Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2000

Назва
 
Рішення у справі «Сенер проти Туреччини». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Sener v. Turkey)
 
Зміст
 

532
18.07.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «СЕНЕР ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 18 липня 2000 року у справі «Сенер проти Туреччини» (Sener v. Turkey), Європейський суд з прав людини шістьма голосами проти одного постановив, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд), статті 10 (свобода вираження поглядів) Європейської конвенції з прав людини і що порушення статті 18 (обмеження у застосуванні обмежень на права) допущено не було. Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявниці 40 000 французьких франків як компенсацію за моральну шкоду і судові витрати.

1. Основні факти

Заявниця — Пелін Сенер (Pelin Sener), громадянка Туреччини, 1969 року народження, проживає в Кельні, Німеччина.

У час, про який ідеться у справі, вона була власником і відповідальним редактором щотижневого видання «Haberde Yorumda Gerçek» («Правда щодо новин і коментарів»), яке виходило у Стамбулі. У 23 випуску цього видання від 4 вересня 1993 року було опубліковано статтю під назвою «Aydin Itirafi» («Сповіді інтелектуала»), написану турецьким інтеліґентом Ерханом Алтуном (Erhan Altun).

Стамбульський суд державної безпеки постановив, що опублікуванням цієї статті заявниця вчинила правопорушення, яке означає поширення сепаратистської пропаґанди проти неподільності держави, на порушення статті 8 Закону 1991 року про запобігання тероризмові (Закон № 3713). Рішенням суду від 5 липня 1994 року її було засуджено до шести місяців ув'язнення і сплати штрафу розміром 50 000 000 турецьких лір.

Після того як Закон № 4126 від 27 жовтня 1995 року і Закон № 4304 від 14 серпня 1997 року набрали чинності, Стамбульський суд державної безпеки ухвалив відкласти винесення остаточного вироку стосовно заявниці.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 7 березня 1995 року. Оголосивши заяву частково прийнятною, Комісія ухвалила доповідь, у якій висловила одностайну думку, що було порушено пункт 1 статті 6 та статтю 10 Конвенції, а порушення статті 18 допущено не було. Комісія передала справу до Суду 11 вересня 1999 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Фейяз Ґьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявниця скаржилася, що її засудження є порушенням права на свободу вираження поглядів, ґарантованого статтею 10. Вона також заявила скарги на підставі статей 6 і 18.

Рішення Суду

Стаття 10

Суд визнав, що засудження становило «втручання» у право заявниці на свободу вираження поглядів. Погодившись із тим, що це втручання було «встановлене законом», як того вимагає пункт 2 статті 10, і ставило принаймні одну із «законних цілей», передбачених цим пунктом, Суд далі розглянув питання, чи було таке втручання «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей. Він дійшов висновку, що було допущено порушення статті 10.

Суд, зокрема, послався на важливу роль преси у забезпеченні належного функціонування політичної демократії. Хоча преса й не повинна переходити встановлені межі, з метою, зокрема, захисту життєвих інтересів держави, таких, як забезпечення національної безпеки чи територіальної цілісності в умовах загрози насильства або запобігання порушенням громадського порядку чи злочинності, проте її обов'язок — повідомляти інформацію і думки щодо політичних питань, включно з питаннями, які стосуються цілісності держави. Крім того, що преса має завдання повідомляти таку інформацію і думки, громадськість має право її отримувати. Свобода преси слугує для громадськості одним із найкращих засобів ознайомлення з думками і позицією політичних лідерів та формування відповідної громадської думки.

Далі у своєму рішенні Суд зазначив, що, відповідно до його прецедентної практики, пункт 2 статті 10 не надає широкої свободи у встановленні обмежень стосовно політичних виступів або висловлення думок з питань суспільних інтересів. До того ж межі допустимої критики стосовно уряду є ширшими, ніж коли йдеться про приватну особу або навіть політика. У демократичному суспільстві дії або бездіяльність уряду мають бути об'єктом пильної уваги не лише з боку законодавчої та судової влади, а й з боку громадськості. Крім того, панівне становище уряду вимагає від нього стриманої позиції щодо порушення кримінального провадження, особливо якщо у своєму розпорядженні уряд має інші засоби реаґування на невиправдані нападки і критику з боку опонентів. Проте, звичайно, компетентні державні органи, як ґаранти забезпечення громадського порядку, у відповідь на таку критику могли залишити за собою право вжити заходів, нехай навіть і кримінально-правового характеру, які були б адекватною реакцією з дотриманням критерію необхідності. Нарешті, якщо така критика являла б собою підбурювання до насильства проти окремої особи, державної посадової особи чи до якої-небудь групи населення, державні органи влади, оцінюючи необхідність втручання у свободу вираження поглядів, застосовують критерій оцінки, який допускає більшу свободу у виборі засобів втручання.

Суд ухвалив своє рішення, виходячи зі згаданих вище принципів та змісту критичних висловлювань, з'ясовуючи при цьому, чи становить зміст оскаржуваної статті підбурювання до насильства, збройного опору чи повстання, а також ураховуючи контекст, у якому ці висловлювання були подані, та вид і суворість винесеного судового вироку.

Пункт 1 статті 6

На думку Суду, заявницю було позбавлено права на розгляд її справи «незалежним і безстороннім судом», як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, оскільки справу розглядав суд державної безпеки, у якому засідали троє суддів, один з яких був військовим суддею. З цього приводу Суд зауважив, що у своєму рішенні «Інкал проти Туреччини» (Incal v. Turkey) від 9 червня 1998 року та в рішенні «Чіраклар проти Туреччини» (Çiraklar v. Turkey) від 28 жовтня 1998 року він зазначав, що хоча статус військових суддів, які засідають у складі судів державної безпеки, справді забезпечує деякі ґарантії незалежності і безсторонності, проте певні аспекти статусу цих суддів ставлять під сумнів їхню незалежність і безсторонність, наприклад, той факт, що вони є службовцями збройних сил, які, у свою чергу, виконують накази виконавчої влади; той факт, що вони зобов'язані дотримувати військової дисципліни; а також те, що рішення про їхнє призначення здебільшого ухвалюються адміністративними органами та військовим керівництвом. Суд не вбачає причин, які б спонукали до іншого висновку, ніж той, що міститься в рішенні Суду у цих справах, і визнає, що в даній справі також було допущено порушення пункту 1 статті 6.

Стаття 18

На думку Суду, порушення статті 18 допущено не було, оскільки обмеження, застосовані до права заявниці на свободу вираження поглядів, відповідали необхідності забезпечення законної мети, про яку йдеться у пункті 2 статті 10.

Стаття 41 Конвенції

Беручи до уваги, що заявниця напевне зазнала моральних страждань, а також ураховуючи обставини її судового переслідування, розгляду справи і засудження, Суд присудив їй відповідну компенсацію розміром 30 000 французьких франків та 10 000 французьких франків за судові витрати.

Суддя Ґьольчюклю висловив окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Окрема думка додається до судового рішення.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua