Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2001

Назва
 
Рішення у справі «Атлан проти Сполученого Королівства».Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of Atlanv. the United Kingdom)
 
Зміст
 

437
19.06.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«АТЛАН ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА
»

У рішенні[1] (викладене лише англійською мовою), повідомленому сьогодні у справі «Атлан проти Сполученого Королівства» (Atlan v. the United Kingdom) (заява № 36533/97), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий судовий розгляд) і що висновок про це порушення сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої матеріальної чи моральної шкоди, зазнаної заявниками. Суд присудив заявникам 15 000 фунтів стерлінґів як компенсацію за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — Арман Атлан (ArmandAtlan) та його син Тьєррі (Thierry), обоє громадяни Франції, відповідно, 1932 та 1970 років народження. До подій, що розглядаються у справі, вони проживали в Сан-Паулу (São Paolo) в Бразилії. Другий заявник помер у червні 1998 року, а перший заявник проживає тепер у Франції.

5 липня 1991 року Суд корони (кримінальний відділ Високого суду правосуддя) в Айлворті, Міддлсекс (Isleworth, Middlesex), визнав заявників винними в незаконному ввезенні 3 листопада 1990 року 18 кілограмів кокаїну (вартістю 2-3 мільйони фунтів стерлінґів на чорному ринку) в аеропорт Хітроу (Лондон). Першого заявника було засуджено до 18 років ув'язнення і видано наказ про конфіскацію 1 918 489,6 фунта стерлінґів за умови призначення додаткових 10 років ув'язнення в разі невиконання цієї вимоги. Другого заявника було засуджено на 13 років ув'язнення і наказано сплатити 6140,66 фунта стерлінґів у рахунок конфіскації або відбути шість додаткових місяців у в'язниці.

У свій захист на судовому процесі заявники стверджували, що вони були торговцями діамантами, у справу ввезення наркотиків їх, обдуривши, втягнув чоловік на прізвище Руді Штайнер (Rudi Steiner). Проте вони не мали доказів на підтвердження зв'язку між п. Штайнером і чемоданом, повним наркотиків, який, за їхніми словами, їм було підкинуто в аеропорту Хітроу, або на підтвердження їхньої думки, що він інформатор митної та акцизної служби.

Під час перехресного допиту працівники митниці, причетні до справи, відмовилися підтвердити чи заперечити використання ними послуг інформатора. Стороні захисту або судді жодного доказу стосовно інформатора чи п. Штайнера упродовж судового провадження надано не було, а сторона обвинувачення неодноразово заперечувала факт наявності у неї будь-яких відповідних матеріалів, які ще не були повідомлені суду.

Навесні 1994 року, очікуючи на рішення суду стосовно своєї апеляції, заявники дізналися з французької преси (Libération), що співробітник таємної поліції Швейцарії комісар Каттанео (Cattaneo) склав доповідь під назвою «the Mato Grosso Report» про своє розслідування в 1991 році фактів контрабандного обігу наркотиків між Бразилією та європейськими країнами. На початку 1995 року соліситор заявників дістав копію цієї доповіді. У ній згадувався Руді Штайнер як один з трьох кваліфікованих інформаторів бразильської, датської і французької поліції. У доповіді зазначалося, що він виявляв інтерес до крадених ювелірних виробів і тривалий час був залучений у контрабандну торгівлю великими партіями кокаїну, що поставлявся з Бразилії до Європи, і йому неважко було одержувати ці наркотики від бразильської поліції. Заявники надали копію цієї доповіді стороні обвинувачення, яка ухилилася від підтвердження або заперечення її автентичності чи достовірності її змісту і знову зазначила, що нерозголошених матеріалів, які стосуються питань судового спору, немає.

Заявники повідомили про додаткові підстави для апеляції разом із проханням дозволити їм навести свіжі докази. Вони стверджували, що доповідь «Mato Grosso» підтверджує висловлене ними в суді припущення, начебто п. Штайнер мав доступ як до крадених коштовностей, так і до кокаїну, і користувався зв'язками, налагодженими з правоохоронними органами в європейських країнах. На цьому етапі, 19 жовтня 1995 року або приблизно в цей період, сторона обвинувачення поінформувала сторону захисту, що, всупереч попереднім заявам, насправді існують невикористані матеріали, з якими суд ще не був ознайомлений. При цьому сторона обвинувачення зазначила, що вона бажає надати ці матеріали апеляційному суду за відсутності заявників чи їхніх адвокатів. Після цього сторона обвинувачення звернулася в односторонньому порядку до апеляційного суду з проханням винести ухвалу стосовно того, чи має вона право, виходячи з імунітету державного інтересу, не розголошувати цей матеріал. 16 лютого 1997 року апеляційний суд ухвалив, що інтереси правосуддя не потребують розголошення доказів, які становлять імунітет державного інтересу, і 20 лютого 1997 року відхилив цю заяву про надання дозволу на апеляційне оскарження.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 28 лютого 1997 року. 1 листопада 1998 року її було передано до Суду і розгляд заяви було доручено третій секції Суду. Рішенням від 10 жовтня 2000 року палата оголосила заяву прийнятною.

Судове рішення винесене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Ханна Софія Ґрев (Hanna Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrekhelidze, Грузія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, що їх було позбавлено права на справедливий судовий розгляд, на порушення пунктів 1 і 3 (d) статті 6 Європейської конвенції з прав людини

Рішення Суду

Стаття 6

Посилаючись на своє рішення в справі «Роу та Дейвіс проти Сполученого Королівства» (Rowe and Davis v. the United Kingdom), Суд зауважив, що у принципі, згідно з пунктом 1 статті 6, органи переслідування повинні ознайомлювати сторону захисту зі всіма матеріальними доказами як на користь, так і проти обвинуваченого, що їх вони мають у своєму розпорядженні. Однак у деяких випадках може існувати потреба в нерозголошенні певних доказів в інтересах збереження основних прав іншої особи (наприклад, інформатора, життя якого може бути в небезпеці) або в інтересах захисту важливого громадського інтересу (наприклад, якщо необхідно зберігати таємницю методів розслідування, яке проводить поліція). Таке нерозголошення могло б бути прийнятним у контексті статті 6 лише тоді, коли воно диктується безумовною необхідністю і коли будь-які труднощі, що їх зазнала сторона захисту, достатньою мірою зрівноважуються процедурними нормами, яких дотримується суд.

Арґумент захисту заявників у суді полягав у тому, що в справу ввезення кокаїну їх, обдуривши, втягнув чоловік, якого вони знали як Руді Штайнера і який, на їхню думку, є інформатором митної та акцизної служби. Жодних доказів, які стосувалися б інформатора чи п. Штайнера, стороні захисту і судді не пред'явлено, а при перехресному допиті співробітники митниці, причетні до справи, відмовилися підтвердити або заперечити факт використання ними послуг інформатора чи те, що вони чули про п. Штайнера. До і під час судового розгляду сторона обвинувачення стверджувала про відсутність будь-яких невикористаних матеріалів у їхньому розпорядженні, з якими було б доречно ознайомити сторону захисту.

Однак через чотири роки після засудження заявників і перед слуханням їхньої апеляції, після здобуття ними нових доказів стосовно діяльності п. Штайнера, сторона обвинувачення поінформувала їх, що, всупереч попереднім заявам, невикористані матеріали, з якими суд ще не було ознайомлено, таки існують. Після слухання, що відбулося тільки у присутності сторони обвинувачення, апеляційний суд ухвалив про відсутність необхідності розголошувати ці докази заявникам.

Хоча характер нерозголошених доказів так і не було розкрито, розвиток подій дає вагомі підстави підозрювати, що вони стосувалися п. Штайнера, його зв'язку з британською митною та акцизною службою, його ролі в розслідуванні та арешті заявників, тобто інформації, яка була ключовою для захисту заявників. Як Суд уже пояснював у згаданому вище рішенні «Роу та Дейвіс проти Сполученого Королівства», на його думку, саме суддя суду першої інстанції має найкращі можливості вирішити, чи буде несправедливою упередженістю щодо сторони захисту неознайомлення її з доказами, які підпадають під імунітет державного інтересу. Неподання стороною обвинувачення доказів, про які йдеться, судді першої інстанції та ненадання йому можливості винести ухвалу стосовно питання нерозголошення позбавило заявників права на справедливий судовий розгляд, а отже, відбулося порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Стаття 41

Суд не може робити припущення щодо того, чи засудили б заявників, якби цього порушення допущено не було. На думку Суду, визнання порушення Конвенції саме по собі становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої матеріальної і моральної шкоди, якої, можливо, зазнали заявники. Суд присудив їм 15 000 фунтів стерлінґів за судові витрати.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua