Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'1999

Назва
 
Справа «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів»
(Case of Van Mechelen and Others v. the Netherlands)
( )
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

 

 

 

 

 

 

СПРАВА «ВАН МЕХЕЛЕН ТА ІНШІ ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ»

(CASE OF VAN MECHELEN AND OTHERS V. THE NETHERLANDS)

 

 

Рішення від 23 квітня 1997 року

СТИСЛИЙ ВИКЛАД1

 

Рішення, постановлене палатою

Нідерланди — засудження на підставі свідчення анонімних поліцейських

 

І. Пункти 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції

Повторюються принципи, що випливають із прецедентної практики Суду.

При урівноваженні інтересів захисту з аргументами на користь дотримання анонімності свідків виникають особливі проблеми, якщо свідки, про яких ідеться, є представниками державної поліції, що підпорядковується органам виконавчої влади держави і, як правило, пов’язана з обвинуваченням. Із цих причин до їхніх послуг як анонімних свідків слід вдаватися лише за виняткових обставин. Крім того, цілком зрозуміло, що в їхні обов’язки, особливо коли йдеться про  поліцейських, які здійснюють арешт, може входити надання свідчень у відкритому суді.

З іншого боку, Суд у принципі визнав, що, із дотриманням поваги до прав захисту, можна вважати законним бажання поліцейських органів зберегти анонімність агента, залученого до таємних операцій,  для того щоб захистити його чи його сім’ю і щоб не позбутися можливості використовувати його в подальших операціях.

Враховуючи важливість права на справедливе здійснення правосуддя у демократичному суспільстві, будь-які заходи, що обмежують права захисту, мають вживатися лише в разі необхідності — якщо достатнім є засіб менш обмежувального характеру, слід застосовувати саме його.

У даній справі захист не лише не знав особи свідків-поліцейських, а й не мав можливості спостерігати за їхньою поведінкою під час безпосереднього опитування, а отже, перевірити їхню надійність. Cуд не отримав задовільних пояснень про необхідність таких надзвичайних обмежень права обвинувачених на те, щоб свідчення проти них давалися в їхній присутності, або про те, чому не було вжито менш жорстких заходів, — адже не можна сказати, що невигідні умови, в які було поставлено захист, урівноважувалися наступними процедурами.

Більше того, твердження співробітників поліції були єдиним свідченням, на яке покладався апеляційний суд і яке дало можливість із певністю встановити, що заявники були тими особами, які вчинили злочин. Якщо це так, то «вирішальною підставою»  в засудженні заявників були ці анонімні твердження.

Ця справа відрізняється від справи «Дорсон проти Нідерландів» (Doorson v. the Netherlands).

Висновок: порушення (шість голосів проти трьох).

ІІ. Стаття 50 Конвенції

А. Шкода

Питання відкладено.

В. Судові витрати

Присуджено певні суми на відшкодування провадження у Страсбурзі.

Висновок: держава-відповідач має виплатити заявникам зазначені суми як компенсацію за судові витрати (одностайно).

Посилання на практику Суду:

20.11.1989, «Костовскі проти Нідерландів» (Kostovski v. the Netherlands); 15.06.1992 р, «Люді проти Швейцарії» (Lьdi v. Switzerland); 26.03.1996,  «Дорсон проти Нідерландів» (Doorson v. the Netherlands).

У справі «Ван Мехелен та інші проти Нідерландів»2

Європейський суд з прав людини, згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція) і відповідних положень Регламенту Суду «В», засідаючи палатою, до складу якої увійшли такі судді:

пан Р. Бернхардт (R. Bernhardt), голова
пан Ф. Матчер (F. Matscher)
пан С. Руссо (C. Russo)
пан Н. Валтікос (N. Valtikos)
пан І. Фойгель (I. Foighel)
пан Б. Репік (B. Repik)
пан К. Юнгвірт (K. Jungwiert)
пан Е. Левіц (E. Levits)
пан П. ван Дейк (P. van Dijk),
а також пан Г. Пецольд (H. Petzold), секретар і пан П. Дж. Махоуні (P. J. Mahoney), заступник секретаря,

провівши закрите обговорення 27 січня та 18 березня 1997 року,
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:


ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (далі — Комісія) 17 квітня 1996 року в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справа розпочалася з чотирьох заяв (№ 21363/93, 21364/93, 21427/93 та 22056/93) проти Королівства Нідерландів, що були подані до Комісії, згідно зі статтею 25, паном Хендриком ван Мехеленом (Hendrik van Mechelen) та Віллемом Венеріусом (Willem Venerius) 27 листопада 1992 року, паном Йоганом Венеріусом (Johan Venerius) 8 грудня 1992 року та паном Антоніусом Амандусом Пруймбоомом (Antonius Amandus Pruijmboom) 24 листопада 1992 року. Всі чотири заявники — громадяни Нідерландів.

У запиті Комісія посилалася на статті 44 та 48, а також на заяву, якою Нідерланди визнавали обов’язкову юрисдикцію Суду (стаття 46). Метою запиту було отримання висновку про те, чи розкривають факти у справі порушення державою-відповідачем її зобов’язань за пунктами 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції.

2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 (d) правила 35 Регламенту Суду «В», заявники призначили адвокатів для свого представництва (правило 31).

3. До складу палати увійшли за посадою пан С. К. Мартенз (S. K. Martens), суддя, обраний від Нідерландів (стаття 43 Конвенції), та пан Р. Бернхардт (R. Bernhardt), заступник Голови Суду (пункт 4 (b) правила 21). 7 квітня 1996 року в присутності Секретаря Голова Суду пан Р. Рюссдаль (R. Ryssdal) шляхом жеребкування визначив імена інших семи членів палати, а саме: пана Ф. Матчера, пана С. Руссо, пана Н. Валтікоса, пана І. Фойгеля, пана Б. Репіка, пана К. Юнгвірта та пана Е. Левіца (кінець статті 43 Конвенції та пункт 5 правила 21). Пізніше пан П. ван Дейк, новообраний суддя від Нідерландів, замінив пана Мартенза, що вийшов у відставку (правило 6 та пункт 3 (а) правила 21).

4. Як голова палати (пункт 6 правила 21), пан Бернхардт через Секретаря Суду провів консультації з уповноваженою особою Уряду Нідерландів (далі — Уряд), адвокатами заявників та представником Комісії з питань організації провадження у справі (пункт 1 правила 39 та правило 40). Відповідно до виданих після цього розпоряджень, Секретар отримав меморандум Уряду із викладом фактів у справі — 14 жовтня 1996 року, а меморандуми заявників з їхніми вимогами за статтею 50 — між 22 та 29 жовтня.

5. 30 вересня 1996 року голова палати відхилив звернення неурядової організації «Міжнародні права» (Rights International), розташованої у Нью-Йорку, яка просила дозволити їй подати письмові зауваження (пункт 2 правила 39).

6. 10 січня 1997 року канцелярія отримала документ, який Секретар Суду вимагав від Уряду на запит голови палати.

7. 22 січня 1997 року голова палати прийняв рішення долучити до матеріалів справи додаткові документи, надані заявниками.

8. Згідно з рішенням голови, 23 січня 1997 року в Палаці прав людини у Страсбурзі відбувся відкритий розгляд справи. Перед цим Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:
а) від уряду
пан Р. А. А. Бокер (R. A. A. Böcker),
міністерство закордонних справ,

пан Г. А. М. фон Гебель (H. A. M. von Hebel),
міністерство закордонних  справ, —

уповноважені особи;


пані І. М. Абельз (I. M. Abels),
міністерство юстиції,
пані Н. Г. Н. І. Губен (N. H. N. I. Houben),
міністерство юстиції, —

консультанти;

b) від Комісії:

панХ. Г. Схермерз (H.G. Schermers)

представник;

с) від заявників:

пан Г. Г. Дж. Кноопс (G.G.J. Knoops),
адвокат і прокурор,

пан Й.М.Сйокрона (J.M. Sj öcrona), адвокат і прокурор,

пані Т. Спронкен (T. Spronken), адвокат і прокурор, —

консультанти;


пані М. Гаре (M. Garé),
пані С. ван дер Тоорн (S. van der Toorn), —

помічники.

 

 

Суд заслухав звернення пана Схермерза, пана Кнопса, пана Сйокрона, пані Спронкен та пана фон Гебеля.

 

 

ЩОДО ФАКТІВ

І. Конкретні обставини справи

А. Фабула справи

9. Поліція отримала відомості про те, що заявники вчинили кілька пограбувань і що діють вони з двох стоянок для будинків-фургонів. 25 січня 1989 року було вирішено виділити групу поліцейських для спостереження за цими стоянками.

10. 26 січня 1989 року, приблизно о 15 год. 15 хвилин, було помічено, що з однієї із цих стоянок невдовзі один за одним виїхали три легкові автомобілі: «Мерседес» із кузовом «універсал», БМВ та «Лансія». Було записано їхні реєстраційні номери.

11. 26 січня 1989 року, приблизно о 18 год., було пограбовано поштове відділення міста Оірсхота (Oirschot). Автомобіль «Мерседес», на якому було встановлено сталеву балку, дав задній хід і розбив вікно поштового відділення. Один із грабіжників, що був одягнений у чорний шолом-маску та озброєний пістолетом, примусив працівників пошти віддати йому близько 70000 нідерландських гульденів. Після цього грабіжники підпалили «Мерседес» і втекли на БМВ.

Поліцейські, викликані сигналом тривоги, почали переслідувати БМВ автомобілем. Машина втікачів звернула на піщану дорогу і зникла в лісі, над яким невдовзі з’явився стовп диму. У цьому лісі було знайдено обгорілий БМВ.

Четверо поліцейських побачили з машини, що з лісу тією самою піщаною дорогою, на якій згубився слід БМВ, виїжджає автомобіль (згодом з’ясувалося, що це «Лансія»). Під час його переслідування втікачі зсередини відчинили багажник, і чоловіки, що сиділи в ньому навпочіпки,  відкрили вогонь по поліцейській машині з пістолета і автомата. Сліпа куля зачепила машину з цивільними людьми, але ніхто не постраждав.

«Лансія», втікаючи на великій швидкості, звернула на бокову дорогу. Коли поліцейська машина наздогнала її, «Лансія» не рухалася, а чоловік, який стояв поруч, почав стріляти з автомата. Влучивши у машину, він поранив поліцейських, після чого разом з тими, хто був у «Лансії», втік з місця події.

12. Пізніше було встановлено, що всі три автомобілі — «Мерседес», БМВ та «Лансія» — саме ті, що їх бачили, коли вони виїжджали з місця розташування будинків-фургонів (див. пункт 10).

 

 

В. Провадження у кримінальній справі

1. Провадження в Гертогенбосхському регіональному суді

13. Заявників та Амандуса Пруймбоома (не плутати із заявником Антоніусом Амандусом Пруймбоомом) було обвинувачено у спробі вчинення умисного вбивства або,  як альтернатива,  у спробі вчинення неумисного вбивства та пограбування із застосуванням насильства. Їх було викликано на судовий розгляд у Гертогенбосхському регіональному суді, призначений на 19 травня 1989 року.

Серед доказів, запропонованих обвинуваченням, були і заяви, що їх зробили офіцерові поліції, особа якого відома, поліцейські, які фігурували у справі під ідентифікаційними номерами.

14. У попередньому рішенні від 2 червня 1989 року регіональний суд визнав за необхідне встановити, чи наділені поліцейські, що мають лише ідентифікаційні номери, повноваженнями слідчих. З цією метою суд передав справу судді-слідчому та переніс її розгляд на 20 липня.

Суддя-слідчий встановив, що поліцейські, про яких ішлося, справді мають повноваження слідчих.

Адвокат пана Віллема Венеріуса наполягав, що поліцейські, відомі лише за ідентифікаційними номерами, є анонімними свідками, і тому їхні заяви не можуть бути достатніми доказами, а отже, підставою для засудження. Тим більше, якщо відсутні інші докази — на підтвердження свідчень, що містяться в цих заявах. Регіональний суд відхилив цей аргумент і постановив, що, оскільки поліцейські, про яких ідеться, мають повноваження слідчих, їхня анонімність не впливає на доказову силу їхніх свідчень.

Регіональний суд засудив обвинувачених за спробу неумисного вбивства та за пограбування із застосуванням насильства. Свідчення, на підставі яких заявників було визнано такими, що вчинили ці злочини, складалися із заяв, зроблених до судового розгляду справи анонімними поліцейськими. Жоден з них не давав свідчень ні в регіональному суді, ні перед суддею-слідчим.

Усіх п’ятьох обвинувачених було засуджено до десятирічного ув’язнення.


2. Провадження  в Гертогенбосхському апеляційному суді

15. П’ятеро засуджених подали апеляції до Гертогенбосхського апеляційного суду.

Під час розгляду справи у цьому суді 2 травня 1990 року адвокати заявників вимагали заслухати кількох свідків, у тому числі й анонімних.

Апеляційний суд передав справу судді-слідчому, по-перше, тому, що вважав за необхідне з’ясувати, чому саме поліцейські заперечують проти зняття їхньої анонімності, а по-друге, тому, що кількість осіб, яких мали заслухати, була такою, що робити це у відкритому судовому засіданні було незручно. Ішлося про сімнадцятьох свідків: чотирьох поліцейських, які фігурували під власними іменами, одинадцятьох анонімних поліцейських (відомих захисту та суду лише за ідентифікаційними номерами) та двох цивільних.

16. Усіх свідків було допитано 24 та 27 вересня і 5–8 та 13 листопада 1990 року.

Усі анонімні свідки є — або були у відповідний час — поліцейськими, наділеними слідчими повноваженнями.

Процедура, якої дотримувалися при допитуванні, полягала в тому, що суддя-слідчий, свідок та секретар перебували разом в одній кімнаті, а підсудні, їхні адвокати і заступник прокурора — в іншій.

Підсудні, їхні адвокати і заступник прокурора чули всі запитання, які ставилися свідкам, та їхні відповіді через звуковий зв’язок. Заяви свідків суддя-слідчий повторював секретареві, і той їх записував.

17. 24 вересня 1990 року було допитано свідка 001, який входив до складу групи спостереження. Він та його керівники  висловили бажання зберегти його анонімність в інтересах служби та особистої безпеки, оскільки в минулому були погрози на адресу його сім’ї. Свідок 001 підтвердив заяву, зроблену ним раніше, стосовно того, що під час очної ставки з паном ван Мехеленом через двостороннє дзеркало він упізнав у ньому чоловіка, який сидів поруч із водієм «Лансії».

Того самого дня було допитано свідка BRZ03. Його бажання залишитися анонімним спричинене передовсім прагненням гарантувати безпеку своїй сім’ї та друзям. Йому також погрожували в минулому.

Цей свідок був у складі групи затримання. Під час переслідування «Лансії» поліцейську машину, в якій BRZ03 сидів на передньому сидінні, було обстріляно, внаслідок чого він дістав тяжке поранення.

Свідок 006 був у складі групи спостереження. Він побажав залишитися анонімним, щоб не наражати на небезпеку свою сім’ю, друзів та колег. Він підтвердив факти, викладені в рапорті, який він склав разом зі свідком 005.

Свідок BRZ09, який був у складі групи затримання, побажав залишитися анонімним в інтересах служби та безпеки своєї сім’ї. Він підтвердив попереднє повідомлення стосовно того, що під час переслідування «Лансії» він сидів на задньому сидінні тієї поліцейської машини, яку обстріляли.

18. 27 вересня 1990 року суддя-слідчий склав офіційний звіт стосовно нез’ясованих обставин щодо перших чотирьох анонімних свідків. На його думку, всі четверо — надійні свідки, а їхня настороженість та обережність у відповідях спричинена побоюванням, що деякі запитання можуть зашкодити їхній анонімності. Він також визнав достатньо обґрунтованими причини, з огляду на які свідки побажали залишитися анонімними.

19. 27 вересня 1990 року суддя-слідчий допитав двох поліцейських, які фігурували у справі під власними іменами, та свідка пана Енгелена (Engelen). Пан Енгелен — цивільний очевидець — стверджував, що бачив, як якийсь чоловік стріляв із рушниці. Пізніше, під час очної ставки через двостороннє дзеркало, він упізнав того чоловіка у панові ван Мехелені.

20. 3 жовтня 1990 року апеляційний суд продовжив слухання. Адвокат пана Віллема Венеріуса звернувся із проханням заслухати одного з анонімних свідків — BRZ03 — у відкритому судовому засіданні. Однак апеляційний суд вирішив відкласти розгляд справи, доки всіх свідків не допитає суддя-слідчий.

21. 5 листопада суддя-слідчий знову почав допитувати свідків.

Свідок BRZ10 стверджував, що входив до складу групи затримання. Він був водієм поліцейської машини, яка, переслідуючи «Лансію», намагалася зупинити її. BRZ10 упізнав пана Йогана Венеріуса як водія «Лансії». 

Свідок 004 стверджував, що був у складі групи спостереження. Він побажав залишитися анонімним, оскільки побоювався за безпеку своєї сім’ї. Крім того, він брав участь у роботі управління кримінальної поліції (Criminele Inlichtingen Dienst, «CID»), керівництво якого, у зв’язку з цим, побажало збереження анонімності цього свідка. 004 також упізнав у панові Йогані Венеріусі водія «Лансії».

Свідок 005, який теж був членом групи спостережння, перебував у поліцейській машині, повз яку проїхала «Лансія». Він упізнав пана Йогана Венеріуса як водія «Лансії».

22. Свідок 003 — член групи спостереження. Він побажав залишитися анонімним в інтересах служби та безпеки своєї сім’ї. Бувши водієм поліцейської машини без розпізнавальних знаків, він бачив, як  БМВ та «Лансія» проїхали повз нього, але нікого з тих, хто сидів у ній, він не впізнав.

Свідок 46204 — член групи затримання — побажав залишитися анонімним в інтересах служби та безпеки своєї сім’ї. Він бачив БМВ до і після пограбування в Оірсхоті. Водієм в обох випадках був заявник Пруймбоом, якого він згодом упізнав на очній ставці.

Свідок 46203 також із групи затримання. Він «на 99% упевнений», що бачив, як пан ван Мехелен зайшов на стоянку для будинків-фургонів приблизно за годину до того, як три згадані машини виїхали звідти.

Свідок BRZ08 залишив службу в поліції. На час подій, про які йдеться, він у складі групи затримання був водієм поліцейської машини, що переслідувала «Лансію». Побажав залишитися анонімним  заради безпеки своєї сім’ї, оскільки, як він стверджував, трьом його колегам у минулому погрожували. Його було поранено, так само як і інших поліцейських, що були в машині.

23. Поліцейські, які фігурують у справі під власними іменами, надавали інформацію щодо обставин, пов’язаних із розслідуванням та подальшими процедурами. Вони не впізнали злочинців, що вчинили пограбування, в жодному заявникові. Дехто з них стверджував, що знає колег, яким погрожували в інших справах, але їм самим у цій справі ніхто не погрожував.

24. 19 листопада 1990 року суддя-слідчий склав звіт про результати допитування свідків. У цьому документі йдеться про таке:

 

«ГЕРТОГЕНБОСХСЬКИЙ РЕГІОНАЛЬНИЙ СУД

 

Суддя-слідчий,
що розглядає
кримінальні справи
________________

Офіційний протокол дізнання

Я,  А. Х. Л. Розмале Непф’ю (A. H. L. Roosmale Nepveu), суддя-слідчий у кримінальних справах Гертогенбосхського регіонального суду, отримав справи проти:

Віллема Венеріуса,
Йогана Венеріуса,
Хендрика ван Мехелена,
Амандуса Пруймбоома та
Антоніуса Амандуса Пруймбоома

від Гертогенбосхського апеляційного суду. У зв’язку із розслідуванням, яке я провів разом із секретарем, вважаю за потрібне внести до протоколу таке.

Апеляційний суд передав мені справи зазначених обвинувачених осіб для того, щоб я заслухав двадцять одного свідка. Одинадцять із них фігурують у документах лише під номерами.

Я, суддя-слідчий, допитавши двадцятьох свідків у присутності секретаря, склав протоколи слухань окремо для кожного обвинуваченого. Однак заяви свідків у всіх п’яти справах подібні, оскільки слухання відбувалися одночасно. Обвинувачені та їхні адвокати фігурують у цих заявах як «особи, що ставлять запитання».

Зазначених свідків було допитано в такі дні:24 вересня 1990 року

001
BRZ03

006

BRZ09

27 вересня 1990 року

Ф. П. В. Енгелен (F. P. W. Engelen)

А. П. Й. М. деВет (A. P. J. V. de Vet)

Г. Й. М. Янсен (G. J. M. Jansen)

5 листопада 1990 року

BRZ10

004

005

 6 листопада 1990 року

003

46204

46203

7 листопада 1990 року

BRZ08

Х. П. С. Куне (H. P. S. Koene) (відкладено)

8 листопада 1990 року

В. П. А. Мейєрз (W. P. A. Meijers)

П. Ф. М. Аартс (P. F. M. Aarts)

Х. П. С. Куне (H. P. S. Koene) (продовжувалося)

13 листопада 1990 року

Х. В. Корбейн (H. B. Corbijn)

П. Й. М. Свартьєс (P. J. M. Swartjes)

Г. В. А. М. Лігтвут (G. W. A. M. Zigtvoet)

 

...

Щоразу на слухання запрошувалися обвинувачені, їхні адвокати та заступник прокурора, яким було надано можливість ставити запитання. Вони настільки широко її використовували, що слухання тривали дуже довго. Найкоротше — анонімного свідка 46203 (майже дві години), найдовше — близько п’яти годин (BRZ08). Що ж до слухання свідків Янсена та Куне, то на кожного з них витрачено понад п’ять годин. Ця інформація, можливо, буде корисною для ухвалення апеляційним судом рішенням стосовно того, щоб усіх свідків заслухати в суді протягом одного дня. Таку пропозицію було внесено 3 жовтня 1990 року.

У разі якщо свідок не відповідав на запитання, у тексті його заяви зроблено відповідну позначку.

Усі заяви запротокольовано дуже детально, по суті справи кожного порушуваного — в тому числі захистом — питання, аж до викладення фактів у дослівному відтворенні. Присутнім безвідмовно надавалася можливість ставити додаткові запитання, робити зауваження та вимагати уточнень у чорновому варіанті протоколу. У разі необхідності текст правився, уточнювався та доповнювався — але завжди в межах того, що свідки справді хотіли сказати. І навіть якщо в методиці проведення слухань анонімних свідків є ... недоліки, вважаю, що заступник прокурора та захист мали достатньо можливостей ретельно допитати свідків. Запитання відхилялися лише на матеріально-правовій підставі (з приводу деталей див. протоколи), але в жодному разі не з огляду на брак часу.

У світлі останнього прецедента стосовно заяв анонімних свідків, вважаю за доречне повідомити про свої висновки щодо заяв анонімних свідків, яких було заслухано у цій справі. Я, суддя-слідчий, та секретар — єдині особи, які були присутні на всіх слуханнях від початку й до кінця. 

Підтверджуючи свій офіційний протокол дізнання від 27 вересня 1990 року стосовно свідків, на яких у ньому є посилання (див. пункт 18), вважаю за потрібне додати таке:

Усі «свідки під номерами» розкрили мені свої імена. Я переконався, що всі одинадцять — різні особи.

Вони вільно оперували фактами, що говорить за те, що це справді ті свідки, на  номери яких є посилання в документах. У мене немає підстав ставити під сумнів їхню надійність і правдивість заяв. Усі вони говорили конкретно і по суті. Особи, що поставали переді мною, справляли добре враження. Було цілком очевидно, що свідки, які виступали анонімно, усвідомлювали серйозність присяги, яку вони дали, та що на карту поставлено надто серйозні інтереси, насамперед для обвинувачених, про яких ішлося. Спокійна, урівноважена манера, в якій, наприклад, BRZ03 та BRZ08 розповідали про те, що вони пережили в Леенде (у зв’язку з цим я навмисно залишаю на розсуд апеляційного суду вирішення питання, чи справді ці обвинувачені були особами, що вчинили зазначений злочин), вразила своєю щирістю і переконала в цілковитій відсутності будь-якої упередженості до обвинувачених. Усі свідки виявляли певну міру настороженості, яка, з огляду на їхнє бажання залишитися анонімними та на інколи надмірну прискіпливість під час допитування, зокрема з боку двох адвокатів захисту, не видалася мені підозрілою.

Якщо зіставити всі заяви, можна помітити деякі відмінності в деталях. Але гадаю, вони не дають підстав сумніватися стосовно надійності свідків. Скоріше їх можна кваліфікувати як «сторонній шум», що не змінює суті справи, але, як я знаю з власного досвіду, практично завжди впливає на заяви свідків. Певна річ, остаточне рішення щодо оцінки цих заяв має винести апеляційний суд.

Причини, з яких свідки побажали залишитися анонімними у цій справі, пояснюються в протоколах слухань. Гадаю, суду є над чим поміркувати з приводу оцінки цих аргументів. Проте, цілком усвідомлюючи, що саме апеляційний суд має ухвалити остаточне рішення, вважаю, що останні рішення Верховного суду Нідерландів зобов’язують мене як суддю, що проводить допитування, висловити і свою думку з приводу причин, якими свідки пояснюють своє бажання залишитися анонімними.  При цьому я враховую характер справ і характер діяльності анонімних свідків, про яких ідеться.

Дозволю собі звернути увагу суду (залишаючи осторонь питання, чи є злочинцями обвинувачені особи) на те, що справа, яка розглядається, наочно ілюструє той факт, що досить часто для підозрюваних, які прагнуть будь-що уникнути відповідальності за інкримінований їм злочин, чуже людське життя нічого не варте. Отже, бажання свідків зберегти свою анонімність — цілком обґрунтоване. 

Я розумію, що є серйозні заперечення проти розкриття широкому загалу імен та зовнішності членів груп затримання, груп спостереження та підрозділів з арешту. Тим більше що вони продиктовані заінтересованістю суспільства в  тому, аби найтяжчі злочини не залишалися нерозкритими. Водночас я згоден, що поведінка свідків у цій справі, особи яких утаємничено (для мене вони вже не є анонімними), має бути предметом належного судового нагляду. Як суддя-слідчий, я вважаю: свідків у цій справі «пронумеровано» небезпідставно. Скоріше — навпаки.

Під час останнього слухання свідка Куне двоє адвокатів захисту звернулися до мене з проханням зазначити в протоколі, що, на їхній погляд, відповіді свідка на запитання захисту і на запитання судді-слідчого настільки незграбні й недорікуваті, що його важко зрозуміти. Я  відмовився підтвердити це. Свідок Куне відповідав насторожено і обережно, що, як я вважаю, можна зрозуміти, бо на нього сипалося безліч запитань, не завжди чітко сформульованих. До того ж не можна докоряти людині, яку допитують під присягою про події, що відбувалися кілька років тому, за те, що вона не в змозі підтримувати темп досить енергійного допитування, що його задали згадані адвокати 8 листопада 1990 року, ставлячи запитання разом і по черзі. Вважаю, що свідок має підстави нервувати й через те, що йому неодноразово ставилося одне й те саме запитання. Тим більше, якщо він уже відповідав на нього під присягою попереднього дня. Проте свідок Куне зміг опанувати себе, що говорить на його користь. Його докладні заяви, зафіксовані в протоколах від 7 та 8 листопада 1990 року, не дають підстав вважати, що він не бажає давати свідчення. Як на мене, то Куне — цілком надійний свідок.

15 листопада 1990 року він повідомив мені, що 26 січня 1989 року особи під номерами BRZ05 та BRZ14 були в машині з BRZ10. Цю інформацію надано як відповідь на запитання захисту.

Стосовно свідка Енгелена. Це надзвичайно простий, приязний і дуже люб’язний чоловік. Протягом багатьох годин прискіпливого допитування мені жодного разу не здалося, що він говорить неправду. Можливо, моє враження про нього проілюструє такий епізод. Після одного з виснажливих допитувань, коли в мене склалося враження, що свідок не до кінця усвідомлює, наскільки важливе значення має точність і послідовність його повідомлення про те, що він бачив, я навіть вирішив запитати його, чи вміє він читати.

У другому абзаці на першій сторінці запису свідчень Енгелена зазначено дату очної ставки — 15 лютого 1989 року замість 9 березня 1989 року. Я помилився, а свідок цього не завважив. Один із адвокатів захисту згодом цілком слушно вказав мені на це.

Підписав А. Х. Л. Розмале Непф’ю
19 листопада 1990 року».

 

25. Після перерви слухання в апеляційному суді відновилися і тривали 16, 17 та 18 січня 1991 року.

16 січня свідка пана Енгелена було заслухано у відкритому судовому засіданні. У березні 1989 року він заявив поліції, а у вересні 1990 року підтвердив судді-слідчому, що він визнає заявника ван Мехелена як того чоловіка, котрий стріляв у поліцейську машину з автомата у селі Леенде. В апеляційному суді він стверджував, що в останньому випадку йому дозволили перечитати його попередню заяву, але потім він уже не був упевнений в тому, що зможе упізнати зброю і чоловіка, який стріляв з неї. На запитання, чи не погрожували йому у зв’язку з цією справою, дав негативну відповідь.

18 січня адвокат заявника ван Мехелена запросив двох свідків, які брали участь у судовому експерименті з відтворення стрілянини за  таких самих погодних умов та при аналогічному освітленні, як це було під час вчинення злочину. Обидва заявили, що не змогли розпізнати рис обличчя осіб, що виконували ролі злочинців, з тієї відстані, з якої, на думку пана Енгелена, він бачив обвинувачених. Оригінал відеозапису відтворення подій, зроблений у присутності нотаріуса, зберігався у нього в конверті під сургучевою печаткою. Кваліфікація свідків сумніву не викликає — обидва були учасниками Олімпійських ігор у складі  команди Нідерландів зі стрільби з гвинтівки.

Судовий розгляд продовжувався 21 січня 1991 року, де й було показано відеозапис відтворення подій.

26. Апеляційний суд засудив усіх чотирьох заявників чотирма окремими, але текстуально подібними рішеннями 4 лютого 1991 року.

Усіх чотирьох заявників визнано винними у спробі умисного вбивства та пограбування із застосуванням погрози насильства та засуджено до чотирнадцяти років ув’язнення. П’ятого підозрюваного, пана Амандуса Пруймбоома, було виправдано.

Рішення апеляційного суду у справі заявника ван Мехелена містить таке:

«З огляду на те, що заяви, використовувані як свідчення анонімних осіб, записав сам суддя-слідчий у кримінальних справах Гертогенбосхського регіонального суду, який:

— знав свідків в обличчя і на ім’я;

— слухав їх під присягою;

— надав можливість обвинуваченим та їхнім адвокатам допитати цих свідків (чим вони, як видно з протоколів допитів, широко скористалися), його висновок щодо виявлених обставин ... а також щодо надійності свідків і причини, з яких вони побажали зберегти анонімність, — видається цілком обґрунтованим.

Заперечення заслуханих суддею-слідчим свідків, які фігурували у справі під ідентифікаційними номерами, проти розкриття їхніх імен (sic) є достатньою підставою для апеляційного суду, щоб дозволити їм залишатися анонімними свідками. Апеляційний суд відхиляє вимоги адвоката допитувати цих свідків у відкритому судовому засіданні, навіть якщо ця вимога передбачає те, що зовнішність свідків може бути змінена. Все одно залишається ризик, що у відкритому судовому  засіданні їх можуть упізнати.

З аргументів на користь того, щоб зберегти анонімність свідків, апеляційний суд найпереконливішими вважає ті, що стосуються особистої безпеки самих свідків та їхніх сімей і, отже, відкидає як несуттєвий той факт, що свідкам іще не погрожували. Як уже зазначалося в попередній ухвалі апеляційного суду від 3 жовтня 1990 року, ця справа пов’язана з надзвичайно тяжкими злочинами: було вчинено спробу умисного вбивства з метою уникнути впізнання та арешту. Злочинці поставили під загрозу життя кількох людей.  За таких оставин вирішальне значення має факт ризику, на який наражаються свідки під ідентифікаційними номерами та їхні сім’ї у разі, якщо їхню анонімність буде знято або недостатньою мірою гарантовано. Дозвіл анонімним свідкам не відповідати на запитання відкрито було дано з метою зберегти таємницю слідства, а також анонімність інших слідчих, причетних до цієї справи».

Апеляційний суд дійшов висновку, що заяви анонімних поліцейських підтверджуються одна одною та свідченнями, отриманими з неанонімних джерел. Серед останніх — запис телефонної розмови між дружиною пана Йогана Венеріуса та його матір’ю, підслуханої через два дні після вчинення злочину (з неї з’ясувалося, що пан Йоган Венеріус не повернувся додому і його місцеперебування невідоме), а також звіти судових експертів стосовно автомобілів і зброї, що використовувалася злочинцями, та згадані заяви цивільних осіб і поліцейських, які не приховували своїх імен. Що ж до заяви пана Енгелена, то апеляційний суд не взяв її до уваги.


3. Провадження у Верховному суді

27. Заявники подали скарги щодо питань права до Верховного суду (Hoge Raad).

Згідно з консультативним висновком заступника прокурора, Верховний суд відхилив скарги, постановивши 9 червня 1992 року рішення, з якого випливає таке: свідчення анонімних поліцейських  вважати прийнятними, оскільки, з одного боку, вони достатньою мірою підтверджуються свідченнями, отриманими з неанонімних джерел, а з іншого — запропонована процедура дізнання достатньою мірою компенсувала ті невигідні умови,  в які було поставлено захист.

Рішення Верховного суду стосовно пана Віллема Венеріуса та пана ван Мехелена  було опубліковано в Nederlandse Jurisprudentie  (Netherlands Law Reports, NJ) за 1992 рік, № 772 та 773 відповідно.

28. Жодному свідкові у цій справі — ні з тих, що фігурували під власними іменами, ні з анонімних — жодного разу не погрожували ні самі заявники, ні будь-хто від їхнього імені.

 

ІІ. ВІДПОВІДНЕ ВНУТРІШНЄ ПРАВО ТА ПРАКТИКА

29. Крім відмінностей, зазначених нижче (див. пункт 39 та наступні), відповідне внутрішнє право та практика на час кримінального провадження, яке оскаржувалося, були такими, як викладено в  рішенні  Суду у справі Костовскі проти Нідерландів  від 20 листопада 1989 року (серія A, № 166). Тому посилання робляться на це рішення, переважно на пункти 22–32, с. 13–17.

 

А. Кримінально-процесуальний кодекс

1. Доказування

30. Висновок про те, що обвинувачений вчинив діяння, в якому його було  обвинувачено, має ґрунтуватися на «засобах доказування, передбачених законом» (wettige bewijsmiddelen) — стаття 338 Кримінально-процесуального кодексу (КПК).

До «засобів доказування, передбачених законом», у числі інших, належать заяви свідків стосовно фактів або обставин, що їх вони спостерігали як очевидці (пункт 1 (3) статті 339 і пункт 1 статті 342 КПК), та письмові документи (пункт 1 (5) статті 339 та пункт 1 статті 344 КПК).

Такі докази, як правило, мають підтверджуватися іншими доказами (пункт 2 статті 342, пункт 1 (5) статті 344 КПК). Однак офіційний протокол, складений за відповідною формою поліцейським, наділеним слідчими повноваженнями, може бути прийнято без підтвердження (пункт 2 статті 344 КПК).


2. Свідки

31. Державний обвинувач (прокурор) має повноваження викликати на слухання свідків та експертів (стаття 260 КПК). У повістці-виклику обвинуваченому він подає перелік свідків та експертів, які підтримують обвинувачення. Якщо обвинувачений бажає викликати свідків до суду, то він — згідно зі статтею 263 — може подати державному обвинувачеві (прокуророві) клопотання про це не пізніше ніж за три дні до судового засідання. Як правило, прокурор дає згоду, але — згідно з пунктом 4 статті 263 — він може і не викликати запропонованого свідка, якщо є підстави вважати, що його відсутність у відкритому судовому засіданні не обмежуватиме прав захисту. Прокурор повинен надати обвинуваченому вмотивоване рішення щодо цього і водночас повідомити захист про його право за пунктом 3 статті 280 (див. пункт 33 нижче) звернутися до суду з цим клопотанням про виклик свідка повторно — під час слухання справи.

32. На початку судового розгляду прокурор подає суду список усіх викликаних свідків, що його потім зачитує  секретар (пункт 2 статті 280).

33. Якщо прокурор не викликав свідка на прохання обвинуваченого або відмовився це зробити, захист може наполягати, щоб запропонованого ним свідка було викликано (пункт 3 статті 280). Суд дає дозвіл на це за умови, якщо він не згоден із твердженням обвинувача, що відсутність цього свідка не обмежує права захисту (пункт 4 статті 280).

34. Прохання захисту заслухати свідка, якого не було внесено до списку свідків і, отже, не викликано на судове засідання з огляду на те, що, згідно зі статтею 280, захист попередньо цього не вимагав, підпадає під дію статті 315 КПК (див. пункт 35 нижче). Із рішення Верховного суду від 23 грудня 1986 року випливає, що суд, якщо вважатиме за потрібне, може задовольнити таке прохання

35. Згідно зі статтею 315 КПК, суд має повноваження на власний розсуд вимагати нових доказів, у тому числі викликати свідків, яких він іще не слухав.

36. Якщо суд дійде висновку, що цього вимагають обставини, він може зажадати, аби свідка на судове засідання припровадила поліція (пункт 1 статті 282 та стаття 315 КПК).

37. Якщо під час судового розгляду суд визнає за необхідне вивчити якісь факти додатково, він повинен призупинити розгляд і передати судді-слідчому матеріали справи. Розслідування, що проводить суддя-слідчий у такій справі, вважається попереднім судовим слідством і здійснюється згідно з його правилами (стаття 316 КПК).

38. У разі апеляційного провадження з приводу оскарження засудження або вироку, винесеного судом першої інстанції, передбачається повний перегляд справи. І обвинувачення, і захист можуть  вимагати повторно заслухати свідків, що вже виступали в суді першої інстанції. Обидві сторони можуть також наводити нові докази і просити допитати свідків, які ще не поставали перед судом першої інстанції (стаття 414 КПК). В апеляційному суді захист має ті самі права, що й у суді першої інстанції (стаття 415 КПК).


В. Прецедентна практика стосовно анонімних свідків

39. У своєму рішенні від 9 січня 1990 року (NJ № 409, 1990) Верховний суд постановив, що в Нідерландах не існує загального правила стосовно того, що свідчення анонімних поліцейських можуть прийматися лише у випадку, коли суд підтвердив наявність ознак, що цим поліцейським погрожували.

40. У своєму рішенні від 2 липня 1990 року (NJ № 692, 1990) Верховний суд, у світлі рішення Європейського суду з прав людини у справі Костовскі, постановив, що заяви анонімних свідків можуть використовуватися як докази лише за умови дотримання значно суворіших вимог, ніж ті, що були визначені в прецедентній практиці. А саме: така заява має бути записана суддею, який

а) знає свідка в обличчя та на ім’я;

b) подав в офіційному протоколі допиту свідка свій умотивований висновок щодо його надійності та щодо причин, з яких він побажав залишитися анонімним;

с) надав захисту та іншим особам можливість поставити запитання анонімному свідкові.

З іншого боку, письмовий документ, що містить заяву анонімного свідка, так само може використовуватися як доказ, якщо

а) захист на жодній стадії провадження не звертався з проханням дозволити допитати свідка;

b) засудження значною мірою ґрунтується на інших доказах, отриманих з неанонімних джерел;

с) суд доведе, що, приймаючи заяву анонімного свідка як доказ, поставився до неї максимально обережно та обачно.


С. Правова реформа

41. Відповідно до Закону, ухваленого 11 листопада 1993 року (Staatsblad (Офіційна газета) № 603, 1993) і введеного в дію 1 лютого 1994 року, КПК доповнено низкою детальних положень стосовно «захисту свідків». А саме:

Стаття 226 (а) тепер передбачає, що особу свідка можна не розкривати, якщо: є підстави вважати, що позбавлення анонімності загрожуватиме його життю, здоров’ю та безпеці, а також позначиться на родинному житті чи соціально-економічному становищі; свідок ясно висловився, що не даватиме жодних свідчень у разі позбавлення його анонімності. Рішення щодо цього приймає суддя-слідчий, який особисто вислухав обвинувачення, захист та свідків.

Рішення судді-слідчого може бути оскаржене в суді першої інстанції (стаття 226 (b).

В інтересах свідка, на адресу якого надходили погрози, суддя-слідчий може постановити, щоб його було заслухано у відсутності обвинуваченого,  або адвоката захисту, чи обох водночас. У такому разі обвинувачення також позбавляється представництва на допиті цього свідка. Натомість суддя-слідчий повинен дозволити захисту поставити йому запитання або за допомогою телекомунікаційного зв’язку, або письмово (стаття 226 (d).

Статтею 264 тепер закріплено, що обвинувачення може відмовитися викликати свідка, якому погрожують.

Якщо суд першої інстанції постановив, щоб свідка, якому погрожують, все-таки було заслухано, це має зробити суддя-слідчий у закритому засіданні (пункт 5 статті 280).

Заяву анонімного свідка, отриману згідно із зазначеними вище положеннями, може бути використано як свідчення лише проти особи, обвинуваченої у вчиненні злочину і щодо якої застосовано попереднє ув’язнення (пункт 2 (b) статті 342).

Статтю 344 було доповнено стосовно того, що письмовий документ, який містить заяву анонімного свідка, може бути використано як доказ лише за умови, що засудження буде ґрунтуватися переважно на інших доказах, та якщо захист не вимагав, щоб свідка було допитано під час судового розгляду. 

42. Наступні уривки взято з Пояснювальної записки до законопроекту, який набув статусу Закону 11 листопада 1993 року:

«Законопроект ґрунтується на припущенні, що лише свідки, яким погрожують, можуть претендувати на цілковиту анонімність. Вважаю, що нехтування останнім позначиться на ефективності подальшої роботи деяких поліцейських (наприклад, таємних агентів, що виступають у ролі покупців наркотиків; тих, що входять до складу груп затримання та спостереження). Однак заінтересованість держави у розслідуванні тяжких злочинів не може бути єдиним виправданням для гарантування цілковитої анонімності. На мою думку, цей інтерес може бути достатньо захищеним, якщо в законі буде передбачено можливість утримуватися від того, щоб вимагати від поліцейського певної інформації, на підставі якої можна ідентифікувати його особу, та надати судді-слідчому повноваження вживати всіх необхідних заходів для запобігання розголошенню такої інформації (наприклад, про те, що свідок вдався до маскувального гриму або інших маскувальних засобів) та безпосередньому контакту між обвинуваченим і поліцейським». (Пояснювальна записка, Нижня палата парламенту, 1991–92, 22 483, № 3, с. 17).

 

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

43. Пан ван Мехелен та пан Віллем Венеріус звернулися до Комісії 27 листопада 1992 року. Пан Йоган Венеріус — 8 грудня та пан Пруймбоом 24 листопада. Вони, посилаючись на пункти 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції, скаржилися, що їхнє засудження ґрунтувалося переважно на заявах анонімних свідків, щодо яких права захисту були неприпустимо обмежені.

44. 15 травня 1995 року Комісія оголосила заяви (№ 21363/93, 21364/93, 21427/93 та 22056/93) прийнятними. У своїй доповіді від 27 лютого 1996 року (стаття 31) вона висловила думку, що не було порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції (двадцять голосів проти восьми). Повні тексти висновку Комісії та двох думок, що не збігаються з думкою більшості складу Суду, подано як додаток до цього рішення.

 

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ УРЯДУ ДО СУДУ

45. Уряд висловив думку, що, згідно з пунктами 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції,  заявники мали «справедливий суд».

ЩОДО ПРАВА

І.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пунктів 1 та 3 (d)  СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

46. Заявники скаржилися, що їх засудження ґрунтувалося в основному на свідченнях анонімних  поліцейських, яких не було заслухано ні у відкритому засіданні, ні в їхній присутності. Вони стверджували, що порушено пункти 1 та 3 (d) статті 6, згідно з якою:

«1. Кожен ... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього,  має право на справедливий і відкритий  розгляд ... незалежним і безстороннім судом... Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

...

3.  Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

...

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...»

Ні Уряд, ні Комісія не поділяють цієї думки.

 

А. Докази в Суді

47. Заявники взагалі поставили під сумнів необхідність дотримуватися анонімності  поліцейських. Вони доводили, що не існувало небезпеки для них самих чи їхніх сімей. Це, на їхню думку, підтверджувалося тим фактом, що пан Енгелен, один зі свідків, який не вдавався до анонімності, на ранніх стадіях провадження у справі свідчив проти одного із заявників, і жодного разу не йшлося про те, що йому хтось погрожував.

Крім того, вони вважають, що допит свідків мав проводитися не суддею-слідчим, а у відкритому судовому засіданні. У разі потреби, достатньо було змінити зовнішність допитуваних.

Заявники також стверджують, що вони не мали достатніх можливостей оспорювати свідчення поліцейських та ставити їм запитання. Цьому завадили умови, за яких відбувався допит анонімних свідків.

Анонімних поліцейських утримували в кімнаті судді-слідчого, окремо від заявників та їхніх адвокатів. Останні не мали можливості скласти уявлення про реальну картину того, що в ній відбувалося, і з’ясувати, чи немає там сторонніх осіб.

Не на всі запитання захисту було дано відповіді. Зокрема, й на запитання до одного із допитуваних поліцейських: з якого саме місця він вів свої спостереження; чи носить він  окуляри; чи потрібні були для спостереження за стоянкою для будинків-фургонів оптичні засоби або направлений мікрофон.

Нарешті, заявники стверджують, що їх засудження ґрунтувалося «переважно» на показаннях анонімних свідків, на підставі яких апеляційний суд постановив рішення, що саме заявники вчинили злочин.

48.  І Уряд, і Комісія вважають, що порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6 не було.

За висновком обох інстанцій, безпека самих поліцейських та безпека їхніх сімей, а також оперативна необхідність не зашкодити допитуванням у майбутньому, коли їхніми послугами потрібно буде скористатися при здійсненні інших аналогічних операцій, — цілком достатні підстави для збереження анонімності  поліцейських.

Таку процедуру отримання свідчень було встановлено рішенням Нідерландського Верховного суду від 2 липня 1990 року (див. пункт 40 вище) на підставі прецедентного рішення Суду у справі Костовскі (рішення від 20 листопада 1989 року, серія А, № 166). З такою ж процедурою погодився Суд і в рішенні у справі Дорсона (рішення від 26 березня 1996 року, Збірник судових рішень та ухвал, 1996-II).  

Відповідно до цієї процедури, анонімних поліцейських заслухав суддя, який: a) особисто з’ясував особу кожного з них; b) подав офіційний письмовий висновок щодо надійності та вірогідності їхніх свідчень; c) подав умотивований висновок щодо причин (визнавши їх достатніми),  з яких свідки побажали залишитися анонімними; d) надав захисту достатньо можливостей допитати їх або вимагати, щоб їм було поставлено запитання. Детальна аргументація та факти, викладені в офіційному звіті судді-слідчого, цілком виправдовують всю процедуру.

Крім того, заяви неанонімних поліцейських підтверджуються доказами, отриманими з неанонімних джерел, а саме: підслухана й записана телефонна розмова, свідчення анонімних свідків-поліцейських та деякі формально-юридичні докази. Отже, засудження заявників ґрунтувалося не виключно на анонімних свідченнях.

 

B. Судова оцінка

1. Застосовувані принципи

49. Оскільки вимоги пункту 3 статті 6 мають розглядатися як конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, що гарантується пунктом 1 статті 6, Суд розглядатиме скарги за пунктами 1 та 3 (d) статті 6 у поєднанні (див. серед інших авторитетних  джерел згадуване вище рішення у справі Дорсона,  с. 469–470, п. 66).

50. Суд наголошує, що питання прийнятності доказів регулюється насамперед національним законодавством. Саме національні суди вирішують його на підставі оцінки наданих їм доказів. Завдання Європейського суду полягає не в тому, щоб винести постанову про те, чи в належний спосіб заяви свідків було прийнято як докази, а скоріше в тому, щоб з’ясувати, чи було справедливим провадження в цілому, й зокрема процедура отримання свідчень (див., наприклад, серед інших авторитетних джерел згадуване вище рішення у справі Дорсона, с. 470, п. 67).

51. Крім того, всі свідчення мають бути оприлюднені у відкритому розгляді, у присутності обвинувачених, яким забезпечується можливість участі у змагальному процесі. З цього правила можуть бути винятки, але вони не повинні обмежувати прав захисту,  передбачених пунктами 1 та 3 (d) статті 6. А саме: підсудний має право оспорювати докази, надані свідком обвинувачення, допитати його під час слухання або вимагати допиту цього свідка на пізнішому етапі  (див. рішення у справі «Люді проти Швейцарії» 15 червня 1992 року, серія A, № 238, с. 21, п. 49).

52. Як випливає із судового рішення у справі Дорсона (там само, с. 470, п. 69), використання заяв анонімних свідків при вмотивуванні обвинувального вироку не завжди суперечить вимогам Конвенції.

53. У згаданому рішенні Суд зазначив:

«Дійсно, стаття 6 не містить чітко сформульованих вимог щодо необхідності враховувати інтереси свідків. Проте їхнє життя, право на свободу та особисту недоторканність можуть наражатися на ризик так само, як і інтереси, обумовлені у статті 8 Конвенції (про повагу до приватного та сімейного життя). Зазначені інтереси свідків та потерпілих у принципі захищені іншими положеннями Конвенції, які вимагають від договірних держав організовувати своє кримінальне судочинство в такий спосіб, щоб не піддавати їх невиправданому ризику. Крім того, згідно з принципами справедливого судового розгляду, у відповідних випадках інтереси захисту мають урівноважуватися інтересами свідків або потерпілих, яких викликано давати свідчення» (див. згадуване вище рішення у справі Дорсона, с. 470, п. 70).

54. Однак, якщо свідки обвинувачення виступають анонімно, перед захистом постають труднощі, яких загалом не повинно бути у кримінальному судочинстві. Відповідно, суд визнав, що у таких випадках, згідно з пунктами 1 та 3 (d)  статті  6  Конвенції, невигідні умови, які таким чином створюються для захисту, мають урівноважуватися дотриманням судовими органами спеціальних процедур   (там само, с. 471, п. 72).

55. Нарешті, засудження не має ґрунтуватися  ні виключно, ні переважно  на анонімних заявах (там само, с. 472, п. 76).


2. Застосування зазначених вище принципів

56. На думку Суду, врівноваження інтересів захисту з аргументами на користь збереження анонімності свідків спричиняє особливі проблеми, якщо цими свідками є працівники державної поліції. Попри те що їхні інтереси, як і інтереси їхніх сімей, за Конвенцією, також вимагають захисту, не можна не визнати того факту, що їхній статус дещо інший порівняно зі статусом незаінтересованого свідка або потерпілого. Взагалі обов’язок поліцейських — підкорятися розпорядженням виконавчих органів та підтримувати зв’язок із обвинуваченням. Тому використовувати їх як анонімних свідків слід лише за виняткових обставин. Крім того, сам характер їхніх cлужбових обов’язків, зокрема, якщо це поліцейські, які здійснюють арешт, передбачає допитування їх у відкритому судовому розгляді.

57.    З іншого боку, Суд визнав, що, за умови поваги до прав  захисту, можливо вважати законним бажання керівництва поліції зберегти анонімність свого агента, який бере участь у таємних операціях, з метою гарантувати безпеку йому та його сім’ї, а також щоб не зашкодити його участі у подальших операціях (див. згадуване рішення у справі Люді, с. 21, п. 49).

58. З огляду на значення, яке надається в демократичному суспільстві здійсненню права на справедливе правосуддя, певні заходи, що обмежують права  захисту,  безумовно, необхідні. Але, по можливості,  слід вдаватися до найм’якших із них.

59.    У цій справі  поліцейські, про яких ідеться, разом із суддею-слідчим перебували в окремій кімнаті, до якої не було допущено обвинувачених і навіть їхніх адвокатів. Спілкування відбувалося за допомогою звукового зв’язку. Отже, захист не лише не знав жодного із свідків-поліцейських, а й не мав можливості спостерігати за їхньою поведінкою під час допиту, а відтак на власні очі переконатися в їхній надійності (див. згадуване рішення у справі Костовскі, с. 20, п. 42 в кінці).

60. Суду не було переконливо пояснено, чому проти обвинувачених вжито надзвичайних заходів, а саме — відмовлено в законній вимозі бути присутніми на допиті свідків, та чому не було розглянуто питання щодо можливості вдатися до м’якших обмежувальних заходів.

За відсутності подальшої інформації, Суд  не має можливості з’ясувати міру достатності оперативних потреб поліції для виправдання згаданої процедури допиту. Слід зазначити, що у Пояснювальній записці до законопроекту, який набув статусу Закону 11 листопада 1993 року (див. пункт 42 вище), у зв’язку з цим ідеться про можливості застосовувати маскувальний грим або інші маскувальні засоби та запобігати безпосереднім контактам свідка-поліцейського та обвинуваченого.

61. Не переконався Суд також і в тому, що апеляційний суд доклав достатніх зусиль для того, щоб оцінити наявність погроз помститися поліцейським та їхнім сім’ям. Із постановленого судом рішення не випливає, що він намагався з’ясувати, чи могли заявники самі здійснити такі погрози або намовити інших осіб зробити це. Рішення апеляційного суду ґрунтувалося виключно на тяжкості вчинених злочинів (див. пункт 26 вище).

Разом з тим пан Енгелен, цивільний свідок, який на початковому етапі провадження у справі стверджував, що в одному із заявників упізнав одного із злочинців, не мав статусу анонімного свідка, проте не отримував жодних погроз на свою адресу.

62.  Як зазначалося Урядом та Комісією (див. пункт 48 вище), анонімних поліцейських допитав суддя-слідчий, який  особисто з’ясував особу кожного з них і в детальному офіційному звіті про проведення слідчих дій висловив свою думку з приводу надійності цих свідків, а також щодо причин, з яких вони наполягали на своїй анонімності.

Проте надання свідкам статусу анонімних не може вважатися адекватним у разі відмови захисту у можливості бути присутніми при допиті свідків та особисто переконатися в надійності їхніх свідчень. Отже, немає підстав твердити, що труднощі, на які наражалися представники захисту, врівноважувалися зазначеною процедурою.

63. Крім того, свідчення, на підставі яких заявників ідентифіковано як виконавців злочинних діянь і на підставі яких виносив своє рішення апеляційний суд, було отримано саме від анонімних поліцейських. Тому засудження заявників ґрунтувалося «переважно» на анонімних заявах.

64. На думку Суду, цю справу потрібно розглядати як відмінну від справи Дорсона: в останньому випадку рішення було прийняте більше на підставі інформації, що містилася в справі, а не в заявах анонімних свідків. Y. 15 та Y. 16 — обидва цивільні, які знали обвинуваченого особисто і мали достатньо підстав вважати, що він може вдатися до насильства. Тому їх допитували в присутності адвоката (див. згадане рішення у справі Дорсона, с. 454–455, п. 25; с. 455–456, п. 28, та с. 470–471, п. 71 та 73).

Крім того, інші докази, що забезпечували позитивну ідентифікацію обвинуваченого як виконавця інкримінованих йому злочинів, отримано з джерел, не пов’язаних із анонімними свідками (там само, с. 458–459, п. 34, та с. 472, п. 76).

65. З огляду на викладене вище, Суд не може визнати, що провадження у справі в цілому  було справедливим.


С. Висновок

66. Допущено порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (d) статті 6.

 

ІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50 КОНВЕНЦІЇ

67. Стаття 50 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає, що рішення або захід судового чи будь-якого іншого органу Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов’язанням, які випливають з цієї Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткове відшкодування за наслідки такого рішення чи заходу, то рішенням суду, в разі необхідності, надається справедлива сатисфакція потерпілій стороні».

А. Шкода

68. Заявники доводили, що якби Гертогенбосхський суд  не покладався на заяви анонімних поліцейських, справу проти них  було б закрито, а  їх самих виправдано. Кожен з них вимагав компенсації за моральну шкоду в розмірі 250 голландських гульденів  за кожний день тримання під вартою.

Уряд вважав вимоги заявників щодо компенсації «занадто високими».

Представник Комісії від коментарів утримався.

69.    З огляду на викладене вище, Суд вважає, що справа не готова для винесення ухвали. Отже, її необхідно відкласти, беручи до уваги можливість досягнення дружнього врегулювання між державою-відповідачем та заявниками.

В. Судові витрати

70. Заявники не вимагали відшкодування судових витрат, яких вони зазнали під час судового розгляду у своїй країні.

Стосовно витрат під час провадження в Європейській комісії та Європейському суді з прав людини вимоги заявників були такими:

пан ван Мехелен та пан Віллем Венеріус (представлені пані Спронкен) — 16598,07 гульдена, разом із  податком на додану вартість;

пан Йоган Венеріус (представлений паном Сйокрона) — 30446,43 гульдена, разом із  податком на додану вартість;

пан Пруймбоом (представлений паном Кноопсом — 11905 гульденів, разом із  податком на додану вартість.

Уряд та представник Комісії не коментували цих вимог.

71.   Суд зазначає, що пан ван Мехелен, пан Йоган Венеріус та пан Віллем Венеріус  отримали правову допомогу, надану  органами Конвенції.

72.    Суду переконливо доведено, що витрати, компенсувати які вимагають заявники, були справді ними зазнані. Суд підтримує їхні клопотання щодо цього, а також вважає розумними суми компенсацій, яких вимагають заявники ван Мехелен, Віллем Венеріус та Пруймбоом.

З іншого боку, розмір компенсації, що її вимагає пан Йоган Венеріус, непропорційно завищений порівняно з вимогами інших заявників. Жодного обґрунтування такої розбіжності в заяві немає.

73. Суд присудив панові Пруймбоому  суму, відшкодування якої він вимагав.

Панові ван Мехелену та панові Віллему Венеріусу присуджується компенсація, якої  вони  вимагали на двох, за вирахуванням суми, виплаченої їм Радою Європи в порядку правової допомоги, а саме — 11412 французьких франків.

Виносячи ухвалу на справедливій основі, Суд присудив виплатити панові Йогану Венеріусу 20000 гульденів, разом із податком на додану вартість, вирахувавши суму, виплачену йому Радою Європи як правову допомогу, а саме — 11436 французьких франків.

 

С. Упущена вигода

74. Згідно з інформацією, яку мав Суд, передбачена законом  процентна ставка, застосовувана в Нідерландах на день затвердження цього рішення, становить 5 % річних.

 

НА ПІДСТАВІ ВИКЛАДЕНОГО СУД

1. Постановляє шістьма голосами проти трьох, що допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з пунктом 3 (d) тієї ж статті;

2. Постановляє одностайно, що держава-відповідач має виплатити протягом трьох місяців як відшкодування витрат:

а) заявникам ван Мехелену та Віллему Венеріусу на двох 16598 (шістнадцять тисяч п’ятсот дев’яносто вісім) нідерландських гульденів та 7 (сім) центів, з вирахуванням 11412 (одинадцяти тисяч чотирьохсот дванадцяти) французьких франків, що мають бути конвертовані в нідерландські гульдени за обмінним курсом на день проголошення цього рішення;

b) заявникові Йогану Венеріусу — 20000 (двадцять тисяч) нідерландських гульденів, із вирахуванням 11436 (одинадцяти тисяч чотирьохсот тридцяти шести) французьких франків, що мають бути конвертовані в нідерландські гульдени за обмінним курсом на день проголошення цього рішення;

с) заявникові Пруймбоому — 11905 (одинадцять тисяч дев’ятсот п’ять) нідерландських гульденів;

d) що простий відсоток — 5% річних — виплачуватиметься зі спливом зазначених трьох місяців до повного розрахунку;

3. Відхиляє  одностайно решту вимог заявника Йогана Венеріуса щодо компенсації судових витрат;

4. Постановляє одностайно, що питання про застосування статті 50 Конвенції щодо вимог заявників про компенсацію не готове для винесення ухвали і тому:

а) відкладає вирішення цього питання;

b) пропонує Урядові та заявникам подати протягом наступних трьох місяців письмові міркування з цього питання і, зокрема, сповістити Суд про будь-яку домовленість, якої вони, можливо, досягнуть;

с) відкладає подальше провадження і делегує голові палати повноваження здійснити дружнє врегулювання, якщо в цьому виникне потреба.

Вчинено англійською та французькою мовами і проголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини, Страсбург, 23 квітня 1997 року.

 

Підпис:
Рудольф Бернхардт,
голова
    

Підпис:
Герберт Пецольд,
секретар
     

Згідно з пунктом 2 статті 51 Конвенції та пунктом 2 правила 53 Регламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:

а) окрема думка пана  Матчера і пана Валтікоса, що не збігається з позицією більшості складу Суду;

b) окрема думка пана ван Дейка, що не збігається з позицією більшості складу Суду.

 

Парафовано: Р. Б.
Парафовано: Г. П.

 


ОКРЕМА ДУМКА
СУДДІВ  МАТЧЕРА ТА  ВАЛТІКОСА

Цей випадок неоднозначний. З одного боку, умови, за яких відбувався судовий розгляд, були справді не цілком задовільні, і, безперечно, процедура могла бути досконалішою. Проте не можна не визнати, що в праві Нідерландів помітні певні зрушення, спрямовані на те, щоб узгодити процедуру заслуховування анонімних свідків з вимогами статті 6 Конвенції. Це видно з рішення у справі «Костовскі проти Нідерландів» (20 листопада 1989 року, серія А, № 166).  З іншого боку, це була справа про пограбування із застосуванням зброї, тому цілком зрозуміло, що у свідків — байдуже, чи це поліцейські, чи цивільні особи, — були підстави боятися помсти з боку злочинців,  для яких нічого не варто застосувати зброю. Зрозуміло, що в майбутньому в аналогічній ситуації бажано значно більше уваги приділяти вимогам статті 6 Конвенції.

Однак у цьому конкретному випадку, проаналізувавши всі обставини, ми не знайшли порушення статті 6 Конвенції. Наша думка повністю збігається з думкою судді пана ван Дейка.

 

ОКРЕМА ДУМКА
 СУДДІ  ВАН ДЕЙКА

1. На жаль, я не можу погодитися з висновком більшості складу Суду стосовно того, що допущено порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (d) статті 6 Конвенції. Не можу приєднатися до більшості і стосовно суті міркувань на підтримку цього висновку.

2. Незважаючи на те, що прецедентна практика Суду ще не дістала належного розвитку в сенсі формулювання вимог, за яких у кримінальному судочинстві визнання особи винною у вчиненні злочину може частково ґрунтуватися на заявах анонімних свідків, Суд певною мірою розмежував прецедент та справу, що розглядається. Проте, на мою думку, постановлене Судом рішення виходить за межі ним же окреслених відмінностей і не є логічним висновком з їх аналізу. Водночас, з іншого боку, факти у справі не настільки специфічні, щоб ними можна було виправдати відокремлення цієї справи  від, наприклад, справи Дорсона (26 березня 1996 року, Збірник 1996-II), у якій було визнано, що Нідерланди не діяли на порушення пункту 1 у поєднанні з пунктом 3 (d) статті 6 Конвенції. Певна річ, прецедент не має тяжіти над Судом, але правове переконання та правова рівноправність вимагають, щоб прецедентна практика Суду була послідовною і прозорою, а також розумно передбачуваною при порівнянні аналогічних фактів  у справах, що розглядалися раніше.

3. Оскільки «прийнятність доказів має регулюватися передовсім національним законодавством і, як правило, саме національні суди повинні оцінювати наведені їм докази» (див. рішення у справі Дорсона, с. 470, п. 67), Суд певною мірою має зважати на застосовуване національне законодавство, прецедентне право та практику правозастосування національними судами.

З огляду на рішення у справі Костовскі (див. пункт 40 цього рішення), Нідерландський Верховний суд переглянув своє прецедентне право стосовно умов, за яких визнання особи винною у вчиненні злочину може ґрунтуватися на заявах анонімних свідків. Крім того, враховуючи важливість прецедентної практики суду для відповідного національного права та правозастосування, Уряд Нідерландів запропонував, а законодавчий орган прийняв кілька поправок до Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 41 рішення та Пояснювальну записку до Закону 1993 року, на який там були посилання).

На час, коли приймалися рішення національних судів у цій справі, Закон 1993 року ще не набрав чинності. Проте, якби він був чинним, процедура, що її дотримувався апеляційний суд, цілком відповідала б нормам, запровадженим цим Законом. Адже в ньому справді не йдеться про необхідність утаємничувати особу свідка-поліцейського лише з огляду на специфіку його професії. У Пояснювальній записці до Закону детально обґрунтовано думку Уряду про те, що виключно заінтересованістю держави у розслідуванні тяжких злочинів не може виправдовуватися цілковита анонімність свідків (див. пункти 41 та 42 цього рішення).

Однак апеляційний суд пояснював свою згоду задовольнити бажання свідків залишитися анонімними не цією причиною, а тим, що свідки мали підстави боятися за своє життя та своїх близьких (див. пункт 26 цього рішення), що є підставою, передбаченою статтею 226 (а) Кримінально-процесуального кодексу.

 

Звичайно, викладене вище не гарантує, що переглянуте прецедентне право Верховного суду та/або відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу із внесеними до нього змінами за всіх обставин збігатимуться з положеннями Конвенції у всіх нюансах. Проте, як уже зазначалося, саме за внутрішнім прецедентним правом та законодавством має зберігатися пріоритет у вирішенні цих питань. Крім того, з огляду на правові обставини нідерландського прецедентного права та на процес творення нового законодавства, яке напевно не обійде увагою страсбурзьке прецедентне право, вважаю, є достатньо підстав вбачати подібність внутрішнього права та прецедентного права Страсбурга. Принаймні стосовно питань, про які йдеться в цій справі.

4. Аналіз багатьох аспектів зрештою змусив мене дійти висновку, що порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6 у цій справі не було. Можливо, було б краще, якби апеляційний суд чи суддя-слідчий допитували свідків у присутності адвоката або генерального прокурора та щоб обвинувачені мали змогу стежити за допитом в окремій кімнаті. Із  матеріалів справи, переданих до Суду, немає змоги з’ясувати, чи така можливість взагалі розглядалася. Але, незалежно від цього, беручи до уваги всі факти та обставини, я не вважаю, що захистові не було надано адекватної і належної можливості допитувати свідків та оспорювати чи відхиляти їх, як це вимагається пунктами 1 та 3 (d) статті 6 (див. рішення у справі «Люді проти Швейцарії»  від 15 червня 1992 року, серія А, № 238, с. 21, п. 47). Отже, на мою думку, судові розгляди були справедливі, тим більше якщо взяти до уваги компенсуючі елементи процедури, до якої вдався апеляційний суд, а потім і суддя-слідчий. На підтвердження свого висновку вважаю за потрібне наголосити на таких аспектах:

а) Анонімні свідки допитувалися не лише органом обвинувачення, а також і незалежним та безстороннім суддею. Як видно з його офіційного звіту, поданого до апеляційного суду, він приділив особливу увагу тому, щоб урівноважити позиції захисту, який був поставлений у невигідні умови через відсутність можливості очної ставки обвинувачених та свідків, що давали свідчення проти них. Заявники та їхні адвокати мали змогу слухати допит, що його проводив суддя-слідчий у сусідній кімнаті, та ставити свідкам свої запитання. У цьому плані, як відзначила Комісія, ця справа відрізняється від справ Костовскі (рішення  від 20 листопада 1989 року, серія А, № 166, с. 20, п. 42), Віндіш (рішення у справі Windisch v. Austria від 27 вересня 1990 року, серія А, № 186, с. 10, п. 27), Люді (loc. cit., с. 21, п. 49) та Саїді (рішення у справі Saїdi v. France від 20 вересня 1993 року, серія А, № 261-С, с. 56–57, п. 44). Практику допитування свідків у справах, аналогічних цій, що розглядається, Суд визнав такою, що відповідає вимогам Конвенції, в рішенні у справі Дорсона ( loc. cit., с. 471, п. 73).

b) Апеляційний суд виклав причини, з яких допитування свідків було делеговано судді-слідчому. Той факт, що меншість складу Комісії звернула увагу на те, що апеляційний суд при розгляді справи не скористався можливістю з’ясувати, наскільки надійними є свідки, на мою думку, не є вирішальним, оскільки немає підстав піддавати сумніву висновки щодо цього, обґрунтовані незалежним і безстороннім суддею-слідчим. Суттєве значення має і той факт, що допитування свідків суддею-слідчим відбувалися не на досудовій стадії, а під час відстрочення судового розгляду в апеляційному суді та на підставі його розпорядження, а отже, було частиною судового  розгляду. У справі Костовскі (де Суд відзначив як важливий момент те, що судді, який розглядав справу, надано можливість спостерігати за поведінкою свідка) лише один свідок був допитаний суддею, який, однак,  особи свідка не встановлював (loc. cit., с. 21, п. 43).

с) Усі заяви, заслухані суддею-слідчим, були зроблені свідками, особи яких він встановив особисто. Це були поліцейські, які мали повноваження виконувати обов’язки щодо обвинувачення  та ведення слідчих дій і які свого часу давали службову присягу стосовно будь-яких заяв у цьому контексті (див. рішення у справі Люді, с. 21, п. 49).

d) Суддя-слідчий, який спостерігав за свідками під час допиту, подав умотивований висновок щодо надійності та достовірності їхніх заяв. Це було зроблено з метою компенсувати захистові те, що його було позбавлено візуальної інформації, тобто можливості особисто переконатися в надійності свідків та правдивості їхніх свідчень (див. рішення у справі Віндіш, с. 10–11, п. 28–29).

е) Суддя-слідчий виклав свою вмотивовану думку про обґрунтованість бажання поліцейських залишитися анонімними свідками. Апеляційний суд погодився з наведеними аргументами і визнав їх достатніми. А саме: обвинувачення та події, які розглядаються, є такими, що побоювання настання жорстоких насильницьких наслідків не є безпідставним і не може вважатися невмотивованим. Стаття 6 не гарантує необмеженого права допитувати свідків. Отже, потрібно не лише визнавати право компетентного національного суду діяти на власний розсуд з урахуванням необхідності задовольнити вимоги належного здійснення правосуддя, а й урівноважувати інтереси захисту (стаття 6) з інтересами свідків, гарантованими іншими положеннями Конвенції (див. рішення у справі Дорсона, с. 470, п. 70). Якщо, наприклад, у рішенні у справі Люді (loc.cit., с. 21, п. 49) Суд визнав «законним» насамперед заінтересованість поліцейських органів у збереженні анонімності своїх агентів, то в цій справі більше потрібно зважати (що й зробив апеляційний суд)  на інтерес самих агентів, який полягає в тому, щоб захистити своє життя та життя близьких (статті 2, 3, 5 та 8 Конвенції).

f) Захистові було надано широкі можливості (чим він і скористався) слухати, ставити запитання свідкам та коментувати їхні відповіді, записані на плівку. Прикрих технічних недоліків, на які скаржився захист, очевидно, можна було уникнути. Але, з огляду на достатню тривалість часу, відведеного для слухань, та детальність, із якою запротокольовано свідчення, вони не набули такого характеру, щоб  значною мірою перешкоджати  захистові.

g) Від самого початку апеляційний суд не виключав можливості того, що під час розгляду свідкам можуть бути поставлені додаткові запитання. Але, на його думку, захист недостатньо вмотивував своє бажання зробити це. Крім того, захистові було запропоновано скористатися можливістю оспорювати чи відхиляти заяви свідків, заперечувати проти їх використання як доказів у відкритому судовому розгляді  в апеляційному суді.

h) Засудження заявників ґрунтувалося не лише на заявах анонімних свідків, хоч їх була переважна більшість. Крім них, бралися до уваги і заяви свідків, що виступали під своїми іменами, а також технічні докази та запис телефонної розмови.

Стосовно цього Суд мав би визнати, що «як правило, саме національні суди мають оцінювати наведені їм докази». 

У рішенні у справі Дорсона, в якому було розроблено та застосовано критерій «переважно» (loc.cit., с. 472, п. 76), Суд визнав, що йому відповідали обставини ситуації, коли засудження ґрунтувалося, крім заяв анонімних свідків, на заяві  свідка, особа якого була встановлена поліцією, але який відмовився від своїх слів  під час судового розгляду, та заяви свідка, особу якого було встановлено, але який зник до того, як захист мав можливість допитати його (loc.cit., с. 472, п. 76; с. 458–459, п. 34).

З огляду на викладені аспекти справи, я дійшов висновку, що судовий розгляд, у результаті якого заявників було засуджено, був «справедливим» у розумінні статті 6 Конвенції, як вимагалося практикою Суду.

Подаючи цей висновок, дозволю собі з належною повагою висловити також деякі зауваження стосовно міркувань, якими більшість складу Суду обґрунтовує свій висновок.

5. Як і більшість складу Суду, відповідно до прецедентної практики Суду, я вважаю, що заяви свідків, як правило, мають заслуховувати у відкритому судовому розгляді. Тому теоретично я визнаю, що в апеляційному суді слід було б віддати перевагу допитуванню поліцейських саме в такий спосіб — можливо, у разі потреби зберегти їхню анонімність, навіть змінивши їхню зовнішність. Проте я також підтримую думку апеляційного суду стосовно того, що це було б надто ризиковано, з огляду на можливість упізнання свідків. Щоправда, конкретних аргументів на користь цієї думки апеляційний суд не навів. З іншого боку, я припускаю, що я і мої колеги по Суду недостатньо компетентні для того, щоб визначити, наскільки виправданими були побоювання свідків. І разом з тим — чи був би захист у кращому становищі, спостерігаючи за поведінкою свідків, якби ті з’явилися у судове засідання зі зміненою зовнішністю? Чи зміг би він реально переконатися в їхній надійності? Адже справжня зміна зовнішності передбачає і зміну голосу, інтонацій, навіть міміки. Як на мене, саме національний суд у змозі краще оцінити таку складну ситуацію. А наш Суд може проголосити рішення, відмінне від рішення національного суду, лише в тому разі, якщо останнє є невмотивованим та безпідставним. Із рішення у справі Дорсона випливає, що у цій справі Суд визнав насамперед відповідальність національного суду.

6. Той факт, що під час переслідування злочинців після їхньої втечі з місця події в поліцейських стріляли, не обов’язково означає, що в майбутньому — під час або після судового розгляду — їхньому життю та життю їхніх сімей загрожуватиме небезпека. Однак при вирішенні пов’язаних із цим питань національним  органам влади — у цьому разі національним судам — має надаватися можливість для врівноваження інтересів захисту та інтересів свідків (див. рішення у справі Дорсона, с. 470, п. 71,  коли застосовувався тест щодо розумності вмотивування). На мою думку, апеляційний суд не переступив  межі, визнавши, що, з огляду на тяжкість вчинених злочинів та застосування насильства  при їх вчиненні, підстави для побоювання свідків бути впізнаними та загроза їхньому життю і життю їхніх сімей справді існували.

Я не можу погодитися з думкою більшості складу Суду в тому, що апеляційний суд не зробив жодних зусиль, аби оцінити  реальність загрози помсти та насильства. У його розпорядженні була доповідь судді-слідчого, в якій він не лише посилався на заяви свідків-поліцейських, підтверджені в деяких випадках попереднім  досвідом (пункти 17 і 21 рішення), а й подав свою оцінку ситуації, що ґрунтувалася на тяжкості злочинів та застосуванні заявниками насильства при їх вчиненні. Враховуючи вмотивовані висновки судді-слідчого та апеляційного суду, більшість складу Суду постановила не вимагати від Уряду власних пояснень з цього приводу (див. пункти 60 та 61 рішення). Тим більше, що, на мою думку, Уряд і не зміг би цього зробити.

У рішенні у справі Дорсона (loc. cit., с. 470–471, п. 71) Суд визнав, що для винесення ухвали про збереження анонімності свідків не потрібно доведення існування реальної загрози їхньому життю, для цього може бути достатньо попереднього досвіду. У справі, що розглядається, таким «попереднім досвідом» необхідно вважати те, що, переслідуючи грабіжників, дехто із свідків дістав поранення. Отже, навіть якщо дотримуватися позиції, що професія поліцейського є ризикованою взагалі, це все одно не означає, що поліцейські мають наражатися на ризик у тих випадках, де цього можна розумно уникнути. Зі специфіки їхньої роботи «та з обов’язку підкорятися виконавчій владі» (див. пункт 56 рішення) ніяк не випливає, що життя і безпека членів їхніх сімей заслуговують меншого захисту, ніж життя та безпека інших осіб. Тому я не можу погодитися з більшістю складу Суду, який визнав, що, стосовно урівноваження інтересів захисту з інтересами безпеки свідків, ця справа має бути кваліфікована як така, що відрізняється від справи Дорсона, лише на тій підставі, що в ній беруть участь поліцейські.

Той факт, що панові Енгелену, який дав проти заявників надзвичайно важливі свідчення у відкритому засіданні, не було завдано з боку останніх ніякої шкоди, — не може бути вирішальним чинником у цьому контексті. Можливо, поліція припустилася помилки, розкривши його особу, проте подальші події, які не мали для нього негативних наслідків, не можуть бути достатньою підставою для того, щоб не брати до уваги розумної оцінки ризику щодо інших свідків. Навряд чи можна ставити на карб людині те, що вона виявляє побоювання стосовно своєї безпеки, незалежно від того, чи трапилося щось неприємне з нею самою або іншим свідком. Єдиний критерій, який повинен враховувати національний суд, — це розумність оцінки можливого ризику.

7. Я не розумію, чому на поліцейських має покладатися особливий обов’язок — давати свідчення у відкритому судовому розгляді (див. п. 56 рішення), тим більше що це загальний громадянський обов’язок, передбачений законом. Проте, навіть якщо погодитися з тим, що «використовувати поліцейських як анонімних свідків слід лише за виняткових обставин» (там само), вважаю,  що їхня анонімність повинна викликати менше заперечень з боку захисту. Адже їхні свідчення — це свідчення осіб, які склали професійну присягу і особа яких та компетентність у проведенні слідчих дій може бути легко перевірена суддею-слідчим.

8. Більшістю складу Суду розглядалося питання й щодо того, чи є «оперативна необхідність» достатнім виправданням для збереження анонімності поліцейських. У цьому контексті мої колеги посилаються на Пояснювальну записку до Закону від 11 листопада 1993 року. У ній Уряд Нідерландів зазначає, що, на його думку, інтерес обвинувачення може достатньою мірою захищатися такими обмеженнями прав захисту, які не матимуть  серйозних наслідків. Проте, на мою думку, це питання для цієї справи несуттєве, оскільки, як зазначено в рішенні апеляційного суду, з усіх аргументів, наведених свідками на користь збереження своєї анонімності, «вирішальним» виявився аргумент щодо особистої безпеки цих свідків та їхніх сімей (див. пункт 26 рішення).

9. Не можна заперечувати — і це справді не заперечувалося, — що можливості захисту стосовно допитування свідків були не без обмежень. Однак такі обмеження не допускаються і в звичайних ситуаціях, коли особа свідка відома захисту. Безперечно, можна піддавати критиці той факт, що на деякі запитання свідки не дали відповідей. Так само й свідчення заслуховувалися суддею-слідчим. Проте неповними відповіді свідків могли бути і в тому разі, коли б їх, зі зміненою зовнішністю, допитували у відкритому судовому розгляді. Певна річ, можна сумніватися щодо необхідності відмовлятися від відповіді на деякі запитання захисту в інтересах збереження анонімності свідків та таємниці поліцейських тактичних прийомів. Але оцінювати доцільність такої відмови мав передовсім компетентний національний суд, що, власне, й було зроблено: спершу з цим погодився суддя-слідчий, а потім, коли його рішення було оскаржене захистом, також і апеляційний суд. На мою думку, всі обмеження в цілому — зумовлені ситуацією і застосовані суддею-слідчим — не давали підстав для висновку, що захисту не було надано «адекватної та належної можливості допитати свідків», як того вимагалося Судом  у рішенні у справі Костовскі (loc. cit., с. 20, п. 41). Недоліки, на яких так детально зупинялися представники захисту, були достатньо врівноважені за рахунок процедур, до яких вдалися судові органи (див. рішення у справі Костовскі, с. 21, п. 43, та рішення у справі Дорсона, с. 472, п. 76).

10. І останнє. Попри те що заяв анонімних свідків була переважна більшість, не можна стверджувати, що засудження ґрунтувалося виключно на них. Важко сказати, чи воно справді ґрунтувалося «переважно» на цих свідченнях, як постановила більшість складу Суду (пункт 63 рішення). Я поділяю думку, висловлену представником Комісії під час розгляду справи в Суді, що критерій «переважно», закріплений у рішенні у справі Дорсона (с. 472, п. 76), важко застосовувати, оскільки заяви анонімних свідків найчастіше використовуються Судом як частина всіх свідчень у справі. І тут завжди буде проблема, бо якщо Суд вважатиме її «переважною», то потрібно буде довести повноту цих доказів або принаймні те, що вони є достатніми. Тут знову Суд мав би погодитися, що, «як правило, саме національні суди мають оцінювати докази, наведені сторонами» (пункт 3 (h) цього рішення). Крім того, видається, що факти, викладені в цьому пункті, не дуже суттєво відрізняються від аналогічних у справі Дорсона (див. пункт 3 (h) вище).

                             

Додаток

ВИСНОВОК ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОМІСІЇ  З ПРАВ ЛЮДИНИ

(як викладено у доповіді3 Комісії від 27 лютого 1996 року)

 

                        [Комісія засідала в такому складі:

                        пан С. Трешель (S. Trechsel), Голова

                        пан Х. Данеліус  (H. Danelius)

                        пан К. Л. Розакіс (C. L. Rozakis)

                        пан Е. Бузуттіл (E.Busuttil)

                        пан С. А. Норгард (C. A. Nшrgaard)

                        пан Гаукур Йорундссон (Gaukur Jцrundsson)        

                        пан А. С. Гьозюб’ююк (A. S.  Gцzьbьyьk)

                        пан А. Вейтцел (A. Weitzel)

                        пан Дж.-К. Сойєр (J.-C. Soyer)

                        панХ. Г. Схермерз (H. G. Schermers)

                        паніГ. Х. Тюн (G. H. Thune)

                        панФ. Мартінез (F. Martнnez)

                        паніДж. Лідді (J. Liddy)

                        панЛ. Лукайдес (L. Loucaides)

                        пан Дж.-С. Геус (J.-C. Geus)

                        пан М. П. Пеллонпя (M. P. Pellonpдд)

                        пан Б. Марксер (B. Marxer)

                        пан М. А. Новіцкі (M. A. Nowicki)

                        пан І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto)

                        пан Н. Братца (N. Bratza)

                        пан І. Бекес (I. Bйkйs)

                        пан Дж. Муча (J. Mucha)

                        пан Е. Константинов (E. Konstantinov)

                        пан Д. Шваби (D. Љvбby)

                        пан Г. Ресс (G. Ress)

                        пан А. Переніч (A. Pereni)

                        пан С. Бірзан (C. Bоrsan)

                        пан К. Херндл (K. Herndl)

                  та  пан Х. К. Крюгер (H. C. Krьger), Секретар].

 

А. Скаргу оголошено прийнятною

55. Комісія оголосила прийнятною скаргу заявників за пунктами 1 та

3 (d) статті 6  Конвенції стосовно того, що під час кримінального провадження у справі проти кожного з них вони не мали  справедливого судового розгляду, оскільки національні суди використовували як докази свідчення неназваних осіб, щодо яких право заявників на захист неприпустимо обмежувалося.

В. Питання, що потребує вирішення

56. Питання, що потребує вирішення, полягає у з’ясуванні, чи було допущено порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6  Конвенції.

С. Щодо  пунктів 1 та 3 (d) статті 6  Конвенції

57. Положення пунктів 1 та 3 (d) статті 6  Конвенції у тих моментах, що стосуються цієї справи, передбачають:

«1. Кожен при... встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення,висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд...

...

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

...

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення...»

58. Заявники скаржаться, що вони не мали справедливого суду в тому розумінні, що їхнє право на захист було неприпустимо обмежене внаслідок того, що суд першої інстанції при винесенні своїх відповідних рішень використав заяви анонімних свідків як основні докази.

59. Заявники стверджують, що судові органи, які розглядали їхні справи, несправедливо постановили, що збереження анонімності цих свідків є виправданим. Вони заявляють, що твердження анонімних свідків про загрозу розправи безпідставні, оскільки відсутні конкретні докази реальних погроз або будь-яких дій, що могли б виправдати побоювання розправи.

60. На думку заявників, їм було відмовлено в суттєвому елементі справедливого судового розгляду, а саме: в можливості перехресного опитування свідків, які давали інкримінуючі свідчення в суді першої інстанції. Заявники стверджують, що суддя-слідчий не надав їм належної можливості  перевірити надійність анонімних свідків. Декларативна наявність можливості у якийсь спосіб поставити запитання не обов’язково означає, що ця можливість є належною. Вона не була належною у їхніх відповідних справах, з огляду на процедуру слухання свідків суддею-слідчим. Важливі запитання залишилися без відповіді, а крім того, не було можливості спостерігати за свідками під час їх допиту.

61. Заявники вважають, що стосовно заяв анонімних свідків було порушено принцип «безпосередності», згідно з яким докази мають оприлюднюватися безпосередньо перед  судом першої інстанції. Заявники вважають, що  їм було відмовлено в такій процедурі допитування свідків, на підставі якої суд першої інстанції мав би змогу сам зробити висновок щодо надійності наведених доказів. Адже можна було вжити певних альтернативних заходів, таких, як слухання свідків у закритому засіданні або у відсутності обвинуваченого. На думку заявників, це основний недолік провадження, тим більше що їхнє засудження в основному ґрунтувалося на заявах анонімних свідків. 

62. Уряд стверджує, посилаючись на рішення Європейського суду у справах «Костовскі проти Нідерландів» від 20 листопада 1989 року, серія А, № 166, та «Люді проти Швейцарії» від 15 червня 1992 року, серія А, № 238, стосовно використання заяв анонімних свідків, що оскаржуване провадження відповідало принципам, сформульованим Європейським судом у цих двох рішеннях. Тому, на думку Уряду, провадження у цій справі відповідало вимогам пунктів 1 та 3 (d) статті 6 Конвенції.

63. Крім того, Уряд вважає, що використання у цій справі заяв анонімних свідків цілком відповідає вимогам, закріпленим у прецедентному праві Верховного суду після рішення Європейського суду у справі Костовскі (loc. cit.). Заяви були записані суддею-слідчим, який знав свідків в обличчя та на ім’я. Він подав письмовий висновок, у якому виклав причини, що спонукали свідків вдатися до анонімності, та підтвердив їхню надійність. Захистові було надано достатню можливість поставити запитання анонімним свідкам, кожен з яких перед допитом складав присягу.

64. Крім того, Уряд зазначає, що і суддя-слідчий, і апеляційний суд  погодилися з причинами, якими свідки пояснювали бажання зберегти анонімність, а також з  тим фактом, що деякі запитання, поставлені цим особам, залишилися без відповіді. У своєму рішенні суд відхилив вимогу захисту допитати анонімних свідків в апеляційному суді, зазначивши, що під час їх допитування суддею-слідчим  захист мав  достатню можливість ставити цим свідкам запитання. До того ж захист не подав переліку запитань, відповіді на які бажав почути на допиті анонімних свідків в апеляційному суді.

65. Нарешті, Уряд вважає, що ні законодавством Нідерландів, ні Конвенцією не визнається необмежене право допитувати свідків; заявників не було засуджено виключно на підставі заяв анонімних свідків. У розпорядженні суду були також інші свідчення та докази, якими підтверджувалися ці заяви.

66. Оскільки гарантії в пункті 3 (d) cтатті 6  є особливими аспектами права на справедливий суд, закріпленого у пункті 1 цієї статті, Комісія розглядатиме скаргу заявників згідно з цими двома положеннями, взятими в поєднанні (див. рішення від 12 жовтня 1992 року, Eur. Court HR, T. v. Italy, серіяА, № 245-C, с. 41, п. 25).

67.Комісіянагадує, щоприйнятністьдоказівпередовсімрегулюєтьсянормаминаціональногоправа, і, якправило, саменаціональнісудимаютьоцінюватинаведеніїмдокази (див. рішеннявід 20 вересня 1993 року, Eur.Court HR, Saїdi v. France, серіяА, № 261-C, с. 56, п. 43).

68. Однак для цілей Конвенції має бути з’ясовано, чи було справедливим провадження в цілому, в тому числі й те, у який спосіб було отримано докази (див. рішення від 16 грудня 1992 року, Eur. Court HR, Edwards v. the United Kingdom, серіяА, № 247-B, с. 34–35, п. 34).

69. Як правило, всі докази мають бути наведені у присутності обвинуваченого у відкритому судовому розгляді, щоб вони могли оспорюватися на засадах змагальності. Однак використання як доказів свідчень, отриманих на стадії досудового  дізнання чи судового розслідування, за умов поваги до прав захисту, не є порушенням пунктів 3 (d) та 1 статті 6. Ці права полягають, зокрема, в тому, щоб підсудному було надано належну та достатню можливість заперечувати свідкові обвинувачення та ставити йому запитання під час допиту або на наступній стадії провадження у справі (див. рішення у справі Костовскі, на яке ми посилалися раніше, с. 20–21, п. 41–45; рішення від 27 вересня 1990 року у справі «Віндіш проти Австрії», серія А, № 186, с. 10–11, п. 26–31; рішення у справі Люді, цитоване вище, с. 21, п. 47–50; а також рішення у справі Саїді, цит. вище, с. 56, п. 46).

70. Проте Суд визнав, що, за умови поваги до відповідних прав захисту, можуть бути винятки із загального правила стосовно того, що всі докази мають наводитися у присутності обвинуваченого у відкритому судовому розгляді на засадах змагальності (див.  рішення у справі Костовскі, на яке ми посилалися раніше, с. 20, п. 41; рішення у справі Люді, цитоване вище, с. 21, п. 47).

71. Комісія зазначає, що судом, який розглядав в останній інстанції питання про процедуру отримання доказів в оскаржуваному провадженні, був Гертогенбосхський апеляційний суд. Із його рішення про визнання заявників винними випливає, що ухвалено його хоч і не виключно, але переважно на підставі свідчень анонімних поліцейських.

72. Тому Комісія має з’ясувати, чи саме ті поліцейські, яких було заявлено як анонімних свідків, давали показання в умовах, що забезпечували права заявників на захист та на справедливий судовий розгляд.

73. Комісія зазначає, що апеляційний суд, керуючись принципом найбільшої ефективності, вирішив передати справу судді-слідчому, щоб той заслухав 21 свідка, в тому числі й 11 анонімних поліцейських, — з чіткою вказівкою не обмежувати захист щодо запитань, які він побажає поставити цим свідкам.

74. Далі Комісія зазначає, що суддя-слідчий знав в обличчя і на ім’я кожного анонімного свідка, а також їхні функції, приватні та/або професійні причини, з яких вони побажали зберегти анонімність. Суддя-слідчий подав свій висновок стосовно обґрунтованості цих причин і надійності свідків.

75. Комісія також зазначає, що захистові було надано достатню можливість допитати кожного свідка, що поставав перед суддею-слідчим, який безпосередньо спостерігав за поведінкою свідка під час допитування. Тривалість слухання кожного допитуваного дає підстави вважати, що захист широко скористався наданою йому можливістю.

76. Нарешті, Комісія зазначає, що апеляційний суд відхилив подальші вимоги захисту ще раз заслухати анонімних свідків — уже  в самому апеляційному суді, визнавши також, що захист не подав переліку запитань, відповіді на які він  хотів би почути на повторному допиті.

77. Комісія нагадує, що статтею 6 обвинуваченому не надається необмежене право домагатися присутності свідків у судовому засіданні.

Як правило, саме національні суди вирішують питання про необхідність чи доцільність заслуховування свідка (див. заяву № 8231/78, рішення від 6 березня 1982 року, Ухвали та доповіді 28, с. 5, та Eur. Court  HR, рішення у справі «Брікмонт проти Бельгії» (Bricmont v. Belgium) від 7 липня 1989 року, серія А, № 158, с. 31, п. 89).

78. Оскільки ні під час заслуховування анонімних свідків суддею-слідчим, ні під час розгляду в апеляційному суді адвокатам захисту не було надано права на очну ставку з допитуваними, Комісія має з’ясувати, чи не були обмежені у здійсненні своїх прав представники захисту ще й тому, що апеляційний суд відмовився повторно заслухати анонімних свідків — безпосередньо під час судового розгляду.

79. Комісіязазначає, щозаявникипідозрювалисяувчиненнітяжкихзлочинів, пов’язанихізнасильством, зокремауспробівбивстваполіцейських. Ідалізауважує, щоапеляційнийсуд, першніжвідхилитивимогузахиступовторнозаслухатианонімнихсвідків, визнав, щоцісвідкимаютьповажніпричини, якимипояснюєтьсяїхнєбажаннязберегтианонімність.

80.УсвітлірішеньЄвропейськогосудузправлюдини (див. ранішецитованерішенняусправіКостовскі, с. 21, п. 44), Комісіявважає, щозростанняорганізованоїзлочинностівимагаєвжиттявідповіднихзаходів.

81. Навідмінувідситуацій, якіСудрозглядавусправахКостовскі, Віндіша, ЛюдітаСаїді (цитованівище), свідкиуційсправібулизаслуханісуддею-слідчим, незалежністьтабезсторонністьякогонепіддаютьсясумніву: вінзнавсвідківвобличчятанаім’я, атакожїхніфункціїтапричини, щопояснюютьїхнєбажаннязберегтисвоюанонімність. Ізцимипричинамитависновкомсудді-слідчогощодонадійностіцихсвідківівірогідностіїхніхзаявпогодивсяапеляційнийсуд.

82. Заяви анонімних свідків оспорювалися захистом у змагальному процесі, якому ніхто не перешкоджав ні під час допитування суддею-слідчим, ні під час провадження в апеляційному суді. Комісія не знаходить фактів на підтвердження скарги заявників стосовно того, що під час апеляційного провадження їм не надавалося можливості висловити все, що вони вважали за потрібне, кожен у своїй справі.

83. Враховуючи той факт, що клопотання захисту про повторне заслуховування анонімних свідків було відхилено за відсутністю належного вмотивування, Комісія не може визнати, що рішення апеляційного суду щодо цього було необґрунтованим чи суттєво обмежувало права заявників на справедливий судовий розгляд.

84. Нарешті, засудження заявників не ґрунтувалося виключно на заявах анонімних свідків. Крім судових доказів та запису підслуханої телефонної розмови між двома членами сім’ї одного із заявників, апеляційний суд використав як докази також заяви неанонімних свідків, яких було заслухано в апеляційному суді. Апеляційний суд визнав, що свідчення, отримані з неанонімних джерел, підтверджують заяви анонімних поліцейських.

85. З огляду на викладене вище, Комісія висловлює думку, що провадження у справах заявників загалом не може вважатися несправедливим.

 

Висновок

86. Двадцятьма голосами проти восьми Комісія дійшла висновку, що у цій справі не було порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6  Конвенції.

 

Підпис:
С. Трешель,
Голова Комісії

Підпис:
Х. Г. Крюгер,                                    
Секретар Комісії

 

ОКРЕМА ДУМКА ПАНА БУЗУТТІЛА

Я не погоджуюся з висновком більшості членів Комісії стосовно того, що у цій справі не було допущено порушення пунктів 1 та 3 (d) статті 6, і підтримую окрему думку пані Лідді, яка вважає, що обмеження прав захисту були такими, за яких не може йтися про справедливий судовий розгляд.                             

Підтримуючи міркування пані Лідді в цілому, я особисто вважаю за потрібне звернути увагу, зокрема, на аспект публічності розгляду, притаманний поняттю про справедливий суд.

Публічний характер провадження в суді є основним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6. Він захищає сторони у судовому процесі від здійснення правосуддя утаємничено, без контролю з боку громадськості та зміцнює довіру широкого загалу до судової системи. Публічність забезпечує наочність правосуддя та сприяє здійсненню права на справедливий судовий розгляд, гарантія якого є однією з основних засад будь-якого демократичного суспільства. Цей принцип важко переоцінити в сучасних демократичних державах, де гласність та звітність перед громадськістю декларуються як основне гасло демократії. Але для того, щоб зберегти довіру народу, мало декларувати гласність, потрібно здійснювати її на практиці.

Тому не дивно, що Суд наголосив на відкритому характері судочинства, заявивши, що всі докази, як правило, мають бути наведені в присутності обвинуваченого на публічному судовому розгляді, для того щоб їх можливо було оспорювати у змагальному процесі. Щоправда, Конвенцією не виключається можливість анонімних свідчень в загальних інтересах на стадії розслідування у кримінальній справі. Але розглядати анонімні свідчення як достатні для обґрунтування засудження на стадії судового розгляду, як трапилося в цій  справі,  вважаю неприпустимим, оскільки такі дії обмежують права захисту і є несумісними з принципами, закріпленими у статті 6.

Суд має виносити рішення на підставі власних висновків щодо достовірності доказів і надійності свідків, а не з чужих слів — хай навіть компетентного судді, але який допитував свідків за зачиненими дверима.

Більшість складу Комісії погоджується (див. пункт 71 доповіді), що нідерландські суди, визнаючи заявників винними, спиралися переважно (якщо навіть не виключно) на заяви анонімних поліцейських.

Отже, події, що розгортаються перед нами у цій справі, являють собою так званий відкритий судовий розгляд, що його провів суд першої інстанції, який дійшов висновку про винуватість заявників, спираючись переважно на докази, отримані за зачиненими дверима суддею-слідчим. Сам суд першої інстанції мав справу лише з протоколами свідчень, а не з самими свідками. Свідки були здебільшого анонімними і допитувалися в такий спосіб, що їх не могли бачити, але могли чути адвокати обвинувачення та захисту. Особи анонімних свідків-поліцейських не було ідентифіковано ні в  регіональному суді, ні в апеляційному, ні у Верховному суді. Вони залишилися невідомими адвокатам захисту і обвинувачення, громадськості загалом. В обличчя та на ім’я їх знав лише суддя-слідчий. Уся інформація про них і від їхнього імені — на його совісті.

Як на мене, у цьому сценарії відчувається присутність режисера-постановника, і, зрештою,  від вистави повіває небезпекою беззаконня. Крім того, сьогодні, коли журналісти ведуть власне розслідування, можна лише здогадуватися про можливі наслідки (згідно з нідерландським законодавством та відповідними положеннями Конвенції) для якогось особливо прискіпливого журналіста, який випадково розкриє анонімного свідка й поділиться добутою інформацією з громадськістю.

 

ОКРЕМА ДУМКА ПАНІ ЛІДДІ, ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАЛИСЯ
     ПАН ДАНЕЛІУС, ПАН РОЗАКІС, ПАН ЛУКАЙДЕС,
ПАН НОВІЦКІ, ПАН БРАТЦА ТА ПАН ПЕРЕНІЧ

Заявників було засуджено апеляційним судом на підставі низки письмових заяв. Суд заслухав безпосередні свідчення неанонімних поліцейських стосовно судової експертизи та слідства. Жоден із них не був близько біля місця події. Випадковий очевидець виявився неспроможним упізнати заявників.

Апеляційний суд розглянув також відтворення подій 26 січня 1989 року. Він не заслухав жодних безпосередніх свідчень анонімних поліцейських, що брали участь у подіях того дня, але  свідчення  яких були вирішальними для засудження. Зокрема, в них ішлося про упізнання того дня декого із заявників. Заявники заперечували результати упізнання та всі докази обвинувачення в цілому.

Перед тим одинадцять анонімних поліцейських були допитані під присягою суддею-слідчим у такий спосіб, що їх могли чути, але не могли бачити адвокати захисту та представники обвинувачення. Ці свідки відмовилися відповісти на запитання, які могли зашкодити їхній анонімності, в тому числі й на запитання стосовно  дружби з колегами.

Отже, питання полягає в тому, чи спричинилося використання свідчень одинадцяти анонімних поліцейських до такого обмеження прав захисту, щоб стати підставою  для заявників  стверджувати, що їх було позбавлено права на справедливий судовий розгляд.

У зв’язку з цим Суд, згідно з Конвенцією, окреслив деякі принципові моменти:

— Як правило, всі докази мають бути наведені у присутності обвинуваченого на відкритому судовому розгляді, щоб вони могли оспорюватися на засадах змагальності. Однак використання як доказів заяв, одержаних на досудовому етапі, не суперечить пунктам 1 та 3 (d) статті 6, за умови дотримання поваги до прав захисту (див. рішення у справі «Костовскі проти Нідерландів» від 20 листопада 1989 року, серія А, № 166).

— Доречно з’ясувати і таке: чи  кожному із судів, що розглядали справу, відсутність анонімних свідків на засіданні, а отже, й неможливість на власні очі спостерігати за їхньою поведінкою  під час допитування, утруднювали прийняття власного рішення щодо їхньої надійності. Малоймовірно, що хай навіть достатньо обережна оцінка суддями таких опосередкованих заяв анонімних свідків може бути адекватною безпосередньому враженню (див. рішення у справі Костовскі, цитованій вище).

— Свідчення анонімних поліцейських, представлені на слуханні, стосовно їхньої надійності як свідків опосередковано, не можуть адекватно замінити безпосереднє спостереження за їхньою поведінкою (див. рішення у справі «Віндіш проти Австрії» від 27 вересня 1990 року,  серія А, № 186).

— Навіть у випадках, коли анонімні свідки є поліцейськими, що давали присягу, обвинуваченому  під час провадження у справі  має бути надано можливість поставити їм запитання і піддати сумніву їхню надійність (див. рішення у справі «Люді проти Швейцарії» від 15 червня 1992 року, серія А, № 238).

З усіх суддів, що розглядали цю справу, лише суддя-слідчий мав можливість спостерігати за поведінкою анонімних свідків. Немає підстав твердити, що його висновок  можна вважати адекватним висновкам інших суддів, якби вони мали можливість «безпосереднього спостереження» (див. рішення у справі Віндіша). По-перше, апеляційний суд не мав вагомої причини не заслухати цих свідків безпосередньо самому. Може бути, що суд пішов шляхом найменшого спротиву — спираючись лише на практику прецедентного права (див. пункт 49 доповіді). По-друге, адвокатів захисту було позбавлено можливості на власні очі спостерігати, як свідки реагували на поставлені їм запитання, а отже, і зробити відповідний висновок щодо їхньої надійності. По-третє, немає доказів, що  суд підходив до заяв анонімних свідків з належною обережністю. Навпаки, він заявив (без подальшої деталізації), що поважає право свідків не відповідати на деякі запитання з метою не розголосити  методики розслідування та не зашкодити особистій анонімності слідчих-поліцейських.

Те, що докази стосовно надійності анонімних свідків суд отримав від судді-слідчого, а не безпосередньо (як було у справі Віндіша), а також відсутність в апеляційного суду переліку запитань, що їх адвокати мали намір поставити свідкам додатково, не є достатнім для того, щоб виправдати основний недолік провадження. Суд, що розглядав справу, за обставин відкритого засідання не мав змоги водночас і самостійно оцінити надійність анонімних свідків, і не порушити при цьому законних вимог поліцейських органів зберегти анонімність своїх таємних агентів, які були цими свідками (див., mutatis mutandis, рішення у справі Люді, цитованій вище).

Отже, було допущено порушення пункту 3 (d) у поєднанні з пунктом 1
статті 6 Конвенції.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua