444
20.06.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«ФОКСЛІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

У рішенні[1], ухваленому в Страсбурзі 20 червня 2000 року у справі «Фокслі проти Сполученого Королівства» (Foxley v. the United Kingdom), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушення статті 8 (право на повагу до таємницi кореспонденції) Європейської конвенції з прав людини. Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 6000 фунтів стерлінґів за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Ґордон Фокслі (Gordon Foxley), громадянин Британії, 1924 року народження. На момент подання заяви він відбував покарання у вигляді позбавлення волі.

Заявника було обвинувачено в корупції і засуджено у 1993 році за дванадцятьма пунктами до чотирирічного строку позбавлення волі. Правопорушення були вчинені під час виконання ним у Міністерстві оборони обов'язків керівника з питань забезпечення бойовими припасами. Суд видав розпорядження про конфіскацію у нього суми розміром 1 503 301,8 фунта стерлінґів. Проте заявник був неспроможний сплатити цю суму. Після цього було призначено особу для управління майном заявника з метою реалізації цього майна, включно із майном, що перебуває у третіх осіб. Згодом, після клопотання Міністерства оборони про оголошення заявника банкрутом, суд призначив цю особу управителем конкурсної маси. 27 вересня 1996 року, на підставі заяви від управителя конкурсної маси, суддя суду графства видав, згідно зі статтею 371 Закону 1986 року про неплатоспроможність, розпорядження, за яким уся поштова кореспонденція на адресу заявника має бути переадресована управителеві конкурсної маси упродовж трьох місяців, починаючи з 27 вересня 1996 року.

У період від 27 вересня 1996 року до 10 січня 1997 року управителеві конкурсної маси було переадресовано загалом сімдесят один лист, включаючи листи від адвокатів заявника, пов'язані з адміністративним провадженням щодо управління майном та із заявою до Європейської комісії з прав людини, які були попередньо адресовані заявникові. Управитель конкурсної маси читала кореспонденцію заявника з його адвокатами, збирала копії в окрему папку, а вже потім пересилала заявникові.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 14 вересня 1995 року.

1 листопада 1998 року справу було передано до палати Європейського суду з прав людини, а 12 жовтня 1999 року її було оголошено частково прийнятною. Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loukaides, Кіпр)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza, Британія),

a також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Cтислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник переважно скаржився на те, що було порушено його право на повагу до таємницi кореспонденції, ґарантоване статтею 8 Європейської конвенції з прав людини.

Рішення Суду

Стаття 8 Конвенції

Суд дійшов висновку, що відбулося втручання у право заявника на повагу до таємницi кореспонденції, зокрема листування з його адвокатами у період з 27 вересня 1996 року до 18 січня 1997 року. Уряд цього не заперечував.

Суд зазначив, що строк чинності розпорядження, виданого, відповідно до Закону 1986 року про неплатоспроможність, управителеві конкурсної маси з приводу переадресування поштової кореспонденції заявникові, сплив 27 грудня 1996 року. Проте після цієї дати управитель конкурсної маси відкривала листи, адресовані заявникові, і зберігала деякі копії з них. На думку Суду, управителеві конкурсної маси напевне було відомо про те, що після 27 грудня 1996 року розпорядження про переадресування їй кореспонденції заявника вже не давало їй жодних законних підстав для втручання у таємницю кореспонденції заявника. Отже, розкриття таємниці кореспонденції зі спливом чинності розпорядження про переадресування поштових відправлень було незаконним.

На цій підставі Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 8 Конвенції, тобто право заявника на повагу до таємниці кореспонденції у період після 27 грудня 1996 року.

Щодо перехоплення кореспонденції заявника у період чинності розпорядження про переадресування, Суд зазначив, що такий захід ставив законну мету, а саме — дати можливість управителеві конкурсної маси визначити і зберегти майно заявника для подальшого розподілу між кредиторами заявника. Останній цього не заперечував.

Проте, виходячи з вимог пункту 2 статті 8, Суд не був певен, що вжиті у цей період заходи щодо листування заявника з його адвокатами можна було назвати «необхідними у демократичному суспільстві». Суд нагадав, що відносини між клієнтом і правником мають переважно конфіденційний характер, і в такому разі кореспонденція, незалежно від її мети, стосується приватних і конфіденційних питань. У даному випадку управитель конкурсної маси відкривала і читала кореспонденцію від адвокатів заявника. Перед відправленням кореспонденції заявникові з неї робили копії, які зберігалися в окремій папці. На жодному етапі судового провадження Уряд не заперечував факту порушення конфіденційності цієї кореспонденції. Суд також звернув увагу на той факт, що управитель конкурсної маси була також управителем майна заявника і забезпечувала виконання судових адміністративних процедур щодо управління майном особи, оголошеної банкрутом. У даному випадку це був заявник. Цей факт ще більше зобов'язував її до того, щоб не читаючи відправляти заявникові його кореспонденцію з його адвокатами стосовно цієї судової адміністративної процедури.

На цих підставах Суд дійшов висновку, що не існувало нагальної соціальної необхідності відкривати, читати і копіювати кореспонденцію заявника з його адвокатами. Отже, у демократичному суспільстві не було жодної необхідності у такому втручанні, тому було порушено статтю 8 Конвенції.

З огляду на такий висновок, Суд не вважав за потрібне окремо розглядати скаргу заявника за статтею 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд) стосовно того, що втручання у таємницю кореспонденції заявника порушувало справедливість судового розгляду у розпочатій проти нього адміністративній справі.

Стаття 41 Конвенції

Суд присудив заявникові 6000 фунтів стерлінґів за судові витрати, включаючи ПДВ, але з вирахуванням суми, отриманої від Ради Європи як правову допомогу.

 

---