Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2001

Назва
 
Справа Лутца
(Lutz Case)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ


СПРАВА ЛУТЦА[1]
(LUTZ CASE)

Рішення від 25 серпня 1987 року

Стислий виклад[2]

Федеративна Республіка Німеччини — провадження стосовно «адміністративного правопорушення» (Ordnungswidrigkeit) — судове рішення, в якому провадження оголошені погашеними давністю, але висловлено відмову видати ухвалу про відшкодування необхідних витрат відповідача — презумпція невинуватості.

І. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ (НЕСУМІСНІСТЬ З ПОЛОЖЕННЯМИ КОНВЕНЦІЇ)

Скарга, яка «не мала чіткої невідповідності положенням Конвенції», належала до суті справи і не могла розглядатися лише як попереднє питання.

Висновок: відхилена (одноголосно).

ІІ. ПУНКТ 2 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

1. Застосовність

а) правопорушення, в якому обвинувачено заявника, класифікується за законодавством Німеччини не як кримінальне (Straftat), а як «адміністративне правопорушення» (Ordnungswidrigkeit);

b) отже, питання загалом те саме, що вже було вирішене у справі Озтюрка (Öztürk) від 21 лютого 1984 року, — підстав змінювати рішення немає:

— «кримінальне обвинувачення» («accusation en matière pénale») та «обвинувачення у кримінальному правопорушенні» («accusé» та «accusé d'une infraction») — терміни, що стосуються одних і тих самих ситуацій і мають «автономне» значення в контексті Конвенції;

— класифікація правопорушення у даній справі розглядається у світлі критеріїв, прийнятих у рішенні в справі Енґеля та інших (Engel and Others) від 8 червня 1976 року та в рішенні у справі Озтюрка;

c) правопорушення було кримінальним для цілей статті 6 Конвенції, з огляду на характер якої воно розглядалося з урахуванням характеру відповідного покарання;

d) немає необхідності розглядати ступінь суворості покарання, яке могло бути призначене заявникові за альтернативними, а не за сукупними критеріями щодо характеру правопорушення та щодо характеру і ступеня суворості покарання;

e) провадження у справі погашаються давністю, але цей факт визнаний у рішенні, яке стало предметом оскарження.

Висновок: пункт 2 статті 6 (14 голосів проти 3).

2. Дотримання

а) право особи, яку «обвинувачено у кримінальному правопорушенні», на відшкодування її витрат у разі припинення справи проти неї: не передбачено у пункті 2 статті 6 або в інших положеннях Конвенції;

b) рішення про відхилення вимоги стосовно відшкодування: може порушити питання згідно з пунктом 2 статті 6, якщо арґументи по суті зводяться до встановлення вини обвинуваченого, тимчасом як його вина не доведена відповідно до закону та, зокрема, у нього не було можливості скористатися правом на захист;

c) оскаржувані рішення та формулювання, які можуть здаватися нечіткими і неприйнятними:

— йшлося про «перебування під підозрою» і нічого не сказано про висновок щодо вини;

— не йшлося про покарання або заходи, які можна прирівняти до покарання; суди просто відмовилися видати ухвалу про компенсацію необхідних витрат заявника за рахунок державних фондів.

Висновок: відсутність правопорушення (16 голосів проти 1).

Посилання на прецедентну практику Суду

09.02.1967, Бельгійська мовна справа («Belgian Linguistic» case); 08.06.1976, справа Енґеля та інших (Engel and Others); 26.03.1982, справа Адольфа (Adolf); 25.03.1983, справа Мінеллі (Minelli); 21.02.1984, справа Озтюрка (Öztürk); 28.06.1984, справа Кемпбелла і Фелла (Campbell and Fell); 28.08.1986, справа Козіка (Kosiek).

Європейський суд з прав людини

СПРАВА ЛУТЦА

РІШЕННЯ

від 25 серпня 1987 року

У справі Лутца*

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення на пленарному засіданні, відповідно до правила 50 Реґламенту Суду, у складі таких суддів:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Тор Вільялмссон (Thór Vilhjálmsson)

п. Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert)

п. Ґ. Лаґерґрен (G. Lagergren)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Дж. Пінейро Фарінья (J. Pinheiro Farinha)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)

п. К. Руссо (C. Russo)

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

п. Дж. Ґерсінґ (J. Gersing)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

п. Дж. Де Мейєр (J. De Meyer)

п. Н. Валтікос (N. Valticos)

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 26 лютого та 24 червня 1987 року,

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:

Процедура

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 28 січня 1986 року, у межах трьох місяців, передбачених пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато на підставі заяви (№ 9912/82) проти Федеративної Республіки Німеччини, поданої до Комісії 14 червня 1982 року, відповідно до статті 25, громадянином цієї держави п. Улі Лутцем (Uli Lutz).

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44, 48 і на заяву, якою Федеративна Республіка Німеччини визнала обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46). Метою запиту було отримання рішення про те, чи вказували факти у справі на порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань, передбачених пунктом 2 статті 6.

2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, п. Лутц висловив бажання взяти участь у судовому провадженні і призначив адвоката, який його представлятиме (правило 30).

3. 28 січня 1986 року Голова Суду прийняв рішення про те, що в інтересах кращого здійснення правосуддя цю справу та справи Енґлерта (Englert) і Нолкенбокоффа (Nölkenbockhoffa) має розглянути та сама палата (пункт 6 правила 21).

До палати у складі семи суддів увійшли за посадою п. Р. Бернхардт, обраний суддя, громадянин Німеччини (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 19 березня 1986 року у присутності Секретаря Голова Суду шляхом жеребкування визначив імена інших п'яти членів, а саме: п. Ф. Матчера, п. Дж. Пінейро Фарінья, п. Л.-Е. Петтіті, сера Вінсента Еванса та п. Р. Макдоналда (стаття 43 (в кінці) Конвенції та пункт 4 правила 21).

4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), п. Рюссдаль через заступника Секретаря Суду проконсультувався з уповноваженою особою Уряду Німеччини (Уряд), представником Комісії та адвокатом заявника про необхідність письмової процедури. 2 квітня він розпорядився, щоб уповноважена особа Уряду та адвокат заявника подали до 1 липня 1986 року свої меморандуми, а представник Комісії дав упродовж двох місяців письмову відповідь (пункт 1 правила 37). Водночас він надав адвокатові заявника дозвіл користуватися німецькою мовою під час провадження у справі (пункт 3 правила 27).

Голова двічі подовжував перший із цих строків: від 3 липня до 31 жовтня та від 10 до 21 листопада 1986 року.

5. Меморандум Уряду було подано до канцелярії 13 листопада 1986 року. Того самого дня заявник повідомив Секретаря про те, що він не подаватиме меморандуму.

6. 29 листопада палата вирішила одразу відмовитися від юрисдикції на користь пленарного Суду (правило 50).

7. 15 грудня Секретар Комісії повідомив Секретаря Суду про те, що представник Уряду подасть свої зауваження під час слухання.

8. Наступного дня, провівши консультацію через заступника Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду, представником Комісії та адвокатом заявника, Голова розпорядився провести усне слухання 23 лютого 1987 року (правило 38). 6 лютого він дозволив членам делеґації Уряду розмовляти німецькою мовою (пункт 2 правила 27).

9. Відкрите слухання відбулося у Палаці прав людини, Страсбурґ, у призначений день. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:

від Уряду:

 

пані I. Мейєр (I. Maier), Ministerialdirigentin, Федеральне міністерство юстиції,

уповноважена особа,

п. П.-Ґ. Петц (P.-G. Pötz), Ministerialdirigent, Федеральне міністерство юстиції,

 

п. Г. Штекер (H. Stöcker), Ministerialrat, Федеральне міністерство юстиції,

 

п. Е. Ґехлер (E. Göhler), Ministerialrat, Федеральне міністерство юстиції,

радники;

від Комісії:

 

п. А. Вайтцель (A. Weitzel),

представник;

від заявника:

 

п. Н. Вінґертер (N. Wingerter), Rechtsanwalt,

 

п. В. Гохбах (V. Hohbach), Rechtsanwalt,

адвокати.

Суд заслухав виступи пані Мейєр від Уряду, п. Вайтцеля від Комісії, п. Вінґертера та п. Гохбаха від заявника, а також їхні відповіді на запитання.

10. У різні дні між 3 лютого та 11 травня 1987 року Комісія, Уряд і заявник подали низку документів як на вимогу Суду, так і з власної ініціативи.

ЩОДО ФАКТІВ

І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. Пан Улі Лутц, громадянин Німеччини, 1959 року народження, проживає в Гайльбронн-Горкхаймі (Heilbronn-Horkheim).

12. 10 жовтня 1980 року, їдучи на мопеді, він потрапив у дорожню аварію. Згідно з поліційним протоколом (Verkehrs-Ordnungswidrigkeiten-Anzeige), він намагався обігнати легкову машину, незважаючи на непевну ситуацію на дорозі (unklare Verkehrslage). Через це трапилося зіткнення, яке призвело до пошкодження обох машин.

Під час опитування заявник розповів таке:

«Сьогодні близько 16 години 30 хвилин я їхав у південному напрямку по вулиці Гогенлогер у місті Гайльбронн-Горкхайм.

На перехресті з вулицею Амстердамер я побачив легкову машину червоного кольору з блимаючим лівим індикатором, яка збиралася з'їхати з краю пішоходу.

Я збирався обігнати цю машину зліва, але вона не тільки виїхала далі на дорогу, а ще й почала повертати ліворуч, щоб розвернутися на 180 градусів.

Поки вона розверталася, я зібрався їхати у зворотному напрямі (Gegenfahrspur) і був уже ярдів за десять позад неї. Оскільки я не чекав, що вона розвертатиметься на 180 градусів, я намагався об'їхати її зліва.

Коли я зрозумів, що це неможливо, я заїхав уже досить далеко ліворуч; я намагався загальмувати, але не зміг уникнути зіткнення з легковою машиною, яка перебувала під прямим кутом до руху.

Я не постраждав через те, що був у захисному шоломі».

13. 9 грудня 1980 року на підставі протоколу поліції Гайльброннське поліційне управління (Amt für öffentliche Ordnung)наклало на п. Лутца грошове стягнення (Geldbuße) у розмірі 125 німецьких марок і ще додатково 14 німецьких марок за «колективну відповідальність за дорожню пригоду, що сталася під час обгону в непевній дорожній ситуації, яка спричинилася до зіткнення з іншим користувачем дороги».

В основу рішення було покладено положення статті 24 Закону про дорожній рух (Straßenverkehrsgesetz— див. пункт 38 нижче) та положення 1 (2), 5 і 49 Правил дорожнього руху (Straßenverkehrs-Ordnung). У положенні 1 (2) сказано:

«Усі користувачі дороги зобов'язані поводитися так, щоб не завдати більшої шкоди або не поставити інших у більш небезпечне, незручне або неприємне становище, ніж це можливо за неминучих обставин».

Положення 5 передбачає для автомобілістів можливість обгону зліва (пункт 1); вони можуть обганяти лише тоді, коли бачать, що перед ними немає зустрічного руху (пункт 2); обгін заборонено за непевної ситуації (пункт 3 (1)).

Відповідно до положення 49 (1.1) та 49 (5), порушення положень 1 (2) та 5 (1) і (3) є «адміністративним правопорушенням» (Ordnungswidrigkeit); згідно зі статтею 24 (2) Закону про дорожній рух, таке правопорушення карається штрафом.

14. Водія легкової машини було так само оштрафовано за вчинення «адміністративного правопорушення».

15. Через два дні по тому п. Вінґертер, який представляв п. Лутца, подав заперечення (Einspruch) проти рішення від 9 грудня 1980 року. Відповідний орган у Гайльбронні передав заперечення до прокуратури 23 січня 1981 року, яка передала його до Гайльброннського районного суду (Amtsgericht) 5 лютого.

24 липня 1981 року суд повідомив заявника про те, що він має намір припинити провадження у справі за спливом строку давності; крім того, воно здійснюється за рахунок Державної скарбниці (Staatskasse), а заявник має погасити необхідні витрати (notwendige Auslagen) власним коштом.

12 серпня п. Вінґертер повідомив у відповідь, що його клієнт, звісно, погодився з тим, щоб припинити провадження, але не погоджується з ухвалою про те, що він має оплатити необхідні витрати за свій рахунок; він послався, крім іншого, на «презумпцію невинуватості, яку передбачає Конвенція з прав людини».

16. 24 серпня 1981 року районний суд припинив провадження у справі за спливом строку давності. У його рішенні сказано:

«У справі (Bußgeldsache) про «адміністративне правопорушення» проти ... Улі Лутца стосовно порушення Правил дорожнього руху ... провадження буде припинено.

Вартість провадження оплачує Державна скарбниця. Обвинувачений оплачує свої необхідні витрати власним коштом.

Підстави:

9 грудня 1980 Гайльброннське поліційне управління прийняло рішення про накладення штрафу (Bußgeldbescheid) на обвинуваченого за порушення Правил дорожнього руху. Обвинувачений подав на це рішення скаргу. Своїм наказом від 27 січня 1981 року прокуратура в Гайльбронні відправила справу до Гайльброннського районного суду для винесення рішення. Після передання справи строк давності для судового провадження щодо «адміністративного правопорушення» сплив, згідно зі статтею 26 (4) Закону про дорожній рух. Отже, провадження має бути припинене, оскільки ця причина є формальною перешкодою для судового переслідування (Verfolgungshindernis), згідно зі статтею 206а Кримінально-процесуального кодексу, а також статті 46 Закону про «адміністративні правопорушення» (Gesetz über Ordnungswidrigkeiten) [див. пункт 19 нижче].

В основі рішення про витрати лежить стаття 467 Кримінально-процесуального кодексу та стаття 46 Закону про «адміністративні правопорушення».

Згідно з другим реченням пункту 2 [sic] статті 467 Кримінальнопроцесуального кодексу та статтею 46 Закону про «адміністративні правопорушення», Суд відмовляється покласти на Державну скарбницю зобов'язання оплатити всі необхідні витрати. Зважаючи на матеріали справи, обвинуваченого, найімовірніше, буде засуджено за порушення Правил дорожнього руху (Nach Lage der Akten wäre der Betroffene mit hoher Wahrscheinlichkeit wegen eines Verstoßes gegen die StVO verurteilt worden).У такому випадку було б несправедливо (unbillig) присуджувати оплату його необхідних витрат за рахунок Державної скарбниці».

17. 10 вересня 1981 року заявник подав скаргу на це рішення, оскільки останнє зобов'язувало його оплатити необхідні витрати власним коштом.

25 вересня Гайльброннський реґіональний суд (Landgericht) скасував цю cкаргу (sofortige Beschwerde) як безпідставну.

Суд дійшов висновку, що пункт 2 статті 6 Конвенції до цієї справи не застосовується. Суд уже надавав докладне пояснення у своєму попередньому рішенні про те, що стаття 6 захищала особу тільки від можливих небезпек під час цивільних або кримінальних процесів. Це дуже чітко зафіксовано в самому положенні. Не було підстави розширювати тлумачення пункту 2 статті 6, яке поширило б його застосування на інші провадження. Через це стаття не могла застосовуватися щодо проваджень, які стосуються «адміністративних порушень», оскільки останні були вилучені з категорії кримінальних порушень, а відповідна процедура явно відрізнялася від кримінальної. З огляду на неможливість застосування пункту 2 статті 6, районний суд правомірно зобов'язав обвинуваченого оплатити необхідні витрати (згідно з другим реченням підпункту 2 пункту 3 статті 467 Кримінально-процесуального кодексу), оскільки, якби строк давності для здійснення судового переслідування не сплив, «обвинуваченого майже напевне (mit annähernder Sicherheit) визнали б винним у вчиненні правопорушення». У поліції він визнав, що не очікував машини, яка розверталася ліворуч, виїжджаючи на дорогу, та повертала перед ним на 180 градусів; потім він намагався обігнати її, але йому не вдалося уникнути зіткнення, хоч він і намагався загальмувати. Пан Лутц, таким чином, порушив основне правило положення 1 (2) Правил дорожнього руху і, зокрема, знехтував виконанням свого обов'язку, згідно з положенням 5 (3.1), не здійснювати обгін, коли ситуація на дорозі була непевна. Суд заявив, що за таких обставин було б несправедливо присудити оплату необхідних витрат обвинуваченого за рахунок Державної скарбниці, особливо через те, що строк давності для судового переслідування сплив тільки під час судового розгляду, і тому до цього часу судове переслідування обвинуваченого було правомірним.

18. Пан Лутц потім звертався з поданням до Федерального конституційного суду (Bundesverfassungsgericht), але 2 лютого 1982 року колеґія у складі трьох суддів відмовилася розглядати подання, мотивуючи це його малими шансами на успіх.

На думку Конституційного суду, рішення районного та реґіонального судів не порушують презумпцію невинуватості, в основу якої покладено принцип верховенства права і яка міститься у пункті 2 статті 6 Конвенції. Хоч би якою великою була підозра, презумпція невинуватості унеможливила вжиття заходів проти обвинуваченого (Beschuldigter), які фактично зводилися до покарання (Strafe) до того, як це покарання мало здійснитися (im Vorgriff auf die Strafe). Це правило не було порушено, коли оплату необхідних витрат сторони, яка стала об'єктом судового переслідування за «адміністративне правопорушення», не було присуджено за рахунок Державної скарбниці в разі припинення провадження. Далі у судовому рішенні сказано:

«Звичайно, рішення про те, щоб не присудити оплату витрат заінтересованої сторони за рахунок Державної скарбниці, не може вважатись як покарання (Bestrafung) або навіть прирівнюватися до нього. Крім того, у рішенні про витрати, відповідно до підпункту 2 пункту 3 статті 467 Кримінально-процесуального кодексу та статті 46 (1) Закону про «адміністративні правопорушення», немає висновку про те, що заінтересована особа є винною; в основі цього рішення лежить підозра щодо цієї особи, і це викликало її судове переслідування за «адміністративне правопорушення». Тому підстави для ухвали про видатки в оскаржуваному рішенні правомірно зводяться до висновку про те, що обвинуваченого, найімовірніше, було б визнано винним».

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

А. Закон про «адміністративні правопорушення»

19. Предмет «адміністративних порушень» реґулюється Законом про «адміністративні правопорушення» (Gesetz über Ordnungswidrigkeiten) від 24 травня 1968 року в редакції від 1 січня 1975 року («Закон 1968/1975 років»). Мета цього законодавства полягала в тому, щоб вилучити дрібні правопорушення зі сфери кримінального законодавства. До цієї категорії було віднесено порушення Закону про дорожній рух. Згідно зі статтею 21 Закону про дорожній рух (в його старій редакції), вчинення таких порушень викликало відповідальність у формі штрафу (Geldstrafe) або ув'язнення (Haft). Стаття 3 (6) Закону від 24 травня 1968 року (Einführungsgesetz zum Gesetz über Ordnungswidrigkeiten) класифікувала їх як «адміністративні правопорушення» (Ordnungswidrigkeiten), і через це вони ставали предметом покарання тільки у формі грошових стягнень (Geldbußen), тобто законодавство не вважало їх кримінальними.

У Федеративній Республіці Німеччини Законові 1968/1975 років передував Закон від 25 березня 1952 року про «адміністративні правопорушення» та, певною мірою, Закон про економічні злочини (Wirtschaftsstrafgesetz) від 26 липня 1949 року. Зовсім недавно законом від 7 липня 1986 року, який набув чинності з 1 квітня 1987 року, до нього було внесено поправку.

1. Загальні положення

20. Стаття 1 (1) Закону 1968/1975 років визначає «адміністративне правопорушення» як незаконну (rechtswidrig) і гідну осуду (vorwerfbar) дію, що суперечить правовому положенню, згідно з яким порушники несуть покарання у формі штрафу. Штраф не може бути меншим за 5 німецьких марок або, загалом, більшим за 1000 німецьких марок (стаття 17 (1)). Розмір штрафу визначається у кожному випадку залежно від серйозності правопорушення, ступеня неналежної поведінки, яку можна віднести на рахунок порушника, та, за винятком дрібних (geringfügig) порушень, фінансового становища порушника (стаття 17 (3)).

Якщо дія становить як «адміністративне», так і кримінальне правопорушення, то можна застосувати тільки кримінальне законодавство; проте при винесенні кримінального покарання (Strafe) дія може бути покарана як «адміністративне правопорушення» (стаття 21).

2. Органи судового переслідування

21. «Адміністративними правопорушеннями» займаються адміністративні органи (Verwaltungsbehörde), що призначаються відповідно до закону, крім випадків, коли Закон від 1968/1975 років надає прокуророві повноваження переслідувати такі правопорушення, а судам — розглядати і призначати покарання у судовому порядку (статті 35 і 36). При отриманні справи про дії кримінального характеру прокурор може також розглядати його як «адміністративне правопорушення» (стаття 40).

22. Адміністративні органи передають справу прокуророві, якщо є підстава підозрювати вчинення кримінального правопорушення; прокурор повертає цю справу, якщо не порушує переслідування (стаття 41). Якщо «адміністративне правопорушення» тісно пов'язане з кримінальним правопорушенням, стосовно якого прокурор порушив переслідування, прокурор може приєднати до кримінальної справи «адміністративне правопорушення», оскільки адміністративні органи не призначили ніякого штрафу (стаття 42).

Рішення прокурора про те, чи розглядати дію як кримінальне правопорушення, є обов'язковим для адміністративних органів (стаття 44).

3. Процедура загалом

23. З урахуванням винятків, що були викладені в Законі 1968/1975 років, положення загального права, що реґулює кримінальну процедуру, зокрема Кримінально-процесуального кодексу, Закону про систему судових органів (Gerichtsverfassungsgesetz) та Закону про суди у справах неповнолітніх (Jugendgerichtsgesetz),можуть застосовуватися за аналогією (sinngemäß) до процедури стосовно «адміністративних порушень» (стаття 46 (1)). Органи судового переслідування (див. пункт 21 вище) мають ті самі права та обов'язки, що й прокурор у кримінальних справах, якщо в Законі 1968/1975 років не передбачено інше (стаття 46 (2)). Водночас, низку заходів, передбачених у кримінальних справах, не можна застосовувати до «адміністративних правопорушень», особливо арешт, тимчасове тримання під вартою в поліції (vorläufige Festnahme) та перехоплення пошти і телеграм (стаття 46 (3)). Залишається можливість взяття зразків крові та інших незначних заходів, згідно зі змістом пункту 1 (а) статті 81 Кримінально-процесуального кодексу.

24. Переслідування за «адміністративні правопорушення» здійснюється на розсуд (pflichtgemäßes Ermessen) компетентного органу, який може припинити переслідування у будь-який час, коли він розглядає справу (стаття 47 (1)).

Як тільки справу передано до суду (див. пункти 29-30 нижче), повноваження припинити розгляд належать суду; будь-яке подібне рішення вимагає згоди прокурора і є остаточним (стаття 47 (2)).

25. Щодо судового етапу провадження у справі (якщо такий відбувається, див. пункти 30-32 нижче), то стаття 46 (7) Закону 1968/1975 років надає юрисдикцію підрозділам (Abteilungen) районних судів та палатам (Kammern/Senate) реґіональних судів, апеляційним судам (Oberlandesgerichte) та Федеральному суду юстиції (Bundesgerichtshof).

4. Попередня процедура

26. Розслідування (Erforschung) «адміністративних правопорушень» є справою поліції. У зв'язку з цим поліційні органи користуються правом діяти на власний розсуд (pflichtgemäßes Ermessen); крім випадків, передбачених Законом 1968/1975 років, вони мають ті самі права, що й під час розслідування кримінальних правопорушень (стаття 53 (1)).

27. До постановлення рішення заінтересована особа (Betroffener) має отримати можливість прокоментувати компетентному органові твердження, зроблені проти нього (стаття 55).

У випадку незначного правопорушення адміністративні органи можуть зробити заінтересованій особі попередження (Verwarnung) та накласти на неї штраф-застереження (Verwarnungsgeld); крім випадків, передбачених чинним законодавством, розмір штрафу-застереження свого часу був від 5 до 40 німецьких марок, а з 1 квітня 1987 року — від 5 до 75 німецьких марок (стаття 56 (1)). Проте подібні санкції можливі тільки тоді, якщо заінтересована особа погоджується і сплачує штраф одразу або впродовж одного тижня (стаття 56 (2)).

28. Якщо необхідно, адміністративні органи офіційно призначають адвоката представляти заінтересовану особу під час адміністративного провадження у справі (стаття 60).

Заходи, вжиті адміністративними органами під час попередньої процедури, у принципі можуть бути предметом оскарження у судовому порядку (стаття 62).

5. Адміністративне рішення про накладення штрафу

29. Крім випадків, передбачених Законом 1968/1975 років — як у випадку, коли справа вирішується через сплату штрафу-застереження, — «адміністративне правопорушення» карається після прийняття адміністративного рішення про накладення штрафу (Bußgeldbescheid; стаття 65).

Заінтересована особа може подати заперечення (Einspruch) упродовж періоду, який з 1 квітня 1987 року збільшився від одного до двох тижнів (стаття 67). Якщо рішення не скасовано, адміністративні органи направляють справу прокуророві, який передає її компетентному районному суду і після цього перебирає на себе функцію органів судового переслідування (статті 68 і 69).

6. Судовий етап провадження у справі (якщо такий відбувається)

30. Згідно зі статтею 71, якщо районний суд визнає заперечення прийнятним (стаття 70), він, якщо Закон 1968/1975 років не передбачає іншого, розглядає заперечення відповідно до положень, які можна застосувати щодо заперечення проти вироку сумарного покарання (Strafbefehl); у принципі, він проводить слухання та виносить рішення (Urteil), в якому може міститися суворіший вирок (стаття 411 Кримінально-процесуального кодексу).

Проте рішення районного суду може набути форми наказу (Beschluß), якщо суд вважає, що в слуханні немає необхідності, і за умови, що прокурор або заінтересована особа не заперечує (стаття 72 (1)). У цьому випадку він може, зокрема, виправдати заінтересовану особу, прийняти рішення щодо розміру штрафу або припинити переслідування, але він не може посилити покарання (стаття 72 (2), після перенумерації (3)).

31. Заінтересована особа може бути присутньою на слуханні, але не зобов'язана цього робити, якщо тільки районний суд не розпорядиться про це (стаття 73 (1) і (2)); цю особу може представляти адвокат (стаття 73 (4)).

Під час слухання прокуратура може мати свого представника; якщо районний суд вважає, що присутність посадової особи від цієї установи потрібна, він відповідно повідомляє про це (стаття 75 (1)).

Районний суд надає адміністративним органам можливість виносити ті питання, які, на їхню думку, мають важливе значення для постановлення рішення; маючи бажання, вони можуть звернутися до Суду під час слухання (стаття 76 (1)).

32. Відповідно до певних умов, стаття 79 передбачає можливість подання скарги (Rechtsbeschwerde) на судове рішення або наказ, прийнятий згідно зі статтею 72; крім випадків, коли Закон 1968/1975 років передбачає інше, ухвалюючи рішення щодо скарги, суд дотримується, за аналогією, положень Кримінально-процесуального кодексу, що стосуються перегляду справи (Revision).

7. Адміністративне та кримінальне провадження

33. Класифікація адміністративними органами дії як «адміністративного правопорушення» не є обов'язковою для суду, який приймає ухвалу щодо заперечення; водночас, він може застосувати кримінальне законодавство тільки тоді, коли заінтересовану особу було поінформовано про зміну класифікації і вона мала можливість підготувати свій захист (стаття 81 (1)). Як тільки ця умова була задоволена — за власним клопотанням суду або на вимогу прокурора, — заінтересована особа отримує офіційний статус обвинуваченого (Angeklagter; стаття 81 (2)) і подальше провадження виходить за рамки Закону 1968/1975 років (стаття 81 (3)).

8. Виконання рішень про накладення штрафу

34. Рішення про накладення штрафу виконується одразу, коли стає остаточним (статті 89 і 84). Якщо Закон 1968/1975 років не передбачає інше, виконання рішення, ухваленого адміністративними органами, реґулюється федеральним законом або законом землі (залежно від справи) щодо виконання рішень в адміністративних справах (VerwaltungsVollstreckungsgesetze) (стаття 90 (1)). Постановляючи одне рішення, суд може застосовувати певні положення, зокрема Кримінально-процесуального кодексу (стаття 91).

35. Якщо — в разі неможливості встановити (dargetan) платоспроможність — заінтересована особа не сплатила своєчасно штраф, суд може, на вимогу адміністративних органів або, коли судовим рішенням було накладено штраф, за власним клопотанням, винести вирок про примусове ув'язнення (Erzwingungshaft) (стаття 96 (1)). Внаслідок цього таке затримання не замінює сплату штрафу (Ersatzfreiheitsstrafe), як передбачено кримінальним законодавством; ув'язнення призначене для примусової сплати штрафу. Строк затримання не повинен перевищувати шість тижнів за один штраф і три місяці за кілька штрафів (стаття 96 (3)). Виконання санкції на затримання, зокрема, реґулюється Кримінально-процесуальним кодексом (стаття 97).

9. Судові витрати

36. Щодо витрат на адміністративну процедуру, компетентні органи, за аналогією, застосовують певні положення Кримінально-процесуального кодексу (стаття 105).

37. Згідно зі статтею 109, до якої також було внесено поправку, яка набула чинності з 1 квітня 1987 року, — заінтересована особа має оплатити судові витрати, якщо вона відмовляється від свого заперечення або якщо компетентний суд його відхиляє.

Щодо решти, то положення Кримінально-процесуального кодексу, що стосуються оплати судових витрат, необхідних витрат сторін, застосовуються за аналогією (стаття 464 et. seq. Кримінально-процесуального кодексу та стаття 46 Закону 1968/1975 років).

Згідно з умовами статті 464 Кримінально-процесуального кодексу, будь-яке судове рішення, вирок сумарного покарання або рішення щодо припинення низки проваджень має визначити, хто повинен оплатити судові витрати (пункт 1); судове рішення або ухвала, якими завершується провадження, мають вказувати, хто оплачуватиме необхідні витрати (пункт 2).

У пунктах 1 і 3, у другому реченні підпункту 2 статті 467 Кримінально-процесуального кодексу, які були застосовані у даному випадку, відповідно до статті 46 Закону 1968/1975 років, сказано:

«1. Якщо обвинуваченого (Angeschuldigter) виправдано, або якщо взяття під варту відхилено (Hauptverfahren), або якщо провадження проти нього припинено, судові витрати, а також необхідні витрати обвинуваченого оплачує Державна скарбниця.

...

3. ... Суд може відмовитися від присудження оплати необхідних витрат обвинуваченого за рахунок Державної скарбниці, якщо обвинувачений...

2) уникав засудження просто через формальну перешкоду для провадження (Verfahrenshindernis)».

Оскільки закон не передбачає обов'язкового відшкодування необхідних витрат, суди вирішують питання за принципом справедливості і мають певну можливість діяти на власний розсуд у вирішенні питання.

В. Штрафи дорожнього руху

38. У Законі про дорожній рух, Правилах дорожнього руху, Ліцензії дорожнього руху та Положеннях про відповідність засобу пересування (Straßenverkehrs-Zulassungs-Ordnung) містяться переліки «адміністративних порушень», які караються штрафом (стаття 24 Закону про дорожній рух).

У статті 24 Закону про дорожній рух сказано:

«1. Навмисне порушення або порушення через недбальство (vorsätzlich oder fahrlässig) положення нормативного акта (Rechtsverordnung), укладеного відповідно до статті 6 (1), або положення наказу (Anordnung), укладеного відповідно до нормативного акта, якщо зазначений акт посилається на це положення ... щодо даного правопорушення є «адміністративним». Вимога такого посилання не ставиться, якщо положення нормативного акта було укладено до 1 січня 1969 року.

2. «Адміністративне правопорушення» карається штрафом».

Правила дорожнього руху, які застосовувалися в даному випадку, містилися в одному з нормативних актів, виданому відповідно до статті 6 (1) Закону про дорожній рух.

39. У випадку грубого (grob) та неодноразового (beharrlich) «адміністративного правопорушення» водієм своїх обов'язків адміністративні органи або — якщо було подано заперечення — суд можуть також позбавити заінтересовану особу водійського посвідчення (Fahrverbot) строком від одного до трьох місяців (стаття 25 Закону про дорожній рух).

40. Реґіональні органи управління (Länder) співпрацювали з метою прийняття правил (Verwaltungsvorschriften), якими встановлюється єдина шкала штрафів (Bußgeldkatalog) за різні «адміністративні правопорушення» Правил дорожнього руху; за законом правила щодо штрафів є обов'язковими не для судів, а для адміністративних органів, уповноважених накладати штрафи.

У статті 26 (а) Закону про дорожній рух, включену до цього закону 28 грудня 1982 року, але ще не введену в дію, передбачено, що міністр транспорту видає такі правила за погодженням із бундесратом (Bundesrat) та у формі нормативного акта (Rechtsverordnung).

41. Згідно зі статтею 28 Закону про дорожній рух, штраф, накладений за порушення правил дорожнього руху, у деяких конкретних випадках може бути включеним до головного реєстру руху (Verkehrszentralregister), якщо він перевищить певну суму (39 німецьких марок на час подій, що розглядаються, 79 німецьких марок від 1 липня 1982 року); з іншого боку, у кримінальних протоколах (Bundeszentralregister) про це нічого не згадано. Запис про штраф має бути ліквідований зі спливом щонайбільше двох років, якщо за цей час не було зроблено інших записів (стаття 29).

Тільки певні органи влади мають доступ до реєстру, особливо з метою кримінального переслідування або переслідування за «адміністративне правопорушення» дорожнього руху (стаття 30).

42. Під час подій, що розглядаються, відповідно до статті 26 (3) Закону про дорожній рух, строк давності для провадження щодо «адміністративного правопорушення», передбаченого статтею 24 цього закону, був три місяці; з 1 квітня 1987 року він становив три місяці щодо проваджень в адміністративних органах і шість місяців від дати постановлення рішення органами влади.

43. Відповідно до заяв Уряду, які не були предметом спору, Закон 1968/1975 років практично відіграє надзвичайно важливу роль у справах, що стосуються дорожнього руху; близько 90 відсотків накладених штрафів стосуються порушень дорожнього руху.

У Баварії, яку Уряд називає як можливого представника Федеративної Республіки Німеччини, було 1985 року ухвалено 1 141 221 рішення про накладення штрафу. Відсоток штрафів понад 200 та 500 німецьких марок був тільки 1,3 та 0,1 — відповідно — порівняно з 8,8 за штрафи розміром від 120 до 200 німецьких марок, 15 — за штрафи від 80 до 119 німецьких марок, 22,3 — за штрафи розміром від 41 до 79 німецький марок та 52,5 — за штрафи розміром від 5 до 40 німецьких марок.

З-поміж 1 199 802 зареєстрованих порушень дорожнього руху порушення заборони очікування та стоянки авто склали 49,7 відсотка.

С. Практика Федерального конституційного суду
щодо презумпції невинуватості
(судове рішення (Beschluß) від 26 березня 1987 року)

44. Нещодавно Федеральний конституційний суд визначив межі застосування принципу презумпції невинуватості в контексті припинення кримінального провадження. Рішенням від 26 березня 1987 року Федеральний конституційний суд скасував, на підставі порушення принципу, два рішення районних судів та одне рішення реґіонального суду, якими суди, вважаючи вину обвинувачених незначною (gering), припинили щодо останніх приватні переслідування, але присудили оплату судових витрат їхнім коштом, включно з витратами скаржників (справи 2 BvR 589/79, 2 BvR 740/81 та 2 BvR 284/85, Europäische Grundrechte-Zeitschrift,1987 рік, с. 203-209).

Конституційний суд постановив, що говорити про причини припинення дії рішення щодо вини обвинуваченого або класти розпорядження щодо витрат в основу припущення (Annahme) про те, що обвинувачений винен у порушенні, якщо судовий процес ще не досяг етапу винесення вироку (Schuldspruchreife), означає порушувати презумпцію невинуватості. Посилаючись на пункт 2 статті 6 Конвенції, він зазначив, що принцип презумпції невинуватості випливає з принципу верховенства права. Конвенція не мала статусу конституційного права у ФРН, але треба звернути увагу на неї та на практику Європейського суду з прав людини щодо тлумачення принципів і основних прав, які містяться в Основному законі (Grundgesetz).

На підтвердження своєї практики Конституційний суд повторив, що, згідно з принципом презумпції невинуватості, проти обвинуваченого не можна вжити заходів, які фактично зводяться до покарання, не довівши перед цим його вини в належному судовому процесі, і що жоден обвинувачений не може вважатися винним. Суд додав, що цей принцип вимагає доведення вини відповідно до закону перед тим, як оголосити цю особу винною. Отже, висновок про вину не вважатиметься леґітимним доти, доки його не буде оголошено під кінець судового процесу на етапі винесення вироку.

Цитуючи судове рішення щодо справи Мінеллі від 25 березня 1983 року (серія А, № 62), Конституційний суд постановив, що рішення про припинення кримінального провадження може порушити презумпцію невинуватості, якщо воно містить підстави для висновку про вину обвинуваченого без доведення її відповідно до закону. З іншого боку, в таких рішеннях ніщо не заважало суду робити висновки щодо вини обвинуваченого та присуджувати йому оплату необхідних витрат скаржників, а також судових витрат, якщо цей суд провів слухання, завдяки якому можна винести вирок (Entscheidungsreife).

На підставі таких міркувань Конституційний суд скасував три з-поміж п'яти оскаржуваних рішень, але відхилив подання у першій з трьох справ, що розглядалися, оскільки представники захисту виступили із заключною заявою після судового процесу.

Провадження в Комісії

45. У своїй заяві до Комісії від 14 липня 1982 року (№ 9912/82) п. Лутц посилався на пункти 1 і 2 статті 6 Конвенції, стверджуючи, що районний суд не розглянув справу в розумний строк і що рішення щодо оплати витрат порушило принцип презумпції невинуватості, оскільки підстави для такого рішення рівнозначні «прихованому засудженню».

46. 9 липня 1985 року Комісія оголосила заяву неприйнятною стосовно скарги за пунктом 1 статті 6 (як явно необґрунтовану) і прийнятною щодо решти.

У своїй доповіді від 18 жовтня 1985 року (підготовленій відповідно до статті 31) Комісія висловила думку, сімома голосами проти п'яти, що було порушено пункт 2 статті 6. Повний текст доповіді Комісії та три окремі думки наведено як додаток до цього рішення.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ УРЯДУ ДО СУДУ

47. У своєму меморандумі від 13 листопада 1986 року Уряд вимагав від Суду визнати, що:

«У даній справі пункт 2 статті 6 Європейської конвенції з прав людини не застосовується і Суд не може розглядати цю справу з огляду на її несумісність з положеннями Конвенції;

або, як альтернатива:

Федеративна Республіка Німеччини не порушувала пункту 2 статті 6 Європейської конвенції з прав людини».

Уряд повторив свої твердження на слуханні 23 лютого 1987 року.

48. Пан Лутц оскаржував підстави, зокрема одне формулювання рішень, якими суди Німеччини відмовилися присудити компенсацію за його необхідні витрати. Він стверджував, що було порушено презумпцію невинуватості, про яку йдеться у пункті 2 статті 6 Конвенції, що передбачає:

«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом».

Уряд заперечив це твердження, дотримуючись думки про те, що пункт 2 статті 6 не застосовується, а отже, заява не відповідає положенням Конвенції; в альтернативному порядку Уряд стверджував, що порушення пункту 2 статті 6 допущено не було.

Комісія була іншої думки.

І. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

49. Після припинення розгляду «адміністративного правопорушення» п. Лутц мусив сам оплатити всі необхідні витрати на тій підставі, що, якби розгляд було продовжено, він «найімовірніше» або «майже напевне» був би засуджений; ось чому, як він стверджував, було допущено порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.

Така скарга не має «чіткої невідповідності положенням Конвенції» (див. рішення від 9 лютого 1967 року в «Бельгійській мовній справі», серія А, № 5, с. 18); вона стосується тлумачення і застосування Конвенції (стаття 45). Щоб ухвалити рішення, Суд має визначити, чи можна посилатися на пункт 2 статті 6 щодо оскаржуваних рішень. Суд відносить це питання до суті справи, і він не може розглядати його як попереднє питання (див. як останнє джерело рішення у справі Козіка від 28 серпня 1986 року, серія А, № 105, с. 19, п. 32).

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6

А. Можливість застосування пункту 2 статті 6

50. Згідно з поданням Уряду, пункт 2 статті 6 не застосовувався щодо цієї справи тому, що заявника не було «обвинувачено в кримінальному правопорушенні». Згідно із законодавством 1968/1975 років, яке «декриміналізовувало» дрібні правопорушення, включно з порушеннями дорожнього руху, обвинувачення проти п. Лутца були просто «адміністративним правопорушенням» (Ordnungswidrigkeit). Таке правопорушення, на думку Уряду, відрізняється від кримінального як своєю правовою характеристикою і наслідками, так і процедурою, якої треба додержувати. Рішення, постановлене Судом 21 лютого 1984 року у справі Озтюрка, зводилося до питання про безоплатну допомогу перекладача (пункт 3 (е) статті 6) за обставин справи цього заявника і аж ніяк не визначало, наголошував Уряд, можливість застосування пункту 2 статті 6 до даної справи.

Згідно ж із поданням п. Лутца, навпаки — можливість його застосування чітко випливала з цього судового рішення.

Комісія погодилася; обидві справи були подібні щодо фактів, і обґрунтування цього рішення було так само незаперечним стосовно ґарантії пункту 2 статті 6.

51. Суд передусім зазначає, що п. Лутц, так само як і пан Озтюрк, мав відповідати за порушення Правил дорожнього руху, зокрема положень 1 (2) та 49 (1.1) (див. пункт 13 вище та рішення у справі Озтюрка від 21 лютого 1984 року, серія А, № 73, с. 9, п. 11). У законодавстві Німеччини це було не кримінальне правопорушення (Straftat), а «адміністративне». Тому виникає питання, чи відповідала ця класифікація цілям Конвенції.

52. У справі Озтюрка Суд стверджував, що заявника «обвинувачено в кримінальному правопорушенні» відповідно до змісту пункту 3 статті 6. Можна погодитися з тим, що вирішальним було єдино те, чи підпункт (2) давав заявникові право на безоплатну допомогу перекладача під час провадження, яке стало предметом оскарження, на національному рівні. Проте, з огляду на вступне речення пункту 3, Суд посилався на пункт 1 цієї статті; причина полягала в тому, що Суд послідовно доводив, що пункт 1 мав включати основне правило, в якому пункти 2 і 3 знаходили б конкретне застосування (див. згадуване рішення у справі Озтюрка, с. 17, п. 47). Після утвердження «самостійності» концепції «кримінального» у статті 6 Суд дійшов висновку, що правопорушення, в якому обвинувачено п. Озтюрка, було «кримінальним», відповідно до цілей цієї статті (там само, с. 18 і 21, п. 50 і 54).

Отже, Суд і далі спирався на те, що три пункти статті 6, в яких використовуються терміни «кримінальне обвинувачення» (accusation en matière pénale) та «обвинувачений у кримінальному правопорушенні» (accusé, accusé d'une infraction), стосувалися ідентичних ситуацій. Раніше він застосував подібний підхід до пункту 2 статті 6, хоча й у контексті, що був незаперечно кримінальним, згідно з внутрішнім законодавством (див. рішення у справі Адольфа від 26 березня 1982 року, серія А, № 49, с. 15, п. 30, та рішення у справі Мінеллі від 25 березня 1983 року, серія А, № 62, с. 15, п. 27). Крім того, Уряд погодився з тим, що слова «обвинувачений у кримінальному правопорушенні» мають те саме значення в усіх трьох пунктах і мають відповідно тлумачитися.

53. Отже, питання, порушене у цій справі, загалом те саме, що й у справі, яку вже було розв'язано судовим рішенням від 21 лютого 1984 року. Суд не вбачає підстав змінювати рішення, особливо з огляду на те, що Уряд, Комісія та адвокат заявника повторили арґументи, на які вони посилалися щодо справи Озтюрка.

54. Для того щоб визначити, чи було «адміністративне правопорушення», вчинене п. Озтюрком, «кримінальним», Суд послався на критерії, застосовані ним у рішенні від 8 червня 1976 року у справі Енґеля та iнших (серія А, № 22, с. 34-35, п. 82). Він стисло виклав їх таким чином:

«Перше, що потрібно встановити, — чи належить текст, що визначає дане правопорушення, згідно з правовою системою держави-відповідача, до кримінального права; потім треба розглянути характер правопорушення і, нарешті, характер та ступінь суворості покарання, якому заінтересована особа могла підлягати, зважаючи на предмет і мету статті 6, основне значення умов цієї статті та законів Договірних держав» (рішення у справі Озтюрка, серія А, № 73, с. 18, п. 50).

Керуючись цими принципами, Суд дійшов висновку, що загальний характер правового положення, яке порушив п. Озтюрк, та мета покарання, яка відіграла роль як стримувального фактора, так і репресивного засобу, були достатніми для впевненості, що дане правопорушення, відповідно до цілей статті 6, мало кримінальний характер (там само, с. 20, п. 53). Ось чому Суд вважає, що не було потреби розглядати правопорушення п. Озтюрка «також у контексті останнього критерію, про який ішлося ...», оскільки «відносна відсутність серйозності покарання, що розглядається ... не може позбавити правопорушення його внутрішньокримінального характеру» (там само, с. 21, п. 54).

Такі міркування стосуються й цієї справи.

55. Уряд, як виявилося, фактично піддав критиці рішення у справі Озтюрка за те, що в ньому не було враховано характер та ступінь покарання, якому могла підлягати заінтересована особа. Уряд стверджував, що цим воно відрізнялося від рішення у справі Енґеля та інших від 8 червня 1976 року.

Суд зазначає, що другий і третій критерії, прийняті в судових рішеннях у справі Енґеля та інших і Озтюрка, є альтернативними, а не сукупними: для застосування статті 6 щодо слів «кримінальне обвинувачення» достатньо, щоб правопорушення, яке розглядається, було «кримінальним» з погляду Конвенції, як у даному випадку, або підводило заінтересовану особу під дію санкції, яка за своїм характером та ступенем суворості належить загалом до «кримінальної» сфери (див. також рішення у справі Кемпбелла і Фелла від 28 червня 1984 року, серія А, № 80, с. 35-38, п. 69-73).

56. Уряд також висував арґумент, що одразу зі спливом строку давності, встановленого законом, — про що йшлося і в остаточній ухвалі від 24 серпня 1981 року Гайльброннського районного суду, — пункт 2 статті 6 втрачав силу, оскільки засуджувати заявника вже не можна було.

На відміну від Комісії, Суд не міг погодитися з Урядом. Безсумнівно, що строк давності провадження вже сплив, але це було визнано судовим рішенням від 24 серпня 1981 року (див. пункт 16 вище). Це рішення також розв'язало питання видатків, відповідно до вимог статей 463 і 467 Кримінально-процесуального кодексу та статті 46 Закону про «адміністративні правопорушення», і через це заявник мусив оплачувати свої необхідні витрати сам. Пропорційний розподіл витрат був наслідком та необхідною умовою припинення провадження (стаття 464 Кримінально-процесуального кодексу — див. пункт 37 вище; див. також, mutatis mutandis, раніше наведене судове рішення у справі Мінеллі, серія А, № 62, с. 16, п. 30). Це чітко підтверджувалося в резолютивних положеннях рішення: після попередньої ухвали про необхідність припинення провадження інші дві стосувалися судових витрат і власних необхідних видатків та витрат заявника.

57. Отже, пункт 2 статті 6 стосувався даної справи; Федеральний конституційний суд справді згадав про це положення у своєму рішенні від 2 лютого 1982 року (див. пункт 18 вище). Проте слід наголосити іще раз (див. згадуване рішення у справі Озтюрка, серія А, № 73, с. 21-22, п. 56), що з цього аж ніяк не випливає, що ставиться під сумнів сам принцип системи, прийнятої стосовно даного питання законодавчим органом Німеччини, як і в будь-якому іншому законодавстві. Зважаючи на велику кількість дрібних порушень — особливо стосовно дорожнього руху, — які не настільки дискредитують порушника, щоб він заслуговував тавра кримінального покарання, Договірна держава може мати всі підстави для застосування системи, яка знімає із судів обов'язок мати справу з більшістю цих порушень. Доручення адміністративним органам переслідувати й карати дрібні правопорушення не суперечить Конвенції за умови, що заінтересована особа може оскаржити будь-яке винесене проти неї рішення, звернувшись до суду, який справді надає ґарантії статті 6.

В. Відповідність пунктові 2 статті 6

58. Заявник зазначав, що він ніколи не був присутнім на слуханні в суді, який розглядав висунуте проти нього обвинувачення. Як наслідок, за цими обвинуваченнями не було ухвалено рішення відповідно до процедури, передбаченої законом. Він стверджував, що вмотивування рішень щодо витрат чітко вказували на висновок про вину і, отже, зводилися до «прихованого засудження».

У поданні Уряду відмова присудити оплату необхідних витрат п. Лутца за рахунок Державної скарбниці не зводилася до покарання або заходу, який за своєю дією можна прирівняти до покарання. Обґрунтування оскаржуваних рішень не містило в собі оцінки вини обвинуваченого: суди описували «стан підозри» тільки з однією метою — досягти справедливого рішення щодо оплати витрат. Крім того, у разі припинення переслідування Конвенція не зобов'язує Договірні держави відшкодовувати особі, «обвинуваченій у кримінальному правопорушенні», будь-яку шкоду, якої вона могла зазнати. Оскаржувані рішення не суперечили б Конвенції з огляду на їхнє обґрунтування, якби положення резолютивної частини — які були єдиними, що мали остаточну та обов'язкову силу, — їй відповідали.

Як заявник, так і Комісія вважали, що мало місце порушення пункту 2 статті 6, оскільки оскаржуване обґрунтування цілком можна було розуміти таким чином, що заявник не тільки залишався під підозрою вчинення правопорушення, а й був винним у його вчиненні.

59. Суд, як Комісія та Уряд, передусім зазначає, що ані пункт 2 статті 6, ані будь-яке інше положення Конвенції не дає особі, яку «обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення», права на відшкодування її витрат, коли провадження у справі проти неї припинено. Отже, відмова відшкодувати п. Лутцу його необхідні витрати не несе в собі порушення презумпції невинуватості (див., mutatis mutandis, згадуване рішення у справі Мінеллі, серія А, № 62, с. 17, п. 34-35). Адвокат заявника, крім того, наполягав, відповідаючи на запитання Голови Суду, що його клієнт оспорював не цю відмову, а тільки її обґрунтування.

60. Втім, рішення про відмову відшкодувати необхідні витрати обвинуваченого після припинення провадження може порушити питання щодо пункту 2 статті 6, якщо обґрунтування, яке не можна відокремити від положень резолютивної частини (див. те саме рішення, с. 18, п. 38), зводиться, по суті, до встановлення вини обвинуваченого. При цьому його вина не була доведена відповідно до закону і, зокрема, у нього не було можливості скористатися правом на захист (там само, п. 37).

61. В основу оскаржуваної відмови було покладено друге речення підпункту 2 пункту 3 статті 467 Кримінально-процесуального кодексу, який застосовувався у даному випадку відповідно до статті 46 Закону 1968/1975 років (див. пункти 16-18 та 37 вище). Це положення містить одне з винятків у законодавстві Німеччини про те, що в разі припинення провадження у справі оплата необхідних витрат особи, «обвинуваченої у кримінальному правопорушенні», має бути присуджена за рахунок Державної скарбниці (пункт 1 статті 467). Застосування цього положення означає, що відповідні суди, які вирішують питання за принципом справедливості і певною мірою діють на власний розсуд, зобов'язані брати до уваги ще й тягар підозри, яка ще лежить на заінтересованій особі.

62. На виправдання свого рішення не присуджувати оплату витрат п. Лутца за рахунок Державної скарбниці Гайльброннський районний суд зазначив, що, «зважаючи на матеріали справи, обвинуваченого, найімовірніше, буде засуджено» (див. пункт 16 вище). Відхиляючи скарги заявника, реґіональний суд постановив, крім іншого, що, якби строк давності для здійснення судового переслідування не сплив, обвинуваченого, «майже напевне визнали б винним у вчиненні правопорушення» (див. пункт 17 вище). Для Федерального конституційного суду «підстави для ухвали про витрати в оскаржуваному рішенні правомірно зводяться до висновку про те, що обвинуваченого, найімовірніше, було б визнано винним» (див. пункт 18 вище).

Отже, німецькі суди хотіли показати, оскільки від них вимагали це зробити відповідно до цілей рішення, що й досі існували серйозні підозри щодо п. Лутца. Навіть якщо умови, які використовувалися, можуть здатися неоднозначними й незадовільними, суди, по суті, обмежилися заявою про наявність «обґрунтованої підозри» стосовно того, що обвинувачений «вчинив правопорушення» (пункт 1 (с) статті 5 Конвенції).

З огляду на факти, зокрема попередніх тверджень заявника (див. пункти 12, 16 та 17 вище), у рішеннях ішлося про «стан підозри» і нічого не говорилося про висновок щодо вини. З цього погляду вони входять у суперечність з більш суттєвими і докладними рішеннями, які Суд розглядав у справі Мінеллі (див. згадуване рішення, серія А, № 62, с. 8-10, п. 12-14 та с. 11-12, п. 16), а також з рішеннями, які були відхилені Федеральним конституційним судом 26 березня 1987 року (див. пункт 44 вище).

63. Крім того, відмова присудити Державній скарбниці оплату витрат п. Лутца нерівнозначна покаранню або заходу, який можна було до нього прирівняти. З цього погляду, ця справа абсолютно чітко відрізняється від справи Мінеллі, а також від справ, які розглядав Федеральний конституційний суд 26 березня 1987 року (див. пункт 44 вище). Швейцарські суди постановили, що п. Мінеллі має сплатити частину судових витрат, і присудили йому оплатити витрати приватних обвинувачів (див. раніше наведене рішення, там само), а отже, визнали його винним. У цьому випадку нічого подібного не трапилося: п. Лутц повинен був оплачувати не судові витрати у справі, а лише власні витрати. Німецькі суди, керуючись принципом справедливості та зважаючи на серйозну підозру, яка, на їхню думку, існує щодо нього, не накладали жодних санкцій, а тільки відмовилися присудити оплату його необхідних витрат за рахунок державних фондів. При цьому, як Суд уже зазначав, Конвенція, а саме — пункт 2 статті 6, не зобов'язує Договірні держави — у разі припинення переслідування — відшкодувати «обвинуваченій у вчиненні кримінального правопорушення» особі будь-яку шкоду, якої вона могла зазнати.

64. Нарешті, рішення Гайльброннського районного суду, що його реґіональний суд та Федеральний конституційний суд залишили без зміни, не порушувало презумпції невинуватості, ґарантованої заявникові згідно з пунктом 2 статті 6.

На цих підставах Суд

1. Відхиляє одноголосно заперечення про те, що подання не відповідає положенням Конвенції.

2. Постановляє чотирнадцятьма голосами проти трьох, що пункт 2 статті 6 застосовується у цій справі.

3. Постановляє шістнадцятьма голосами проти одного, що мало місце порушення цієї статті.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 25 серпня 1987 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль,
Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен,
Секретар Суду

Заява п. Тора Вільялмссона і, відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 52 Реґламенту Суду, окрема думка п. Кремони, яка не збігається з позицією більшості, спільна окрема думка пані Біндшедлер-Роберт, п. Матчера та п. Бернхардта, яка не збігається з позицією більшості, додаються до цього судового рішення.

Парафовано: Р. Р.

Парафовано: М.-А. Е.

ЗАЯВА СУДДІ ТОРА ВІЛЬЯЛМССОНА

Моя позиція у цій справі змінилася порівняно з тим, як я голосував у справі Озтюрка. Ця зміна викликана рішенням більшості у тій справі.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ КРЕМОНИ,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Погоджуючись із судовим рішенням про відхилення попереднього заперечення Уряду та про застосовність пункту 2 статті 6 Конвенції в даному випадку, я шкодую, що не можу зробити те саме у питанні про дотримання цього положення і, фактично, як і більшість членів Комісії, вважаю, що його було порушено.

Для того щоб одразу усунути можливість якогось непорозуміння, я хотів би констатувати:

1. По-перше, я погоджуюся з рішенням про те, що ані пункт 2 статті 6, ані інше положення Конвенції не надають особі, яку обвинувачено у вчиненні кримінального злочину, права на відшкодування її витрат у разі припинення провадження у справі проти неї. Тому відмова національних судів присудити таке відшкодування заявникові сама по собі не порушує презумпцію невинуватості (пункт 59 судового рішення).

2. По-друге, я також погоджуюсь із тим, що рішення про відмову в такому відшкодуванні після припинення провадження може також порушити питання за пунктом 2 статті 6, якщо арґументи на підтримку, яких не можна відділити від резолютивних положень, по суті, зводяться до визнання (constat) вини обвинуваченого (що я розумію як оцінку), яку раніше не було доведено згідно із законом, і, зокрема, за відсутності в обвинуваченого можливості здійснити право на захист (пункт 60 судового рішення).

Виходячи з цього, я вважаю, що висновок про відсутність порушення у цьому рішенні фактично ґрунтується на таких двох моментах:

а) в оскаржуваних судових рішеннях національних судів ішлося тільки про «стан підозри», а не про визнання вини (пункт 62 судового рішення), і

b) відмова суду присудити відшкодування за необхідні витрати обвинуваченого не зводилася до покарання або заходу, який можна до нього прирівняти (пункт 63 судового рішення).

Щодо першого пункту, то зрозуміло, що сам факт про висунення особі кримінального обвинувачення містить у собі невід'ємний елемент підозри, а це, звичайно, не можна відділити від основного механізму самого провадження у кримінальній справі. Справді, серед випадків, коли особу можна позбавити волі, за умови додержання процедури, визначеної законом, у самій Конвенції йдеться про «законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення» (пункт 1 (с) статті 5).

Проте у цій справі прозоре та чітке формулювання, яке використовували суди у своїх судових рішеннях щодо заявника, обвинуваченого у вчиненні кримінального злочину, є набагато глибшим.

Фактично у судовому рішенні Гайльброннського районного суду про припинення справи проти заявника, а також про відмову присудити відшкодування за його витрати, згідно з чинним національним законодавством, стверджувалося — гадаю, на відміну від моїх колеґ, цілком однозначно, — що, «зважаючи на матеріали справи, обвинуваченого, найімовірніше, буде засуджено». Більше того, відхиляючи подання заявника, Гайльброннський реґіональний суд знову однозначно заявив, що якби строк давності для судового переслідування не сплив, то «обвинуваченого майже напевне визнали б винним у вчиненні правопорушення». На підтримку свого рішення суд навів певні факти, які заявник визнав перед поліцією. Рішення Федерального конституційного суду у складі трьох суддів ніяким чином не змінило ситуацію.

На мою думку, у цьому випадку матеріалізувалася ситуація, яка була передбачена у пункті 60 судового рішення (див. вище). Справді, ми маємо судові рішення про припинення розгляду правопорушення і про відхилення або підтвердження відхилення, відшкодування витрат обвинуваченого, щодо яких арґументи (яких не можна відділити від резолютивних положень) зводяться, по суті, до визнання (constat) вини обвинуваченого (що, як уже було сказано, я розумію як оцінку). Цю вину не було доведено згідно із законом, і, зокрема, в обвинуваченого не було можливості здійснити своє право на захист.

Які і більшість членів Комісії, я вважаю, що наведені вище арґументи зазначених судів можна з цілковитою певністю тлумачити як такі, що вказують фактично на вину обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Це звичайне формулювання, до якого справді звертаються, але, коли йдеться про основні принципи, такі, як презумпція невинуватості, важливим є не можливий намір, з яким було зроблено певні твердження в судових рішеннях, що стосуються обвинуваченого, а реальне значення слів для широкого загалу. Вирішальне значення має те, що зрештою виникає відчуття: суди визнали заявника фактично винним. Через це, на мою думку, виникає суто «сурогатне засудження» обвинуваченого, який не користується можливостями захисту згідно з пунктом 2 статті 6.

До речі, формулювання про визнання винним, яке лежить в основі цієї справи, не дуже відрізняється від формулювання у справі Мінеллі, де Суд справді визнав порушення цього положення. Була спроба розмежувати дві справи на основі «суті покарання», а це підводить мене до другого пункту, який ґрунтується на висновку цього судового рішення про відсутність порушення.

Що стосується питання про відсутність покарання або заходу, який можна до нього прирівняти, то я сказав би, що, звичайно, застосування такого покарання або заходу підтвердило б справедливість мого висновку, але відсутність покарання аж ніяким чином не зводить мій висновок нанівець. Принцип презумпції невинуватості можна порушити незалежно від застосування такого покарання або заходу. Така презумпція дійсна щодо особи, яку обвинувачено у вчиненні кримінального злочину, упродовж усього судового розгляду, аж до її засудження. Основний принцип сучасного судового процесу був би дуже недалекоглядним, якби межі його застосування були зведені до незастосування покарання або, знову користуючись формулюванням судового рішення, до заходу, який можна до нього прирівняти. Зазвичай покарання є лише останнім етапом здійснення кримінального судового провадження, і сучасне кримінальне законодавство також передбачає засудження без покарання або захід, який можна до нього прирівняти (порів., наприклад, «повне звільнення від відповідальності» у британській системі).

Вирішальне значення в даному разі має не відсутність застосування покарання, а судова оцінка вини обвинуваченого, і саме це й мається на увазі у формулюванні судових рішень, які розглядаються.

Тому я вважаю, що було допущено порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.

СПІЛЬНА ДУМКА,
ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ, ВИСЛОВЛЕНА СУДДЯМИ БІНДШЕДЛЕР-РОБЕРТ, МАТЧЕРОМ ТА БЕРНХАРДТОМ,
ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 6

Через причини, зазначені в окремих думках, які не збігаються з позицією більшості і які ми висловили у справі Озтюрка, ми, на жаль, не можемо схвалити рішення Суду; ми й надалі дотримуємося думки про неможливість застосування статті 6 Конвенції в даному випадку.

 

ДОДАТОК

ДУМКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОМІСІЇ З ПРАВ ЛЮДИНИ

(як її викладено в доповіді Комісії від 18 жовтня 1985 року)

А. Питання, що розглядається

34. Єдине питання, яке стоїть на порядку денному, полягає у тому, чи мало місце в обґрунтуванні про відмову відшкодувати необхідні витрати заявника, зазначені в ухвалі районного суду від 24 серпня 1981 року і підтверджені реґіональним судом 25 вересня 1981 року, порушення пункту 2 статті 6 Конвенції, згідно з яким «Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом».

В. Можливість застосування пункту 2 статті 6 Конвенції

35. Заявник стверджував, що обґрунтування, про яке йдеться, зводиться до оцінки вини і тому порушує пункт 2 статті 6, який, на його думку, має застосовуватися.

36. Уряд стверджував, що пункт 2 статті 6 не можна застосувати за даних обставин через те, що заявника не «було обвинувачено у вчиненні кримінального злочину», оскільки йшлося про «адміністративне правопорушення», а також через малозначність «некримінального» штрафу, який було спочатку на нього накладено, або штрафу, який на нього мали накласти, якби його заяву було розглянуто. Відсутні й підстави для застосування спеціальної ґарантії, що міститься у пункті 2 статті 6.

37. Комісія вважає, що факти цієї справи є схожими з тими, які лягли в основу рішення Європейського суду з прав людини у справі Озтюрка, і що обґрунтування щодо застосування пункту 3 (е) статті 6 Конвенції також можна застосувати щодо ґарантії, передбаченої пунктом 2 статті 6 Конвенції. Справді, пункти 2 і 3 статті 6 надають ґарантії особам, яких обвинувачено у вчиненні кримінальних правопорушень, тому і Комісія не вбачає причини вважати, що поняття «кримінальне обвинувачення» треба тлумачити по-іншому у двох пунктах статті 6.

38. Визнаючи проґрес у реформуванні кримінального законодавства Німеччини, метою якого є декриміналізація категорії правопорушень, які тепер класифікуються як «адміністративні правопорушення (Ordnungswidrigkeiten), Суд у справі Озтюрка дійшов висновку, що статтю 6 можна застосувати щодо провадження, пов'язаного з оскарженням штрафу за адміністративне правопорушення.

39. Cуд, зокрема, зазначив:

«... згідно із загальним значенням термінів, покарання особи за правопорушення в рамках кримінального законодавства стають, зокрема, стримувальним фактором і зазвичай складаються зі штрафів та заходів позбавлення свободи.

Крім того, правопорушення, яке вчинив п. Озтюрк, і надалі класифікується як частина кримінального законодавства у більшості Договірних держав, як це було й у Федеративній Республіці Німеччини до набуття чинності законодавством 1968/1975 років; в інших державах таке правопорушення вважається незаконним, воно підлягає засудженню і кримінальному покаранню.

Крім того, зміни в законодавстві 1968/1975 років переважно стосуються процедурних питань та низки санкцій і зводяться до грошового стягнення (Geldbußen). Якщо останнє покарання є менш обтяжливим у деяких аспектах, ніж штраф (Geldstrafen), воно, проте, зберегло репресивний характер, що зазвичай властивий кримінальним покаранням. З іншого боку, положення закону, що його порушив заявник, не зазнало змін. Це положення спрямоване не на групу, яка має особливий статус, — як, наприклад, у дисциплінарному праві, — а на всіх громадян як користувачів дороги; у ньому передбачено додержання певної поведінки і виконання відповідної вимоги, яка підкріплюється санкцією репресивного характеру. Справді, мета цієї санкції — і Уряд цього не заперечує — полягає у покаранні та стримуванні. Не має особливого значення те, чи правове положення, яке порушив п. Озтюрк, має на меті захист прав та інтересів інших, чи тільки задоволення вимог дорожнього руху. Ці дві цілі не виключають одна одну. Крім того, загальний характер положення і мети покарання, який водночас є і стримувальним, і репресивним, достатній, щоб довести, що, згідно зі статтею 6 Конвенції, дане правопорушення є за своєю природою кримінальним.

Той факт, що це правопорушення, як визнається, має дрібний характер і навряд чи завдає шкоди репутації порушника, не виводить його за межі статті 6. Нічим не підтверджено, що кримінальне правопорушення, згадуване в Конвенції, обов'язково припускає певну ступінь серйозності. Тому деякі Договірні держави ще й досі проводять різницю — як і Федеративна Республіка у той час, коли Конвенція була відкрита для підписання Урядами, — між найбільш серйозними (crimes), менш серйозними (délits) та дрібними (contraventions) правопорушеннями, кваліфікуючи їх усі як кримінальні правопорушення. Крім того, це суперечило предмету і меті статті 6, яка ґарантує кожному, кого обвинувачено у кримінальному правопорушенні, право на суд і справедливий судовий розгляд, якби державі було дозволено ліквідувати у статті цілу категорію правопорушень лише на тій підставі, що вони вважаються дрібними. Федеративна Республіка Німеччини також не позбавляє такого права тих, хто, як вважається, вчинив адміністративне правопорушення (Ordnungswidrigkeiten), оскільки це право надає їм можливість — якою заявник і скористався — звертатися до суду зі скаргою на таке адміністративне рішення».

40. Такі самі арґументи застосовуються і в даній справі. Зокрема, Суд уже спростував неодноразове твердження Уряду-відповідача про те, що дрібне правопорушення навряд чи завдасть шкоди репутації правопорушника і що ґарантії статті 6 були непотрібними через незначущість санкції, яку можна застосувати за дрібне дорожнє правопорушення.

41. Слід визнати, що конкретною проблемою у справі Озтюрка було питання про те, чи міг заявник посилатися на ґарантію пункту 3 (е) статті 6. Проте для розв'язання цієї проблеми Суд мав спочатку вирішити загальне питання, чи розгляд адміністративного правопорушення стосувався визначення кримінального обвинувачення. Комісія вважає, що, як тільки стало відомо про можливість застосування статті 6, застосовуються й усі її ґарантії без обмежень. Немає підстав виключати конкретну ґарантію пункту 2 статті 6 у випадку, в якому застосовується стаття 6.

42. Комісія дійшла висновку, що в цьому випадку можна застосувати пункт 2 статті 6. У зв'язку з цим Комісія зазначає, що, оскільки рішення про витрати було винесене в загальних рамках провадження, яке стосувалося обвинувачення у порушенні дорожнього руху, заявника слід вважати, згідно з пунктом 2 статті 6, обвинуваченим у кримінальному правопорушенні під час постановлення цього рішення.

С. Щодо додержання пункту 2 статті 6

43. Щодо змісту цього положення, Комісія стверджувала у попередніх справах, що ані пункт 2 статті 6, ані інше положення Конвенції не містить у собі права на відшкодування необхідних витрат обвинуваченої особи у випадку, коли припинено провадження проти неї (рішення № 9531/81 від 06.10.82 р., Decisions and Reports, № 31, с. 213 з докладнішими даними; також рішення № 9688/82 від 16.12. 83 р., Decisions and Reports, № 35, с. 98). Комісія також вважає, що Конвенція не ґарантує права на компенсацію за законне повторне затримання під час проведення слідства у випадку, коли обвинувачену особу було згодом виправдано або коли провадження було припинено (див. рішення № 9108/80 від 14.05.81 р., Decisions and Reports, № 24, с. 232).

44. З іншого боку, Комісія та Суд визнали, що застосування пункту 2 статті 6 не обмежується процедурами, за яких провадження у справі закінчується засудженням або виправданням обвинуваченого, і що презумпція невинуватості буде порушена, якщо раніше не доведено вину обвинуваченого згідно із законом, а судове рішення констатуватиме, що він винен (Європейський суд з прав людини, рішення у справі Мінеллі від 25.03.83 р., серія А, № 62, с. 18, п. 37; рішення у справі Адольфа від 23.03.82 р., серія А, № 49, с. 18, п. 39).

45. У цьому випадку заявника було оштрафовано за дрібне порушення дорожнього руху, і потім він подав скаргу, яка залишилася невирішеною за спливом строку можливого судового переслідування, тому провадження у справі було припинено. За таких обставин заявник може, з огляду на припинення провадження у справі, скористатися принципом презумпції невинуватості, який ґарантує пункт 2 статті 6 Конвенції, оскільки «його вину не було доведено згідно із законом» під час розгляду справи.

46. Отже, залишається з'ясувати, чи обґрунтування ухвали від 24 серпня 1981 року та рішення від 25 вересня 1981 року містить, як стверджує заявник, таку оцінку вини, що суперечить цьому принципові. Гайльброннський районний суд заявив, що, «з огляду на стан справи, обвинуваченого, найімовірніше, було б засуджено». Обґрунтування було підтверджене реґіональним судом, який заявив, що обвинуваченого, найімовірніше, було б засуджено, якби строк судового переслідування не сплив.

47. Уряд-відповідач стверджує, що, згідно з резолютивними положеннями, ухвалу від 24 серпня 1981 року треба розуміти таким чином, що провадження у справі було припинено і, як наслідок, обвинувачення не було визначене, тому й обґрунтування ухвали слід тлумачити у світлі цього факту. В обґрунтуванні тільки відбивалися ідеї справедливості, а саме — з огляду на те, що підозру не усунуто, не було виправданим і відшкодовування необхідних витрат заявника або надання йому компенсації за повторне затримання.

48. Комісія нагадує, що вона неодноразово висловлювала думку про те, що пункт 2 статті 6 не можна розуміти як такий, що надає обвинуваченому безумовне право на продовження проти нього справи до остаточного доведення його вини або до остаточного зняття з нього вини («Адольф проти Австрії» (Adolf v. Austria), доповідь Комісії від 08.10.80 р., серія В, № 43, с. 26-27, п. 56; див. також рішення № 4550/70, «Солтіков проти Федеративної Республіки Німеччини» (Soltikow v. Federal Republic of Germany), Collected Decisions,№ 38, с. 123 (127)). Отже, рішення про припинення провадження у кримінальній справі з мотивів заощадження витрат на судовий процес або з інших мотивів у принципі не є порушенням будь-якого положення Конвенції, якщо тільки припускається наявність підстави підозрювати відповідну особу, яка вчинила правопорушення, а органам переслідування чинять перешкоди або ж вони самі утримуються від переслідування (доповідь у справі Адольфа, там само, с. 27-28, п. 59).

49. Можна навіть визнати, що в рішенні про припинення кримінального провадження стверджується, що, хоча все ще існує деяка підозра, достатніх підстав продовжувати судовий процес немає. Треба зазначити, що сама Конвенція виправдовує процедурні заходи, спричинені існуванням підозри, без надання необмеженого права на засудження або виправдання (пункт 1 (с) статті 5 і пункт 3 (а) статті 6). Отже, залишається переважно лише питання про те, якою мірою формулювання в рішенні, яким припиняється провадження у кримінальній справі, порушує пункт 2 статті 6.

50. З цього приводу Комісія найперше зазначає, що обґрунтування в рішенні становить єдине ціле і не може бути відокремлене від резолютивних положень (рішення у справі Адольфа, п. 39, рішення у справі Мінеллі, п. 38). Крім того, Комісія погоджується із заявником у тому, що дане обґрунтування цілком можна розуміти таким чином, що заявника не тільки продовжували підозрювати у вчиненні дрібного порушення дорожнього руху, а й вважали його фактично винним у цьому правопорушенні.

51. Районний суд вважав, що заявника, за станом речей, «найімовірніше, буде засуджено». Реґіональний суд підтвердив, що заявника «майже напевне» було б засуджено. Вживаючи такі формулювання, суди не тільки говорили про підозру, яка ще може існувати, а й передбачали «певний» результат провадження, якби його не було припинено. Апеляційний суд навіть додав, що заявник визнав ці факти. Такий прогноз щодо «найімовірнішого» або «певного» результату припинення провадження в кримінальній справі, на думку Комісії, є сумісним із пунктом 2 статті 6 лише за виняткових обставин, наприклад, коли обвинуваченого остаточно засуджено в іншій справі, що, однак, стосувалася системи кримінальної діяльності, яка також була предметом провадження у справі, яку припинили (див. уже цитоване рішення № 9108/80). У цій же справі немає подібних обставин.

52. Рішення Федерального конституційного суду у складі трьох суддів від 12 лютого 1982 року про відхилення конституційної скарги заявника на зазначені вище рішення кримінальних судів було спробою тлумачити обґрунтування у цих рішеннях без зміни їхнього значення або меж.

53. У будь-якому разі, конституційну скаргу не було навіть прийнято для вирішення справи по суті, тому обґрунтування, надане суддями Федерального конституційного суду, жодним чином не вплинуло на зміст оскаржуваних рішень.

D. Висновок

54. Комісія дійшла висновку, сімома голосами проти п'яти, що було допущено порушення права заявника за пунктом 2 статті 6 Конвенції.

Підпис: Г. К. Крюґер (H. C. Krüger),
Секретар Комісії

Підпис: Ґ. Спердуті (G. Sperduti),
в. о. Голови Комісії

ОКРЕМА ДУМКА п. СПЕРДУТІ,
ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Ретельно обміркувавши зміст моєї окремої думки, що не збігається з позицією більшості і міститься в додатку до доповіді Комісії у справі Озтюрка, а також рішення Суду з того самого питання, я все ще не можу погодитися з тим, як Комісія та Суд ставилися до декриміналізації, зокрема дорожніх правопорушень, здійсненої у Федеративній Республіці Німеччини.

Зокрема, я вважаю вимоги статті 6 Конвенції виконаними, оскільки у випадку, коли особі присуджено заплатити штраф за правопорушення, ця особа може звернутися до судів зі скаргою на незаконність такого заходу (що, як грошова санкція, порушив би цивільне право, тобто право на повагу до чиєїсь власності) і подати клопотання про скасування такого рішення.

Концепція справедливого суду, закладена у пункті 1 статті 6, має тлумачитися відповідно до конкретної ситуації. У випадку, коли в результаті судового провадження на особу накладається адміністративна санкція, це можна розуміти як певний наслідок тлумачення концепції справедливого судового розгляду на практиці. Можна стверджувати, що в даній ситуації концепція справедливого суду дає особі, що не володіє мовою, яку використовують під час слухання, право на безоплатне забезпечення послуг перекладача. Слід визнати, що в Конвенції немає чіткого твердження про надання такого права, за винятком кримінальних справ. Проте Комісія погоджується, що таке право можна отримати стосовно правової допомоги у відповідних випадках, якщо спиратися на пункт 1 статті 6 Конвенції.

Звичайно, треба пильнувати, щоб не вийти за розумні межі у тлумаченні концепції справедливого суду. Зокрема, слід намагатися уникати перенесення на цивільні справи принципів, які суворо обмежені кримінальним правом, такі, як презумпція невинуватості. Тому я висновую, що презумпція невинуватості не може фігурувати в даній справі, яка, як уже пояснювалося, не належить до сфери кримінального права.

ОКРЕМА ДУМКА п. ТРЕШЕЛЯ,
ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

На відміну від більшості — хоч я й погоджуюся, що стаття 6 застосовується до даних фактів, — я вважаю, що в цій справі не було порушення права заявника на презумпцію невинуватості з таких причин:

Вмотивовуючи відхилення апеляції заявника, Гайльброннський районний суд (Landgericht) стверджує, зокрема, що заявник визнав ці факти (порів. пункт 49 доповіді). В абзаці, про який ідеться, сказано: «... der Betroffene hat bei seiner Vernehmung zur Sache am 10.10. 1980 selbst eingeräumt, daß er nicht damit gerechnet habe, der vor ihm nach links auf die Fahrbahn einfahrende PKW von Frau S . . . . werde ein Wendemanöver durchführen, weshalb er ihn mit seinem Kraftrad noch habe überholen wollen und dann schließlich trotz eines Bremsversuchs den Zusammenstoß mit dem mittlerweile querstehenden PKW nicht mehr habe vermeiden können» («... заінтересована особа [тобто заявник] при опитуванні стосовно суті справи 10 жовтня 1980 року визнала, що вона не звернула увагу на можливість того, що машина пані С., рухаючись попереду, при повороті ліворуч розвертатиметься на 180 градусів; через це заявник усе ще намагався пропустити її з лівого боку і згодом, незважаючи на спроби зупинитися, не зміг уникнути зіткнення з легковою машиною, яка на той час уже розмістилася під прямим кутом до нього»).

Під час розгляду в Комісії заявник не спростував цього твердження; про це свідчить і текст протоколу, поданого Урядом.

На мою думку, за відсутності будь-якого протилежного арґументу, наприклад, підстав для виправдання або реабілітації від імені заявника, твердження зводиться до того, що в англосаксонському праві називається «визнання себе винним». Фактично, я не можу розуміти твердження заявника інакше, ніж визнання злочинного недбальства.

Пункт 2 статті 6 Конвенції, що захищає право обвинуваченого на презумпцію невинуватості, є ґарантією, що має на меті захист особистих інтересів обвинуваченого. Не бачу підстав для того, щоб цим інтересом обвинувачений не скористався таким чином, щоб відмовитися від права на презумпцію невинуватості, визнавши себе винним.

Проте, відповідно, така відмова зачіпає презумпцію невинуватості. У даному контексті немає потреби розглядати питання про будь-які обмеження наслідку такої відмови. Не виникає питання і про можливість скасування такої відмови та наслідки цього скасування.

У цьому випадку я вважаю, що заявник фактично визнав свою вину. Тому твердження суду про те, що його, найімовірніше, буде засуджено, на мою думку, не становить порушення його права відповідно до пункту 2 статті 6.

ОКРЕМА ДУМКА п. ФРАУВЕЙНА,
ЩО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я погоджуюся з п. Трешелем щодо тлумачення пункту 2 статті 6.

Вважаю, немає потреби обговорювати питання про необхідність застосовування пункту 2 статті 6 до адміністративних порушень так само, як до кримінальної поведінки.



[1]На це рішення можна посилатися таким чином: Eur. Court H.R., Lutz judgment of 25 August 1987, Series A no. 123-A.

Основні документи і матеріали виступів у цій справі опубліковано у томі № 113 серії В «Публікацій Суду».

[2]Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов'язує.

* Примітка Секретаря Суду: Справі привласнено номер 8/1986/106/154. Друге число позначає рік подання справи до Суду; перше число позначає порядковий номер у списку справ, поданих того року; останні два числа позначають, відповідно, порядкові номери у списку справ і початкових заяв (до Комісії), переданих до Суду від часу його створення.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua