Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2001

Назва
 
Лала проти Нідерландів.
(Lala v. the Netherlands)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЛАЛА ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ
(LALA v. the NETHERLANDS)

У справі «Лала проти Нідерландів»[1]

Європейський суд з прав людини, засідаючи палатою — відповідно до статті 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідних положень Реґламенту Суду, — до складу якої увійшли судді:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Б. Волш (B. Walsh)

п. С. К. Мартенс (S. K. Martens)

п. Р. Пекканен (R. Pekkanen)

п. Ж. М. Моренілла (J.M. Morenilla)

п. А. Б. Бака (A. B. Baka)

п. Дж. Міфсуд Боннічі (G. MifsudBonnici)

п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та

п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 25 березня та 23 серпня 1994 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) 12 липня 1993 року, а 30 серпня — Урядом Королівства Нідерланди (Уряд), у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 14861/89) проти Нідерландів, поданою до Комісії, згідно зі статтею 25, громадянином Нідерландів п. Радьїндерперсадом Роєм Лалою (Radjinderpersad Roy Lala) 8 березня 1989 року.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву Нідерландів, якою вони визнали обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46). У своїй заяві Уряд посилався лише на статті 44 і 48. Метою запиту і заяви було отримання рішення Суду про те, чи становлять факти у справі порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за пунктами 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції.

2. У відповідь на запит, зроблений згідно з пунктом 3 (d) правила 35 Реґламенту Суду, заявник повідомив про своє бажання взяти участь у розгляді справи і призначив адвоката, що представлятиме його (правило 30).

3. 23 серпня 1993 року, відповідно до пункту 6 правила 21 та в інтересах належного здійснення правосуддя, Голова Суду прийняв рішення створити єдину палату, що розглядатиме цю справу і справу «Пелладоа проти Нідерландів» (Pelladoah v. the Netherlands) (27/1993/ 422/501).

4. До складу палати, що мала бути створена з цією метою, увійшли за посадою п. С. К. Мартенс, суддя, обраний від Нідерландів (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 25 серпня 1993 року Голова у присутності Секретаря Суду визначив жеребкуванням інших сім членів палати, а саме — п. Ф. Матчера, п. Б. Волша, п. Р. Пекканена, п. Ж. М. Мореніллу, п. А. Б. Бака, п. Дж. Міфсуда Боннічі та п. Є. Макарчика (стаття 43 у кінці Конвенції та пункт 4 правила 21).

5. Як голова палати (пункт 5 правила 21), п. Р. Рюссдаль з'ясував, через Секретаря Суду, з уповноваженою особою Уряду, адвокатом заявника і представником Комісії питання стосовно організації провадження (пункт 1 правила 37 та правило 38). Відповідно до виданого у зв'язку з цим розпорядження, 26 листопада 1993 Секретар Суду одержав меморандум Уряду і 3 грудня — меморандум заявника. Секретар Комісії поінформував Секретаря Суду, що представник Комісії подасть свої зауваження на усному слуханні.

6. 3 грудня 1993 року на прохання Секретаря, що діяв за розпорядженням Голови Суду, Комісія подала певні документи з матеріалів здійсненого нею провадження.

7. Згідно з рішенням Голови, що дав заявникові дозвіл використовувати голландську мову (пункт 3 правила 27), відкритий розгляд справи відбувся 22 березня 1994 року у Палаці прав людини в Страсбурзі. Перед відкриттям слухання Суд провів підготовче засідання.

На судовому розгляді були присутні:


а) від Уряду:

 

п. К. де Вей Местаг (K. de Vey Mestdagh), представник Міністерства закордонних справ,


уповноважена особа,

пані І. М. Абельс (I. M. Abels), представник Міністерства юстиції,

 

пані М.Й.Т.М. Вейген (M. J. T. M. Vijghen), представник Міністерства юстиції,


радники;

b) від Комісії:

 

п. Х. Ґ. Схермерс (H. G. Schermers),

представник;

c) від заявника:

 

п. Б. Р. Анґад Ґаур, (B. R. Angad Gaur), advocaat
en procureur
,

адвокат,

п. С. Й. ван Вурден (C. J. van Woerden),

радник.

Суд заслухав звернення п. де Вей Местага, п. Схермерса і п. ван Вурдена, а також відповіді на запитання, поставлені кількома членами Суду.

ЩОДО ФАКТІВ

І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Пан Радьїндерперсад Рой Лала — громадянин Нідерландів, 1961 року народження, проживає в Гаазі.

У провадженні, що відбулося раніше і не було пов'язане з оскаржуваними подіями, його було засуджено до сплати штрафу, під загрозою ув'язнення (hechtenis) на деякий період у разі несплати.

9. 19 листопада 1986 року, після заочного розгляду справи, Гаазький реґіональний суд (arrondissementsrechtbank) визнав п. Лалу винним у шахрайстві (valsheid in geschrifte) — правопорушенні, що переслідується за обвинувальним актом (misdrijf), — з огляду на те, що він приховав доходи від роботи, користуючись пільгами соціального забезпечення. Суд засудив його до чотирьох тижнів ув'язнення (gevangenisstraf), два тижні з яких були відстрочені на випробувальний трирічний період за умови, зокрема, що він сплачуватиме грошову різницю.

10. Пан Лала подав апеляцію до Гаазького апеляційного суду (gerechtshof).

Суд викликав його на слухання справи 7 вересня 1987 року, але він не з'явився. В офіційному протоколі слухання зазначено, що п. Лалу було оголошено стороною, що не виконала своїх зобов'язань, а також наведено таке формулювання:

«Пан А. G., гаазький адвокат, присутній як захисник обвинуваченого, заявляє, що його клієнт не з'явиться на слухання, оскільки на ньому поки що залишається обов'язок сплати штрафу. Він не в змозі його сплатити, а отже, є ризик, що його можуть одразу заарештувати для відбуття строку ув'язнення, яке загрожує йому в разі несплати штрафу».

11. У рішенні від 21 вересня 1987 року щодо несплати штрафу заявником апеляційний суд скасував рішення реґіонального суду на технічних підставах; він знову визнав п. Лалу винним, але зменшив міру покарання до двох тижнів ув'язнення.

12. Через свого адвоката заявник подав апеляцію з питань права до Верховного суду (Hoge Raad). Ті скарги заявника, що є доречними тут, можна сформулювати таким чином: по-перше, апеляційний суд не дозволив адвокатові заявника виступити з останнім словом, як цього вимагає закон; і, по-друге, апеляційний суд не лише не дозволив адвокатові заявника вести захист — хоч останній своєю присутністю й дав знати про таке своє бажання, — а й не з'ясував, чи мав п. Лала непереборні та законні підстави не з'являтися, і в цьому випадку його захисникові потрібно було дати право вести захист без присутності свого клієнта.

13. У рішенні від 27 вересня 1988 року Верховний суд стосовно другої скарги заявника спочатку зазначив:

«У випадках, коли обвинувачений не з'явився, але на початку судового слухання присутній його захисник, суд може продовжити розгляд, припускаючи, що, коли захисник обвинуваченого бажає виступати в цій ролі, незважаючи на відсутність клієнта, він повідомляє про це суд. Оскільки протокол слухання в апеляційному суді не містить повідомлення захисника про бажання виступити в цій ролі — ані його присутність, ані пояснення ним причин відсутності клієнта не служать цій меті, — слід вважати, що він не зробив цього. За таких обставин апеляційний суд не зобов'язаний дозволяти захисникові виступати як такому під час слухання кримінальної справи проти його клієнта».

Щодо першої скарги, Верховний суд визнав, що, як це видно з офіційного протоколу слухання, адвокат повідомив причини відсутності свого клієнта, але не виступив як захисник під час судового розгляду справи клієнта. Отже, треба вважати, що він не виконував цю функцію. Виходячи з цього, апеляційний суд не був зобов'язаний дозволяти адвокатові виступити з останнім словом.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Заочний судовий розгляд справи

14. Загалом обвинувачений, якщо він не є неповнолітнім (стаття 500 h Кримінально-процесуального кодексу (Wetboek van Strafvordering, КПК), не зобов'язаний з'являтися на судове слухання.

З власної ініціативи суд повинен розглянути чинність виклику до суду (geldigheid der dagvaarding — стаття 348 КПК). Якщо, незважаючи на належно виконану процедуру виклику, обвинувачений не з'являється на слухання, суд оголошує його стороною, що не виконала своїх зобов'язань (verstek verlenen),і продовжує розгляд справи без його присутності. Це правило діє, навіть якщо обвинувачений заздалегідь повідомляє про свою відсутність і висловлює прохання відкласти слухання (див., зокрема, рішення Верховного суду від 26 лютого 1985 року, NJ (Nederlandse Jurisprudentie, Netherlands Law Reports), 1985 р., с. 567) чи наводить арґументи свого захисту, сформульовані у письмовій формі (див. рішення Верховного суду від 9 жовтня 1990 року, NJ, 1991 р., с. 133), і навіть якщо обвинувачений відсутній не з власної вини (див., зокрема, рішення Верховного суду від 20 грудня 1977 року, NJ, 1978 р., с. 226, та 10 жовтня 1989 року, NJ, 1990 р., с. 293). Суд уповноважений наказати обвинуваченому з'явитися або забезпечити явку обвинуваченого з допомогою поліції (стаття 272 КПК), але це положення застосовується рідко, якщо обвинувачений не є неповнолітнім.

15. Обвинувачений, якого суд першої інстанції визнав винуватим заочно, може подати заперечення (verzet — стаття 399 (1) КПК); це звичайний засіб правового захисту в законодавстві Нідерландів. Таке заперечення надає обвинуваченому право на те, щоб той самий суд повторно розглянув його справи у повному обсязі (стаття 403 КПК).

Заперечення не може подавати обвинувачений, який має або мав можливість подати оскарження до суду вищої інстанції, що має юрисдикцію розглядати як факт, так і право (hoger beroep — пункт (2) статті 399 КПК). Це означає, що заперечення може подаватися лише стосовно тих справ, у яких закон не допускає такого оскарження, тобто коли йдеться про міру покарання, що не перебільшує невеликого штрафу, або коли правопорушення, що перебуває в юрисдикції реґулятивних органів (overtreding), розглядалося реґіональним судом як першою інстанцією.

Із пункту 1 статті 339 КПК випливає, що жодного заперечення не може бути подано проти рішення, винесеного в апеляційному провадженні у справі про невиконання стороною своїх зобов'язань.

В. Права сторони захисту на розгляді
без присутності обвинуваченого

1. Представництво

16. У деяких випадках обвинувачений може бути представлений за своєї відсутності. У справах, які реґіональний суд розглядає як перша інстанція, ця можливість існує, якщо кримінальне правопорушення, в якому обвинувачено особу, не передбачає ув'язнення як міри покарання. Однак представляти його повинен адвокат, який має заявити, що він спеціально уповноважений виконувати такі функції (bepaaldelijk daartoe gevolmachtigd — стаття 270 КПК).

На слуханні представник має таку саму процедурну позицію, що й сам обвинувачений — навіть якщо представник є адвокатом, а не захисником (див., зокрема, рішення Верховного суду від 25 квітня 1989 року, NJ, 1990 р., с. 91). Це означає, що його, як і обвинуваченого, суд і сторона обвинувачення може піддати перехресному допитові і його слова можуть бути використані як доказ (див. рішення Верховного суду від 13 лютого 1951 року, NJ, 1951 р., с. 476); він також може користуватися допомогою адвоката — чи іншого адвоката-захисника.

Якщо представництво дозволено здійснювати в реґіональному суді як у першій інстанції, тоді воно також дозволяється при розгляді оскарження в апеляційному суді (стаття 415 КПК).

2. Ведення захисту

17. Питання — що викликало суперечки між дослідниками, — чи може захист заявника, оголошеного стороною, що не виконала своїх зобов'язань, здійснюватися захисником, було розв'язане рішенням Верховного суду від 23 листопада 1971 року, (NJ, 1972 р., с. 293). Хоча генеральний прокурор (procureur-generaal) запропонував дати позитивну відповідь, Верховний суд дійшов протилежного висновку. Суд керувався тим, що наслідком надання такого права було б набуття заочним судовим розглядом такого змагального характеру, що несумісний з основною ідеєю Кримінально-процесуального кодексу, адже підсудний, якого оголошено стороною, що не виконала своїх зобов'язань, міг би подавати заперечення щоразу, відчуваючи, що його не було б визнано винним, якби суд почув його арґументи захисту. Верховний суд також зауважив, що, відтоді як запроваджено Кримінально-процесуальний кодекс, законодавчий орган значною мірою обмежив право на подання заперечення, але при цьому характер заочного судового розгляду не було змінено. У підсумку, жодна стаття Кримінально-процесуального кодексу, жоден принцип неписаного права не дозволяє захисникові підсудного, якого оголошено стороною, що не виконала своїх зобов'язань, вести захист свого клієнта на заочному слуханні справи.

18. Однак Верховний суд погодився з тим, що суд першої інстанції може, на власний розсуд, дозволити захисникові викласти арґументи на захист обвинуваченого, якого було оголошеного стороною, що не виконала своїх зобов'язань. Така практика досить поширена. Верховний суд твердо вважає, що при цьому суд першої інстанції має дотримуватися правила, за яким, якщо захисникові взагалі дозволено виступати, йому також мають бути забезпечені всі права, що надаються стороні захисту. Суд першої інстанції не може встановлювати при цьому будь-яких обмежень стосовно питань, які може ставити захисник (рішення від 19 травня 1988 року, NJ, 1988 р., с. 217); суд не може позбавити його права на останнє слово (рішення від 22 березня 1988 року, NJ, 1989 р., с. 13); якщо присутні свідки, захисникові має бути надано право піддати їх перехресному допитові (рішення від 28 травня 1991 року, NJ, 1991 р., с. 729).

19. У принципі Верховний суд твердо дотримується правила, за яким (див. пункт 17 вище) підсудному, котрого оголошеного стороною, що не виконала своїх зобов'язань, не надається права на захист через свого захисника. Але рішенням від 26 лютого 1980 року (NJ, 1980 р., с. 246) Верховний суд встановив прецедентну практику, за якою існує один виняток: у цьому рішенні суд ухвалив, зокрема на підставі статті 6 Конвенції, що суд першої інстанції зобов'язаний дозволити захисникові вести захист обвинуваченого, якого було оголошено стороною, що не виконала своїх зобов'язань, якщо є думка, що обвинувачений не з'явився на слухання через «непереборні причини» (klemmende redenen) і суд не вбачає підстав для перенесення розгляду справи. Верховний суд погодився з безпосереднім висновком із цього — що в будь-якому випадку захисникові, якщо він звертається з таким проханням, має бути надана можливість доводити існування таких причин (рішення від 10 жовтня 1989 року, NJ, 1990 р., с. 293, та від 19 грудня 1989 р., NJ, 1990 р., с. 407).

20. У рішенні від 16 лютого 1988 року (NJ, 1988 р., с. 794) Верховний суд визнав, що «непереборна причина» існує не лише тоді, коли обвинувачений не має можливості з'явитися, а й коли є такий важливий для обвинуваченого інтерес, завдяки якому — з огляду на всі обставини, що можуть вважатися доречними, — він має підстави не з'явитися на судовий розгляд і, отже, може очікувати перенесення судового розгляду його справи на якусь пізнішу дату, коли він зможе бути присутнім. Або ж він може вважати, що його захисникові буде дозволено здійснювати захист в його справі.

Верховний суд постійно відмовлявся визнати можливість арешту обвинуваченого «непереборною причиною» для його відсутності (див., зокрема, рішення Верховного суду від 24 листопада 1988 року, NJ, 1988 р., с. 638; від 9 лютого 1992 року, DD (Delikt en Delinkwent — «Правопорушення і правопорушник») 93.292; від 4 травня 1993 року, DD 93.396, на додаток до рішення Верховного суду в цій справі).

21. Якщо захисник бажає вести захист без присутності свого клієнта, він має чітко висловити своє прохання про це. Самої його присутності недостатньо (див., зокрема, рішення Верховного суду від 14 листопада 1986 року, NJ, 1987 р., с. 862; від 25 листопада 1986 року, NJ, 1987 р., с. 686; від 8 грудня 1987 року, NJ, 1988 р., с. 704; від 18 вересня 1989 року, NJ, 1990 р., с. 145; від 14 грудня 1993 року, DD 94.166). Так само недостатньо й вимоги захисника відкласти розгляд справи, як постановив Верховний суд, зокрема, в рішенні від 21 грудня 1993 року (DD 94.176).

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

22. Пан Лала звернувся до Комісії із заявою 8 березня 1989 року. Посилаючись на пункти 1, 2 і 3 (c) статті 6 Конвенції, він стверджував, що не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд через те, що апеляційний суд не заслухав його захисника і рішення про засудження ґрунтувалося виключно на доказах, поданих стороною обвинувачення.

23. Комісія оголосила заяву (№ 14861/89) прийнятною 21 жовтня 1992 року. У своїй доповіді від 4 травня 1993 року Комісія висловила одностайну думку, що було порушено пункт 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (с) цієї статті і що окремого питання за пунктом 2 статті 6 не постає.

Повний текст висновку Комісії додається до цього рішення*.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

24. У своєму меморандумі Уряд дійшов висновку, що

«у справі п. Лала немає жодних свідчень про порушення пункту 3 (с) статті 6 Конвенції».

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТІВ 1 і 3 (С) СТАТТІ 6

25. Пан Лала скаржився, що на слуханні апеляції в Гаазькому апеляційному суді захисникові не дозволили вести захист за відсутності підсудного. Він посилався на пункти 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції, в яких зазначено:

«1. Кожен ... при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий ... розгляд ... судом...

...

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:

...

(c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд...»

Уряд відхилив цей арґумент, але Комісія прийняла його.

26. Оскільки вимоги пункту 3 статті 6 мають розглядатися як конкретизовані аспекти права на справедливий судовий розгляд, ґарантованого пунктом 1, Суд розглядатиме ці скарги в контексті цих положень, узятих разом (див., як найостанніший прецедент, рішення у справі «Пуатрімол проти Франції» (Poitrimol v. France) від 23 листопада 1993 року, серія A, № 277-A, с. 13, п. 29).

27. У своїй доповіді Комісія зазначила, що право використовувати правову допомогу захисника не може здійснюватися лише тими підсудними, що особисто присутні на судовому розгляді. Виходячи з цього, Комісія визнала, що практика, встановлена у праві Нідерландів, а саме — те, що обвинувачений, особисто не присутній на судовому розгляді, втрачає право вести свій захист через захисника, суперечить вимозі дотримання основних ґарантій, наданих кожному, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення. Комісія вважає, що необхідність забезпечення присутності обвинуваченого на судовому розгляді не може виправдовувати винесення рішення проти нього, якщо не вислухано арґументів захисту, які він бажав навести через свого захисника.

На слуханні в Суді представник Комісії наголосив на тому, що, згідно з принципом рівності сторін у судовому процесі, втіленим у статті 6, на додаток до арґументів сторони обвинувачення суд повинен, наскільки це можливо, заслухати арґументи сторони захисту. Погоджуючись із тим, що присутність обвинуваченого на судовому розгляді його справи є важливим питанням (а це відбиває позицію Суду, висловлену в рішенні у згадуваній справі Пуатрімола (див. там само, с. 15, п. 35)), він зауважив, що практика, коли обвинуваченого примушують з'явитися на судовий розгляд під загрозою «позбавлення прав людини», є, за своєю суттю, хибною.

28. Заявник підкреслював, що він скаржився не на позбавлення його можливості захищати себе особисто, а на те, що йому не дали захищатися з допомогою свого захисника, який фактично був присутній на слуханні в апеляційному суді. Заявник погоджувався з важливістю забезпечення присутності обвинуваченого на судовому розгляді, але вказував на неправомірність того, що в разі — як це трапилося в його справі — нез'явлення обвинуваченого на судовий розгляд через підставне побоювання бути заарештованим, він карається тим, що його захисника позбавляють можливості здійснювати цей захист.

Він стверджував, що його захисник звернувся до суду з конкретним проханням дозволити йому вести захист (в офіційному протоколі цього моменту не зафіксовано). При цьому заявник наголошував, що, незважаючи на будь-які заперечення, його захисник з'явився на судовий розгляд у призначений час, у належному вбранні, і було вочевидь зрозуміло, що він з'явився саме для здійснення захисту, а не з будь-якою іншою метою.

29. Уряд насамперед стверджував, що в офіційному протоколі слухання немає записів, які свідчили б про звернення захисника заявника до суду з однозначним проханням здійснити захист. Адже саме так він мав учинити згідно з відповідними правилами кримінальної процедури в Нідерландах (див. пункт 21 вище).

Крім того, Уряд твердив, що Верховний суд встановив норму, яка надає право підсудному, оголошеному стороною, що не виконала своїх зобов'язань, здійснювати свій захист через захисника, лише якщо підсудний не з'явився на судовий розгляд через існування непереборних причин (див. пункт 19 вище). Ця норма служить мотивом для ухилення обвинувачених у кримінальному правопорушенні від присутності на судовому розгляді. Уряд наполягав на важливості присутності обвинуваченого. На його погляд, ця система є добре збалансованою і не суперечить пунктам 1 і 3 (с) статті 6. Останнє положення жодним чином не означає, що, всупереч відповідним положенням національного законодавства, обвинувачений завжди мав право бути відсутнім на слуханні, якщо захист здійснював його захисник.

30. Суд одразу зазначає, що ця справа не стосується питання, чи відповідає заочний судовий розгляд пунктам 1 і 3 (с) статті 6: скарга заявника полягає не в тому, що його апеляцію було розглянуто за його відсутності — він не скористався своїм правом бути присутнім, — а в тому, що апеляційний суд ухвалив рішення у справі, не надавши слова захисникові, якому обвинувачений доручив вести захист і який був присутній на судовому розгляді з явним наміром зробити це.

31. Крім того, Суд зазначає, що, як і справа Пуатрімола, ця справа стосується оскарження кримінального вироку у провадженні, що здійснюється в останній інстанції, яка, відповідно до національного законодавства, може повністю переглянути справу як з погляду питання факту, так і з погляду питання права.

32. У деяких аспектах ця справа відрізняється від справи Пуатрімола. Одним із важливих моментів є те, що, згідно із законодавством Нідерландів, обвинувачений, як правило, не зобов'язаний бути присутнім на судовому розгляді своєї справи, тому в даному контексті виняток із цього правила є несуттєвим (див. пункт 14 вище).

Отже, коли Верховний суд Нідерландів своїм рішенням ухвалив, що підсудний, якого було оголошено стороною, що не виконала своїх зобов'язань, не має права на здійснення свого захисту через захисника у разі нез'явлення на судовий розгляд без непереборних причин, цей суд не мав наміру перешкодити невиправданій відсутності обвинуваченого, але виходив, принаймні спочатку, лише з міркувань, підказаних історією створення Кримінально-процесуального кодексу (див. пункти 17 і 19 вище).

33. Однак згадані прецедентні рішення Верховного суду можуть — і це доводив Уряд — тлумачитися як такі, що служать названій вище меті, оскільки, як цей суд наголошував у своєму рішенні в справі Пуатрімола (див. цитоване джерело, с. 15, п. 35), в інтересах справедливого та об'єктивного кримінального процесу присутність обвинуваченого на судовому розгляді його справи набуває принципового значення. За загальним правилом, це має таке саме значення і для апеляційного провадження, на якому здійснюється повторне слухання справи.

Однак для забезпечення справедливості системи кримінального судочинства важливе значення також має належний захист підсудного як у суді першої інстанції, так і в апеляційному провадженні, тим паче що, як це має місце в законодавстві Нідерландів, судове рішення стосовно невиконання зобов'язань уже не може бути оскаржене.

Суд вважає, що переважає саме інтерес забезпечення захисту.

Отже, той факт, що підсудний, незважаючи на належне дотримання процедури його виклику, не з'явився на судовий розгляд, не може — навіть за відсутності поважної причини — виправдати позбавлення його права, ґарантованого пунктом 3 статті 6 Конвенції, на захист з допомогою свого захисника.

34. Суд також не може погодитися з арґументом Уряду, що заявник не може стверджувати, начебто він є потерпілим від втручання у свої права, ґарантовані названими положеннями, оскільки його захисник не звернувся до суду з проханням про дозвіл, як цього вимагає відповідна норма кримінальної процедури в Нідерландах, захищати обвинуваченого (див. пункт 21 вище). Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має право на захист з допомогою захисника. Для того щоб це право було дієвим і реальним, а не просто теоретичним, його здійснення не повинно залежати від виконання неправомірних формальних умов: саме суди мають забезпечувати, щоб розгляд справи був справедливим і, отже, щоб захисник, присутній на судовому розгляді з очевидним наміром захищати обвинуваченого за його відсутності, дістав можливість здійснити цей захист.

35. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 у поєднанні з пунктом 3 (с) статті 6.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 2 СТАТТІ 6

36. При розгляді справи Комісією заявник скаржився, що рішення суду про визнання його винним ґрунтувалося виключно на доказах, які він був не в змозі спростувати. Він посилався на пункт 2 статті 6, в якому зазначено:

«Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом».

Цю скаргу не було повторено в Суді. З огляду на свій висновок, сформульований у пункті 34 вище, Суд не вбачає за потрібне розглядати це питання з власної ініціативи.

ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

37. Відповідно до статті 50 Конвенції,

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ... Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Заявник не висував вимоги стосовно компенсування судових витрат.

Однак він вимагав відшкодування втрати можливостей, стверджуючи, що якби його захисникові дозволили здійснити захист, то він, найімовірніше, отримав би покарання у вигляді суспільно-корисних робіт, а не ув'язнення. Розміру компенсації він не назвав, залишивши Суду визначити його за принципом справедливості (ex aequo et bono).

Уряд вважав малоймовірним, щоб апеляційний суд призначив зовсім інше покарання, якби захисникові заявника дозволили виступити із захистом. Комісія висловилася про доцільність «скромної фінансової компенсації».

38. З огляду на всі обставини справи, Суд зазначає, що визнання порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, якої, можливо, зазнав заявник.

На цих підставах Суд

1. Визнає вісьмома голосами проти одного, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції, взятий разом з пунктом 3 (с) статті 6.

2. Визнає одноголосно, що немає потреби розглядати скаргу стосовно порушення пункту 2 статті 6.

3. Визнає одноголосно, що визнання порушення само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію.

Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 22 вересня 1994 року.

Підпис: Рольф РЮССДАЛЬ,
Голова Суду

Підпис: Герберт ПЕЦОЛЬД,
виконувач обов'язків Секретаря Суду

Відповідно до пункту 2 статті 51 Конвенції та пункту 2 правила 53 Реґламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:

a) окрема думка судді Рюссдаля, яка збігається з позицією більшості і до якої приєднався суддя Міфсуд Боннічі;

b) окрема думка судді Матчера, яка не збігається з позицією більшості.

Парафовано: Р. Р.

Парафовано: Г. П.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ РЮССДАЛЯ,
ЯКА ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
І ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАВСЯ СУДДЯ МІФСУД БОННІЧІ

У своєму рішенні Суд зробив кілька посилань на рішення у справі «Пуатрімол проти Франції» від 23 листопада 1993 року, серія A, № 277-A. У тій справі я висловив свою незгоду з визнанням порушення Конвенції. Однак ця справа в деяких аспектах відрізняється від справи Пуатрімола, з якою, на мою думку, її не слід ототожнювати.

Я погоджуюсь, що для забезпечення справедливості системи кримінального судочинства важливе значення має належний захист підсудного як у суді першої інстанції, так і в апеляційному провадженні. Я також погоджуюсь, що саме суди мають забезпечити, щоб розгляд справи був справедливим і щоб захисник, присутній на судовому розгляді, дістав можливість вести захист обвинуваченого за його відсутності.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ МАТЧЕРА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

На мою думку, система кримінальної процедури, яка призначена забезпечити присутність обвинуваченого на судовому розгляді його справи та на слуханні будь-якої апеляції і яка не дозволяє відсутньому правопорушникові бути представленим своїм захисником, якщо він відсутній без поважних причин, у принципі не суперечить Конвенції.

Лише в особливо серйозних кримінальних справах інтереси правосуддя можуть потребувати, щоб обвинувачений завжди був присутній чи представлений, якщо необхідно, офіційно призначеним захисником (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Кремцов проти Австрії» (Kremzow v. Austria) від 21 вересня 1993 року, серія A, № 268-B, с. 44-45, п. 65-69, та «Пуатрімол проти Франції» від 23 листопада 1993 року, серія A, № 277-A).

Ця ж справа досить проста. Навмисно і без будь-якого правдоподібного виправдання заявник, що, тим паче, був місцевим мешканцем, не з'явився ані на судовий розгляд, ані на слухання апеляції; до того ж його захисник не звертався з проханням про дозвіл представляти його. Отже, заочне засудження заявника не порушило пунктів 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції.

Ось чому, на відміну від своєї позиції в справі «Пелладоа проти Нідерландів», що скоріше має більше спільного зі справою Кремцова і Пуатрімола, я голосував проти визнання в цій справі порушення.



[1] Примітка канцелярії: Справі привласнено номер 25/1993/420/499. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Останні два числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних початкових заяв до Комісії.

* Примітка канцелярії Суду: З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише разом з друкованою версією судового рішення (том № 297-А, серія А публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua