754.

41 Fayed v. the United Kingdom (1994) 18 EHRR 393, 432.

42 Див.: Шевчук С. Правовідносини особи з державою: концепція «належної правової процедури» // Закон і бізнес. — 1999. — № 16. — С. 11.

43 McCulloch v. Maryland, 17 U.S. (4 Wheat.) 316, 421 (1819). У ФРН при здійсненні конституційного судочинства принцип пропорційності передбачає три контрольні стадії: 1) засоби, які обираються законодавцем у нормативному акті, мають оптимально (Eignung) слугувати досягненню законної мети; 2) обрані засоби мінімально обмежують гарантовані конституційні права та цінності; 3) зазначені засоби адекватно співвідносяться з поставленими цілями. Див. аналогічні рішення Конституційного суду ФРН: Judgment of Apr. 13, 1978 (Military Defense Obligation Case), 48 BVerfGE 127, 160 (F.R.G.); Judgment of May 4, 1955 (Saar Treaty Case), 4 BVerfGE 157, 168 (F.R.G.).

44 Sunday Times v. the United Kingdom (1979) 2 EHRR 245, 270.

45 Malone v. the United Kingdom (1984) 7 EHRR 14, 40.

46 Silver v. the United Kingdom (1983) 5 EHRR 347, 373.

47 Winterwerp v. the Netherlands (1979) 2 EHRR 387, EctHR, paragraph 45.

48 Ibid. at paragraph 45.

49 Sunday Times v. the United Kingdom (1979) 2 EHRR 245, 271.

50 Kruslin v. France (1990) 12 EHRR 547.

51 Sunday Times v. the United Kingdom (1979) 2 EHRR 245, 277–278.

52 Lingens v. Austria (1986) 8 EHRR 407, EctHR, paragraph 42.

53 Висновок Конституційного Суду України у справі за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності проекту Закону України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статті 98 Конституції України) за № 1-в/ 99 від 25 березня 1999 року.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua