Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2000

Назва
 
Рішення у справі «Гасан і Чауш проти Болгарії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Hasan and Chaush v. Bulgaria)
 
Зміст
 

766
26.10.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ГАСАН І ЧАУШ ПРОТИ БОЛГАРІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 26 жовтня 2000 року у справі «Гасан і Чауш проти Болгарії» (Hasan and Chaush v. Bulgaria), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що були допущені порушення статті 9 (право на свободу думки, совiстi i віросповідання) і статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Європейської конвенції з прав людини і що порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) не було. Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив 10 000 болгарських левів першому заявникові п. Гасану за моральну шкоду і 10 000 болгарських левів обом заявникам за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники є громадянами Болгарії. Перший заявник — Фікрі Салі Гасан (Fikri Sali Hasan), 1963 року народження, проживає в Софії. Раніше він був головним муфтієм болгарських мусульман. Другий заявник — Ісмаїл Ахмед Чауш (Ismail Ahmеd Chaush), 1940 року народження, також проживає у Софії. Він є мусульманином і навчає ісламського вірування.

19 вересня 1992 року національна конференція прихильників мусульманської віри обрала п. Гасана головним муфтієм болгарських мусульман, а також сформувала Верховну духовну раду і прийняла новий статут. Орган державної владиДиректорат з питань віросповідання — зареєстрував новий статут і нове керівництво. Однак попередник п. Гасана Недім Ґенджев (Nedim Gendzhev) і його прихильники стверджували, що головним муфтієм залишився Недім Ґенджев, і це спричинилося до оспорювання лідерства.

Упродовж 1993 року і першої половини 1994 року Директорат з питань віросповідання офіційно визнав п. Гасана і склад Верховної духовної ради, обраних у 1992 році.

Проте 22 і 23 лютого 1995 року Уряд видав постанови про реєстрацію нового керівництва і статуту, що їх затвердила опозиційна група на чолі з п. Ґенджевим.

27 лютого 1995 року працівники п. Гасана були насильно виселені з розміщених у Софії офісів співробітниками приватної служби безпеки, яких направило новообране керівництво. Звернення п. Гасана до органів прокуратури з проханням надати допомогу було відхилено на тій підставі, що нові мешканці офісу були законними представниками мусульманської громади, як було відхилено і його оскарження у Верховному суді рішень від 22 і 23 лютого 1995 року.

У 1996 і 1997 роках Верховний суд двічі задовольняв скарги п. Гасана проти відмови Уряду зареєструвати зміни до статуту і керівництво мусульманської громади, яку він очолював. Рада міністрів відмовилася від реєстрації, мотивуючи це тим, що вона вже зареєструвала керівників мусульманської громади.

Спір між керівниками тривав до жовтня 1997 року, коли відбулася конференція з питань об'єднання.

2. Процедура і склад Суду

Заява була подана до Європейської комісії з прав людини 22 січня 1996 року чотирма заявниками. Оголосивши заяву прийнятною і оприлюднивши доповідь від 17 вересня 1998 року про вилучення з реєстру скарг адміністрації головного муфтія та іншого заявника, Комісія у своїй доповіді від 26 жовтня 1999 року висловила одностайну думку стосовно інших двох заявників, п. Гасана і п. Чауша, а саме — що було допущено порушення статей 9 і 13 Конвенції, що не було необхідності окремо розглядати скаргу згідно зі статтею 11 і що не було допущено порушення статті 6 і статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. 30 жовтня 1999 року Комісія передала справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати Європейського суду з прав людини. Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражницька (Viera Stráћnická, Словаччина)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrеkhelidze, Грузія),

а також Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися за статтями 9 (свобода віросповідання) і 11 (cвобода зібрань та об'єднання) Європейської конвенції з прав людини на те, що їхня свобода віросповідання, право віруючих і право релігійної громади вести свої власні справи і обирати керівників зазнали незаконного і свавільного втручання. Вони також подали скарги за статтями 6 (право на справедливий судовий розгляд) і 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

Суд відхилив заперечення Уряду про стверджуване невичерпання внутрішніх засобів правового захисту через те, що це питання було порушене тільки після рішення Комісії щодо прийнятності заяви.

Стаття 9 Конвенції

а) Можливість застосування

Насамперед Суд розглянув питання про те, чи дані події, які стосувалися організації та керівництва мусульманської громади в Болгарії, вплинули на права заявників на свободу віросповідання і, відповідно, чи може застосовуватися стаття 9 Конвенції.

Суд нагадав, що зазвичай релігійні громади традиційно мають організаційну структуру. Вони існують за правилами, які, на думку віруючих, мають божественне походження. Для віруючих релігійні обряди мають божественне значення і цінність, якщо їх відправляють уповноважені на це, згідно з цими правилами, священики.

У зв'язку з цим Суд постановив, що участь у житті громади була проявом здійснення права на певне віросповідання, яке захищається статтею 9.

Суд також дійшов висновку, що, коли порушується питання про організацію релігійної громади, статтю 9 треба тлумачити у світлі статті 11 Конвенції, яка убезпечує діяльність об'єднання від безпідставного втручання держави. З цього погляду право віруючого на свободу віросповідання передбачає вільне функціонування громади без свавільного втручання держави. Справді, автономне існування релігійної громади є невід'ємною частиною поняття плюралізму в демократичному суспільстві і посідає центральне місце у передбаченому статтею 9 захисті.

Оскільки заявники були активними членами релігійної громади, Суд дійшов висновку, що оскаржувані події стосувалися передбаченого для них статтею 9 права на свободу віросповідання. У зв'язку з цим це положення може застосовуватися.

b) Чи було допущено втручання у внутрішні організаційні справи мусульманської громади, а отже, у передбачені статтею 9 права заявників

Суд вважає, що факти, які свідчили про недотримання органами влади нейтралітету під час здійснення адміністративних повноважень щодо реєстрації релігійної громади, наводять на думку про те, що відбулося втручання держави у права віруючих на свободу віросповідання у значенні статті 9. Суд дійшов висновку, що захід, вжитий державою на користь одного керівника поділеної на два табори релігійної громади або вжитий з метою примушення громади об'єднатися супроти її волі під єдиним керівництвом, становить втручання у право на свободу віросповідання. У демократичних суспільствах державі не слід вживати заходів з метою забезпечення єдиного керівництва релігійних громад.

Суд зазначив, що в 1995 році Уряд оприлюднив рішення про зміни у керівництві і статуті мусульманської релігійної громади. Для цього рішення не було наведено ніяких підстав. Не пояснювалося, чому перевага віддається одній частині громади, а не першому заявникові, який користувався підтримкою іншої частини громади.

Суд також зауважив, що у Болгарії леґітимність і представницькі повноваження церковного керівництва підтверджуються державним органом. Органи прокуратури відмовили п. Гасану захистити його від примусового виселення з офісів. Оскаржувані рішення були чітко спрямовані на позбавлення п. Гасана функцій головного муфтія і на припинення визнання його лідерства з боку релігійної громади. Дії органів влади мали на меті, де-юре і де-факто, позбавлення відстороненого від влади керівництва будь-якої можливості і далі представляти принаймні частину мусульманської громади і вирішувати її справи згідно з її волею.

Отже, було допущено втручання у внутрішні організаційні справи мусульманської громади та у право заявників на свободу віросповідання, що захищається статтею 9.

с) Чи було втручання виправданим

Суд іще раз наголосив на тому, що вирази «встановлені законом» і «згідно із законом» у статтях 8-11 не тільки вимагали певної підстави у національному законодавстві для оскаржуваного заходу, а й вказували на якість цього законодавства.

Суд вважає, що у зв'язку з цим національне законодавство має передбачати правовий засіб захисту від свавільного втручання органів державної влади у права, ґарантовані Конвенцією. У питаннях, які заторкують основні права, дане законодавство суперечило б верховенству праваодному з передбачених Конвенцією основних принципів демократичного суспільства, якщо під правом діяти на власний розсуд, наданим органові виконавчої влади, мається на увазі необмежена влада. Тому межі наданих компетентним органам дискреційних повноважень мають бути абсолютно чітко визначені в законодавстві.

Суд зазначив, що у даному випадку відповідне законодавство не передбачало чітких критеріїв щодо реєстрації керівництва конфесій, що змінилося, а також не передбачало ніяких процедурних ґарантій (таких, як змагальність у незалежному органі) — ґарантій захисту від свавільного використання дискреційних повноважень.

Суд дійшов висновку, що дане втручання у внутрішню організацію мусульманської громади та у право заявників на свободу віросповідання не було «встановлене законом», оскільки було свавільним і в його основу були покладені положення законодавства, які передбачають для органу виконавчої влади необмежені можливості діяти на власний розсуд і які не відповідали вимогам чіткості і прогнозованості.

Висновок: було допущено порушення статті 9.

Стаття 13 Конвенції

Суд нагадав, що стаття 13 ґарантує існування, на національному рівні, засобу правового захисту щодо оскаржень, які можуть підпадати під захист Конвенції.

Суд також вважає, що межі обов'язків держави за статтею 13 залежать від характеру передбаченого Конвенцією права. У контексті даної справи стаття 13 не може тлумачитися як така, що надає кожному віруючому, як у випадку з другим заявником, можливості особисто розпочати офіційну процедуру оскарження рішення, яке стосується реєстрації керівництва його релігійної громади. Відповідні особисті інтереси віруючих забезпечуються при цьому тим, що вони можуть звернутися до своїх провідників і підтримати їх через учинення можливого судового позову. Таким чином, Суд дійшов висновку, що у даному випадку передбачений статтею 13 обов'язок держави можна було виконати, забезпечивши засоби правового захисту, доступні лише представникам релігійної громади, яка постраждала від втручання держави у її внутрішню організацію.

Зазначивши, що п. Гасан був лідером однієї частини мусульманської організації доти, доки його не усунули з цієї посади на підставі оскаржених рішень державних органів, Суд розглянув, чи були у п. Гасана ефективні засоби правового захисту як релігійного провідника.

Суд зауважив, що Верховний суд відмовився розглянути звернення п. Гасана по суті на тій підставі, що Уряд повною мірою скористався дискреційними повноваженням при вирішенні питання щодо реєстрації статуту і керівництва релігійної конфесії.

Тому оскарження у Верховному суді рішень від лютого 1995 року не становило ефективного засобу правового захисту. Уряд відмовився виконувати інших два судових рішення Верховного суду. Інших засобів правового захисту не існувало.

Суд дійшов висновку, що у керівництва релігійної групи, очолюваної п. Гасаном, не було можливості захистити себе від незаконного втручання держави у внутрішні справи релігійної громади і відстояти своє право на організаційну автономію, захист якого ґарантує стаття 9 Конвенції.

Висновок: було допущено порушення статті 13.

Стаття 11 Конвенції

Розглянувши скаргу щодо втручання держави у внутрішню організацію мусульманської релігійної громади за статтею 9, яку тлумачили в контексті статті 11, Суд дійшов висновку, що окремого питання за статтею 11 не виникає.

Висновок: відсутність окремого питання.

Стаття 6 Конвенції

Суд зазначив, що свої скарги відповідно до цього положення заявники не обґрунтували.

Висновок: порушення статті 6 не було.

Стаття 41 Конвенції

Щодо матеріальних збитків Суд вважає, що другий заявник, п. Чауш, не довів існування прямого причинно-наслідкового зв'язку між встановленим у цій справі порушенням і втратою прибутку або наявністю інших матеріальних збитків, яких він начебто зазнав. Суд постановив, що сам факт визнання порушення Конвенції становить достатню справедливу сатисфакцію.

Що стосується першого заявника, п. Гасана, то Суд визнав, що він напевне зазнав певних матеріальних збитків після незаконного усунення з посади головного муфтія і примусового виселення з приміщення офісу головного муфтія. Втім, його скарга з цього приводу не підтверджена надійними документальними доказами. Разом з тим, погодившись, що неподання першим заявником документальних доказів пов'язане з тим, що його було позбавлено доступу до документації, Суд вирішив узяти цю обставину до уваги під час розгляду вимоги першого заявника про компенсацію моральної шкоди. Суд також дійшов висновку, що незаконне втручання держави в організацію мусульманської громади, безсумнівно, спричинило страждання першого заявника, якого було усунуто з посади як лідера другої найбільшої в Болгарії конфесії. Суд присудив першому заявникові 10 000 болгарських левів як компенсацію за моральну шкоду.

Суд також присудив 10 000 болгарських левів обом заявникам за судові витрати.

Суддя Тюлкен, до якої приєдналися судді Бонелло, Стражницька, Ґрев і Марусте, висловила думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Окрема думка додається до судового рішення.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua