Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2000

Назва
 
Рішення у справі «Мессіна проти Італії (№ 2)». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Messina v. Italy (No. 2))
 
Зміст
 

649
28.09.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «МЕССІНА ПРОТИ ІТАЛІЇ (№ 2)»

У рішенні[1], повідомленому письмово 28 вересня 2000 року у справі «Мессіна проти Італії (№ 2)» (Messina v. Italy (No.2)), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що обмеження побачень із членами сім'ї не становило порушення статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини, що цензура кореспонденції становила порушення статті 8, і що було допущено порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту). Суд також ухвалив, шістьма голосами проти одного, що факт визнання порушення Конвенції сам по собі становить достатню справедливу сатисфакцію, передбачену статтею 41 Конвенції, щодо моральної шкоди, якої зазнав заявник.

1. Основні факти

Заявник — Антоніо Мессіна (Antonio Messina), громадянин Італії, 1946 року народження, нині відбуває покарання у в'язниці Каріноли (Carinola).

У період з 1992 по 1998 рік заявника кілька разів притягували до суду на різних підставах через його зв'язки з мафією, і його було засуджено за різні відповідні злочини. У 1993 році міністр юстиції видав розпорядження, згідно з яким заявник мав відбути покарання у в'язниці особливого режиму в інтересах громадського порядку і безпеки у зв'язку з його причетністю до мафії. Особливий режим передбачав, зокрема, обмеження побачень з членами його сім'ї та цензуру кореспонденції (що заздалегідь було санкціоновано рішеннями компетентних судів). Апеляцію заявника проти цього розпорядження було відхилено. Керівництву кожної з кількох в'язниць, де його тримали, було надано дозвіл здійснювати цензуру його кореспонденції. Згодом міністр юстиції видав іще вісім розпоряджень, щоразу встановлюючи новий шестимісячний строк застосування особливого режиму щодо ув'язненого. Заявник оскаржив кожне із цих розпоряджень у судах, які відповідали за виконання покарань. У кількох випадках суди послаблювали обмеження щодо побачень з членами його сім'ї, але ці обмеження систематично відновлювалися наступними розпорядженнями. Застосування особливого режиму припинили у травні 1998 року. Фактично кілька листів, відправлених заявником до Європейської комісії з прав людини через його дружину, Комісія отримала з проставленими на них цензурними штампами.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 22 грудня 1993 року. Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, колеґія Великої палати Суду ухвалила, що справу має розглянути палата, створена в одній із секцій Суду. Заяву було оголошено частково прийнятною 8 червня 1999 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Бенедетто Конфорті (Benedetto Conforti, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія),

а також Ерік Фріберг (Erik Fribergh), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

ОСКАРЖЕННЯ

Заявник скаржився на порушення його права на повагу до сімейного життяу зв'язку з обмеженням побачень із членами сім'ї під час тримання його під вартою (стаття 8), права на повагу до таємниці кореспонденціїу зв'язку із застосуванням цензури щодо його кореспонденції з боку адміністрації в'язниці (стаття 8) та права на ефективний засіб правового захисту від прийняття нових розпоряджень, які відновлювали застосування особливого в'язничного режиму (стаття 13).

РІШЕННЯ СУДУ

Стаття 8 (обмеження побачень із сім'єю)

Суд зауважив, що особливий режим ув'язнення передбачав запровадження суворіших обмежень стосовно кількості побачень із сім'єю і суворіші заходи контролю за такими побаченнями, ніж це передбачено звичайним режимом. На думку Суду, це становило втручання у право заявника на повагу до сімейного життя. Втручання здійснювалося відповідно до закону і відповідало законним цілям захисту громадської безпеки і запобігання заворушенням чи злочинам.

З приводу того, чи було це втручання необхідним у демократичному суспільстві, Суд зазначив, що застосування особливого режиму мало на меті припинити зв'язки між в'язнями та колишнім кримінальним оточенням, щоб звести до мінімуму небезпеку можливого використання ними своїх особистих контактів з кримінальними організаціями, з якими вони були пов'язані. Зважаючи на специфіку такого явища, як організована злочинність, зокрема мафіозного типу, де сімейні зв'язки часто відігравали вирішальну роль, Суд визнав, що парламент Італії міг, виходячи із серйозних труднощів, з якими стикаються італійські органи влади в розслідуванні дій мафії, мати підстави вважати, що оскаржувані заходи були необхідними для досягнення законної мети.

Щодо застосування особливого режиму до заявника строком приблизно на чотири з половиною роки, Суд не мав сумніву, що це було необхідним у зазначений період, оскільки з листопада 1993 року по травень 1998 року, коли було застосовано особливий режим, заявника допитували у зв'язку з убивством судді і засудили до 17 років ув'язнення, а також провадили інші процедури, що стосувалися його членства в мафіозній організації.

Крім того, Суд зауважив, що заявника не обмежували у побаченнях із сім'єю у той час, коли до нього було застосовано особливий режим, оскільки суди, які відповідали за виконання покарань, або скасовували ці обмеження, або кілька разів пом'якшували їх. Це свідчило про намагання італійських органів влади допомогти заявникові підтримувати, наскільки це було можливим, контакт із сім'єю і таким чином забезпечити справедливу рівновагу між його правами і метою особливого режиму.

Виходячи з цих міркувань, Суд зазначив, що обмеження права заявника на повагу до його сімейного життя не вийшли за рамки того, що було необхідним у демократичному суспільстві для захисту громадської безпеки і запобігання заворушенням чи злочинам, у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції. Отже, з цього погляду порушення статті 8 допущено не було.

Стаття 8 (цензура кореспонденції)

Суд вважає, що цензура, запроваджена адміністрацією в'язниці на о. П'яноса (Pianosa) щодо листування заявника з його сім'єю та Європейською комісією з прав людини, становила «втручання органу державної влади» у здійснення заявником права на повагу до його кореспонденції, як це ґарантовано пунктом 1 статті 8. Правовою підставою для такого втручання була стаття 18 Закону № 354 від 1975 року. Як ухвалив Суд у своїх рішеннях у справах «Калоджеро Діана проти Італії» (Calogero Diana v. Italy) і«Доменічіні проти Італії» (Domenichini v. Italy) від 15 листопада 1996 року, стаття 18, у якій нічого не говориться про тривалість часу, упродовж якого кореспонденція в'язнів може бути піддана цензурі, і не вказуються підстави для її застосування, — ця стаття не містить достатньо чітких положень про рамки і характер здійснення відповідних дискреційних повноважень, наданих органам державної влади.

Суд привернув увагу до того факту, що досі не було прийнято ані поправки до статті 35 Закону про управління в'язницями, що передбачала б віднесення органів Конвенції у Страсбурзі до категорії органів, куди в'язні можуть відправляти запечатані листи, про що згадував міністр юстиції, ані законопроекту, поданого до сенату Міністерством юстиції 23 липня 1999 року з метою внесення поправок до відповідного законодавства для приведення його у відповідність з рішеннями Суду у справах «Калоджеро Діана проти Італії» і «Доменічіні проти Італії». До того ж на розгляді Суду перебуває ще низка інших заяв стосовно цензурування кореспонденції в'язнів.

Суд дійшов висновку, що втручання у право заявника на повагу до кореспонденції не відбувалося «згідно із законом», як того вимагає стаття 8. Отже, допущено порушення статті 8.

Стаття 13

Суд зауважив, що предметом спору було недотримання передбачених законом часових рамок для слухання скарг щодо розпоряджень, якими встановлювався особливий режим. Суди, які відповідали за виконання покарань, повинні були винести рішення в межах десяти днів, але жодна скарга, подана заявником щодо дев'яти розпоряджень, якими встановлювався особливий режим стосовно нього, не була розглянута з дотриманням цього передбаченого законом строку. Затримки з винесенням судових рішень у деяких випадках досягали п'яти місяців, тимчасом як кожне розпорядження зберігало свою чинність не більше шести місяців. Суд визнав той факт, що час, потрібний для розгляду скарги, міг неґативно позначитися на ефективності засобу правового захисту, але це не означало, що недотримання передбачених законом часових рамок вже саме по собі становило порушення статті 13 Конвенції.

Для того щоб визначити, чи стали оскаржувані затримки причиною неефективності зазначеного засобу правового захисту, Суд мав узяти до уваги два відповідних фактори, а самеобмеженість строку чинності (шість місяців) кожного указу, яким встановлювався особливий режим, а також той факт, що жодне рішення, яке міг винести суд, відповідальний за виконання покарань, і яке скасовувало всі чи деякі обмеження, встановлені попереднім рішенням, не покладало на міністра юстиції якихось зобов'язань, а отже, він міг видавати чергове розпорядження, поновлюючи режим застосування обмежень, скасованих судом.

На думку Суду, застосовне законодавство передбачало тільки десять днів на винесення судового рішення, зокрема з огляду на те, що застосування особливого режиму спричинює серйозні наслідки для прав в'язня, а також з огляду на обмежений строк чинності оскаржуваного рішення. Суд може лише зазначити, що систематичне недотримання передбачених законом десятиденних часових рамок значно зменшило, якщо зовсім не звело нанівець ефективність розгляду судами розпоряджень міністра юстиції. Внаслідок цих затримок заявник зазнав обмежень, про які йдеться, упродовж тривалішого, ніж це було необхідно, часу.

Виходячи з цих міркувань, Суд дійшов висновку, що скарга до суду, відповідального за виконання покарань, не була ефективним засобом правового захисту стосовно спірного позову заявника у зв'язку з порушенням його права на повагу до сімейного життя, що ґарантується статтею 8. Отже, було порушено статтю 13.

Стаття 41

Суд постановив, що за обставин цієї справи сам факт визнання порушення Конвенції становить справедливу сатисфакцію.

Суддя Бонелло висловив окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості суддів. Ця думка додається до судового рішення.



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua