Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2001

Назва
 
Рішення у справі «Перна проти Італії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of Perna v. Italy)
 
Зміст
 

560
25.07.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ПЕРНА ПРОТИ ІТАЛІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення[1] у справі «Перна проти Італії» (Perna v. Italy) (заява № 48898/99).

Суд одноголосно постановив, що порушення пункту 1 та пункту 3 (d) статі 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий судовий розгляд) допущено не було. Однак він також одноголосно визнав, що було порушення статті 10 Конвенції (свобода вираження поглядів), у зв'язку з визнанням заявника винним за висловлення, у символічний спосіб, думки про те, що старший судовий чиновник присягнув віддано служити колишній Італійській комуністичній партії.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 9 мільйонів італійських лір за судові витрати і постановив, що визнання факту порушення саме по собі становить справедливу сатисфакцію за будь-яку нематеріальну шкоду, якої, можливо, зазнав заявник.

1. Основні факти

Заявник — Джанкарло Перна (Giancarlo Perna), громадянин Італії, 1940 року народження, проживає в Римі.

21 листопада 1993 року заявник, що є журналістом, опублікував в італійській щоденній газеті «Іль Джорнале» (Il Giornale) статтю про судового чиновника, п. Дж. Каселлі (G. Caselli), який був на той час державним обвинувачем у м. Палермо. Стаття мала назву «Каселлі, суддя з білим чубчиком» (Caselli, il ciuffo bianco della giustizia)і підзаголовок «Католицька освіта, комуністична войовничість — як і його друг Віоланте…» (Scuola dai preti, militanza communista come l'amico Violante...).

Стаття починалася з критики політичної войовничості п. Каселлі, яку заявник висловив таким чином:

«...В університеті [Каселлі] зблизився з ІКП [Італійською комуністичною партією], партією, яка звеличує нездійсненне. Приступаючи до роботи в Державній правовій службі, він склав три присяги — Богові, закону та Botteghe Oscure [«темній лавочці»] [колишній штаб-квартирі ІКП — зараз ДПЛ (Демократична партія лівих)]. І Джанкарло став суддею, він залишався ним протягом останніх тридцяти років — побожним, суворим і відданим своїй партії…»

(...All'universitŕ si agganció al Pci, il partito che esalta I frustrati. Quando fu ammesso in magistratura, fece un triplo giuramento di obbedienza. A dio, alla Legge, a Botteghe Oscure. E Giancarlo divenne il giudice che é da trent'anni: pio, severo e partigiano...)

Далі у статті наводилися факти проти п. Каселлі з обвинуваченням його в тому, що він брав участь у плані щодо встановлення контролю над прокуратурами в різних містах Італії та у використанні інформатора (pentito) Т. Бушетти (T. Buscetta), колишнього злочинця, з метою висунення обвинувачень проти п. Дж. Андреотті (G. Andreotti), добре відомого італійського державного діяча, у допомозі та пособництві мафіозній організації (appoggio esterno alla mafia). Причому організатори цієї справи повністю усвідомлювали, що п. Дж. Андреотті буде змушений згодом припинити справу за браком доказів, а це, переконаний заявник, підтверджувало той факт, що єдиною метою порушення судового провадження було знищення політичної кар'єри п. Андреотті (якого тим часом було виправдано в суді першої інстанції).

10 січня 1996 року, після скарги на наклеп, поданої п. Каселлі, районний суд м. Монци (Monza) визнав заявника і його співобвинуваченого (тогочасного директора «Іль Джорнале» п. І. Монтанеллі (I. Montanelli)) винними в наклепі за обтяжувальних обставин. Заявник подав апеляцію і, зокрема, знову попросив узяти свідчення у скаржника, кількох журналістів та італійських політиків, які, як і п. Каселлі, були войовничими членами колишньої комуністичної партії, а також долучити до матеріалів справи певні статті з преси.

28 жовтня 1997 року Міланський апеляційний суд виніс проти заявника рішення, яке складалося з двох окремих ухвал стосовно основних частин образливої статті. Передусім суд визнав, що речення, в якому йшлося про присягу на вірність, було наклепом, оскільки, незважаючи на своє символічне значення, воно вказувало на залежність від політичних вказівок, а це було неймовірним стосовно до осіб, які, вступаючи на судову посаду, мають присягати на вірність (не символічну, а справжню) законові і лише законові. Щодо решти змісту статті, апеляційний суд визнав, що обвинувачення стосовно участі п. Каселлі у стверджуваному плані встановлення контролю над прокуратурами в різних містах та його приховані мотиви використання інформатора Бушетти мають дуже серйозний і особливо дискредитуючий характер, оскільки обвинувачення не підтверджувалися жодними доказами. Далі суд відхилив арґументи заявника стосовно необхідності збору доказів (проведення перехресного допиту скаржника, взяття показань від певних свідків і доповнення матеріалів справи певними статтями), посилаючись на те, що політичні симпатії, дружба між Каселлі та п. Л. Віоланте, а також використання інформатора Бушетти, який діяв за державний кошт, у судовому провадженні проти п. Андреотті були незаперечними фактами і, отже, не потребували доведення.

Рішенням від 9 жовтня 1998 року, оформленим у канцелярії 3 грудня 1998 року, Касаційний суд затвердив рішення апеляційного суду.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано 22 травня 1999 року. Суд (друга секція) оголосив її прийнятною 14 грудня 2000 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Бенедетто Конфорті (Benedetto Conforti, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія),

а також Eрік Фріберг (Erik Fribergh), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

По суті, заявник подав дві скарги. Найперше, він скаржився, що було порушено його права захищати самого себе, оскільки впродовж усього провадження суди Італії відмовлялися, на порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6, прийняти докази, розгляду яких він домагався, зокрема проведення перехресного допиту скаржника. Крім того, він стверджував про порушення статті 10, як у зв'язку з рішенням італійських судів по суті справи, так і у зв'язку зі згаданими вище обмеженнями його прав на захист.

Рішення Суду

Стверджуване порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6

Суд зауважив, що загальне правило для національних судів полягає в тому, що вони мають оцінити подані їм докази, а також доречність доказів, розгляду яких домагаються підсудні. Отже, сама по собі скарга обвинуваченого на те, що йому не дали змоги здійснити допит певних свідків, є недостатньою; він також має обґрунтувати своє прохання про виклик свідків, пояснивши важливість цього заходу, і суд має переконатися в необхідності отримання від таких свідків доказів, для того щоб встановити реальні факти. Цей принцип також застосовується до допиту скаржника у справі про наклеп.

Допит п. Вертоне (Vertone) та п. Феррари (Ferrara), що були політичними соратниками п. Каселлі упродовж 1970-х років у м. Турині (Turin), на якому наполягав заявник, по суті, стосувався політичної войовничості скаржника. Але впродовж усього провадження італійські суди постійно визнавали, що факт його войовничості вже було встановлено, так само як і встановлено факт дружби між Каселлі та Віоланте, співробітництва Бушетти із судовими органами, а також той факт, що за свої послуги як інформатора Бушетта отримував кошти від держави. З іншого боку, заявник не згадав будь-яких інших свідків, які могли б навести докази на підтвердження основних фактів, про які йшлося в його статті, а саме — що п. Каселлі брав участь у плані встановлення контролю над прокуратурами в різних містах і використовував Бушетту для підриву політичної кар'єри п. Андреотті. Отже, Суд вважає, що заявник не пояснив, яким чином показання свідків, яких він бажав викликати, могли забезпечити судове провадження новою інформацією. Це саме стосується газетних статей, які заявник просив додати до матеріалів справи і які також, по суті, торкалися політичної войовничості скаржника.

Що стосується допиту п. Каселлі, то італійські суди визнали, що факт його політичної войовничості та його стосунків з Бушеттою, інформатором, якому платила держава, вже було встановлено, через це будь-які докази, які він міг навести, були б доречними лише стосовно обвинувачення його в тому, що він брав участь у плані встановлення контролю над прокуратурами в різних містах і приховував мотиви використання Бушетти. Однак ці обвинувальні твердження скаржник заперечив у своїй скарзі, назвавши їх наклепом. Отже, важко сказати, який доказ, спроможний допомогти судам встановити істину, можна було б отримати завдяки допиту скаржника, окрім повторного заперечення ним усіх обвинувальних тверджень проти нього.

Інша річ, якби заявник навів свідчення чи інші докази на підтримку оспорюваних тверджень, оскільки тоді скаржник мав би відповісти не на твердження заявника як такі, або не лише на них, а передусім на ці додаткові докази. Отже, порушення пунктів 1 і 3 (d) Конвенції не було.

Стверджуване порушення статті 10 Конвенції

Суд зазначив, що апеляційний суд, засуджуючи заявника, виніс дві окремі ухвали стосовно кожної із двох основних частин оскаржуваної статті. Тому Суд вирішив окремо розглянути кожну з двох частин обвинувального вироку проти заявника у світлі вимог статті 10 Конвенції.

а) Речення, у якому йдеться про «присягу на вірність»

Суд зауважив, що слід уважно розрізняти факти й оцінні судження. Наявність фактів можна продемонструвати, тимчасом як істину оцінних суджень довести неможливо. Суд дійшов висновку, що згадане речення, по суті, має символічний зміст і являє собою висловлення критичної думки стосовно політичної войовничості п. Каселлі як члена колишньої комуністичної партії. Крім того, апеляційний суд сам визнав, що це речення має символічне значення. Звичайно, як уже зазначив апеляційний суд у своєму рішенні, такий вислів свідчив про залежність від вказівок політичної партії. Однак саме це було загальним змістом критики, спрямованої проти скаржника.

Критика, спрямована проти скаржника, мала фактичне підґрунтя, що не заперечувалося, а саме — була скерована на політичну войовничість п. Каселлі як члена комуністичної партії. Хоча насправді судові посадові особи мають бути захищені від необґрунтованих нападок, особливо з огляду на покладений на них обов'язок дискреції, який забороняє їм відповідати на такі нападки, преса все ж таки є одним із засобів, яким політики і громадськість можуть перевірити, чи відповідає виконання важких суддівських обов'язків меті, що є основою покладеного на них завдання. Виявляючи себе активним членом політичної партії будь-якого спрямування, судовий чиновник підриває імідж безсторонності й незалежності, який завжди має зберігати правосуддя. Якщо судовий чиновник є політичним активістом, беззастережний захист його від нападок преси навряд чи може виправдовуватися необхідністю забезпечення громадської довіри, без якої судова система не здатна функціонувати належним чином, адже зрозуміло, що саме така політична войовничість спроможна підірвати довіру. Такою поведінкою судовий чиновник неминуче відкриває себе для критики з боку преси, яка може справедливо вважати незалежність і безсторонність державної правової служби найважливішим питанням громадського інтересу.

Щодо обраних заявником слів, використання символічного вислову «присяга на вірність», звичайно, мало сильний ефект, але Суд з цього приводу зауважив, що журналістська свобода також передбачає можливість певного перебільшення чи навіть провокативності. До того ж, хоча Суд і не повинен схвалювати полемічний і навіть аґресивний стиль, до якого вдалися журналісти, стаття 10 захищає не лише суть висловлених ідей та інформації, а й форму, в якій вони повідомляються. Також необхідно було врахувати відверту і навіть виставлену напоказ політичну войовничість скаржника.

b) Факти в обвинувальних твердженнях проти скаржника

З іншого боку, Суд зазначив, що твердження заявника про те, що п. Каселлі брав участь у стверджуваних планах встановлення контролю над прокуратурами в кількох містах, та про використання ним інформатора Бушетти з метою судового переслідування п. Андреотті являли собою досить очевидну спробу приписати скаржникові конкретні дії. Отже, ґарантії статті 10 поширюються на такі твердження лише у випадку, якщо вони ґрунтуються на фактах, особливо коли враховувати серйозність таких обвинувачень. Але в згадуваній статті не наведено будь-якого доказу чи будь-якого джерела інформації, які підтверджували б ці заяви. Крім того, під час судового розгляду заявник не навів конкретного доказу на підтвердження цього факту.

c) Висновок

Виходячи з цього, Суд дійшов такого висновку: як свідчать матеріали справи, заявника було визнано винним на доречних і достатніх підставах, а саме — за твердження про участь скаржника в планах встановлення контролю над прокуратурами в кількох містах та про фактичні причини використання інформатора Бушетти. Але, зважаючи на те, що ці твердження були не підкріплені і не могли ґрунтуватися лише на факті політичної войовничості скаржника, немає підстав вважати, що засудження заявника виправдовувалося реченням, у якому йшлося про «присягу на вірність». Адже це була критична думка, хоч і сформульована різкою і зухвалою мовою, однак думка, яка мала вагоме фактичне підґрунтя і яка, без сумніву, стосувалася предмета суспільного інтересу, оскільки виникало занепокоєння тим, що політична войовничість судового чиновника може заслуговувати захисту статті 10. Тому ця критична думка, як і форма її висловлення, мала бути захищена статтею 10.

У зв'язку з цим Суд зауважив, що, беручи до уваги фундаментальне значення свободи вираження думки в демократичному суспільстві, при розгляді рішень, які національні суди приймали, виходячи з наданого їм права застосовувати свій критерій необхідності втручання, слід забезпечити, щоб санкції проти преси були чітко пропорційними і вживалися стосовно тверджень, які справді виходять за межі прийнятної критики. Водночас треба забезпечити захист тверджень, на які можуть і, отже, повинні поширюватися ґарантії статті 10. Оскільки в цій справі частковою підставою засудження заявника стало речення про «присягу на вірність», це означає, що було допущено порушення статті 10.

Суддя Конфорті, до якого приєднався суддя Левіц, висловив окрему думку, яка збігається з позицією більшості. Окрема думка додається до рішення Суду.

 



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

[2]Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов'язує.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua