743
19.10.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ВЛОХ ПРОТИ ПОЛЬЩІ»

У рішенні[1], ухваленому в Страсбурзі 19 жовтня 2000 року у справі «Влох проти Польщі» (Wloch v. Poland), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що порушення пункту 1 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) чи пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку) Європейської конвенції з прав людини не було. Суд також одноголосно постановив, що було порушено пункт 4 статті 5 (право на те, щоб суд без зволікання встановив законність затримання). Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 2600 польських злотих як компенсацію за судові витрати. Суд також постановив, що моральна шкода, якої зазнав заявник, достатньою мірою компенсується фактом визнання порушення.

1. Основні факти

Заявник — Адам Влох (Adam Wloch), громадянин Польщі, 1941 року народження, проживає у Кракові (Польща).

20 вересня 1994 року п. Влоха було взято під варту за підозрою у причетності до торгівлі дітьми, відповідно до статті ІХ перехідних положень Кримінального кодексу 1969 року, та у підбурюванні інших осіб до давання кривосвідчень. Його було обвинувачено у заохоченні батьків віддати за гроші своїх дітей на усиновлення та у підбурюванні біологічних батьків давати кривосвідчення у судових провадженнях, пов'язаних з усиновленням, зокрема наводити докази стосовно обставин, за яких вони познайомилися з усиновлювачами. Зазначалося, що за свої послуги він отримував винагороду, подеколи у надмірних розмірах.

11 січня 1995 року Краківський апеляційний суд звільнив його на тій підставі, що дії, в яких його обвинувачували, не можна було з достатнім обґрунтуванням кваліфікувати, у контексті статті ІХ, як торгівлю дітьми. Кримінальне провадження проти нього триває дотепер.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 5 грудня 1994 року. 1 листопада 1998 року заяву було передано до Суду, а 30 березня 2000 року Суд оголосив заяву частково прийнятною. Слухання відбулося 13 червня 2000 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина), голова

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія),

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Володимир Буткевич (Україна)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія),

а також Венсан Берже (Vincent Berger), секретар cекції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився на порушення пункту 1 (с) статті 5 Конвенції (право на свободу та особисту недоторканність), оскільки його взяли під варту тоді, коли не існувало достатньої підозри щодо вчинення ним злочину. Зважаючи на те, що у період, про який ідеться у справі, він виконував звичайні професійні обов'язки як адвокат, що представляє сторони у різних провадженнях, пов'язаних з усиновленням, виконання ним цих обов'язків не може кваліфікуватися як злочинна торгівля дітьми. Відповідно до польського законодавства, чинного на той час, для його затримання не існувало жодної правової підстави.

Він також скаржився, посилаючись на пункт 4 статті 5, що на деяких етапах провадження, що стосувалося перевірки законності його запобіжного ув'язнення, не було дотримано принципу змагальності, оскільки ані заявникові, ані його адвокатові не дозволили ознайомитися з матеріалами справи, чи з доказами, які були зібрані під час розслідування, чи з клопотанням прокурора про продовження тримання заявника під вартою.

Посилаючись на пункт 1 статті 6, він скаржився, що кримінальне провадження в його справі не вкладалося у рамки розумного строку.

Рішення Суду

Попереднє заперечення Уряду

Уряд стверджував, що скарга заявника на підставі пункту 1 (с) статті 5 Конвенції має бути оголошена неприйнятною, оскільки не було вичерпано національних засобів правового захисту, як того вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції.

Суд нагадав про свою ухвалу про прийнятність цієї заяви, де він зазначив, що заявник скористався наявними засобами правового захисту для перевірки судом законності його затримання, подавши апеляцію у зв'язку з наказом про затримання від 20 вересня 1994 року. Суд також взяв до уваги, що з метою з'ясування обґрунтованості рішення про продовження тримання його під вартою заявник подав апеляцію до Краківського апеляційного суду, оскаржуючи рішення Краківського реґіонального суду від 19 грудня 1994 року. Європейський суд не вбачає жодних конкретних підстав, щоб змінити свій висновок.

Крім того, Уряд у своєму поданні стверджував, що ця заява має бути відхилена, оскільки вона є зловживанням правом на подання індивідуальної заяви. Суд відхилив цей арґумент.

Пункт 1 статті 5 Конвенції

Суд зауважив, що підставою для запобіжного ув'язнення заявника була підозра, що він брав участь у діях, які кваліфікуються згідно з тодішнім польським матеріально-кримінальним правом як злочин торгівлі дітьми, а також те, що він підбурював певних людей давати кривосвідчення у судових провадженнях. Суд взяв до уваги те, що положення, яке стосується злочину торгівлі дітьми, ще ніколи не застосовувалося польськими судами. Отже, існували серйозні труднощі у тлумаченні цього положення, зокрема тлумаченні дій, що їх можна було б вважати злочинною торгівлею дітьми.

Суд не вдавався до припущень, чи можуть рішення польських судів у період після звільнення заявника з-під варти 11 січня 1995 року вплинути на майбутній результат кримінального провадження проти заявника, яке триває й досі. Крім того, щоб з'ясувати, чи відповідало затримання заявника пункту 1 (с) статті 5 Конвенції, що вимагає встановлення законності такого затримання, Суд мусив узяти до уваги правове становище, яке існувало на той час. Суд зауважив, що за відсутності будь-якої відповідної прецедентної практики чи одностайної правової думки національні суди розглянули кілька елементів, які, на їхню думку, мали відношення до встановлення законності затримання заявника.

Нарешті, Суд зазначив, що, якби затримання заявника ґрунтувалося виключно на підозрі стосовно його стверджуваної причетності до злочинної торгівлі дітьми, законність такого затримання була б сумнівною, з огляду на існуючі на той час суперечності у тлумаченні тодішнього національного матеріально-кримінального права. Однак підставою для його затримання була також підозра, що він вчинив злочин, підбурюючи певних людей до кривосвідчення для введення судів в оману.

Загалом Суд дійшов висновку, що не існувало жодних підстав вважати тлумачення положень матеріально-кримінального права національними органами влади стосовно запобіжного ув'язнення заявника свавільним чи необґрунтованим і говорити про незаконність його затримання. Отже, Суд не вбачає жодного порушення пункту 1 статті 5.

Пункт 4 статті 5

Спочатку Суд зауважив, що, відповідно до закону про кримінальне провадження, який був чинний на той час, рішення про запобіжне ув'язнення приймав державний обвинувач і це рішення можна було оскаржити. Закон не надавав права заявникові або його адвокатові бути присутнім на засіданні суду під час провадження, порушеного на підставі такої апеляції. Однак у цій справі 4 жовтня 1994 року Краківський реґіональний суд, очевидно, як виняток, дозволив адвокатам заявника виступити в суді. Після цього їм наказали залишити зал судового засідання. Отже, це дало змогу обвинувачеві, який залишився, навести додаткові арґументи на підтримку рішення про тримання під вартою, тим часом як ані заявник, ані його адвокати не мали можливості заперечити або дати пояснення.

Далі Суд зазначив, що заявника було поінформовано про підстави підозри щодо нього, які були викладені письмово в наказі про затримання, виданому 29 вересня 1994 року. Проте на цій стадії заявник і його адвокат не мали доступу до матеріалів справи.

Виходячи з цих обставин, Суд визнав, що провадження, в якому розглядалася апеляція заявника проти наказу про затримання, не відповідало процедурним вимогам пункту 4 статті 5. Хоча очевидно, що це провадження здійснювалося «без зволікань», як вимагає це положення, воно не забезпечило «основних ґарантій процедури, яка застосовується при вирішенні питання щодо позбавлення волі». Отже, за відсутності таких ґарантій у цьому провадженні, необхідно з'ясувати, чи відповідав пункту 4 статті 5 подальший розгляд, в якому заявник домагався встановлення судом законності його запобіжного ув'язнення.

Подальший судовий перегляд питання про продовження запобіжного ув'язнення заявника здійснювався на підставі клопотання краківського реґіонального обвинувача у грудні 1994 року та січні 1995 року. Навіть якщо припустити, що це провадження задовольнило процедурні вимоги пункту 4 статті 5, не можна вважати, що рішення було прийнято «без зволікання», якщо взяти до уваги час, який сплинув від дня, коли заявника було позбавлено волі. Отже, Суд дійшов висновку, що було порушено пункт 4 статті 5.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Суд вважає, що предмет спору у даній справі, що розглядався національними судами, без сумніву, був складним. Також Суд вирішив, що немає підстав вважати, що затягування провадження було спричинене заявником.

Щодо дій органів Суд зауважив, що провадження, яке триває й досі, відкладалося здебільшого внаслідок того, що збір доказів здійснювався на підставі відповідей на листи із судовими дорученнями, які відправлялися до італійських, французьких та американських судових органів. Процес збирання доказів з Італії та Франції було завершено на кінець 1995 року. Однак докази, запитані через листи із судовими дорученнями до американських органів, були одержані із значним запізненням. Суд зважив на те, що сторона обвинувачення вжила заходів для того, щоб прискорити провадження, проте її зусилля були безуспішними. Суд дійшов висновку, що відповідальність за затримку провадження не можна покладати на органи влади Польщі. Отже, порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

Стаття 41

Суд зазначив, що він не може вдаватися до припущень про те, чи тримався б заявник під вартою, якби у цій справі було додержано процедурних ґарантій пункту 4 статті 5. Отже, Суд вважає, що моральна шкода, якої зазнав заявник, достатньою мірою компенсується фактом визнання порушення цього положення. Суд не виявив жодного причинного зв'язку між фактами, які становили підґрунтя для визнання порушення Конвенції, і матеріальною шкодою, компенсації якої домагався заявник. Тому Суд відхилив цю вимогу, але присудив заявникові 2600 польських злотих за судові витрати.

---