Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2000

Назва
 
Справа «Аманн проти Швейцарії»
(Case of Amann v. Switzerland)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ


СПРАВА «АМАНН ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ»
(CASE OF AMANN
v. SWITZERLAND)

(Заява № 27798/95)



РІШЕННЯ

Страсбурґ

від 16 лютого 2000 року

У справі «Аманн проти Швейцарії»

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою — згідно зі статтею 27 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), до якої було внесено поправки за Протоколом № 11[1], і відповідними положеннями Реґламенту Суду2, — до складу якої увійшли судді:

пані Е. Палм (E. Palm), голова

п. Л. Вільдхабер (L. Wildhaber)

п. Л. Феррарі Браво (L. Ferrari Bravo)

п. Ґ. Йорундссон (Gaukur Jörundsson)

п. Л. Кафліш (L. Caflisch)

п. І. Кабраль Баррето (I. Cabral Barreto)

п. Ж.-П. Коста (J.-P. Costa)

п. В. Фурманн (W. Fuhrmann)

п. К. Юнґвірт (K. Jungwiert)

п. М. Фішбах (M. Fischbach)

п. Б. Жупанчич (B. Župančič)

пані Н. Важич (N. Vajić)

п. Дж. Хедіґан (J. Hedigan)

пані В. Томассен (W. Thomassen)

пані М. Цаца-Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska)

п. Е. Левіц (E. Levits)

п. К. Трая (K. Traja),

а також п. М. де Сальвія (M. de Salvia), Секретар Суду,

після наради за зачиненими дверима 30 вересня 1999 року і 12 січня 2000 року

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) в межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 колишньої статті 32 і колишньою статтею 47 Конвенції. Справу розпочато за заявою (№ 27798/95) проти Швейцарії, поданою до Комісії 27 червня 1995 року, відповідно до колишньої статті 25, громадянином Швейцарії п. Германом Аманном (Hermann Amann). Заявник, який у провадженні перед Комісією називав лише свої ініціали (Н. А.), погодився розкрити своє ім'я в Суді.

У своєму запиті Комісія посилалася на колишні статті 44 і 48 та на заяву, якою Швейцарія визнала обов'язковість юрисдикції Суду (колишня стаття 46). Цей запит Комісія зробила з метою отримання рішення про те, чи становлять факти у справі порушення державою-відповідачем її зобов'язань за статтями 8 і 13 Конвенції.

2. Відповідно до положень пункту 4 статті 5 Протоколу № 11, справу було передано до Великої палати Суду. До складу Великої палати увійшли за посадою п. Л. Вільдхабер, суддя, обраний від Швейцарії (пункт 2 статті 27 Конвенції і пункт 4 правила 24 Реґламенту Суду), він же Голова Суду, пані Е. Палм, заступник Голови Суду, а також п. Ж.-П. Коста і п. М. Фішбах, заступники голів секцій (пункт 3 статті 27 Конвенції та пункти 3 і 5 (а) правила 24 Реґламенту). Іншими членами Великої палати стали п. Л. Феррарі Браво, п. Ґаукур Йорундссон, п. І. Кабраль Баррето, п. В. Фурманн, п. К. Юнґвірт, п. Б. Жупанчич, пані Н. Важич, п. Дж. Хедіґан, пані В. Томассен, пані М. Цаца-Ніколовська, п. Т. Пантіру (T. Pantîru), п. Е. Левіц і п. К. Трая (пункт 3 правила 24 Реґламенту).

3. У Суді заявника представляє п. Л. А. Мінеллі (L. A. Minelli), член спілки адвокатів м. Цюріха, якому голова Великої палати, пані Палм, дозволила здійснювати представництво німецькою мовою (пункт 3 правила 34 і правило 71). Уповноваженою особою Уряду Швейцарії (Уряд) є п. П. Бойллат (P. Boillat), начальник відділу міжнародних відносин у Федеральному управлінні юстиції.

4. Після консультацій з уповноваженою особою Уряду та адвокатом заявника Велика палата ухвалила, що у проведенні слухання немає потреби.

5. 15 і 22 квітня Секретар Суду отримав меморандум і документи Уряду, 11 травня 1999 року — меморандум і документи заявника, а 10 та 14 червня 1999 року — меморандуми і зауваження Уряду і заявника, відповідно.

6. Оскільки п. Пантіру не зміг бути присутнім на нараді 12 січня 2000 року, п. Л. Кафліш, підмінний суддя, замінив його як члена Великої палати (пункт 5 (b) правила 24).

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявник є підприємцем, 1940 року народження, проживає у Швейцарії. На початку 1980-х років він імпортував до Швейцарії депілятори і рекламував їх у журналах.

8. 12 жовтня 1981 року заявникові зателефонувала жінка з посольства колишнього Радянського Союзу в Берні (Berne), щоб замовити депілятор «Perma Tweez».

9. Федеральна прокуратура (Bundesanwaltschaft) перехопила цю телефонну розмову, після чого звернулася до розвідувальної служби поліції Цюріхського кантону із проханням провести розслідування стосовно діяльності заявника і товарів, якими він торгує.

10. У рапорті, підготовленому поліцією Цюріхського кантону в грудні 1981 року, стверджувалося, що заявника зареєстровано в Торговельному реєстрі з 1973 року як суб'єкта підприємницької діяльності у сфері торгівлі аерозольними препаратами. У рапорті говорилося, що пристрій «Perma Tweez» — це депілятор, що працює на батарейках; до рапорту додавалася рекламна листівка з описом цього пристрою.

11. На підставі цього рапорту у прокуратурі 24 грудня 1981 року на заявника було заведено картку для зберігання її в картотеці служби національної безпеки Цюріхського кантону.

12. У 1990 році про існування цієї картотеки у прокуратурі дізналася громадськість, після чого виявилося чимало осіб, серед яких був і заявник, що звернулися до прокуратури з проханням ознайомитися зі своїми картками.

13. Згодом було ухвалено низку законів, що реґулюють доступ і опрацювання документів Конфедерації.

14. 12 вересня 1990 року спеціальний службовець, відповідальний за документи, що мають значення для національної безпеки Конфедерації (спеціальний службовець), на прохання заявника надіслав фотокопію його картки.

15. Картка, що мала номер (1153:0) 614 і у двох місцях якої текст був викреслений (…), містила таку інформацію:

«від розвідувальної служби м. Цюріха: А. ідентифіковано як особу, що здійснювала зв'язок з посольством Росії, про що свідчить… А. провадить різноманітну підприємницьку діяльність із компанією «Еарспрей-систем». Додатки: витяг із Торговельного реєстру і рекламна листівка…»

16. Одразу після отримання своєї картки заявник звернувся до уповноваженого з розгляду скарг при прокуратурі з проханням розкрити зміст викреслених місць у картці.

17. 9 жовтня 1990 року уповноважений з розгляду скарг відповів, що в кінці картки було правомірно викреслено ініціали працівників федеральної поліції, які дістали інформацію, що міститься в картці. В іншому місці було закреслено інформацію, що стосувалася технічного заходу спостереження проти третьої особи; уповноважений наполягав на своїй рекомендації спеціальному службовцеві все ж таки надати заявникові цю інформацію, оскільки, на його думку, інтереси заявника домінували над державними інтересами в забезпеченні цієї таємниці.

18. 19 квітня 1991 року спеціальний службовець, керуючись пунктом 1 статті 5 наказу від 5 березня 1990 року про роботу з документами, що мають значення для Федеральної служби національної безпеки, прийняв рішення про неможливість розголошення ініціалів, закреслених у кінці картки. Він також вирішив, що, оскільки в другому закресленому фраґменті міститься інформація контррозвідувального характеру, то, відповідно до пункту 3 (а) статті 5 наказу, її не можна розголошувати. Виходячи з цих міркувань, до вже наданого для ознайомлення тексту в картці заявника було додано лише одне слово («рапорт»):

«від розвідувальної служби м. Цюріха: А. ідентифіковано як особу, що здійснювала зв'язок з посольством Росії, про що свідчить рапорт… А. провадить різноманітну підприємницьку діяльність з компанією «Еарспрей-систем». Додатки: витяг із Торговельного реєстру і рекламна листівка…»

19. 26 жовтня 1991 року заявник подав до Федерального міністерства фінансів клопотання про виплату йому компенсації. Його клопотання було відхилено 28 січня 1992 року.

20. 9 березня 1992 року заявник подав до федерального суду адміністративно-правовий позов, вимагаючи від Швейцарської Конфедерації 5000 швейцарських франків як компенсацію за незаконне внесення докладних відомостей про нього до картотеки прокуратури. Він також вимагав, щоб його досьє і картку негайно відправили до федерального архіву і заборонили будь-яке копіювання цих матеріалів, а також щоб наказали зберігати їх під надійним замком і не розголошували без його згоди.

21. Конфедерація, якій було запропоновано подати письмові зауваження, заявила у своєму меморандумі від 26 травня 1992 року, що, відповідно до інформації, наданої прокуратурою та спеціальним службовцем, в архіві федеральної поліції матеріалів спостереження більше не існує. З цього приводу було зазначено, що, відповідно до статті 66 (1 ter) Федерального кримінально-процесуального закону (ФКПЗ), документи, в яких більше немає потреби, мають бути знищені (Das Protokoll der technischen Ueberwachung ist gemäss Auskunft der Bundesanwaltschaft und des Sonderbeauftragten … in den Akten der Bundespolizei nicht mehr vorhanden. In diesem Zusammenhang ist anzumerken, dass nicht mehr benötigte Akten gemäss Art. 66 Abs. 1ter BStP … vernichtet werden müssen).

22. Федеральний суд провів слухання 27 жовтня 1993 року і 14 вересня 1994 року.

Адвокат заявника зазначив, що номер, який було присвоєно картці, а саме — (1153:0) 614, був кодом, який означав: (1) — «комуністична країна», (153) — «Радянський Союз», (0) — «встановлений факт шпигунства» та (614) — «різноманітні контакти з країнами східного блоку».

Представник Конфедерації заявила, що у тих випадках, коли хтось (jemand) у посольстві колишнього Радянського Союзу ставав об'єктом спостереження, з'ясовувалася особа кожного, з ким підозрюваний мав телефонні розмови, на цих осіб заводилася картка і складався рапорт про телефонне прослуховування (Telefon-Abhцr-Bericht). За її словами, більшість таких рапортів уже знищено, а ті, що залишилися, зберігаються запакованими; був намір знищити їх, але після запровадження посади спеціального службовця було наказано залишити усе «як є». Вона також заявила, що їй не відомо, чи знищено рапорт про телефонне прослуховування стосовно заявника. За інформацією, яку вона отримала від спеціального службовця, такі рапорти не мали грифу таємності, і для того, щоб перевірити вміст усіх пакунків, які ще існують, роботи вистачило б на п'ять чоловік упродовж цілого року.

23. Рішенням від 14 вересня 1994 року, врученим заявникові 25 січня 1995 року, федеральний суд відхилив усі позови заявника.

24. Розглядаючи питання наявності правової підстави для заходів, що оскаржувалися, федеральний суд насамперед звернувся до положень статті 17 (3) ФКПЗ та статті 1 Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі. Однак Суд дійшов висновку про відсутність потреби розглядати питання про те, чи містяться в цих положеннях правові підстави для стверджуваного порушення особистих прав заявника, оскільки не була задоволена одна з умов отримання ним права на компенсацію.

25. Після цього Суд послався на статтю 66 ФКПЗ і наступні після неї, зокрема на статтю 72, які містять застереження щодо випадків прослуховування телефонних розмов і перевірки поштової кореспонденції, а також на статтю 265 та наступні після неї статті Кримінального кодексу, в яких ідеться про «злочини або серйозні правопорушення проти держави», і ще раз підкреслив, що для збору інформації були законні підстави — іще до початку судового переслідування, — оскільки існувала необхідність запобігти вчиненню злочину проти держави чи порушенню національної безпеки — з огляду на факти, що свідчили про підготовку такого злочину.

26. З цього приводу федеральний суд зазначив:

«…картку було заведено на позивача у зв'язку з проведенням у свій час прослуховування його телефонної розмови з радянським посольством. Прослуховування було проведено з контррозвідувальною метою. Оскільки він мав контакти з представником радянського посольства чоловічої чи жіночої статі й одразу було невідомо, чи є «Perma Tweez» пристроєм, що не завдає шкоди, органи влади діяли правильно, встановивши його особу, обставини, за яких він вийшов на ці контакти, перевіривши сам депілятор «Perma Tweez» і зафіксувавши ці результати».

27. Однак федеральний суд вирішив, що немає потреби розглядати питання про те, чи дозволяють ці положення, зокрема стаття 66 (1 ter) ФКПЗ, зберігати зібрану таким чином інформацію після того, як уже стало очевидним, що підготовки кримінального правопорушення не було (Fraglich ist, ob die Aufzeichnungen weiter aufbewahrt werden durften, nachdem sich offenbar herausgestellt hatte, dass keine strafbare Handlung vorbereitet wurde), оскільки особисті права заявника не зазнали серйозної шкоди.

28. У зв'язку з цим федеральний суд знову наголосив на тому, що, відповідно до статті 6 (2) Федерального закону про відповідальність від 14 березня 1958 року, Швейцарська Конфедерація зобов'язана виплачувати компенсацію у разі серйозного порушення особистих прав і що в даній справі цієї умови дотримано не було. Той факт, вважав федеральний суд, що у поліційній картотеці заявника було названо «зв'язком із Російським посольством», сам по собі не може вважатися порушенням його особистих прав. Крім того, навіть якщо частина номера справи означала «встановлення факту шпигунства», не існувало жодних свідчень про те, що органи влади вважали заявника шпигуном, і, хоча фраза «зв'язок із Російським посольством» могла, звичайно, означати, начебто заявник справді мав реґулярний контакт із посольством, його картку необхідно розглядати не окремо, а в ширшому контексті всієї картотеки загалом та інших обставин справи; зокрема, той факт, що в його картці більше не було зроблено жодного запису, свідчив про те, що органи не підозрювали заявника у підтриманні незаконних контактів із посольством. До того ж не можна вважати, що заявник перебував під спостереженням в інших випадках або що записану інформацію було розголошено третім особам. Отже, якщо розглядати ці матеріали заявника у повному контексті, виявляється, що інформація в них не має суттєвого значення і немає жодних свідчень, начебто її було використано для інших цілей чи незаконним чином розголошено.

29. Нарешті, федеральний суд дійшов висновку, що адміністративно-правовий позов заявника, вчинений ним 9 березня 1992 року, був «ефективним засобом правового захисту», як цього вимагає стаття 13 Конвенції. Суд також зазначив, що заявник міг би вчинити позов стосовно достовірності певних даних у картотеці прокуратури з вимогою змінити ці дані. З цього приводу федеральний суд послався, зокрема, на директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які стосуються роботи федеральної адміністрації з даними особистого характеру (стаття 44), на Федеральний указ від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури (пункт 1 статті 7) та на Наказ Федеральної ради від 20 січня 1993 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури (пункт 1 статті 11).

30. У 1996 році картку заявника було вилучено з картотеки і передано до федерального архіву із забороною ознайомлення з нею протягом п'ятдесяти років.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Федеральна конституція

31. Відповідні положення Федеральної конституції, яка була чинною на той час, мають таке формулювання:

Стаття 102

«До повноважень та обов'язків Федеральної ради, що містяться в цій Конституції, зокрема, належить:

9. Забезпечення захисту зовнішньої безпеки Швейцарії, її незалежності і нейтралітету;

10. Забезпечення захисту внутрішньої безпеки Конфедерації, підтримка миру і порядку;

…»

В. Указ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року
про поліційну службу при федеральній прокуратурі

32. Відповідні положення Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі мають таке формулювання:

Стаття 1

«Поліційна служба при федеральній прокуратурі (федеральна поліція) має проводити розслідувальні та інформаційні заходи в інтересах внутрішньої і зовнішньої безпеки Конфедерації. До функцій цієї служби належать:

1. Спостереження і запобігання діям, що можуть становити загрозу для внутрішньої і зовнішньої безпеки Конфедерації (police politique);

2. Поліційні розслідування з метою переслідування злочинів проти внутрішньої і зовнішньої безпеки Конфедерації (police judiciaire)».

С. Федеральний кримінально-процесуальний закон

33. Відповідні положення Федерального кримінально-процесуального закону, чинного на той час, мають таке формулювання:

Стаття 17

«3. Федеральна прокуратура комплектується штатом працівників, який забезпечує здійснення одноманітних розслідувальних та інформаційних заходів в інтересах внутрішньої і зовнішньої безпеки Конфедерації. Федеральна прокуратура, як правило, узгоджує свої дії з відповідними поліційними органами кантонів. У кожному випадку вона інформує поліційні органи про результати своїх розслідувань одразу після того, як досягнення мети і завершення етапу розслідування уможливлює це».

Стаття 66

«1. Суддя-слідчий має право видати наказ про перевірку поштової кореспонденції і прослуховування телефонних і телеграфних переговорів обвинуваченого чи підозрюваного, якщо

а) кримінальне переслідування стосується злочину чи грубого правопорушення, серйозність чи конкретний характер якого виправдовує втручання, або — вчинення караного правопорушення за допомогою телефонного зв'язку;

b) існують конкретні факти, які дають підстави підозрювати особу, що перебуває під спостереженням, у тому, що вона є основним виконавцем правопорушення або співучасником цього правопорушення;

с) без перехоплення інформації провести потрібні заходи розслідування було б значно складніше або якщо інші слідчі заходи не дали жодних результатів.

1 bis. У разі додержання умов, що виправдовують спостереження за обвинуваченим чи підозрюваним, до третіх осіб також може застосовуватися спостереження, якщо існують конкретні факти, що дають підстави вважати, начебто вони отримують інформацію, відправлену обвинуваченим чи підозрюваним, або повідомляють інформацію, призначену для обвинуваченого чи підозрюваного… Телефонні розмови третіх осіб можуть прослуховуватися у будь-який час, якщо існують підстави підозрювати, що інформація використовується обвинуваченим.

1 ter. Записи спостережень, не потрібні для проведення розслідування, зберігаються в окремому місці, що замикається на ключ, і підлягають знищенню із закінченням провадження».

Стаття 66 bis

«1. Протягом двадцяти чотирьох годин з моменту прийняття рішення суддею-слідчим він повинен подати копію цього рішення, разом з матеріалами справи та стислим викладом своїх підстав, для затвердження начальником відділу обвинувачень.

2. Це рішення залишається чинним протягом не більше шести місяців; суддя-слідчий має право подовжити його чинність на один або більше додаткових шестимісячних строків. При цьому наказ про подовження чинності разом з матеріалами справи і викладом підстав має бути поданий не пізніше ніж за десять днів до спливу строку чинності для затвердження начальником відділу обвинувачень.

3. Суддя-слідчий повинен припинити спостереження, як тільки у цьому відпадає необхідність або негайно, якщо його рішення скасоване».

Стаття 66 ter

«1. Начальник відділу обвинувачень повинен ретельно вивчити рішення судді-слідчого в контексті викладу підстав та матеріалів справи. Якщо він доходить висновку про наявність порушення федерального законодавства, включно з будь-яким зловживанням дискреційними повноваженнями, він скасовує це рішення.

2. Він має право дати попередню санкцію на спостереження; в такому разі він повинен вказати час, упродовж якого суддя-слідчий повинен обґрунтувати необхідність такого заходу, долучивши до справи певні додаткові матеріали або виклавши такі арґументи усно».

Стаття 66 quater

«1. Захід має здійснюватися таємно навіть від особи, якої він стосується. Начальник відділу обвинувачень повинен стисло навести підстави для свого рішення і повідомити про них суддю-слідчого упродовж п'яти днів з початку спостереження або, у разі подовження строку чинності рішення, — перед тим, як має початися подальший строк чинності рішення.

2. Начальник відділу обвинувачень повинен забезпечити припинення заходів з перехоплення інформації зі спливом строку чинності рішення».

Стаття 72

"1. Перед початком досудового розслідування Головний державний обвинувач може видати наказ про перевірку поштової кореспонденції, телефонних розмов і телеграфних повідомлень і розпорядитися про використання технічних засобів…

2. Він може також видати наказ про вжиття таких заходів для того, щоб запобігти вчиненню караного правопорушення, обґрунтувавши необхідність такого втручання, якщо існують конкретні обставини, які дають підстави вважати, що готується таке правопорушення.

3. Статті з 66 по 66 quater застосовуються аналогічно».

D. Законодавство про роботу
і ознайомлення з документами Конфедерації

34. Відповідні директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними особистого характеру, мають таке формулювання:

4. Загальні принципи

41. Принципи роботи з даними особистого характеру

«411. Робота з даними особистого характеру має здійснюватися на правових підставах.

412. Робота з даними особистого характеру може здійснюватися лише з абсолютно конкретною метою. Дані й методи, що використовуються для роботи з ними, мають відповідати цій меті і виконанню поставленого завдання.

413. Неправильні або неповні дані мають бути виправлені з урахуванням мети роботи з цими даними.

414. Дані, подальше використання яких не передбачається, або дані, опрацювання яких було здійснено явно незаконним чином, мають бути знищені.

Здавання даних до федерального архіву є обов'язковим.

…»

43. Інформація

«431. Щодо матеріалів з даними особистого характеру федеральні служби та інші адміністративні підрозділи, які мають такий самий статус, повинні вжити необхідних заходів, щоб забезпечити свою спроможність надавати інформацію на законних підставах і, відповідно до мети збору таких матеріалів, характер опрацьованих даних та повідомити про законних одержувачів такої інформації будь-яку особу, що вимагає цього.

432. На запит кожного, якщо він розкриває свою особу, вони повинні повідомити йому зрозумілою мовою, чи здійснювалася робота з його даними особистого характеру і які конкретно матеріали заведені на нього.

…»

44. Виправлення або знищення даних після запиту

«Якщо під час роботи із запитом виявляється, що дані стосовно особи, яка робить цей запит, є неправильними, неповними або не відповідають меті, з якою вони були зібрані, чи виявляється, що опрацювання цих даних є незаконним заходом стосовно іншої особи, тоді орган, до якого надійшов запит, повинен негайно виправити або знищити такі дані — не пізніше дня, коли має бути проведена подальша робота з матеріалами».

35. Відповідні положення Наказу Федеральної ради від 5 березня 1990 року про роботу з документами, що мають значення для федеральної національної безпеки, мають таке формулювання:

Стаття 1

«1. Цей наказ ґарантує, що особи, стосовно яких федеральна поліція має у розпорядженні документи, зібрані в інтересах забезпечення національної безпеки, можуть захищати свої особисті права без завдання шкоди виконанню завдань забезпечення національної безпеки.

2. Федеральні документи, зібрані в інтересах забезпечення національної безпеки, перебувають під охороною спеціального службовця…»

Стаття 4

«1. Зберігання всіх документів, що належать поліційній службі федеральної прокуратури доручається спеціальному службовцеві.

2. Згодом він сортує ці документи і вилучає ті, що вже не потрібні…»

Стаття 5

«1. Спеціальний службовець дозволяє заявникам ознайомлюватися з їхніми картками, надаючи їм відповідні фотокопії.

2. Він зберігає таємницю інформації стосовно осіб, які готували картки, а також стосовно іноземних служб розвідки і безпеки.

3. Крім того, він має право відмовити в ознайомленні з карткою або обмежити доступ до неї, якщо вона:

а) містить докладну інформацію про заходи у процесі розслідування або про антитерористичні, контррозвідувальні заходи чи заходи, спрямовані проти організованої злочинності…»

Стаття 13

«1. Уповноважений з розгляду скарг, якого призначає Федеральна рада, розглядає, на вимогу особи, якої це стосується, питання, чи було дотримано цього наказу».

Стаття 14

«1. Кожен, хто стверджує, що його вимогу про надання можливості ознайомитися зі своєю карткою не було задоволено так, як того вимагає цей наказ, має право звернутися до уповноваженого з розгляду скарг упродовж тридцяти днів.

2. Якщо уповноважений з розгляду скарг визнає, що наказу було дотримано, він відповідно інформує заявника. Заявник має право подати апеляцію до Федеральної ради упродовж тридцяти днів з дня одержання рішення уповноваженого з розгляду скарг.

3. Якщо уповноважений з розгляду скарг визнає, що наказу дотримано не було, він відповідно інформує спеціального службовця і заявника. Тоді спеціальний службовець готує нове рішення, яке підлягає оскарженню».

36. Відповідні положення Федерального указу від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури, мають таке формулювання:

Стаття 4

«1. Дозвіл на ознайомлення з документами надається особам, які подали достатньо серйозних доказів того, що вони зазнали матеріальної чи нематеріальної шкоди у зв'язку з інформацією, що просочилася з документів, які мають у розпорядженні поліційні служби, або у зв'язку з діями працівників федеральної прокуратури».

Стаття 7

«1. Спеціальний службовець сортує документи, доручені йому на зберігання, і вилучає з картотеки ті, потреби в яких, з погляду забезпечення національної безпеки, більше не існує і які більше не підлягають ознайомленню.

2. Документи, які стосуються кримінальних проваджень, вилучаються з картотеки:

а) зі спливом строку, встановленого для кримінального переслідування за злочин, після припинення провадження;

b) якщо провадження було припинене судовим рішенням, що забезпечується правовою санкцією.

3. Вилучені з картотеки документи мають зберігатися у федеральному архіві. Вони не можуть бути надані для ознайомлення органам влади, і доступ до них має бути заборонений протягом п'ятдесяти років».

37. Відповідні положення Наказу Федеральної ради від 20 січня 1993 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури, мають таке формулювання:

Стаття 11

«1. Особа, яка спростовує достовірність певних даних, має право вимагати, щоб на документах було зроблено відповідні примітки чи до них було долучено відповідні додатки.

2. Документи, які містять явні помилки, мають бути виправлені на прохання особи, якої вони стосуються.

…»

Е. Парламентська розслідувальна комісія,
створена з метою розслідування
так званої справи щодо картотеки

38. Для з'ясування так званої справи щодо картотеки було створено парламентську розслідувальну комісію (ПРК). У своїй доповіді, опублікованій у «Федеральному віснику» («Federal Gazette», 1990 р., № 1, с. 593 і далі), комісія, зокрема, з приводу телефонних прослуховувань (с. 759 і 760), зазначила, що:

«Згідно з різними джерелами, деякі люди побоювалися, що їхні телефонні розмови прослуховуються у політичних цілях. ПРК провела ретельну перевірку заходів технічного спостереження, вжитих відповідно до наказу федеральної прокуратури. Під час цієї перевірки ПРК зажадала від федеральної прокуратури надати повний і докладний список осіб, телефонні розмови яких прослуховувалися; потім цей список було порівняно зі списком, який незалежно зажадали від управління поштового, телефонного і телеграфного зв'язку. Таким чином ПРК змогла переконатися, частково — завдяки певним документам і також розмові з начальником відділу обвинувачень федерального суду, що розбіжностей між списком, підготовленим органами, які видавали накази про проведення телефонного прослуховування, та органами, які виконували ці накази, не було.

Федеральний суддя-слідчий і — перед початком попереднього розслідування — федеральний прокурор мають повноваження видавати наказ про проведення заходу спостереження. Таке рішення зберігає свою чинність не більше ніж шість місяців, але за необхідності строк його чинності може бути подовжений. У всіх випадках воно має бути затверджене начальником відділу обвинувачень федерального суду. Протягом останніх років процедуру затвердження було значно формалізовано, і тепер вона здійснюється за допомогою друкованого бланку. ПРК зазначила, що всі рішення подавалися начальникові відділу обвинувачень і що він затверджував усі без винятку…»

Провадження в Комісії

39. Пан Аманн звернувся до Комісії 27 червня 1995 року. Посилаючись на статті 8 і 13 Конвенції, він скаржився, що телефонний дзвінок до нього прослуховувався, що прокуратура завела на нього картку і зберігала її у створеній федеральній картотеці і що він у зв'язку з цим не одержав ефективного засобу правового захисту.

40. Комісія оголосила заяву (№ 27798/95) прийнятною 3 грудня 1997 року. У своїй доповіді від 20 травня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона визнала, дев'ятьма голосами проти восьми, що було допущено порушення статті 8, і, одноголосно, що порушення статті 13 допущено не було. Повні тексти висновку Комісії та окремої думки, що не збігається з позицією більшості членів Комісії, наведено у додатку до цього рішення3.

ОСТАТОЧНІ ПОДАННЯ ДО СУДУ

41. У своєму меморандумі Уряд звернувся до Суду з проханням визнати, що заявник не подав повторно своєї скарги про порушення статті 13 Конвенції, а отже, немає необхідності розглядати її. Щодо суті справи, Уряд просив Суд визнати, що факти, на підставі яких п. Аманн подав заяву проти Швейцарії, не становили порушення Конвенції.

42. Заявник звернувся до Суду з проханням визнати, що було порушено статті 8 і 13 Конвенції, і присудити йому справедливу сатисфакцію, відповідно до статті 41.

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
У ЗВ'ЯЗКУ З ПРОСЛУХОВУВАННЯМ ТЕЛЕФОННОЇ РОЗМОВИ
12 ЖОВТНЯ 1981 РОКУ

43. Заявник скаржився, що прослуховування телефонної розмови, яку він мав з особою із посольства колишнього Радянського Союзу в м. Берні, становило порушення статті 8 Конвенції, яка має таке формулювання:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб».

А. Застосовність статті 8

44. Суд іще раз нагадує, що телефонні дзвінки, які особи отримують у приватному приміщенні чи на роботі, охоплюються змістом понять «приватне життя» і «кореспонденція» в контексті пункту 1 статті 8 (див. рішення у справі «Галфорд проти Сполученого Королівства» (Halford v. the United Kingdom) від 25 червня 1997 року, Збірник судових рішень та ухвал 1997-ІІІ, с. 1016, п. 44). Це зауваження не заперечувалося.

В. Додержання статті 8

1. Чи мало місце втручання

45. Суд зазначає, що факт перехоплення і запису прокуратурою телефонної розмови, яку мав заявник 12 жовтня 1981 року з особою із посольства колишнього Радянського Союзу в м. Берні, не заперечувався. Отже, мало місце «втручання державного органу», відповідно до контексту пункту 2 статті 8, у здiйснення права, ґарантованого заявникові пунктом 1 цього положення (див. рішення у справі «Копп проти Швейцарії» (Kopp v. Switzerland) від 25 березня 1998 року, Збірник судових рішень та ухвал 1998-ІІ, с. 540, п. 53).

2. Виправданість втручання

46. Таке втручання не порушує статтю 8, якщо воно здійснене «згiдно із законом», відповідає одній чи кільком законним цілям, про які йдеться в пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей.

а) Чи було втручання здійснене «згiдно із законом»

47. Заявник стверджував, що втручання не мало під собою правового підґрунтя у швейцарському законодавстві. Зокрема, він доводив, що Уряд не може посилатися на статті 66–72 ФКПЗ як на підставу для проведення оскаржуваного заходу, оскільки Уряд не надав жодного доказу того, що кримінальне провадження було порушено проти третьої особи або що органи влади дотрималися порядку, встановленого положеннями цих статей. З цього приводу він стверджував, що заява Уряду про те, що ці документи більше не існують, не заслуговує на довіру. Із доповіді парламентської розслідувальної комісії, створеної для з'ясування так званої справи щодо картотеки, стало відомо про збереження списків стосовно осіб, телефонні розмови яких прослуховувалися відповідно до наказу прокуратури, який виконувався управлінням поштового, телефонного і телеграфного зв'язку; крім того, відділ обвинувачень федерального суду зберігав журнали із записами дозволів, які видавав голова суду; до того ж Уряд не міг заявляти про те, що працівник посольства колишнього Радянського Союзу в Берні перебував під спостереженням, якщо Уряд не мав документів на підтвердження цієї заяви; нарешті, той факт, що записи не були знищені «в кінці провадження» (стаття 66 (1 ter) ФКПЗ), свідчив про те, що розслідування, як того потребує стаття 66 і наступні після неї статті Федерального кримінально-процесуального закону, проведено не було.

Заявник стверджував, що всі телефонні лінії у посольстві колишнього Радянського Союзу в Берні систематично прослуховуються, незважаючи на підозри стосовно вчинення злочину якою-небудь конкретною особою або на відсутність порушеного відповідно до закону судового провадження. Він доводив, що це припущення підтверджується тим фактом, що упродовж провадження у швейцарських повноважних органах останні прямо згадували термін «контррозвідка». Крім того, дізнання, проведене парламентською розслідувальною комісією, створеною для з'ясування так званої справи щодо картотеки, засвідчило, що федеральна поліція вела спостереження за громадянами протягом десятків років, не маючи відповідного судового наказу. Стаття 17(3) ФКПЗ не може тлумачитися як підстава для проведення таких заходів з боку police politique.

Щодо Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі, заявник вказував, що цей документ містить суто організаційні положення, які стосуються різних управлінь Федерального міністерства юстиції і поліції і жодним чином не уповноважують ці управління втручатися у права і свободи, ґарантовані Конвенцією; отже, цей указ не можна вважати відповідною правовою підставою. До того ж, на думку заявника, текст указу не є достатньо чітким і зрозумілим, щоб можна було говорити про задоволення вимоги «передбачуваності», встановленої прецедентною практикою Суду.

48. Комісія визнала, що для підслуховування телефонної розмови заявника достатньої правової підстави не існувало. Указ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі сформульовано в надто загальних словах. Крім того, не було доведено, що процедури, передбаченої статтею 66 і наступними після неї статтями ФКПЗ, було дотримано.

49. Уряд стверджував, що швейцарське законодавство, безумовно, містило правову підставу. Насамперед, заявив Уряд, даний захід проводився, відповідно до статті 66 (1 bis) ФКПЗ, у контексті спостереження, яке здійснювалося за наказом прокуратури стосовно конкретного працівника посольства колишнього Радянського Союзу в Берні, і що заявник не був об'єктом телефонного прослуховування ані як підозрюваний, ані як третя сторона (такою стороною була особа, що замовляла депілятор); отже, заявника «випадково» записали як «необхідного учасника».

Як свідчать арґументи, наведені Урядом, не було суттєво важливим, чи проводився захід за наказом у контексті вже порушеного кримінального провадження, чи з метою запобігання вчиненню злочину, оскільки стаття 17(3) (що ґрунтується на підпунктах 9 і 10 статті 102 Федеральної конституції), стаття 72 ФКПЗ і стаття 1 Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі були достатньою правовою підставою в обох випадках. Уряд вказав на те, що Суд, розглядаючи подібну справу, дійшов висновку про наявність правової підстави у швейцарському законодавстві (див. рішення у справі Коппа, що вже згадувалося вище, с. 540–541, п. 56–61).

Єдине принципове питання полягає в тому, чи було забезпечено ґарантії, передбачені законодавством. З цього приводу Уряд зазначив, що, оскільки він не міг ознайомитися зі справою, не було змоги й перевірити, чи затверджувалося рішення про проведення спостереження начальником відділу обвинувачень федерального суду, як цього вимагає стаття 66 bis ФКПЗ. Однак, з огляду на висновок, зроблений у доповіді парламентської розслідувальної комісії, створеної для з'ясування так званої справи щодо картотеки, про те, що начальник відділу обвинувачень федерального суду затверджував усі рішення судді-слідчого, Уряд припускає, що так само було зроблено і в цій справі.

50. Суд привертає увагу до напрацьованої ним прецедентної практики, відповідно до якої словосполучення «згідно із законом» вимагає не лише наявності для оскаржуваного заходу певних підстав у національному законодавстві, а й має на увазі якість закону, що застосовується в даному випадку, вимагаючи, щоб він був доступним для заінтересованої особи і передбачуваним у своїх наслідках (див. згадуване рішення у справі Коппа, с. 540, п. 55).

і) чи існувала правова підстава у швейцарському законодавстві

51. Що стосується задоволення цієї умови, то Уряд і заявник висловили протилежні думки. Заявник заперечував твердження Уряду про те, що стаття 17(3) і стаття 72 ФКПЗ, а також стаття 1 Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі були достатньою правовою підставою для втручання.

52. Суд іще раз наголошує на тому, що тлумачення і застосування національного закону є передусім обов'язком саме національних органів, зокрема судів (див. рішення у справі «Круслін проти Франції» (Kruslin v. France) від 24 квітня 1990 року, серія А, № 176-А, с. 21–22, п. 29, і вже згадуване рішення у справі «Копп проти Швейцарії», с. 541, п. 59). З цього приводу Суд зазначає, що рішенням від 14 вересня 1994 року федеральний суд не визнав за необхідне розглядати питання, чи може стаття 17(3) ФКПЗ та стаття 1 Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі виправдовувати стверджуване порушення особистих прав заявника. До того ж стосовно статті 72 ФКПЗ цей суд висловився дуже загально, обмежившись зауваженням, що така інформація може збиратися на законних підставах з метою запобігання вчиненню злочину проти держави чи національної безпеки, якщо існують факти, які свідчать про підготовку такого злочину.

53. Суд, як відомо, уже розглядав питання наявності у Федеральному кримінально-процесуальному законі, у рамках швейцарського права, достатньої правової підстави для підслуховування телефонних розмов (див. згадуване рішення у справі Коппа, с. 540–541, п. 56–61). Однак, на відміну від обставин у цій справі, орган, до якого п. Копп подав свою скаргу (Федеральна рада), докладно розглянув питання, чи було спостереження законним (там само, с. 533, п. 31 (b)), але стаття 72 ФКПЗ не була предметом розгляду.

54. У даній справі Суд не вважає за необхідне з'ясовувати, чи існувала правова підстава для прослуховування телефонної розмови 12 жовтня 1981 року. Навіть припускаючи, що така підстава існувала, все ж таки не було задоволено однієї з вимог, яка випливає зі слів «згiдно із законом», а саме — тут — вимогу передбачуваності.

іі) якість закону

55. Суд іще раз нагадує, що під словосполученням «згiдно із законом» маються на увазі умови, що склалися поза рамками існуючої правової підстави в національному законодавстві і вимагають «доступності» і «передбачуваності» правової підстави.

56. Відповідно до встановленої прецедентної практики Суду, норма є «передбачуваною», якщо вона сформульована з достатньою чіткістю, що дає змогу кожному — хто потребує відповідної поради — вивіряти свою поведінку (див. рішення у справі «Мелоун проти Сполученого Королівства» (Malone v. the United Kingdom) від 2 серпня 1984 року, серія А, № 82, с. 31–32, п. 66). Що стосується заходів таємного спостереження, то Суд наголошує на важливості такого підходу, формулюючи це так (там само, с. 32–33, п. 67–68):

«Суд завжди дотримувався думки, що словосполучення «згiдно із законом» не просто відсилає до національного законодавства, а й пов'язане з вимогою якості «закону», тобто вимогою дотримання принципу «верховенства права», про що прямо говориться у преамбулі Конвенції… Отже, цей вислів означає — і це випливає з предмета і мети статті 8, — що в національному законодавстві має існувати засіб правового захисту від свавільного втручання державних органів у права, ґарантовані пунктом 1… Ризик такої свавільності є особливо очевидним в умовах, коли повноваження виконавчої влади здійснюються таємно...

...Оскільки здійснювані на практиці заходи таємного спостереження за обміном інформації є закритими для ретельного аналізу їх з боку осіб, яких це стосується, і з боку громадськості загалом, надання правової дискреції органам виконавчої влади у вигляді необмежених повноважень було б несумісним з принципом верховенства права. Отже, закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, і порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання».

Суд також зазначив, що «прослуховування та інші форми перехоплення телефонних розмов становлять серйозне втручання у приватне життя і таємницю кореспонденції, а отже, мають ґрунтуватися на особливо чітко сформульованому «законі». Важливо забезпечити наявність у цій сфері чітких, докладно викладених норм, особливо з огляду на те, що технології, які можуть використовуватися для цього, стають дедалі складнішими» (див. згадуване рішення у справі Коппа, с. 542–543, п. 72).

57. Отже, треба розглянути «якість» правових положень, які були застосовані в даній справі.

58. Суд передусім вказує на те, що стаття 1 Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі, відповідно до якої федеральна поліція «має проводити розслідувальні та інформаційні заходи в інтересах внутрішньої і зовнішньої безпеки Конфедерації», зокрема заходи «спостереження», не містить жодного пояснення про осіб, яких стосуються такі заходи, обставини, за яких може бути видано наказ про проведення таких заходів, засоби, які мають застосовуватися, або правила, яких необхідно при цьому дотримувати. Отже, це правило не можна розглядати як достатньо чітке і докладно сформульоване, тобто таке, що забезпечує належний захист від втручання органів у право заявника на повагу до приватного життя і таємниці кореспонденції.

59. Суд вважає, що те саме стосується і статті 17(3) ФКПЗ, яку сформульовано таким самим чином.

60. Щодо інших положень Федерального кримінально-процесуального закону, Суд вважає, що стаття 66 визначає категорії осіб, стосовно яких може видаватися судовий наказ про прослуховування телефонних розмов, а також обставини, за яких може бути видано наказ про проведення спостереження. Крім того, стаття 66 bis і наступні після неї статті передбачають процедуру, яка при цьому має бути дотримана; отже, вжиття такого заходу обмежується в часі і підлягає контролю з боку незалежного судді — в даній справі начальника відділу обвинувачень федерального суду.

61. Суд жодним чином не применшує значення цих ґарантій. Проте він вказує на те, що Уряд не спромігся встановити, чи було дотримано умов застосування статті 66 ФКПЗ або виконано ґарантії, передбачені в статті 66 і наступних після неї статтях.

Суд також зазначає, що у своєму поданні Уряд стверджує, начебто заявник не був об'єктом оскаржуваного заходу, тобто не був ані підозрюваним, ані обвинуваченим, так само як його вважали не третьою стороною, яка отримувала чи відправляла інформацію підозрюваному чи обвинуваченому, а стороною, телефонну розмову якої було «випадково» записано під час проведення заходів спостереження за конкретною особою з персоналу посольства колишнього Радянського Союзу в м. Берні.

Основною метою Федерального кримінально-процесуального закону є спостереження за особами, які підозрюються або обвинувачуються в злочині чи серйозному правопорушенні (стаття 66 (1) ФКПЗ), або навіть за третіми сторонами, які, як припускається, отримують від таких осіб чи відправлять їм інформацію (стаття 66 (1 bis) ФКПЗ), але цей закон не містить докладних положень, які б реґулювали випадки спостереження за особами, телефонну розмову яких «випадково» було записано повноважними органами відповідно до цих положень як розмову «необхідних учасників». Зокрема, цей закон не передбачає запобіжних заходів, які мають бути дотримані стосовно цих осіб.

62. Таким чином, Суд доходить висновку, що це втручання не може розглядатися як таке, що було здійснене «згідно із законом», оскільки швейцарське законодавство не визначає з достатньою чіткістю межі та умови здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, про яку йдеться.

Отже, запис телефонного дзвінка, який заявник отримав 12 жовтня 1981 року від особи з посольства колишнього Радянського Союзу в м. Берні, становив порушення статті 8 Конвенції.

b) Мета і необхідність втручання

63. Виходячи зі свого попереднього висновку, Суд не вважає за необхідне розглядати питання, чи було дотримано інших вимог пункту 2 статті 8.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
З ОГЛЯДУ НА СТВОРЕННЯ КАРТКИ
І ЗБЕРІГАННЯ ЇЇ В КОНФЕДЕРАЦІЙНІЙ КАРТОТЕЦІ

64. Заявник скаржився, що заведення на нього картки після прослуховування телефонного дзвінка, який він одержав від особи з посольства колишнього Радянського Союзу в м. Берні, та її зберігання в Конфедераційній картотеці становило порушення статті 8 Конвенції.

А. Застосовність статті 8

65. Суд іще раз наголошує, що зберігання даних, які стосуються «приватного життя» особи, належить до сфери застосування пункту 1 статті 8 (див. рішення у справі «Ліндер проти Швеції» (Leander v. Sweden) від 26 березня 1987 року, серія А, № 116, с. 22, п. 48).

З цього приводу Суд зазначає, що поняття «приватне життя» не може тлумачитися в обмежувальному значенні. Зокрема, повага до приватного життя передбачає право на встановлення і розвиток стосунків з іншими людьми; крім того, немає принципових підстав вважати, що поняття «приватне життя» не може охоплювати діяльність професійного чи ділового характеру (див. рішення у справі «Німец проти Німеччини» (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року, серія А, № 251-В, с. 33–34, п. 29, а також згадуване рішення у справі Галфордa, с. 1015–1016, п. 42).

Це широке тлумачення відповідає Конвенції Ради Європи від 28 січня 1981 року про захист прав осіб у сфері автоматичного опрацювання даних особистого характеру, яка набрала чинності 1 жовтня 1985 року і мета якої полягає в «забезпеченні для будь-якої особи на території кожної [Договірної] Сторони … поваги до її прав та основних свобод і, зокрема, права на недоторканність приватного життя при автоматичному опрацюванні даних особистого характеру» (стаття 1). Такі дані особистого характеру визначаються як «будь-яка інформація, що стосується людини, особу якої встановлено чи може бути встановлено» (стаття 2).

66. У цій справі Суд зважає на те, що на заявника було заведено картку із записом, що він є особою, яка має «контакт з Російським посольством» і «здійснює різного роду комерційну діяльність із компанією [А.]» (див. пункти 15 і 18 вище).

67. Суд вважає, що ці подробиці, безумовно, являли собою дані, пов'язані з «приватним життям» заявника, а отже, стаття 8 також застосовується до цієї скарги.

В. Дотримання статті 8

1. Чи було допущено втручання

68. Уряд стверджував, що питання про те, чи було допущено «втручання» в контексті статті 8 Конвенції, залишається відкритим, оскільки «картка не містила будь-якої делікатної інформації стосовно приватного життя заявника» і «заведення та зберігання картки на заявника жодним чином не завдало останньому якихось незручностей», і що «відсутня будь-яка вірогідність того, що з цією карткою було ознайомлено третю особу».

69. Суд іще раз підкреслює, що зберігання державним органом даних, які стосуються приватного життя особи, становить втручання в контексті статті 8. Подальше використання зібраної інформації не має стосунку до цього висновку (див. згадуване рішення у справі Ліндера, з відповідними змінами, с. 22, п. 48, а також згадуване рішення у справі Коппа, с. 540, п. 53).

70. У цій справі Суд зауважує, що картка з даними, які мають стосунок до приватного життя заявника, була заведена в прокуратурі і зберігалася в Конфедераційній картотеці. З цього приводу Суд зазначає, що він не вбачає необхідності робити припущення про те, чи мала зібрана про заявника інформація делікатний характер, або з'ясовувати, чи завдало це заявникові яких-небудь незручностей. Визнання того факту, що дані стосовно приватного життя особи зберігалися державним органом, є для Суду достатнім, щоб дійти висновку, що в цій справі заведення і зберігання оскаржуваної картки становило втручання, в контексті статті 8, у здійснення права заявника на повагу до приватного життя.

2. Виправданість втручання

71. Таке втручання не становить порушення статті 8, якщо воно здійснюється «згідно із законом», в інтересах однієї чи кількох законних цілей, про які йдеться у пункті 2, і до того ж є необхідним у демократичному суспільстві для забезпечення цих цілей.

а) Чи здійснювалося втручання «згідно із законом»?

72. Заявник стверджував, що для заведення і зберігання картки на нього не було жодної правової підстави. Зокрема, він доводив, що стаття 17(3) ФКПЗ не надає федеральній поліції права записувати результати заходів спостереження. Щодо Директив Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними особистого характеру, вони стосуються державних службовців адміністрації, а отже, не є достатньо чітко сформульованими і конкретними, щоб уможливлювати з'ясування громадянами своїх прав і обов'язків.

У поданні заявника говориться, що органи влади, крім іншого, не спромоглися дотримати чинних норм, оскільки стаття 66 (1 ter) ФКПЗ та стаття 414 Директив Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними особистого характеру, передбачають знищення записів, якщо виявляється, що в них немає потреби для проведення розслідування.

Нарешті, заявник зазначив, що законодавство, яке набуло чинності на початку 90-х років, після появи так званої справи щодо картотеки, не передбачає можливості вчинення судового позову з метою знищення картки. Адже, згідно з Федеральним указом від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури та Наказом Федеральної ради від 20 січня 1993 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури, картки зберігаються у федеральному архіві, і єдине, що можуть зробити заінтересовані особи, це вимагати, щоб на документах були зроблені відповідні примітки, якщо вони оспорюють їхній зміст.

73. Комісія погодилася із заявником. Зокрема, вона визнала, що Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними особистого характеру, сформульовані недостатньо чітко і просто виходять із припущення, що для зберігання інформації існує правова підстава, але самі вони не надають такої підстави.

74. Уряд стверджував, що швейцарська правова система забезпечує достатньо приступну і передбачувану підставу для «особливого характеру таємних заходів у сфері національної безпеки».

За словами Уряду, до 1990 року підставою для оскаржуваних заходів в основному була стаття 17(3) ФКПЗ та стаття 1 Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу при федеральній прокуратурі. Ці положення були конкретизовані Директивами Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними особистого характеру. Уряд зазначив, що ці директиви було опубліковано у «Федеральному віснику» («Federal Gazette», 1981 р., № 1, с. 1314).

За словами Уряду, після 1990 року щодо роботи і ознайомлення з документами, що містять дані особистого характеру, було ухвалено кілька документів, зокрема Наказ Федеральної ради від 5 березня 1990 року про роботу з документами, що мають значення для федеральної національної безпеки, Федеральний указ від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури та Наказ Федеральної ради від 20 січня 1993 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури.

і) Заведення картки

75. Суд зазначив, що у грудні 1981 року, коли було заведено картку на заявника, Федеральний кримінально-процесуальний закон, Указ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу федеральної прокуратури і Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються в роботі федеральної адміністрації з даними особистого характеру, були чинними. Однак у жодному з цих документів прямо не згадується існування картотеки прокуратури, що ставить під сумнів існування «правової підстави у швейцарському законодавстві» для заведення картки, про яку йдеться, а якщо така правова підстава й існувала, то є сумнів у її «доступності» (див. згадуване рішення у справі Ліндера, с. 23, п. 51). Суд зазначає з цього приводу, що Директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року передусім стосувалися працівників федеральної адміністрації.

Однак у даному разі Суд не вважає за необхідне виносити ухвалу з цього питання, оскільки, навіть припускаючи існування доступної правової підстави для заведення картки у грудні 1981 року, ця підстава не була «передбачуваною».

76. Суд уже визнав (див. пункти 58 і 59), що стаття 17(3) ФКПЗ і стаття 1 Указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу федеральної прокуратури були сформульовані у занадто загальних словах, щоб можна було говорити про те, що вони задовольняють вимогу передбачуваності щодо прослуховування телефонних розмов. Виходячи з уже викладених міркувань, Суд доходить такого самого висновку стосовно заведення картки на заявника.

Щодо Директив Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними особистого характеру, вони встановлюють деякі загальні принципи, наприклад, вимагають, що «для роботи з даними особистого характеру має існувати правова підстава» (стаття 411) або що «робота з даними особистого характеру може здійснюватися лише з абсолютно конкретною метою» (стаття 412), але при цьому вони не містять будь-якого відповідного положення, яке б визначало межі та умови здійснення повноважень, наданих прокуратурі щодо збирання, запису і зберігання інформації; отже, вони не визначають умов, за яких картка може бути заведена, процедуру, яка має бути дотримана, інформацію, яка може зберігатися, чи коментарі, що можуть бути заборонені.

Отже, такі документи, як Федеральний кримінально-процесуальний закон та Указ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу федеральної прокуратури, не можуть вважатися достатньо чітко сформульованими і докладними, щоб ґарантувати належний захист від втручання органів у право заявника на повагу до приватного життя.

77. Отже, картка на заявника була заведена не «згідно із законом» у контексті статті 8 Конвенції.

іі) Зберігання картки

78. Передусім Суд вказує на те, що навряд чи можна вважати, що зберігання картки, заведеної не «згідно із законом», може відповідати цій же вимозі.

Крім того, Суд зазначає, що швейцарське законодавство, чинне як до, так і після 1990 року, прямо передбачало, що дані, які виявлялися не «потрібними» чи «більше не доцільними», мають знищуватися (стаття 66 (1 ter) ФКПЗ, стаття 414 Директив Федеральної ради від 16 березня 1981 року, які застосовуються у роботі федеральної адміністрації з даними особистого характеру, та стаття 7 Федерального указу від 9 жовтня 1992 року про ознайомлення з документами федеральної прокуратури).

У цій справі органи влади не знищили інформацію, що зберігалася, коли з'ясувалося, що злочин не готується, — це визнав федеральний суд у рішенні від 14 вересня 1994 року.

79. Виходячи з цих міркувань, зберігання картки на заявника не було заходом, що здійснювався «згідно із законом» у контексті статті 8 Конвенції.

80. Суд доходить висновку, що як заведення оскаржуваної картки прокуратурою, так і зберігання її в Конфедераційній картотеці становило втручання у приватне життя заявника, що не можна вважати заходом, здійснюваним «згідно із законом», оскільки швейцарське законодавство не визначає з достатньою чіткістю меж та умов здійснення органами влади своїх дискреційних повноважень у сфері, яка розглядається. Звідси випливає, що було порушено статтю 8 Конвенції.

b) Мета і необхідність втручання

81. Керуючись попереднім висновком, Суд не вважає за необхідне розглядати питання, чи було дотримано інших вимог пункту 2 статті 8.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

82. Заявник також стверджував, що було порушено статтю 13 Конвенції, викладену в такому формулюванні:

«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи».

А. Попереднє заперечення Уряду

83. Уряд посилався на те, що заявник у своєму меморандумі від 11 травня 1999 року повторно своєї скарги стосовно порушення статті 13 Конвенції не подав. З огляду на це Уряд вважає, що розглядати це питання немає потреби.

84. Суд зауважив, що заявник посилався на статтю 13 Конвенції у провадженні в Комісії, що Комісія розглянула цю скаргу, виклавши свою думку в доповіді від 20 травня 1998 року і що, на пропозицію подати до Суду меморандум щодо предметів спору у цій справі, які були оголошені Комісією прийнятними, заявник подав зауваження за статтею 13 у своєму меморандумі від 14 червня 1999 року.

Отже, Суд вважає, що заявник не виявив наміру відмовитися від свого права на розгляд Судом скарги про порушення статті 13 Конвенції, про що він стверджував у провадженні в Комісії.

Отже, попереднє заперечення Уряду не може бути прийняте.

В. Суть скарги

85. Заявник скаржився, що в нього не було «ефективного засобу правового захисту», оскільки він не мав змоги вирішити у федеральному суді питання щодо законності підслуховування телефонних розмов і заведення та зберігання картки.

86. Комісія визнала, що вчинений заявником адміністративно-правовий позов був ефективним засобом правового захисту.

87. Уряд погодився з цим висновком. Він наголошував на тому, що заявник, вчинивши адміністративно-правовий позов у федеральному суді, домагався компенсації моральної шкоди і, як альтернатива, визнання, що заведена на нього картка була незаконною.

88. Суд передусім іще раз повторює, що у справах, розпочатих на підставі індивідуальних заяв, завдання Суду полягає не в тому, щоб розглядати відповідне законодавство чи практику в абстрактному контексті; не нехтуючи загальним контекстом, Суд повинен визначити для себе якнайчіткіші рамки розгляду питань у справі, яку він розглядає (див. рішення у справі «Святі монастирі проти Греції» (Holy Monasteries v. Greece) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 301-А, с. 30–31, п. 55).

Відтак Суд зазначив, що стаття 13 Конвенції вимагає, щоб кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок заходу, який, на його думку, суперечив Конвенції, мав право на засіб правового захисту у відповідному національному органі для вирішення свого спору, а в разі позитивного вирішення — для одержання відшкодування шкоди (див. згадуване рішення у справі Ліндера, з відповідними змінами, с. 29–30, п. 70). Однак це положення не вимагає безумовного досягнення вирішення спору на користь заявника (див. рішення у справі «D. проти Сполученого Королівства» (D. v. the United Kingdom) від 2 травня 1997 року, Збірник 1997–ІІІ, с. 798, п. 71).

89. У цій справі Суд зважає на те, що заявник мав змоги ознайомитися зі своєю карткою одразу ж після того, як звернувся про це з проханням у 1990 році, коли широкому загалу стало відомо про існування картотеки в прокуратурі. Суд також зазначає, що заявник вчинив адміністративно-правовий позов у федеральному суді і що завдяки цьому він мав змогу скаржитися, по-перше, на відсутність правової підстави для підслуховування телефонних розмов і заведення картки на нього і, по-друге, на відсутність «ефективного засобу правового захисту» проти цих дій. Суд зауважив, що федеральний суд мав юрисдикцію виносити ухвалу щодо цих скарг і що він належним чином розглянув їх. У зв'язку з цим Суд іще раз повторює, що факт відхилення всіх позовів заявника сам по собі не є достатнім для того, щоб визначити, чи був адміністративно-правовий позов заявника «ефективним».

90. Отже, заявник мав ефективний засіб правового захисту згідно із швейцарським законодавством, тобто міг оскаржити порушення Конвенції, про які він стверджував. Таким чином, порушення статті 13 допущено не було.

ІV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

91. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцiю».

А. Шкода

92. Заявник вимагав компенсації за моральну шкоду в розмірі 1000 швейцарських франків і не висував жодної вимоги стосовно матеріальної шкоди.

93. Уряд стверджував, що, якщо Суд дійде висновку про порушення Конвенції, моральна шкода буде належним чином компенсована завдяки гласності рішення Суду.

94. Суд вважає, що висновок про порушення статті 8 Конвенції є належною компенсацією моральної шкоди.

В. Судові витрати

95. Заявник також вимагав 7082,15 швейцарського франка як компенсацію за судові витрати на провадження в органах Конвенції.

96. Уряд стверджував, що у світлі обставин цієї справи та з огляду на суми, які Суд присудив за іншими заявами, поданими проти Швейцарії, Уряд готовий виплатити 5000 швейцарських франків.

97. Суд визнає, що вимога про компенсацію судових витрат є розумною і має бути задоволена повністю.

С. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

98. Згідно з інформацією, що є в розпорядженні Суду, офіційна відсоткова ставка у Швейцарії, існуюча на день постановлення цього рішення, становить 5 % річних.

На цих підставах Cуд одностайно

1. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції — з огляду на підслуховування телефонної розмови.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції — з огляду на заведення і зберігання інформаційної картки.

3. Відхиляє попереднє заперечення Уряду стосовно статті 13 Конвенції.

4. Постановляє, що статтю 13 Конвенції порушено не було.

5. Постановляє, що це рішення становить достатню справедливу сатисфакцію моральної шкоди, завданої заявникові.

6. Постановляє

а) що держава-відповідач має виплатити заявникові упродовж трьох місяців 7082 (сім тисяч вісімдесят два) швейцарські франки і 15 сантимів як компенсацію за судові витрати;

b) що на цю суму встановлюється проста відсоткова ставка — 5 % річних, яка має сплачуватися, починаючи з дня спливу згаданого вище тримісячного строку і до моменту виплати компенсаційної суми.

7. Відхиляє решту вимог щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською та французькою мовами і оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 16 лютого 2000 року.

Елізабет Палм,
голова

Мікеле де Сальвія,
СекретарСуду



[1]-2 Примітка канцелярії Суду:

Протокол № 11 і Реґламент Суду набрали чинності 1 листопада 1998 року.

3 Примітка канцелярії Суду. З практичних міркувань вирішено помістити цей додаток лише з остаточною друкованою версією судового рішення (в офіційному збірнику рішень та ухвал Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua