Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2000

Назва
 
Рішення у справі «Дікме проти Туреччини». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Dikme v. Turkey)
 
Зміст
 

518
11.07.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ДІКМЕ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

У рішенні, повідомленому письмово 11 липня 2000 року у справі «Дікме проти Туреччини» (Dikme v. Turkey), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушено пункт 3 статті 5 (право негайно постати перед суддею) Європейської конвенції з прав людини і статтю 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження або покарання) Конвенції як щодо поводження, якого зазнав Метін Дікме (Metin Dikme), перебуваючи під вартою, так і щодо відсутності офіційного розслідування, пов'язаного з його скаргами.

Суд також одностайно постановив, що не було порушення пункту 2 статті 5 (право бути негайно поінформованим про пiдстави арешту i про будь-яке обвинувачення), пунктів 1 і 3 (с) статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) або статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив Метіну Дікме 200 000 французьких франків як компенсацію за моральну шкоду і 10 000 французьких франків за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — Метін Дікме, 1969 року народження, який зараз перебуває у стамбульській в'язниці, та його мати — Емінe Дікме (Emine Dikme), 1933 року народження, яка нині проживає у Відні, обоє громадяни Туреччини.

10 лютого 1992 року працівники відділу боротьби з тероризмом стамбульської розшукної поліції заарештували пана Дікме і взяли його під варту за підозрою у вчиненні серії нападів від імені лівоекстремістського збройного угруповання «Деврімкі Сол» (Devrimci Sol) (революційно ліві). 26 лютого 1992 року його оглянув спеціаліст судово-медичної експертизи, який у своєму висновку зазначив про наявність старих подряпин на лівому лікті пана Дікме, на місці яких утворився струп. Пізніше того самого дня пан Дікме постав перед суддею Стамбульського суду державної безпеки, який виніс постанову про його запобіжне ув'язнення. Після переведення до стамбульської в'язниці 28 лютого 1992 року тюремний лікар, оглянувши пана Дікме, зазначив у своєму звіті про наявність близько двадцяти саден, порізів і подряпин, переважно на руках і ногах. 9 липня 1993 року було відхилено скаргу пана Дікме на працівників поліції, які чергували під час його перебування під вартою. Порушене за заявою пана Дікме провадження ще триває.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 22 жовтня 1992 року. Оголосивши заяву частково прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 4 червня 1999 року висловила одностайну думку, що стосовно пана Дікме було допущено порушення статті 3, пункту 3 статті 5, а також пунктів 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції, взятих у поєднанні. Разом з тим порушення пункту 2 статті 5 не було. Комісія висловила одностайну думку, що порушення прав пані Дікме, згідно зі статтею 8, не було. Комісія передала справу до Суду 11 вересня 1999 року. Слухання відбулося 29 лютого 2000 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Фейяз Ґьольчюклю (Feyyaz Gölcüklü, Туреччина), суддя ad hoc,

а також Майкл О'Бойл (Michael O'Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Пан Дікме стверджував, що, на порушення статті 3 Європейської конвенції з прав людини, під час перебування під вартою у поліції його було піддано катуванню. Він також стверджував, що під час арешту його не було поінформовано про висунуті проти нього обвинувачення (на порушення пункту 2 статті 5), що він не постав негайно перед суддею (на порушення пункту 3 статті 5) і що під час його перебування під вартою у поліції або під час провадження в суді державної безпеки він не мав доступу до правової допомоги захисника (на порушення пунктів 1 і 3 (с) статті 6). Пані Дікме скаржилася за статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), що під час перебування її сина під вартою їй не дозволяли бачитися з ним.

Рішення Суду

Пункт 2 статті 5

Пан Дікме стверджував, що під час першого допиту працівник розшукної поліції погрожував йому: «Ви є членом угруповання «Деврімкі Сол», і, якщо ви не надасте потрібних нам відомостей, ви вийдете звідси тільки трупом!» Суд дійшов висновку, що це твердження чітко вказувало на характер підозр проти заявника. Зважаючи на цю обставину, на незаконність зазначеної організації та на причини, які, напевне, спонукали пана Дікме приховувати дані про свою особу і побоюватися поліції, Суд дійшов висновку, що на тому етапі заявник повинен був або міг зрозуміти, що його підозрюють в участі у такій забороненій діяльності, якою займалося угруповання «Деврімкі Сол».

У будь-якому разі інтенсивність допитів також наводила на думку, що навіть після першого допиту, який тривав до сьомої години вечора чи трохи більше, пан Дікме міг зрозуміти, у чому його підозрюють.

Отже, Суд дійшов висновку, що за даних обставин справи порушення пункту 2 статті 5 не було.

Пункт 3 статті 5

Суд обмежився тим, що вказав на важливість статті 5 у конвенційній системі. Тільки негайне судове втручання могло дати можливість ефективно виявити і відвернути жорстоке поводження, про яке говорив пан Дікме, оскільки існувала небезпека того, що так само ставитимуться до затриманих осіб, особливо з метою одержати від них зізнання. Коротко кажучи, Суд дійшов висновку, що тривалість перебування пана Дікме під вартою у поліції не відповідала вимозі негайності, про яку йдеться у пункті 3 статті 5, а отже, це положення було порушено.

Стаття 3

Суд дійшов висновку, що насильство, якого зазнав пан Дікме, мало характер нелюдського і такого, що принижує гідність. Тому залишалося тільки визначити, чи можна кваліфікувати поводження із заявником, за його твердженням, як катування. Безсумнівним залишалося те, що, відчуваючи невизначеність щодо майбутнього і зазнавши неодноразового побиття під час тривалих допитів, коли він перебував під вартою у поліції, заявник постійно відчував біль і тривогу.

На думку Суду, державні службовці навмисно так поводилися з ним під час виконання своїх обов'язків для того, щоб домогтися від нього зізнання або інформації про ті злочини, в яких його обвинувачували. Отже, зважаючи на всі вчинені проти заявника насильницькі дії, їхню тривалість і мету, Суд оцінив їх як такі, що мали особливо серйозний і жорстокий характер і були спрямовані на завдання панові Дікме якомога «гострішого» болю і більшого страждання; тому Суд класифікував їх як акти катування, згідно зі змістом статті 3 Конвенції.

Крім того, Суд зазначив, що через вісім років після того, як стався оскаржуваний інцидент, розслідування не дало жодного реального результату, і на сьогодні залишаються нерозкритими особи працівників цього відділу, які висунули панові Дікме обвинувачення, коли він перебував під вартою у поліції, а отже, несли відповідальність за жорстоке поводження, про яке йшлося у медичних висновках, зі змістом яких органи влади були ознайомлені.

Таким чином, Суд міг дійти висновку лише про те, що не було проведено ретельного й ефективного розслідування щодо вірогідності тверджень пана Дікме, начебто він, перебуваючи в ув'язненні у поліції, зазнав жорстокого поводження. Тому, на думку Суду, і з цього погляду порушено статтю 3 Конвенції.

Стаття 6

Суд зазначив, що після апеляції Генерального прокурора і заявника Касаційний суд скасував засудження заявника від 26 червня 1998 року.

Справу було передано до суду державної безпеки, де й досі триває її розгляд. Тому Суд не міг дати загальної оцінки справедливості провадження, яке здійснювалося щодо пана Дікме, і вважає, що не може передбачити, яким було б рішення суду державної безпеки або яким би був результат подання нової апеляції з питань права, оскільки заявник усе ще має можливість скористатися цим засобом правового захисту, якщо врешті-решт переконається у тому, що були порушені його права, які він зараз відстоює в Суді. Отже, Суд дійшов висновку, що порушення пунктів 1 і 3 (с) статті 6 не було.

Стаття 8

Суд зауважив, що під час уточнення передбачених статтею 8 зобов'язань Договірних держав щодо відвідання місць позбавлення волі необхідно було звернути увагу на нормальні і слушні вимоги до позбавлення волі, а також на межі відповідних повноважень, у яких можуть діяти державні органи влади при вреґулюванні питання про спілкування ув'язненого з його сім'єю.

Навіть якщо вважати, що ті обставини, про які говорила у своєму оскарженні пані Дікме, мали характер «втручання», немає жодних підстав вважати, що у даному випадку держава-відповідач перейшла межі наданих їй повноважень.

Таким чином, порушення прав пані Дікме за статтею 8 не було.

Стаття 41

Суд вважає, що компенсація у формі визнання в судовому рішенні моральної шкоди, якої зазнав пан Дікме, була невідповідною. Зважаючи на попередні висновки, Суд присудив заявникові 200 000 французьких франків, які мають бути конвертовані в турецькі ліри, а також 10 000 французьких франків за судові витрати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua