Стаття з журналу № 1'1999

П. РАБІНОВИЧ, завідувач Львівської лабораторії прав людини Академії правових наук України, професор Львівського державного університету імені Івана Франка Рішення Європейського суду з прав людини: до характеристики  концептуальнометодологічних засад їх обґрунтування

Вступні зауваження

17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція)¹.

Одним із найсуттєвіших практичних наслідків цієї ратифікації є те, що віднині будь-яка особа, котра вважає, що державні органи України порушили закріплені в Конвенції її права, і яка не змогла захистити їх усіма передбаченими національним законодавством засобами, має можливість звернутися по захист безпосередньо до Європейського суду з прав людини (далі — Суд)². Тому навряд чи буде перебільшенням сказати, що ця подія відкрила нову сторінку в юридичному захисті прав людини в Україні.

Досить тривала (майже сорокарічна) й різнопредметна правозахисна практика Суду продемонструвала неабияку дієвість його рішень. Це простежується переважно за двома напрямами:

1) коригування державою-відповідачем національного законодавства, зумовлене відповідним рішенням Суду;

2) відшкодування нею збитків, завданих потерпілій особі (заявникові).

Не будемо докладно обґрунтовувати тут необхідність здійснення цілої низки різноманітних заходів (правотворчих, інформаційних, навчальних, правоосвітніх, організаційних тощо), зумовлених ратифікаці єю Конвенції Україною: вони видаються самоочевидними. Торкнемося лише одного з них — розгортання наукових досліджень практики правозахисних органів Ради Європи, сформованих відповідно до Конвенції, і насамперед — рішень Суду, який почав працювати з 1959 р. і наступного року розглянув першу справу.

Необхідність таких досліджень зумовлена передусім тим, що справжній смисл багатьох норм Конвенції, сформульованих здебільшого в надто абстрактній, часто оціночній формі, конституюється, з'ясовується лише після їх тлумачення і застосування у рішеннях Суду. Практика Суду (а це сотні рішень) розвивається за відверто прецедентним принципом. І тому знання й урахування прецедентних рішень Суду, засвоєння специфіки його професійного мислення, його «правового менталітету» — одне з найактуальніших завдань, що постають нині перед суддями та будь-якими іншими суб'єктами захисту прав людини в Україні.

Ця стаття є спробою науково проаналізувати рішення Суду переважно із філософсько-правових, методологічних позицій. Остання обставина є суттєвою і з огляду на те, що саме такий аналіз, на слушну думку фахівців, «...неодмінно висвітлюватиме, що складає право і що таке право»³ (але слід додати: в інтерпретації такого своєрідного суб'єкта, як Суд).

Інформаційно-фактологічною базою нашого дослідження слугували опубліковані у виданні Ради Європи «European Court of Human Rights. Press Releases issued by the Registrar of the European Court of Human Rights» рішення та інші акти Суду, які опрацьовані Львівською лабораторією прав людини Академії правових наук України і підготовлені нею до видання українською мовою. Використовувалися також зарубіжні наукові праці, присвячені Конвенції та її застосуванню Судом.

Зважаючи на специфіку філософсько-правового підходу, аналіз правотлумачної та правозастосувальної практики Суду здійснено тут насамперед в онтологічному та гносеологічному аспектах.

Онтологія прав людини

Не можна вирішувати питання, порушено чи не порушено певні права людини (а у відповіді на це запитання якраз і полягає призначення Суду), не спираючись на загальне поняття про те, що ж являють собою ці права, у чому полягає, власне, сутність даного феномена. І хоча розгорнута, «повна» дефініція поняття прав людини в рішеннях Суду не зустрічалася та й навряд чи коли зустрінеться⁴, проте низка суттєвих рис, ознак, неодмінних складників цього явища висвітлюється у згаданих актах «відкритим текстом» або ж втілена, закладена в них, так би мовити, імпліцитно. До них належать насамперед ті соціальні чинники, що визначають, формують та характеризують зміст і обсяг (межі) прав людини.

Серед таких чинників, як свідчить наше дослідження, вирізняються:

—   інтереси людини, справедливо збалансовані з інтересами (потребами) суспільства;

—   мораль, що домінує у відповідному суспільстві в певний час;

—   мета певного права людини та відповідність (співмірність) їй правореалізуючої, правозабезпечувальної та правообмежувальної діяльності держави.

Коротко зупинимося на кожному з них.

1. Перевірку та забезпечення справедливої збалансованості інтересів людини з інтересами (потребами) суспільства Суд вважає одним з основних засобів забезпечення правомірності відносин «людина — держава». Пошуки й обґрунтування такої збалансованості зустрічаємо в багатьох рішеннях Суду. Ось кілька показових фрагментів:

У справі Soering v. United Kingdom у рішенні від 7.07.1989 p. Суд зазначив, що «...Конвенція спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов'язаними з інтересами суспільства загалом, і вимогами захисту основних прав людини». У справі Rees v. United Kingdom у рішенні від 17.10.1986 р. було зазначено, що, з'ясовуючи, чи існує позитивне зобов'язання держави стосовно людини, «належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини; пошук цього балансу — мета всієї Конвенції». У справі В. v. France Суд у рішенні від 25.03.1992 р. мотивував наявність порушення права на повагу до сімейного життя (ст. 8 Конвенції) тим, що в актах судових органів держави-відповідача «справедливого балансу між загальними інтересами та інтересами особи не було досягнуто».

У деяких рішеннях Суду часом формулюються й певні принципи та рекомендації щодо інтелектуально-пізнавального процесу встановлення співмірності інтересів людини та інтересів суспільства. Ці гносеологічні настанови (деякі з них наводитимуться далі) здатні слугувати для національних судів корисним оцінювально-регулятив ним орієнтиром.

2. Особливістю міжнародних актів з прав людини є те, що вони часто-густо насичені моральними поняттями. Та й у розглянутому раніше питанні щодо збалансованості певних інтересів  ішлося саме про справедливе (тобто морально схвалюване) їх урівноважування.

Відзначимо й те, що справедливість юридичних процедур, через які держава позбавляє волі тих осіб, що вчинили злочин (або ж з інших підстав), а також змінює громадянські права й обов'язки людини, становить головний предмет статті 6 Конвенції.

Тому цілком природно, що Суд, застосовуючи «моральні» статті Конвенції, вдається до аргументації морального характеру. Так, у справі Norris v. Ireland у рішенні від 26.10.1988 р. Суд, вважаючи, що він, як і національні суди, також не оминатиме проблеми моральності, не повністю погодився з надто категоричним твердженням уряду цієї держави про те, що «в широкому розумінні моральна тканина демократичної нації — предмет уваги її власних інститутів»; Суд зазначив, що за такого підходу держава дістала б «необмежені розсуди (дискреції) у галузі моралі».

Проте така аргументація Суду досить своєрідна: він ніколи не прагне узаконити, абсолютизувати моральну норму певного змісту — встановити, так би мовити, євронорму моралі. Цей орган виходить із того незаперечного реального факту, що в різних країнах найпоширеніші, панівні моральні приписи не завжди збігаються, тому визнати за єдино прийнятний, загальнообов'язковий лише якийсь один із них було б недемократично й недоцільно. Суд вважає, що, зазвичай, «державні власті, безпосередньо і безперервно стикаючись із життєвими реаліями своїх країн, загалом мають більше можливостей визначитися щодо точного змісту моральних вимог, а також стосовно «необхідності обмежень» або ж «штрафних санкцій» для їх дотримання» (рішення у справі Muller and Others v.Switzerland від 24.05.1988 p.). У цій справі Суд підтримав позицію швейцарського суду, який наклав на заявників штраф за оприлюднення непристойних матеріалів. Розглядаючи скарги на адресу певної держави, Суд зважає — як на неспростовуваний факт — на домінування в ній певних моральних уявлень, поглядів, і він, як правило, не ставить собі за мету їх схвалювати, стимулювати або ж навпаки — піддавати критиці, заперечувати. Такий підхід до обговорюваного питання може бути пояснений ще й тим, що сама Конвенція дає змогу державам-учасницям запроваджувати за допомогою національного закону окремі обмеження деяких прав людини в інтересах захисту саме «моралі» (статті 8, 9, 10, 11).

Свою роль у таких випадках Суд вбачає насамперед у тому, аби встановити, чи посилання на такі погляди не призводить до невиправданого, за його оцінкою, обмеження або порушення прав людини. Йдеться, отже, знову ж про специфічне «зважування» інтересів людини та інтересів суспільства (а точніше, мабуть, інтересів більшості в суспільстві ), зацікавленого в непослаб ленні дії, «неушкодженні» моральних імперативів певного змісту. Ось один із характерних прикладів. У справі Dudgeon v. United Kingdom Суд у рішенні від 22.10.1991 р. зазначив, що практичне незастосування в Ірландії чинного закону про кримінальну відповідальність за гомосексуальні дії не зашкодило поширеним у цій країні моральним стандартам, згідно з якими такі дії оцінюються як непристойні. І тому він дійшов висновку, що «існуючі виправдовування для збереження закону без змін є менш вагомі, аніж ті негативні наслідки, що можуть бути спричинені самим існуванням даних законодавчих положень для життя такої, як заявник, людини з гомосексуальною орієнтацією», а отже, обмеження, яке виникає для заявника згідно з цим законом, «не є співмірним з його цілями».

3. Як відомо, людська поведінка може внормовуватися через регламентацію принаймні двох її основних складників: а) мети та б) діяльнісних засобів досягнення останньої. Знаючи зміст обох цих орієнтирів, «регламентаторів», можна отримати предметне уявлення про відповідне право людини, його сутність та межі.

У нормативно-правових актах (враховуючи й Конвенцію) мета права людини може бути виражена текстуально, «відверто» або ж втілена неявно, імпліцитно. Та хоч як би там було, вона завжди бере участь у формуванні, визначенні змісту права.

Правоконститутивна функція цілей тих статей Конвенції, що їх застосовує Суд, відзначена в багатьох його рішеннях. А в тих випадках, коли мету застосовуваного припису Конвенції не відтворено безпосередньо в нормативному тексті, Суд сам бере на себе формулювання, інтерпретацію її змісту. Так, у справі Tyrer v. United Kingdom Суд у рішенні від 25.04.1978 р. зазначив, що покарання заявника, «у процесі якого з ним поводилися, як із предметом, що перебуває в розпорядженні державних органів, було посяганням саме на те, захист чого є однією з головних цілей статті З, а саме: на гідність та особисту недоторканність людини». У справі Brogan v. United Kingdom Суд у рішенні від 24.11.1988 р. зазначив, що «оцінювати «негайність» (звільнення заарештованого або його припровадження до судді. — П.Р.) слід з урахуванням предмета та цілі статті 5: вона втілює одне з основних прав людини, а саме: захист особи від свавільного втручання держави у право людини на свободу». У справі Winterwerp v. the Netherlands Суд у рішенні від 24.10.1979 р. встановив, що законність затримання особи визначається крізь призму цілей пункту 1с статті 5 Конвенції: така законність потребує передусім його відповідності внутрішньому праву, а також — згідно зі статтею 18 Конвенції — «відповідності меті обмежень, дозволених пунктом 1с статті 5; вона вимагається як для призначення, так і для виконання заходів, пов’язаних із позбавленням волі. Мета пункту 1с статті 5: у демократичному суспільстві, де визнано верховенство права, будь-яке свавільне затримання ніколи не може вважатися законним».

Суттєвим моментом у цільовій аргументації рішень Суду є визнання нерівнозначності цілей різних прав людини у визначенні правомірності чи неправомірності певної поведінки, діяльності. Різні за змістом (і за сферою суспільних відносин) цілі Конвенції зумовлюють і неоднакову широту обмежень з боку державної влади. Так, на думку Суду, ця широта значно більша, якщо йдеться про моральні цілі, і значно менша стосовно цілей політичних. Тому поведінку, однакову за зовнішніми (формально визначеними, емпірично фіксованими) показниками, Суд визнавав або правомірною, або ж неправомірною залежно саме від тих цілей, задля досягнення яких вона виявлялася.

Іншим важливим моментом у врахуванні цілей правозабезпечувальних норм Конвенції, на якому часто наголошує Суд, є необхідність встановити, чи відповідають тим цілям заходи, що їх запровадила держава в суспільну практику (йдеться як про заходи законодавчі, нормативно-правові, так і про індивідуально-правові, нормозастосувальні). Так, у справі  Lingens v. Austria Суд у рішенні від 8.07.1986 р. відзначив, що він «повинен з’ясувати, чи втручання, про яке йдеться (держави в діяльність людини. —  П.Р.), відповідало поставленій законній меті і чи аргументи, наведені австрійськими судами на його виправдання, є доречними й достатніми». Розглядаючи справу Observer and Guardian v. United Kingdom, Суд у рішенні від 26.11.1991 р. зазначив, що для остаточного розв'язання справи «слід розглянути питання про те, чи були фактично запроваджені обмеження співмірні із законом».

Суд звертав увагу держав і на необхідність дотримання певної ієрархії цілей у правовому (юридичному) регулюванні, зокрема на те, що державі не можна вдаватися до таких обмежень прав людини, які хоч і дають змогу досягти певних позитивних суспільних результатів, проте суперечать цілям Конвенції. Скажімо, у справі Tyrer v. United Kingdom Суд зазначив, що «покарання не перестає бути таким, що принижує гідність, лише тому, що вважається або справді є ефективним засобом стримування чи контролю над злочинністю. Вдаватися до покарань, що суперечать статті З, неприпустимо, хоч би яким був їхній стимулювальний ефект».

Аналогічно у справі Marckx v. Belgium Суд у рішенні від 13.06.1979 р. визнав, що «підтримка й заохочення традиційної сім'ї самі по собі законні й навіть похвальні. Однак заради досягнення цих цілей не можна вдаватися до заходів, мета або ж результат яких полягає, як у даному разі, у спричиненні шкоди «незаконній» сім'ї; члени «незаконної» сім'ї користуються гарантіями за ст. 8 (Конвенції. — П.Р.) однаково із членами традиційної сім'ї».

Гносеологія прав людини

Розглянуті раніше явища, що їх Суд вважає визначальними, кваліфікувальними чинниками щодо змісту й обсягу (меж) прав людини, виникають та існують як факти об'єктивні стосовно і кожної окремої людини (її волі й свідомості), і відповідної держави (її органів, посадових осіб), і, нарешті, органів міжнародних. Тому виявлення й фіксація таких «правогенних» феноменів — власне, прав людини та їхнього стану: здійсненності, непорушності або ж, навпаки, нездійсненності чи порушності — може відбутися лише через соціальне пізнання.

Звідси й постає проблема гносеології прав людини. І сама практика Суду, яка є у певному сенсі соціально-дослідницькою діяльністю, поступово сформувала специфічні пізнавальні традиції, вивчення і врахування яких може сприяти розв'язанню цієї проблеми також і іншими суб'єктами, зокрема національними судами. З подальшим розгортанням цієї практики, накопиченням прийнятих судом рішень викристалізовуються принципи пізнання прав людини, гносеологічні засади виявлення правомірності чи неправомірності діяльності різноманітних учасників суспільного життя.

Охарактеризуємо основні з таких принципів.

Конкретно-історичний — його можна назвати ситуаційним — підхід до встановлення досліджуваних фактів. Це проявляється у наполегливих вимогах та постійних намаганнях Суду врахувати особливі, специфічні обставини місця і часу, а також індивідуальні, іноді навіть унікальні, властивості суб'єк тів — учасників досліджуваної ситуації. Найбільш послідовно і, дозволимо собі сказати, майстерно (хоч це й не означає «беззаперечно, безсумнівно») Суд реалізує зазначений принцип при застосуванні не визначених із формального боку, передовсім оціночних, понять.

Наприклад, у справі Herczegfalvy v. Austria, пов'язаній із застосуванням статті З Конвенції, яка забороняє катування і нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, Суд вирішив (24.09.1992 р.), що «як звичайно, засіб, необхідний для лікування терапевтичними методами, не може вважатися нелюдським або таким, що принижує гідність, особливо за умов, коли, згідно з визнаними принципами психіатрії, лікування, про яке йдеться, виправдовувалося медичною необхідністю». В іншій справі Суд прямо підкреслив, що питання про характер поводження «слід оцінювати в кожному випадку за його особливими обставинами» (рішення у справі Wemhoff v. Germany від 27.06.1968 р.).

Визначаючи, який строк запобіжного ув’язнення можна вважати розумним, Суд вважав за потрібне «врахувати, зокрема, складність фактичних чи юридичних питань, поставлених у справі, поведінку заявників і компетентних властей, а також те, які інтереси перших було поставлено на карту...» (рішення у справі Zimmerman and Steiner v. Switzerland від 13.07.1983 р.).

Межі свободи вираження поглядів (стаття 10 Конвенції) Суд свідомо змінює залежно від різноманітності поглядів, а також від того, чим займається особа, на адресу якої ці погляди висловлено; так, у справі Lingens v. Austria Суд відзначив, що хоча захист інших людей від певних висловлювань поширюється і на політичних діячів, однак, якщо потерпілий належить до них, тоді «необхідність обмежувати вираження поглядів є менш гострою».

Чи не найвиразніше гносеологічний принцип проявлявся тоді, коли Суд обґрунтовував свої рішення не тільки соціальними, а й суто суб'єктивними особливостями окремих індивідів чи їхніх груп. Так, у справі Silver v. United Kingdom Суд у рішенні від 25.03.1983 р. зазначив, що втручання в приватне життя може бути або не бути «передбачене законом» (пункт 2 статті 8 Конвенції), «залежно від здатності конкретного заявника віднайти відповідні правові повноваження і норми». У справі Campbell and Cosans v. United Kingdom Суд у рішенні від 25.02.1982 р. (з приводу застосування статті З Конвенції) відзначив, що «погроза (школяреві фізичним покаранням. — П.Р.) на адресу вкрай нечутливої людини може не позначитися на ній, однак може бути, беззаперечно, такою, що принижує гідність; і навпаки, чутлива людина може бути надзвичайно глибоко вражена погрозою, яку можна було б визнати так ою, що принижує гідність, лише спотворивши нормальне і звичайне значення цього слова».

Отже, конкретний аналіз конкретної ситуації — таким є засадниче кредо Суду. А такий принцип, як відомо, становить стрижень, серцевину діалектичного методу соціального пізнання.

Залучення до предмета судового пізнання такої властивості фактів, встановлених за формальними ознаками, як їхня соціальна значимість, — значимість для конкретної людини, групи людей та для суспільства. У багатьох випадках Суд не обмежується лише констатацією наявності чи відсутності дій та подій, фіксованих за зовнішніми ознаками (до того ж він здебільшого погоджується з висновками національних судів із цього питання). Його завжди цікавить ще й інше: який вплив справили ці факти на існування та розвиток особи (групи осіб) і всього суспільства, як саме вони позначилися на потребах, інтересах та й взагалі на долі тих або інших суб'єктів. Інакше кажучи, Суд прагне встановити значимість — індивідуальну, колективну, суспільну — тих фактів, котрі зафіксовано й описано, як звичайно, за допомогою формально визначених показників (ця значимість, зауважимо, є явищем не менш реальним і, стосовно суб'єкта пізнання, не менш об'єктивним, аніж згадані факти, які слугують її «носіями»). А в такій значимості саме й полягає соціальна сутність фактів, що так чи інакше вплітаються у тканину суспільного життя, суспільної практики.

Так, у згадуваній уже справі Dudgeon v. United Kingdom Суд у своєму рішенні зазначив, що «вочевидь, слід з'ясувати міру серйозності втручання порівняно з тією суспільною шкодою, яка могла б виникнути в разі неповного захисту зазначених інтересів. Для того потрібно так чи інакше зважити ту відносну шкоду для особи й держави, що могла б виникнути внаслідок прийняття того чи іншого рішення». У справі Castello-Roberts v. United Kingdom Суд у рішенні від 25.03.1993 р. дійшов висновку, що «заходи, які застосовано в галузі освіти, обмежують право на невтручання в приватне життя, але не кожний акт втручання несприятливо впливає на фізичну чи моральну недоторканність особи». У справі Croon v. the Netherlands Суд у рішенні від 27.10.1994 р. зазначив, що «поняття «сімейне життя» у ст. 8 Конвенції не було призначене лише для відносин, що ґрунтуються на шлюбі, а охоплює також і інші сімейні зв'язки, учасники яких живуть поза шлюбом. Повага до сімейного життя потребує, щоб біологічна та соціальна дійсність мали перевагу щодо законодавчої презумпції».

Отже, знання про соціальну сутність досліджуваних явищ (а такі знання за їхнім логіко-гносеологічним статусом неодмінно будуть оціночними) входять — згідно з позицією Суду — до обсягу тих даних, на які має спиратися висновок щодо порушення або ж, навпаки, непорушення певного права людини. Тому й сама ця соціальна сутність явищ здатна набувати тут юридичного значення, спричиняти цілком конкретні юридичні наслідки. Без таких знань неможливо забезпечити справедливість судового рішення — справедливість, до якої Суд прагне понад усе! (Та не забуваймо: у такому її сенсі, який дістав підтримку більшості тих суддів Суду, які брали участь у розгляді даної справи...)

Нам уже доводилося звертати увагу на діалектику співвідношення формально визначених фактів (або, інакше кажучи, форми соціальних феноменів) з їхньою соціальною значимістю (або, іншими словами, з їхньою сутністю). Ця діалектика проявляється у тому, що в багатьох випадках фактам, ідентичним за їхніми зовнішніми ознаками, може бути притаманна неоднакова соціальна значимість, і навпаки: однакову со ціальну значимість здатні набути факти, які різняться між собою за формальними характеристиками⁵. Саме цим, вочевидь, і можна пояснити, чому справи, здавалося б, однакові за формально окресленими фактами, Суд вирішував по-різному: адже його рішення завжди були, крім усього іншого, реагуванням на індивідуально-конкретну, ситуаційну значимість таких фактів.

Усебічність пізнання, максимально широке врахування позитивних і негативних (для різних учасників спору) фактів, оцінок. Цей принцип сприяє об'єктивності, неупередженості висновків, які мають стати результатом судового дослідження прав людини та їхнього стану. Ось кілька правоположень, сформульованих Судом у зв’язку з цим:

—               «Національні судові органи повинні вивчати всі факти, що свідчать на користь і проти наявності справжньої потреби з погляду публічного інтересу, яка виправдовувала б відступи від норми про повагу до особистої свободи» (рішення у справі Lettellier v. France від 26.06.1991 р.);

—               «Відповідь на запитання, що є «нелюдським чи таким, що принижує гідність, поводженням або покаранням», залежить від сукупності обставин справи» (рішення у справі Soering v. United Kingdom від 7.07.1989 p.);

—           «Щоб оцінити, чи спиралося втручання, про яке йшлося у скарзі, на «достатні причини», котрі робили його «необхідним у демократичному суспільстві», належить... урахувати всі аспекти даної справи, пов'язані із суспільними інтересами» (рішення у справі Handyside v. United Kingdom від 7.12.1976 р.).



Висновки

Підіб’ємо деякі концептуально-методологічні підсумки наведеного тут аналізу рішень Суду.

1. Ці рішення є свідченням обґрунтованості інтерпретації феномена прав людини як явища соціального, «земного» (а не, скажімо, біологічного, психофізіологічного, космічного, «божественного» тощо). Саме такому підходові, до речі, в основному відповідає дефініція, згідно з якою правами людини вважають можливості,  що є необхідними для її нормального — за певних конкретно-історичних умов — існування та розвитку, об'єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

2. Діяльність Суду ще раз переконливо демонструє універсальність тих загальних закономірностей соціального пізнання, які найповніше й найчіткіше сформульовано діалектичною гносеологією соціального детермінізму. Ці закономірності витримали випробування у правопідтверджувальній, правотлумачній, правозастосувальній діяльності такої поважної міжнародної структури, як Суд (до складу якого  входять, як відомо, кваліфіковані професійні юристи з усіх держав — членів Ради Європи).

Голосування