929
21.12.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВI «БУЮКДАҐ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

У рішенні[1], повідомленому письмово 21 грудня 2000 року у справі «Буюкдаґ проти Туреччини» (Büyükdag v. Turkey), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що було порушено:

— статтю 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження);

— статтю 13 (право на ефективний засіб правового захисту); та

— пункт 1 статті 6 (право на розгляд незалежним і безстороннім судом) Європейської конвенції з прав людини.

Також одноголосно було визнано, що немає необхідності розглядати інші скарги, подані заявником на підставі пункту 2 і пункту 3 (с) статті 6 Конвенції.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 100 000 французьких франків як компенсацію за моральну шкоду та 15 000 французьких франків — за судові витрати.

1. Основні факти

Лейла Буюкдаґ (Leyla Büyükdag) — громадянка Туреччини, 1965 року народження. У час, що розглядається у справі, вона перебувала під вартою у в'язниці Ґебзе (Gebze). У неї сильна короткозорість обох очей з деґенеративними змінами в сітківці.

Пані Буюкдаґ, яку підозрювали у членстві в нелеґальній збройній організації Devrimci Sol (революційних лівих), поліція заарештувала 22 червня 1993 року в митному управлінні м. Капікуле (Едірне) (Kapikule (Edirne)) з огляду на те, що документи, які посвідчували її особу, були підроблені. Її було взято під поліційну варту у приміщенні антитерористичного відділу Стамбульського управління з кримінальних розслідувань. 5 липня 1993 року, після того як її протримали п'ятнадцять днів у цілковитій ізоляції, заявниця пройшла три медичних обстеження. Медичні висновки зафіксували втрату моторних функцій, біль у правій руці та сліди синців на зап'ясті й плечі. Лікарі призначили їй дводенне перебування на лікарняному. Того самого дня пані Буюкдаґ привели до прокурора і судді Стамбульського суду державної безпеки, який видав постанову про її запобіжне ув'язнення. Вона стверджувала, що, перебуваючи під вартою в поліції, зазнала жорстокого поводження. Прокурор почав розслідування з власної ініціативи і взяв свідчення у працівників поліції, які чергували під час перебування заявниці під вартою. Поліцейські заперечували проти всіх стверджуваних заявницею випадків жорстокого поводження. Відтак прокурор видав розпорядження про припинення судового переслідування. Повідомлення про це було надіслано заявниці додому, хоч вона й далі перебувала у в'язниці м. Ґебзе.

Згодом, 17 липня 1995 року, заявниця подала скаргу. Провадження у справі було припинено у зв'язку з виданим попереднім розпорядженням про припинення судового переслідування. Посилаючись на те, що попереднє розпорядження не було доведене до відома належним чином, пані Буюкдаґ звернулася з апеляцією проти цього розпорядження до голови суду присяжних. Він відхилив її апеляцію, але при цьому не прийняв постанову з питання порушеної процедури повідомлення.

Рішенням від 21 червня 1994 року суд державної безпеки засудив заявницю до ув'язнення строком на дванадцять років і шість місяців у зв'язку з її членством у Курдській робітничій партії — злочином, передбаченим статтею 168 Кримінального кодексу Туреччини. Заявниця звернулася до Касаційного суду, який 21 березня 1995 року залишив згадане рішення суду без зміни.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 9 серпня 1995 року. Її було передано до Суду 1 листопада 1998 року. Ухвалою від 6 квітня 2000 року палата четвертої секції оголосила заяву прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшли такі судді:

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина), голова

Володимир Буткевич (Україна)

Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Фейяз Ґьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

У своїй скарзі заявниця стверджувала, що, перебуваючи під вартою у поліційній дільниці, вона зазнала жорстокого поводження, на порушення статті 3 Конвенції. Також, посилаючись на пункти 1, 2 і 3 статті 6, вона скаржилася, що не було проведено справедливого розгляду її справи незалежним і безстороннім судом, що було порушено принцип презумпції невинуватості і що вона не одержала адвокатської допомоги під час перебування під вартою у поліції.

Рішення Суду

Стаття 3

Суд зауважив, що Уряд не дав жодного пояснення стосовно причин тілесних ушкоджень, завданих пані Буюкдаґ, яка протягом п'ятнадцяти днів перебувала під вартою без будь-якої можливості звернутися до адвоката, лікаря, родича чи друга, незважаючи на функціональне порушення зору. Крім того, Суд зазначив, що пояснення, надані заявницею національним органам і в Страсбурзі, є досить точними і послідовними. Суд також додав, що дізнання органів поліції, проведене за фактом скарги заявниці на жорстоке поводження, не виявило будь-яких доказів щодо причин згаданих нею тілесних ушкоджень. Виходячи з усіх наявних у нього доказів, Суд дійшов висновку, що пані Буюкдаґ дістала тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження під час її п'ятнадцятиденного перебування у поліційній дільниці. Щодо серйозності її тверджень, Суд зазначив, що діяння, на які вона скаржилася, були явно такими, що завдали їй як психічного, так і фізичного болю чи страждання, і, з огляду на стан її здоров'я, мали на меті викликати у неї почуття страху, неспокою і неповноцінності, а також образити і принизити її та, можливо, зламати її фізичний і психічний опір. На підставі цих міркувань Суд вважає, що поводження, якого зазнала заявниця, було як нелюдським, так і таким, що принизило її гідність.

Суд далі зазначив, що заявниця, знову посилаючись на статтю 3, стверджувала, що відповідні органи не провели розслідування факту жорстокого поводження і не взяли участі в слідчому процесі. Однак Суд визнав за доцільне розглянути цю скаргу в контексті статті 13. Суд не вважає обов'язковою для себе класифікацію, до якої вдаються заявники чи Уряди, оскільки сам визначає правову класифікацію фактів у справі.

Стаття 13

Коли особа, нагадав Суд, робить спірну заяву, що вона зазнала серйозних наслідків жорстокого поводження з боку представників держави, поняття «ефективний засіб правового захисту» означає, крім виплати компенсації, якщо така потребується, проведення ретельного й ефективного розслідування, яке дає можливість виявити і покарати винних і, зокрема, передбачає реальний доступ скаржника до слідчої процедури.

Суд зауважив, що після того, як пані Буюкдаґ подала свою заяву, прокуратура з власної ініціативи почала розслідування і взяла показання у працівників поліції, які чергували під час її перебування під поліційною вартою. Це розслідування закінчилося винесенням рішення про припинення судового переслідування. Повідомлення про це рішення було відправлено на домашню адресу заявниці, попри те що заявниця перебувала на той час у в'язниці м. Ґебзе. Суд наголосив, що, відповідно до статті 19 Закону № 7201, саме органи влади мають ознайомити з документом особу, що перебуває під вартою, через адміністрацію в'язниці, в якій утримується ця особа. До того ж наступна процедура стосовно скарги пані Буюкдаґ, блокована розпорядженням про припинення судового переслідування, не призвела до поновлення розслідування по суті її скарги, незважаючи на те, що заявниця звернулася до голови суду присяжних з оскарженням порушеної процедури повідомлення попереднього розпорядження суду про припинення судового переслідування. Виходячи з цього, Суд вважає, що немає підстав характеризувати це розслідування як ретельне й ефективне і говорити, що воно задовольнило вимоги статті 13.

Стаття 6

Суд дійшов висновку, що було порушено право заявниці на слухання її справи «незалежним і безстороннім судом», ґарантоване пунктом 1 статті 6, оскільки справу розглядав суд державної безпеки, який складався із трьох членів, включаючи військового суддю.

У зв'язку з цим Суд іще раз наголошує, що у своїх рішеннях «Інкал проти Туреччини» (Incal v. Turkey) від 9 червня 1998 року і «Чіраклар проти Туреччини» (Çiraklar v. Turkey) від 28 жовтня 1998 року він зазначав, що, хоч статус військових суддів у судах державної безпеки і передбачає ґарантії незалежності і безсторонності, певні риси статусу таких суддів ставлять під сумнів їхню незалежність і безсторонність — наприклад, той факт, що військові судді належать до збройних сил, які, у свою чергу, підпорядковані виконавчій владі; той факт, що вони не звільнені від обов'язку додержувати військової дисципліни; а також те, що їхнє призначення здебільшого залежить від рішень, що приймаються адміністративними органами і збройними силами. Не виявивши жодних підстав відійти від висновку про порушення пункту 1 статті 6, якого він дійшов у згаданих рішеннях, Суд визнав, що в даній справі також було порушено це положення.

Суд визнав, що розглядати інші скарги, подані заявницею на підставі пунктів 2 і 3 (с) статті 6 Конвенції, необхідності немає.

Стаття 41

Суд одноголосно ухвалив присудити заявниці 100 000 французьких франків як компенсацію за моральну шкоду і 15 000 французьких франків — за судові витрати.

---