Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2001

Назва
 
Рішення у справі «Лука проти Італії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of Lucа v. Italy)
 
Зміст
 

133
27.02.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ЛУКА ПРОТИ ІТАЛІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі[1] судове рішення у справі «Лука проти Італії» (Lucа v. Italy). Суд одноголосно постановив, що було порушення пунктів 1 і 3 (d) статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини. Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 18 000 000 італійських лір за нематеріальну шкоду і за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Нікола Лука (Nicola Lucа), громадянин Італії, 1955 року народження, на даний момент перебуває під вартою у в'язниці Козенца (Cosenza).

7 березня 1994 року Локрійський (Locri) суд з кримінальних справ засудив заявника до восьми років і чотирьох місяців ув'язнення за контрабанду наркотичних речовин. В основу рішення про засудження, яке апеляційний суд у листопаді 1994 року і Касаційний суд у листопаді 1995 року залишили без зміни, було покладено тільки показання другого обвинуваченого, дані ним прокуророві під час розслідування справи, пов'язаної з цією.

Незважаючи на те, що ані заявникові, ані його представникові не було надано можливості допитати автора цих показань або під час судового розгляду (другий обвинувачений використовував при цьому своє право мовчати, відповідно до статті 210 Кримінально-процесуального кодексу Італії), або на будь-якому іншому етапі провадження, заяви другого обвинуваченого було долучено до категорії доказів, і вони слугували основною підставою для засудження заявника. Стаття 513 Кримінально-процесуального кодексу, згідно з чинним тоді формулюванням, тлумачення якого дав Конституційний суд Італії у своєму рішенні № 254 1992 року (в якому не йшлося про ґарантії справедливого судового розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції, або про критерії, закріплені відповідною прецедентною практикою Суду), дала можливість суду використати твердження другого обвинуваченого, зроблені ним під час провадження у справі, пов'язаній із цією. Під час слухання другий обвинувачений скористався правом мовчати і відмовився повторити показання попри те, що особа, проти якої могли бути використані його заяви, не дістала можливості допитати автора цих заяв на будь-якому етапі провадження.

У зв'язку з цим Суд послався на поправку до статті 111 Конституції Італії, прийняту вже після цих подій. Він зазначив, що, згідно із Законом № 35 від 25 лютого 2000 року, який визначав межі застосування поправки до статті 111 під час судового провадження, на дане провадження, за певних обставин, ще поширювалися колишні положення. Він також зазначив, що, згідно із законом про імплементацію конституційної поправки, прийнятої парламентом 14 лютого 2001 року, у деяких випадках колишні положення продовжували поширюватись на судові розгляди, що тривали. Звичайно, треба пам'ятати, що моменти, на які вказав Суд, не становили вичерпного списку всіх обставин, за яких і далі зберігали чинність колишні положення після впровадження конституційної поправки.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини. Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу передано до Великої палати Суду 1 листопада 1998 року. Розгляд справи доручено першій секції Суду. 9 березня 1999 року її було оголошено прийнятною. Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Бенедетто Конфорті (Benedetto Conforti, Італія)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Хосе Касaдеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Župančić, Словенія),

а також Майкл О'Бойл (Michael O'Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився на порушення його права на справедливий судовий розгляд, включно з правом допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, як ґарантують пункти 1 і 3 (d) статті 6 Європейської конвенції з прав людини. Він стверджував, що його засудили на підставі показань, даних прокуророві другим обвинуваченим, щодо якого велося провадження у справі, пов'язаній з цією. При цьому заявникові не забезпечили можливості допитати другого обвинуваченого, справа якого пов'язана з цією, або домогтися його допиту.

Рішення Суду

Пункти 1 і 3 (d) статті 6

Суд іще раз нагадує, що питання прийнятності доказів насамперед реґулюється національним законодавством, і, як загальне правило, загальну оцінку цих доказів дають національні суди. Згідно з Конвенцією, завдання Суду полягає в тому, щоб загалом встановити, наскільки справедливим було провадження, включно із способом отримання цих доказів.

Як загальне правило, пункти 1 і 3 (d) статті 6 вимагають надання обвинуваченому відповідної і належної можливості викликати й допитувати свідка обвинувачення — як тоді, коли той зробив свою заяву, так і пізніше. Таким чином, свідчення другого обвинуваченого, щодо якого велося інше провадження у справі, пов'язаній з цією, не мають сили щодо даної справи, оскільки термін «свідок» у системі Конвенції має автономне значення. Отже, у випадках, коли свідчення можуть повною мірою слугувати підставою для засудження, то незалежно від того, чи показання давав свідок у точному розумінні цього слова, чи другий обвинувачений, щодо якого ведеться інше провадження у справі, пов'язаній з цією, вони становили доказ і підставу для переслідування, на яке поширюються ґарантії пунктів 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції (у зв'язку з цим Суд визнав невідповідним умотивування Касаційного суду, з огляду на буквальне тлумачення статті 6 Конвенції, яким він відхилив апеляцію заявника, що ґрунтувалася на цьому положенні).

Суд неодноразово вказував на те, що за певних обставин може виникнути необхідність послатися на свідчення, зроблені на стадії розслідування (зокрема, якщо свідок відмовився повторити свої показання відкрито, побоюючись за свою безпеку, що нерідко трапляється під час суду над мафіозними структурами). Само по собі долучення свідчень до категорії доказів, як таких, не суперечить пунктам 1 і 3 (d) статті 6. Проте, якщо в основу засудження покладено тільки або здебільшого свідчення однієї особи, яку основний обвинувачений не мав можливості допитати як свiдка обвинувачення або вимагати його допиту — під час розслідування чи судового розгляду, — право на захист настільки обмежене, що стає несумісним з ґарантіями, передбаченими статтею 6.

Керуючись своєю прецедентною практикою, Суд іще раз упевнився, що, згідно із системою Конвенції, перехресний допит свідків обвинувачення, в широкому розумінні цього слова, зовсім не обов'язково має проводитися під час судового розгляду. Незважаючи на те, що докази, включно з доказами обвинувачення, зазвичай мають перевірятися під час судового розгляду, певні особливі обставини, а саме такі, що згадувалися вище, утруднюють або взагалі унеможливлюють повторення на відкритому слуханні раніше даних свідчень. У таких випадках стаття 6 вимагає тільки того, щоб обвинуваченому було надано відповідну й належну можливість спростувати ці докази бодай під час судового розгляду.

Суд повністю відхилив арґумент Уряду, що спирався на необхідність захистити право другого обвинуваченого на мовчання, оскільки його викликали для повторення на відкритому слуханні заяв, які він робив раніше. Проте основним питанням у даному випадку було зовсім не право мовчати. Другий обвинувачений зберіг за собою право мовчати і не давати показань, які б обернулися проти нього. Проте якщо він скористався цим правом, як у справі, що розглядає Суд, то його попередні свідчення могли бути використані проти інших осіб як серйозний доказ вини тільки у разі, якщо перший обвинувачений мав перед цим можливість піддати його перехресному допитові на певній стадії провадження.

У даній справі національні суди засудили заявника лише на підставі показань другого обвинуваченого, коли розглядали справу, пов'язану з цією. При цьому ані заявник, ані його адвокат на жодній стадії провадження не мали ніякої можливості допитати другого обвинуваченого. Отже, Суд дійшов висновку, що заявника не забезпечили можливістю відповідно і належним чином оспорити заяви, на підставі яких його було визнано винуватим.

Стаття 41

Суд вважає, що він не може передбачити, яким був би результат провадження у разі додержання пунктів 1 і 3 (d) статті 6. У зв'язку з цим Суд присудив компенсацію в 15 000 000 італійських лір тільки за нематеріальну шкоду. За судові витрати заявникові також присуджено загальну суму в 3 000 000 італійських лір.

До судового рішення додається окрема думка судді Жупанчича, яка частково не збігається з позицією більшості.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua