Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2001

Назва
 
Справа Сорінґа
(Soering Case)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

 

У справі Сорінґа*

Європейський суд з прав людини, постановляючи своє рішення у пленарному засіданні відповідно до правила 50 Реґламенту Суду у складі суддів:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Тор Вільялмссон (Thór Vilhjálmsson)

п. Ф. Гьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

п. Б. Волш (B. Walsh)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)

п. К. Руссо (C. Russo)

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

п. Ж. Де Мейєр (J. De Meyer)

п. Ж. А. Каррілло Сальседо (J. A. Carrillo Salcedo)

п. Н. Валтікос (N. Valticos)

п. С. К. Мартенс (S. K. Martens)

пані Е. Палм (E. Palm)

п. І. Фойгель (I. Foighel),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 27 квітня та 26 червня 1989 року,

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду 25 січня 1989 року Європейською комісією з прав людини (Комісія), 30 січня 1989 року Урядом Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії та 3 лютого 1989 року Урядом Федеративної Республіки Німеччини — у межах трьох місяців, як це передбачено у пункті 1 статті 32 та в статті 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою (14038/88) проти Сполученого Королівства, яку подав до Комісії, згідно зі статтею 25, німецький громадянин п. Йєнс Сорінґ (Jens Soering) 8 липня 1988 року.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Сполучене Королівство визнало обов'язкову юрисдикцію Суду (стаття 46). Метою запиту і двох заяв Урядів було отримання рішення Суду стосовно того, чи розкривають факти у справі наявність порушення з боку держави-відповідача її зобов'язань за статтями 3, 6 і 13 Конвенції.

2. У відповідь на запит, поданий згідно з пунктом 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні в Суді і призначив адвокатів, які його представлятимуть (правило 30).

3. Палату було сформовано 26 січня 1989 року. До її складу увійшли за посадою сер Вінсент Еванс, суддя, обраний від Сполученого Королівства (стаття 43 Конвенції), оскільки Федеративна Республіка Німеччини на цьому етапі не була стороною у справі, та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). У присутності Секретаря Голова Суду шляхом жеребкування визначив імена інших п'яти членів палати, а саме: п. Дж. Кремони, пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert), п. Р. Бернхардта, п. Н. Валтікоса та пані Е. Палм.

Того самого дня палата відмовилася від своєї юрисдикції на користь пленарного Суду (правило 50).

4. Того ж таки дня на прохання Комісії та заявника щодо вжиття тимчасових заходів Суд вказав Урядові Сполученого Королівства, що екстрадиція заявника до Сполучених Штатів Америки до отримання результатів провадження в Суді була б недоцільною (правило 36).

5. Голова Суду проконсультувався через Секретаря з уповноваженими особами двох Урядів — сторін у справі, представником Комісії та представником заявника стосовно того, чи потрібна письмова процедура (пункт 1 правила 37 та пункт 3 правила 50). Після того, відповідно до наказів та вказівок Голови, до канцелярії було подано такі документи:

— 28 березня 1989 року — меморандум Уряду Сполученого Королівства та меморандум заявника;

— 31 березня 1989 року — меморандум німецького Уряду;

— 17 квітня 1989 року — контрмеморандум заявника;

— 18 квітня 1989 року — подальші письмові показання, подані Урядом Сполученого Королівства;

— 20 квітня 1989 року — подальші докази, подані заявником.

7 квітня 1989 року Секретар Комісії повідомив Секретаря Суду, що представник Комісії не має наміру давати письмові відповіді на меморандуми.

6. Після консультацій, проведених через Секретаря, з тими, хто постане перед Судом, 3 лютого 1989 року Голова Суду видав розпорядження про початок усного провадження у справі 24 квітня 1989 року (правило 38).

7. 17 лютого 1989 року, у відповідь на прохання заявника, Голова запропонував Комісії надати Суду тексти всіх письмових та усних виступів і документів, поданих до Комісії. Комісія виконала цю вимогу 22 лютого.

8. У листі, отриманому 28 березня 1989 року, Міжнародна Амністія (Лондон) просила дозволу подати письмові коментарі (пункт 2 правила 37). 30 березня Голова Суду надав дозвіл, за умови дотримання певних вимог. Коментарі було подано до канцелярії 13 квітня.

9. У призначений день відбувся відкритий розгляд справи у Палаці прав людини, Страсбурґ. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

а) від Уряду Сполученого Королівства

 

п. М. Вуд (M. Wood), радник з правових питань Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності,

уповноважена особа,

сер Патрік Мейх'ю (Sir Patric Mayhew), королівський радник, генеральний прокурор,

 

п. М. Бейкер (M. Baker), баристер,

адвокати,

пані Е. Вілмгерст (E. Wilmshurst), Секретаріат
з правових питань службовців судового відомства,

 

п. Д. Бентлі (D. Bentley), Міністерство внутрішніх справ,

 

п. Т. Коблі (T. Cobley), Міністерство внутрішніх справ,

радники;

b) від Уряду Федеративної Республіки Німеччини

 

п. Й. Майєр-Ладевіґ (J. Meyer-Ladewig), Ministerialdirigent, Федеральне міністерство юстиції,

уповноважена особа,

п. М. Ґротц (M. Grotz), Regierungsdirector, Федеральне міністерство юстиції,

 

пані С. Вернер (S. Werner), Richterin am Amtsgericht, Федеральне міністерство юстиції,

радники;

с) від Комісії

 

п. Е. Бузуттіл (E. Busuttil),

представник;

d) від заявника

 

п. Колін Ніколз (Colin Nicholls), королівський радник,

адвокат,

п. Р. Спенсер (R. Spenser), соліситор,

 

п. Ф. Ґарднер (F. Gardner), соліситор,

радники.

Суд заслухав промови сера Патріка Мейх'ю від Уряду Сполученого Королівства, п. Мейєра-Ладевіґа від німецького Уряду, п. Бузуттіла від Комісії та п. Ніколза від заявника.

10. У день відкритого слухання справи та між 26 квітня і 15 червня 1989 року Уряд Сполученого Королівства, німецький Уряд та заявник подали різні документи.

ЩОДО ФАКТІВ

І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. Заявник — п. Йєнс Сорінґ, народився 1 серпня 1966 року, громадянин Німеччини. Нині він перебуває у в'язниці в Англії, очікуючи екстрадиції до Сполучених Штатів Америки, де йому має бути висунуто обвинувачення в умисному вбивстві у штаті Вірґінія.

12. Убивства, про які йдеться, були вчинені в окрузі Бедфорд, Вірґінія, у березні 1985 року. Жертви, Вільям Реджиналд Гейсом (William Reginald Haysom) (72 роки) та Ненсі Астор Гейсом (NancyAstorHaysom) (53 роки), були батьками дівчини заявника Елізабет Гейсом (ElizabethHaysom), громадянки Канади. У кожному випадку смерть спричинена численними глибокими ранами від гострої зброї та рваними ранами на шиї, горлі та тілі. У той час заявник та Елізабет Гейсом, у віці, відповідно, 18 і 20 років, були студентами Вірґінського університету. Вони разом зникли з Вірґінії у жовтні 1985 року, проте їх було заарештовано в Англії у квітні 1986 року у зв'язку з шахрайством із чеками.

13. В Англії у період з 5 по 8 червня 1986 року заявника допитав слідчий поліції відомства шерифа графства Бедфорд. У письмових показаннях під присягою, датованих 24 липня 1986 року, слідчий зазначив, що в його присутності та присутності двох працівників поліції Сполученого Королівства заявник визнав, що вчинив убивства. Заявник стверджував, що вони з пані Гейсом кохають одне одного, але батьки були проти їхніх стосунків. Тому він та пані Гейсом планували вбити їх. Вони взяли напрокат автомобіль у Чарлотсвілі (Charlottesville) і вирушили до Вашинґтона, чим створили собі алібі. Потім заявник поїхав до батьків з'ясувати з ними стосунки, та коли вони сказали йому, що ладні зробити все, аби запобігти їм, спалахнула сварка, під час якої він убив їх ножем.

13 червня 1986 року велике журі окружного суду графства Бедфорд визнало його винним у вбивстві батьків Гейсом. В обвинуваченнях ішлося про вбивство їх обох, за вчинення якого особа має бути засуджена до страти, і про вбивство окремо кожного з них, за вчинення якого смертної кари не передбачено.

14. 11 серпня 1986 року Уряд Сполучених Штатів Америки звернувся з вимогою екстрадиції заявника та пані Гейсом, згідно з умовами Договору 1972 року між Сполученими Штатами та Сполученим Королівством про екстрадицію (див. далі, пункт 30). 12 вересня міністр внутрішніх справ звернувся до судді маґістратського суду на Боу-стрит (BowStreetMagistrates' Court) з проханням видати наказ про арешт заявника, відповідно до положень статті 8 Акта про екстрадицію 1870 року (див. далі, пункт 32). Згодом, 30 грудня, після відбуття строку ув'язнення у Челмсфордській в'язниці Її величності (HMPrisonChelmsford)за шахрайство з чеками, на заявника було накладено арешт.

15. 29 жовтня 1986 року Британське посольство у Вашингтоні надіслало запит органам влади Сполучених Штатів такого змісту:

«Оскільки у Великій Британії смертну кару скасовано, посольство має вказівку, згідно з умовами ... Договору про екстрадицію, отримати ґарантії, що в разі передання та засудження п. Сорінґа за злочин, в якому його обвинувачено..., смертну кару, якщо її буде призначено, не буде виконано.

Якщо ж Уряд Сполучених Штатів не має можливості з конституційних підстав надати такі ґарантії, органи влади Сполученого Королівства звертаються до уряду Сполучених Штатів з проханням узяти зобов'язання рекомендувати відповідним органам, щоб смертна кара не призначалася чи, якби була призначена, не виконувалася».

16. 30 грудня 1986 року заявника допитав у в'язниці німецький прокурор (Staatsanwalt) з Бонна. У свідченнях під присягою прокурор записав, що заявник, між іншим, сказав, начебто «він ніколи не мав наміру вбивати пана та пані Гейсом і ... тільки пам'ятає, як поранив у шию пана та пані Гейсом, і що ці рани, ймовірно, мали відношення до їхньої смерті пізніше»; а також те, що в дні безпосередньо перед цим [між ним та Елізабет Гейсом] не було абсолютно ніякої розмови про вбивство батьків Елізабет». Прокурор також посилався на документи, які надані в його розпорядження, наприклад, заяви, зроблені п. Сорінґом слідчому американської поліції, висновки про розтин трупів та два висновки психіатра про психічний стан заявника (див. далі, пункт 21).

11 лютого 1987 року місцевий суд у Бонні видав наказ про арешт заявника у зв'язку зі стверджуваними вбивствами. 11 березня Уряд Федеративної Республіки Німеччини звернувся з вимогою про його екстрадицію до ФРН, відповідно до Договору 1872 року між Федеральною Республікою та Сполученим Королівством про екстрадицію (див. далі, пункт 31). Потім публічний обвинувач повідомив міністра, що, хоча німецький запит і містить підтвердження того, що судовий розгляд у справі заявника належить до юрисдикції німецьких судів, оскільки подані докази складаються виключно із визнань, зроблених заявником прокуророві Бонна без будь-яких застережень, вони не містять достатніх доказів для порушення справи проти заявника, і тому на підставі визнань, отриманих за таких обставин, суддя маґістратського суду не зможе винести рішення про його ув'язнення в очікуванні екстрадиції до Німеччини згідно з Актом 1870 року про екстрадицію (див. далі, пункт 32).

17. У листі від 20 квітня 1987 року директорові відділу кримінальних справ департаменту міжнародних відносин Міністерства юстиції Сполучених Штатів прокурор округу Бедфорд, Вірґінія, п. Джеймс В. Апдайк-молодший (James W. Updike Jr) констатував, що, припускаючи неможливість судити заявника в Німеччині на підставі лише визнань, немає засобів примусити свідків зі Сполучених Штатів постати перед кримінальним судом у Німеччині. 23 квітня Сполучені Штати надіслали дипломатичну ноту, вимагаючи екстрадиції заявника до Сполучених Штатів замість Федеративної Республіки Німеччини.

18. 8 травня 1987 року Елізабет Гейсом було передано для екстрадиції до Сполучених Штатів. Після того як 22 серпня вона визнала свою вину як співучасниця вбивства своїх батьків, 6 жовтня її було засуджено на 90 років ув'язнення (45 років за кожним обвинуваченням у вбивстві).

19. 20 травня 1987 року Уряд Сполученого Королівства поінформував Федеративну Республіку Німеччини про те, що Сполучені Штати раніше «подали прохання, яке підтверджується доказами, достатніми для порушення справи проти заявника, щодо екстрадиції п. Сорінґа». Уряд Сполученого Королівства повідомив Федеративну Республіку про те, що він «дійшов висновку, що, враховуючи всі обставини справи, суду слід продовжувати запити до Сполучених Штатів звичайним шляхом». Далі вони зазначили, що отримали запевнення від Сполучених Штатів з приводу смертної кари і що «у випадку, якщо суд засудить п. Сорінґа, його передання органам влади США відбудеться за умови отримання достатніх ґарантій з цього приводу».

20. 1 червня 1987 року п. Апдайк дав письмове свідчення під присягою (афідевіт) як прокурор округу Бедфорд, у якому він засвідчив:

«Цим засвідчую, що в разі визнання Йєнса Сорінґа винним у вчиненні умисного вбивства, караного найвищою мірою, обвинувачення у вчиненні якого в окрузі Бедфорд, Вірґінія, йому пред'явлено, від імені Сполученого Королівства буде направлено рекомендацію судді під час винесення вироку про побажання Сполученого Королівства, щоб смертний вирок не було призначено або виконано».

Таке запевнення було передано Урядові Сполученого Королівства із супровідною дипломатичною нотою 8 червня. Воно було повторене з тими самими формулюваннями в наступному афідевіті п. Апдайка 16 лютого 1988 року і переслане до Сполученого Королівства з дипломатичною нотою 17 травня 1988 року. У тій самій ноті Федеральний уряд США запевнив, що зобов'язання відповідних органів влади штату Вірґінія надіслати рекомендацію від імені Сполученого Королівства буде виконано.

Під час провадження у справі органи влади Вірґінії інформували Уряд Сполученого Королівства, що п. Апдайк не планує надавати будь-які подальші ґарантії та намагається вимагати смертної кари у справі п. Сорінґа, тому що докази, на його переконання, свідчать на користь такого покарання.

21. 16 червня 1987 відбулося провадження перед головним суддею в маґістратському суді на Боу-стрит з приводу передання обвинуваченого до Суду корони.

Уряд США надав докази, що вночі 30 березня 1985 року заявник убив Вільяма і Ненсі Гейсом в їхньому будинку в окрузі Бедфорд, Вірґінія. Зокрема, було надано докази про власне визнання злочину заявником, записане у протоколі окружним поліційним слідчим Бедфорда.

Від імені заявника психіатричні докази були надані консультантом — судовим психіатром (висновок від 15 грудня 1986 року, підписаний лікарем Генрієттою Буллар (Henrietta Bullard)) про те, що він незрілий та недосвідчений і втратив свою індивідуальність у симбіотичних відносинах зі своєю подругою — владною, що вміє переконувати, молодою жінкою з порушеннями психіки.

Психіатричний висновок містив таке:

«Між пані Гейсом і Сорінґом існувало «folie a deux» (божевілля двох), у якому партнером з найбільшими патологічними відхиленнями була пані Гейсом. ...

Під час вчинення злочину, на мою думку, Йєнс Сорінґ страждав від розумового розладу через вроджені причини, що значною мірою послаблювало його відповідальність за свої вчинки.

Цей психіатричний синдром, який називають «folie a deux», є добре відомим станом психіки, коли один партнер такою мірою піддається впливу, що вірить психотичним маренням іншого. Ступінь психічного розладу пані Гейсом межує з психотичним, і впродовж багатьох місяців їй вдалося переконати Сорінґа в тому, що він мусить убити її батьків, аби він і вона продовжували бути разом. ... Пані Гейсом справляла одурманливий і гіпнотичний вплив на Сорінґа, що призвело до ненормального психологічного стану, в якому він був нездатний розумно мислити чи піддавати сумніву безглуздість поглядів пані Гейсом на життя та щодо впливу її батьків. ...

На закінчення, я вважаю, що під час вчинення злочину Сорінґ страждав від психічного розладу, який у цій країні був би обставиною, яка звільняє від відповідальності «за вчинення умисного вбивства», у такому випадку ця особа визнається винною у вчиненні неумисного вбивства і не може бути відповідальною за свої дії».

Висновки лікаря були в основному такими самими, що й висновки, які містилися у попередньому експертному висновку психіатра (від 11 грудня 1986 року, наданому лікарем Джоном Р. Гамілтоном (JohnR. Hamilton), головним лікарем Бродмурської лікарні), який однак так і не було подано до маґістратського суду.

Голова маґістратського суду визнав, що показання лікаря Буллар не стосується будь-якого з питань, які він мав вирішити, і видав припис, щоб заявник очікував наказу міністра внутрішніх справ щодо його повернення до Сполучених Штатів.

22. 29 червня 1987 року п. Сорінґ звернувся до апеляційної колеґії королівської лави Високого суду з проханням видати судовий наказ про його звільнення з-під варти і надати дозвіл звернутися із заявою про перегляд судового рішення. 11 грудня обидві заяви були відхилені апеляційною колеґією королівської лави (голова апеляційної колеґії лорд-суддя Лойд (Lloyd) та суддя Макферсон (Macpherson)).

На підтримку своєї заяви з проханням дозволити звернутися щодо перегляду судового рішення п. Сорінґ стверджував, що ґарантії, отримані від властей Сполучених Штатів, нічого не варті, і тому розсудливий міністр внутрішніх справ не може вважати їх задовільними згідно зі статтею IV Договору про екстрадицію між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами (див. нижче, пункт 36). У своєму рішенні лорд-суддя Лойд погодився, що «ця ґарантія не така вже й певна»:

«Стаття IV Договору передбачає, що смертний вирок не буде виконано. Припускається, що це означає запевнення з боку виконавчої гілки влади або від її імені, яку в цьому випадку представляв би губернатор штату Вірґінія. Довідка, яку надав п. Апдайк, є далекою від того, щоб бути запевненням з боку виконавчої влади, і є нечим іншим, як спробою подати скаргу судді від імені Сполученого Королівства. Я не можу повірити, що таким був намір при підписанні Договору. Але я можу зрозуміти, що, звичайно, можуть бути складнощі стосовно отримання ґарантій з огляду на федеративний устрій Сполучених Штатів».

У наданні дозволу на звернення щодо перегляду справи було відмовлено на тих підставах, що ця вимога була передчасною. Лорд-суддя Лойд зазначив:

«Міністр ще не вирішив, чи погодитися з цим запевненням як задовільним, і він, звичайно, ще не прийняв рішення, чи видавати наказ про видачу Сорінґа. Час від часу можуть з'являтися інші чинники. Суд ніколи не дозволить поставити себе в таке безглузде становище, щоб переглядати адміністративне рішення до того, як воно було прийняте».

Як додаткову підставу він навів:

«По-друге, навіть якби міністр прийняв рішення стосовно визнання запевнення задовільним, то на підставі доказів, які ми маємо нині, я далеко не переконаний, що таке рішення було б ірраціональним у розумінні справи Веднесбері (Wednesbury)». (Див. нижче, пункт 35).

23. 30 червня 1988 року палата лордів відхилила подання заявника з проханням надати дозвіл на оскарження рішення апеляційної колеґії королівської лави.

24. 14 липня 1988 року заявник звернувся до міністра внутрішніх справ з проханням скористатися дискрецією і не видавати наказ про передання заявника згідно зі статтею 11 Акта про екстрадицію 1870 року (див. нижче пункт 34).

Це прохання не було враховано, і 3 серпня 1988 року міністр підписав наказ із розпорядженням передати заявника властям Сполучених Штатів Америки. Однак заявника не було перевезено до Сполучених Штатів з огляду на тимчасові заходи, зазначені у цьому провадженні спочатку Європейською комісією, а потім Європейським судом (див. вище, пункт 4, та нижче, пункт 77).

25. 5 серпня 1988 року заявника було переведено до тюремної лікарні, де він перебував до початку листопада 1988 року, з триманням в особливому режимі, що застосовується до в'язнів, схильних до самогубства.

Згідно з даними психіатра, долученими до справи від імені заявника (експертний висновок від 16 березня 1989 року лікаря Д. Сомеха (D. Somekh), жах, який відчував заявник, зокрема від можливого надзвичайного фізичного насильства та зловживання з боку в'язнів-гомосексуалістів у камерах смертників у Вірґінії, справляв на нього сильний психологічний вплив. Спостереження психіатра свідчать про зростання відчаю у заявника та про очевидні побоювання того, що він може намагатися накласти на себе руки.

26. У заяві, поданій до Суду 20 березня 1989 року, заявник стверджував, що, якби Уряд Сполученого Королівства вимагав його депортації до Федеративної Республіки Німеччини, він погодився б з такою вимогою і не чинив би опору проти прийняття чи виконання такого наказу.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ПРАВО
ТА ПРАКТИКА У СПОЛУЧЕНОМУ КОРОЛІВСТВІ

А. Кримінальне право

27. В Англії умисне вбивство визначається як незаконне позбавлення людини життя із заздалегідь обміркованим злим умислом. Покарання — довічне ув'язнення. За умисне вбивство не може призначатися смертна кара (Акт про скасування смертної кари 1965 року, стаття 1). Стаття 2 Акта про незаконне позбавлення людини життя 1957 року передбачає, що, коли одна особа вбиває іншу, її неможливо засудити за умисне вбивство, якщо ця особа страждає від такого порушення психіки (що спричиняється внаслідок будь-якої затримки розумового розвитку чи якихось вроджених причин або викликане хворобою чи травмою), яке суттєво послабило його розумову відповідальність за дії, вчинені при вбивстві. Якби не ця стаття, особа підлягала б засудженню за умисне вбивство, а так вона має підлягати засудженню за неумисне вбивство.

28. Англійські суди не здійснюють кримінальної юрисдикції стосовно діянь іноземців за кордоном, крім певних випадків, що не стосуються цього провадження. Отже, ні заявник, що є громадянином Німеччини, ні Елізабет Гейсом, громадянка Канади, не можуть підлягати судовому розгляду в кримінальній справі у Сполученому Королівстві.

В. Екстрадиція

29. Відповідне загальне право щодо екстрадиції міститься в Актах про екстрадицію 1870–1935 років.

30. Домовленості про екстрадицію між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами Америки реґулюються Договором про екстрадицію, підписаним двома державами 8 червня 1972 року, Додатковим договором, підписаним 25 червня 1982 року, та Обміном нотами від 19 та 20 серпня 1986 року, яким внесено зміни до Додаткового договору. Ці домовленості було включено у право Сполученого Королівства королівськими указами (Указ 1976 року про екстрадицію до Сполучених Штатів Америки, S. І. 1976/2144, та поправки до Указу про екстрадицію до Сполучених Штатів Америки 1986 року, S. І. 1986/2020).

На підставі статті І Договору про екстрадицію, «кожна Договірна Сторона зобов'язується передавати іншій Стороні за обставин та за умов, зазначених у цьому Договорі, будь-яку особу, виявлену на її території, яку було обвинувачено або засуджено за будь-який злочин [зазначений у Договорі, у тому числі за умисне вбивство], вчинений у межах юрисдикції іншої Сторони».

31. Екстрадиція між Сполученим Королівством та Федеративною Республікою Німеччини реґулюється Договором від 14 травня 1872 року між Сполученим Королівством та Німеччиною про взаємну видачу злочинців, що ухиляються від правосуддя, який застосовується зі змінами, запровадженими Договором, підписаним у Бонні 23 лютого 1960 року та зміненим пізніше Обміном нот від 25 та 27 вересня 1978 року. Ці договори були включені у право Сполученого Королівства королівськими указами (Указ 1960 року про екстрадицію до Федеративної Республіки Німеччини, S. І. 1960/1375, та поправки до Указу про екстрадицію до Федеративної Республіки Німеччини 1978 року, S. І. 1978/1403).

32. Після отримання запиту щодо екстрадиції міністр може видати наказ, яким вимагатиметься, щоб маґістратський суддя видав наказ про арешт злочинця, що ухиляється від правосуддя (Акт про екстрадицію 1870 року, статті 7 та 8).

Провадження щодо екстрадиції у Сполученому Королівстві полягає у слуханні з приводу екстрадиції в маґістратському суді. Стаття 10 Акта про екстрадицію 1870 року передбачає, що «якщо подаються такі докази (на підставі положень цього Акта), які, згідно із законом Англії, виправдовують передання в'язня до суду, якщо злочин, у вчиненні якого він обвинувачується, вчинено в Англії, ... маґістратський суддя має передати його до в'язниці, а в іншому випадку він має видати наказ про його звільнення». Маґістратський суддя має переконатися в наявності достатніх доказів для того, щоб віддати обвинуваченого до суду; перш ніж це буде зроблено, слід зібрати докази, достатні для того, щоб ініціювати судовий розгляд. «Випробування полягає в тому, чи — якщо лише ці докази розглядатиме маґістратський суд — розсудливий суд присяжних, чи проінструктований належним чином і чи зможе він погодитися з ними і винести вердикт винуватості» («Штракс проти Уряду Ізраїлю» (Schtraks v. Government of Israel) [1964], апеляційні справи 556).

33. Стаття 11 Акта про екстрадицію 1870 року передбачає, що рішення, ухвалені у провадженні щодо передання до суду, можуть бути оскаржені шляхом подання заяви з вимогою розглянути справу про законність арешту. На практиці така заява подається до апеляційного суду, а в разі отримання дозволу — до палати лордів. Провадження щодо законності арешту передусім стосуються перевірки, чи має суддя маґістратського суду юрисдикцію розглядати цю справу; чи доказів, поданих йому, досить для того, щоб виправдати передання до суду; чи становить зазначене правопорушення такий злочин, що не має політичного характеру, а особа підлягає екстрадиції; і що немає жодних перешкод для передання злочинця з інших підстав. Стаття 12 Акта 1870 року передбачає звільнення злочинця, якщо його не передають іншій державі, після завершення провадження або в межах двох місяців тримання під вартою, якщо не буде достатньо підстав, щоб вчинити протилежне.

34. Більше того, згідно зі статтею 11 Акта 1870 року, міністр має дискреційне повноваження не підписувати наказ про передання іншій державі («Аткінсон проти Сполучених Штатів» (Atkinson v. United States) [1971], апеляційні справи 197). Це дискреційне повноваження може діяти всупереч рішенню судів стосовно передання злочинця іншій державі, і кожний ув'язнений, який вичерпав усі засоби судового захисту поданням заяви про перегляд законності його затримання, може звернутися до міністра з проханням. Розглядаючи питання, чи видавати наказ про передання злочинця, міністр зобов'язаний врахувати нові докази, які не були подані маґістратському судді («Штракс проти Уряду Ізраїлю», цит. вище).

35. Крім того, ув'язнений може оспорити правильність як рішення міністра, який відхилив його клопотання, так і рішення про підписання наказу у провадженні із судового перегляду. У такому провадженні суд може переглянути здійснення міністром дискреційних повноважень на підставі того, що воно містить елементи незаконності, нераціональності чи процесуальних порушень («Рада спілок державної служби та інші проти міністра державної служби» (Council of Civil Service Unions and Others v. Minister for the Civil Service) [1984] 3 All England Law Reports 935).

Ірраціональність визначається на підставі принципів адміністративного права, викладених у Associated Provincial Picture Houses Ltd v. Wednesbury Corporation [1948] 1 King's Bench Reports 223 (так звані «веднесберівські принципи» розумності). Перевірка у справі щодо екстрадиції полягатиме в тому, що жодний розсудливий міністр внутрішніх справ не міг би видати наказ про повернення за даних обставин. Як показує рішення у цій справі лорда-судді Лойда апеляційної колеґії (див. вище пункт 22), довіра міністра внутрішніх справ до запевнення, наданого державою, що вимагає видати злочинця, може бути перевірена, щоб визначити, чи є така довіра в межах «розумності». Згідно з твердженням Уряду Сполученого Королівства, на підставі цього самого принципу суд мав би повноваження скасувати оспорюване рішення, за яким злочинця мали передати до країни, в якій, як було встановлено, він наражатиметься на серйозний ризик жорстокого та такого, що принижує людську гідність, поводження на тій підставі, що з урахуванням усіх обставин справи це рішення є таким, що його не міг би прийняти жодний розсудливий міністр.

У справі «R проти міністра внутрішніх справ», за заявою Буґдекея (R v. Home Secretary, ex parte Bugdaycay [1987] 1 All England Law Reports 940 at 952), справі, що розглядалася палатою лордів стосовно відмови надати притулок, лорд Брідж (Bridge), визнавши певні обмеження принципів Веднесбері, пояснив, що суди застосовуватимуть їх надзвичайно суворо проти міністра внутрішніх справ у випадках, коли під загрозою життя заявника:

«У рамках цих обмежень, я вважаю, суд має право піддавати будь-яке адміністративне рішення найретельнішій перевірці, аби переконатися в тому, що воно не має жодних упущень, враховуючи серйозність питання, яке вирішується. Найголовнішим з усіх людських прав є право особи на життя, і якщо оспорюване адміністративне рішення може наражати на ризик життя заявника, підстави для його ухвалення, безперечно, вимагають якомога уважнішої перевірки».

Лорд Темпелман (Templeman) додав (на сторінці 956):

«На мою думку, там, де результат неправильного рішення може піддавати небезпеці життя або свободу, на суд покладається особлива відповідальність щодо перевірки процесу ухвалення цього рішення».

Однак суди не переглядатимуть будь-яке рішення міністра внаслідок тільки того, що він не врахував, чи було порушення Європейської конвенції з прав людини (R v. Secretary of State, ex parte Kirkwood [1984] 1 Weekly Law Reports 913).

Крім того, суди не мають повноважень видавати тимчасові приписи проти Корони під час провадження стосовно судового перегляду рішення (Керквуд (Kirkwood), там само, та «R проти міністра транспорту», за заявою «Фактортейм Лтд.» та інших (R v. Secretary of State for Transport, ex parte Factortame Ltd and Others), The Times, 19 May 1989).

36. В Актах про екстрадицію немає положень щодо смертної кари, але стаття IV Договору про екстрадицію між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами передбачає:

«Якщо злочин, за вчинення якого держава вимагає екстрадиції, карається смертною карою, згідно з відповідним законом країни, що вимагає екстрадиції, але відповідний закон країни, від якої вимагається видати злочинця, не передбачає смертної кари за подібний злочин, в екстрадиції може бути відмовлено, якщо Сторона, яка вимагає екстрадиції, не надасть ґарантій, які переконали б Сторону, від якої вимагається екстрадиція, що смертний вирок не буде виконано».

37. У справі злочинця, екстрадиції якого вимагають Сполучені Штати, що обвинувачується у вчиненні злочину, за який має призначатися покарання у вигляді смертної кари, згідно зі статтею IV Договору про екстрадицію між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами, існує така практика, що саме міністр внутрішніх справ приймає запевнення від органів обвинувачення відповідної держави, що під час призначення покарання судді буде надіслано повідомлення про побажання Сполученого Королівства, щоб смертний вирок не було винесено і не було виконано. Таку практику описує п. Дейвід Мелор (David Mellor), тодішній міністр внутрішніх справ:

«Письмові зобов'язання щодо смертної кари, які міністр отримає від федеральних властей, дорівнюють зобов'язанню, що про позицію Сполученого Королівства буде повідомлено суддю. Під час призначення покарання його буде поінформовано, що Сполучене Королівство не бажає, щоб смертну кару було призначено або виконано. Це означає, що органи влади Сполученого Королівства передають злочинця або готові відправити громадянина, аби він постав перед американським судом, з очевидним розумінням того, що смертний вирок не буде виконано — його ніколи не виконували за таких обставин. Якби смертний вирок було виконано стосовно особи, повернутої до країни за таких обставин, це завдало б істотного удару домовленостям про екстрадицію між нашими двома країнами» (Hansard, 10 March 1987, col. 955).

Однак іще ніколи не було справи, у якій було б випробувано ефективність такого зобов'язання.

38. Одночасна вимога екстрадиції стосовно того самого злочину від двох різних держав трапляється нечасто. Якщо обидва запити з вимогою екстрадиції будуть отримані одночасно, міністр вирішує, щодо якого з цих запитів вживати заходів, з урахуванням усіх фактів у справі, в тому числі громадянства злочинця та місця вчинення злочину.

З цього приводу стаття Х Договору про екстрадицію між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами передбачає:

«Якщо екстрадиції особи вимагають одночасно одна із Договірних Держав та інша держава чи держави за той самий злочин чи за інші злочини, Сторона, від якої вимагається екстрадиція, має прийняти рішення, наскільки це допускає її законодавство, з урахуванням усіх обставин, у тому числі положень, що стосуються цього, чинних Договорів між Стороною, від якої вимагається екстрадиція, та Стороною, що вимагає її, відносної тяжкості та місця вчинення злочинів, відповідні дати вимоги про екстрадицію, громадянства особи, екстрадиція якої вимагається, та можливості наступної екстрадиції до іншої держави».

ІІІ. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ПРАВО У ШТАТІ ВІРҐІНІЯ

А. Закон стосовно умисного вбивства

39. Відповідні визначення та класифікацію умисного вбивства, а також призначення покарання за умисне вбивство реґулює Кодекс Вірґінії 1950 року зі змінами та прецедентним правом штату і федеральних судів.

40. Розділ 18.2-31 Кодексу Вірґінії передбачає, що вісім видів позбавлення життя становлять вбивство, каране смертною карою, каране як фелонія 1-го класу, у тому числі «умисне, обдумане заздалегідь та сплановане вбивство більш ніж однієї особи як частина одного діяння або угоди» (підрозділ (g). Покарання за фелонію 1-го класу — «смерть або довічне ув'язнення» (Virginia Code, section 18.2-10(a)). Крім випадків найманого вбивства, коли тільки «тому, хто натискає на спусковий гачок», тобто фактичному виконавцеві вбивства, може бути пред'явлено обвинувачення в умисному вбивстві, караному смертю («Джонстон проти штату», (Johnston v. Commonwealth, 220 Virginia Reports (Va.) 146, 255 South Eastern Reporter, Second series (S.E.2d) 525 (1979)).

Інші умисні вбивства, крім караного смертю, класифікуються як вбивство першого ступеня або вбивство другого ступеня і караються різними строками ув'язнення (Virginia Code, sections 18.2-10(b), (c) and 18.2-32).

41. У більшості судових розглядів за вчинену фелонію, у тому числі за вбивство, каране найвищою мірою покарання, підсудному ґарантується судовий розгляд з участю присяжних. Підсудний може відмовитися від цього права, але це буває нечасто.

В. Процедура призначення покарання

42. Процедура призначення покарання у справі про умисне вбивство, каране смертною карою, у Вірґінії відбувається в іншому провадженні, окремо від встановлення вини. Слідом за встановленням вини у вчиненні умисного вбивства, караного смертною карою, присяжні у тому самому складі або суддя, що засідає без присяжних, переходить до заслуховування доказів щодо призначення покарання. Усі докази, що стосуються злочину та підсудного, є прийнятними. Докази, що пом'якшують вину, майже не підлягають обмеженням, тимчасом як докази, що обтяжують вину, обмежуються законом (Virginia Code, sections 19.2-264.4).

43. Якщо обвинувачення не доведе поза розумним сумнівом наявності принаймні однієї з двох обтяжувальних обставин, передбачених законом — майбутня небезпечність чи неймовірна жорстокість, — той, хто призначає покарання, не може винести смертний вирок.

«Небезпечність у майбутньому» існує, коли є вірогідність того, що підсудний вчинить у майбутньому такі «кримінальні насильницькі діяння», що становитимуть «постійну серйозну загрозу суспільству» (Virginia Code, sections 19.2-264.2).

«Неймовірна жорстокість» існує, коли злочин був «обурливо або безглуздо огидний, жахливий чи нелюдський в тому, що був пов'язаний з тортурами, розтлінням психіки чи надмірним побиттям потерпілого» (Virginia Code, там само). Слова «розтління психіки» означають «ступінь моральної ницості та психічного приниження, який перевершує той, що є властивим для визначення звичайного злого умислу та заздалегідь обдуманого діяння». Слова «надмірне побиття» означає побиття, яке «якісно та кількісно є таким, що більше заслуговує засудження, ніж таке, що є мінімально необхідним для того, щоб вчинити вбивство» («Сміт проти штату» — Smith v. Commonwealth, 219 Va. 455, 248 S.E. 2d 135 (1978), certiorari denied, 441 United States Supreme Court Reports (U.S.) 967 (1979)). Наявність численних ран у потерпілого, особливо рана на шиї, навіть якби вона була єдиною, становить надмірне побиття, якщо враховувати немилосердний, методичний спосіб, у який її було завдано, а жертву залишено на страждання в очікуванні смерті, було визнано такою, що задовольняє тест щодо «неймовірної жорстокості», згідно з цим розділом («Едмондс проти штату» — Edmonds v. Commonwealth, 229 Va. 303, 329 S.E. 2d 807, certiorari denied, 106 Supreme Court Reporter (S. Ct.) 339, 88 United States Supreme Court Reports, Lawyers' Edition, Second Series (L.Ed.2d) 324 (1985)).

44. Призначення смертної кари молодій особі, яка досягла повноліття — тобто 18 років (Virginia Code, sections 1.13.42),не виключається, згідно із законами Вірґінії. Вік — це факт, який мають враховувати присяжні («Петерсон проти штату» — Peterson v. Commonwealth, 225 Va. 289, 302 S.E. 2d 520, certiorari denied, 464 U.S. 865, 104 S.Ct. 202, 78 L.Ed. 2d 176 (1983)).

45. Факти, що пом'якшують відповідальність, зазначаються в законі і включають, але не обмежуються такими:

«і) підсудний не має значної історії попередньої кримінальної діяльності, або іі) фелонія, карана смертною карою, була вчинена в той час, коли підсудний перебував у стані надзвичайного психічного чи емоційного розладу, або ііі) жертва була учасником діяння підсудного і погодилася на це діяння, або іv) у час вчинення фелонії, караної смертною карою, здатність підсудного оцінювати кримінальність своєї поведінки або привести свою поведінку у відповідність з вимогами права була значно послаблена, або v) вік підсудного у час вчинення злочину, караного смертною карою» (Virginia Code, section 19.2-264.4B).

46. У випадку судового розгляду з участю присяжних обов'язок присяжних у справі про умисне вбивство, каране смертною карою, розглянути всі докази, що стосуються призначення покарання, як сприятливі, так і несприятливі. Зокрема, присяжні можуть винести смертний вирок лише після врахування всіх пом'якшувальних обставин («Воткінс проти штату» (Watkins v. Commonwealth, 229 Va. 469, 331 S.E. 2d 422 (1985), certiorari denied, 475 U.S. 1099, 106 S.Ct. 1503, 89 L.Ed. 2d 903 (1986)). Більше того, якщо присяжні не голосуватимуть одностайно, тоді не може бути винесений смертний вирок, а має бути призначене довічне ув'язнення (Virginia Code, section 19.2-264.4). Навіть якщо доведено наявність одного або більше обтяжувальних обставин, той, хто виносить вирок, все ще може на свій розсуд призначити довічне ув'язнення замість смертної кари з урахуванням пом'якшувальних обставин або навіть без жодної підстави, а лише з милосердя («Сміт проти штату», цит. вище).

47. Після смертного вироку суддя наказує підготувати доповідь з детальним описом історії життя підсудного та «будь-яких і всіх інших фактів, що стосуються його, для того щоб суд повністю переконався, чи є смертна кара доцільною і справедливою»; розглянувши доповідь і виявивши достатні підстави, суддя може скасувати смертну кару і призначити довічне ув'язнення (Virginia Code, section 19.2-264.5).

48. Слідом за мораторієм в результаті рішення Верховного Суду Сполучених Штатів («Фурман проти Джорджії» — Furman v. Georgia, 92 S.Ct. 2726 (1972)), у 1977 році застосування смертної кари у Вірґінії було поновлено. Відтоді було страчено семеро осіб. Спосіб виконання вироку — страта на електричному стільці.

Призначення смертного вироку у Вірґінії, як передбачено в законі, у тому числі положенням про обов'язковий перегляд вироку (див. нижче, пункт 52), було визнано конституційним у судовому порядку. Вважається, що такий порядок запобігає свавільному призначенню смертної кари і спрямовує дискреційні повноваження того, хто призначає покарання («Сміт проти штату», цит. вище; «Торнвер проти Баса» (Turnver v. Bass), 753 Federal Reporter, Second Series (F.2d) 342 (4th Circuit, 1985);«Брайлі проти Баса» (Briley v. Bass), 750 F.2d 1238 (4th Circuit, 1984)). Також було визнано, що смертна кара згідно з вірґінським законодавством про умисне вбивство, каране смертю, не є жорстоким та незвичайним покаранням і не відмовляє підсудному в праві на правосуддя чи на однаковий захист («Стемпер проти штату» — Stamper v. Commonwealth, 220 Va. 260, 257 S.E. 2d 808 (1979), certiorari denied, 445 U.S. 972, 100 S.Ct. 1666, 64 L.Ed. 2d 249 (1980)). Верховний суд Вірґінії відхилив подання стосовно того, що смерть на електричному стільці викличе «непотрібне спричинення болю перед смертю та емоційні страждання в очікуванні виконання вироку» (там cамо).

С. Неосудність, психічні розлади та обмежена відповідальність

49. Закони Вірґінії взагалі не визнають обмежену дієздатність як обставину, що звільняє від відповідальності (Stamper v. Commonwealth, 228 Va. 707, 324 S.E. 2d 682 (1985)).

50. Визнання підсудного, який був неосудним під час вчинення злочину, вважається обставиною, що звільняє від відповідальності, і якщо це буде доведено, вона є перешкодою засудженню. Таке визнання застосовуватиметься, коли підсудний знає, що ця дія неправильна, але його вабить непереборне бажання, спонукає якась психічна хвороба, що впливає на його вольові імпульси і підштовхує його вчинити злочин («Томпсон проти штату» — Thompson v. Commonwealth, 193 Va. 704, 70 S.E. 2d 284 (1952) та «Ґодлі проти штату» — Godley v. Commonwealth, 2 Virginia Court of Appeals Reports (Va. App.) 249 (1986)), або коли він не розуміє природи, характеру та наслідків свого діяння чи не здатний відрізняти правильне від неправильного («Прайс проти штату» — Price v. Commonwealth, 228 Va. 452, 323 S.E. 2d 106 (1984)). Коли немає такої виправдальної обставини, як неосудність, психічний стан підсудного доречно враховувати лише на стадії вини, оскільки він може бути доказовим для спірного факту, наприклад, заздалегідь обмірковані дії під час вчинення вбивства («Ле Вассер проти штату — Le Vasseur v. Commonwealth, 225 Va 564, 304 S.E. 2d 644 (1983), certiorar denied, 464 U.S. 1063, 104 S. Ct 744, 79 L.Ed. 2d 202 (1984)).

51. У судовому розгляді справи про умисне вбивство, каране смертною карою, психічний стан підсудного під час вчинення злочину, в тому числі й будь-який рівень психічного захворювання, може вважатися пом'якшувальним чинником на стадії призначення покарання. Докази цього можуть включати доведення, що підсудний був під впливом надзвичайного психічного чи емоційного збудження або під час вчинення злочину його здатність оцінювати кримінальність своєї поведінки була значно послаблена, але вони цим не обмежуються (Virginia Code, section 19.2-264.4B — див. вище,пункт 45).

Крім того, малозабезпечені підсудні, яких обвинувачено у вчиненні вбивства, караного смертною карою, за законом мають право на призначення кваліфікованого експерта-психіатра, який би допомагав та надавав інформацію стосовно історії їхнього життя, характеру та психічного стану з метою виявлення пом'якшувальних чинників (Virginia Code, section 19.2-264.3:1).

Якщо подано докази щодо психічного стану підсудного, той, хто призначає покарання, може призначити довічне ув'язнення, а не смертну кару.

D. Апеляції у справах про злочини, карані найвищою мірою

52. Верховний суд Вірґінії автоматично переглядає кожну справу, в якій було винесено смертний вирок, незалежно від угоди про визнання вини з боку підсудного. Крім розгляду «помилок, допущених у судовому розгляді», стверджуваних підсудним в апеляції, Верховний суд переглядає смертний вирок, чи був він винесений «під впливом емоцій, упередженості або іншого довільного чинника» та чи не був він надмірним або непропорційним «покаранням, що призначалися у подібних випадках» (Virginia Code, section 17-110.1).

Цей автоматичний безпосередній процес оскарження реґулюється Реґламентом Верховного суду Вірґінії і охоплює різні часові обмеження для подання скарг. Крім того, перевага надається перегляду смертних вироків перед іншими справами (правило 5.23; див. також Virginia Code, section 17- 110.2). Звичайно час на розгляд апеляції не перевищує шести місяців.

Після завершення процесу оскарження смертний вирок буде виконано, якщо не оголошується зупинення виконання, яке, як правило, відбувається тоді, коли ув'язнений розпочинає наступне провадження.

Із 1977 року відомий лише один випадок, коли сам Верховний суд Вірґінії замінив смертну кару довічним ув'язненням.

53. Ув'язнений може звернутися до Верховного суду Сполучених Штатів з проханням переглянути рішення Верховного суду Вірґінії. У разі невдачі він може розпочати додаткове оспорювання судового рішення у провадженні habeas corpus як у судах штату, так і у федеральному суді.

Ув'язнений може звернутися з поданням або до Верховного суду Вірґінії, або до суду першої інстанції, з апеляцією до Верховного суду Вірґінії. Після того він може ще раз звернутися до Верховного суду Сполучених Штатів для перегляду рішення штату щодо законності.

Потім він може звернутися з поданням про перегляд законності засудження у федеральному окружному суді. Рішення окружного суду може бути оскаржене до федерального окружного апеляційного суду, після якого, якщо не буде поблажки, може звернутися з поданням про перегляд у Верховному суді Сполучених Штатів.

На кожній стадії додаткового оспорювання рішення ув'язнений може вимагати зупинення виконання вироку до остаточного вирішення його заяви.

54. Закони і правила суду Вірґінії та федеральні закони встановлюють часові обмеження для подання скарг після засудження чи апеляцій проти рішень у провадженні habeas corpus. Проте немає часових обмежень для подання первісних клопотань до суду штату чи до федерального суду.

55. Підстави, які можуть наводитися під час оскарження та у провадженні habeas corpus, обмежуються «правилом одночасного заперечення» тих моментів, які порушуються в ході судового розгляду (див. правило 5.25 Реґламенту Верховного суду Вірґінії). Це правило ґрунтується на принципі, що сам судовий розгляд є «головною подією», тому фактичні проблеми між сторонами слід обговорювати і вирішувати під час судового розгляду, а не під час оскарження чи в подальших провадженнях перегляду рішення. Це правило було прийняте, щоб запобігти створенню пастки для судів першої інстанції («Кіні проти штату» — Keeney v. Commonwealth, 147 Va. 678, 137 South Eastern Reporter (S.E.) 478 (1927)), щоб суддя, який розглядає справу за першою інстанцією, мав можливість виносити розумні рішення з усіх питань, а також щоб уникнути непотрібних апеляцій, скасування рішень та судових помилок («Вудсон проти штату» — Woodson v. Commonwealth, 211 Va. 285, 176 S.E. 2d 818 (1970), certiorari denied, 401 U.S. 959 (1971)). Такою самою мірою це правило застосовується і до справ, за якими має призначатися смертна кара, воно також визнається і федеральними судами (див. «Брайлі проти Баса», 584 Federal Supplement (F. Supp.) 807 (Eastern District Virginia), aff'd, 742 F. 2d 155 (4th Circuit 1984)).

Застосовуючи виняток до цього правила, проти помилок, які заперечувалися під час судового розгляду, можна подавати заперечення і під час оскарження, коли це необхідно для того, щоб досягти цілей правосуддя, або коли доведено наявність достатньої підстави. Цей виняток застосував Верховний суд Вірґінії, щоб скасувати засудження у справі про вбивство із призначенням смертної кари («Бол проти штату» — Ball v. Commonwealth, 221 Va. 754, 273 S.E. 2d 790 (1981)). У справах, коли призначено смертну кару, пропорційність покарання та питання стосовно того, чи було покарання призначене під впливом емоцій, упередження або іншого довільного чинника (див. вище, пункт 52), переглядається без урахування того, чи було таке заперечення подане під час судового розгляду (див. «Брайлі проти Баса», цит. вище).

56. Середній проміжок часу між судовим розглядом та виконанням вироку у Вірґінії, обчислений на підставі виконання семи вироків, що відбулося з 1977 року, становить шість-сім років. Таке зволікання спричиняється стратегією засуджених, спрямованою на те, щоб якомога більше подовжити апеляційне провадження. Верховний суд Сполучених Штатів ще й досі не виніс рішення стосовно «феномена камери смертників» і, зокрема, не постановив рішення з приводу того, чи не підпадає воно під заборону «жорстокого та нелюдського покарання», закріплену у Восьмій поправці до Конституції США.

Е. Правова допомога при оскарженні

57. Усі ув'язнені, засуджені до смертної кари, мають персональних адвокатів, які їх представляють, — чи то найнятих особисто, чи призначених судом. З іншого боку, немає положення закону, яке чітко встановлювало б обов'язковість правової допомоги малозабезпеченому ув'язненому при поданні клопотань habeas corpus. Однак нещодавно апеляційний суд США підтвердив, що від штату Вірґінія вимагається надавати незаможним ув'язненим, засудженим до смертної кари, допомогу адвокатів для оспорювання смертного вироку в судах штату щодо правомірності тримання під вартою (habeas corpus) («Джарратано проти Мюрея» (Giarratano v. Murray, 847 F. 2d 1118 (4th Circuit 1988) (en banc)) — справа й далі перебуває на розгляді у Верховному суді Сполучених Штатів)). Щодо провадження у федеральних судах з приводу законності тримання під вартою, прецедентне право не накладає таких самих зобов'язань (там само, с. 1122, розділ 1) на тій підставі, що федеральні суди матимуть у наявності апеляційні записки, копії протоколів і думку суду штату (у провадженні certiorari (передання справи до суду вищої інстанції)), а також записки адвоката, копії протоколів та висновок (у провадженні habeas corpus).

Вірґінські в'язні також мають доступ до правової інформації та правової допомоги, яку їм надають бібліотеки правничої літератури й адвокати цієї установи. Адвокати установи готові допомагати ув'язненим з «будь-яких питань, пов'язаних з їхнім позбавленням волі» (Virginia Code, section 53.1-40), у тому числі складати проект клопотання щодо видання наказу habeas corpus (встановлення правомірності тримання під вартою) та подання про призначення захисника, яке бажає подати ув'язнений.

Підсудному не обов'язково мати захисника, він може брати участь у судовому процесі, здійснюючи свій захист самостійно, без адвоката, як у судах штатів, так і у федеральних судах. Однак жоден підсудний, якому загрожувала смертна кара, останнім часом не залишався без захисника під час судового розгляду, в апеляційному провадженні або в провадженні стосовно правомірності тримання під вартою. Також жоден з ув'язнених не залишався без захисника під час виконання вироку.

F. Органи, залучені до процедури щодо смертної кари

58. Прокурор від штату для кожного округу Вірґінії обирається раз на чотири роки (стаття VІІ (4) Конституції Вірґінії). Його обов'язок насамперед — обвинувачення у всіх кримінальних справах у даній місцевості. Він має дискреційні повноваження щодо того, якого ступеня умисне вбивство він представляє для висунення обвинувачення, але ці повноваження обмежуються міркуваннями прокурорської етики та його обов'язку згідно із законом та відповідальністю перед громадськістю — обвинувачувати у злочині, докази про вчинення якого підтверджуються свідченнями, що мають доказову силу. Він є незалежним у виконанні своїх обов'язків, не підлягає жодним вказівкам стосовно висунення обвинувачення, вимоги призначити покарання чи надавати запевнення стосовно цього ні з боку генерального прокурора Вірґінії (див. Virginia Gode, section 2.1-124), ні губернатора Вірґінії а чи когось іншого. Прокурор штату може вести переговори про визнання вини, але суд не зобов'язаний погоджуватися із заявою, зробленою внаслідок цих переговорів (правило 3А.8 Реґламенту Верховного суду Вірґінії).

59. Судді окружних і вищих судів штату Вірґінія не обираються, а призначаються. Їхня поведінка реґулюється опублікованими «Принципами судової поведінки», що прийняті Верховним судом Вірґінії і діють як Реґламент Верховного суду. Дотримання високих стандартів поведінки, непідкупність і незалежність суддівства становлять норму першого принципу.

60. Губернатор штату Вірґінія має необмежену владу пом'якшувати покарання у вигляді смертної кари (стаття V розділу 12 Конституції Вірґінії). У принципі, губернатор не дає обіцянки — перед визнанням вини і винесенням покарання, — що пізніше він замінить смертну кару. Від 1977 року не було жодного випадку, щоб губернатор замінив найвищу міру покарання.

G. Умови ув'язнення в Мекленбурзькому виправному центрі

61. Нині у Вірґінії очікують смертної кари 40 осіб. Більшість із них тримають у Мекленбурзькому виправному центрі, який є сучасною установою суворого режиму, розрахованою на розміщення 335 в'язнів. Правила внутрішнього розпорядку цієї установи (IOP 821.1) передбачають єдині принципи щодо управління, забезпечення безпеки, контролю та надання необхідних послуг в'язням у камерах смертників. Крім того, умови тримання реґулюються також указом про загальну згоду, постановленим окружним судом Сполучених Штатів у Річмонді у справі Алана Брауна та інших проти Алин Р. Сілаф та інших (Alan Brown et al. v. Allyn R. Sielaff et al.) (5 квітня 1985 року). Вірґінський департамент виконання покарань та Американська спілка з громадянських свобод контролюють дотримання умов указу про загальну згоду. Окружний суд США також зберігає за собою юрисдикцію забезпечення дотримання умов цього указу.

62. Канали, якими можна скористатися для скарги і, якщо вона обґрунтована, виправити ситуацію, включають: 1) використання Процедури оскарження Вірґінського департаменту виконання покарань, схваленої Федеральним судом, яка надає можливість подання скарги начальникові в'язниці, реґіональному адміністраторові та директорові тюрем і реґіональному омбудсмену; 2) формальні і неформальні контакти між адвокатами в'язнів та тюремним персоналом; 3) скаргу до судів про порушення указу про згоду; та 4) початок провадження у справі згідно з федеральними законами або законами штату.

63. Розмір камери смертника 3 м на 2,2 м. В'язні мають можливість прогулюватися приблизно 7 годин на тиждень влітку і 6 годин на тиждень взимку, залежно від погоди. На території смертників є два майданчики для відпочинку, обидва з баскетбольним полем, на одній — штанґи, гирі. В'язням також дозволено залишати свої камери в інших випадках, приміром, приймати відвідувачів, відвідувати юридичну бібліотеку або ходити до тюремної поліклініки. Крім того, в'язням-смертникам дозволено проводити поза межами камери одну годину вранці на спільній території. Кожен із них виконує якусь роботу, скажімо, прибирає. В'язні пересуваються по в'язниці в наручниках, зі спеціальними кайданами навколо пояса.

Поза межами камер в'язні розміщуються на спільній території, яка називається «відсік». Охоронців тут немає, вони залишаються поза межами відсіку. В разі заворушення чи нападу в'язнів один на одного охоронцям не дозволено втручатися, доки вони не отримають вказівку присутнього тут старшого офіцера.

64. Заявник має багато свідчень про надзвичайний стрес, психологічний тиск та ризик гомосексуальних збочень і фізичних нападів, яких зазнають в'язні у камерах смертників, в тому числі в Мекленбурзькому виправному центрі. Ці докази заперечував Уряд Сполученого Королівства на підставі письмових свідчень від адміністраторів Вірґінського департаменту виконання покарань.

65. В'язні камер смертників надають таке саме медичне обслуговування, що й в'язням загальної тюрми. Медична частина обладнана належним устаткуванням, передбачено цілодобове обслуговування пацієнтів, у кожному корпусі є обладнання для надання невідкладної допомоги. В'язням камери смертників у Мекленбурзі також надаються психологічні та психіатричні послуги. Окружний суд Сполучених Штатів (Східний округ Вірґінії) нещодавно підтвердив результативність лікування психічних хвороб, яке проходять засуджені до смертної кари в Мекленбурзі («Стампер та інші проти Блера та інших» (Stamper et al. v. Blair et al.), рішення від 14 липня 1988 року).

66. В'язням дозволяються безконтактні побачення в кімнаті для відвідувачів по суботах, неділях та у святкові дні з 8.30 до 15.30. Адвокати мають доступ до своїх клієнтів упродовж звичайного робочого дня на прохання, а також у години відвідування, заплановані за графіком. В'язні камери смертників, що добре поводяться, можуть мати контактні побачення з членами своїх родин двічі на тиждень. Листи від в'язнів відправляються щоденно, і щоранку доставляється кореспонденція, що надходить їм.

67. Як запобіжний захід, згідно з правилами, що застосовуються в усіх установах Вірґінії, щокварталу проводяться реґулярні обшуки по всій установі. Такі обшуки можуть тривати з тиждень. Під час цих обшуків, які називаються «локдаун» (сувора ізоляція), в'язні перебувають у своїх камерах, вони приймають душ, отримують медичну, стоматологічну та психологічну допомогу поза межами камер на розсуд медичного персоналу, на прохання їм дозволено відвідувати юридичну бібліотеку, дозволяються візити адвокатів та телефонні переговори з ними. Інші послуги (такі, як їжа) надаються в камерах. Під час локдаунів привілеї та час поза межами камер поступово збільшуються і доводяться до звичайних норм.

Локдауни можуть також час від часу проводитися серед камер смертників, якщо надходить інформація про те, що хтось із в'язнів, можливо, планує заворушення, взяття заручників чи втечу.

68. Із камери смертників в'язня переводять до кімнати виконання вироків за 15 днів до страти. Кімната виконання вироків міститься поряд із камерою смерті, в якій стоїть електричний стілець. У той час, поки в'язень перебуває у кімнаті виконання вироків, за ним ведеться цілодобове спостереження. Його ізолюють, в його камері немає світла. А світло поза межами камери постійно увімкнене. В'язня, який подав апеляцію, можуть поміщати в кімнату виконання вироків кілька разів.

Н. Надання ґарантій щодо смертної кари та їхні наслідки

69. Відносини між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами Америки з питань, що стосуються екстрадиції, здійснюються федеральними властями, а не властями штатів. Однак стосовно злочинів проти законів штату федеральні органи не мають правових повноважень, які мали б обов'язкову силу, надати у відповідному випадку екстрадиції ґарантію, що смертну кару не буде призначено чи виконано. У таких випадках все залежить від штату. Якщо штат все-таки вирішить дати обіцянку стосовно смертної кари, тоді Уряд Сполучених Штатів матиме повноваження надати ґарантію урядові, який проводить екстрадицію, що обіцянку штату буде виконано.

Згідно з інформацією, отриманою від властей Вірґінії, процедура призначення смертної кари у Вірґінії й особливо доповіді після винесення вироку перед призначенням покарання (див. вище, пункт 47) дають судді можливість розглянути клопотання від імені Уряду Сполученого Королівства відповідно до запевнення, наданого прокурором округу Бедфорд (див. вище, пункт 20). Крім того, губернатор може врахувати побажання Сполученого Королівства у разі звернення з проханням пом'якшити вирок (див. вище, пункт 60).

І. ВЗАЄМОДОПОМОГА У КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВАХ

70. Змусити американських свідків давати показання на судовому розгляді у Федеративній Республіці Німеччини неможливо. Однак звичайно такі свідки, якщо вони не ув'язнені, можуть добровільно постати перед німецьким судом, а німецькі органи влади оплатять їхні витрати. Більше того, федеральний суд Сполучених Штатів може на підставі листа або запиту з іноземного суду наказати особі дати письмове свідчення, зробити заяву чи надати документ або іншу річ, яка може бути використана у провадженні в іноземному суді (28 Кодекс Сполучених Штатів, стаття 1782). До того ж оприлюднені документи, наприклад, протокол судового розгляду в кримінальній справі, можуть бути надані органам обвинувачення іноземної держави.

IV. ВІДПОВІДНЕ ПРАВО
ТА ПРАКТИКА ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ

71. Німецьке кримінальне право застосовується до діянь, вчинених німецьким громадянином за кордоном, якщо це діяння підлягає покаранню там, де було вчинено злочин (Кримінальний кодекс, стаття 7 (2)).

72. Умисне вбивство визначається у статті 211(2) Кримінального кодексу таким чином:

«Вбивцею вважається той, хто внаслідок кривавої пристрасті, для того, щоб задовольнити сексуальні інстинкти, з корисливих причин чи інших ницих мотивів, підступно, жорстоко чи у спосіб, який становить суспільну небезпеку, або для того, щоб сприяти вчиненню іншого злочину чи приховати інший злочин, вбиває іншу особу».

Убивство карається довічним ув'язненням (Кримінальний кодекс, стаття 211(1)), смертну кару скасовано згідно з Конституцією (стаття 102 Основного закону, 1949 рік).

73. Згідно з умовами Акта про суд для неповнолітніх (1953) зі змінами, якщо молодий повнолітній (визначається як особа, якій виповнилося 18 років, але не виповнився 21 рік на час вчинення кримінального діяння (стаття 1(3)) вчинить злочин, суддя застосовуватиме положення, що застосовуються до неповнолітнього (визначається як особа, котрій щонайменше 14 років, але ще не виповнилося 18 років (там само)), якщо, між іншим, «загальна оцінка особистості порушника, з урахуванням обставин його оточення, розкриє, що, згідно з його моральним та психічним розвитком, він усе ще міг вважатися неповнолітнім на час вчинення злочину» (стаття 105(1)). Покарання для молодих повнолітніх, які підпадають під дію цієї статті, — ув'язнення для неповнолітніх від 6 місяців до 10 років або, за певних умов, — невизначеної тривалості (статті 18, 19 та 105(3)).

Коли, з іншого боку, особистий розвиток молодого повнолітнього порушника відповідає його віку, застосовується загальне кримінальне право, але суддя може призначити покарання від 10 до 15 років ув'язнення замість довічного ув'язнення.

74. Коли злочинець під час вчинення злочину був нездатний оцінювати неправомірність діяння або діяти відповідно до такої оцінки внаслідок патологічного психічного чи емоційного розладу, серйозного розладу свідомості або розумової неповноцінності чи іншого серйозного психічного або емоційного відхилення, не може бути винуватості з його боку, і він не може бути покараним (Кримінальний кодекс, стаття 20). Проте в такому випадку може бути можливим наказ про поміщення цього порушника на невизначений час у психіатричну лікарню (Кримінальний кодекс, стаття 63).

У разі обмеженої відповідальності, а саме — коли наявне значне послаблення здатності порушника оцінювати неправомірність діяння або діяти відповідно до такої оцінки внаслідок причин, викладених у статті 20 (Кримінальний кодекс, стаття 21), покарання може бути пом'якшене і, зокрема у випадках убивства, довічне ув'язнення може бути замінене ув'язненням не менш як на 3 роки (Кримінальний кодекс, стаття 49 (1) (2)). Як альтернатива, може бути призначене покарання у вигляді поміщення до психіатричної лікарні.

75. Якщо є ризик смертного вироку, федеральний уряд вдається до екстрадиції лише за наявності недвозначного запевнення з боку сторони, яка вимагає екстрадиції, що смертну кару не буде призначено або що її не буде виконано. Договір про екстрадицію між Німеччиною та Сполученими Штатами від 20 червня 1978 року (набрав чинності з 29 серпня 1980 року) містить положення (стаття 12), яке по суті відповідає статті ІV Договору про екстрадицію між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами (див. вище, пункт 36). Уряд Федеративної Республіки Німеччини заявив, що він не вважав би достатнім запевнення, яке надав Уряд Сполучених Штатів у цій справі, і відмовив би в екстрадиції. Згідно з останніми судовими рішеннями, питання щодо того, чи достатнім було запевнення, підлягає розгляду в судовому провадженні у вищій інстанції — в реґіональному суді.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

76. Заяву п. Сорінґа (№ 14038/88) було подано до Комісії 8 липня 1988 року. У своїй заяві п. Сорінґ висловив думку, що, попри запевнення, надане Урядові Сполученого Королівства, цілком імовірно, що в разі його екстрадиції до Сполучених Штатів Америки його буде засуджено до смертної кари. Він стверджував, що за таких обставин і, зокрема, враховуючи «феномен камери смертників», цим його буде піддано жорстокому і такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню, всупереч статті 3 Конвенції. Згідно з його наступними твердженнями, екстрадиція до Сполучених Штатів Америки становитиме порушення пункту 3 (с) статті 6 через відсутність у штаті Вірґінія правової допомоги для подання різних апеляцій. Нарешті, він зазначав, що, на порушення статті 13, він не має ефективного засобу правового захисту за правом Сполученого Королівства стосовно його скарги за статтею 3.

77. 11 серпня 1988 року Голова Комісії вказав Урядові Сполученого Королівства, згідно з правилом 36 Реґламенту Комісії, що в інтересах сторін і належного провадження у справі бажано не передавати заявника до Сполучених Штатів доти, доки Комісія не розгляне заяву. Комісія кілька разів подовжувала цей строк до передання справи на розгляд Суду.

78. Комісія оголосила заяву прийнятною 10 листопада 1988 року.

У своїй доповіді від 19 січня 1989 року (стаття 31) Комісія висловила думку, що було порушення статті 13 (сім проти чотирьох), але не було порушення статті 3 (шість проти п'яти) чи пункту 3(с) статті 6 (одноголосно).

Повний текст думки Комісії та окремих думок, що містяться в доповіді, наведено у додатку до цього рішення[1].

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ
УРЯДУ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА ДО СУДУ

79. На відкритому слуханні 24 квітня 1989 року Уряд Сполученого Королівства підтримав заключні подання, викладені в його меморандумі, вимагаючи постановити:

«1) що ні екстрадиція заявника, ні будь-які дії чи рішення Уряду Сполученого Королівства, пов'язані з нею, не становлять порушення статті 3 Конвенції;

2) що ні екстрадиція заявника, ні будь-які дії чи рішення Уряду Сполученого Королівства, пов'язані з нею, не становлять порушення пункту 3 статті 6 Конвенції;

3) що не було порушення статті 13 Конвенції;

4) що ніяких проблем не виникає згідно зі статтею 50 Конвенції, яку має розглянути Суд».

Уряд також наполягав, що подальші скарги за статтею 6, подані заявником до Суду, виходять за межі обсягу справи, яку Комісія оголосила прийнятною.

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3

80. Заявник стверджував, що рішення міністра внутрішніх справ видати його органам влади Сполучених Штатів Америки викликало б, у разі його виконання, порушення Сполученим Королівством статті 3 Конвенції, у якій сказано:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

А. Застосування статті 3 у випадках екстрадиції

81. Стверджуване порушення випливає з того, що заявник наражається на так званий феномен камери смертників. Це явище можна визначити як таке, що складається з комплексу обставин, від яких заявник, якби його було засуджено до смертної кари, зазнав би впливу після його екстрадиції до штату Вірґінія за обвинуваченням у вбивстві, яке підлягає покаранню у вигляді смертної кари.

82. У доповіді (пункт 94) Комісія знову підтвердила «своє прецедентне право стосовно того, що депортація або екстрадиція особи може порушити питання згідно зі статтею 3 Конвенції, коли є вагомі підстави вважати, що цю особу в тій країні, яка її приймає, буде піддано поводженню, що суперечить цій статті».

Уряд Федеральної Республіки Німеччини підтримав підхід Комісії, вказавши на подібний підхід до прецедентного права судів Німеччини.

Заявник також зазначав, що стаття 3 не тільки забороняє Договірним державам у межах їхньої юрисдикції піддавати нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, а й передбачає додаткове зобов'язання не ставити особу в ситуацію, коли її буде піддано або вона може наражатися на таке поводження чи покарання з боку інших держав. На думку заявника, як принаймні вказано у статті 3, особа не може бути позбавлена захисного поля Конвенції, якщо немає певності в тому, що ґарантії, якими б вона користувалася, будуть такими ж дієвими, як і норма Конвенції.

83. Уряд Сполученого Королівства, з іншого боку, стверджував те, що статтю 3 не слід тлумачити як таку, що накладає відповідальність на Договірну державу за дії, які відбуваються поза її юрисдикцією. Зокрема, згідно з поданням Уряду, екстрадиція не пов'язана з відповідальністю держави, яка здійснює екстрадицію, за нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, якого особа, що видається, може зазнати, перебуваючи поза межами юрисдикції цієї держави. Спочатку представники Уряду наголошували на тому, що формулювання статті 3 зазнало б неприпустимого впливу, коли стверджувати, що через екстрадицію злочинця, який переховується від правосуддя, державою, що його видає, остання «піддавала» б його будь-якому поводженню чи покаранню після визнання його винним та засудження у державі, яка його приймає. Далі висувалися арґументи проти підходу Комісії, стверджувалося, що вона втручається в права міжнародних договорів і це призводить до конфлікту із нормами міжнародного судового процесу в тому, що це фактично містить у собі рішення щодо внутрішніх справ іноземних держав, які не є учасниками Конвенції, або до провадження в інституціях Конвенції; вимога вивчення системи законодавства іноземних держав та умов в іноземних державах призводить до значних труднощів щодо оцінки та доведення; певна річ, для підтримки цього не можна посилатися на практику національних судів та міжнародної спільноти; це викликає серйозну загрозу зашкодити Договірній державі, що зобов'язана надати притулок особі, яку захищає, і дає можливість злочинцям залишатися без здійснення суду над ними, вільними і непокараними.

В альтернативному порядку, Уряд Сполученого Королівства заявив про те, що застосування статті 3 у процедурах екстрадиції має бути обмежене тими випадками, коли поводження або покарання за кордоном є надійним, невідворотним і тяжким. На його думку, той факт, що, за визначенням, оскаржувані питання тільки припускаються, разом із загальним та законним інтересом усіх держав притягти втікачів-злочинців до правосуддя, потребує високого ступеня безсумнівного ризику, що жорстоке поводження справді матиме місце.

84. Суд розглядатиме це питання на підставі таких міркувань:

85. Згідно з пунктом 1 (f) статті 5, який передбачає «законне затримання особи, щодо якої вживаються заходи з метою ... екстрадиції», Конвенція не передбачає захисту права, як такого, не бути підданим екстрадиції. Разом з тим, оскільки захід екстрадиції має наслідком неґативний вплив на здійснення прав, передбачених Конвенцією, він може, якщо висловити припущення, що ці наслідки не дуже віддалені, зачіпати зобов'язання Договірної держави згідно з відповідною ґарантією за Конвенцією (див., mutatis mutandis, рішення від 25 травня 1985 року, серія А, № 94, с. 31-32, п. 59-60 у справі Абдулазіза, Кабалеса та Балкандалі (Abdulaziz, Cabales and Balkandali) стосовно прав у сфері імміґрації). У вирішуваній справі виникає питання, чи можна застосовувати статтю 3, коли неґативні наслідки екстрадиції мають або можуть мати місце поза межами юрисдикції держави, яка проводить екстрадицію, внаслідок поводження або покарання в державі, що приймає.

86. Стаття 1 Конвенції, у якій сказано, що «Високі Договірні Сторони ґарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції», передбачає обмеження, особливо територіальне, щодо дії Конвенції. Зокрема, зобов'язання, взяте Договірною державою, зводиться до «ґарантування» (reconnaotre у французькому тексті) зазначених прав і свобод особам у межах своєї «юрисдикції». Конвенція також не реґулює дії держав, які не є її Сторонами, і вона створена не для того, щоб вимагати від Договірних держав нав'язування норм Конвенції іншим державам. Стаття 1 не може тлумачитись як така, що відстоює загальний принцип у тому плані, що, незважаючи на зобов'язання щодо екстрадиції, Договірна держава може не видавати особу доти, доки вона не впевниться, що умови, які очікують цю особу в країні призначення, цілком відповідають кожній з ґарантій Конвенції. Справді, як наголошував Уряд Сполученого Королівства, визначаючи межі застосування Конвенції та, зокрема, статті 3, не можна іґнорувати позитивну мету екстрадиції, яка полягає у перешкоджанні втікачам-злочинцям ухилятися від правосуддя.

Цей випадок наводить на загальну думку про те, що Сполучене Королівство не має впливу на практику та заходи органів влади штату Вірґінія, які є предметом скарги заявника. Правильно й те, що в інших міжнародно-правових документах, на які посилається Уряд Сполученого Королівства, — наприклад, Конвенція ООН про статус біженців 1951 року (стаття 33), Європейська конвенція про екстрадицію 1957 року (стаття 11) та Конвенція ООН проти катування та іншого жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання 1984 року (стаття 3), — проблеми передання особи під іншу юрисдикцію, де можуть мати місце небажані наслідки, знаходять чітке та конкретне вирішення.

Проте подібні міркування не звільняють Договірні Сторони від відповідальності згідно зі статтею 3 за всі та будь-які можливі наслідки екстрадиції, які мали місце поза їхньою юрисдикцією.

87. При тлумаченні Конвенції необхідно взяти до уваги її особливий характер як договору про колективне забезпечення додержання прав людини та основних свобод (див. рішення від 18 січня 1978 року, серія А, № 25, с. 90, п. 239 у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (The Ireland v. the United Kingdom)). Отже, предмет і мета Конвенції як засобу захисту прав людини вимагають, щоб її положення тлумачилися та застосовувалися таким чином, щоб її ґарантії набували практичного змісту і були дієвими (див., зокрема, рішення у справі Артіко (Artico) від 13 травня 1980 року, серія А, № 37, с. 16, п. 33). При цьому будь-яке тлумачення ґарантованих прав та свобод має відповідати «загальному духові Конвенції — документа, спрямованого на підтримку і сприяння утвердженню ідеалів та цінностей демократичного суспільства» (див. рішення у справі К'єлдсена, Буска Мeдсена та Педерсена (Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen) від 7 грудня 1976 року, серія А, № 23, с. 27, п. 53).

88. Стаття 3 не передбачає винятків та відступів від неї, закріплених статтею 15, що дозволяються під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі. Така повна заборона катування та нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, згідно з умовами Конвенції, доводить, що стаття 3 закріплює одну з основних цінностей демократичних суспільств, що входять до Ради Європи. Її можна також знайти у подібних умовах інших міжнародно-правових документів, таких, як Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, та в Американській конвенції з прав людини 1969 року; вона загально визнана як міжнародно прийнята норма.

Залишається питання про те, чи екстрадиція втікача-злочинця до іншої держави, де його буде або ймовірно буде піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню, сама по собі викличе відповідальність Договірної Сторони згідно зі статтею 3. Те, що неґативне ставлення до катування має подібні наслідки, визнається у статті 3 Конвенції ООН проти катування та іншого жорстокого, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, яка передбачає, що «жодна держава-учасниця не може здійснювати екстрадицію особи, якщо є серйозні підстави вважати, що вона перебуватиме під загрозою бути підданою катуванню». Те, що спеціальний договір має передбачати у докладній формі конкретні зобов'язання щодо заборони катування, не означає того, що фактично подібне зобов'язання не властиве загальним умовам статті 3 Європейської конвенції. Навряд чи було б сумісним із цінностями Конвенції, із «спільною спадщиною політичних традицій, ідеалів, свободи та верховенства права», про які йдеться у преамбулі, якби Договірна держава свідомо передала злочинця іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що він перебуватиме під загрозою бути підданим катуванню, хоч би який жорстокий злочин, як вважається, було вчинено. Екстрадиція за таких обставин, хоча на неї й немає прямого посилання у стислому та загальному формулюванні статті 3, просто суперечитиме духові та змісту статті, а на думку Суду, це притаманне зобов'язання не здійснювати екстрадицію також поширюється на випадки, коли в державі, яка приймає злочинця, його було б піддано реальному ризикові зазнати нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, передбаченого цією статтею.

89. Те, що підпадає під поняття «нелюдське чи таке, що принижує гідність», залежить від усіх обставин цієї справи (див. нижче, пункт 100). Більше того, притаманним усій Конвенції є пошук справедливої рівноваги між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав особи. Із збільшенням можливостей пересування у світі та поширенням злочинності на міжнародному рівні стає дедалі актуальнішим для всіх націй заінтересованість у тому, щоб підозрювані злочинці, які втікають за кордон, були притягнуті до правосуддя. І навпаки, створення безпечного притулку для злочинців, що переховуються від правосуддя, не тільки наражатиме на небезпеку державу, яка зобов'язана надати притулок особі, яку захищає, а й матиме тенденцію до підриву самих принципів екстрадиції. Ці міркування слід також взяти до уваги серед інших чинників при тлумаченні та застосуванні понять нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання у випадках екстрадиції.

90. Зазвичай не органи Конвенції повинні оголошувати про наявні або потенційні порушення Конвенції. Проте, коли заявник стверджує, що рішення про його екстрадицію, якщо воно буде виконане, суперечитиме статті 3 через можливі передбачувані наслідки в країні, яка вимагає екстрадиції, необхідно зробити відступ від цього принципу, з огляду на серйозність та незворотність природи зазначеного ризику, з тим, щоб забезпечити чинність ґарантії, передбаченої цією статтею (див. вище, пункт 87).

91. Як підсумок, рішення Договірної держави про екстрадицію злочинця може порушити питання згідно зі статтею 3 й у такий спосіб накласти на цю державу відповідальність за Конвенцією, якщо було виявлено серйозні підстави вважати, що екстрадиція цієї особи спричинить для неї реальну загрозу бути підданою катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню в країні, яка вимагає екстрадиції. Встановлення такої відповідальності неодмінно пов'язується з оцінкою умов у країні, що вимагає екстрадиції, порівняно з нормами статті 3 Конвенції. Разом з тим не порушується питання про прийняття рішення або встановлення відповідальності країни, яка приймає злочинця, згідно із загальним міжнародним правом, або згідно з Конвенцією, чи в будь-який інший спосіб. Оскільки, згідно з Конвенцією, виникає або може виникати будь-яка відповідальність, така відповідальність може покладатися на Договірну державу, яка здійснює екстрадицію особи, з огляду на те, що вжиття нею заходів щодо екстрадиції може наражати цю особу на жорстоке поводження.

В. Застосування статті 3 до конкретних обставин даної справи

92. Процедура екстрадиції проти заявника у Сполученому Королівстві завершилася після того, як міністр внутрішніх справ підписав наказ про його екстрадицію органам влади Сполучених Штатів (див. вище, пункт 24); це рішення, хоч і не виконане, має для нього безпосередні наслідки. Тому необхідно, спираючись на зазначені вище принципи, визначити, чи можливе внаслідок передання п. Сорінґа Сполученим Штатам настання такого поводження, що підпадає під дію статті 3. Передовсім тут слід зосередити увагу на тому, чи існує реальний ризик для п. Сорінґа бути засудженим до смертної кари у штаті Вірґінія, оскільки джерелом нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження або покарання, а саме — «феномен камери смертників» є засудження до смертної кари. Тільки в разі ствердної відповіді на це запитання Суд повинен з'ясувати, чи піддання особи «феномену камери смертників» за обставин справи заявника включатиме поводження або покарання, несумісне зі статтею 3.

1. Чи існує для заявника реальна загроза смертної кари та, через неї, можливість впливу «феномена камери смертників»

93. Уряд Сполученого Королівства, на відміну від уряду Федеральної Республіки Німеччини, Комісії та заявника, не погодився з тим, що загроза смертної кари має достатню ймовірність для застосування статті 3. Було наведено чотири арґументи.

По-перше, як показала співбесіда з прокурором Німеччини, де заявник, як видається, заперечував будь-які наміри вчинити вбивство (див. вище, пункт 16), заявник не визнав себе винним у вчиненні вбивства, яке підлягає покаранню у вигляді смертної кари як таке.

По-друге, проти нього було порушено ще тільки справу prima facie.Зокрема, на думку Уряду Сполученого Королівства, психіатричний доказ (див. вище, пункт 21) є нечітким щодо того, чи п. Сорінґ страждав від психічної хвороби настільки, наскільки було б достатньо для можливості захисту психічнохворого згідно із законодавством штату Вірґінія (щодо цього див. вище,пункт 50).

По-третє, навіть якщо п. Сорінґа засудять до смертної кари, не можна припустити, що присяжні, які загалом діятимуть на власний розсуд, рекомендуватимуть, суддя підтвердить, а Верховний Суд штату Вірґінія підтримає винесення рішення про смертну кару (див. вище, пункти 42–47 та 52). Уряд Сполученого Королівства посилався на наявність важливих пом'якшувальних обставин, таких, як вік і душевний стан заявника під час вчинення злочину та відсутність попередньої кримінальної діяльності, що присяжні, а потім і суддя взяли б до уваги в окремому судовому провадженні (див. вище, пункти 44–47 та 51).

По-четверте, отримане запевнення від Сполучених Штатів має принаймні значно зменшити ризик смертного вироку при його винесенні або при його виконанні (див. вище, пункти 20, 37 та 69).

Проте під час відкритого розгляду генеральний прокурор чітко заявив про те, що його Уряд розуміє, що в разі екстрадиції п. Сорінґа до Сполучених Штатів існує «певний ризик» («більший, ніж такий, який не варто брати до уваги») винесення смертного вироку.

94. Як стверджував сам заявник, він визнав перед представниками поліції Америки та Британії і двома психіатрами свою участь у вбивстві батьків Гейсом, хоча пізніше він певною мірою відмовлявся від цих визнань під час допиту у прокурора Німеччини (див. вище, пункти 13, 16 та 21). Європейський суд не повинен узурпувати функції судів штату Вірґінія, виносячи ухвалу про надання або ненадання захисту психічнохворому на основі психіатричного доказу як такого. Уряд Сполученого Королівства справедливо заявляє про те, що не можна висловлювати припущення, начебто п. Сорінґа напевне або можливо буде засуджено до смертної кари згідно з обвинуваченням (див. вище, пункти 13 (у кінці) та 40). Разом з тим, під час відкритого розгляду генеральний прокурор заявив від імені Уряду про існування «значного ризику» того, що заявника буде визнано винним.

95. Згідно із законодавством штату Вірґінія, перед тим як винести смертний вирок, обвинувачення має безсумнівно довести існування принаймні однієї з двох законних обтяжувальних обставин, а саме — майбутню небезпечність або надзвичайну жорстокість (див. вище, пункт 43). У зв'язку з цим жахливі та брутальні обставини вбивства (див. вище, пункт 12) говорили б напевне проти заявника, якщо при цьому брати до уваги прецедентне право з метою визначення «жорстокості» злочину (див. вище, пункт 43).

Треба визнати, що взяті окремо пом'якшувальні обставини справді зменшують можливість винесення вироку про смертну кару. Кодекс штату Вірґінія чітко передбачає не менш як чотири з п'яти фактів пом'якшення, які напевне можна було б застосувати у справі п. Сорінґа. Серед них — відсутність у підсудного попередньої кримінальної біографії, той факт, що злочин було вчинено тоді, коли обвинувачений перебував у стані крайнього душевного або емоційного збудження, той факт, що під час вчинення злочину можливість підсудного оцінити злочинність своєї поведінки або привести свою поведінку у відповідність із вимогами закону була значно знижена, а також вік підсудного (див. вище, пункт 45).

96. Ці різні елементи, які говорять за або проти винесення смертної кари, мають розглядатися у світлі позиції органів розслідування.

97. Прокурор штату у справах округу Бедфорд п. Апдайк, який відповідає за проведення обвинувачення проти заявника, засвідчив, що «якщо Йєнса Сорінґа буде визнано винним у вчиненні вбивства, яке, згідно із обвинуваченням, підлягає покаранню у вигляді смертної кари, ... при винесенні вироку судді буде направлено заяву від імені Сполученого Королівства про його бажання, щоб вирок смертної кари не виносився або не виконувався» (див. вище, пункт 20). Суд зазначає, подібно до лорда-судді Лойда апеляційної колеґії королівської лави (див. вище, пункт 22), що таке зобов'язання далеко не відбиває формулювання статті IV Договору 1972 року про екстрадицію між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами, який говорить про «ґарантії, які переконали б Сторону, від якої вимагається екстрадиція, що смертний вирок не буде виконано» (див. вище, пункт 36). Проте обвинувачення у злочині, який є злочином на рівні юрисдикції штату, а не на федеральному рівні, підпадає під юрисдикцію штату Вірґінія; внаслідок цього видається, що органи влади ні штату, ні федерального рівня не могли б чи не можуть наказати прокуророві штату обіцяти більше; суди Вірґінії як судові органи не можуть завчасно брати на себе зобов'язання стосовно того, які рішення вони можуть прийняти на основі доказів, а губернатор Вірґінії не пообіцяє, що пізніше зможе застосувати свої виконавчі повноваження замінити смертну кару (див. вище, пункти 58–60).

Якщо це так, то зобов'язання п. Апдайка може цілком стати найкращим «запевненням», яке Сполучене Королівство могло б отримати від федерального уряду Сполучених Штатів за даних обставин. Згідно із заявою, зробленою у парламенті 1987 року міністром внутрішніх справ, взяття зобов'язань за даних умов «означає, що органи влади Сполученого Королівства видають втікача-злочинця або готові відправити громадянина для відповідальності перед американським правосуддям, добре усвідомлюючи, що смертну кару не буде виконано... Домовленості про екстрадицію між нашими двома країнами зазнали б значного удару, якби було виконано смертний вирок щодо особи, яку було видано за цих обставин» (див. вище, пункт 37). Разом з тим, дія такого зобов'язання ще не випробовувалася.

98. Заявник стверджував, що подання іноземного уряду не будуть прийнятними з погляду права, згідно з Кодексом штату Вірґінія, або, якщо вони й будуть прийнятними, то навряд чи матимуть вплив на суддю, який призначає покарання.

Хоч би якою була позиція згідно із законом і практикою штату Вірґінія (щодо цього див. вище, пункти 42, 46, 47 та 69), та, незважаючи на дипломатичний контекст відносин екстрадиції між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами, об'єктивно не можна сказати, що зобов'язання сповістити суддю при призначенні покарання про бажання Сполученого Королівства усуває ризик призначення смертної кари. Користуючись незалежним правом діяти на власний розсуд, прокурор штату особисто вирішує домагатися призначення смертної кари через упевненість у тому, що така міра покарання спирається на докази (див. вище, пункт 20 в кінці). Якщо національний орган влади, на який покладено відповідальність за обвинувачення у вчиненні злочину, займатиме таку тверду позицію, Суд навряд чи може стверджувати, начебто немає серйозних підстав вважати, що заявник зазнає реального ризику бути засудженим до смертної кари і через це перебуває під впливом «феномена камери смертників».

99. Тому суд доходить висновку, що ймовірність наражання заявника на «феномен камери смертників», чого він побоюється, виявилася такою, що дає підстави застосувати статтю 3.

2. Чи буде екстрадиція порушенням статті 3 за наявності ризику перебувати під впливом «феномена камери смертників»?

а) Загальні міркування

100. Згідно з прецедентним правом Суду, жорстоке поводження, включно з покаранням, має досягти мінімального рівня жорстокості для того, щоб воно підпадало під дію статті 3. Оцінка такого мінімуму, по суті, є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких, як суть і зміст поводження або покарання, тип і спосіб його здійснення, його фізичний або психічний вплив та, за деяких обставин, стать, вік і стан здоров'я потерпілого (див. зазначені вище рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», серія А, № 25, с. 65, п. 162 та рішення у справі Тайрера (Tyrer) від 25 квітня 1978 року, серія А, № 26, с. 14-15, п. 29 і 30).

Суд постановляє, що поводження вважається «нелюдським», бо воно було заздалегідь запланованим, застосовувалося впродовж багатьох годин підряд і «спричинило якщо не реальне тілесне ушкодження, то принаймні сильне фізичне та душевне страждання», воно є як «нелюдським», так і «таким, що принижує гідність, тому що викликає у жертви почуття страху, муки та неповноцінності, що може принижувати і ганьбити її і, можливо, зломити її фізичний та моральний опір» (див. згадуване рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства», с. 66, п. 167). Для того щоб пов'язане з цим покарання або поводження було «нелюдським» або «таким, що принижує гідність», пов'язане з цим страждання або приниження у будь-якому разі має виходити поза межі цього неминучого елементу страждання або приниження, що пов'язане з такою формою законного покарання (див. рішення у справі Тайрера, цит. вище). У зв'язку з цим слід брати до уваги не тільки завданий фізичний біль, а й — у разі значної затримки перед виконанням покарання — душевну муку в очікуванні насильства, яке мають здійснити над особою.

101. Смертна кара допускається за певних умов пункту 1 статті 2 Конвенції, у якій стверджується, що:

«Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання».

З огляду на таке формулювання, заявник не висловлює припущення, що смертна кара сама по собіпорушує статтю 3. Він, як і обидва Уряди-сторони, погодився з Комісією в тому, що екстрадиція особи до країни, у якій вона буде піддана ризикові смертної кари, сама по собі не порушує питання за статтею 2 або статтею 3. З іншого боку, у своїх письмових коментарях (див. вище, пункт 8) Міжнародна Амністія стверджує, що норми, які розвиваються в Західній Європі стосовно існування та застосування смертної кари, вимагають, щоб смертна кара вважалася як нелюдське і таке, що принижує гідність, покарання у розумінні статті 3.

102. Звичайно, «Конвенція — це живий документ, який слід тлумачити у світлі умов нинішнього дня»; оцінюючи, чи дане поводження або покарання має розглядатися як нелюдське чи таке, що принижує гідність, згідно з цілями статті 3, на «Суд не можуть не впливати події та загальновизнані норми кримінально-правової політики держав — членів Ради Європи в цій галузі» (див. згадуване вище рішення у справі Тайрера, серія А, № 26, с. 15-16, п. 31). Фактично, у мирний час смертної кари не існує в Договірних державах Конвенції. У кількох Договірних державах, які зберігають смертну кару в законодавстві щодо окремих злочинів у мирний час, смертні вироки, якщо їх виносять, сьогодні не виконуються. Цей фактичний «консенсус у правовій системі Західної Європи про те, що смертна кара, згідно з нинішніми обставинами, вже не узгоджується з реґіональними нормами правосуддя», за словами Міжнародної Амністії, знаходить своє відображення у Протоколі № 6 (P6) Конвенції, який передбачає скасування смертної кари в мирний час. Протокол № 6 було підготовлено для підписання у квітні 1983 року, практика Ради Європи вказує на відсутність заперечень з боку будь-яких держав — членів організації; він набрав чинності у березні 1985 року, на сьогодні його вже ратифікували тринадцять Договірних держав Конвенції, проте до них не належить Сполучене Королівство.

Питання про те, чи ці помітні зміни мають своїм наслідком поставити смертну кару саму по собі в рамки жорстокого поводження згідно зі статтею 3, слід визначити на основі принципів тлумачення Конвенції.

103. Конвенція має розглядатися як єдине ціле, і тому стаття 3 має тлумачитися як така, що узгоджується з положеннями статті 2 (див., mutatis mutandis, рішення у справі Класса та інших (Klass and Others) від 6 вересня 1978 року, серія A, № 28, с. 31, п. 68). З цих міркувань очевидно, що статтю 3 автори Конвенції не могли задумувати як таку, що містить загальну заборону смертної кари, оскільки це заперечило б чітке формулювання пункту 1 статті 2.

Подальша практика в національній кримінально-правовій політиці, що набула форми узагальненої заборони смертної кари, може розглядатися як така, що запроваджує угоду між Договірними державами щодо відмови від винятку, передбаченого пунктом 1 статті 2, а отже, усунення текстуального обмеження для обсягів динамічного тлумачення статті 3. Проте Протокол № 6, як наступна письмова угода, свідчить про існуючий у 1983 році намір Договірних Сторін прийняти звичайний спосіб зміни тексту для запровадження нового зобов'язання щодо заборони смертної кари в мирний час і, більше того, зробити це шляхом додаткового документа, що дає кожній державі змогу обирати момент, коли вона братиме на себе таке зобов'язання. За цих умов, не заперечуючи особливого характеру Конвенції (див. вище, пункт 87), не можна тлумачити статтю 3 як таку, що взагалі забороняє смертну кару.

104. Проте це не означає, що обставини, які стосуються смертного вироку, не можуть спричинити порушення питання стосовно статті 3. Спосіб, у який він виноситься і виконується, особисті обставини засудженої особи та невідповідність тяжкості вчиненого злочину, так само як і умови тримання в очікуванні виконання вироку, є прикладами обставин, здатних поставити поводження із засудженою особою чи її покарання під заборону, що міститься в статті 3. Сьогоднішні підходи Договірних держав до смертної кари цілком доречні для оцінки того, чи не було перевищено прийнятної межі страждання чи приниження.

b) Особливі обставини

105. Заявник стверджував, що умови, в які він був би поставлений внаслідок виконання рішення міністра про повернення його до Сполучених Штатів, а саме — «феномен камери смертників», сукупно становлять настільки жорстоке поводження, що його екстрадиція суперечила б статті 3. Він посилався, зокрема, на затримки у процедурах з апеляції та перегляду, що стежать за винесенням смертного вироку, упродовж яких він перебував би у стані дедалі більшого напруження та психологічного стресу; на те, що, за його словами, суддя чи суд при визначенні покарання не зобов'язані враховувати вік обвинуваченого та його душевний стан під час вчинення злочину; на надзвичайні умови його майбутнього тримання в камері смертників у Мекленбурзькому виправному центрі, де він, з огляду на свій вік, колір шкіри та національність, очікує стати жертвою насильства і сексуальних посягань; та на постійну загрозу самої страти, включно з її процедурою. Він також посилався на можливість екстрадиції чи депортації до Федеративної Республіки Німеччини, проти якої він не заперечував би, підкреслюючи невідповідність рішення міністра.

Уряд Федеративної Республіки Німеччини вважав, що, враховуючи всі обставини в сукупності, поводження, яке чекало на заявника у Вірґінії, вийшло б за межі поводження, невіддільно пов'язаного з накладенням та виконанням смертної кари, настільки, щоб бути «нелюдським» у розумінні статті 3.

З іншого боку, згідно з висловленим Комісією висновком, ступеня суворості, передбаченого статтею 3, не буде досягнуто.

Уряд Сполученого Королівства поділяв цю думку. Зокрема, він оспорював багато фактичних тверджень заявника щодо умов перебування в очікуванні смерті в Мекленбурзі та його ймовірної долі в цьому місці.

і. Тривалість тримання до виконання смертного вироку

106. Строк, який засуджений в'язень може розраховувати провести в очікуванні смерті у Вірґінії перед стратою, становить у середньому від шести до восьми років (див. вище, пункт 56). Цей строк в очікуванні смерті, як відзначили Комісія та Уряд Сполученого Королівства, значною мірою є результатом власних дій в'язня, тому що він використовує всі засоби оскарження, що надаються йому правом Вірґінії. Обов'язкова апеляція до Верховного суду Вірґінії зазвичай займає не більше шести місяців (див. вище, пункт 52). Решта часу, протягом якого в'язень має змогу домагатися відкладення виконання вироку, припадає на допоміжні спроби, зроблені самим в'язнем у процедурах habeas corpus як у судах штатів, так і у федеральних судах, та на звернення до Верховного суду Сполучених Штатів з проханням про перегляд вироку на найвищому рівні (див. вище, пункти 53–54). Засоби, що надаються правом Вірґінії, слугують забезпеченню того, щоб така міра покарання, як смертна кара, не була призначена незаконно чи свавільно.

Однак, якщо в разі надання засудженій особі апеляційних ґарантій не уникнути появі певного проміжку часу між винесенням вироку та його виконанням, так само властива людській природі боротьба особи за життя шляхом повного використання цих ґарантій. Проте, хоч якими добре задуманими і навіть потенційно сприятливими були положення комплексу процедур, що надаються після винесення вироку у Вірґінії, їхнім наслідком є те, що засуджена особа повинна протягом багатьох років перебувати в умовах очікування смерті й тяжкого та зростаючого напруження від життя у стані постійно присутньої тіні смерті.

іі. Умови тримання в камері смертників

107. Щодо умов у Мекленбурзькому виправному центрі, де заявника могли тримати в разі засудження до смертної кари, Суд ґрунтував своє рішення на фактах, які Уряд Сполученого Королівства не заперечував. Суд не вважав за необхідне визначати достовірність додаткових доказів, поданих заявником, особливо стосовно ризику гомосексуальних посягань та фізичного насильства, яких зазнають в'язні, що очікують виконання смертного вироку (див. вище, пункт 64).

Суворість тюремного режиму в Мекленбурзі, так само як послуги (медичні, правові та соціальні) і нагляд (законодавчий, судовий та адміністративний), що забезпечуються в'язням, досить детально описані вище (див. пункти 61–63 та 65–68). У зв'язку з цим Уряд Сполученого Королівства звернув увагу на необхідність вимог підвищеної безпеки для тримання в'язнів, засуджених до смертної кари за вбивство. Тимчасом як у принципі це може бути досить виправданим, суворість спеціального режиму, такого, як зараз застосовується в Мекленбурзі до осіб, що чекають на виконання смертного вироку, поєднується з тим фактом, що в'язні піддаються йому протягом тривалого періоду, який у середньому триває від шести до восьми років.

ііі. Вік та душевний стан заявника

108. Під час убивства заявникові було тільки 18 років, і є деякі психіатричні докази, які не заперечувалися, що він «страждав на [таке] психічне відхилення ..., що істотно зменшує його розумову відповідальність за власні вчинки» (див. вище, пункти 11, 12 і 21).

На відміну від статті 2 Конвенції, стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року і стаття 4 Американської конвенції з прав людини 1969 року чітко забороняють застосування смертної кари до осіб, що на момент вчинення злочину не досягли 18 років. Незалежно від того, чи властива така заборона для лаконічного і загального викладу статті 2 Європейської конвенції, наявність її в цих інших, пізніших міжнародних документах, перший з яких ратифікувала значна кількість держав — учасниць Європейської конвенції, щонайменше вказує, що, за загальним правилом, молодість відповідної особи є обставиною, яка може, разом з іншими умовами, порушити питання про відповідність статті 3 заходів, пов'язаних зі смертним вироком.

Відповідає прецедентному праву Суду (як підсумовано вище у пункті 100) розлад стану психічного здоров'я як такого, що має той самий вплив на застосування статті 3.

109. Як наголосили Уряд Сполученого Королівства та Комісія, законодавство Вірґінії, безперечно, не залишає поза увагою цих двох чинників. Згідно з Кодексом Вірґінії, психічні розлади, через які страждає обвинувачений, мають бути враховані як абсолютна перешкода для його засудження, якщо буде визнано, що розлад достатній для того, щоб особу вважати неосудною, як (у випадку з віком) пом'якшувальна обставина на стадії призначення покарання (див. вище, пункти 44–47 та 50–51). Крім того, незабезпечені матеріально обвинувачені у вбивстві, що карається смертною карою, мають право на призначення кваліфікованого експерта-психіатра для допомоги в підготовці їхніх клопотань, необхідних при проведенні окремої процедури щодо призначення покарання (див. вище, пункт 51). Ці положення Кодексу Вірґінії, як вказували американські суди, слугують, безсумнівно, запобіганню свавільного чи необґрунтованого призначення смертної кари та підвищенню розсудливості осіб, що призначають покарання (див. вище, пункт 48). Проте вони не усувають відношення віку та душевного стану до прийнятності, відповідно до статті 3, «феномена камери смертників».

Хоча не наш Суд повинен наперед вирішувати питання кримінальної відповідальності та відповідного вироку, молодість заявника на час вчинення злочину та його тодішній душевний стан, як він вимальовується з психіатричних доказів, мають враховуватися як фактори, що спонукають у даній справі розглядати поводження під час тримання в камері смертників у розумінні положень статті 3.

iv. Можливість екстрадиції
до Федеративної Республіки Німеччини

110. Уряд Сполученого Королівства та більшість складу Комісії вважають, що можливість екстрадиції чи вислання заявника для того, щоб він постав перед судом у Федеративній Республіці Німеччини (див. вище, пункти 16, 19, 26, 38 та 71-74), де смертна кара заборонена Конституцією (див. вище, пункт 72), не є суттєвою для даних цілей. Як зазначив Уряд Сполученого Королівства, будь-який інший підхід призведе до «подвійного стандарту», за яким захист згідно з Конвенцією надаватиметься особам, що підлягають висланню, яким пощастило мати можливість бути висланими до іншої країни, і не надаватиметься іншим, яким не поталанило.

Цей арґумент не позбавлений ваги. Більше того, Суд не може знехтувати жахливим характером убивств, у яких обвинувачено п. Сорінґа, чи законною і позитивною роллю домовленостей щодо екстрадиції в боротьбі зі злочинністю. Мета, для якої вимагалося його вислання до Сполучених Штатів, відповідно до Договору про екстрадицію між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами, є, безумовно, правомірною. Проте видача п. Сорінґа до його власної країни, щоб він постав перед судом, усунула б небезпеку залишення злочинця-втікача без покарання, так само як і наразила б на ризик сильних і тривалих страждань у камері смертників. Тому це обставина, яка має важливе значення для загальної оцінки за статтею 3, в якій ідеться про пошук необхідної справедливої рівноваги інтересів та про співставність оспорюваного рішення про екстрадицію в цій справі (див. вище, пункти 89 і 104).

с) Висновок

111. Те, що між винесенням вироку та його виконанням минає певний час, а також перебування у стресовому стані в умовах суворого одиночного тримання є невідворотним для кожного в'язня, засудженого до смертної кари. Демократична сутність правової системи загалом та позитивні риси вірґінських процедур щодо судового розгляду, винесення вироку та апеляції зокрема не викликають сумніву. Суд погоджується з Комісією, що механізм правосуддя, якому підлягав би заявник у Сполучених Штатах, сам по собі не є ні свавільним, ні невиправданим. Він скоріше поважає принцип верховенства права та надає немалі процедурні ґарантії обвинуваченому, у справі якого можливе винесення смертного вироку. На допомогу особам, що чекають на виконання смертного вироку, надаються відповідні засоби, особливо психологічні та психіатричні послуги (див. вище, пункт 65).

Проте, на думку Суду, з огляду на вкрай довгий час, що проводиться в камері смертників у таких надзвичайних умовах, з постійним стражданням очікування виконання смертного вироку, та з огляду на особисті обставини заявника, насамперед його вік і душевний стан під час вчинення злочину, екстрадиція заявника до Сполучених Штатів поставить його під реальну загрозу поводження, що виходить за межі, встановлені статтею 3. Додатковим міркуванням на користь цього є те, що в даному випадку правомірної мети екстрадиції може бути досягнуто іншими засобами, що не включають страждань такої виняткової сили чи тривалості.

Відповідно, рішення міністра про екстрадицію заявника до Сполучених Штатів, у разі його виконання, спричинило б порушення статті 3.

Цей висновок жодною мірою не ставить під сумнів добросовісність Уряду Сполученого Королівства, який від самого початку провадження у цій справі виявив своє бажання дотримуватися взятих за Конвенцією зобов'язань шляхом, по-перше, відкладення екстрадиції заявника властям Сполучених Штатів відповідно до тимчасових заходів, визначених інституціями Конвенції, і, по-друге, шляхом власного подання справи до Суду для ухвалення рішення (див. вище, пункти 1, 4, 24 і 77).

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6

А. Кримінальне провадження у Сполучених Штатах

112. Заявник стверджував, що, через відсутність правової допомоги у Вірґінії для фінансування додаткових вимог до федеральних судів (див. вище, пункт 57), після повернення до Сполучених Штатів він буде не в змозі забезпечити своє правове представництво так, як вимагає пункт 3 (с) статті 6, який встановлює:

«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

...

с) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або — якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;

...»

Комісія висловила думку, що пропонована екстрадиція заявника не може спричинити відповідальність Уряду Сполученого Королівства за пунктом 3 (с) статті 6. Уряд Сполученого Королівства, погоджуючись із таким аналізом, у свою чергу, заявив, що твердження заявника необґрунтовані.

113. Право на справедливий розгляд у кримінальному провадженні, що міститься в статті 6, займає в демократичному суспільстві визначальне місце (див., серед іншого, рішення у справі Колоцци (Colozza) від 12 лютого 1985 року, серія A, № 89, с. 16, п. 32). Суд не виключає, що у виняткових випадках, за обставин, коли втікач не отримує або ризикує не отримати справедливого судового розгляду в країні, що вимагає його екстрадиції, може постати питання за статтею 6. Проте факти цієї справи не вказують на наявність такого ризику.

Відповідно, з цього приводу за пунктом 3 (с) статті 6 питань не виникає.

В. Провадження щодо екстрадиції в Англії

114. Заявник також наполягав на тому, що відмова маґістратського суду під час провадження щодо екстрадиції розглянути докази стосовно його психічного стану (див. вище, пункт 21) порушила пункти 1 та 3 (d) статті 6, що, відповідно, передбачають:

«1. Кожен ... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий ... розгляд ...».

«3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

...

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

...»

115. Як зазначив представник Комісії, ця скарга не обговорювалася в Комісії. Скарги заявника про ненадання належного значення психіатричним свідченням робилися стосовно статті 3 й обмежувалися остаточним рішенням міністра про екстрадицію заявника до Сполучених Штатів. Він взагалі не формулював жодних скарг ні за статтею 6, ні за статтями 3 або 13 щодо обсягу чи способу здійснення провадження в маґістратському суді. Отже, нове твердження про порушення статті 6 є не просто наступним поданням щодо права чи висловленням доводу, а новою й окремою скаргою, що виходить за межі справи, встановлені рішенням Комісії про прийнятність (див., серед іншого, рішення у справі Шісера (Schiesser) від 4 грудня 1979 року, серія A, № 34, с. 17, п. 41, та рішення у справі Джонстона та інших (Johnston and Others) від 18 грудня 1986 року, серія A, № 112, с. 23, п. 48).

Відповідно, Суд не має юрисдикції для розгляду цього питання.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13

116. Нарешті, заявник стверджував, що допущено порушення статті 13, яка проголошує:

«Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи».

За його твердженням, він не мав ефективного засобу правового захисту у Сполученому Королівстві стосовно його скарги за статтею 3. Більшість складу Комісії дійшла такого самого висновку. Проте Уряд Сполученого Королівства не погодився, стверджуючи, що стаття 13 не застосовується до обставин цієї справи, або що, інакше, сукупність засобів правового захисту, наданих національним правом, була належною.

117. У світлі висновків Суду щодо статті 3 (див. вище, пункт 111), вимоги заявника згідно з цією статтею не можна розглядати ні як несумісні з нормами Конвенції, ні як такі, що не можуть бути розглянуті по суті (див., серед іншого, рішення у справі Бойля та Ріца (Boyle and Rice) від 27 квітня 1988 року, серія A, № 131, с. 23, п. 52).

Однак Уряд Сполученого Королівства доводив, що стаття 13 не може застосовуватися до обставин справи, оскільки вимога стосується норм договору між Сполученим Королівством та Сполученими Штатами, а також тому, що стверджуване порушення основної норми має лише прогнозований характер.

Суд не вважає за необхідне ухвалювати рішення конкретно щодо цих двох заперечень про застосовність, оскільки він дійшов висновку, що в будь-якому разі вимоги статті 13 не порушено.

118. Уряд Сполученого Королівства посилався на сукупність засобів правового захисту, забезпечених провадженням у маґістратському суді, зверненням за процедурою habeas corpus та зверненням щодо судового перегляду (див. вище, пункти 21-23, 32-33 і 35).

119. Суд розпочне з провадження щодо судового перегляду, оскільки воно становить основний засіб для перевірки рішення про екстрадицію після його ухвалення.

І заявник, і Комісія вважали, що межі судового перегляду були занадто вузькими для того, щоб надати судам можливість розглянути основний зміст скарги заявника за статтею 3. Заявник також стверджував, що відсутність юрисдикції у судів для видачі тимчасової судової заборони проти Корони є додатковим доказом того, що судовий перегляд не був ефективним засобом правового захисту.

120. Стаття 13 ґарантує доступність на національному рівні засобу захисту для забезпечення сутності прав, передбачених Конвенцією у будь-якій формі, в якій вони можуть захищатися в національному правопорядку (див. згадуване вище рішення у справі Бойля та Ріца, серія A, № 131, с. 23, п. 52). Тому дія статті 13 полягає у вимозі забезпечити наявність національного засобу правового захисту, що дає змогу компетентному «національному органу» як розглядати по суті відповідну скаргу згідно з Конвенцією, так і надавати належну допомогу (див., серед іншого, рішення у справі Сілвера та інших (Silver and Others)від 25 березня 1983 року, серія A, № 61, с. 42, п. 113 (а)).

121. У провадженнях із судового перегляду суд може визнати здійснення виконавчих повноважень неправомірним на підставі того, що воно незаконне, нераціональне чи не відповідає процедурі (див. вище, пункт 35). У справі про екстрадицію перевірка на «нераціональність» на основі так званих «веднесберівських принципів» полягала б у тому, що рішення було б визнане нераціональним, жодний розсудливий міністр не видав би наказу про екстрадицію за таких обставин (там само). Відповідно до тверджень Уряду Сполученого Королівства, суд мав би право скасувати оспорюване рішення вислати втікача до певної країни, якби було доведено, що існує серйозний ризик нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження, на підставі того, що за всіх обставин справи рішення було таким, що розсудливий міністр його не прийняв би. Хоча Конвенція не розглядається як частина права Сполученого Королівства (там само), Суд задовольняється тим, що англійські суди можуть перевіряти «виваженість» рішення про екстрадицію у світлі факторів такого характеру, на які посилався п. Сорінґ в органах Конвенції у контексті статті 3.

122. За загальним визнанням, п. Сорінґ звернувся з проханням про судовий перегляд разом зі зверненням з приводу процедури habeas corpus і отримав неґативну відповідь від лорда-судді Лойда стосовно «нераціональності» (див. вище, пункт 22). Проте, як пояснив лорд-суддя Лойд, вимогу було відхилено з огляду на її передчасність, оскільки юрисдикція судів поширюється лише на випадки, коли рішення вже прийняте міністром (там само). Більше того, доводи, долучені п. Сорінґом, були зовсім іншими, ніж ті, на які він посилався при обґрунтуванні своєї скарги за статтею 3 в органах Конвенції. Його представник в окружному суді обмежився заявою, що ґарантії з боку органів влади Сполучених Штатів такі непевні, що жодний розсудливий міністр не може вважати їх задовільними згідно з Договором. Цей арґумент стосується ймовірності призначення смертної кари, але нічого не говорить про характер поводження, яке очікує п. Сорінґа після засудження до смертної кари, що й становить суть його твердження про ймовірне нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження.

Ніщо не могло перешкодити п. Сорінґу подати заяву про судовий перегляд у належний час та стверджувати про «нерозсудливість» у розумінні Веднесбері на основі переважно того самого матеріалу, що був поданий заявником до органів Конвенції у зв'язку з «феноменом камери смертників». Таку скаргу було б розглянуто з «усією можливою ретельністю» з огляду на фундаментальний характер права людини, яке поставлено на карту (див. вище, пункт 35). Ефективність засобу захисту для цілей статті 13 не залежить від визначеності сприятливого для п. Сорінґа результату (див. рішення у справі Спілки шведських машиністів (Swedish Engine Driver's Union) від 6 лютого 1976 року, серія A, № 20, с. 18, п. 50), і висувати припущення щодо того, яким було б рішення англійських судів, в жодному разі не є завданням цього Суду.

123. Недостатність повноважень англійських судів для прийняття тимчасової судової заборони щодо Корони (див. вище, пункт 35 в кінці) не применшує, на думку Суду, ефективності судового перегляду у зв'язку з цим, оскільки відсутні припущення, що в реальній ситуації втікач був би виданий до його звернення до окружного суду та дозволу останнього на будь-яку остаточну апеляцію.

124. Суд доходить висновку, що, згідно з англійським правом, п. Сорінґу справді були доступними ефективні засоби правового захисту стосовно його скарги за статтею 3. Оскільки це так, немає потреби розглядати інші два види правового захисту, на які посилався Уряд Сполученого Королівства.

Отже, порушення статті 13 допущено не було.

ІV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

125. Згідно з положеннями статті 50,

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з цієї Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Пан Сорінґ заявив, що, оскільки предметом його звернення було забезпечити здійснення його прав, ґарантованих Конвенцією, справедлива сатисфакція його вимог буде досягнута ефективним забезпеченням виконання рішення Суду. Він закликав Суд надати державам — сторонам у справі і йому самому допомогу у вигляді вказівок щодо виконання свого рішення.

Крім того, він вимагав відшкодування тих витрат на представництво в провадженнях, що були спричинені вимогами органів влади Сполучених Штатів до Сполученого Королівства про його екстрадицію. Він оцінив ці витрати у 1500 фунтів стерлінґів та 21 000 фунтів стерлінґів як гонорар адвокатам, відповідно, в національних судах та провадженні у Страсбурзі, а також 2067 фунтів стерлінґів та 4885,6 французького франка — витрати його адвокатів на проїзд і проживання при представленні його справи в органах Конвенції, а також 2185,8 фунта стерлінґів та 145 французьких франків на різні кишенькові витрати, що разом становить 26 752,8 фунта стерлінґів та 5030,6 французького франка.

126. Жодного порушення статті 3 допущено не було. Незважаючи на це, Суд, визнавши рішення міністра про екстрадицію до Сполучених Штатів таким, що в разі виконання спричинило б порушення статті 3, повинен розглядати статтю 50 як таку, що застосовується до обставин цієї справи.

127. Суд вважає, що його висновки стосовно статті 3 самі по собі є належною справедливою сатисфакцією для цілей статті 50. Суд не уповноважений Конвенцією давати додаткові вказівки того характеру, як просить заявник (див., mutatis mutandis, рішення у справі Даджена (Dudgeon) від 24 лютого 1983 року, серія A, № 59, с. 8, п. 15). Згідно зі статтею 54, відповідальність за нагляд за виконанням рішень Суду покладається на Комітет міністрів Ради Європи.

128. Уряд Сполученого Королівства у принципі не заперечував проти вимог про відшкодування витрат, але зауважив, що, у разі визнання Судом необґрунтованою однієї чи більше скарг заявника про порушення Конвенції, Суду належало б, приймаючи справедливе рішення, як вимагає стаття 50, відповідно зменшити обсяг, що підлягає відшкодуванню (див. рішення у справі Ле Конта, Ван Льовена і Де Мейєра (Le Compte, Van Leuven and De Meyere) від 18 жовтня 1982 року, серія A, № 54, с. 10, п. 21).

Головна стурбованість заявника та основні доводи з обох сторін були зосереджені на скарзі за статтею 3, і з цього питання рішення прийнято на користь заявника. Тому Суд вважає, що, згідно з принципом справедливості, заявникові мають бути відшкодовані усі витрати.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що в разі виконання наказу міністра про екстрадицію заявника до Сполучених Штатів Америки було б порушення статті 3.

2. Постановляє, що в цьому випадку не було б порушення пункту 3(с) статті 6.

3. Постановляє, що він не має юрисдикції розглядати скаргу за пунктами 1 та 3(d) статті 6.

4. Постановляє, що відсутнє порушення статті 13.

5. Постановляє, що Сполучене Королівство має виплатити заявникові як відшкодування його судових витрат суму в 26 752 (двадцять шість тисяч сімсот п'ятдесят два) фунти стерлінґів і вісімдесят пенсів та 5030 (п'ять тисяч тридцять) французьких франків і 60 сантимів разом із податком на додану вартість, який може бути нарахований та підлягати сплаті.

6. Відхиляє решту вимог про справедливу сатисфакцію.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 7 липня 1989 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль,
Голова Суду

За Секретаря Суду
Підпис:
Герберт Пецольд,
заступник Секретаря Суду

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 52 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Де Мейєра.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ДЕ МЕЙЄРА

Екстрадиція заявника до Сполучених Штатів Америки не лише поставила б його під загрозу нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання. Вона насамперед порушила б його право на життя.

Справді, найголовнішим питанням у цій справі є не «ймовірність гаданого піддання заявника дії «феномена камери смертників»[2], а дуже простий факт, що його життя було б поставлене під загрозу зазначеною екстрадицією.

Друге речення пункту 1 статті 2 Конвенції у тому вигляді, як вона була сформульована у 1950 році, проголошує, що «нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання».

За обставин цієї справи екстрадиція заявника до Сполучених Штатів піддала б його реальній загрозі засудження до смертної кари та страти у Вірґінії[3] за злочин, за який ця кара не передбачена законом Сполученого Королівства[4].

Коли йдеться про право на життя ув'язненого, жодна держава, від якої вимагається екстрадиція, не має права дозволити державі, що вимагає екстрадиції, зробити те, чого вона не може зробити сама.

Якщо, як у цій справі, національне право держави не передбачає смертної кари за вчинений злочин, держава не може ставити відповідну особу в умови, коли вона може бути позбавлена права на життя за цей злочин в іншій державі.

Цього міркування може бути досить для того, щоб перешкодити Сполученому Королівству видати заявника Сполученим Штатам.

Також є дещо й важливіше.

Друге речення пункту 1 статті 2 Конвенції було прийняте близько сорока років тому в особливих історичних умовах, невдовзі після другої світової війни. Оскільки воно видається таким, що за певних умов дозволяє застосування смертної кари у мирний час, воно не відбиває сучасну ситуацію, це положення нині заперечується розвитком правосвідомості та практики[5].

Таке покарання не відповідає сучасному стану європейської цивілізації.

Фактично його не існує в жодній державі — стороні Конвенції[6].

Його неправомірність визнав Комітет міністрів Ради Європи при прийнятті у грудні 1982 року та відкритті для підписання у квітні 1983 року Шостого протоколу (Р6) до Конвенції, який на сьогодні підписали шістнадцять і ратифікували тринадцять Договірних держав.

Жодна держава — сторона Конвенції не може в цьому контексті, навіть якщо вона не ратифікувала Шостого протоколу, мати право на екстрадицію будь-якої особи, якщо у такий спосіб ця особа піддається ризикові покарання на смерть у державі, що вимагає екстрадиції.

Екстрадиція будь-кого за таких умов буде порушенням європейських стандартів справедливості та суперечитиме публічному порядку Європи[7].

Екстрадиція заявника Сполученим Королівством до Сполучених Штатів була б правомірною лише тоді, якби Сполучені Штати надали абсолютні ґарантії, що його не буде засуджено на смерть у разі визнання винним у вчиненні злочину, в якому його обвинувачено[8].

Таких ґарантій не було та й не могло бути отримано.

Федеральний уряд Сполучених Штатів не в змозі брати будь-які зобов'язання щодо того, яке буде прийняте рішення судовими та іншими органами влади штату Вірґінія[9].

Фактично прокурор штату, що займається цією справою, має намір вимагати смертної кари[10], а губернатор штату не заміняв смертної кари іншим видом покарання жодного разу після відновлення найвищої міри у 1977 році[11].

За цих обставин не може бути сумніву, що екстрадиція заявника до Сполучених Штатів порушила б його право на життя[12].



* Примітка канцелярії Суду: Справі привласнено номер 1/1989/161/217. Друге число позначає рік подання справи до Суду; перше число — позначає порядковий номер у списку справ, поданих того року; останні два числа позначають, відповідно, порядкові номери у списку справ і початкових заяв (до Комісії), переданих до Суду від часу його створення.

[1]Примітка Секретаря Суду: З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише з друкованою версією судового рішення (том 161, серія А публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

[2]Пункт 99 рішення.

[3]Пункт 40 рішення.

[4]Пункт 27 рішення.

[5]Див. також пункти 2 і 6 статті 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та пункт 2 статті 4 Американської конвенції з прав людини. Саме формулювання кожного з цих документів, прийнятих, відповідно, у 1966 та 1969 роках, чітко відбиває еволюцію правової свідомості та практики в напрямі повної заборони смертної кари.

[6]Пункт 102 рішення.

[7]Див., mutatis mutandis, рішення Французької державної ради у справі Фідана (Fidan) від 27 лютого 1987 року, Recueil Dalloz Sirey, 1987, рр. 305-310.

[8]Див. вище, французьке рішення у справі Фідана.

[9]Пункт 97 рішення.

[10]Пункт 20 рішення.

[11] Пункт 60 рішення.

[12] Ця думка стосується лише того, що я вважаю найсуттєвішими моментами. Хотів би лише додати коротко, що а) я не можу погодитися з першим підпунктом пункту 86, або пунктом 89, оскільки ці частини обґрунтування рішення Суду залишають занадто багато простору для неприпустимого порушення основних прав осіб, екстрадиції яких вимагають, та b) стосовно прецедентного права Суду, хочу наголосити на моїх більш ранніх застереженнях, що стосуються питань щодо пункту 115, першого підпункту пункту 117 та пункту 127 (див. рішення у справі «W. проти Сполученого Королівства» від 8 липня 1987 року, серія A, № 121-А, с. 42, рішення у справі Бойля та Ріца від 27 квітня 1988 року, серія A, № 131, с. 35, та рішення у справі «W. проти Сполученого Королівства» від 9 червня 1988 року (стаття 50), серія A, № 136-С, с. 26).

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua