Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 2'2001

Назва
 
Рішення у справі «Т. Р. і К. М. проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of T. P. and K. M.v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

343
10.05.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«T.P. І K.M. ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив рішення, винесене Великою палатою у справі «T.P. і K.M. проти Сполученого Королівства» (T.P. and K.M. v. the United Kingdom) (заява № 28945/95).

Суд одноголосно постановив,

— що було порушено статтю 8 (право на повагу до сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини;

— що порушення статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд) не було;

— що було порушено статтю 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту).

Відповідно до статті 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив кожній заявниці по 10 000 фунтів стерлінґів як компенсацію за моральну шкоду і 25 000 — за судові витрати.

1. Основні факти

Ця справа стосується заяви, поданої матір'ю, T.P., та її дочкою, K.M. Обидві — громадянки Сполученого Королівства, 1965 і 1983 років народження, відповідно, проживають у м. Челмсфорді (Chelmsford).

У період з 1984-го по 1987 рік орган місцевої влади, муніципалітет Ньюема (Newham, один з районів Лондона), мав підозру, що К.М. зазнає розбещення. Після обговорення справи 2 липня 1987 року К.М. було внесено до Реєстру дітей, що потребують захисту, під графою «емоційне розбещення».

13 листопада 1987 року з К.М., якій тоді було чотири роки, провів співбесіду консультуючий дитячий психіатр д-р V. На співбесіді був присутній працівник органу соціального забезпечення, п. Р., і це було записано на відеоплівку. Під час співбесіди К.М. розповіла, що її розбещував такий собі «Х». Друг Т.Р., «XY», що проживав із заявницями, мав таке саме ім'я, що й «Х», який розбещував дівчинку. Однак К.М. свідчила, що «XY» не був причетним до цього, і заявила, що «Х» уже вигнали з дому. Т.Р. повідомили про те, що К.М. стверджувала, начебто її розбещував «XY». Побачивши, що вона сприйняла це повідомлення схвильовано і з гнівом, д-р V. і п. Р. дійшли висновку, що Т.Р. не зможе захистити свою дочку від цих зловживань і спробує переконати К.М. взяти назад свої слова. Вони негайно забрали К.М. з-під опіки матері.

13 листопада 1987 року орган місцевої влади звернувся до маґістрату Ньюема з клопотанням видати розпорядження про надання дитині безпечного місця на 28 днів. Клопотання було задоволено.

24 листопада 1987 року Т.Р., вигнавши всіх чоловіків зі свого дому, звернулася з проханням про призначення судом опікуна для другої заявниці. Завдання здійснення опіки і контролю стосовно К.М. було доручено органові місцевої влади, а Т.Р. було надано обмежений доступ до дитини.

Приблизно в жовтні 1988 року представники Т.Р. звернулися з проханням надати можливість ознайомитися з відеозаписом співбесіди, в якій Т.Р. розповідає про факти розбещення. Орган медичного нагляду і д-р V. подали заперечення проти надання такої можливості першій заявниці. В один із не вказаних точно днів у цей чи приблизно у цей період соліситори Т.Р. побачили запис цієї співбесіди. Згідно із записом, К.М. сказала, що «XY» не розбещував її, і назвала свого кривдника чоловіком, якого Т.Р. вигнала з дому. Ці питання соліситори першої заявниці порушили перед органом місцевої влади. 21 листопада 1988 року, після слухання у Високому суді, де орган місцевої влади рекомендував поновлення права другої заявниці на опіку з боку першої заявниці, шляхом консенсусу було прийнято розпорядження про те, що К.М. залишатиметься під опікою суду і що тимчасова опіка й контроль доручаються органові місцевої влади, якому дозволяється передати К.М. її матері. Відтоді К.М. проживала з Т.Р.

8 листопада 1990 року заявниці вчинили позов проти органу місцевої влади, посилаючись на численні факти недбальства і порушення передбаченого законом обов'язку. Головне обвинувачення полягало в тому, що працівник органу соціального забезпечення, п. Р., та психіатр, д-р V., не провели розслідування фактів з належною увагою і ретельністю. Заявниці стверджували, що примусове розлучення спричинило кожній з них певний психічний розлад. Після провадження, що завершилося в палаті лордів, позови заявниць були відхилені. У судовому рішенні від 29 червня 1995 року, що стосувалося трьох справ, лорд Браун-Вілкінсон (Browne-Wilkinson) зазначив, зокрема, що, виходячи з міркувань державної політики, органи місцевої влади не можуть бути визнані такими, що несуть відповідальність за недогляд у здійсненні своїх передбачених законом обов'язків із забезпечення благополуччя дітей.

2. Процедура

Справу було подано до Європейської комісії з прав людини 2 серпня 1995 року й оголошено прийнятною 26 травня 1998 року. У своїй доповіді (ознайомитися з якою можна на інтернет-сторінці Суду (HUDOC) за адресою www.echr.coe.int) Комісія висловила думку: 17 голосами проти 2, що було порушено статтю 8 Конвенції; 18 голосами проти 1, що статтю 6 Конвенції стосовно першої заявниці Т.Р. порушено не було; 10 голосами проти 9, що було порушено статтю 6 Конвенції стосовно другої заявниці К.М.; 18 голосами проти 1, що було порушено статтю 13 стосовно першої заявниці; і 10 голосами проти 9, що жодного окремого питання у контексті статті 13 стосовно другої заявниці не постає. Справа була передана до Суду Комісією 25 жовтня 1999 року. Відкрите слухання справи відбулося 28 червня 2000 року.

3. Склад Суду

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (LuziusWildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupančič, Словенія)

Ніна Важич (NinaVajic, Хорватія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Крістак Трая (KristaqTraja, Албанія)

Анатолій Ковлер (Росія),

cуддя леді Арден (LadyJusticeArden, Сполучене Королівство), суддя ad hoс,

а також Поль Махоуні (Paul Mahoney), заступник Секретаря Суду.

4. Оскарження

Заявниці стверджували, що передання К.М. під опіку й розлучення її з матір'ю, Т.Р., було невиправданим і що вони не мали можливості звернутися до суду чи використати ефективний засіб правового захисту проти цього втручання в їхні права. Вони посилалися на статтю 8, пункт 1 статті 6 і статтю 13 Конвенції.

5. Рішення Суду

Стаття 8

Суд дійшов висновку, що питання стосовно можливості ознайомлення з матеріалами співбесіди у відеозапису та в роздрукованому вигляді мало бути вирішене швидко, що надало б Т.Р. реальну можливість висунути свої арґументи стосовно тверджень, начебто повернення К.М. під її опіку не могло бути безпечним. Зазначивши, що неподання органом місцевої влади цього питання на розгляд суду означало позбавлення Т.Р. належної участі у прийнятті рішення стосовно опіки над дочкою, Суд визнав наявність порушення права заявниць на повагу до сімейного життя і порушення статті 8.

Стаття 6

Щодо застосовності статті 6, Суд вважає переконливим те, що на самому початку судового провадження виник серйозний і справжній спір стосовно існування права, яке відстоювали заявниці, посилаючись на національний закон, що передбачає відповідальність за недбальство. За цих обставин Суд визнав, що заявниці мали принаймні доказові підстави для вчинення позову з посиланням на національне право і, отже, що стаття 6 застосовується до провадження, порушеного цими заявницями у зв'язку зі стверджуваним ними недбальством, якого припустився орган місцевої влади.

Стосовно дотримання статті 6, Суд зазначив, що, по-перше, не було будь-яких практичних перешкод для того, щоб заявниці могли вчинити свої позови в національні суди. Фактично ця справа безперешкодно пройшла всі етапи судового спору, що завершився розглядом її у палаті лордів, причому заявницям було надано безоплатну правову допомогу. Не можна стверджувати також і те, що хтось вимагав застосування якихось процедурних норм чи строків позовної давності. Національні суди займалися заявою, що її подали відповідачі, намагаючись домогтися вилучення справи на підставі відсутності будь-яких обґрунтованих підстав для позову. Зокрема, на досудовому етапі з'ясовувалося, чи є вагомі підстави для позову за законом, якщо припускати, що факти, у вигляді, в якому їх подають заявниці, є правдивими.

Суд також не визнав переконливим, що позови заявниць були відхилені через застосування норми неприйняття доказів. У рішенні палати лордів зазначалося, що, виходячи із звичайних принципів права, що регулюють випадки недбальства, орган місцевої влади не може нести опосередковану відповідальність за будь-яке стверджуване недбальство лікаря і працівника органу соціального забезпечення. Лорд Браун-Вілкінсон зазначив, що заявниці не вказували на будь-який прямий обов'язок опіки, що його мав виконати для них орган місцевої влади. Отже, не можна стверджувати, що позови заявниць були відхилені на тій підставі, що покладення обов'язку опіки на місцевий орган, що відповідає за питання охорони дитинства, є несправедливим, необґрунтованим і неприйнятним. Заявники стверджували, що ця підстава містилася в їхніх перших позовних заявах, а також у письмових апеляційних заявах. Однак, оскільки у провадженнях, що відбулися в палаті лордів, заявниці фактично не посилалися на цю підставу, Суд не може будувати припущення стосовно того, на якій підставі їхні позови могли б бути відхилені, якби вони були сформульовані й подані таким чином.

Насправді рішення палати лордів завершило справу без вирішення фактичних питань на підставі доказів. Однак, якщо з погляду питання права підстав для позову не існувало, слухання доказів було б дорогим і трудомістким процесом, який не забезпечив би заявницям будь-якого засобу правового захисту. Немає підстав вважати процедуру вилучення справи з реєстру, яка проводиться залежно від того, чи існують доказові підстави для позову, такою, що, по суті, порушує принцип забезпечення можливості звернення до суду.

Отже, заявниці не могли заявляти про те, що їх позбавили будь-якого права на вирішення по суті їхніх позовів проти недбальства. Їхні позови були належним чином і безсторонньо розглянуті у світлі чинних національно-правових принципів, що стосуються деліктного недбальства. Винесення палатою лордів ухвали стосовно правових питань спору являло собою застосування пункту 1 статті 6, і після цього Т.Р. і К.М. уже не могли заявляти про будь-яке право, відповідно до пункту 1 статті 6, на будь-яке слухання стосовно цих фактів. Позбавлення права на судовий розгляд не було, а отже, не було порушення статті 6.

Стаття 13

Суд зауважив, що заявницям необхідно було надати можливість заявити претензію у зв'язку з тим, що заходи органу місцевої влади спричинили шкоду, від якої вони постраждали, і домогтися компенсації за цю шкоду. Суд не погодився з Урядом, що фінансова компенсація не забезпечить відшкодування. Якщо, як стверджується, було завдано психічної травми, то, можливо, були певні витрати на медичну допомогу й на подолання значного болю і страждання. Можливість звернення до омбудсмена і до міністра не забезпечувало заявницям будь-якого права на компенсацію, що може бути здійснене примусово у судовому порядку.

Суд дійшов висновку, що заявниці не мали можливості використати відповідні засоби для отримання судового рішення стосовно їхніх скарг, що орган місцевої влади порушив їхнє право на повагу до сімейного життя і можливість одержати забезпечене судовою санкцією рішення про відшкодування завданої таким чином шкоди. Отже, їм не надали ефективного засобу правового захисту і, відповідно, відбулося порушення статті 13.

До рішення додається окрема думка судді леді Арден, що збігається з позицією більшості.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua