Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2000

Назва
 
Рішення у справі «Константинеску проти Румунії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Constantinescu v. Romania)
 
Зміст
 

468
27.06.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«КОНСТАНТИНЕСКУ ПРОТИ РУМУНІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення палати у справі «Константинеску проти Румунії» (Constantinescu v. Romania). Суд одностайно постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини, і шістьма голосами проти одного — що порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) не було. Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 15 000 французьких франків як компенсацію за матеріальні збитки і моральну шкоду та 20 000 (з вирахуванням 10 806,10 французького франка уже одержаної від Ради Європи правової допомоги) — за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Михаїл Константинеску (Mihail Constantinescu), громадянин Румунії, 1945 року народження, проживає в Бухаресті, Румунія.

Справа стосується засудження заявника за кримінальну дифамацію. Коли він був головою профспілки вчителів, проти нього було порушено судову справу після опублікування ним у пресі висловлювань стосовно внутрішніх розбіжностей серед членів спілки та щодо функціонування судової системи. Він назвав трьох учителів — колишніх представників профспілкового керівництва, які після виборів нових керівників відмовилися повернути спілці гроші, що належали їй, — переховувачами краденого (delapidatory). Спілка вчинила проти них кримінальний позов.

Бухарестський суд першої інстанції виправдав заявника 18 березня 1994 року. Але 10 жовтня 1994 року за апеляцією його було засуджено Бухарестським районним судом, який визнав, що заявник мав намір використання дифамації, оскільки, висловлюючись у присутності журналістів, він повинен був знати, що сторона обвинувачення відмовилася від обвинувачень проти трьох згаданих учителів.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 4 квітня 1995 року. Оголосивши заяву частково прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 19 квітня 1999 року висловила думку, що було порушено статтю 6 (одноголосно) і що порушення статті 10 допущено не було (21 голос проти 7). 11 вересня 1999 року Комісія передала справу до Суду. Заявник також порушив справу в Суді 21 липня 1999 року.

Слухання відбулося 21 березня 2000 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди), голова

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Сербан Беліґрадяну (Serban Beligradeanu, Румунія), суддя ad hoc,

а також Майкл О'Бойл (Мichael О'Boyle), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник твердив, що було порушено статтю 10 Європейської конвенції з прав людини (свобода вираження поглядів). За його словами, йому не дали змоги довести правдивість своїх висловлювань, а під час підготовки статті, його не поінформували про те, що обвинувачення були зняті стороною обвинувачення.

Він також скаржився, що його позбавили права на справедливий розгляд його справи у Бухарестському районному суді і що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції. Він стверджував, що в цьому суді йому не дали змоги надати усні доводи, що там були розглянуті лише матеріали суду першої інстанції і що районний суд у своєму рішенні не зробив жодного посилання на показання свідків захисту.

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

Чи був заявник потерпілим

Суд зауважив, що 4 лютого 2000 року Верховний суд юстиції прийняв до розгляду заяву сторони обвинувачення і скасував засудження, що було предметом скарг заявника на підставі статей 6 і 10. Суд зважив на те, що рішення виправдати заявника, ухвалене після відновлення судового провадження більше ніж через п'ять років після його засудження остаточним рішенням, ґрунтувалося виключно на факті відсутності наміру використати дифамацію. У рішенні нічого не згадувалося про порядок, в якому проходило провадження в Бухарестському районному суді, чи про скарги заявника з цього приводу. На погляд Суду, не можна вважати, що в рішенні Верховного суду юстиції від 4 лютого 2000 року було прямо або опосередковано визнано стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, і що це рішення ні в якому разі не є належною сатисфакцією, як це було визначено в прецедентній практиці Суду. Навіть якщо це рішення можна було б вважати як таке, що опосередковано визнає наявність порушення статті 10, то стосовно питання сатисфакції Суд все одно дійшов би такого самого висновку, оскільки, по-перше, заявникові за його засудження не було присуджено жодної компенсації і, по-друге, суми, які він сплатив трьом учителям як компенсацію за моральну шкоду, йому повернуто не було. Щодо штрафу, Суд зауважив, що, незважаючи на п'ять років, які минули з моменту сплати штрафу заявником, Бухарестський суд першої інстанції у своєму листі від 6 березня 2000 року до Бухарестського третього районного податкового управління з проханням повернути цю суму заявникові не врахував при цьому інфляційних змін за цей період.

Суд дійшов висновку, що заявник може претендувати на статус потерпілого у контексті статті 34 Конвенції.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Для того щоб з'ясувати, чи було порушено статтю 6, Суд мав розглянути роль Бухарестського районного суду і характер питань, винесених на розгляд. Процедура в цьому суді проводиться у повному обсязі, з додержанням тих самих норм, що застосовуються при розгляді справи по суті, і з розглядом питання як щодо фактів, так і щодо права. Після проведення ретельної перевірки доказів вини чи невинуватості заявника, при якій, у разі необхідності, дозволяється розгляд нових доказів, районний суд був уповноважений підтвердити рішення про виправдання або визнати заявника винним. Суд зауважив, що після скасування рішення суду першої інстанції про виправдання заявника Бухарестський районний суд виніс ухвалу по суті обвинувачення проти заявника і визнав його винним у дифамації, не вислухавши доводів з його боку. Суд не міг прийняти арґументу Уряду-відповідача, що факт звернення обвинуваченого в останню чергу до Суду надав йому достатній захист. Хоча право обвинуваченого звернутися нарешті до Суду має важливе значення, воно не підміняє право наводити доводи на судовому процесі в суді.

Отже, Суд дійшов висновку, що Бухарестський районний суд виніс ухвалу по суті кримінального обвинувачення проти заявника і визнав його винним у дифамації, не надавши йому можливості навести доводи на свій захист. Суд зауважив, що Бухарестський районний суд повинен був вислухати заявника, особливо з огляду на те, що цей суд був першим судом, який мав встановити, чи є заявник винним у кримінальному злочині. Оскільки цю вимогу не було задоволено, Суд визнав, що було порушено пункт 1 статті 6.

Стаття 10 Конвенції

Сторони, зауважив Суд, погодилися з тим, що факт засудження заявника за дифамацію становив втручання державних органів у здійснення ним свого права на свободу вираження поглядів у контексті статті 10 Конвенції. Потрібно було встановити, чи було це втручання виправданим у світлі пункту 2 цієї статті, тобто чи було воно «встановлене законом», мало законну мету, як того вимагає цей пункт, і чи було «необхідним у демократичному суспільстві».

Суд визнав (це питання не було предметом спору), що згадане втручання було «встановлене законом» і мало законну мету, як того вимагає пункт 2 статті 10, а саме — захист репутації або прав інших. Тому принципи, встановлені прецедентною практикою Суду, вимагали від нього визначити, чи відповідало це втручання нагальній соціальній потребі, чи було воно пропорційним до законної мети і чи були причини, якими національні органи виправдовували це втручання, прийнятними і достатніми. Отже, з огляду на обставини справи, Суд мав розглянути зміст висловлювань заявника, за які його було засуджено.

Суд зважив на те, що висловлювання заявника мали два аспекти: критика поліції і судового переслідування, яких заявник звинувачував у небажанні закінчити розслідування на підставі скарги проти А. P., R. V. i M. M., та твердження заявника про те, що ці троє переховували крадене (delapidatory). Суд зауважив, що порушення права заявника на свободу вираження поглядів стосувалося лише другого аспекту. Рішення Бухарестського районного суду про засудження заявника ґрунтувалося на визнанні висловлювань пана Константинеску на адресу трьох вчителів дифамацією, а не на факті висловленої ним критики щодо функціонування системи правосуддя у розв'язанні внутрішньопрофспілкових спорів.

Незважаючи на те, що висловлювання заявника були зроблені у контексті дискусії навколо питання незалежності профспілок і функціонування судової системи і, отже, являли публічний інтерес, обставини потребували обмеження свободи вираження поглядів. Хоча заявник відігравав особливу роль як представник професійної спілки, він повинен був дотримувати встановлених обмежень, зокрема для забезпечення інтересу «захисту репутації чи прав інших», включно з правом на презумпцію невинуватості. Виходячи з цього, Суд мав визначити, чи вийшла критика заявника за допустимі межі.

На погляд Суду, слово «delapidatory», яким називають людей, визнаних винними у злочинному переховуванні крадених речей, було образливим для трьох учителів, оскільки суд не визнав їх винними. Суд вважає, що для заявника було зовсім не важко висловити свою критику і зробити внесок у вільну публічну дискусію з профспілкових проблем, не використовуючи слова «delapidatory».

Отже, законний інтерес держави у захисті репутації трьох учителів не суперечив інтересові заявника щодо участі в дискусії. Тому Суд дійшов висновку, що причини, якими національні органи виправдовували своє втручання, були «прийнятними і достатніми», як того вимагає пункт 2 статті 10. Суд також визнав, що втручання, здійснене за обставин даної справи, було пропорційним до поставленої законної мети. Суд також визнав, що застосоване покарання, а саме — накладений штраф розміром у 50 000 лей та присудження кожному вчителеві по 500 000 лей як компенсації моральної шкоди, було відповідним. Із викладеного випливає, що Бухарестський районний суд не вийшов за межі критерію оцінки, який застосовують національні органи для визначення необхідності свого втручання, і порушення статті 10 допущено не було.

Стаття 41 Конвенції

Звичайно, Суд не міг визначити, якими були б наслідки, якби заявник здійснив своє право на справедливий судовий розгляд. Втім, Суд мав підстави припустити, що заявник зазнав шкоди через втрату реального шансу такого розгляду. Керуючись принципом справедливості, Суд присудив заявникові 15 000 французьких франків, які мають бути конвертовані в румунські леї.

Щодо судових витрат, Суд, керуючись принципом справедливості, присудив заявникові 20 000 французьких франків з вирахуванням уже виплаченої Радою Європи суми правової допомоги, при цьому залишок має бути конвертовано в румунські леї.

Суддя Касадеваль висловив окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Окрема думка додається до судового рішення.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua