Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2000

Назва
 
Справа «Нуутінен проти Фінляндії»
(Case of Nuutinen v. Finland)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ПЕРША СЕКЦІЯ


СПРАВА «НУУТІНЕН ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ»
(CASE OF NUUTINEN v. FINLAND)

(Заява № 32842/96)

РІШЕННЯ

Страсбурґ

27 червня 2000 року

[Це рішення підлягає редакторській правці перед відтворенням в остаточній формі в офіційному збірнику вибраних судових рішень та ухвал].

У справі «Нуутінен проти Фінляндії»

Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли такі судді:

пані Е. Палм (E. Palm)

п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo)

п. Р. Тюрмен (R. Türmen)

п. Б. Жупанчич (B. Župančič)

п. Т. Пантіру (T. Pantîru)

п. Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson)

п. Р. Пекканен (R. Pekkanen), суддя ad hoc,

а також п. М. О'Бойл (M. O'Boyle), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 6 червня 2000 року

постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справа була передана до Суду громадянином Фінляндії п. Пекка Нуутіненом (Pekka Nuutinen) (заявник) 20 січня 1999 року та Урядом Фінляндії (Уряд) 1 квітня 1999 року, у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 колишньої статті 32 і колишньою статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою (№ 32842/96) проти Фінляндії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) 26 серпня 1996 року відповідно до колишньої статті 25.

У своєму клопотанні до Суду заявник посилався на колишню статтю 48 Конвенції з поправками, внесеними до цієї статті Протоколом № 9, який Фінляндія ратифікувала. Клопотання Уряду ґрунтувалося на колишніх статтях 44 і 48 Конвенції. Метою клопотань було одержання рішення про те, чи становлять факти у справі порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтями 6 і 8 Конвенції.

2. Заявника, якому було надано безоплатну правову допомогу, представляв п. Маркку Фредман (Markku Fredman), який провадить адвокатську практику у Фінляндії. Уповноваженою особою Уряду був п. Арто Косонен (Arto Kosonen) з Міністерства закордонних справ.

3. Заявник, зокрема, стверджував, що судові провадження, в яких розглядалися питання батьківства, піклування і право доступу до доньки, були надзвичайно тривалими і що органи влади не вжили достатніх заходів для того, щоб забезпечити виконання судових наказів про доступ до доньки, внаслідок чого заявник так ніколи і не зустрівся з нею.

4. 31 березня 1999 року колеґія Великої палати ухвалила, відповідно до пункту 4 статті 5 Протоколу № 11 Конвенції, пункту 1 правила 100 та пункту 6 правила 24 Реґламенту Суду, що справу розглядатиме одна із секцій.

5. 1 квітня 1999 року Голова Суду доручив розгляд заяви першій секції (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції для вирішення справи було створено палату, як це передбачено пунктом 1 правила 26 Реґламенту Суду. Пана Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää), суддю, обраного від Фінляндії, було звільнено від розгляду справи (правило 28). Відтак Уряд призначив п. Раймо Пекканена (Raimo Pekkanen) як суддю ad hoc (пункт 2 статті 27 Конвенції і пункт 1 правила 29).

6. І заявник, і Уряд подали свої зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59). Після консультацій зі сторонами палата ухвалила, що проводити слухання по суті немає потреби (пункт 2 правила 59 в кінці). Сторони письмово відповіли на зауваження одна одної.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7.  У 1987 році заявника було визнано винним у спричиненні небезпеки іншим особам і засуджено до одного року ув'язнення. У 1990 році міський суд м. Куопіо (Kuopio) (raastuvanoikeus, rådstuvurätten) визнав його винним у спробі вбивства і засудив його до трьох років ув'язнення. Суд взяв до уваги висновок про стан його психічного здоров'я, виданий 29 червня 1990 року відділом судової психіатрії окружної в'язниці м. Куопіо, а також відповідний висновок Національної медично-правової ради (lääkintöhallitus, medicinalstyrelsen) від 11 липня 1990 року. Рада зробила висновок, що заявник вчинив правопорушення, коли був не при повному розумі, але психіатричного нагляду він не потребує.

8. 21 січня 1992 року міський суд м. Куопіо визнав заявника винним у погрозах і нападі, яким він піддав свою тодішню подругу Н., та у вчиненні насильства над нею. Було визнано, що ці правопорушення заявник вчинив, будучи не при повному розумі. Це сталося у жовтні 1991 року, коли Н. була вагітною і їхні стосунки припинилися. Заявника було засуджено до трьох місяців ув'язнення.

9. У березні 1992 року Н. народила дочку, І. Згодом обидві переїхали з Куопіо до Гельсінкі. У листопаді 1992 року заявника було звільнено із в'язниці, і він заявив, що визнає І. своєю дитиною. Оскільки проти цього заперечила Н., суддя міського суду м. Куопіо відмовився підтвердити це визнання.

10. 30 листопада 1992 року відомство з питань реєстрації населення (väestörekisterikeskus, befolkningsregistercentralen) задовольнило прохання Н. про те, щоб адреса її і доньки не розголошувалася з метою маркетингу, громадських опитувань чи адресації.

11. У своєму позові від 21 вересня 1993 року заявник звернувся з проханням підтвердити його батьківство стосовно І., надати йому спільні з Н. права піклування про дитину, забезпечити дитині право бачитися із заявником раз на два тижні у вихідні — з п'ятниці до вечора у неділю. Крім того, просив про надання можливості І. проводити з ним частину її щорічних канікул. 13 жовтня 1993 року міський суд м. Куопіо вручив Н. наказ про з'явлення на судове засідання, призначене на 14 січня 1994 року.

12. У міському суді Н. оспорювала право заявника на батьківство і відмовилася від спільного піклування і від надання заявникові будь-якої можливості бачитися з І. Слухання відклали до 6 травня 1994 року, при цьому міський суд зобов'язав сторони зробити до 8 квітня 1994 року аналіз крові. Невиконання цього наказу загрожувало сторонам адміністративним штрафом (uhkasakko, vite) розміром у 1000 фінських марок. Н. повинна була мати результати аналізу крові своєї доньки.

13. У квітні 1994 року Н. одружилася з іншим чоловіком.

14. Зважаючи на те, що Н. не подала результатів аналізу крові, міський суд відклав слухання з 6 травня 1994 року до 9 вересня 1994 року. Н. було наказано подати ці результати до 12 серпня 1994 року, інакше їй загрожував адміністративний штраф розміром у 2000 фінських марок. Під час слухання 9 вересня 1994 року міський суд відклав розгляд справи до 16 грудня 1994 року, вирішивши отримати висновки стосовно права доступу до дитини від органів соціального забезпечення м. Куопіо (щодо заявника) і від органів соціального забезпечення м. Гельсінкі (щодо Н. та І.).

15.  2 грудня 1994 року органи соціального забезпечення м. Гельсінкі звернулися з проханням відстрочити подання свого висновку до 31 травня 1995 року для того, щоб провести ретельне розслідування. Відтак міський суд зажадав від них подання попереднього висновку до 14 грудня 1994 року.

16.  У висновку від 12 грудня 1994 року органи соціального забезпечення м. Куопіо зазначили, що заявник не бажає контактів з Н. та її чоловіком і хотів би, щоб ці органи виступили посередниками на початковому етапі його контактів з дитиною. При цьому заявник вважав, що перші побачення мають відбутися у місті чи селищі, в якому перебуває його донька.

17. У своєму попередньому висновку від 14 грудня 1994 року органи соціального забезпечення м. Гельсінкі пропонували відкласти розгляд питання про право доступу до дитини на кінець травня 1995 року для того, щоб цю незвичайну проблему можна було розв'язати в інтересах дитини. При цьому вони посилалися на серйозні побоювання Н. стосовно заявника, а також на те, що Н. очікувала народження іще однієї дитини наприкінці грудня 1994 року.

18. 16 грудня 1994 року районний суд м. Куопіо (käräjäoikeus, tingsrätten; колишній міський суд) підтвердив батьківство заявника стосовно І. (чого Н. більше не заперечувала). Тимчасово заявникові було надано право доступу до дитини упродовж двох годин в останню суботу березня, квітня і травня 1995 року. Побачення мали відбутися в Гельсінкі у приміщенні асоціації, що займається такими питаннями. Ухвалення остаточного рішення щодо піклування і права доступу до дитини було відстрочено до 2 червня 1995 року.

19. У письмовому висновку від 2 березня 1995 року, підготовленому дитячим психіатром д-ром V. для провадження стосовно права заявника на доступ до дитини, стверджувалося:

«[Н.], [І.], [чоловік Н.] і [їхній син] були у мене на прийомі.

[Н.] показала мені кілька документів, які стосуються певних судових проваджень; зокрема, [судового розгляду щодо права заявника на доступ до дитини] і, зокрема, [вчинення заявником нападу на Н.]. Із документів випливає, що між [заявником] та [I.] передбачається організувати зустрічі, під час яких нагляд не застосовується.

З огляду на зазначені матеріали, я як експерт виступаю проти таких зустрічей до одержання подальших вказівок. Такі зустрічі, як під наглядом, так, особливо, і без нагляду, становили б кричуще порушення інтересів дитини і, як мінімум, піддали б її серйозному психічному і, можливо, фізичному ризикові; вони можуть зашкодити її психічному розвиткові, а це важко піддається лікуванню.

Цей висновок має попередній характер, оскільки зараз я вивчаю цю справу ретельніше. Це забере у мене кілька місяців, після чого я подам більш докладний і обґрунтований висновок…»

20.  Листом від 22 березня 1995 року органи соціального забезпечення м. Гельсінкі повідомили заявника, що зустріч між ним і дитиною, призначена на 25 березня 1995 року, не відбудеться. Н. повідомила органи соціального забезпечення, що вона не має наміру приводити І. до місця побачення із заявником, оскільки побоюється, що дитині може бути завдано «якоїсь шкоди». Спроби органів соціального забезпечення переконати Н. виконати судовий наказ були безуспішними.

21. 18 квітня 1995 року заявник подав прохання про забезпечення примусового виконання судового наказу до Окружної адміністративної ради (lääninhallitus, länsstyrelsen) в Уусімаа (Uusimaa), що є головним судовим виконавцем (ulosotonhaltija, överexekutor). Він послався на те, що Н. не привела І. на зустріч, призначену в березні. До того ж керівник органу соціального забезпечення повідомив, що Н. приховує від дитини батьківство заявника.

22. Листом від 21 квітня 1995 року органи соціального забезпечення м. Гельсінкі повідомили заявника, що Н. знову не приведе дитину на зустріч, призначену на квітень. Перед тим як надіслати цього листа, відповідальний працівник цих органів телефонував до заявника і до Н. Він запропонував Н. провести зустріч між заявником і дитиною у присутності поліцейського в цивільному одязі. Н. відмовилася, висловивши бажання самій бути присутньою на зустрічі. Коли її повідомили, що це бажання може бути задоволене, Н. передумала, принаймні стосовно квітневої зустрічі. На прохання висловити своє ставлення до зустрічі в травні Н. сказала, що її відповідь залишається неґативною.

23. 18 травня 1995 року органи соціального забезпечення м. Гельсінкі повідомили заявника, що Н. не приведе дитину і на зустріч у травні.

24. 22 травня 1995 року заявник подав повторне прохання про примусове виконання судового наказу, посилаючись на те, що Н. не привела І. на квітневу зустріч.

25. Того самого дня Н. звернулася до Гельсінського реєстраційного управління (maistraatti, magistraten) з проханням видати розпорядження про нерозголошення адреси її та її дитини, відповідно до Закону про дані громадян особистого характеру (väestötietolaki, befolkningsdatalag, № 507/1993). Н. послалася на засудження заявника в 1992 році і висловила підозру, що він становить загрозу для її життя і життя дитини. 24 травня 1995 року реєстраційне управління видало розпорядження про нерозголошення адреси Н. та І. упродовж двох років. Пізніше дію цього розпорядження було продовжено.

26. 29 травня 1995 року О. А. і R. К., директор ради і старша посадова особа Центру сімейної консультації при органах соціального забезпечення, подали до районного суду м. Куопіо остаточний висновок щодо надання заявникові права доступу до дитини. Вони вказували на те, що Н. має великі побоювання і підозру стосовно заявника та його намірів. Очевидно, що Н. боялася, щоб зустрічі між заявником і його дочкою не завдали фізичної і психологічної шкоди дитині чи її новій сім'ї. В умовах такої вибухонебезпечної ситуації було б важко організувати побачення в сприятливій для дитини атмосфері. Однак у довгостроковій перспективі побачення мали бути спрямовані, якщо виходити з інтересів дитини, на те, щоб дитина бачилася з батьком у безпечних умовах і могла скласти власну думку про його добрі і погані риси. На жаль, виявилося неможливим забезпечити виконання будь-яких тимчасових розпоряджень про доступ. Це значно завадило посадовим особам сформувати власну думку про здатність заявника встановити контакт із дитиною.

27. У короткій доповіді від 18 листопада 1996 року, підготовленій Центром сімейної консультації, зазначалося, що перед складенням висновку від 29 травня 1995 року посадові особи тричі зустрічалися з Н. у присутності дитини і один раз — у присутності бабусі. Чиновники мали намір клопотати про проведення обстеження сімейно-консультаційною клінікою (perheneuvola, familjerådgivningen), але Н. уже звернулася до приватного дитячого психіатра (д-ра V.), спираючись на попередній висновок якого, вона відмовляється виконувати тимчасове розпорядження про доступ заявника до дитини. Вона категорично відмовилася дати згоду на будь-яке побачення, навіть коли було запропоновано організувати зустріч у Центрі сімейної консультації у присутності поліцейського. Вона боялася за свою безпеку та безпеку своєї дитини і вважала, що ці побачення не відповідатимуть основним інтересам дитини. Вона не захотіла, щоб будь-яку інформацію про дитину було передано заявникові, і посилалася на його кримінальне минуле, на висновок від 1990 року про його психічне здоров'я і на погрози, які він адресував її сім'ї. Посадовець органу соціального забезпечення дійшов висновку, що стосунки між заявником і Н. склалися неґативні і сповнені ненависті. Спілкувалися вони телефоном і поштою, оскільки заявник не вважав за потрібне прийти на зустріч з відповідальними працівниками органів соціального забезпечення. Іноді він поводив себе дуже аґресивно і погрожував відповідальним особам. Як висновок у короткій доповіді Центру сімейної консультації зазначалося, що, згідно з інформацією, наявною на той час, Гельсінські органи соціального забезпечення не могли дати чіткої пропозиції для районного суду м. Куопіо стосовно права заявника на доступ до дитини.

28. 2 червня 1995 року районний суд на прохання Н. відклав розгляд питання про право доступу заявника до дитини на 15 червня 1995 року. Рішенням від 15 червня 1995 року районний суд присудив право на піклування про дитину виключно Н. і надав право дитині бачитися із заявником упродовж двох годин в останню суботу кожного другого місяця. Крім того, 14 січня 1994 року районний суд наклав на Н. адміністративний штраф. У розпорядженні районного суду був остаточний висновок д-ра V. від 17 травня 1995 року, в якому, зокрема, зазначалося:

«…Я двічі зустрічався з [I.] і тричі — з Н., її чоловіком і другою дитиною…

[Заявник] відмовився зустрітися зі мною... але ми розмовляли з ним по телефону…

…[I.] дуже прив'язана до матері і свого вітчима, якого вона бажає називати своїм батьком.

Розмова із [заявником] була доволі своєрідною. Він був … досить схвильований, поводив себе як параноїк і не міг пояснити, чому. Він відмовився від співпраці, хоча я пояснив, що це було б дуже важливо і в інтересах його дитини. Натомість він погрожував мені … судовим провадженням і неґативним висвітленням у пресі; … На початку розмови він збрехав мені, що по телефону відповідає його сусід. Про його параною свідчило те, що він звинувачував усіх; кожного підозрював у помилковості і переслідуванні його; лише він мав рацію. Це враження цілком збігається з тим, яке з'являється при ознайомленні з документами, а саме — що [він] легко стає аґресивним і має дуже слабку здатність контролювати свої реакції. Ці обставини разом з параноєю та переконанням у своїй абсолютній слушності роблять його дуже небезпечним стосовно [I.].

…Я вважаю дуже імовірним те, що очікувані зустрічі між [I.] та [заявником] завдадуть значної шкоди, принаймні психічному розвиткові [I.]. Вони також можуть піддати ризикові її фізичне здоров'я. Я й далі дотримуюся думки, що… в інтересах майбутнього дитини, [Н.] … не слід погоджуватися на подібні експерименти... [Заявник] повинен спочатку довести, що він здатний налагодити безпечні й добрі стосунки з [Н.]; лише після цього можна буде говорити про такі зустрічі…»

29.  Щодо питання про право на доступ до дитини, то районний суд м. Куопіо визнав таке:

"Згідно з висновком ... Гельсінських органів соціального забезпечення, [I.] — врівноважена дитина з довірливим ставленням до дорослих. Свідок [V.] зазначив у своєму висновку, що тести, проведені головним психологом [M.H.], та власні [пана V.] психологічні співбесіди засвідчили, що про дитину добре піклуються і вона психічно врівноважена, розвинена і далі добре розвивається… На думку [V.], [I.] здорова і весела дитина. Він вважає, що надавати заявникові право доступу до дитини не можна... оскільки [H.] боїться зустрічатися [з ним] і [I.] може відчувати цей страх.

Зважаючи на те, що трирічна [I.] — врівноважена дитина, яка поводить себе адекватно для свого віку, короткі зустрічі між нею та її батьком чи іншими незнайомцями не можна вважати шкідливими для неї, за умови, що [її] піклувальник зможе морально підготувати її до таких зустрічей. Отже, немає підстав для… повної заборони побачень…

Виходячи з цього, … районний суд визнає, що [I.] має право бачити свого батька і підтримувати з ним зв'язок…»

30.  Районний суд ухвалив, що зустрічі між заявником та І. мають відбуватися в дитячому центрі м. Кауніайнен (Kauniainen) поблизу Гельсінкі, де можна також забезпечити проведення зустрічей під наглядом. Обидві сторони оскаржили це рішення, при цьому заявник домагався триваліших побачень, а Н. виступала проти таких побачень взагалі.

31. 4 липня 1995 року Окружна адміністративна рада призначила відповідальну особу органів соціального забезпечення м. Гельсінкі як мирового посередника у процедурі з виконання судового рішення. Суд зобов'язав його подати звіт до 1 серпня 1995 року. Адвокат Н. повідомив мирового посередника про те, що зв'язатися з Н. у квітні 1995 року можливості не буде, оскільки вона у відпустці.

32. 19 липня 1995 року мировий посередник звернувся з проханням замінити його іншою відповідальною особою, оскільки заявник заперечував проти його призначення, посилаючись на те, що він брав участь у підготовці висновку органів соціального забезпечення м. Гельсінкі для районного суду м. Куопіо.

33. 21 липня 1995 року Окружна адміністративна рада призначила запропоновану відповідальну особу як мирового посередника у процедурі з виконання судового рішення і розпорядилася подати звіт до 15 серпня 1995 року. Н. повідомила мирового посередника про своє бажання, щоб справою займався її адвокат, який перебуватиме у відпустці до 15 серпня 1995 року.

34. 10 серпня 1995 року заявник подав повторне прохання про примусове виконання рішення суду, пославшись на те, що Н. не привела І. на зустріч у липні.

35. У звіті від 21 серпня 1995 року мировий посередник визнав, що ситуація зайшла у цілковиту безвихідь, що виключає можливість примирення. Н. категорично заперечувала проти будь-яких побачень заявника з І. й відмовилася навіть обговорити це питання під час особистої зустрічі з мировим посередником. Заявник, у свою чергу, виявляв настільки аґресивний підхід до цієї проблеми і висловлював такі погрози, що налагодити будь-який діалог виявлялося складним завданням. Навіть у телефонних розмовах з мировим посередником він поводив себе зухвало і висловлював погрози.

36. Окружна адміністративна рада розглянула лист Н., у якому вона посилалася, зокрема, на кримінальну судимість заявника, строки ув'язнення, а також на висновок д-ра V. У відповідь заявник в основному наголошував на тому, що ці арґументи не мають стосунку до мети забезпечення виконання судового рішення.

37. 19 вересня 1995 року Окружна адміністративна рада відхилила прохання заявника про забезпечення організації попередніх побачень заявника з дитиною, зазначивши, що тимчасовий наказ районного суду від 16 грудня 1994 року було замінено остаточним рішення цього суду від 15 червня 1995 року. Заявник звернувся до Гельсінського апеляційного суду (hovioikeus, hovrätten).

38. 29 вересня 1995 року апеляційний суд Східної Фінляндії, у відповідь на апеляцію сторін в основному провадженні з питань піклування і доступу до дитини, вніс невеликі зміни у порядок здійснення прав доступу. Обидві сторони домагалися дозволу апелювати до Верховного суду (korkein oikeus, högsta domstolen).

39. 7, 8 і 9 грудня 1995 року заявник подав повторне прохання про забезпечення виконання судового рішення, пославшись на те, що Н. не привела І. на зустрічі у вересні та листопаді.

40. 19 грудня 1995 року Гельсінський апеляційний суд, виступаючи як апеляційний орган у процедурі виконання рішення, скасував ухвалу Окружної адміністративної ради від 19 вересня 1995 року і видав наказ, щоб вона переглянула прохання заявника як таке, що містить у собі також прохання про забезпечення виконання рішення від 15 червня 1995 року про організацію побачень заявника з дитиною.

41. Окружна адміністративна рада об'єднала повернене і нове прохання заявника про примусове виконання судового рішення і знову розглянула письмові матеріали Н. Окружна адміністративна рада, зокрема, стисло виклала заяву Н. таким чином:

«…[Заявник] має явний намір переслідувати [H.], докучаючи їй своїми зверненнями до суду з проханням стягнення адміністративних штрафів. Стягнення штрафів не відповідало б найкращим чином інтересам дитини, оскільки це значно погіршило б фінансові можливості [H.] у піклуванні про [I.]. Вражає висновок судів про те, що права біологічного батька є настільки важливими, що їм треба приділити більшу увагу, ніж висновкам експертів про найкраще забезпечення інтересів дитини. Як представники гельсінських органів соціального забезпечення, так і дитячий психіатр [V.] дотримуються думки, що [побачення між І. та заявником] на цьому етапі не відповідали б найкращим інтересам дитини».

42.  13 лютого 1996 року Окружна адміністративна рада видала наказ, за яким Н. повинна була виконати розпорядження про організацію побачень заявника з дитиною, відповідно до наказу від 15 червня 1995 року, який було підтверджено 29 вересня 1995 року. За невиконання цього наказу передбачалося стягнення з Н. штрафу розміром 5000 фінських марок. Окружна адміністративна рада визнала, що Н. не навела жодної прийнятної причини щодо своєї відмови привести І. на зустрічі, які передбачалися в липні, вересні і листопаді 1995 року. Крім того, Верховний суд не відкладав забезпечення виконання рішення від 29 вересня 1995 року, ухваленого апеляційним судом Східної Фінляндії. Нарешті, висновки експертів, на які посилалася Н. і згідно з якими, як вона стверджувала, виконання судового рішення не відповідало б найкращим чином інтересам дитини, вже були відомі суду першої інстанції ще під час цивільного провадження стосовно права на доступ і піклування. Отже, на стадії примусового виконання судового рішення не можна посилатися на ці матеріали.

43. 7 березня 1996 року Верховний суд відмовив у праві на апеляцію в основному провадженні стосовно права на доступ і піклування.

44. 7 травня 1996 року заступник міністра юстиції (apulaisoikeuskansleri, justitiekanslersadjointen) визнав, що районний суд м. Куопіо повинен був відкласти перший етап основного провадження з огляду на те, що Н. не зробила необхідних аналізів крові, і через відсутність висновків органів соціального забезпечення, яких зажадав районний суд.

45. У відповідь на наступне прохання заявника про забезпечення виконання судового рішення Окружна адміністративна рада видала наказ від 14 жовтня 1996 року, щоб Н. сплатила штраф розміром 5000 фінських марок, відповідно до наказу від лютого 1996 року, і зажадала від неї, під загрозою сплати штрафу розміром 8000 фінських марок, виконати судовий наказ про забезпечення доступу до дитини. Окружна адміністративна рада зазначила, що адреса центру, де мали відбутися зустрічі, змінилася. Однак навіть після того, як Н. повідомили про нову адресу (4 червня 1996 року), вона відмовилася виконати зазначений наказ. Вона також мала змогу перевірити, чи під наглядом проводиться зустріч, якби безпосередньо зв'язалася з центром.

46. У грудні 1996 року заявник подав до Гельсінського районного суду новий позов, домагаючись надання йому спільних прав на піклування про І. та більших прав доступу. Н. заперечувала проти цього і домагалася скасування права заявника на побачення. Вона посилалася на особисте право і право своєї сім'ї на повагу до приватного і сімейного життя, що ґарантується статтею 8 Конвенції. Вона вже сказала своїй доньці, що, оскільки заявник є її біологічним батьком, він бажає бачитися з нею. Однак, як вона стверджує, донька не виявила бажання побачити його. Крім того, Н. дала заявникові адресу своїх батьків у м. Куопіо, куди він міг посилати подарунки для доньки, не маючи можливості дізнатися про її місцезнаходження.

47. 11 грудня 1996 року головний інспектор Міністерства соціального забезпечення та охорони здоров'я P.-L. H. звернувся до заступника головного лікаря Центру соціального забезпечення та охорони здоров'я м. Куопіо з вимогою надіслати історію хвороби заявника. При цьому він посилався на необхідність підготовки висновку для Міністерства закордонних справ у зв'язку з поданою заявником скаргою до Комісії. На думку інспектора P.-L. H., з раніше одержаних документів випливало, що згаданий Центр має у своєму розпорядженні документи про психічне здоров'я заявника, які є дуже важливими для підготовки Урядом своїх зауважень для Комісії. Вимога ґрунтувалася на статтях 56 і 58 Закону 1982 року про соціальне забезпечення (sosiaalihuoltolaki, socialvårdslagen, № 710/1982) та на статті 13, пункті 3 (1) Закону 1992 року про статус і права пацієнтів (laki potilaan asemasta ja oikeuksista, lagen om patientens ställning och rättigheter, № 785/1992). Згодом копії цих матеріалів були надані для ознайомлення міністерству.

48. На 1 грудня 1996 року прохання про забезпечення права доступу до дитини мало бути подане до районного суду, який також міг видати наказ про приведення дитини у місце побачення. У січні 1997 року заявник звернувся до Гельсінського районного суду з проханням видати такий наказ.

49. Листом від 23 січня 1997 року головний інспектор P.-L. H. надіслав до Міністерства закордонних справ клопотання адвоката, що представляв Н., про надання йому копій подань заявника до Комісії і зауважень Уряду у відповідь. Н. стверджувала, що ці матеріали потрібні як для забезпечення виконання судового рішення, так і для другого етапу провадження стосовно права на піклування та доступу до дитини, що тільки-но було ініційоване заявником. Посилаючись на матеріали, одержані Міністерством соціального забезпечення та охорони здоров'я, інспектор P.-L. H. зазначив, що Н. має серйозні підстави просити районний суд видати наказ про нове примирення і одержати новий висновок органів соціального забезпечення.

50. 11 лютого 1997 року Гельсінський районний суд призначив двох мирових посередників зі складу Західного центру соціального забезпечення м. Гельсінкі (R. C., старший співробітник з питань соціального забезпечення, і E. В., психолог сімейно-консультаційної клініки) і доручив їм подати висновок до 4 березня 1997 року. Мирові посередники зустрілися окремо з кожним із батьків і, на пропозицію Н., також планували провести співбесіду з дитиною.

51. 12 лютого 1997 року Гельсінський апеляційний суд підтвердив ухвалу Окружної адміністративної ради від 14 жовтня 1996 року на першому етапі провадження стосовно примусового виконання судового рішення.

52. У своїй доповіді від 9 березня 1997 року мирові посередники, зокрема, зазначили, що, незважаючи на твердження Н. про важливість з'ясування власної думки дитини, Н. відмовилася привести дівчинку на зустріч з ними. Заявник, у свою чергу, під час процедури примирення демонстрував свою спроможність бути дуже аґресивним. Він наголошував на тому, що має власний розум і добре здоров'я. На його думку, ситуація, що склалася, була спричинена затягуванням провадження стосовно прав доступу до дитини. Однак з цього приводу мирові посередники зазначили, що вже у 1990 році йому було поставлено діагноз психічного розладу. На його думку, мирові посередники завжди на боці Н. і процес примирення використовується лише як засіб затягування провадження. Він не довіряє органам соціального забезпечення м. Гельсінкі і судовим органам. Він погрожував судовими провадженнями і розголошенням цієї справи. Далі мирові посередники зазначали:

«Певна річ, зрозуміло, чому [заявник] перебуває у стані фрустрації ... після марних спроб побачити свою дитину. Проте це не ... пояснює його вкрай аґресивну поведінку. Про наявність у [заявника] підозр свідчить також те, що він записав на плівку всі телефонні розмови і [нашу] зустріч…

[Заявник] наголошує на праві дитини знати, хто її батько, і бачити його. Однак те, що [H.] відмовилася виконувати судовий наказ про організацію побачень, не змінює того факту, що заявник зовсім незнайома людина для дитини. Про відсутність розуміння у заявника свідчить, наприклад, те, що він відмовився погодитися на зустріч з дитиною у присутності піклувальника, який міг прийти з дівчинкою. Свою відмову він пояснював тим, що він має прийти на зустріч один…»

53. Мирові посередники дійшли висновку, що в інтересах І. зустрічі із заявником мають бути організовані після того, як дитину буде для цього належним чином підготовлено і вона почуватиме себе спокійно й безпечно. Інакше дитина не здійснюватиме своє право бачитися з батьком, а опиниться під тиском обов'язку бачитися з ним.

54. Окрім співбесіди із заявником і Н., мирові посередники також заслухали одного із попередніх посередників, а також головного інспектора P.-L. H., матір Н., наглядача центру, де мали відбутися зустрічі заявника з дитиною. Посилаючись на висновок головного інспектора P.-L. H. про те, що умови зустрічей мають бути переглянуті, мирові посередники додали таємний меморандум з інформацією, який був одержаний Міністерством соціального забезпечення та охорони здоров'я і з яким суди ще не були ознайомлені. Згідно з меморандумом, який одержав головний інспектор P.-L. H., при підготовці зауважень Уряду-відповідача стосовно заяви, поданої до Комісії, дані історії хвороби заявника свідчили, що протягом років заявник мав проблеми з психічним здоров'ям. Коли мирові посередники порушили це питання у розмові із заявником, він став дуже аґресивним, стверджуючи, що не має таких проблем. Заявник знову погрожував судовими провадженнями і розголошенням цієї справи. Він навіть відмовився розглянути питання про можливість психіатричного нагляду і лікування. При цьому він використовував «украй неприйнятні» висловлювання.

55.  Районний суд заслухав заявника, Н., двох свідків з боку заявника і мирового посередника R. C. Заявник стверджував, що протягом останніх років він не поводить себе аґресивно, ані потребує лікування, нагляду чи ліків проти своєї, як стверджують, психічної хвороби. Свідки, яких було заслухано з його боку, підтвердили це. Виявилося, що мировий посередник R. C. не мала змоги провести співбесіду з дитиною, через що не спромоглася висловити будь-яку думку про те, чи відповідали б зустрічі основним інтересам дитини.

56. Рішенням від 7 квітня 1997 року районний суд визнав, що показання свідків заявника не можуть спростувати медичних висновків про його психічне здоров'я. Однак ці висновки не свідчили, що примусове виконання судових рішень щодо організації побачень заявника з дитиною суперечило б інтересам дитини, якщо зважити на обмежений характер і місце таких зустрічей. Суд ухвалив рішення у складі головуючого кадрового судді і трьох народних засідателів.

57. Районний суд відхилив прохання заявника про приведення дитини на зустрічі. Беручи до уваги позицію Н., районний суд визнав, що найімовірніше такі зустрічі, відповідно до судових наказів, все ж таки не відбуватимуться, незважаючи на будь-які зміни в домовленостях щодо умов їхньої організації. Отже, той факт, що дитина ніколи не бачила заявника, міг би розглядатися як вагома причина для видання наказу про приведення дитини на зустріч. З іншого боку, це неправильний засіб для знайомства дитини із заявником. Натомість дівчинці треба надати можливість познайомитися з ним поступово і в умовах, щоб вона сприймала це як річ добровільну. Виходячи з цього, районний суд вирішив, що немає жодних вагомих підстав, які б завадили приведенню дитини на зустрічі. Відтак суд видав наказ організувати упродовж шести місяців зустрічі дитини із заявником у присутності професійного наглядача, а також Н. та/або іншої близької до дитини особи. Заявник погодився на ці зміни. Районний суд зобов'язав Н. виконати змінену домовленість, передбачивши, що інакше з неї буде стягнено подальший адміністративний штраф за автоматично змінною шкалою, з огляду на наявність особливих умов. Початковий розмір штрафу встановлено на рівні 10 000 фінських марок, але він мав щоразу збільшуватися на 2000 фінських марок у разі відмови Н. виконати умови стосовно кожної із трьох наступних зустрічей між І. та заявником (у травні, липні й вересні 1998 року).

58. Крім того, районний суд заборонив заявникові приводити когось на зустрічі, записувати зустрічі інших осіб на аудіоплівку, не кажучи вже про відеозйомку та/або фотографування, без їхньої згоди. Для того щоб зберегти в таємниці від заявника місцезнаходження І., Н. та особи, що її супроводжують, мали приїхати на місце зустрічі на десять хвилин пізніше від заявника, а залишити його на десять хвилин раніше.

59. Нарешті, районний суд скасував адміністративний штраф, накладений на Н. 14 жовтня 1996 року. Суд зазначив, що, хоча із рішення районного суду м. Куопіо від 15 червня 1995 року могло скластися враження, що зустрічі відбуватимуться під наглядом, центр, у якому їх передбачали організувати, повідомив Н., що такий нагляд не здійснюватиметься, якщо не буде прямого судового наказу. За цих обставин Н. мала підстави підозрювати, що виконання судового наказу не буде найкращим чином відповідати інтересам дитини. Отже, її відмова привести І. на ці зустрічі була визнана обґрунтованою.

60. 14 серпня 1997 року Гельсінський апеляційний суд залишив рішення районного суду без зміни, а 30 грудня 1997 року Верховний суд відмовив сторонам у дозволі на апеляцію.

61. Тим часом на підготовчому слуханні 23 квітня 1997 року Гельсінський районний суд ухвалив відкласти другий етап провадження стосовно піклування і доступу доти, доки буде одержано нові висновки органів соціального забезпечення м. Гельсінкі та м. Куопіо, а вони мали бути надіслані до 30 жовтня 1997 року. Суд визнав відсутність підстави для зміни чи скасування попередніх умов здійснення прав доступу.

62. У висновку від 2 вересня 1997 року органи соціального забезпечення та охорони здоров'я м. Куопіо, зокрема, зазначили:

«…На [нашій] зустрічі [заявник] стверджував, що його особисті справи поліпшилися і все йде добре. Він не захотів надати додаткової інформації представникам цих органів, зазначивши, що він безпосередньо повідомить суд про свої умови.

[Заявник] зателефонував 14 серпня 1997 року, повідомивши, що він переїжджає з м. Куопіо… Він відмовився назвати своє нове місце проживання.

Виходячи з викладеного вище, не маючи відповідної інформації про умови заявника, органи соціального забезпечення та охорони здоров'я м. Куопіо не можуть дати рекомендації стосовно побачень заявника з дитиною…»

63.  Гельсінським органам соціального забезпечення було надано додатковий строк для подання висновку — до 31 грудня 1997 року. У висновку від цієї дати, зокрема, зазначалося:

«З [H.] було проведено співбесіду в Центрі сімейної консультації 11 липня 1997 року і коротку зустріч 13 серпня 1997 року. Вона скасувала [п'ять] запланованих для неї зустрічей [у період з липня по грудень 1997 року]…

…З дитиною співбесіди проведено не було. [H.] відмовилася привести [I.] до Центру сімейної консультації. Вона не погодилася й на те, щоб [представники органів соціального забезпечення] навідалися до неї, щоб поговорити з дитиною у знайомому для неї оточенні. [H.] не хоче втягувати свою сім'ю (чоловіка і дітей) у спір навколо побачень заявника з донькою…

Н. заперечує проти будь-якої зустрічі між І. та [заявником]. Вона вважає, що [заявник] не має нічого позитивного, щоб дати дитині. Навпаки, вона боїться, що [він] налякає [I.] своєю неконтрольованою поведінкою. Вона вважає [заявника] психічно неврівноваженим і боїться фізичного насильства з його боку…

Н. не дозволить [заявникові] бачити [I.], поки [дитина] не буде до цього готова і не висловить такого бажання. Якщо буде наказ про приведення дитини, [H.] разом з дитиною залишить домівку. …Дитина сама повинна мати право вирішувати, чи бажає вона бачити свого батька…

…Службовці, яким було доручено це розслідування, із [заявником] не зустрілися. Під час телефонної розмови він поводив себе неприйнятно і погрожував представникам сімейно-консультаційної клініки. Так само він поводив себе і з мировими посередниками … органів соціального забезпечення.

Під час розслідування організувати зустріч між [I.] та її батьком не вдалося. Така зустріч могла б дати цінну інформацію, що допомогла б оцінити успіх майбутніх зустрічей… На підставі інформації, зібраної на сьогодні, неможливо визначити, в якому віці дитини такі зустрічі могли б бути успішними для забезпечення її основних інтересів. У будь-якому разі, вони мають відбуватися за цілковитої безпеки. ...З досягненням підліткового віку [I.] зможе сама вирішувати … можливість побачень зі своїм батьком…»

64.  У висновку від 19 грудня 1997 року (долученому до висновку Гельсінських органів соціального забезпечення) психіатри M. L. і O. H. із сімейно-консультаційної клініки при Південному центрі соціального забезпечення, зокрема, зазначали:

«...Ми зустрілися з І. та з її матір'ю 28 жовтня 1997 року і з самою матір'ю — 29 вересня 1997 року. Ми запропонували [заявникові] домовитися про три різні зустрічі, але він відмовився…

Ми не говорили з дитиною наодинці і не проводили будь-якого психологічного обстеження, вважаючи, що це не допоможе краще висвітлити проблему.

Розслідування не завершене, оскільки стосовно батька воно обмежувалося лише телефонними розмовами і листами, які надійшли від нього. Організувати зустріч між … батьком і донькою чи … зустріч між матір'ю, донькою і батьком виявилося неможливим, оскільки мати не погодилася на таку зустріч.

[Заявник] не міг погодитися з датою зустрічі. Спочатку, з огляду на своє навчання і велику відстань між [Гельсінкі і Рованіємі (Rovaniemi)], він висловив сумнів у можливості прийти на зустріч. Пізніше він заявив, що він не піде на зустріч, поки з його донькою не проведуть співбесіду в [клініці]. Коли ми запропонували … зустрітися з ним після розмови з [I.], … він відмовився, зажадавши від нас організувати йому зустріч з [І]. Нарешті [він] зазначив, що, згідно з національним законодавством, саме органи за місцем його проживання мають надати висновок щодо його умов.

Під час телефонних розмов [заявник] … іноді використовував неприйнятні й аґресивні вислови на нашу адресу. Налагодити діалог з ним було неможливо. [Його поведінка] свідчила, що він зовсім не має реального уявлення про світ п'ятирічної дитини, про почуття та реакції, які можуть виникнути у неї при зустрічі з ним за наявних надзвичайно напружених обставин.

…П'ятирічна дитина поки що сприймає світ так, як і її батьки... Отже, навіть якби [Н. і вітчим І.] підтримали її під час зустрічі з біологічним батьком, вона відчула б внутрішній страх і опір її батьків [де-факто] і через це опинилася б у тривожній і суперечливій ситуації.

Залучення дитини у вкрай складні суперечки між її біологічними батьками може поставити під загрозу її нормальний психічний розвиток…

…Для [I.] було б дуже важливим, якби юридична баталія між її біологічними батьками припинилася…»

65. Наприкінці 1997 року заявник переїхав до Рованіємі. У грудні 1997 року він порушив наступне провадження про примусове виконання судового рішення у Гельсінському районному суді, знову посилаючись на виняткові обставини, які, на його погляд, вимагають того, щоб дитину було приведено на зустрічі. Підготовче слухання відбулося 2 лютого 1998 року. До цього часу Н. та І. вже переїхали до м. Оулу (Oulu).

66.  3 березня 1998 року Гельсінський районний суд знову відхилив вимогу заявника про приведення дитини на зустрічі. Ані головуючий суддя, ані жоден із народних засідателів не переглянули попереднього судового рішення від 7 квітня 1997 року стосовно прохання заявника забезпечити виконання судового наказу. Районний суд знову заслухав заявника і Н., а також психіатра M. L. із сімейно-консультаційної клініки і як підставу для своєї ухвали взяв висновки органів соціального забезпечення м. Гельсінкі від 29 травня 1995 року і 31 грудня 1997 року, висновок Центру сімейної консультації від 19 грудня 1997 року і висновок органів соціального забезпечення та охорони здоров'я м. Куопіо від 2 вересня 1997 року.

67.  Районний суд знову зобов'язав Н. сплатити адміністративний штраф, накладений 7 квітня 1997 року, розміром 16 000 фінських марок. Їй також було наказано, під загрозою сплати штрафу за автоматично змінною шкалою, забезпечити організацію побачень заявника з донькою. Тепер зустрічі мали відбутися в м. Оулу. Цього разу початковий розмір накладеного штрафу становив 20 000 фінських марок. У разі невиконання Н. умов стосовно кожної із трьох передбачених зустрічей між І. та заявником (у березні, травні й липні 1998 року) штраф щоразу збільшувався на 6000 фінських марок. Обидві сторони апелювали проти цієї ухвали.

68. 20 квітня 1998 року Гельсінський районний суд розглянув нове прохання заявника щодо спільного піклування і більших прав доступу до дитини. Суд вирішив заслухати його, Н., двох свідків з боку заявника (S. H. і K. P.) та чотирьох з боку Н. (д-ра V., д-ра O. H., M. H. і M. L.). Н. мали заслухати без присутності заявника, оскільки її острах міг завадити їй викласти всю потрібну інформацію. Районний суд відхилив прохання Н. про оцінку експертом аґресивної поведінки заявника. Усні свідчення було взято того самого дня. Ані головуючий суддя, ані жоден із народних засідателів не брали участі у винесенні рішень від 7 квітня 1997 року і 3 березня 1998 року стосовно прохань заявника про забезпечення виконання судових рішень.

69. Районний суд також взяв до уваги висновок про психічне здоров'я заявника, поданий відділом судової психіатрії при окружній в'язниці м. Куопіо 29 червня 1990 року, відповідний висновок Національної медично-правової ради від 11 квітня 1990 року, остаточний висновок д-ра V. від 17 травня 1995 року, висновок органів соціального забезпечення м. Гельсінкі від 29 травня 1995 року, висновок мирових посередників від 9 березня 1997 року, доданий таємний меморандум, висновок Центру сімейної консультації від 19 грудня 1997 року, висновок органів соціального забезпечення м. Гельсінкі від 31 грудня 1997 року, а також протоколи досудового розслідування поліційного управління м. Куопіо, складені в листопаді 1991 року стосовно вчинених заявником правопорушень проти Н.

70. Рішенням від 29 квітня 1998 року районний суд відхилив прохання заявника про спільне піклування, скасував ухвали щодо організації побачень і підтвердив чинність наказу про таємницю місцезнаходження дитини. Заслухавши усні показання Н. у відсутності заявника, районний суд переконався, що її страх перед заявником справжній і спричинений насамперед його нападом та іншими правопорушеннями, вчиненими у 1991 році, коли Н. була вагітною. Цей страх досить переконливо пояснював, чому вона постійно відмовлялася дозволити зустрічі І. із заявником навіть під наглядом. Показання свідків M. H. і M. L. також підтвердили пояснення Н. стосовно своїх побоювань.

71. Районний суд також визнав встановленим, завдяки свідченням д-ра O. H., що Н. не втягувала І. у свої спори із заявником, керуючись інтересами дитини. Передусім Н. під час своєї вагітності зазнала фізичного насильства з його боку. Її страх, пов'язаний з тим інцидентом, так і не розвіявся, незважаючи на час, що минув. Ці побоювання обов'язково передалися б дитині, і будь-яка зустріч в її віці спричинила б страждання і занепокоєння, що могло б призвести до стану постійної депресії і тривоги. Зустріч доньки із заявником могла б відбутися без ризику тоді, коли І. зможе формувати свою власну думку, а саме — у віці 14–15 років. Коли Н. говорила І. про її біологічного батька, Н. також сказала, що не хоче, щоб дитина зустрічалася з ним, оскільки боїться, що може статися «щось погане». На думку д-ра О. Н., дитина у будь-якому разі інтуїтивно відчувала побоювання Н. Заявник неохоче сприяв процесу розслідування і піддав сумніву компетенцію д-ра О. Н. На думку д-ра О. Н., розслідуванню дуже допомогла б співбесіда із заявником у присутності І. Телефонні розмови з ним не прояснили його мотивів бачити свою дитину.

72. Районний суд зазначив, що свідчення д-ра V. підтверджували слова д-ра O. H., і суд визнав, що немає підстав сумніватися у професійній компетенції д-ра О. Н. Більше того, слухання районним судом заявника в особистому порядку підсилило враження, що він не здатний розрізняти інтереси дитини та власні інтереси і розглядає право на контакти з ним як обов'язок дитини.

73. Нарешті, районний суд ухвалив не розголошувати доповідь про процес примирення і певні частини свого рішення, які містять текст із цієї доповіді, упродовж сорока років.

74. З огляду на скасовану ухвалу про організацію зустрічей заявника з дитиною, Гельсінський апеляційний суд 22 травня 1998 року відхилив апеляцію заявника проти рішення районного суду від 3 березня 1998 року і звільнив Н. від сплати адміністративного штрафу, накладеного 7 квітня 1997 року, підтвердивши обов'язок сплатити штраф, накладений 3 березня 1998 року.

75. У своїй апеляції проти рішення районного суду від 29 квітня 1998 року на другому етапі провадження стосовно піклування і доступу до дитини заявник вимагає, щоб справу було повернуто до районного суду для подальшого вивчення стану його доньки і його здатності підтримувати з нею зв'язок або щоб було проведено усний розгляд справи в апеляційному суді. Заявник стверджував, що, оскільки страх матері пов'язувався з нападом з його боку ще у 1991 році, її побоювання упродовж останніх років можуть мати лише уявний характер, адже вони зустрічалися тільки в залі судових засідань. Постійно нехтуючи наказами суду про організацію зустрічей заявника з дитиною, керуючись основними інтересами дитини, Н., у підсумку, вдалося позбавити його права доступу до дитини. Заявник також вимагав надали йому необхідну інформацію, яка б уможливила його контакти з дівчинкою.

76. 15 грудня 1998 року Гельсінський апеляційний суд не задовольнив апеляцію заявника, відхиливши його прохання передати справу до районного суду чи провести повторне слухання. Пояснюючи свою відмову прийняти подані нові докази, суд, зокрема, зазначив, що заявник відмовився надати докладну інформацію про свою ситуацію під час розслідування, яке проводилося органами соціального забезпечення м. Куопіо восени 1997 року.

Щодо суті апеляції апеляційний суд визнав таке:

«Відповідно до статті 10 [Закону про піклування і право доступу до дитини (laki lapsen huollosta ja tapaamisoikeudesta, lag angående vårdnad om barn och umgängesrätt, № 361/1983)], «спір стосовно піклування і права доступу має вирішуватися, насамперед виходячи з інтересів дитини. З цією метою особлива увага має приділятися порядку, в якому відповідне рішення може бути найкращим чином реалізоване у майбутньому». У певних міжнародних конвенціях, які є обов'язковими для виконання Фінляндією, наголошується на праві кожного на сімейне життя, а також на праві дитини, яку розлучили з одним із батьків, підтримувати реґулярні і безпосередні контакти з обома батьками. Однак забезпечення основних інтересів дитини є визначальним чинником навіть у застосуванні цих конвенцій, і про це чітко зазначено у пункті 3 статті 9 Конвенції про права дитини.

Згідно з висновками органів соціального забезпечення … і за словами свідків, яких заслухав районний суд, [I.], що народилася у 1992 році, стала об'єктом гострого конфлікту між батьками. У висновках говориться, що п'ятирічна дитина не може мати власну думку, вільну від страхів своєї матері. Отже, зустрічі на цій стадії викликали б у І. тривогу та зніяковіння і, можливо, призвели б до серйозніших психічних проблем. Під час розгляду предмета спору заявник виявив нездатність розрізняти інтереси дитини і свої власні інтереси.

Апеляційний суд зазначає, що, виходячи з національного законодавства і міжнародних конвенцій, дитина має право на контакти також з тим із батьків, з ким вона не проживає. Відповідні органи … можуть скасувати це право, якщо його здійснення не забезпечує найкращим чином інтересів дитини. Право батька або матері на доступ до своєї дитини може також випливати із права на сімейне життя, ґарантованого міжнародними конвенціями. У справі такого характеру, коли йдеться про конфлікт інтересів і прав, предмет спору має вирішуватися відповідно до основних інтересів дитини.

На зазначених вище та інших підставах для ухвалення рішення районного суду, апеляційний суд визнає ... що, незважаючи на важливість … формування стосунків між батьком [заявником] і дитиною [I.] якомога раніше, за наявних обставин надання заявникові права доступу до дитини, якого він вимагає, не відповідає основним інтересам [I.]…»

77. 23 лютого 1999 року Верховний суд відмовив заявникові у дозволі на апеляцію.

78. 11 листопада 1999 року заявник звернувся до парламентського омбудсмена (eduskunnan oikeusasiamies, riksdagens justitieombudsman)з проханням негайно розслідувати факти зловживання з боку державних посадових осіб своїми повноваженнями чи спонукання до таких правопорушень з огляду на те, що органи соціального забезпечення та охорони здоров'я м. Куопіо розголосили історію хвороби заявника Міністерству соціального забезпечення та охорони здоров'я. Стверджувалося, що запит міністерства про одержання цих матеріалів не мав підстави в національному законодавстві. Інформацію, отриману з цих матеріалів, Уряд використав не лише у підготовці зауважень для подання в Комісію, а й передав мировому посередникові R. C. — після того як головний інспектор міністерства P.-L. H. порадив Н. вимагати подання нової доповіді мирових посередників. Посередник передав інформацію далі до Гельсінського районного суду, який послався на неї у своїх рішеннях від 7 квітня 1997 року і 29 квітня 1998 року, результатом чого було остаточне скасування прав доступу до дитини.

Рішення від парламентського омбудсмена і досі не надійшло.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A. Батьківство, піклування і право доступу

79.  Відповідно до Закону про батьківство 1975 року (isyyslaki, lag om faderskap, № 700/1975), суд має зібрати, з власної ініціативи, всі необхідні докази для встановлення батьківства (стаття 30). Для цього суд може видати наказ, щоб дитина, мати та ймовірний батько чи батьки здали зразки крові під загрозою адміністративного штрафу. У разі невиконання наказу має бути стягнуто штраф і може бути накладено іще один. Альтернативою може бути видання судового наказу про примусове приведення зазначеної особи для отримання таких зразків (статті 1–3 Закону 1975 року про дослідження зразків крові та інших спадкових ознак (laki eräistä veri- ja muita periytyviä ominaisuuksia koskevista tutkimuksista, lag om vissa blodundersökningar och andra undersökningar rörande ärftliga egenskaper, № 702/1975)). Справи, які стосуються встановлення або спростування батьківства, мають розглядатися негайно (стаття 46 Закону про батьківство).

80. Відповідно до Закону 1983 року про піклування і право доступу до дитини, дитина має право підтримувати контакти з тим із батьків, з ким вона не проживає (стаття 2). Суд віддає перевагу інтересам дитини і приділяє особливу увагу найефективнішим засобам реалізації прав на піклування і доступ у майбутньому (статті 9 і 10). Попередні накази і рішення суду мають негайно виконуватися, якщо вони не передбачають інше (стаття 17).

B. Забезпечення прав доступу

81.  Закон 1975 року про забезпечення виконання рішень стосовно піклування про дітей і прав доступу (laki lapsen huollosta ja tapaamisoikeudesta annetun päätöksen täytäntöönpanosta, lag om verkställighet av beslut som gäller vårdnad om barn och umgängesrätt, № 523/1975; Закон 1975 року) був чинним до 1 грудня 1996 року, коли він був замінений Законом № 619/1996 (Закон 1996 року). Відповідно до Закону 1975 року, процедуру примусового виконання таких рішень мав розпочати головний судовий виконавець, який перед виданням відповідного наказу повинен призначити мировим посередником особу, запропоновану органами соціального забезпечення, або іншу прийнятну особу для здійснення посередницьких функцій між сторонами, спрямованих на забезпечення виконання рішення і підготовку доповіді. Мета такого примирення полягає в тому, щоб переконати особу, яка опікується дитиною, добровільно виконати свої обов'язки згідно з відповідними рішеннями. Наказ про примирення не може видаватися, якщо із попередніх спроб очевидно, що примирення не буде успішним, або, у випадку рішення про піклування, якщо негайного виконання рішення вимагають інтереси дитини і вагомі причини (статті 4 і 4 (а)).

82. У разі необхідності головний судовий виконавець повинен отримати висновки від державних і муніципальних органів і вислухати саму дитину та інших. Головний судовий виконавець може також вислухати свідків та експертів і організувати огляд дитини лікарем (стаття 11).

83. Рішення головного судового виконавця може підлягати негайному виконанню, а може включати накладення адміністративного штрафу з метою забезпечення виконання цього рішення (статті 5 і 13).

84. Якщо після ухвалення рішення стосовно доступу ситуація змінюється настільки, що основні інтереси дитини потребують, щоб справу переглянув суд, головний судовий виконавець відхиляє прохання про забезпечення виконання рішення (стаття 7).

85. Згідно із Законом 1975 року, рішення не може бути виконане всупереч бажанню дитини, якщо їй виповнилося дванадцять років або вона є достатньо зрілою для того, щоб її бажання бралися до уваги (стаття 6). Закон 1996 року містить схоже положення (стаття 2).

86. Згідно із Законом 1996 року, прохання про забезпечення виконання рішення подається до компетентного районного суду, який, як правило, призначає посередника для здійснення примирення і підготовки доповіді (статті 6 і 8). Суд може вислухати мирового посередника, дитину та інших у порядку усної процедури, отримати висновки від державних та муніципальних органів і розпорядитися, щоб дитину оглянув лікар чи інший фахівець (стаття 12). Суд повинен відхилити прохання, якщо у світлі обставин, що змінилися, або з будь-якої іншої причини забезпечення виконання рішення вочевидь суперечитиме інтересам дитини (стаття 14).

87. Крім того, Закон 1996 року передбачає можливість приведення дитини, на виконання рішення про організацію побачень з дитиною, якщо очевидно, що в іншому разі побачення не зможуть відбутися, і якщо, виходячи з основних інтересів дитини, для цього існують особливо вагомі підстави (стаття 16). Приведення дитини до місця побачення здійснюється у присутності мирового посередника і представника органу соціального забезпечення. Він повинен вимагати присутності близької до дитини особи і, якщо необхідно, присутності лікаря чи іншого фахівця (стаття 24). Всі заходи мають проводитися так, щоб не шокувати дитину. Якщо забезпечити виконання рішення неможливо без того, наприклад, щоб не шокувати дитину, таке виконання має бути відстрочене (стаття 3).

88. Під час підготовки Закону 1996 року Уряд пропонував, що суд міг би видавати постійно діючий наказ про приведення дитини, який був би чинним протягом шести місяців (див. законопроект № 96/1995, с. 44–45). Парламентський постійний комітет з правових питань не пристав на цю пропозицію. Вважаючи, що приведення на місце зустрічі для дитини є тяжким випробуванням, комітет визнав, що наказ про приведення має передбачати лише одну зустріч за один раз (доповідь комітету № 7/1996).

89. Районний суд може видати наказ, щоб відповідач або передав дитину стороні, яка домагається примусового виконання судового рішення, або повідомив про місцеперебування дитини під загрозою адміністративного штрафу (статті 15 і 17). У разі невиконання конкретних умов може накладатися штраф, розмір якого автоматично коливається за змінною шкалою, при цьому остаточний розмір штрафу залежить від тривалості невиконання рішення (стаття 18). Також застосовуються певні положення Закону 1990 року щодо адміністративних штрафів (uhkasakkolaki, viteslag, № 1113/1990). Отже, штраф має накладатися з урахуванням всіх відповідних обставин і може зменшуватися з огляду на конкретні обставини. Якщо обставини вже змінилися, якщо отримано новий важливий доказ або штраф було накладено внаслідок явно неправильного застосування закону, районний суд може також скасувати і переглянути рішення про накладення штрафу (статті 8, 11 і 12).

С. Доступ до конфіденційної інформації

90. Закон про піклування і право доступу до дитини не вимагає від піклувальника розголошувати місцеперебування дитини тому із батьків, який не здійснює піклування. Відповідно до Закону про соціальне забезпечення, відповідальні особи органів соціального забезпечення не можуть розголошувати інформацію особистого чи сімейного характеру, отриману при виконанні своїх обов'язків, без згоди особи, якої це стосується, наприклад, без згоди піклувальника. Обов'язок конфіденційності не перешкоджає посадовим особам розголошувати інформацію тим, хто має право одержувати її для виконання своїх службових обов'язків (стаття 57). Отже, органи соціального забезпечення мають право одержувати від державного органу, такого, як муніципальний центр з питань піклування, будь-які матеріали, потрібні для виконання своїх функцій (стаття 56). Отже, вимогу конфіденційності історії хвороби, передбачену Законом про статус і права пацієнтів, може бути знято (стаття 13 зазначеного закону). Відмова повідомити інформацію, запитану на підставі статті 56 Закону про соціальне забезпечення, становить правопорушення (стаття 58).

91. Відповідно до статті 8 Закону 1996 року, мировий посередник має такий самий доступ до інформації медичного та іншого характеру, про яку йдеться в статті 56 Закону про соціальне забезпечення, що й органи соціального забезпечення. Мировий посередник може також звернутися до виконавчих органів з проханням допомогти зібрати таку інформацію. Доповідь мирового посередника може містити інформацію, яка, якщо зважати на інтереси дитини, не підлягає розголошенню. Суд може повідомити таку інформацію лише стороні у провадженні та іншим уповноваженим органам.

D. Накази про нерозголошення даних особистого характеру

92.  Відповідно до Закону 1987 року про зберігання матеріалів з даними особистого характеру (henkilö-rekisterilaki, personregisterlag,№ 471/1987), зареєстрована особа може заборонити відповідальному за зберігання зареєстрованих матеріалів розголошувати її адресу (стаття 23). Піклувальник має таке саме право стосовно дитини.

93. Відповідно до Закону про особисті дані громадян, реєструвальний орган може, у відповідь на вимогу, розпорядитися, щоб адреса була повідомлена лише уповноваженим органам, якщо особа, якої це стосується, має підстави боятися за своє здоров'я та безпеку, а також здоров'я і безпеку своєї сім'ї. Наказ про нерозголошення може бути чинним упродовж двох років, після чого строк його дії може щороку подовжуватися (пункт 4 статті 25 Закону станом на 1 червня 1994 року).

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

94.  Пан Нуутінен подав заяву до Комісії 26 серпня 1996 року. Він стверджував, що судові провадження, в яких вирішувалися питання батьківства, піклування і права доступу до його доньки, були надзвичайно тривалими; що від самого початку права доступу були надзвичайно обмежені; що відповідні органи тримали в таємниці місцеперебування його доньки і не вжили достатніх заходів для того, щоб забезпечити виконання судових рішень про організацію побачень з донькою, внаслідок чого заявник так ніколи й не зустрівся з нею.

95. Комісія оголосила заяву прийнятною 15 січня 1998 року. У своїй доповіді від 21 жовтня 1998 року (відповідно до колишньої статті 31 Конвенції) Комісія висловила одностайну думку, що допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, а порушення статті 8 не було.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

96. У своєму меморандумі Уряд просив Суд визнати, що Фінляндія не порушила ані статтю 6, ані статтю 8 Конвенції.

97. Заявник просив Суд визнати, що було порушено як статтю 6, так і статтю 8 Конвенції, з огляду на тривалість провадження і невиконання судових рішень щодо прав доступу. Він також подав додаткові скарги згідно з цими положеннями (див. п. 98–99 нижче).

ЩОДО ПРАВА

І. ЧИ ПІДЛЯГАЮТЬ ПИТАННЯ РОЗГЛЯДУ СУДОМ

98.  У своєму меморандумі до Суду від 10 грудня 1999 року заявник скаржився, що Уряд порушив статтю 6 Конвенції, незаконно сприяючи його опонентові Н. у провадженнях, які відбувалися в національних судах, про що він повідомив у своїй заяві до Комісії. Він посилався на розголошення його історії хвороби на запит Міністерства соціального забезпечення та охорони здоров'я. Хоча ці документи були відомі відповідним органам до одержання запиту з міністерства, вони не підлягали розголошенню без згоди заявника. Заявник не мав змоги отримати будь-які конфіденційні матеріали стосовно свого опонента, що так само мало стати предметом розгляду в судах. Попри те що медичні документи були одержані незаконно, суди прийняли їх як докази. Отже, внаслідок втручання Уряду, на шкоду заявникові, у провадження в національних судах заявник опинився в неоднаковому становищі зі своїм опонентом. У підсумку судові провадження, що закінчилися 30 грудня 1997 року і 23 лютого 1999 року, не були справедливими, як цього вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції.

99. Крім того, заявник скаржився, що згадане вище розголошення історії хвороби і направлення її до мирового посередника R. C., до Гельсінського районного суду і Міністерства закордонних справ також становило порушення права на повагу до його приватного життя, що ґарантоване статтею 8 Конвенції. Тепер він не може користуватися послугами державних медичних установ, оскільки побоюється, що будь-які записи стосовно нього так само можуть бути незаконно розголошені йому на шкоду. Він також не міг дозволити собі користуватися приватними медичними послугами.

100. Уряд не прокоментував зазначені скарги.

101. Суд зауважив, що ухвала Комісії щодо прийнятності заяви визначила коло спірних питань, які підлягають розгляду Судом. Комісія розглянула лише скарги заявника стосовно тривалості проваджень, рамок обмеження прав заявника на контакти з донькою, невиконання судових рішень стосовно організації цих контактів та заходів, вжитих органами для приховання від заявника місцеперебування дитини та іншої інформації про неї (порівняйте, наприклад, рішення у справі «Олссон проти Швеції» (№ 2) (Olsson v. Sweden (no. 2)) від 27 листопада 1992 року, серія A, № 250, с. 30 і 31, п. 75). Однак Суд уповноважений в інтересах раціональності провадження взяти до уваги факти, що з'явилися під час розгляду справи в Суді, оскільки вони підтверджують факти, що лежать в основі скарг, оголошених прийнятними (див., наприклад, рішення у справі «Олссон проти Швеції» від 24 березня 1988 року, серія A, № 130, с. 28 і 29, п. 56).

102. Отже, Суд обмежиться розглядом скарг за статтею 6 щодо тривалості судових проваджень, а також візьме до уваги провадження, які тривали після того, як Комісія оголосила заяву прийнятною. Проте Суд не може розглянути скаргу, яка стосується справедливості проваджень. Розгляд скарги за статтею 8 про те, що стверджуване незаконне розголошення історії хвороби завадило заявникові вдатися до послуг державних медичних установ, також не належить до юрисдикції Суду.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

103.  Заявник скаржився, що провадження були надзвичайно тривалими, зокрема через неодноразові невиправдані відкладення їх у районних судах, до компетенції яких належали різні стадії розгляду справи. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, який, зокрема, містить відповідне положення такого змісту:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав … має право на розгляд упродовж розумного строку судом, встановленим законом...»

104.  Уряд стверджував, що провадження не були надмірно тривалими, якщо зважити на складність справи та дії як заявника, так і відповідних органів. Провадження почалися у вересні 1993 року, коли заявник вчинив перший позов, домагаючись встановлення його батьківства стосовно І. і надання йому права піклування і доступу до дитини. Оскільки після набрання чинності Законом 1996 року цивільні суди постійно переглядали свою думку щодо забезпечення основних інтересів дитини, провадження закінчилися у лютому 1999 року відмовою Верховного суду в дозволі на апеляцію на останньому етапі процедури забезпечення виконання судових рішень.

105. На думку Уряду, предмет спору може вважатися особливо складним, про що прямо свідчить перегляд і остаточне скасування права на доступ на другому етапі основних проваджень. У жодній конкретній затримці немає вини відповідних органів. Упродовж п'яти років і п'яти місяців дані питання розглядалися п'ять разів, щоразу — на двох або трьох судових рівнях. Суди були зобов'язані дійти істини. І лише після встановлення у вересні 1994 року батьківства заявника міський суд м. Куопіо зміг зажадати висновків органів соціального забезпечення щодо прав на піклування про дитину і доступу до неї. Затримка Гельсінських органів соціального забезпечення з поданням свого висновку головним чином пояснювалася їхнім правовим обов'язком провести ретельне розслідування. Зустрічі з різними сторонами у справі були спрямовані на досягнення дружнього вреґулювання. Однак Н. неодноразово порушувала домовленість про зустрічі незадовго до дати, коли вони мали відбутися, і відмовилася навіть розглянути можливість зустрічей між І. та заявником. Наполеглива відмова з боку Н. виконати судові рішення про організацію таких зустрічей не могла бути наслідком дій Уряду.

106. Уряд також стверджував, що заявник сам частково винен у затримці з провадженнями. Він чекав чотири місяці, перед тим як подати прохання про забезпечення його права на доступ до дитини, наданого йому в грудні 1994 року. Він зажадав замінити мирового посередника, саме коли йшов процес примирення. Його вимоги, погрози та аґресивна поведінка загалом ускладнювали роботу органів соціального забезпечення. Приміром, наприкінці 1997 року він відмовився від зустрічей з відповідальними особами цих органів і відмовився повідомити своє нове місце проживання.

107.  Щодо характеру предмета спору, порушеного заявником, Уряд стверджував, що, на відміну від справи «Н. проти Сполученого Королівства» (H. v. the United Kingdom), ці провадження ніколи не завершувалися ухвалою про удочеріння дитини заявником (див. рішення від 8 липня 1987 року, серія A, № 120-B, п. 85 і 86).

108. Погоджуючись із заявником, Комісія, зокрема, зазначила, що до двох органів соцзабезпечення не зверталися з проханням подати висновки щодо прав доступу до дитини, поки не минув рік з моменту порушення першого провадження стосовно батьківства, права на піклування і доступ. Після цього Гельсінським органам соціального забезпечення було надано аж дев'ять місяців для підготовки свого висновку. На другому етапі основних проваджень стосовно права на піклування і доступу до дитини цьому самому органові знадобилося вісім місяців, щоб подати новий висновок з питання, яке, безперечно, хоч і було складним, проте аж ніяк не новим для цього органу. У підсумку на час прийняття доповіді Комісією сукупна тривалість проваджень становила понад п'ять років, для чого не було підстав.

109. Суд бере до уваги згоду сторін у тому, що пункт 1 статті 6 застосовується до сукупної тривалості проваджень, включно зі стадією вирішення питання про виконання судових рішень. Суд не бачить підстав для застосування цього пункту до кожної окремої стадії провадження (див., наприклад, рішення у справі «Ді Педе проти Італії» (Di Pede v. Italy) від 26 вересня 1996 року, Збірник 1996-IV, п. 24). Отже, провадження тривали з вересня 1993 року до лютого 1999 року, тобто п'ять років і п'ять місяців.

110. Розумність тривалості проваджень треба оцінювати у світлі критеріїв, встановлених прецедентною практикою Суду, до яких належить складність справи, поведінка заявника і дії відповідних органів. Нарешті, необхідно взяти до уваги те, що є найважливішим питанням для заявника у цьому судовому процесі. Отже, суттєво, щоб справа про піклування розглядалася без зволікань (див., наприклад, рішення у справі «Хокканен проти Фінляндії» (Hokkanen v. Finland) від 23 вересня 1994 року, серія A, № 299-A, п. 69). Із затриманням на певному етапі провадження можна примиритися, якщо сукупна тривалість розгляду не може вважатися надмірною (порівняйте, наприклад, рішення у справі «Претто та інші проти Італії» (Pretto and Others v. Italy) від 8 грудня 1983, серія A, № 71, п. 37).

111. Суд визнає, що ця справа не була особливо складною на початку, але згодом ставала дедалі складнішою через труднощі, які вникли на етапі забезпечення виконання судових рішень. Процедуру забезпечення виконання судових рішень довелося розпочати за клопотанням заявника, після чого суди постійно переглядали свою думку про те, як найкращим чином забезпечити інтереси дитини відповідно до найостаннішого закону — Закону 1996 року (див. п. 86 і 89 вище).

112. Що стосується дій органів, зазначає Суд, то у перших провадженнях, на яких ішлося про батьківство, піклування і право доступу до дитини, перше слухання у міському суді м. Куопіо відбулося в січні 1994 року, через чотири місяці після того, як заявник вчинив позов. Слухання було відстрочено іще на чотири місяці, тимчасом як сторони були зобов'язані зробити аналіз крові під загрозою сплати адміністративного штрафу. Хоча Н. не подала зразків крові ані своєї, ані дитини, суд переніс слухання іще на чотири місяці, передбачивши стягнення ще одного штрафу в разі подальшої відмови Н. від виконання рішень. Одержавши потрібні зразки до дня, коли мала слухатися справа у вересні 1994 року, міський суд відстрочив слухання на три місяці, до одержання висновків стосовно прав доступу від органів соціального забезпечення міст Куопіо і Гельсінкі. У грудні 1994 року міський суд підтвердив батьківство стосовно дитини, але відклав розгляд питання про піклування і право доступу на шість місяців, з огляду на клопотання Гельсінських органів соціального забезпечення про подовження строку подання висновку. Рішення суду було винесено в червні 1995 року. Через три місяці Гельсінський апеляційний суд залишив його без зміни, а ще через шість місяців Верховний суд відмовив у наданні дозволу на апеляцію.

113. Суд також бере до уваги, що перед тим, як відбулося попереднє слухання справи у Гельсінському районному суді на другому етапі основного провадження, ініційованого заявником у грудні 1996 року, минуло чотири місяці. На стадії попереднього слухання розгляд справи було відстрочено іще на шість місяців — до одержання нових висновків органів соціального забезпечення міст Куопіо і Гельсінкі. Пізніше органові соцзабезпечення м. Гельсінкі подовжили строк подання висновку на два місяці. Хоча висновки були одержані до кінця 1997 року, основне слухання в районному суді відбулося через чотири місяці, у квітні 1998 року. Рішення цього суду було ухвалено того ж місяця, тимчасом як апеляційний суд розглянув справу через шість місяців, а Верховному суду знадобилося два місяці, щоб розглянути прохання про надання дозволу на апеляцію.

114. Суд погоджується з твердженням Уряду, що запит до двох органів соцзабезпечення щодо подання їхніх висновків з питання доступу заявника до дитини не можна було робити, доки не було з'ясовано питання батьківства на першому етапі основних проваджень. Однак Суд зауважує, що для підготовки висновку з цього питання Гельсінським органам соціального забезпечення було надано загалом дев'ять місяців. До того ж на другому етапі основних проваджень цим органам подовжили строк подання нового висновку з названого питання в сукупності на вісім місяців, тимчасом як питання хоча, безперечно, і було складним, але, звичайно, не новим для них. Ці строки треба вважати надзвичайно тривалими у справі такого характеру.

115. Щодо дій відповідних органів упродовж проваджень, які стосувалися забезпечення виконання судових рішень, Суд зазначає, що перший етап розпочався у квітні 1995 року і закінчився у лютому 1997 року, тобто тривав менше ніж два роки. Але апеляційному суду знадобився один рік, щоб ухвалити рішення щодо другої апеляції заявника. Зважаючи на те, що ці провадження включали два періоди розгляду в судах різних рівнів, їхня сукупна тривалість не може вважатися надмірною.

116. Звертаючись до другого етапу проваджень у 1997 році стосовно забезпечення виконання судових рішень, Суд бере до уваги, що вони тривали приблизно один рік і розгляд справи здійснювався в судах трьох різних рівнів. Після третього етапу таких проваджень, розпочатих у грудні 1997 року, було ухвалено рішення апеляційного суду — через п'ять місяців по тому. Суд не вбачає жодної конкретної затримки, за яку б відповідні органи можна вважати винними на будь-якому етапі проваджень.

117. Підсумовуючи свій аналіз, Суд визнає, що певні затримки були спричинені судами першої інстанції на двох етапах основного провадження, перша — щодо встановлення батьківства, друга — розгляду висновку Гельсінських органів соцзабезпечення стосовно доступу заявника до дитини. Незважаючи на затягування Н. з поданням зразків крові, потрібних для встановлення батьківства щодо І., відповідальність за забезпечення дотримання вимог статті 6 покладалася виключно на суди. Суд також нагадує, що, запитуючи висновки інших органів, суди не звільняються від обов'язку стежити за тим, щоб провадження не виявилися надто тривалими (порівняйте, наприклад, рішення у справі «Мартінс Морейра проти Португалії» (Martins Moreira v. Portugal) від 26 жовтня 1988 року, серія A, № 143, п. 60).

118. Щодо поведінки заявника, Суд погоджується з Урядом, що тут є частково його вина. Як зазначено в рішенні апеляційного суду від 15 грудня 1998 року (див. п. 76), заявник відмовився надати докладну інформацію про своє становище, що, звичайно, тільки завадило проведенню нового розслідування, якого зажадав районний суд 23 квітня 1997 року (див. п. 61).

119. Однак Суд нагадує, що найважливішим питанням для заявника було не лише його право домогтися скорішого судового підтвердження його біологічного і правового зв'язків з І. Адже ці зв'язки було підтверджено вже в грудні 1994 року, а самому заявникові надано право доступу. Але на той час заявник ще не бачив своєї доньки, якій було майже два роки. Їй було майже сім років, коли подальші провадження врешті-решт закінчилися скасуванням права доступу, а заявник так і не побачив своєї дитини.

120. Отже, виходячи з критеріїв, встановлених прецедентною практикою Суду, і зважаючи на конкретні обставини справи, Суд доходить висновку, що тривалість усіх проваджень перевищила поняття «розумного строку». Тобто було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

121. У заяві до Комісії заявник скаржився, що, незважаючи на непокору матері, відповідні органи не спромоглися вжити достатніх заходів для того, щоб забезпечити здійснення права заявника на доступ до своєї доньки. Це право від самого початку було надмірно обмеженим, і місцеперебування його доньки та інша інформація про неї трималися в таємниці від заявника. Внаслідок цього вони так і не змогли зустрітися, а право на доступ було врешті-решт скасовано. Заявник послався на статтю 8 Конвенції, у якій, зокрема, говориться:

«1. Кожен має право на повагу до його… сiмейного життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi … з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

А. Незабезпечення права доступу до дитини

122. Заявник стверджував, що він не був проти переговорів з посадовими особами органів соцзабезпечення. Він погодився на те, щоб перші його зустрічі з донькою відбувалися під наглядом і щоб право доступу розширювалося поступово. Проте внаслідок неефективності правозастосовчих дій відповідних органів він змушений був порушити безплідні провадження стосовно забезпечення виконання судових рішень і домагатися переоцінки суті питання про піклування і право доступу. Незабезпечення виконання судових рішень щодо організації побачень заявника з донькою завдавало йому дедалі більших страждань, що зрештою спровокувало його на поведінку, внаслідок якої було скасовано його право доступу до дитини.

123. Уряд нагадав, що позитивний обов'язок держави-відповідача, що вимагає ефективного забезпечення поваги до сімейного життя, не є абсолютним. Висновки посадових осіб і мирових посередників свідчать про те, що стосунки між заявником і Н. мали винятково складний характер. За вкрай неґативного ставлення одне до одного та до відповідних органів останні зробили все можливе зі свого боку, щоб сприяти забезпеченню доступу заявника до своєї дитини. Уряд не може відповідати за поведінку Н., що призвела до невиконання судових рішень. Уряд погодився з тим, що її відмова привести І. на зустріч з мировими посередниками на початку 1997 року, попри її власну пропозицію дізнатися думку дитини, призвела до зриву процесу примирення та всього провадження загалом. Проте заявник також перешкоджав спробам забезпечити виконання судових рішень, не бажаючи співпрацювати з відповідними органами у пошуку рішення, яке було б «прийнятним і позитивним з погляду дитини» і яке ґрунтувалося б на «якомога більш достовірному і безсторонньому» розслідуванні. Його вимоги, погрози та аґресивне ставлення до відповідних органів свідчили про те, що побоювання Н. були виправдані. Заявник також відмовився від переговорів з Н. у присутності мирових посередників, вимагаючи при цьому присутності дитини. Мирові посередники визнали цю вимогу такою, що не відповідає основним інтересам дитини.

124.  До того ж Уряд стверджував, що він брав до уваги засудження заявника за посягання на вбивство і напад у 1987 і 1990 роках, а також довідку про його психічне здоров'я, подану під час провадження, в якому його було визнано винним в останньому правопорушенні. У жовтні 1991 року заявник знову погрожував Н. та її батькам. Уряд вважав, що заявник має серйозний психічний розлад, зокрема розлад особистості, що виявлявся, наприклад, в його аґресивності та неспроможності контролювати свою поведінку у спілкуванні з мировими посередниками. Готуючи подання до Комісії з арґументами на свій захист, Уряд одержав більш докладну інформацію на підтвердження того, що погрози та аґресивна поведінка заявника стосовно Н. і спричинені цим її побоювання становили вмотивовані підстави для невиконання рішень про організацію побачень заявника з дитиною. Як свідчить ця інформація, проблеми з психічним здоров'ям заявника знову загострилися у 1996 році, коли йому було призначено лікування від депресії та безсоння, але він відмовився від психіатричного лікування. Уряд послався на висновок мирового посередника R. C., поданий до Гельсінського районного суду 9 березня 1998 року, в якому зазначалося, що заявник дає неправдиву інформацію про своє психічне здоров'я. На думку Уряду, заявник таким чином сприяв тому, що організація побачень від самого початку не передбачала жорсткіших умов. Обмеження цих умов у майбутньому послабило б зрозумілі й частково виправдані побоювання і підозри Н. Як тільки було встановлено, що суди, ухвалюючи і підтверджуючи попередні заходи щодо організації побачень заявника з дитиною у 1995 році, спиралися на недостовірну інформацію про його здоров'я, Гельсінський районний суд 7 квітня 1997 року зосередив зусилля на тому, щоб переконати Н. виконати судові рішення, видавши розпорядження, згідно з яким зустрічі мали відбуватися під наглядом належно підготовленого фахівця, і дозволивши присутність на них Н. або особи на її вибір. Зважаючи на вкрай неґативне ставлення Н. до процесу примирення і виконання судових рішень, суд також намагався спонукати її до співпраці, передбачивши стягнення штрафів, які автоматично зростали за змінною шкалою. Право заявника на доступ до дитини було скасовано у квітні 1998 року на підставі обґрунтованих висновків органів соцзабезпечення м. Гельсінкі, д-ра О. Н. і д-ра V., а також усних заяв Н. у районному суді. У будь-якому разі можливості виконання судових рішень завжди були обмеженими, бо інакше донька заявника опинилася б у «неприйнятній» для неї ситуації. У довгостроковій перспективі це також не в інтересах заявника.

125. Комісія визнала імовірність того, що заявник сприяв затримкам на стадії виконання судових рішень, зокрема, не докладаючи достатніх зусиль для допомоги органам соцзабезпечення під час підготовки висновків для Гельсінського районного суду на другому етапі основних проваджень у 1997 році. Готова певною мірою зважити на стан фрустрації, в якому заявник перебував після кількох безуспішних спроб домогтися виконання судових рішень, Комісія, однак, зазначила, що він неодноразово поводив себе неналежно навіть по відношенню до відповідальних осіб органів соцзабезпечення та мирових посередників. Крім того, посилання Уряду на кримінальне минуле заявника та його психічне здоров'я, що могло становити загрозу розвиткові дитини, було розглянуто ще під час попередніх проваджень стосовно піклування і права доступу, внаслідок чого право доступу було значно обмежене. До того ж у квітні 1997 року районний суд визнав, що нові докази про стан психічного здоров'я заявника не свідчать про те, що виконання судових рішень про організацію побачень заявника з донькою суперечило б її інтересам, якщо зважити на обмеженість доступу і місце, де мали відбутися зустрічі. Втім, Комісія дійшла висновку, що, постійно переглядаючи свою думку про забезпечення основних інтересів дитини, районний суд у квітні 1998 року резонно вважав виправданим скасування права на доступ. Оскільки відповідні національні органи вживали всіх необхідних заходів для забезпечення організації побачень заявника з дитиною — тією мірою, якою можна було вимагати від них у цьому надзвичайно складному конфлікті, — порушення статті 8 допущено не було.

126. Суд вважає безперечним те, що стосунки між заявником і його донькою охоплюються поняттям «сімейне життя» у контексті пункту 1 статті 8 Конвенції. Суд не вбачає підстав для іншого висновку.

127. Принциповою метою статті 8 є захист особи від свавільного втручання органів державної влади. На додаток до цього, можуть існувати позитивні обов'язки щодо ефективного забезпечення «поваги» до сімейного життя. Хоча не можна точно визначити межу між позитивними і неґативними обов'язками держави відповідно до цього положення, принципи застосування останнього ті самі. У будь-якому разі, держава повинна піклуватися про забезпечення справедливої рівноваги при конфлікті інтересів між особою і суспільством загалом, і в будь-якому разі за державою визнається право застосування певного критерію оцінки (див., наприклад, згадуване рішення у справі Хокканена, с. 20, п. 55).

128. Обов'язок відповідних національних органів сприяти організації зустрічей батька чи матері з дитиною не є абсолютним, особливо тоді, коли вони ще залишаються незнайомими одне одному. Може виявитися, що одразу організувати такі контакти неможливо і що для цього необхідно провести підготовчу роботу. Характер і обсяг такої підготовчої роботи залежатимуть від обставин кожної справи, але взаєморозуміння і співробітництво всіх залучених сторін завжди будуть важливими. Хоча відповідні національні органи повинні робити все від них залежне для того, щоб сприяти такій співпраці, будь-який обов'язок застосування засобів примусу в цій сфері має бути обмеженим, оскільки потрібно брати до уваги інтереси, а також права і свободи всіх залучених сторін і, що більш важливо, — основні інтереси дитини та її права, відповідно до статті 8 Конвенції. Якщо існує можливість того, що контакти з батьком (матір'ю) можуть завдати шкоди інтересам дитини або становити втручання в її права, саме відповідні національні органи зобов'язані забезпечити справедливу рівновагу між ними. При цьому вирішальне значення має те, чи вжили відповідні національні органи всіх необхідних заходів для того, щоб сприяти налагодженню контактів тією мірою, якою вимагати цього від них було б доцільно за наявних конкретних обставин кожної справи (порівняйте, наприклад, рішення у справі Хокканена, цитоване вище, п. 58).

129. Розглядаючи питання, чи становив факт незабезпечення організації доступу заявника до дитини порушення права заявника на повагу до його сімейного життя, Суд має визначити співвідношення між різними інтересами у справі, а саме — інтересами доньки заявника та її фактичної сім'ї, інтересами самого заявника і суспільним інтересом забезпечення поваги до принципу верховенства права.

130. Суд нагадує, що права доступу заявника до дитини були чинними понад три роки і спочатку передбачали щомісячні двогодинні зустрічі на нейтральній території, що мали відбутися з березня по травень 1995 року. У червні 1995 року доступ було обмежено двогодинною зустріччю кожного другого місяця, починаючи з липня 1995 року. У квітні 1997 року Гельсінський районний суд визнав, що зустрічі відповідають основним інтересам дитини, і таке саме рішення він ухвалив у березні 1998 року, проводячи засідання в зовсім іншому складі. Однак у квітні 1998 року право доступу було скасоване тим самим судовим органом, склад суддів якого тепер відрізнявся як від того, що приймав ухвалу у квітні 1997 року, так і від того, що приймав ухвалу у березні 1998 року.

131. Суд також зауважує, що вимога заявника про забезпечення виконання рішень призвела до накладення на Н. у лютому 1996 року фіксованого адміністративного штрафу розміром у 5000 фінських марок. У жовтні 1996 року їй було наказано сплатити цей штраф і передбачено стягнення наступного штрафу розміром у 8000 фінських марок. Сплачувати цей штраф від Н. не зажадали, і його було замінено штрафом за автоматично змінною шкалою, який було накладено у квітні 1997 року. У березні 1998 року Н. наказали сплатити цей штраф, який у підсумку збільшився до 16 000 фінських марок. Однак після скасування прав доступу у квітні 1998 року Н. було звільнено від сплати цього штрафу, навіть незважаючи на те, що його стягнення передбачалося у разі, якщо мати не приведе свою дитину на зустрічі, які мали відбутися ще до скасування цих прав. Не зажадали від Н. і сплати штрафу за автоматично змінною шкалою, який було накладено в березні 1998 року. Отже, єдиним штрафом, стягнення якого остаточно було підтверджено, був штраф розміром 5000 фінських марок.

132. Суд бере до уваги той факт, що, тимчасом як до 1 грудня 1996 року національне законодавство не передбачало приведення дитини у рамках забезпечення організації побачень, Закон 1996 року вже передбачив таку можливість (п. 87), за умови, якщо очевидно, що інакше побачення відбутися не зможуть, і якщо існують особливо вагомі підстави вважати, що такі побачення відповідають основним інтересам дитини. Перше прохання заявника з цього приводу Гельсінський районний суд відхилив у квітні 1997 року, незважаючи на думку суду про те, що мати, найімовірніше, і далі перешкоджатиме цьому. Тоді, намагаючись спонукати її до співпраці і заручившись згодою заявника, суд змінив умови побачень таким чином, щоб вони більше задовольняли вимоги матері. Тепер вона мала право бути присутньою на зустрічах або особисто, або з помічником чи представником, а зустрічі мали проходити під наглядом. Судове рішення також передбачало конкретні заходи для забезпечення таємності щодо місця проживання дитини (див. п. 57 і 58).

133. Слід визнати, що навіть після відмови матері виконати змінені умови судового рішення від квітня 1997 року Гельсінський районний суд у березні 1998 року знов ухилився від прийняття ухвали про приведення дитини на зустріч із заявником. Натомість районний суд вирішив накласти адміністративний штраф, передбачений рішенням від квітня 1997 року. Суд також ухвалив стягнення з неї ще одного штрафу такого самого характеру, якщо вона й далі не виконуватиме умов організації побачень. Відтепер розмір штрафів, про які йшлося в рішеннях суду, визначався за автоматично змінною шкалою. Однак через місяць районний суд, розглядаючи прохання заявника про розширення прав доступу, скасував ці права після того, як вислухав сторони, свідків та представників органів соціального забезпечення міст Гельсінкі та Куопіо. Засідаючи у новому складі суддів, Гельсінський районний суд переконався, що побоювання матері стосовно заявника є щирими і що саме через це вона постійно відмовлялася дозволити зустрічі своєї доньки і заявника навіть під наглядом.

134. Отже, хоча приведення І. на зустріч із заявником для забезпечення її прав доступу ніколи не було ані рекомендацією, ані ухвалою суду, Суд не вбачає підстав піддавати сумніву подвійний висновок Гельсінського районного суду про те, що такий жорсткий захід не відповідав би основним інтересам дитини. Той факт, що передбачене стягнення з Н. штрафів врешті-решт було скасовано, за єдиним винятком у 1996 році, став можливим завдяки скасуванню прав доступу. Отже, остаточне скасування штрафів не може мати жодного вирішального значення в оцінці того, чи мали органи, приймаючи ухвали щодо цих штрафів, підстави вважати їх достатнім засобом забезпечення виконання рішень.

135. Що стосується численних прохань заявника про забезпечення виконання судових рішень, Суд переконався в тому, що сам заявник вжив достатніх заходів у судах, щоб домогтися виконання умов організації побачень з дитиною. Разом з тим слід визнати, що він сприяв затримкам на стадії забезпечення виконання рішень, не докладаючи достатніх зусиль для допомоги, зокрема органам соцзабезпечення міст Куопіо та Гельсінкі, у підготовці висновків для Гельсінського районного суду на другому етапі цивільних проваджень у середині 1997 року. З огляду на стан фрустрації, в якому він перебував після кількох безуспішних спроб домогтися виконання судових рішень, Суд все ж таки визнає встановленим фактом, що він неодноразово поводився неналежно і навіть аґресивно по відношенню до відповідальних осіб органів соцзабезпечення та мирових посередників, що розслідували справу.

136. Уряд також посилався на кримінальне минуле заявника і піддавав сумніву його психічне здоров'я. Справді, суть цього арґументу, а саме — те, що зустрічі заявника з донькою завдали б шкоди її розвиткові, була розглянута в районному суді м. Куопіо вже на першому етапі проваджень стосовно піклування і права доступу, внаслідок чого було ухвалено значно обмежити такі контакти дитини. До того ж рішенням від 7 квітня 1997 року Гельсінський районний суд визнав, що нові докази про стан психічного здоров'я заявника не свідчать про те, що забезпечення виконання умов доступу суперечило б інтересам дитини, якщо зважати на обмеженість характеру цього доступу і місце, де мали б відбутися зустрічі. Однак Суд вважає, що, постійно переглядаючи свою думку про забезпечення основних інтересів дитини, органи соцзабезпечення м. Гельсінкі могли підставно, особливо з огляду на найостанніші приклади небажання заявника співпрацювати, рекомендувати скасування прав доступу до того часу, як дитина досягне більш зрілого віку. Так само рішення Гельсінського районного суду у квітні 1998 року про скасування прав доступу не може вважатися безпідставним.

137. З огляду на ці обставини, Суд визнає, що, керуючись критерієм оцінки, який має право застосовувати держава, відповідні національні органи вжили всіх необхідних заходів, щоб забезпечити здійснення прав доступу тією мірою, якою від них можна було б підставно вимагати у цьому надзвичайно складному конфлікті.

138. Суд доходить висновку, що порушення статті 8 Конвенції у зв'язку з незабезпеченням прав доступу допущено не було.

В. Інші скарги з посиланням на статтю 8

139. У своїй заяві до Комісії, посилаючись на статтю 8, заявник також стверджував, що від самого початку права доступу були надзвичайно обмежені. Крім того, на його думку, рішення про забезпечення таємниці місцеперебування доньки та обмеження його права отримувати інформацію про неї також становили порушення статті 8.

Заявник не згадував про ці скарги у провадженні в Суді, і Суд не вважає за необхідне розглядати їх з власної ініціативи.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

140. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцiю».

A. Відшкодування шкоди

141. Заявник домагався 200 000 фінських марок як компенсацію за моральну шкоду у зв'язку з душевним стражданням.

142. Уряд вважав цю суму надмірною, зазначаючи, що, у разі якщо Суд дійде висновку про порушення статті 6, сатисфакція не має перевищувати 10 000 фінських марок. На думку Уряду, Суд має на власний розсуд встановити розмір відповідної компенсації у разі визнання ним порушення статті 8.

143. Суд нагадує, що він визнав лише порушення статті 6 Конвенції. З огляду на стан явної фрустрації, в якому заявник перебував унаслідок надзвичайно тривалих проваджень, Суд визнає, що цього висновку недостатньо для справедливої сатисфакції. Отже, керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 20 000 фінських марок як компенсацію за моральну шкоду.

B. Компенсація судових витрат

144. Заявник вимагав покриття судових витрат загальною сумою у 23 998 фінських марок, включно з 21 472 фінськими марками, що були витрачені на адвокатські гонорари (з них 17 600 фінських марок обкладені 22-відсотковим податком на додану вартість), та 2526 фінськими марками — на переклад та інші потреби.

145. Уряд заперечував проти вимоги заявника про компенсування адвокатських гонорарів, оскільки гонорар за клопотання до парламентського омбудсмена становив 1700 фінських марок, а та сума, що залишається, є дещо надмірною. Інші судові витрати, відшкодування яких вимагав заявник, або не були підтверджені накладними і квитанціями, або були невідомого походження. Уряд погодився на те, щоб Суд сам призначив розмір компенсації, відрахувавши суму правової допомоги, яку вже надала Рада Європи.

146. Суд нагадує, що компенсацію за цим пунктом може бути присуджено лише у тому розмірі, в якому судові витрати були фактично або вимушено понесені для того, щоб уникнути надмірної тривалості судових проваджень (що, як було визнано, становило порушення статті 6) або отримати відшкодування у зв'язку з цим. Отже, жодної компенсації не може бути присуджено за гонорар у розмірі 1200 фінських марок, пов'язаний з підготовкою клопотання заявника до парламентського омбудсмена. Суд також зазначає, що витрати на переклад та інші потреби в сумі 2526 фінських марок залишаються не підтвердженими. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 10 000 фінських марок у зв'язку з витратами на провадження в Комісії та Суді, включаючи покриття будь-яких податків на додану вартість. Із цієї суми має бути відраховано 5800 французьких франків, уже одержаних від Ради Європи як правова допомога для сплати адвокатських гонорарів і покриття судових витрат.

С. Відсоток у разі несвоєчасної сплати

147. Згідно з наявною у Суду інформацією, офіційна відсоткова ставка у Фінляндії на дату ухвалення цього рішення становить 10 % річних.

На цих підставах Суд

1. Постановляє одноголосно, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції — з огляду на тривалість судових проваджень.

2. Постановляє чотирма голосами проти трьох, що порушення статті 8 Конвенції з огляду на незабезпечення прав доступу допущено не було.

3. Постановляє одноголосно, що немає необхідності розглядати інші скарги за статтею 8, подані заявником до Комісії, але не згадані ним у провадженні в Суді.

4. Постановляє одноголосно:

а) що упродовж трьох місяців держава-відповідач має виплатити заявникові компенсацію, з урахуванням будь-якого можливого відповідного податку на додану вартість,

і) за моральну шкоду — у розмірі 20 000 (двадцять тисяч) фінських марок;

іі) за адвокатські гонорари і судові витрати — 10 000 (десять тисяч) фінських марок з відрахуванням 5800 (п'ять тисяч вісімсот) французьких франків, які мають бути переведені у фінські марки за курсом, встановленим на дату ухвалення цього рішення;

b) що на цю суму встановлюється проста відсоткова ставка — 10 % річних, яка має сплачуватися, починаючи з дня винесення цього рішення і до моменту виплати компенсаційної суми.

5. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 27 червня 2000 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.


Майкл О'Бойл,
секретар

Елізабет Палм,
голова

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Жупанчича, яка не збігається з позицією більшості і до якої приєдналися судді Пантіру і Тюрмен.

E. П.

M. O.Б.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ЖУПАНЧИЧА,
ЯКА НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ
І ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАЛИСЯ СУДДІ ПАНТІРУ І ТЮРМЕН

Ми не можемо погодитися з тим, що у цій справі немає порушення статті 8. Але, крім того, цей судовий спір порушує низку принципових питань про забезпечення виконання остаточних судових рішень у справах стосовно піклування про дитину і, отже, питань щодо верховенства права.

Нещодавно Суд розглядав подібний предмет спору у справі «Іґнакколо-Зеніде проти Румунії» (Ignaccolo-Zenide v. Romania, № 31679/96, 25.1.2000, має бути опублікована). Проблема, яка знов і знов виникає у цих та інших подібних справах, полягає в незабезпеченні виконання судових рішень та недостатньому судовому контролі за так званими соціальними службами після того, як було ухвалено рішення суду. Складність проблеми бере початок із своєрідного характеру питань піклування і прав доступу.

Навіть у такому разі основною умовою в судовому вирішенні конфлікту є розв'язання спору через ухвалення рішення суду, яке є остаточним і не підлягає скасуванню. Саме цього вимагають, наприклад, принципи res judicata (правова визначеність), ne bis in idem (у кримінальній процедурі) і, нарешті, принцип верховенства права. Не треба доводити, що рішення суду без забезпечення його виконання не може бути остаточним і залишається просто пропозицією. Адже у своєму рішенні у справі «Горнсбі проти Греції» (Hornsby v. Greece) Суд знову наголосив на тому, що «право звернення до суду», втілене у пункті 1 статті 6 Конвенції, охоплює не лише право вчинити цивільний позов. Це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла остаточному, обов'язковому для виконання судовому рішенню залишатися не втіленим на шкоду будь-якій стороні. Важко уявити собі ситуацію, якби пункт 1 статті 6 докладно описував процедурні ґарантії, які надані сторонам у спорі — справедливість, відкритість і оперативність проваджень, — і не передбачав би ґарантій виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як положення, що лише ґарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов'язалися поважати, коли ратифікували Конвенцію. Отже, виконання рішення, ухваленого судом, має розглядатися як невід'ємна частина «судового процесу» для цілей статті 6 (див. Збірник судових рішень та ухвал, 1997-ІІ, с. 510 і 511, п. 40).

Коли обмірковуєш переваги, які у підсумку одержує мати у цій справі завдяки своїй упертості чи непіддатливості, згадується старий правничий вислів «beatus possidens». Він спочатку стосувався ситуацій, пов'язаних з правом власності, коли особа, що фактично володіє спірним предметом, мала явну перевагу над тим, хто продовжував заявляти своє право на власність, не маючи її фактично. Але, як бачимо, вислів дивовижно підходить до цієї справи. У праві власності невизначеність ситуації, в якій сторона володіє власністю, попри сумнів щодо законності такого володіння, може тривати чимало років. Однак, як тільки ухвалено остаточне рішення reivindicatio,предмет спору фізично повертається законному власникові. Як правило, сам лише потенціал права вже має перевагу над неприйнятним фактичним станом речей. Отже, кінцева мета правового процесу полягає в тому, щоб забезпечити зміну цього стану речей.

Забезпечення виконання судових рішень, у свою чергу, є центральним питанням забезпечення принципу верховенства права. Принцип верховенства права передбачає заміну індивідуальної влади, зокрема подолання пасивного опору з боку beatus possidens, публічною владою. Якщо суб'єкти держави позбавлені правової підтримки з боку публічної влади, тобто позбавлені реального правосуддя, це призводить до того, що громадяни, які порушують закони, отримують переваги над тими, хто дотримується законів. Це беззаконня підриває довіру до принципу верховенства права і спричиняє аномію.

Звичайно, у справах щодо піклування про дитину суд розглядає живі об'єкти, а не такі, що можуть бути власністю чи майном, що належить комусь за правом, реалізувати яке можна за допомогою використання простої сили. У справах щодо піклування про дитину об'єктом правосуддя є одвічні, гостро емоційні і постійно мінливі стосунки між батьками і їхньою дитиною. Судове рішення у такій справі не може бути виконане з такою самою рішучістю і жорсткістю, оскільки воно заторкує людські стосунки. Втім, не всі сімейно-правові спори є такими. Наприклад, у провадженні стосовно простого розірвання шлюбу, якщо воно не потребує розв'язання спору щодо прав власності, ми можемо легко досягти декларативної, тобто навіть не конститутивної, остаточності розірвання хронічно загострених емоційних стосунків. Але, хоча люди іноді прагнуть фактичної реалізації судового рішення про розірвання шлюбних відносин, протилежні прагнення можна спостерігати, коли мова йде про піклування про їхніх дітей.

Іншими словами, спільне піклування двох батьків не є неґативним розірванням стосунків. Ухвала суду про піклування про дитину є позитивним заснуванням реґульованих законом, але часто напружених за своєю суттю тристоронніх відносин. Можливо, правосуддя спроможне розірвати будь-які відносини. Однак правосуддя не в змозі встановлювати і запроваджувати співчутливі людські стосунки. Закон може мати владу над моральністю обов'язку, але ніколи не в змозі розв'язати проблему моральності бажань. Любов неможливо приписати буквою закону чи в судовому порядку.

Парадоксальним і тому ще важливішим є те, що в таких ситуаціях, як видно з цієї справи, невідкладне виконання судового рішення має принципове значення.

У спорі стосовно піклування забезпечення основних інтересів дитини є головним, але не єдиним критерієм правосуддя. Наша власна прецедентна практика свідчить, що основні емоційні інтереси дитини перебувають у складній залежності від емоційних інтересів обох батьків — і навіть бабусь і дідусів та інших родичів. Однак, як досить чітко демонструє ця справа, те, що найкращим чином відповідало інтересам дитини вчора, вже сьогодні чи завтра може не відповідати їм. Отже, остаточність судового рішення у справах про піклування про дитину є завжди тимчасовою і часто нетривалою.

До того ж повільність винесення або навіть невиконання остаточного рішення, як мало місце у цій справі, може призвести до зміни самої оцінки того, що має тепер найкращим чином відповідати інтересам дитини. Як бачимо у цій справі, оскільки упродовж затяжного спору про піклування самі затримки навмисно спричинялися стороною, від якої вимагали виконання остаточного судового рішення, проблема трансформується в логічний абсурд.

Як виникає така абсурдна ситуація?

Судові рішення ухвалюються на підставі логічного силогізму (або, як це заведено у загальному праві, виходячи з аналогії stare decisis, при якому суддя вибирає головний засновок (норму чи відповідну прецедентну справу) залежно від первинного сприйняття ним фактів. Після цього у процесі, який французи влучно назвали la qualification du cas, розгляд зосереджується на фактах, до яких може бути застосована вибрана норма. Факти, вибрані відповідно до застосовчого права, можуть змінити попередньо вибраний головний засновок або підтвердити його. Після того як цей діалектичний зв'язок між нормою і фактами вреґульовано, вибраний відповідно до норми набір фактів править підставою для судового висновку, що знаходить своє втілення в логічному викладі рішення суду. Якщо цей висновок залишається переконливим після розгляду апеляції, рішення суду стає остаточним. Під цією остаточністю рішення — res judicata pro veritate habetur![1]мається на увазі його незмінність, але передусім необхідність безпосереднього забезпечення його виконання.

Отже, зрозуміло, що факти, вибрані як релевантні і які зазвичай ми називаємо «правдою», є незалежними змінними процесу прийняття судового рішення. Ось чому богиня правосуддя Маат завжди зображувалася з пір'ям, що в Єгипті є символом правди. Це означає, що вихідним засновком завжди є те, що факти справи становлять константу, тобто вони є даними, що не змінюються.

Насправді у більшості справ факти, релевантні у контексті застосовчого права, безповоротно втрачаються у минулому і, отже, не підлягають зміні. Це означає, що вибір застосовчої правової норми залежить від минулих подій, які не можна змінити. Звідси — логічний висновок, що судове рішення вже є наперед зумовленим завдяки встановленій достовірності фактів справи. Така зумовленість рішення суду на підставі фактів минулого є ще одним основоположним елементом забезпечення верховенства права.

Однак у спорі про піклування про дитину, де непіддатливий батько (чи мати) затримує виконання теоретично остаточного рішення суду, фактор часу, що має вирішальне значення, — адже звичайно з плином часу дитина все більше і більше віддаляється від свого власного батька (чи матері), — змінює все рівняння загалом. Відтак, з плином вирішального проміжку часу раптом виявляється, що дитина вже настільки віддалена від власного батька, що зовсім не зацікавлена навіть у тому, щоб познайомитися з ним!.. Тобто у контексті тієї самої норми чи того самого головного засновку факт, змінений завдяки спливу критичного періоду часу, згодом призвів до протилежного судового висновку.

Зміна з плином часу вирішальних фактів на практиці можлива у будь-якій правовій ситуації, такій, як, наприклад, ситуації з досудовим ув'язненням, у справах refoulement, в яких факти справи не було зафіксовано раніше. У таких справах факти можуть змінюватися. Отже, у цих справах, у контексті того самого нормативного головного засновку, майбутня зміна у фактах може призводити до протилежного висновку і рішення суду. Приміром, ухвала про досудове ув'язнення може бути правомірною сьогодні, але не буде правомірною наступного дня, коли вже зібрано письмові показання свідків, отримано речові докази тощо. У таких справах принцип ne bis in idem не застосовується, неспростовна презумпція достовірності res judicata стає спростовною тощо. Замість одного остаточного рішення можна мати чимало остаточних судових рішень — стосовно того самого предмета спору. Часто це має місце також при вирішенні спорів про піклування про дитину.

Звернувшись до нашої конкретної справи, помічаємо, що навіть після того, як мати відмовилася виконати умови організації побачень, істотно змінені відповідно до її побажань, Гельсінський районний суд у березні 1998 року вдруге ухилився видати наказ про приведення дитини на зустріч із заявником. Факт той, що від матері зажадали сплатити адміністративні штрафи, передбачені рішенням від 7 квітня 1997 року, у розмірі 16 000 фінських марок. Їй також було наказано виконати умови організації побачень під загрозою стягнення наступного штрафу, розмір якого на початку становив 20 000 фінських марок і щоразу, при невиконанні Н. цих умов, мав збільшуватися на 6000 фінських марок. Проте згодом її звільнили від сплати першого штрафу (16 000), а подальший штраф (20 000) було анульовано після скасування прав доступу до дитини у квітні 1998 року. Районний суд, засідаючи у новому складі суддів, переконався, що побоювання матері стосовно заявника є щирими і що саме через це вона постійно відмовлялася дозволити своїй дитині зустрічатися із заявником навіть під наглядом.

Зважаючи на численні прохання заявника забезпечити виконання судових рішень, ми переконалися, що сам заявник вжив достатніх заходів у судах для того, щоб домогтися виконання умов організації доступу. Треба визнати, що він, можливо, і сам сприяв затримкам на стадії забезпечення виконання рішень, не докладаючи достатніх зусиль у подальшій співпраці, зокрема з органами соцзабезпечення міст Куопіо та Гельсінкі у підготовці ними висновків для Гельсінського районного суду на другому етапі цивільних проваджень у середині 1997 року. Можливо, також треба визнати і те, що він неодноразово поводив себе неприйнятно і навіть аґресивно по відношенню до відповідальних осіб органів соцзабезпечення та мирових посередників, що розслідували справу. Незважаючи на це, ми готові певною мірою взяти до уваги стан фрустрації, в якому заявник, безперечно, мав перебувати після безуспішних спроб домогтися виконання судових рішень, на що було витрачено загалом приблизно три роки. Важливо пригадати, що на початку 1997 року заявник погодився з кількома змінами до умов організації доступу, яких вимагала мати, але й після цього вона нехтувала судовими рішеннями. До того ж, попри те що саме на матері лежала явна вина за відмову привести дитину на зустрічі, органи соцзабезпечення м. Гельсінкі почали сумніватися в тому, чи й далі відповідають основним інтересам дитини зустрічі з її біологічним батьком. При цьому вони, зокрема, посилалися на його аґресивність до відповідальних осіб органів соцзабезпечення і на його відмову прийти на зустрічі з ними. Ніколи під час розслідувань, що проводилися органами соціального забезпечення і мировими посередниками у 1997 році, з дитиною наодинці не говорили з метою з'ясування її справжнього ставлення до заявника. Піддаючи сумніву здатність заявника підтримувати зв'язок зі своєю дитиною, органи соціального забезпечення та експерти виходили, зокрема, з того факту, що між ними обома ще не відбулося жодної зустрічі.

Уряд також посилався на кримінальне минуле заявника і піддав сумніву його психічне здоров'я. Однак ми зважаємо на те, що суть цього арґументу, а саме — що заявник певним чином не є здатним зустрічатися з дочкою і може завдати шкоди її розвиткові, якщо такі зустрічі були б організовані у примусовому порядку, — розглянув районний суд м. Куопіо ще на першому етапі проваджень стосовно прав піклування і доступу, внаслідок чого право доступу було надано в дуже обмеженому вигляді. До того ж у рішенні від 7 квітня 1997 року Гельсінський районний суд визнав, що нові докази про стан психічного здоров'я заявника не свідчать про те, що забезпечення виконання умов доступу суперечило б основним інтересам дитини, якщо зважати на обмеженість характеру цього доступу і спосіб, у який мали відбутися зустрічі. Цей висновок збігався з висновком від 29 травня 1995 року, що був поданий органами соціального забезпечення м. Гельсінкі і в якому зазначалося, що у перспективі знайомство дитини з добрими і поганими рисами свого батька піде їй на користь.

Ми беремо до уваги те, що можливість видання судового наказу про приведення дитини з метою забезпечення її права доступу була передбачена Законом 1996 року, тобто після прийняття Судом рішення «Хокканен проти Фінляндії», в якому подібне невиконання умов організації доступу було визнано таким, що становить порушення статті 8 Конвенції (рішення Суду від 23 вересня 1994 року, серія А, № 299-А). Закон 1997 року надає особливого значення основним інтересам дитини. Тому закон передбачає, що зустріч має відбуватися у присутності мирового посередника або представника органу соціального забезпечення і судове рішення може встановлювати лише одну таку процедуру для однієї зустрічі. Мировий посередник повинен клопотати про присутність особи, близької до дитини, а в разі потреби — присутності лікаря або іншого фахівця. Усі заходи мають проводитися таким чином, щоб звести до мінімуму можливість стресу для дитини. Якщо провести зустріч неможливо, наприклад, через стрес, якого зазнала дитина, виконання рішення має бути відстрочене.

Однак, незважаючи на виняткові обставини цієї справи, за яких піклувальниця вважала, що вона має право нехтувати на кожній стадії проваджень висновком суду про відповідність прав доступу основним інтересам її дитини, органи соціального забезпечення ніколи не рекомендували і суди ніколи не наказували зробити принаймні одну спробу привести дитину на зустріч із заявником. Очевидно, що будь-який обов'язок застосування примусу в цій сфері має бути обмеженим і має здійснюватися з урахуванням основних інтересів дитини та її прав відповідно до статті 8. Проте можливість застосування заходів примусу не можна взагалі виключати, коли вважається, що інтереси дитини збігаються з інтересами батька (чи матері), який, не маючи права піклування, бажає налагодити стосунки з дитиною (порівняйте рішення у справі «Іґнакколо-Зеніде проти Румунії», п. 106)[2].

У цій справі суди справді вважали, що інтереси заявника і дитини збігалися. Так було до 29 квітня 1998 року — дати, коли права доступу було скасовано. Упродовж понад трьох років переважною думкою всіх відповідних органів було те, що зустрічі із заявником підуть дитині на користь. Треба зазначити також те, що постійна переоцінка основних інтересів дитини відбувалася як у цивільному провадженні, так і в провадженні, призначеному забезпечити виконання судових рішень, і ці провадження здійснювалися одночасно одним і тим самим судовим органом, хоча в різному складі суддів, які, по суті, розглядали ідентичні і частково вже вивчені докази. Це змушувало заявника знов і знов удаватися до засобів судового захисту, щоб забезпечити здійснення прав доступу, наданих його доньці, але на це йшло багато часу, і врешті-решт засоби виявилися неефективними (порівняйте рішення у справі «Хокканен проти Фінляндії», п. 61). Такий стан речей фактично породив процес, що виявився безповоротним: підтримання і забезпечення права дитини на зустріч із заявником більше не вважалося відповідним її основним інтересам, з огляду на відсутність між ними будь-якої конкретної взаємодії (див., mutatis mutandis,рішення у справі «Кіґан проти Ірландії» (the Keegan v. Ireland), від 26 травня 1994 року, серія А, № 290, с. 20–21, п 55).

Виходячи з усього викладеного, все ж таки не можна відрізняти цю справу від справи «Іґнакколо-Зеніде проти Румунії». Так, треба визнати, що у цій справі дитина ніколи не бачила свого батька, тимчасом як в «Іґнакколо-Зеніде проти Румунії» дівчата знали (і категорично не визнавали) свою матір. Справді, у цій справі мати, можливо, мала виправдані побоювання стосовно батька, тимчасом як в «Іґнакколо-Зеніде проти Румунії» батько уникав органів більше, ніж мати; справді, суди у цій справі ухвалили тільки дуже обмежений доступ до дитини, чого не було в справі Іґнакколо-Зеніде; і, нарешті, правдою є те, що справа Іґнакколо-Зеніде була, принаймні де-факто, справою викрадення дитини, хоча Суд не розглядав її як таку, тимчасом як ця справа стосується відмови у наданні прав доступу.

Втім, ці розбіжності не є такими прямими. Те, що дитина в цій справі ніколи не бачила свого батька, є наслідком виключно непокори з боку матері, яка була проти таких зустрічей. Виправдання остаточної відмови у наданні прав доступу тим, що у доступі постійно відмовляли всупереч закону, межує з абсурдом.

Можливо, треба визнати і те, що батько у цій справі не є ідеальною людиною; але відколи особисті якості є передумовою для того, щоб стати батьком, чи умовою, за якої він одержує право здійснювати свої батьківські права? Твердження про те, що він був аґресивний і що мати боялася його, тимчасом як його аґресивність була логічним наслідком того факту, що його було грубо позбавлено доступу до його єдиної доньки, є частиною цього самого кола абсурду. Так само і рішення фінських судів, кожне наступне з яких ще більше обмежувало права доступу, були пуступками непіддатливості матері, що робилися з надією можливого її заспокоєння. Тоді твердження, що ці самі поступки виправдовують остаточне повне скасування прав доступу, є просто нелогічним.

Відмітною особливістю справи, яку ми розглядали сьогодні, є те, що саме держава-відповідач, не забезпечуючи виконання своїх власних судових рішень, спричинила критичні зміни в розкладці вирішальних фактів. Парадоксальний і неприйнятний чистий ефект усього цього виявився у підсумку тим, що сторона, яка не виконувала судового рішення, прямо і відкрито діставала для себе користь зі своїх правопорушень.

У судових процесах, що стосуються прав людини, винуватцем, як правило, виявляється держава. І хоча так само трапилося й у цій справі, вину не можна цілковито віднести на карб Фінляндії. Тут знову повторюється дилема, з якою ми зіткнулися у справі Іґнакколо-Зеніде. Хоча ми також проти використання грубої сили для втручання у крихкі людські стосунки, однак треба визнати, що судові рішення, виконання яких не забезпечується, стають патетичними рекомендаціями. До того ж запровадження в державі правових критеріїв у матеріальному сімейному праві, таких, як, наприклад, основні інтереси дитини, зрештою нічого не важитиме, якщо не поважатимуться рішення судів, які застосовували ці критерії у своїх провадженнях. Мало того, що не було зроблено навіть спроби привести дитину, залишається відкритим і питання, чи зробила Фінляндія все можливе для того, щоб захистити не лише батьківські права заявника, а й передусім право його доньки зустрітися з ним. Адже суд, у різному складі суддів, визнав, що це відповідає її основним інтересам. Слід нагадати, що у справі Іґнакколо-Зеніде одним з елементів, завдяки якому Суд визнав порушення статті 8, було невжиття органами примусових заходів проти того з батьків, хто був винуватцем (див. п. 105 згаданого рішення). Справа, щойно розглянута Судом, ставить перед нами запитання: невже відмова матері брати участь у забезпеченні прав доступу її дитини по відношенню до батька не має вважатися кримінальним злочином чи принаймні образою суду?

У контексті викладеного вище і навіть з урахуванням критерію оцінки, застосованого до держави, ми визнаємо, що фінські органи влади не вжили заходів, яких підставно можна було б очікувати від них, для того щоб забезпечити права доступу, надані стосовно доньки заявника. Через це справедливої рівноваги між різними інтересами сторін у справі забезпечено не було. Отже, ми вважаємо, що було порушено статтю 8.

***

Слід постійно пам'ятати, що першочерговою метою судового вирішення будь-якого конфлікту є розв'язання за допомогою логіки того, що в іншому разі було б вирішено через свавілля, силу тощо. Суть принципу верховенства права полягає в тому, що логіка окремої сили має бути замінена публічною силою логіки.

Відправлення правосуддя є забезпеченням сатисфакції сторони, яка додержує закону. Це означає, що інша сторона, дії якої визнані неправомірними, повинна беззастережно підкоритися ухвалі суду. Якщо цього не відбувається, свавілля окремих осіб має перевагу над публічною силою закону. Іншими словами, забезпечення виконання судових рішень є важливою і незмінною складовою принципу верховенства права.

Час, що минув у цій справі, леґалізував у зворотному напрямі дії матері, яка протягом багатьох років уперто нехтувала будь-яким судовим рішенням, що не влаштовувало її. Тому ця сторона, дії якої були протизаконні, врешті-решт дістала користь для себе за рахунок своєї неправомірної поведінки. Це суперечить мудрому принципу римського права: Quod ab initio vitiosum est, tractu tempore convalescere non potest[3]. Звичайно, сплив часу у будь-якій справі, що стосується права піклування про дитину, є таким фактором — який може у підсумку визначити, що відповідає основним інтересам дитини. Це пояснює, чому, наприклад, часові ліміти в Гаазькій конвенції щодо цивільних аспектів міжнародної проблеми викрадення дітей вимірюються не місяцями і тим більше не роками, а тижнями. Оскільки один із батьків, beatus possidens дитини, налаштований нехтувати рішеннями суду, використовує свою свавільну владу для того, щоб буквально ґенерувати такий новий фактор, тобто новий малий засновок в силогізмі, то, звичайно, зі спливом років головний засновок — «основні інтереси дитини» — призведе до протилежного результату.

Стародавня формула: Nemo auditur propriam turpitudinem allegans[4] — є навіть ще кращим поясненням цієї постійно існуючої можливості викривлення правосуддя. Ось чому прикро, що Європейський суд з прав людини, особливо з огляду на його власні прецедентні рішення, не захотів побачити цю проблему і фактично леґалізував уперте нехтування принципом верховенства права з боку матері.



[1] Судове рішення визнається за істину (лат). — Прим. перекл.

[2]У своїй доповіді про справу Хокканена Комісія визнала принципову різницю між обов'язком возз'єднання сім'ї внаслідок припинення піклування де-юре і обов'язком припинити піклування де-факто на підставі нехтування законом і судовими наказами: хоча в ситуації іґнорування примусу також слід уникати настільки, наскільки це є можливим, щоб не увійти в суперечність з інтересами дитини, є очевидним, що поріг для забезпечення виконання судового наказу не може бути таким самим, як у першій згаданій ситуації. Іншій підхід міг мати ефект заохочення викрадення дитини з метою подальшого отримання батьківських прав, і це було б несумісним із принципом верховенства права (доповідь від 22 жовтня 1993 року, серія А, № 299-А, с. 35, п. 134).

[3] Що є неправомірним від початку, не може бути визнане правомірним зі спливом часу (лат.). — Прим. перекл.

[4]Ніхто не може діставати користь за рахунок своєї протиправної поведінки (лат.). — Прим. перекл.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua